home | login | register | DMCA | contacts | help |      
mobile | donate | ВЕСЕЛКА

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add
fantasy
space fantasy
fantasy is horrors
heroic
prose
  military
  child
  russian
detective
  action
  child
  ironical
  historical
  political
western
adventure
adventure (child)
child's stories
love
religion
antique
Scientific literature
biography
business
home pets
animals
art
history
computers
linguistics
mathematics
religion
home_garden
sport
technique
publicism
philosophy
chemistry
close

реклама - advertisement



Пенсіонер

Я пенсіонер у достотному і цілковитому значенні цього слова, вельми далеко втягнутий у цю властивість, поважно в ній заавансований, пенсіонер високої проби.

Може бути, що я навіть переступив під цим оглядом певні остаточні й допущенні межі. Я не хочу цього приховувати, що ж бо в цьому такого надзвичайного? Пощо робити тепер великі очі і дивитися з тою облудною шанобою, з тою врочистою повагою, в якій стільки приховуваної радости зі шкоди ближнього? Як мало, по суті справи, мають люди найпримітивнішого такту! Такі факти слід приймати з найбуденнішою міною, з певною розсіяністю і зневажливістю, інгерентною цим справам. Слід легко переходити над цим до порядку денного, неначе б мугикаючи собі щось під носом, так, як я легко й безтурботно над цим переходжу. Може тому я трохи непевний у ногах і мушу ставити стопи поволі й обережно, стопа перед стопою, і дуже вважати на напрямок. Так легко збочити при такому стані справ. Читач зрозуміє, що я не можу бути надто виразним. Моя форма екзистенції у високій мірі здана на здогадність і вимагає під цим оглядом багато доброї волі. Я буду неодноразово до неї апелювати, до дуже тонких її відтінків, про які можна нагадати лише певним дискретним морганням, утрудненим для мене, зокрема, з приводу негнучкости маски, відвиклої від мімічних рухів. Зрештою, я нікому не накидаюся, я далекий від того, щоб розпливатися від вдячности за азиль, вділений мені ласкаво у чиїйсь здогадності. Я квитую з цієї концесії без зворушення, холодно і з повною байдужістю. Не люблю, коли мені хтось разом з добродійством розуміння презентує рахунок вдячности. Найкраще трактувати мене з певною легкістю, з певною здоровою безоглядністю, жартівливо і по-товариськи. Під цим оглядом мої поштиві, прості духом колеги з контори, молоді колеги з управи, втрапили у властивий тон.

Я часом заходжу туди за звичкою, біля першого числа кожного місяця, і тихо зупиняюся при балюстраді, чекаючи, аж мене зауважать. Тоді розіграється ось яка сцена. В якусь хвилину голова управи, пан Кавалкевич, відкладає перо, дає очима знак урядникам і раптом говорить, дивлячись мимо мене в порожнечу повітря, з рукою біля вуха: — Якщо мене не обманює слух, то це ви, пане раднику, десь тут між нами у кімнаті! — Його очі, вчеплені за порожнечу високо надо мною, починають косувати, коли він це говорить, лице — каверзно усміхнене. — Я почув якийсь голос із небес і відразу собі подумав, що то мусить бути наш коханий пан радник! — кричить він голосно, з надсадою, як до когось дуже далекого. — То зробіть же якийсь знак, скаламутьте хоча б повітря в тому місці, де висите. — Годі жартувати, пане Кавалкевич, — кажу я йому тихо, прямо в лице, — я прийшов по мою пенсію. — По пенсію? — кричить пан Кавалкевич, зизувато дивлячись у повітря, — ви сказали: по пенсію? Та ви жартуєте, коханий пане раднику. Вас уже давно викреслили з пенсійного листа. Як довго ще ви хочете отримувати пенсію, шановний добродію?

Отаким робом вони тепло, животворно і по-людськи глузують собі з мене. Ця шорстка грубуватість, цей безцеремонний стусан у спину дають мені дивовижне полегшення. Я виходжу звідти збадьорений і проворний, і швидко поспішаю додому, щоб занести у помешкання трохи того милого внутрішнього тепла, яке вже випаровується.

Але от інші люди… Надокучливе, ніколи не висловлюване питання, яке я постійно читаю у їхніх очах. Неспромога від нього відкараскатись. Припустимо, що воно так — то навіщо ж ті видовжені міни, ті врочисті обличчя, оте мовчання, яке відступає нібито з поваги, та перелякана оглядливість? Аби тільки ні словечком не зачепити, делікатно промовчати мій стан… Як я розумію цю гру! З боку людей це ніщо інше, як форма сибаритського самосмакування, самонасолоди своєю, на щастя, іншістю: вони, маскуючися святенництвом, швиденько відхрещуються від мого стану. Обмінюються красномовними поглядами і мовчать, і дозволяють цій речі розростатися у мовчанні. Мій стан! Можливо, він справді не зовсім добрий. Може, в ньому справді є якийсь незначний принциповий недолік! Господи! Що з того? Це аж ніяк не привід до такого хуткого й нажаханого відступу. Не раз я заходжуся від сміху, коли бачу оте раптове серйозне розуміння, оте поквапне визнання, з яким вони немов би роблять місце моєму станові. Неначе це невідпорний, остаточний і безапеляційний аргумент. Чому вони так уже налягають на цей пункт, чому це для них важливіше над усе і чому усталення цього пункту дає їм ту глибоку сатисфакцію, яку вони ховають за маскою сполоханого святенництва?

Припустимо, що я, так би мовити, пасажир, що я — легкої ваги, по суті, понад міру легкої ваги; припустимо, що мені завдають клопоту деякі питання, напр.: скільки мені років, коли святкую день народження і т. д. — хіба це привід, щоб безнастанно кружляти довкола цих питань, немов би в цьому полягала суть справи? Та ні, я не соромлюся свого стану. Аж ніяк. Але я не можу стерпіти того, як вони перебільшують значення одного факту, одного розрізнення, яке, по суті, тонке, як волосок. Смішить мене вся ота фальшива театральність, отой урочистий патос, який нагромаджено над цією справою, оте наряджування моменту в трагічний костюм, сповнений похмурої помпи. А насправді, в дійсності? Нічого більш позбавленого патосу, нічого більш натурального, нічого банальнішого на світі. Легкість, незалежність, безвідповідальність… І музикальність, надзвичайна, так би мовити, музикальність членів. Не можна пройти повз будь-яку катеринку, щоб не затанцювати. Не з веселости, але тому, що нам усе одно, а мелодія має свою, волю, свій упертий ритм. Тож треба відступати. «Маргаритко, скарбе мого серця…» Якось воно занадто легко, занадто невідпорно, щоб супротивитися, а зрештою, в ім'я чого супротивитися такому необов'язковому заохоченню, такій безпретенсійній пропозиції? От і танцюю, а радше, тупцюю у такт мелодії дрібним пенсіонерським підтюпцем, час від часу підскакуючи. Мало хто це зауважує, зайнятий собою в біганині буднів. Я хотів би запобігти лише тому, щоб читач не робив собі необґрунтованих уявлень про мою кондицію. Я виразно застерігаю від її переоцінювання, і то як in plus, так само й in minus. Тільки ніякої романтики. Це така сама кондиція, як і кожна інша — як і кожна інша, вона несе в собі рису найприроднішої зрозумілости і звичайности. Усяка парадоксальність зникає, коли одного разу опиняєшся з цього боку справи. Велике протверезіння — ось як можна назвати мій стан, позбуття всіх тягарів, танцювальна легкість, пустка, безвідповідальність, нівелювання ріжниць, послаблення усіх вузлів, зникнення кордонів. Нічого мене не тримає і нічого не зв'язує, відсутність опору, безмежна свобода. Дивовижна індиферентність, з якою я легко пересуваюся крізь усі перегородки буття — властиво, це повинно бути приємно — чи я знаю? Ця бездонність, ця всюдибувалість, нібито безтурботна, байдужа й легка — не хочу скаржитися. Є такий зворот: ніде не нагрівати собі місця. Отож-бо й воно: я вже давно перестав нагрівати під собою місце.

Коли з високо розташованого вікна моєї кімнати дивлюсь на місто — на дахи, вогнетривкі стіни й комини в бурому світлі осіннього світанку, на весь цей густо забудований краєвид, з пташиної перспективи, ледь розповитий з ночі, блідо дніючий до жовтих горизонтів, покроєних на світлі стрічки чорними хвилястими ножицями воронячого каркання — я відчуваю: ось воно, життя. Кожен з них занурений у себе, у якийсь день, у який прокидається, у якусь годину, яка йому належить, у якусь хвилину. Десь там в напівтемній кухні готується кава, куховарка пішла собі, брудний відблиск пломеня танцює на підлозі. Обманутий тишею час на хвилинку відпливає назад, поза себе, і через ті не лічені хвилини знову росте ніч на хвилястій шерсті кота. Зося з першого поверху довго позіхає і дуже довго потягається, заки відкриє вікно до прибирання; щедро наспане, нахропане повітря ночі ліниво мандрує до вікна, переступає його, повільно входячи в буру і димну сірість дня. Дівчина потягливо занурює руки в тісто постелі, ще тепле, накисле від сну. Нарешті, з внутрішнім дрожем, з очима, повними ночі, вона витрясає через вікно велику скуйовджену перину, і на місто летять жмутики пір'я, зірочки пуху, лінивий висів нічних марень.

Тоді я мрію про те, щоб стати розносником печива, монтером електромережі або інкасатором каси хворих. Або хоча б сажотрусом. Рано, ледь світає, входиш у якусь легко прочинену браму, при світлі ліхтарика сторожа, недбало прикладаючи два пальці до дашка, з жартом на вустах, і вступаєш у цей лябіринт, щоб десь пізно увечорі, на другому кінці міста, з нього вийти. Цілий день переправлятися з помешкання до помешкання, провадити одну, не закінчену, звивисту розмову, з кінця в кінець міста, розділену на частини між мешканцями, запитати про щось у одному помешканні і отримати відповідь у другому, кинути жарт у одному місці, і довго в дальших місцях збирати плоди сміху. Серед траскання дверей переправлятися через тісні коридори, через заставлені меблями спальні, перевертати нічні горщики, штурхати скрипучі візочки, в яких плачуть діти, схилятися за пожбуреними брязкальцями немовлят. Понад потребу довго затримуватися в кухнях і передпокоях, де прибирають служники. Дівчата, увиваючись, пружать молоді ноги, напинають випуклі підбиття, грають, полискують дешевим взуттям, стукотять талапкими пантофликами…

Ось які мої мрії під час безвідповідальних, узбічних годин. Я не відмовляюся від них, хоч і бачу їхнє безглуздя. Кожен повинен знати межі своєї кондиції і розуміти, що йому личить.

Для нас, пенсіонерів, осінь — то, назагал, небезпечна пора. Хто зна, як важко прийти в нашому стані до сякої-такої стабілізації, як важко саме нам, пенсіонерам, уникнути розпорошення, згублення себе самих із власних рук, той зрозуміє, що осінь, її атмосферні вихори, збурення і конфузії, не сприяють нашій і так загроженій екзистенції.

Є в осені, однак, ще й інші дні, повні спокою й задуми, і вони для нас ласкаві. Трапляються інколи такі дні без сонця, теплі, затуманені і бурштинові на далеких окраїнах. У проміжку між будинками раптово відкривається вид у глиб, на полаття неба, яке сходить низько, щораз нижче, аж до остаточної розвіяної жовтизни найдальших горизонтів. Тими перспективами, що відкриваються у глиб дня, мандрує погляд, мов би архівами календаря, наче в розрізі помічає нашарування днів, нескінченні реєстратури часу, що зникають шпалерами у жовтій і ясній вічності. То все нагромаджується і шикується в безплідних і програних формаціях неба, а тим часом на першому пляні — день сьогоднішній і хвилина, і рідко хто підносить погляд до далеких стеляжів цього злудного календаря. Схилені над землею, всі кудись прямують, нетерпляче обминають один одного, і вулиця вся порисована лініями цих прямувань, зустрічань і обминань. Але в тій прогалині між будинками, звідки погляд злітає на цілий низ міста, на цілу оту архітектурну панораму, прояснену ззаду смугою ясности, що зникає до млявих горизонтів — є перерва і павза у гаморі. Там, на розширеному і світлому майданчику, ріжуть дерево для міської школи. Стоять там у чотирикутниках і кубах сяги здорового, живлющого дерева, яке поволі плавиться, поліно за поліном, під пилками й сокирами лісорубів. Ах, деревина, надійна, чесна, повноцінна матерія дійсности, наскрізь ясна й ретельна, втілення ввічливости і прози життя! Як глибоко не шукав би ти в найглибшому її осерді — не знайдеш нічого, чого б вона не виявила вже на поверхні просто і без застережень, завжди рівномірно усміхнена і ясна тою теплою і певною ясністю свого волокнистого м'якуша, зітканого на подобу людського тіла. В кожному свіжому зламі розлупаного поліна з'являється обличчя нове, а однак, таке саме, усміхнене і золоте. О, предивна карнаціє дерева, тепла без екзальтації, наскрізь здорова, пахуча і мила!

Воістину таїнственна чинність, серйозна і символічна. Рубання дерева! Я міг би годинами стояти отак у тій ясній прогалині, відкритій у глиб пізнього пополудня, і дивитися на ті пили, що мелодійно грають, на рівномірну працю сокир. Ось традиція, стара як людський рід. В цій ясній щербині дня, в цій прогалині часу відкритій на жовту й зів'ялу вічність, ріжуть сяги букового дерева з часів Ноя. Ті самі патріярхальні й одвічні рухи, ті самі замахи і згини. Стоять по пахви в цьому золотому теслярстві і поволі вглиблюються в кубики і сяги дерева, обсипані трісками, з маленькою іскоркою задуми в очах, врубуються щораз глибше в теплий і цілющий м'якуш, у зварену масу, і після кожного лупнення мають золотий блиск ув очах, так, наче щось шукають ув осерді дерева, так, наче хочуть дорубатися до золотої салямандри, пискливої вогнистої тваринки, яка постійно втікає в глибину осердя. Ні, вони просто ділять час на дрібні поліна, господарюють часом, заповнюють льохи добрим і рівномірно порізаним майбутнім на зимові місяці.

Аби тільки пережити той критичний час, тих пару тижнів, і почнуться вже ранкові приморозки і зима. Як же люблю я той вступ до зими, ще без снігу, але з запахом морозу й диму в повітрі! Пам'ятаю такі недільні пополудні пізно восени. Припустимо, що цілий тиждень перед тим падали дощі, довга осіння сірота, аж поки земля нарешті наситилася водою і тепер починає сохнути і ставати зверху матовою, виділяючи міцний, здоровий холод. Цілотижневе небо з поволокою хмар у лахмітті зграблене, як болото, на один бік небосхилу, де воно темніє стосами, зібгане й пом'яте, а з заходу поволі починають проникати здорові, черстві кольори осіннього вечора, і забарвлюють хмарний краєвид. І поки небо поволі прочищається з заходу, виділяючи прозору велич, ідуть служниці — святково вбрані, ідуть трійками, четвірками, тримаючись за руки, порожньою, недільно-чистою і майже висохлою вулицею поміж будиночками передмістя, кольоровими в терпкій барвистості повітря, яке червоніє перед присмерком, ідуть смагляві і заокруглені на обличчі від здорового холоду і елястично переставляють ноги в новому тісненькому взутті. Милий, зворушливий спогад, видобутий з закапелка пам'яті!

Останнім часом я майже щодня ходив до управи. Інколи трапляється, що хтось захворіє і дозволяє мені попрацювати на своєму місці. Часом хтось просто має якусь пильну справу в місті й просить замістити себе в конторі. Що поробиш, то не регулярна праця. Приємно мати, хоч на пару годин, своє крісло із шкіряною подушкою, свої лінійки, олівчики і ручки. Приємно, коли співробітники по-товариськи тебе штовхнуть або й насварять. Хтось звернеться до людини, хтось скаже якесь слово, поглузує, зажартує — і на хвилину розцвітаєш. Людина за кимось тягнеться, чіпляє свою бездомність і своє небуття за щось живе і тепле. Той другий іде собі і не відчуває мого тягаря, не зауважує, що несе мене на собі, що я якийсь час паразитую на його житті…

Але відколи прийшов новий голова контори, змінилося й це.

Тепер, коли погідно, я часто сідаю на лавці в маленькому сквері напроти міської школи. З недалекої вулиці долинає стук сокир, що рубають дерево. Дівчата й молоді жінки повертаються з торгу. Деякі мають серйозні й регулярно зарисовані брови і йдуть, дивлячися з-під них грізно, стрункі й похмурі — ангелиці з кошиками, наповненими овочами і м'ясом. Часом вони зупиняються перед крамницями і приглядаються до себе в дзеркалі вітрини. Потому відходять, кинувши згори гордий і муштруючий погляд за себе, на кінець власного черевичка. О десятій годині на поріг школи виходить сторож, і його крикливий дзвіночок наповнює вулицю своїм галасом. Тоді нутро школи немов би раптово збурюється навальним бунтом, від якого будинок мало не вибухає. Немов утікачі, з цього загального сум'яття вилітають, як із пращі, малі обдертюхи — вилітають з брами, злітають з вереском з кам'яних східців, щоб, опинившись на свободі, взятися за якісь несосвітенні скоки, кидатися в шалені імпрези, імпровізовані наосліп, між двома витрішками очей. Часом забігають у цих безтямних гонитвах аж до моєї лавки, перелітаючи, кидають у мій бік незрозумілі обзиванки. Їхні обличчя немов би зіскакують з завіс від раптових гримас, що їх вони до мене корчать. Мов стадо розбишакуватих мавп, що пародійно коментують свої блазенські вибрики, пролітає ця громада далі, жестикулюючи з пекельним вереском. Тоді я бачу їхні задерті і ледь зазначені носики, що не можуть втримати витьоків, їхні вуста, роздерті криком і покриті висипкою, їхні маленькі стиснуті кулачки. Буває, вони часом затримуються біля мене. Дивна річ, вони сприймають мене, як ровесника. Мій зріст давно вже перебуває в занепаді. Моє обличчя, зімлявіле і ветхе, дуже подібне на дитяче. Я дещо заклопотаний, коли мене безцеремонно торкають. Коли один з них уперше вдарив мене зненацька в груди, я поповз під лавку. Але не образився. Вони витягнули мене звідти блаженно пом'ятого і захопленого такою свіжою і животворною поведінкою. Ця-от добра риса, що я не ображаюся на жодну нахабність їхнього поривистого savoir-vivre, дає мені їхню прихильність і популярність. Легко здогадатися, що відтоді я сумлінно оснащую свої кишені відповідною колекцією ґудзиків, камінців, шпульок від ниток, кавалків ґуми. Це неймовірно полегшує обмін думками і становить собою природній поміст у зав'язуванні дружби. Крім того, поглинуті речевими зацікавленнями, вони менше звертають увагу на мене самого. Під прикриттям арсеналу, видобутого з кишені, я не потребую побоюватися, що їхня цікавість і пронозливість стане надокучливою щодо мене самого.

Врешті-решт, я вирішив впровадити в дію одну думку, яка щораз упертіше нуртує в мені вже досить довгий час.

Був безвітряний, лагідний і замислений день, один з тих днів пізньої осені, в яких рік, вичерпавши всі кольори й відтінки цієї пори, немов би повертається до весняних реєстрів календаря. Небо без сонця розклалося на кольорові смуги, лагідні шари кобальту, ґриншпану і селедину, замкнуті на самому краю смугою чистої як вода білости — колір квітня, неяскравий і давно забутий. Я одягнув найкраще вбрання і вийшов у місто не без деякого трепету. Ішов швидко, без перешкод, у затишній аурі того дня, ані разу не збочивши з прямої лінії. Не переводячи духу, я вибіг на кам'яні східці. Alea iacta est — сказав я собі, застукавши у двері канцелярії. Скромно зупинився перед столом пана директора, як воно й личило у моїй новій ролі. Я відчував якесь сум'яття.

Пан директор вийняв із заскленого пуделка хруща на шпильці і скісно наблизив до ока, розглядаючи його під світлом. Його пальці були замацькані чорнилом, нігті короткі і пласко обрізані. Він поглянув на мене з-за окулярів.

— Пан радник хотів би записатися до першої кляси? — сказав він. — Дуже похвально й достойно, розумію, раднику, значить, з основ, з фундаментів — відбудовувати свою освіту. Я завжди повторював: граматика і табличка множення — ось підстави освічености. Зрозуміло, ми не можемо трактувати пана радника, як учня, що підлягає шкільному примусові. Радше, як вільного слухача, як ветерана абетки, так би мовити, який після довгого волоцюзтва, сказати б, повторно повернувся до шкільної лави. Спрямував свій побитий корабель до оцього порту, так би мовити. Так, так, пане раднику, небагато виявляє таку приємність, це визнання наших заслуг, щоб отак, вік звікувавши у праці, після стількох трудів, повернутися до нас і осісти вже назавжди як добровільний, дожиттєвий другоклясник. Пан радник буде на виняткових у нас правах. Я завжди говорив…

— Перепрошую, — втрутився я, — але я хотів би наголосити, що стосовно виняткових прав, то я зрікаюся цілковито… Не бажаю для себе упривілейованости. Якраз навпаки… Я ні в чому не хотів би вирізнятися, атож, мені залежить на тому, щоб якнайбільше злитися, зникнути у сірій масі кляси. Увесь мій задум не влучив би в ціль, коли б я був у чому-небудь упривілейований порівняно з іншими. Навіть якщо йдеться про фізичні покарання, — тут я підняв палець, — я повністю визнаю їх спасенний і високоморальний вплив, — виразно застерігаю щодо себе, щоб під цим оглядом для мене не робили жодних винятків.

— Дуже похвально, дуже педагогічно, — сказав пан директор з похвалою. — Крім того, я гадаю, — додав він, — що ваша освіта внаслідок довгого невживання вже виявляє, по суті, деякі прогалини. Під цим оглядом ми, як правило, віддаємося оптимістичним оманам, які легко розвіяти. Чи ви, наприклад, ще пам'ятаєте, скільки буде п'ять на сім?

— Пять на сім, — повторив я, стривожений, відчуваючи, як сум'яття, що напливало теплою і блаженною хвилею до серця, закриває млою ясність моїх думок. Осяяний, паче одкровенням, власним неуцтвом, я майже захоплено почав заникуватися і повторювати, радіючи, що справді повертаюсь до дитинної несвідомости: п'ять на сім, п'ять на сім…

— А бачите, — сказав директор, — саме час, щоб ви записувалися до школи. — Потім, узявши мене за руку, завів до кляси, в якій відбувалася наука.

Знову, як піввіку тому, я опинився в галасі, в цій залі, рійній і темній від мураховиння рухливих голів. Я стояв, малесенький, на середині, тримаючись за полу пана директора, в той час як п'ятдесят пар молодих очей приглядалося до мене з байдужою, жорстокою корисливістю тваринок, які бачать представника тої самої раси. З усіх боків до мене викривлялися обличчя, робилися міни у швидкій здавленій ворожості, наставлялися язики. Я не реагував на ці зачіпки, пам'ятаючи добре виховання, яке я колись отримав. Розглядаючись у цих рухливих обличчях, що були сповнені недолугих гримас, я пригадав собі ту саму ситуацію перед п'ятдесятьма роками. Тоді я так само стояв біля мами, поки вона залагоджувала мою справу з учителькою. Тепер же замість матері пан директор шептав щось на вухо панові вчителю, який кивав головою і позирав на мене з повагою.

— То сирота, — нарешті сказав він клясі, — він не має ні батька, ні матері — не докучайте йому занадто.

Сльози закрутилися мені в очах при цій промові, справжні сльози розчулення, а пан директор, сам зворушений, всунув мене за першу парту.

Відтоді почалося для мене нове життя. Школа відразу поглинула мене повністю. Ніколи за часів мого давнього життя не бував я такий заклопотаний тисячею справ, інтриг та інтересів. Я жив відтепер у одному великому захопленні. Над моєю головою схрещувалася тисяча найрізноманітніших інтересів. Мені пересилалися сигнали, телеграми, давалися змовницькі знаки, мені псикали, моргали і на всі способи нагадували мені на миґах про тисячу зобов'язань, що їх я взяв на себе. Я ледве міг дочекатися кінця уроку, під час якого я з вродженої ввічливости із стоїцизмом витримував усі атаки, щоб ні слова не пропустити з наук пана вчителя. Ледь-но пролунав голос дзвоника, на мене звалювалася та вересклива зграя, нападала на мене із стихійною силою, майже розносячи мене на шматки. Надбігали ззаду почерез лавки, тупочучи ногами по партах, перескакували в мене над головою, вигепувалися через мене. Кожен верещав мені в вухо свої претенсії. Я став центром усіх інтересів, найсерйозніших переговорів, найзаплутаніші й найдражливіші афери не могли обійтися без моєї участи. Я ходив по вулиці завжди оточений галасливою галайстрою, яка невпинно жестикулювала. Пси обминали нас здалека з прищуленими хвостами, з нашим наближенням коти вискакували на дахи, а самотні малюки, зустрінуті по дорозі, з пасивним фаталізмом ховали голову між плечі, приготувавшись до найгіршого.

Шкільна наука ні в чому не втратила для мене чару новини. Наприклад, мистецтво слебезування. Вчитель апелював просто до нашого незнання, він умів видобувати його із швидкістю і спритністю, доходив у нас, урешті-решт, до тієї tabula rasa, яка є підґрунтям будь-якого навчання. Викорчувавши в нас таким чином усі передсуди і навики, він розпочав науку з основ. З силою й натугою ми мелодійно дудукали дзвінкі силаби, сьорбаючи в павзах носом і пальцем витискаючи на книжці літеру за літерою. Мій буквар носив такі самі сліди вказівного пальця, згущені біля тяжчих літер, що й букварі моїх колег.

Одного разу, не пам'ятаю вже, як то воно було, пан директор увійшов до кляси і в тиші, яка раптом залягла, вказав пальцем на трьох з-поміж нас, між ними й на мене. Ми повинні були негайно ж піти з ним до канцелярії. Ми знали, чим то пахне, і двоє моїх співвинуватців уже наперед почали бичати. Я байдуже дивився на їхню передчасну скруху, на деформовані раптовим плачем обличчя, так, наче з першими сльозами з них сповзла людська маска і оголила безформне місиво плачучого м'яса. Щодо мене — то я був спокійний, я-бо з розумінням моральних і праведних природ покарання піддавався перебігові справ, готовий із стоїцизмом стерпіти наслідки моїх дій. Та сила характеру, що скидалася на затверділість, не подобалася панові директору, коли всі ми троє винуватців зупинилися перед ним у канцелярії — пан директор асистував цій сцені з прутом у руці. Я з байдужістю розіп'яв пасок, але пан директор, поглянувши, закричав: — Сором, хіба це можливо? В такому віці? — і згіршено подивився на пана вчителя. — Дивний вибрик природи, — додав він з ґримасою огиди. Потім, відправивши малюків, він мав до мене довгу й поважну проповідь, повну жалю й несхвалення. Але я не розумів його. Бездумно гризучи нігті, я тупо дивився прямо перед собою і потім сказав: — Плосу пана вцителя, то Вацек плував на булку пана вцителя. — Я вже справді був дитиною.

На гімнастику й рисунки ми ходили до іншої школи, де були спеціяльні знаряддя і залі для цих предметів. Ми маршували парами, нестримно галайкаючи, вносячи на кожну вулицю, на яку повертали, раптовий гамір наших змішаних сопранів.

Та школа — то був великий дерев'яний будинок, перероблений із театральної залі, старий і повен прибудов. Середина рисункової залі скидалася на велетенську лазню, стеля підпиралася дерев'яними стовпами, під стелею бігла навкруг дерев'яна ґалерія, на яку ми відразу вибігали, штурмуючи сходи, що дудоніли, як буря, під нашими ногами. Численні бокові комірчини прекрасно підходили до гри в хованки. Учитель рисування не приходив ніколи, тож ми на всю губу показували, на що ми здатні. Час від часу до залі вбігав директор тієї школи, кількох найгаласливіших ставив у кут, парі найдикіших накручував вуха, але тільки-но він відвертався до дверей, як за його плечима вже знову ріс гармидер.

Ми не чули дзвоника, який оголошував кінець науки. Робився осінній пополудень, короткий і кольоровий. За деякими хлопцями приходили матері, хлопці впиралися, але їх відпроваджували, лаючи й б'ючи. Але для інших, тих, хто був позбавлений такої турботливої домової опіки, лишень тоді починалася справжня забава. Допіру пізнім присмерком старий сторож, замикаючи школу, проганяв нас додому.

Вранці о цій порі ще панувала густа темрява, коли ми виходили до школи, місто лежало ще в глухому сні. Ми просувалися навпомацки, з витягнутими руками, шелестячи ногами в сухому листі, яке стосами залягало вулиці. Ідучи, ми трималися за стіни будинків, щоб не заблукати. Несподівано, в якійсь фрамузі, ми намацували рукою обличчя колеги, який ішов з протилежного боку. Скільки ж тоді було сміху, загадок і несподіванок! Дехто мав лойові свічки, вони запалювали їх, і місто було засіяне мандрівками тих недогарків, що просувалися низько при землі тремтячим зиґзаґом, зустрічалися і зупинялися, щоб освітити якесь дерево, круг землі, купу зів'ялого листя, в якій малеча шукає каштанів. На поверхах деяких будинків уже також запалюються перші лямпи, мутне світло, перебільшене, випадає крізь квадрати шиб у міську ніч і кладеться великими фігурами на площу перед будинком, на ратушу, на сліпі фасади будинків. А коли хтось, узявши в руки лямпу, іде з кімнати у кімнату — надворі обертаються величезні прямокутники світла, мов сторінки колосальної книги, і площа немов би мандрує кам'яницями і переставляє тіні й будинки, неначе укладає пасьянс із великої колоди карт.

Нарешті ми доходили до школи. Недогарки гасли, нас огортала темрява, в якій ми намацували наші сидіння за партами. Потому входив учитель, затикав пляшку лойовою свічкою, і починалося нудне опитування слів і деклінацій. За браком світла наука залишалася напам'ятна і вербальна. Поки хтось монотонно рецитував, ми, мружачи очі, дивилися, які із свічки вистрілюють золоті стріли, позгинані зиґзаки і плутаються, шелестячи як солома у примружених віях. Пан учитель розливав чорнило у каламарі, позіхав, виглядав у чорну ніч з низького вікна. Під партами панувала глибока тінь. Ми, хихотячи, пірнали туди, мандрували на чотирьох, обнюхуючись як тварини, потемки і пошепки робили наші звичайні обміни. Я ніколи не забуду ті блаженні передранішні шкільні години, поки за шибами поволі уставав світанок.

Нарешті настала пора осінніх вихорів. Того дня вже вранці небо стало жовте й пізнє, модельоване на цьому тлі мутно-сірими лініями імагінаційних краєвидів, великих і туманних пустирищів, які перспективічно відходили маліючими кулісами хвилястих узгір'їв, що згущувалися і дрібніли аж далеко на схід, де все раптом уривалося, як зібганий берег летючої завіси і показувало дальший плян, глибше небо, прогалину наляканої блідости, бліде й нажахане світло найдальшої далини — безбарвне, водянисто-світле, яким, мов остаточним остовпінням, закінчувався і замикався той обрій. Мов на рисунках Рембрандта, під тою смугою світла за днів тих було видно далекі, мікроскопічно виразні країни, які — зрештою, ніколи не бачені — піднялися тепер з-за горизонту під тією щілиною неба, немов виринули з іншої епохи й іншого часу, немов явлений перед зажуреними людьми лиш на хвилинку обітований край.

В тому мініятюрному й міцному краєвиді з дивовижною гостротою було видно, як колією, що хвилясто звивалася, посувався ледь помітний у далині потяг, пухнастився срібно-білою смужкою диму і розпливався у ясному небутті.

А потім зірвався вітер. Він немов би випав з тієї ясної прогалини неба, закружляв і розбігся у місті. Увесь він був зроблений із м'якости та з лагідности, але в дивній мегаломанії вдавав брутального й навального. Місив, перевертав і мучив повітря, воно й умирало з блаженства. Раптово завмирав у небесах і ставав дибки, простягався, як вітрила, велетенські, напнуті, ляскотливі, мов з батога, простирала, стискався у тверді вузли, що тремтіли від напруги, мав сувору міну, мов би хотів довести ціле повітря до порожнечі, але потім витягав зрадливий кінець і розпускав цю фальшиву петлицю, і вже на милю далі із свистом викидав своє ляссо, свій заплутливий аркан, який нічого не хапав.

А що він виробляв з димом коминів! Бідний дим уже й сам не знав, як уникнути його віянь, як схилити голову, направо чи наліво, від його ударів. Так він метушився над містом, немов того дня хотів усім дати взнаки незабутній приклад своєї безмежної сваволі.

Я зразу прочував нещастя. На силу переправлявся крізь вихорище. На рогах вулиць, на схрещенні протягів, колеги тримали мене за поли. Отак переправлявся я через місто, і все йшло добре. Потім ми пішли на гімнастику до іншої школи. По дорозі купили собі бубликів. Довгий вуж наших пар, густо теревенячи, входив крізь браму досередини. Ще момент, і я був би уцілів у одному місці, безпечний аж до вечора. Врешті-решт, я міг би навіть заночувати в гімнастичній залі. Вірні колеги склали б мені товариство. Нещастя хотіло, щоб Віцек дістав того дня нового жука і з розмаху запустив його на поріг школи. Жук гудів, біля входу все зам'ялося, мене випхнули поза браму і в цю хвилину ухопило мене. — Гей, колеги, рятуйте! — заволав я, вже висячи у повітрі. Я ще побачив, як витягнулися їхні руки і закричали відкриті роти, наступної хвилини я зробив переверт догори ногами і війнув чудовою, вознесеною вгору лінією. Я летів уже високо над дахами. Отак летів, не дихаючи, і бачив очима уяви, як мої колеги у клясі простягають руки, несамовито стрижучи пальцями, і кричать до вчителя: — Пане вчителю, Шимця ухопило! — Пан учитель поглянув крізь окуляри. Спокійно підійшов до вікна і, прикриваючи рукою очі, почав уважно оглядати горизонт. Але мене він уже не міг побачити. Його обличчя у млявому відблиску безбарвного неба стало зовсім пергаменове. — Треба викреслити його з журналу, — сказав він з гіркою міною і пішов до столу. А мене несло вище й вище у жовті недосліджені осінні небеса.

Переклав Андрій ШКРАБ'ЮК

Публікації:

Б. Шульц. «Цинамонові крамниці», «Санаторій Під Клепсидрою». — Львів, ВС «Просвіта», 1995.


предыдущая глава | Цинамонові крамниці. Санаторій Під Клепсидрою | Самотність