home | login | register | DMCA | contacts | help |      
mobile | donate | ВЕСЕЛКА

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add
fantasy
space fantasy
fantasy is horrors
heroic
prose
  military
  child
  russian
detective
  action
  child
  ironical
  historical
  political
western
adventure
adventure (child)
child's stories
love
religion
antique
Scientific literature
biography
business
home pets
animals
art
history
computers
linguistics
mathematics
religion
home_garden
sport
technique
publicism
philosophy
chemistry
close

реклама - advertisement



Самотність

Те, що я знову можу виходити до міста, приносить мені значну полегшу. А як же довго я не покидав моєї кімнати. То були гіркі місяці й роки.

Не зможу пояснити, чому віддавна, ще з дитинства, ця 288 кімната була моєю, останнє приміщення від ґанку, ще за тих часів рідко відвідуване, завжди забуте, ніби не з цього помешкання. Вже не згадаю, як я туди потрапив. Мені здається, що то була ясна, водянисто-біла безмісячна ніч. В сірому місячному сяйві все було видно, як на долоні. Ліжко розстелене, ніби його допіру хтось покинув, тиша, я прислухаюсь, чи не почую дихання сплячих. Та хто б міг тут дихати? Відтоді тут і мешкаю. Роками сиджу і нудьгую. Якби ж то я завчасу думав про запаси! О, ви, ті, що ще можете, котрим ще дано на це власний час, громадьте запаси, збирайте зерно, добре і поживне, солодке зерно, бо прийде велика зима, прийдуть літа злиденні і голодні, і не зродить земля єгипетська. На жаль, я не був запопадливим хом'ячком, а легковажною польовою мишкою, жив з дня на день, не думаючи про завтра, поклавшись на свій дар уриваючого від себе скнари. Як миша, я гадав: ну що мені може зробити голод? В крайньому випадку я можу гризти дерево чи дробити на дрібні листочки папір. Стара церковна миша — це найзлиденніше звірятко на присмерковому окрайку книги створення — може жити з нічого. І так живе в цій мертвій кімнаті, де й мухи давно повиздихали. Прикладаю вухо до дерева, чи не шкребеться там в глибині хробак. Замогильна тиша… Тільки я, непідвладна смерті миша, самотній вишкребок, шурхочу в цій мертвій кімнаті, без упину перебігаю столом, полицями та кріслами. Суну звинна, прудка та маленька, і тягну шарудливий хвостик, як тітка Текля в своїй довгій до землі сірій сукні. А тепер, серед білого дня, застигла на цім столі, і тільки дві намистини очей виблискують на цьому напханому опудалі, немов випливаючи наверх. Та ледь помітно тремтить, в силу звички, дрібнесенько пережовуючи, кінчик писочка.

Все це, звичайно, метафори. Я пенсіонер, а ніяка не миша. Просто люблю паразитувати на метафорах, зразу ж даю себе нести першій-ліпшій метафорі. А потім, перебравши таким чином через край, з трудом завертаю назад, поволі вертаю до пам'яті.

Як виглядаю? Часом я бачу себе в дзеркалі. І дивно, смішно і боляче! Сором признатися. Я ніколи не дивлюся на себе, лице в лице. А трохи глибше, трохи віддалік стою там, в глибині дзеркала, дещо осторонь, ледь в профіль. Стою замислений і дивлюся десь в сторону. Стою нерухомо, задивлений кудись поза себе. Наші погляди вже не зустрічаються. Коли рушаюсь я, робить порух і він, але, наполовину повернутий назад, він мене немов не бачить, ніби зайшов за багато дзеркал і вже не зміг повернутись. Жаль стискає серце, коли я бачу його, такого чужого й байдужого. Адже це ти був моїм вірним віддзеркаленням, — хочу крикнути я, — скільки разів ти супроводжував мене, а тепер не впізнаєш! Боже! Чужий і задивлений кудись в сторону, стоїш там і ніби прислухаєшся десь до глибин, чекаєш якогось слова, але звідти — з тих скляних товщ, слухаючи когось іншого, від когось іншого чекаючи наказів.

Отак і сиджу тут при столі та гортаю старі пожовклі університетські скрипти — це єдине тепер моє чтиво.

Дивлюсь на сповзлу зотлілу фіранку, бачу, як вона легко надимається холодним подихом вікна. На цьому карнизі я міг би вправлятися у гімнастиці. Досконалий спортивний прилад. Як легко перевертатися на ньому в пісному, вже стільки разів спожитому повітрі. Майже неохоче виконується пружне сальто-мортале — холодно, внутрішньо не приймаючи в ньому участі, нібито чисто формально. Коли торкаєш головою стелі і на кінчиках пальців еквілібруєш на цьому снаряді, то тебе охоплює почуття, що на цій висоті дещо тепліше, ледь відчутна ілюзія лагідного затишшя.

Змалку люблю це споглядання кімнати з пташиної перспективи.

Сиджу, слухаю тишу. Кімната по-простому вибілена вапном. Часом на білій стелі вистрілює куряча лапка тріщини, часом з шелестом обсувається пластівець тиньку. Може, мені слід було б проговоритись, що кімната замурована? Як? Замурована? Тоді яким чином я з неї виходжу? В тому-то й справа: для доброї волі немає перепон, й ніщо не може протистояти справжньому прагненню. Досить мені тільки уявити двері, добрі старі двері, як у кухні мого дитинства, з залізною клямрою і засувкою. І немає такої замурованої кімнати, котра б не відчинялась такими надійними дверима, якщо тільки стане сил їх тій кімнаті навіяти.

Переклав Тарас ВОЗНЯК


Пенсіонер | Цинамонові крамниці. Санаторій Під Клепсидрою | Остання батькова втеча