на главную | войти | регистрация | DMCA | контакты | справка |      
mobile | donate | ВЕСЕЛКА

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


моя полка | жанры | рекомендуем | рейтинг книг | рейтинг авторов | впечатления | новое | форум | сборники | читалки | авторам | добавить
фантастика
космическая фантастика
фантастика ужасы
фэнтези
проза
  военная
  детская
  русская
детектив
  боевик
  детский
  иронический
  исторический
  политический
вестерн
приключения (исторический)
приключения (детская лит.)
детские рассказы
женские романы
религия
античная литература
Научная и не худ. литература
биография
бизнес
домашние животные
животные
искусство
история
компьютерная литература
лингвистика
математика
религия
сад-огород
спорт
техника
публицистика
философия
химия
close

реклама - advertisement



СПІЙМАТИ КРОЛИКА

Відпустка тривала довше, ніж два тижні, і Донован мусив це визнати. Вона тривала півроку із збереженням зарплатні. I це Донован мусив визнати. Але, як він невдоволено пояснював, це сталося випадково. Просто “Ю. С. Роботс” мала виловити всі недоробки у роботі-комплексі. А різних “бліх” назбиралося чимало. Принаймні з півдюжини їх залишилося до польових випробувань. Через те Донован з Пауеллом спокійно собі відпочивали, чекаючи, поки люди за креслярськими дошками і хлопці з логарифмічними лінійками скажуть: “Готово!”

I ось тепер вже виявилося, що не все готово. З розпашілим, як буряк, обличчям Донован повторив це вже з десяток разів.

— Ради бога, Грегу, будь реалістом. Навіщо дотримуватися букви інструкції, коли випробування зриваються? Час повикидати ці папірці й узятися до роботи.

— Я лише кажу, — правив своєї Пауелл, ніби він пояснював електроніку дитині, — що, згідно з інструкцією, ці роботи створені для того, щоб працювати в астероїдних копальнях без нагляду людини. Ми не повинні наглядати за ними.

— Все правильно. Але прислухаймось до логіки. — Він почав загинати свої тонкі волосаті пальці. — По-перше, ці нові роботи пройшли всі лабораторні випробування. По-друге, “Юнайтед Стейтс Роботс” гарантувала, що вони витримають випробування і на астероїді. По-третє, роботи не витримують випробувань. По-четверте, якщо вони не пройдуть польових випробувань, “Юнайтед Стейтс Роботс” втратить десять мільйонів грішми і приблизно на сотню мільйонів репутації. I, по-п’яте, якщо вони не витримають випробувань і ми не зможемо пояснити, чому так сталося, нам, очевидно, доведеться зворушливо попрощатися з нашою роботою.

За силуваною посмішкою Пауелла приховувався відчай. Він добре знав неписаний закон фірми “Юнайтед Стейтс Роботс енд Мекенікел Мен Корпорейшн”: жоден працівник не повторює тієї самої помилки двічі. Його звільняють після першої.

— У тебе все так ясно й зрозуміло виходить, як у Евкліда. Крім фактів, — сказав Пауелл. — Ти ж, рудоголовий, спостерігав за цією групою роботів аж три зміни, і вони працювали як слід. Ти сам про це казав. Що ж іще ми можемо зробити?

— Знайти несправність, ось що. Вони й справді тоді працювали як слід. Але в трьох інших випадках, коли я перестав за ними наглядати, вони припинили видавати руду. Навіть не поверталися назад, як це передбачалося приписом.

— Були якісь неполадки?

— Не помітив. Усе було бездоганно. Просто ідеально, як люмінофорний ефір. Лише одна-єдина дрібничка непокоїла мене — не було руди.

Пауелл похмуро глянув на стелю і смикнув рудого вуса.

— Ось що я тобі скажу, Майку. Свого часу ми з тобою вже втрапляли в халепу. Але тут гірше, ніж на іридієвому астероїді. Усе страшенно заплутано. Поглянь, робот ДВ-5 має у своєму підпорядкуванні шість інших роботів. I вони не просто його підлеглі, вони — його частка.

— Я це знаю…

— Помовч! — сердито урвав його Пауелл. — Знаю, що тобі це відомо. Я лише розтлумачую тобі, у яку халепу ми втрапили. Ці шість допоміжних роботів є часткою робота ДВ-5, як ото твої пальці — частка тебе. I він віддає їм розпорядження не по радіо і не голосом, а безпосередньо через позитронні поля. А на сьогодні в “Юнайтед Стейтс Роботс” немає жодного робототехніка, який достеменно знав би, що таке позитронне поле і як воно працює. I я цього не знаю, і ти не знаєш.

— Так воно і є, — філософськи погодився Донован.

— А тепер поглянь, у якому ми становищі. Якщо все працює — чудово! Коли ж щось не клеїться, нам бракує глибини, щоб збагнути, в чім річ. I, можливо, ні ми, ні будь-хто інший тут нічого не вдіє. Але це — наша робота, і за нас її ніхто не зробить. Нас взяли на це місце. — На якусь мить він сердито замовк. — Ти забрав його звідти?

— Аякже.

— Там усе нормально?

— У нього немає ніякої релігійної манії, він не бігає по колу й не декламує віршів, отже, гадаю, нормально.

Донован сердито труснув головою і вийшов.

Пауелл дістав “Посібник з робототехніки”, під вагою якого аж вгинався стіл, і шанобливо розкрив його. Одного разу йому довелося вистрибнути з вікна будинку, охопленого полум’ям, у самих трусах, та він встиг прихопити й “Посібник”… Він радше залишив би труси, якби треба було піти на дальші жертви.

Донован вивчав посібник, коли ввійшов робот ДВ-5. Донован зачинив за ним двері.

— Здоров, Дейве! — похмуро привітався він. — Як себе почуваєш?

— Чудово, — сказав робот. — Можна сісти?

Він підсунув до себе спеціально укріплений стілець, що призначався для нього, і обережно сів.

Пауелл прихильно подивився на Дейва — непрофесіонали могли звертатися до роботів, називаючи їхні серійні номери, фахівці-роботисти — ніколи. Робот був не масивний і був конструкцією мислячого робота-комплекса, який складався з семи частин. Два метри з гаком заввишки, півтонни заліза й електричного причандалля. Багато? Аж ніяк, коли ці півтонни містять у собі масу конденсаторів, дротів, реле та вакуумних чарунок, здатних передати практично будь-яку відому людині психологічну реакцію. I позитронний мозок — десять фунтів речовини й кілька квінтильйонів позитронів, які й роблять всю погоду.

Пауелл витяг з кишені сорочки зім’яту сигарету.

— Дейве, — сказав він, — ти гарний хлопець. I не вередливий, як та примадонна. Ти стійкий, надійний робот-рудокоп. Крім того, ти безпосередньо координуєш роботу шести допоміжних роботів, і, наскільки я знаю, у твоєму мозку не виникло через це жодних нестабільних зв’язків.

Робот кивнув.

— Мені приємно чути таке, але до чого ви ведете, шефе?

Він мав виняткової якості мембрану, а завдяки обертонам у звуковому апараті голос його не був такий металевий і одноманітний, якими звичайно бувають голоси роботів.

— Я скажу тобі. Чому, попри ці позитивні риси, робота в тебе не ладиться? Взяти хоча б сьогоднішню зміну “Б”.

Дейв завагався.

— Наскільки я знаю, нічого не сталося.

— Ви зовсім не дали руди.

— Я знаю.

— Ну?

— Я не можу цього пояснити, шефе, — захвилювався Дейв. — Коли я ще дозволю собі таке, це скінчиться для мене нервовим стресом. Мої помічники працювали добре. I я також, я це знаю. — Він замислився, його фотоелектричні очі засвітилися яскравіше. — Не пам’ятаю. Під кінець робочого дня прийшов Майк, а більшість вагонеток — порожні.

— А ти знаєш, Дейве, що останнім часом ти не звітуєш у кінці зміни, — втрутився Донован.

— Я знаю. Але чому… — Він повільно й незграбно похитав головою.

Пауеллу здалося, що якби обличчя робота могло виражати почуття, на ньому б відбилися біль і приниження. Робот за своєю природою не може миритися з невиконанням своїх обов’язків.

Донован підсунув своє крісло ближче до столу Пауелла й нахилився до нього.

— Гадаєш, це — втрата пам’яті?

— Не можу сказати. Але навряд чи варто відносити це до хвороб. Балачки про те, що людські хвороби властиві і роботам, — всього-на-всього романтична аналогія. Це не сприяє робототехніці.

Він почухав потилицю.

— Мені б дуже не хотілося влаштовувати йому перевірку елементарних мозкових реакцій. Це аж ніяк не допоможе йому самоствердитися.

Він задумливо подивився на Дейва, тоді розкрив “Посібник”, розділ “Перевірка реакцій в польових умовах”, і сказав:

— Послухай, Дейве, давай зробимо перевірку реакцій? Це було б мудре рішення.

Робот встав.

— Як скажете, шеф. — У його голосі бринів біль.

Почали з найпростішого. Робот ДВ-5 перемножував п’ятизначні цифри під безжалісне цокання секундоміра. Називав прості числа від тисячі до десяти тисяч, добував кубічні корені та інтегрував функції різних ступенів складності. Пройшов перевірку механічних реакцій з поступовим ускладненням завдань. I, нарешті, його точний розум зосередився на найвищій функції всіх роботів світу — вирішенні етичних проблем.

Наприкінці двогодинної перевірки Пауелл добряче впрів, а Донован згриз свої нігті, що аж ніяк не належали до поживної дієти.

— То що там виходить, шефе? — запитав робот.

— Я повинен ще подумати, Дейве, — сказав Пауелл. — Поспішність у висновках нічого не дасть. Гадаю, тобі краще піти на зміну. Не перенапружуйся, і хай тебе поки що не хвилює виконання норм. А ми тут поміркуємо, що до чого.

Робот вийшов, і Донован глянув на Пауелла:

— Ну?

Пауелл уперто смикав себе за вуса, ніби хотів вирвати їх.

— Ніяких відхилень у його позитронному мозку немає, — сказав він.

— Не варто, либонь, бути таким категоричним.

— О, Юпітере! Майку, мозок — найнадійніша частина робота! Його п’ять разів перевіряли на Землі. I коли він успішно пройшов польові випробування, як пройшов їх Дейв, то найменших відхилень у мозку просто бути не може. Ці випробування охоплюють усі ключові зв’язки в мозку.

— I що ж виходить?

— Не квап мене. Дай подумати. Ще можуть бути механічні неполадки в тілі робота. А це означає, що могло вийти з ладу будь-що з півтори тисячі конденсаторів, двадцяти тисяч окремих електричних кіл, п’ятисот вакуумних ламп, тисячі реле й тисяч і тисяч інших деталей. Не кажучи вже про ці загадкові позитронні поля, про які ніхто нічого не знає.

— Послухай, Грегу, — в розпачі перебив його Донован, — у мене є ідея. Цей робот може обманювати. Він ніколи…

— Дурню, робот не може свідомо обманювати. Якби ми зараз мали тестер Маккормека-Уєстлі, ми могли б перевірити всі частини його тіла за якихось двадцять чотири — сорок вісім годин. Але на Землі є лише два таких тестери, вагою по десять тонн кожен. Їх не зрушиш з місця, бо вони змонтовані на фундаментах. Здорово, правда?

Донован гримнув кулаком по столу.

— Тебе гидко слухати, — повільно проказав Пауелл. — Ти начитався пригодницьких романів.

— Я хочу знати, — вигукнув Донован, — що ми збираємося робити!

— Скажу тобі. Я встановлю екран прямо над столом. Отут на стіні, ясно? — Він злісно тицьнув пальцем прямо в стіну. — А тоді з’єднаю його з тими забоями, де він працює, і спостерігатиму за ним!

— Оце й усе, Грегу?

Пауелл підвівся з крісла і вперся кулаками в стіл.

— Майку, мені зараз дуже важко. — В його голосі вчувалася втома. — Вже тиждень ти мене гризеш за цього Дейва. Все торочиш, що з ним щось негаразд. А знаєш, як він виходить з ладу? Ні! А знаєш, що саме не спрацьовує? Ні! А знаєш, яка причина всього цього? Ні! Чим вона викликана? Ні! Ти що-небудь знаєш про це? Ні! А я знаю? Ні! То чого ж ти від мене хочеш? Донован безпорадно розвів руками.

— Здаюсь!

— Отже, кажу ще раз. Щоб розпочати лікування, треба спершу визначити хворобу. Щоб приготувати рагу з кролика, треба спочатку його спіймати. Отже, будемо ловити кролика! А тепер іди.

Донован стомленими очима втупився в попередньо накидані тези польового звіту. По-перше, він утомився, а по-друге, який тут звіт, коли нічого не з’ясовано? Він відчув себе ображеним.

— Грегу, ми недодали вже майже тисячу тонн, — сказав він.

— Ти робиш відкриття, — відповів Пауелл, не піднімаючи голови. — А я й не здогадувався.

— А я хочу знати, — вибухнув Донован, — чого ми завжди вовтузимося з цими новими роботами? Я, зрештою, вирішив, що роботи, які годилися для мого двоюрідного діда по матері, цілком влаштовують і мене. Я за те, що випробувано і вивірено. За тих старих добрих роботів, які перевірені часом і не ламаються.

Пауелл шпурнув у нього книжкою з дивовижною влучністю, і Донован звалився з крісла.

— Останні п’ять років, — спокійно почав Пауелл, — ти випробував нові типи роботів у польових умовах для “Юнайтед Стейтс Роботс”. Й оскільки ми з тобою надто ревно виконували свої обов’язки на цих випробуваннях, нас нагородили найбруднішою роботою! I це твоя робота перш за все, — він тицьнув пальцем у бік Донована. — Але ти почав скімлити, наскільки я пам’ятаю, вже через п’ять хвилин після того, як тебе прийняли в “Ю. С. Роботс”. Чому ж ти не звільнишся?

— Гаразд, скажу тобі. — Донован перевернувся на живіт і, спершись ліктями об підлогу, запустив пальці в свою руду чуприну. — Це питання принципове. Зрештою, як фахівець, я беру участь в удосконаленні нових типів роботів. I це головний мій внесок у науковий прогрес. Але зрозумій мене правильно. Мене тут тримає не принцип, а гроші, які нам платять… Грегу!

Раптом Донован дико скрикнув. Пауелл скочив на рівні ноги й прикипів очима до екрана, куди показував рудоголовий. Очі в обох округлилися від страху.

— О, Юпітере! — прошепотів Пауелл.

Донован, затамувавши подих, підвівся з місця.

— Подивись на них, Грегу, вони збожеволіли.

— Давай скафандри, — сказав Пауелл, — ми йдемо туди.

Не відриваючись від екрана, він стежив за роботами. Виблискуючи бронзою, вони плавно рухалися на тлі тінястих скель безповітряного астероїда. Вони вишикувалися в колону й, освітлені власним тьмяним світлом, нечутно сновигали вздовж помережаних темними западинами стін грубо висіченого тунелю. Сім роботів, на чолі з Дейвом, крокували в ногу. Від їхніх чітких, синхронних поворотів ставало моторошно; плавно перебудовуючи ряди, вони рухалися з примарною легкістю місячної кулі.

Донован повернувся із скафандрами.

— Вони готуються напасти на нас, Грегу! Це ж військова муштра.

— I все ти знаєш. З таким самим успіхом це може бути й ритмічна гімнастика. Або, може, Дейву здалося, що він — балетмейстер. Завжди спершу подумай і ніколи не квапся висловитися, — холодно кинув Пауелл.

Донован насупився й демонстративно засунув детонатор у порожню кобуру, що висіла в нього збоку.

— Так чи інакше, але оце тобі робота з новими роботами. Я згоден з тобою, то — наша робота. Але дай мені відповідь на одне запитання. Чому?.. Чому з ними неодмінно щось не клеїться?

— Бо ми прокляті, — похмуро відповів Пауелл. — Ходімо!

Далеко попереду, крізь густу оксамитову темряву тунелю, прорізану променями їхніх ліхтарів, блимали вогники роботів.

— Он вони, — видихнув Донован.

— Я пробував зв’язатися з ними по радіо, але вони не відповідають, — схвильовано прошепотів Пауелл. — Можливо, радіо зіпсувалось.

— Тоді я радий, що ще не виготовили роботів, здатних працювати в цілковитій темряві. Мені б не дуже хотілося розшукувати сім божевільних роботів у темній шахті без радіозв’язку, якщо вони не світяться, як оті безглузді радіоактивні різдвяні ялинки.

— Давай заліземо на отой уступ. Вони йдуть сюди, і я хочу подивитися на них зблизька. Зможеш видертися?

Тяжіння на астероїді значно нижче, ніж на Землі, але важкі скафандри зводили майже нанівець оту перевагу, та й до уступу було близько десяти футів. Пауелл стрибнув слідом.

Колона роботів на чолі з Дейвом наближалася. Вони йшли в чіткому ритмі, спочатку здвоювали ряди, потім знову шикувались по одному, але вже в іншому порядку. Це повторювалося знову й знову, але Дейв жодного разу не повернув голови.

Дейв був уже на відстані двадцяти футів, коли гра припинилася. Допоміжні роботи поламали стрій, почекали мить і, гупаючи ногами, швидко побігли вдалину. Дейв подивився їм услід і повільно сів, підперши голову рукою.

В навушниках Пауелла почувся його голос:

— Ви тут, шефе?

Пауелл кивнув Доновану й зіскочив з уступу.

— Привіт, Дейве! Що сталося? Робот похитав головою.

— Не знаю. Спочатку, пам’ятаю, я розробляв надто тверду породу в тунелі № 17, потім чомусь опинився на відстані півмилі від забою в головному штреку і почув, що поряд — люди.

— Де зараз допоміжні роботи? — запитав Донован.

— На роботі, звісно. Скільки часу ми згаяли?

— Небагато. Забудь про це, — заспокоїв Дейва Пауелл і додав, звертаючись уже до Донована:

— Залишся з ним до кінця зміни, а тоді приходь. У мене є ідеї.

Минуло три години, перш ніж Донован повернувся. Він мав стомлений вигляд.

— То як там? — запитав Пауелл.

Донован втомлено стенув плечима.

— Нічого. Коли за ним дивитися, все гаразд. Кинь-но мені сигарету.

Рудоголовий зосереджено прикурив і випустив акуратно кільце диму.

— Я обдумував усе це. Знаєш, Грегу, Дейв — не звичайний робот. Йому беззаперечно підкоряються шість інших. Він має повну владу над ними, і це, можливо, відбивається на його психіці. Мені здається, що він, будучи егоїстом, хоче підкреслити свою владу.

— Ближче до діла.

— Вже підходжу. А що, коли це мілітаризм? А що, коли він формує свою армію? А що, коли він муштрує їх, як на військових маневрах? А що, коли…

— А що, коли тобі на голову вилити холодної води? Твою маячню треба показувати в кольорі. Ти говориш про суттєві відхилення в позитронному мозку. Якби твої судження були правильні, то Дейв діяв би всупереч Першому законові робототехніки, який проголошує, що робот не може заподіяти шкоди людині або через свою бездіяльність допустити, щоб людині було завдано шкоди. А мілітаристська психологія і жадоба влади, про які ти говориш, неодмінно призвели б і до влади над людьми.

— Гаразд. Але звідки ти знаєш, що це не так?

— По-перше, жодного робота з таким мозком не випустили б із заводу, а по-друге, коли б таке й сталося, то ми відразу помітили б це. Я перевіряв Дейва, ти знаєш.

Пауелл відсунув крісло й поклав ноги на стіл.

— Ні, поки ми не можемо приготувати своє рагу, бо не маємо найменшого уявлення про поломку. Якби, приміром, з’ясувати, що означає той танок смерті, ми були б на правильному шляху.

Він помовчав.

— Послухай, Майку, як тобі все це подобається? З Дейвом діється щось не те тільки тоді, коли нікого з нас немає поблизу. I варто нам з’явитися біля нього, як усе стає на свої місця.

— Я вже казав, що це — недобрий знак.

— Не перебивай. Що означає для робота відсутність людей біля нього? Відповідь може бути однозначна — від нього вимагається більше ініціативи. Отже, слід перевіряти ті його частини, на які можуть впливати перевантаження.

— Чудово! — Донован скочив на рівні ноги, тоді знову опустився в крісло. — Хоча ні. Недостатньо. Надто широка амплітуда пошуків. Це не набагато звужує можливі напрямки наших дій.

— Нічого не вдієш. Принаймні ми не боятимемося за план. Будемо по черзі стежити за роботами через екран. I тільки-но щось станеться, негайно прибудемо на місце події. О, тоді вони прийдуть до тями.

— Це ризиковано, Грегу, роботи не пройдуть випробувань. “Юнайтед Стейтс Роботс” не зможе пустити в продаж моделі ДВ з такою характеристикою.

— Звичайно. Ми мусимо знайти слабке місце в конструкції і виправити його — на це в нас лишилося десять днів. — Пауелл почухав потилицю. — Річ у тім, що… та гаразд, краще сам подивись у креслення.

Уся підлога була встелена кресленнями, ніби килимом. Донован повзав по них, стежачи за рухом олівця в руках Пауелла.

— Отут ти повинен підключитися, Майку, — казав Пауелл. — Ти фахівець по роботах, і я хочу, щоб ти мене перевірив. Я спробував вилучити всі ланки, що не мають відношення до особистої ініціативи. Ось, наприклад, канал механічних операцій. Я вилучаю всі бокові зв’язки…

Він глянув на Донована:

— Як ти гадаєш?

У Донована пересохло в роті.

— Робота непроста, Грегу. Особиста ініціатива — це не замкнене електричне коло, яке можна відділити від решти і вивчати. Коли робот залишається наодинці з собою, діяльність його організму негайно активізується на всіх ділянках. Немає такої ланки, на яку б це не впливало. Передовсім ми повинні визначити ті особливі, вкрай специфічні умови, які виводять робота з рівноваги. I тільки тоді, шляхом вилучення, почати виділяти потрібні ланки.

Пауелл підвівся з підлоги й обтрусився.

— Гм-м, гаразд. Збери креслення й спали їх.

— Розумієш, коли активізується діяльність всього організму, варто поламатися одній-єдиній деталі — і може що завгодно статися, — сказав Донован.

— Може, десь порушена ізоляція, чи пробиває конденсатор, чи іскрить контакт, чи перегрівається котушка. Коли працюєш з таким складним механізмом, як робот, наосліп, то ніколи не знайдеш поломки. Якщо ж розбирати Дейва на частини й перевіряти кожну деталь, а потім знову збирати й перевіряти його…

— Ясно, ясно. Я теж дещо тямлю.

Вони безнадійно глянули один на одного.

— А що, коли розпитати одного з допоміжних роботів? — обережно запропонував Пауелл.

Ні Пауеллу, ні Доновану досі не випадало розмовляти з “пальцем”. Він міг говорити, і аналогія з людським пальцем була не зовсім вдалою. Фактично допоміжний робот мав доволі розвинений мозок, але мозок той був настроєний передусім на команди через позитронне поле, і самостійно реагувати на зовнішнє оточення роботам було важко.

Пауелл не знав навіть, як до нього звернутися. Його серійний номер був ДВ-5-2, але так називати його було незручно. Нарешті він знайшов вихід.

— Послухай, друже, — сказав він, — я тебе попрошу трохи помізкувати, а тоді ти повернешся до свого шефа.

“Палець” незграбно кивнув головою, не витрачаючи свої обмежені розумові здібності на зайві розмови.

— Останнім часом, — сказав Пауелл, — твій шеф уже чотири рази відхилявся від заданої програми. Ти пам’ятаєш ці випадки?

— Так, сер.

— Він пам’ятає, — сердито буркнув Донован. — Я тобі кажу, що це дуже кепсько…

— Піди проспись. Звичайно ж, “палець” пам’ятає. З ним усе гаразд.

Пауелл знову повернувся до робота.

— Що ви робили в кожному такому випадку? Я маю на увазі всю групу.

“Палець” відповідав без ентузіазму, ніби виконував команди свого механічного мозку, і його розповідь була схожа на завчений урок.

— Першого разу, — сказав він, — ми розробляли тверду породу в тунелі № 17 горизонту Б. Другого разу кріпили покрівлю, яка загрожувала обвалом. Третього разу готували точно спрямований вибух, щоб під час того вибуху не зачепити підземної тріщини. Четвертого разу це було якраз після невеликого обвалу.

— Що відбувалося в таких випадках?

— Важко сказати. Надходила команда, але, перш ніж ми могли її прийняти й осмислити, подавалась інша команда — марширувати тим чудернацьким способом.

— Навіщо? — гаркнув Пауелл.

— Не знаю.

— А яка була перша команда?.. — втрутився Донован. — Та, на зміну якій надійшла команда марширувати?

— Не знаю. Я усвідомлював, що дається команда, але не встигав прийняти її.

— Ти міг би нам розповісти ще щось? Щоразу була та ж сама команда?

“Палець” зажурено похитав головою:

— Не знаю.

Пауелл відкинувся на спинку крісла.

— Гаразд, можеш іти до свого шефа.

“Палець” вийшов з видимою полегкістю.

— Небагато дізналися ми за цей час, — сказав Донован. — Це був справді змістовний діалог. Схоже, що і Дейв, і цей недоумкуватий “палець” щось затівають. Надто багато вони і не знають, і не пам’ятають. Ми не можемо довіряти їм, Грегу.

Пауелл скуб вуса.

— Знаєш, Майку, якщо ти ще скажеш якусь дурницю, я відберу в тебе і брязкальце, і соску.

— Гаразд. Ти в нас геній, а я лише бідний шмаркач. То на чому ми спинилися?

— Я пробував почати з кінця, з “пальця”, але нічого не вийшло. А тому ми знову повинні починати спочатку.

— Ти велика людина! — захоплено вигукнув Донован. — I як усе просто! А тепер, маестро, поясніть усе це нормальною людською мовою.

— Для тебе було б краще перекласти на дитячий лепет. Гадаю, що передусім слід з’ясувати, яку команду подає Дейв, перед тим як втратити пам’ять. Це може бути ключем до таємниці.

— I як ти думаєш це з’ясувати? Ми не можемо підійти близько до нього, бо коли ми поруч — з ним усе гаразд. Вловити команду по радіо ми також не можемо, оскільки вона передається через позитронне поле. Отже, все це разом виключає можливість дізнатися про команду як зблизька, так і здалеку. Шансів у нас — нуль.

— Це якщо брати до уваги пряме спостереження. Але ще дедукція.

— Що?

— Працюватимемо позмінно, Майку. — Пауелл невесело всміхнувся. — На екрані будемо спостерігати за кожним рухом цих сталевих бовдурів. I коли вони почнуть викидати коники, ми побачимо, що сталося безпосередньо перед цим, і визначимо, яка була команда.

Донован аж рот відкрив. Він так і сидів цілу хвилину, а тоді пригнічено озвався:

— Я подаю у відставку. З мене досить.

— У тебе є ще десять днів. Придумай щось краще, — стомлено порадив Пауелл.

Вісім днів Донован намагався придумати щось краще. Вісім днів через кожні чотири години він змінював Пауелла й утомленими, затуманеними очима спостерігав, як на темному тлі рухаються металеві, з тьмяним полиском, постаті. I вісім днів, у перервах між чотиригодинними змінами, він проклинав “Юнайтед Стейтс Роботс”, моделі ДВ і день, коли він народився.

А на восьмий день, коли на зміну йому прийшов з важкою головою і заспаними очима Пауелл, Донован підвівся й, ретельно прицілившись, шпурнув важку книгу прямо в центр екрана. Пролунав дзенькіт розбитого скла. Пауеллу аж дух перехопило від несподіванки.

— Навіщо ти це зробив?

— Я не збираюся більше за ними стежити, — майже спокійно сказав Донован. — Залишилося два дні, а ми досі нічого не знаємо. ДВ-5 — жалюгідний недоносок. Він п’ять разів зупинявся на моїх змінах і тричі на твоїх, і все одно я не знаю, яку команду він давав. I ти не знаєш. Я не вірю, що ти взагалі зможеш дізнатися, бо в тому, що я не зможу, я впевнений.

— Клянуся космосом, як це можна спостерігати одночасно за шістьма роботами? Один махає руками, другий дригає ногами, третій удає з себе вітряка, четвертий вистрибує як божевільний. А ще два… дідько їх знає, що виробляють. А потім усі зупиняються. Грегу, ми щось не те робимо. Ми маємо бути біля них. Треба спостерігати їх з такої відстані, щоб видно було деталі.

Запала напружена тиша. Пауелл порушив її:

— Еге ж. I чекати, поки з ними щось станеться протягом цих двох днів.

— Хіба звідси краще спостерігати?

— Тут затишніше.

— Он як… Зате там можна зробити таке, чого не зробиш звідси.

— Що ти маєш на увазі?

— Можна їх зупинити в слушний момент, а тим часом подивитися, що вийшло з ладу.

— Яким чином? — насторожився Пауелл.

— Додумайся, ти ж у нас голова. Постав собі кілька запитань. Коли ДВ-5 виходить з ладу? Що розповів тобі “палець” про це? Коли мав статися або стався обвал, коли треба було дуже точно розрахувати спрямований вибух, коли попався надзвичайно твердий шар породи.

— Тобто в критичних ситуаціях, — вигукнув Пауелл.

— Правильно! Найбільше клопотів завдає нам фактор особистої ініціативи. А вона найпотрібніша роботам саме за критичних обставин, коли відсутня людина. Який з цього може бути висновок? Як нам зупинити їх там і тоді, де і коли ми захочемо? — Донован зробив урочисту паузу, — він із задоволенням почав увіходити в роль, — і сам відповів на своє запитання, випередивши відповідь, яка вже крутилася в Пауелла на язиці:

— Треба штучно створити критичну ситуацію!

— Твоя правда, Майку, — погодився Пауелл.

— Спасибі, друже! Я знав, що коли-небудь почую це.

— Гаразд, облиш свій сарказм. Прибережемо його для Землі, а там законсервуємо на зиму. Тож яку критичну ситуацію ми можемо створити?

— Ми могли б затопити шахту, якби це не був безводний і безповітряний астероїд.

— Дотепний жарт, — сказав Пауелл. — З тобою справді можна померти зо сміху. А коли влаштувати невеличкий обвал?

— Не заперечую.

— Тоді почнемо.

Пробираючись скелястим ландшафтом, Пауелл почував себе змовником. Через незвично низьку силу тяжіння на астероїді він пішов перевальцем нерівною поверхнею, з-під ніг раз по раз відлітали вусебіч камінці, здіймаючи безшумні фонтанчики сірого пилу. А йому здавалося, що він крався, як злодій.

— Ти знаєш, де вони зараз? — запитав він.

— Здається, знаю.

— Гаразд, — похмуро сказав Пауелл. — Але коли який-небудь “палець” опиниться в двадцяти футах, він відчує нас, незалежно від того, чи потрапимо ми в його поле зору чи ні. Сподіваюся, тобі це відомо.

— Коли мені заманеться прослухати курс елементарної робототехніки, я офіційно подам тобі заяву. У трьох примірниках. А тепер гайда вниз.

Не стало видно зірок — Пауелл і Донован опинилися в тунелі. Обидва навпомацки пробиралися вздовж стін, освітлюючи шлях короткими спалахами ліхтарів. Пауелл обережно ніс детонатор.

— Ти знаєш цей штрек, Майку?

— Не дуже, він новий. Однак думаю, що зорієнтуюся по тому, що бачив на екрані.

Минула ціла вічність. Раптом Майкл сказав:

— Помацай-но тут!

Пауелл приклав руку у металевій рукавиці до стіни й відчув легку вібрацію. Ніякого звуку, звичайно, не було чути.

— Вибухи! Ми вже близько.

— Будь насторожі, — попередив Пауелл.

Донован нетерпляче кивнув.

Робот промчав повз них — вони не встигли й оком змигнути, — в полі їхнього зору промайнула лише світла бронзова пляма. Обидва принишкли в тиші.

— Думаєш, він відчув нас? — прошепотів Пауелл.

— Сподіваюсь, що ні. Але краще його обійти. Завернемо у перший штрек праворуч.

— А коли ми не вийдемо на них?

— То, може, повернемося? — люто прошипів

Донован. — До них ще з чверть милі. Я ж стежив за ними по монітору. А в нас всього два дні…

— Ой, помовч уже. Не трать марно кисню. Боковий штрек тут? — спалахнув ліхтарик Пауелла. — Тут. Ходімо.

Вібрація тут відчувалася ще сильніше, а під ногами тривожно двигтів ґрунт.

— Тільки б не впертися в глуху стіну, — стурбовано сказав Донован і посвітив ліхтариком уздовж штреку.

Витягнувши руку, можна було дістати до покрівлі штреку. Кріплення було тут зовсім нове. Раптом Донован завагався:

— Глухий кут, вертаймося.

— Ні, стривай, — Пауелл незграбно протиснувся повз нього. — Це ж світло попереду?

— Світло? Не бачу ніякого світла. Звідки йому тут узятися?

— Відблиски від роботів. — Пауелл навкарачки видерся нагору по невеличкому завалу.

— Майку, лізь-но сюди, — долинув його хрипкий стривожений голос.

Донован видерся нагору й переліз через ноги Пауелла. Там справді видніло світло.

— Отвір?

— Так. Вони, певно, проходять цей штрек з того боку.

Донован обмацав зазубрені краї отвору. Обережно присвітивши ліхтарем, він побачив, що далі починається більший штрек, очевидно, основний. Отвір був надто вузький, щоб крізь нього могла пролізти людина. Навіть заглянути в нього обом разом було важко.

— Там нічого немає, — сказав Донован.

— Немає зараз, а секунду тому було, інакше б ми не побачили світла. Стережись!

Стіни довкола них здригнулися, і вони відчули поштовх. Посипався пил. Пауелл обережно підвів голову й знову заглянув у отвір.

— Все гаразд, Майку, Вони вже тут.

Блискучі роботи з’юрмилися в основному штреку в п’ятдесяти футах від них. Дужі металеві руки розчищали купу породи, викинутої недавнім вибухом.

— Не гаймо часу, — квапив Донован. — Вони ось-ось закінчать, і наступний вибух може зачепити нас.

— Не підганяй мене, ради бога. — Пауелл витяг детонатор і тривожним поглядом став обстежувати темні стіни, освітлені лише світлом роботів.

Годі було розпізнати, чи то стирчить камінь, чи падає тінь.

— Глянь, он прямо над нами в покрівлі виступ. Він залишився після останнього вибуху. Якщо туди вцілиш, обвалиться половина покрівлі.

Пауелл подивився туди, куди вказував палець.

— Згода! А тепер стеж за роботами і моли бога, щоб вони не відійшли надто далеко. Мені потрібне їхнє світло. Вони всі семеро тут?

Донован порахував.

— Усі.

— То стеж за ними. За кожним рухом.

Він підняв руку з детонатором і прицілився, а тим часом Донован уважно стежив за роботами, лаючись і зморгуючи піт, що заливав очі.

Спалах!

Їх труснуло, кілька разів здригнулися стіни, а потім сильний поштовх повалив Пауелла на Донована.

— Грегу, ти збив мене з ніг, — заволав Донован. — Я нічого не бачив.

— Де вони? — роздивлявся довкола Пауелл широко розплющеними очима. Скрізь стояла темрява, як у пекельній безодні.

Донован розгублено мовчав. Роботів не було.

— А ми їх часом не завалили? — тремтячим голосом промовив Донован.

— Спускаймося вниз. I не питай, про що я думаю. — Пауелл швидко поповз назад.

— Майку! Донован зупинився:

— Що там іще?

— Стривай! — В навушниках чулося хрипке уривчасте дихання Пауелла. — Майку! Ти мене чуєш, Майку!

— Я тут. Що таке?

— Нас завалило. Покрівля впала не там, де були роботи, а біля нас. Від струсу завалилася.

— Що? — Донован знову поповз нагору й наштовхнувся на тверду перешкоду. — Посвіти-но.

Пауелл увімкнув ліхтар. Та навіть і миша не прошмигнула б крізь завал — там не було жодної щілини.

— Що ж тепер робити? — тихо сказав Донован.

Деякий час вони марно силкувалися відсунути брилу, що загородила вихід. Потім Пауелл спробував розширити отвір. На мить він навіть підняв променевий пістолет. Але в такому обмеженому просторі спалах його був би просто самогубством, і Пауелл знав про це. Він сів.

— Знаєш, Майку, — сказав він, — ми справді все зіпсували. Так і не дізналися, що відбувається з Дейвом. Задум був добрий, але він обернувся проти нас.

В голосі Донована вчувався сум.

— Не хотілося б тебе засмучувати, друже, але, крім невдачі з Дейвом, ми ще й у пастку потрапили. I якщо не виберемося звідси, друже, нам смерть. Смерть, ясно! Скільки у нас лишилося кисню? Не більше, ніж на шість годин.

— Я думав про це. — Пальці Пауелла потяглися до своїх багатостраждальних вусів, але наштовхнулися на прозорий гермошолом. — Звичайно, якби ми могли покликати Дейва, він швидко відкопав би нас. Але після такої критичної ситуації, яку ми підстроїли, він, мабуть, знову схибнувся і зв’язатися з ним по радіо годі.

— Здорово, правда?

Донован підповз до отвору й примудрився втиснути туди голову в гермошоломі. Вона ледве проходила.

— Гей, Грегу!

— Чого тобі?

— А що коли Дейв наблизиться до двадцяти футів? Він одразу ж отямиться. I це нас врятує.

— Звичайно, але де він?

— Внизу, в штреку. Далеко внизу. Ради бога, припини сіпати мене, поки не відірвав мені голови. Я тобі поступлюсь місцем, подивишся.

Пауелл змінив Донована й втиснув голову в отвір.

— Ми здорово бабахнули. Подивись на цих телепнів — чистий балет.

— Тільки без коментарів. Вони наближаються?

— Ще не можу сказати. Вони надто далеко. Зачекай трохи. Дай-но мені ліхтарик, спробую привернути їхню увагу.

Через кілька хвилин він облишив подавати сигнали.

— Безуспішно! Вони, мабуть, посліпли. О-о! Рушили сюди! Ніколи б не подумав.

— Слухай, дай мені подивитися! — гукнув Донован.

Трохи пововтузившись, Пауелл сказав: “Гаразд”, і Донован змінив його.

Роботи наближалися. Попереду, високо підіймаючи ноги, крокував Дейв. За ним в’юнилися шість “пальців”.

— Що вони роблять, хотів би я знати, — здивувався Донован. — Схоже на Віргінську кадриль,[2] а Дейв — на мажордома. Ще ніколи такого не бачив.

— Облиш свої коментарі, — буркнув Пауелл. — Вони ще далеко?

— П’ятдесят футів, і йдуть сюди. Ми будемо вільні через п’ятнадцять хви… Егей-гей! Гей!

— Що сталося? — Минуло кілька секунд, поки Пауелл оговтався від дивних вокальних вправ Донована. — Вилізай, дай і мені подивитися. Не будь свинею.

Він намагався відтягти Донована, але той вперто відбрикувався:

— Вони повернули назад, Грегу! Уже віддаляються. Дейве! Гей, Дейве!

— Чого надриваєшся, дурню! — крикнув Пауелл. Звук тут все одно не проходить.

— Тоді вдар по стіні, — задихано сказав Донован. — Візьми камінь і бий, щоб викликати вібрацію. Треба якось привернути їхню увагу, Грегу, інакше пропадемо тут.

Він замолотив по каменю, як божевільний.


Я, робот

— Стривай, Майку, стривай, — тряс його Пауелл. — У мене є ідея! Клянусь Юпітером, саме час вдатися до простого рішення, Майку!

— Що ти хочеш? — Донован знову втиснув голову в отвір.

— Пусти мене туди, швидше, поки вони далеко не відійшли.

— Що ти збираєшся робити? Гей, що ти хочеш зробити з цим детонатором? — Він схопив Пауелла за руку, але той рішуче випручався.

— Хочу трохи постріляти.

— Навіщо?

— Потім поясню. Побачимо спершу, чи щось вийде. Якщо ні… Тікай з дороги і дай мені вистрелити!

Мерехтливі вогники роботів віддалялися, ставали дедалі меншими. Пауелл ретельно прицілився і тричі натиснув на спусковий гачок. Тоді опустив ствол і тривожно втупився вдалину. Один допоміжний робот упав! Тепер було видно лише шість постатей з мерехтливим відблиском.

— Дейве! — невпевнено гукнув у мікрофон Пауелл.

Після невеличкої паузи почулася відповідь:

— Шефе? Де ви? У мого третього помічника розірвало груди. Він вийшов з ладу.

— Не звертай уваги, — сказав Пауелл. — Нас завалило під час вибуху. Тобі видно наш ліхтар?

— Видно. Зараз буду там. Пауелл сів і розслабився.

— Отак, друже.

— Усе гаразд, Грегу. Ти переміг, — тихо проказав Донован, і в його голосі забриніли сльози. — Низько кланяюсь тобі в ноги. А тепер розкажи до пуття про все, що сталося. Тільки не вигадуй.

— Гаразд. Річ у тім, що ми випустили з уваги найсуттєвіше — як завжди. Ми знали, що справа тут — в особистій ініціативі і що це завжди відбувається в критичних ситуаціях. Але ми дотримувалися думки, що вона настає після спеціальної команди. А чому це неодмінно має бути якась спеціальна команда?

— А чому б і ні.

— Слухай сюди. А якщо це певний тип команд? Які команди вимагають найбільше ініціативи? Які команди могли віддаватися у критичних ситуаціях?

— Не тягни, Грегу! Кажи!

— Я й кажу. Це команди, які віддаються одночасно шістьма каналами! У звичайних умовах один або два “пальці” виконують звичайну роботу і н” потребують безпосереднього нагляду за собою. Ця робота така ж звична для них, як, скажімо, наші рухи під час ходьби. А в аварійній ситуації треба негайно мобілізувати всіх шістьох роботів. Дейв мусив одночасно віддавати команди всім разом, і тут у ньому щось здає. Все решта — просто. Будь-яке послаблення ініціативи, — наприклад, коли прибувають люди на місце події, — і знову все стає на свої місця. Я знищив одного робота. А коли я це зробив, Дейв став подавати команди тільки п’ятьом роботам. Потреба в ініціативі зменшилася — і він став нормальним!

— Як ти додумався до цього? — допитувався Донован.

— Логічні припущення. Я їх перевірив на практиці, і з’ясувалося, що все правильно.

В навушниках знову прозвучав голос робота:

— Я тут. Ви протримаєтеся півгодини?

— Авжеж, — озвався Пауелл і повернувся до Донована: — А тепер наша робота буде проста. Ми перевіримо ланки й деталі, на які припадає більше навантаження при шестиканальній передачі команд порівняно з п’ятиканальною. Багато доведеться перевірити?

Донован прикинув.

— Гадаю, що ні. Якщо Дейв сконструйований так само, як і та дослідна модель, яку ми бачили на заводі, то в ньому має бути спеціальна координаційна схема: вона міститься в одній секції.

Він ураз підбадьорився:

— Послухай, це зовсім непогано. Лишилися дрібниці.

— Гаразд. Подумай над цим гарненько, а коли повернемося, перевіримо на кресленнях. А тепер, поки Дейв добирається до нас, я відпочину.

— Зачекай! Скажи мені ще одне: що це за чудернацькі марширування й вихиляси починалися щоразу, коли роботи витрачали здоровий глузд?

— А-а, це? Не знаю. Хоч є одне припущення. Пам’ятаєш, допоміжні роботи були “пальцями” Дейва. Ми їх так і називали. Так-от я гадаю, що під час цих інтермедій, коли на нього щось находило, він починав ворушити пальцями.

Сьюзен Келвін розповідала про Пауелла і Донована незворушно, ніби байдуже, однак голос її теплів, коли вона згадувала роботів. Небагато часу забрала розповідь про Спіді, К’юті і Дейва, але я зупинив її. Інакше б довелося вислухати ще про півдюжини інших моделей.

— А на Землі хіба нічого такого не відбувалося? — поцікавився я.

Вона глянула на мене, ледь спохмурнівши.

— Ні, на Землі роботи не використовуються.

— Це дуже погано. Я хотів сказати, що ваші випробувачі — молодці. А може б, ви розповіли що-небудь з власного досвіду. Це ж ваш

ювілей. Скажімо, чи підводили вас коли-небудь роботи?

Вона почервоніла.

— Так, один раз роботи підвели мене, — промовила вона. — Боже мій, скільки часу відтоді минуло! Майже сорок років… Це був 2021 рік! I мені було тоді лише тридцять вісім літ. О-о… Однак мені не хотілося б розповідати про це.

Я почекав, і вона, звісно, передумала.

— А чому б і ні, — сказала вона. — Тепер мені це не зашкодить. Навіть і спогади про це. Я була колись така наївна, юначе. Не вірите?

— Ні, — сказав я.

— Була. А Ербі був робот, що вмів читати думки.

— Що?

— Єдиний у своєму роді. Десь була допущена помилка…


Я, робот


ЛОГІКА | Я, робот | БРЕХУН