на главную | войти | регистрация | DMCA | контакты | справка |      
mobile | donate | ВЕСЕЛКА

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


моя полка | жанры | рекомендуем | рейтинг книг | рейтинг авторов | впечатления | новое | форум | сборники | читалки | авторам | добавить
фантастика
космическая фантастика
фантастика ужасы
фэнтези
проза
  военная
  детская
  русская
детектив
  боевик
  детский
  иронический
  исторический
  политический
вестерн
приключения (исторический)
приключения (детская лит.)
детские рассказы
женские романы
религия
античная литература
Научная и не худ. литература
биография
бизнес
домашние животные
животные
искусство
история
компьютерная литература
лингвистика
математика
религия
сад-огород
спорт
техника
публицистика
философия
химия
close

реклама - advertisement



ЗАГУБИВСЯ РОБОТ

Знову я зустрівся з Сьюзен Келвін біля її кабінету. Звідти саме виносили теки з паперами.

— Ну, як справи з вашими статтями, юначе? — поцікавилась вона.

— Чудово, — відповів я. — Я вибрав для них доцільну форму, як це мені уявлялось, трохи драматизував кістяк розповідей, додав діалогів та окремих деталей. — Може б, ви глянули, щоб я ненароком не звів наклепу на когось або не припустився грубих неточностей?

— Гаразд. Зайдімо в кімнату відпочинку? Там можна випити кави.

Вона була ніби в доброму настрої, і поки ми йшли коридором, я ризикнув:

— Мені ось що хотілося б, докторе Келвін…

— Слухаю.

— Чи не розповіли б ви що-небудь іще з історії робототехніки?

— Ви маєте все, що ви хотіли, юначе.

— Дещо маю. Але ті випадки, що я записав, мало стосуються сучасності. Я маю на увазі, що робот, який читав думки, був лише в одному екземплярі, міжпланетні станції вже застаріли і вийшли з моди, а до роботів, які працюють у шахтах, всі давно звикли. А як щодо міжзоряних подорожей? Адже, відколи винайшли гіператомний двигун, не минуло й двадцяти років. I добре відомо, що його винайшли роботи. Це правда?

— Міжзоряні подорожі?! — задумливо проказала вона.

Ми сиділи в кімнаті відпочинку, і я замовив повний обід. Вона пила лише каву.

— Знаєте, то не був чистий винахід роботів, не зовсім так. Але, звичайно, з недосконалим штучним мозком ми не могли далеко піти. Але ми старалися, справді старалися. Вперше я зіткнулася з міжзоряними дослідженнями в 2029 році, коли загубився робот.

Заходи вживалися на Гіпербазі з шаленим поспіхом — за своєю напругою та метушня дорівнювала істеричному вереску.

Перелік цих заходів за їх хронологією і відчаєм, що дедалі зростав, був такий:

1. Вся робота над проектом гіператомного двигуна в частині космосу, зайнятій станціями двадцять сьомої астероїдної групи, припинялась.

2. Вся ця частина космосу практично була відрізана від усієї Системи. Ніхто не міг по трапити туди без спеціального дозволу, і ніхто не міг покинути її ні за яких умов.

3. Спеціальний урядовий патрульний корабель доставив на Гіпербазу доктора Сьюзен Келвін, Головного роботопсихолога, і доктора Пітера Богерта, Математичного директора фірми “Юнайтед Стейтс Роботс енд Мекенікел Мен Корпорейшн”.

Сьюзен Келвін ніколи доти не покидала Землю, не було в неї й тепер особливого бажання залишати її. В епоху атомної енергії і близького розв’язання проблеми гіператомного двигуна вона лишалася тихою провінціалкою. Незадоволена польотом, вона сумнівалася в тому, що справді створилася критична ситуація. Про це досить красномовно свідчила кожна рисочка її невродливого й немолодого обличчя на першому обіді на Гіпербазі.

Та й прилизаний, блідий доктор Богерт почував себе, як побитий пес. А з обличчя генерал-майора Келлнера так і не сходив вираз зацькованої людини.

Одне слово, обід не вдався, та й невеличка нарада, на яку вони втрьох потім зібралися, розпочалася сіро і непривітно.

Келлнер, із своєю блискучою лисиною, одягнутий в парадну уніформу, що аж ніяк не вписувалася у загальний настрій, почав прямо:

— Це дивна історія, сер… і мадам. Я хочу подякувати вам за те, що ви негайно відгукнулися на наше прохання, навіть не знаючи, чим воно викликане. Зараз ми спробуємо виправити це. У нас загубився робот. Роботу припинено, і вона не повинна поновлюватися, поки ми не знайдемо його. Самим нам цього не вдалося зробити, і тому ми потребуємо допомоги фахівців.

Генерал, певно, відчув, що скрутне становище, про яке він розповідав, видається не дуже серйозним, бо далі вже вів з нотками відчаю у голосі:

— Не вам розповідати про важливість нашої роботи тут. Понад вісімдесят відсотків минулорічних асигнувань на науково-дослідницькі роботи виділено нам…

— Ми це знаємо, — докинув Богерт. — “Ю. С. Роботс” одержує кругленьку суму на використання наших роботів.

— Невже один робот має таке значення для проекту? — не дуже люб’язно втрутилася Сьюзен Келвін. — I чому його досі не знайшли?

Генерал повернув до неї почервоніле обличчя і швидко облизав губи.

— Можна сказати, ми знайшли його. — Видно було, що ця розмова завдає йому душевних страждань. — Зараз поясню… Як тільки стало відомо, що зник робот, відразу оголосили надзвичайний стан і припинили всяке сполучення з Гіпербазою. А напередодні вантажний корабель доставив двох роботів для нашої лабораторії. На ньому було ще шістдесят два роботи… гм… такої самої моделі; вони призначалися ще для когось. Цифра точна, ми впевнені. Це не викликає ніяких сумнівів.

— Он що! Який тут зв’язок?

— Коли робот зник і ми не змогли його знайти, хоч, запевняю вас, ми знайшли б і голку в сіні, нам спало на думку полічити роботів, що залишилися на кораблі. Їх виявилось шістдесят три.

— Отже, наскільки я зрозуміла, шістдесят

третій і є ваш блудний син? — Очі в Сьюзен Келвін потемніли.

— Так, але ми не знаємо, котрий саме шістдесят третій.

Запала мертва тиша. Електричний годинник пробив одинадцяту.

— Цікаво, — озвалася Келвін, і кутики її губів опустилися. — Пітере, — насторожено повернулася вона до свого колеги, — що тут відбувається? Що за роботи використовуються на Гіпербазі?

Доктор Богерт, завагавшись, ніяково посміхнувся:

— Досі це була досить делікатна справа, Сьюзен…

Вона перебила його:

— Досі? А тепер чому з шістдесяти трьох однакових роботів, яких не відрізниш один від одного, не можна вибрати будь-кого? Хіба це важко? I навіщо було посилати по нас?

— Зараз поясню, Сьюзен, — покірно мовив Богерт. — На Гіпербазі використовується кілька роботів, мозок яких не повністю запрограмовано відповідно до Першого закону.

— Не повністю? — Доктор Келвін відкинулася на спинку крісла. — Ясно. I скільки ж їх виготовлено?

— Небагато. То було урядове замовлення, і ні в якому разі ми не могли порушувати таємницю. Ніхто не повинен був знати, окрім найвищого начальства, яке мало до цього безпосереднє відношення. Ви не входите в те число, Сьюзен, і я тут ні при чому.

— Я хотів би дещо пояснити, — владно перебив генерал. — Я не знав, що доктор Келвін не ознайомлена з ситуацією. Не мені вам говорити, доктор Келвін, що використання роботів завжди наштовхувалося на сильну протидію на Землі. В цьому випадку єдиним захистом від радикально настроєних ортодоксів було обов’язково програмувати всіх роботів відповідно до Першого закону. Щоб ні за яких обставин вони не могли завдати шкоди людині.

Але нам потрібні різні роботи, тому кільком роботам моделі НС-2 — Несторам — запрограмували трохи видозмінене формулювання Першого закону. А щоб зберегти таємницю, всі НС-2 виготовляються без номерів; модифіковані екземпляри доставляються сюди із звичайними роботами. Всім їм, звісно, суворо заборонено розповідати про свою модифікацію будь-кому, крім спеціально уповноважених людей. — Він розгублено всміхнувся. — А тепер усе це повернулося проти нас.

Келвін похмуро поцікавилась:

— Ви опитували кожного, хто є хто? Ви ж, напевне, уповноважений.

Генерал кивнув:

— Усі шістдесят три заперечують, що працювали тут. Проте один з них бреше.

— А на тому, якого ви шукаєте, є сліди, що він працював? Інші, як я зрозуміла, ще новенькі, прямо з заводу.

— Він прибув лише місяць тому. Він і ще два, яких щойно привезли, мали бути останніми. Більше нам не потрібно. На них немає слідів експлуатації. — Генерал повільно похитав головою, і в його очах з’явився відчай. — Докторе Келвін, ми не можемо випустити цей корабель з Гіпербази. Коли про роботів без Першого закону стане відомо всім…

Здавалося, він просто боявся уявити можливі наслідки.

— Знищіть усі шістдесят три, — холодно і рішуче порадила Келвін, — і питання буде розв’язане.

Богерт скривився:

— Це означає з кожним роботом знищити тридцять тисяч доларів. Навряд чи фірмі “Ю. С. Роботс” це сподобається. Слід краще поміркувати, Сьюзен, перш ніж щось знищувати.

— В такому разі, — різко кинула вона, — мені потрібні факти. Які конкретно вигоди має Гіпербаза від цих модифікованих роботів? Чим саме вони необхідні для вас, генерале?

Келлнер наморщив лоба і потер лисину:

— Ми мали доволі мороки із звичайними роботами. Бачите, людям доводиться багато працювати з важким випромінюванням. Звичайно, це небезпечно, але ми вжили всіх запобіжних заходів. За весь час було лише два нещасних випадки, але обидва без фатальних наслідків. Але ж цього не поясниш звичайним роботам. Перший закон гласить: “Робот не може нашкодити людині або через свою бездіяльність допустити, щоб людині було завдано шкоди”. Це для них першорядне, доктор Келвін. Коли кому-небудь з наших людей доводилося потрапляти під помірне гамма-випромінювання хоч і на короткий період, — що, звичайно, не шкодило організму, — найближчий робот кидався туди і відтягував людину. При слабкому випромінюванні роботи так ревно оберігали людей, що доводилося їх проганяти. А коли випромінювання посилювалося, позитронний мозок роботів під дією гамма-променів руйнувався, і ми несли значні збитки.

Ми переконували їх, але вони стояли на тому, що перебування людини під гамма-променями загрожує її життю, дарма що вона побуде там півгодини. А коли людина забуде, казали вони, і пробуде там цілу годину? Тоді не буде шансів урятувати її. Ми доводили, що вони ризикують собою і їхні шанси врятувати людину незначні. Але власна безпека, казали вони, — то лише Третій закон робототехніки. На першому ж місці Перший закон, що дбає про безпеку людини. Ми віддавали накази, суворо забороняли їм перебувати в полі гамма-випромінювання. Але послух — це лише Другий закон робототехніки, а на першому місці стоїть Перший закон — закон безпеки людини. Доктор Келвін, ми опинилися перед вибором: або обходитися без роботів, або щось робити з Першим законом. I ми зробили вибір.

— Ніяк не повірю, — озвалася доктор Келвін, — що ви знайшли за можливе відкинути Перший закон.

— Ми не відкинули його, а лише модифікували, — пояснив Келлнер. — Позитронний мозок сконструйовано так, що він містить лише один аспект Першого закону, який гласить: “Робот не може нашкодити людині”. I все. Такі роботи не прагнуть відвернути небезпеку, що загрожує людині іззовні, приміром, гамма-випромінювання. Я правильно кажу, докторе Богерт?

— Цілком, — погодився математик.

— I це єдина відмінність ваших роботів від звичайної моделі? Єдина, Пітере?

— Єдина, Сьюзен.

Вона підвелася й підсумувала сказане.

— Зараз я ляжу спати, а годин через вісім побалакаю з тими, хто бачив робота в числі останніх. Відсьогодні, генерале Келлнер, якщо ви хочете, щоб я взяла на себе якусь відповідальність за ці події, я повинна повністю й беззастережно взяти на себе і розслідування.

Якщо не вважати двох годин напівдрімоти, Сьюзен Келвін не зімкнула очей. О сьомій ранку за місцевим часом вона подзвонила в двері Богерта, який уже також прокинувся. Він, зрозуміло, потурбувався прихопити на Гіпербазу й халат, в якому зараз красувався. Коли Сьюзен увійшла, він відклав убік ножиці для нігтів.

— Я вже чекав на вас, — приязно промовив він. — Вам, мабуть, неприємно усе це?

— Так.

— Вибачте, але іншої ради не було. Коли нас викликали на Гіпербазу, я здогадувався, що з модифікованими Несторами щось негаразд. Але що було робити? Я не міг всього розповісти під час подорожі сюди, хоч і хотілося, бо я не був упевнений. А ця модифікація надсекретна.

— Мені могли б сказати, — пробурмотіла Келвін. — “Ю. С. Роботс” не мала права втручатись у позитронний мозок без згоди роботопсихолога.

Богерт підняв брови й зітхнув:

— Сьюзен, ви все одно не змогли б вплинути на них. Такі справи уряд вирішує сам. Він хоче мати гіператомний двигун, а фізикам для цього потрібні роботи, які б не заважали працювати. Вони повинні були одержати їх, навіть якби для цього довелося пожертвувати Першим законом. Ми визнали, що таке, з точки зору конструкції, можливо, а фізики присяглися, що їм вистачить дванадцяти роботів, що їх використають тільки на Гіпербазі й знищать відразу, як буде готовий гіператомний двигун. Вони запевнили, що буде вжито всіх застережних заходів. I наполягли на секретності — от і все.

— Я б подала у відставку, — процідила доктор Келвін.

— Це б не допомогло. Уряд пропонував фірмі скажені гроші і пригрозив прийняти закон про заборону роботів, якщо ми відмовимося. У нас ні тоді не було виходу, ні тепер його нема. Якщо просочиться інформація, погано буде і Келлнеру, і уряду. А найгірше — фірмі “Ю. С. Роботс”.

Келвін пильно подивилася на нього:

— Пітере, невже ви не второпаєте, про що йдеться? Невже ви не розумієте, що означає робот без Першого закону?

— Я знаю, що це означає, не дитина. Повну нестабільність і цілком певне розв’язання рівнянь позитронного мозку.

— Це якщо говорити мовою математики. А спробуйте перекласти це на мову психології. Нормальне життя, Штере, свідомо чи несвідомо не терпить насильства. А коли ще насильство йде від нижчих істот, нетерпимість посилюється. Фізично, а деякою мірою і розумово, робот, будь-який робот, стоїть вище за людину. Що ж його тоді тримає в шорах? Тільки Перший закон! Без нього будь-яка ваша команда може спричинитися до вашої смерті. Нестабільність! Ви так не гадаєте?

— Сьюзен, — майже весело сказав Богерт, — я припускаю, що цей комплекс Франкештейна, про який ви говорите так захоплено, має під собою ґрунт, тому Перший закон стоїть на першому місці. Але цей закон, повторюю, не зовсім відкинуто, його лише трохи видозмінено,

— А як щодо стабільності мозку? Математик випнув губи.

— Зменшується, звичайно. Але в безпечних межах. Перших Несторів прислали на Гіпербазу дев’ять місяців тому, і досі нічого поганого не сталося. I навіть цей випадок викликає тривогу лише за розголошення таємниці, а не за безпеку людей.

— От і добре. Почекаємо ранкової наради.

Богерт чемно провів її до дверей і за спиною в неї скорчив красномовну міну. Він не збирався змінювати своєї думки про неї, як про нудну й метушливу невдаху.

Думки ж Сьюзен Келвін були далекі від Богерта — вона давно викреслила його із своїх списків, як слизьку й запопадливу істоту.

Джеральд Блек рік тому захистив дипломну роботу з фізики поля і, як і все його покоління фізиків, став працювати над проблемою гіператомного двигуна. Зараз він вносив і свою помітну частку в загальну напружену атмосферу наради. У білому, в плямах халаті, він був упертий і ні в чому не впевнений. Його притлумлена енергія вимагала виходу, а нервово сплетені пальці, здавалося, могли зігнути залізний прут.

Поряд з ним сидів генерал-майор Келлнер, навпроти — двоє представників “Ю. С. Роботс”.

— Мені сказали, — заговорив Блек, — ніби я останнім бачив Нестора-10 перед тим, як він зник. Як я розумію, ви саме про нього питаєте?

Доктор Келвін зацікавлено глянула на нього:

— Ви так говорите, молодий чоловіче, ніби не зовсім упевнені. Це достеменно, що ви останнім бачили Нестора?

— Він працював зі мною, пані, над генераторами поля і справді був зі мною того ранку. Не знаю, чи хто-небудь бачив його з полудня. Принаймні ніхто не говорить про це.

— Гадаєте, хтось приховує щось?

— Я цього не кажу. Але не певен і того, що вся вина має падати на мене.

Його чорні очі палахкотіли.

— Тут не йдеться про звинувачення. Робот діяв так, як він сконструйований. Ми просто хочемо його знайти, містере Блек, тож давайте все інше відкладемо вбік. Так-от, якщо ви працювали з цим роботом, то, очевидно, знаєте його краще, ніж будь-хто. Чи не помітили ви чогось незвичайного в його поведінці? I взагалі, ви раніше працювали з роботами?

— Я працював з іншими роботами, які були тут, простими. Особливої різниці я не помітив, хіба що Нестори куди розумніші і вкрай набридливі.

— Набридливі? А як саме?

— Можливо, це не їхня вина. Робота тут важка, і часом, буває, нервуєш. Кругом гіперпростір, а це не жарти. — Блек ледь усміхнувся, йому було приємно визнати це. — Ми постійно ризикуємо продірявити звичну просторо-часову матерію і вилетіти з Всесвіту разом з астероїдом. Дивно, правда? Так іноді й зриваєшся. У Несторів такого не буває. Вони допитливі, спокійні, не хвилюються. А це інколи дратує. Коли щось хочеш зробити швидше, вони нібито зволікають. Іноді здається, що краще було б працювати без них.

— Кажете, що зволікають? А чи відмовлялися коли-небудь виконати команду?

— Ні, ні! — квапливо відповів він. — Вони все роблять як слід. Лише роблять зауваження, коли їм здається, що ви дієте неправильно. Вони знають тільки те, чого ми їх навчили. Але це не спиняє їх. Може, мені воно так здається, але й інші хлопці мають із своїми Несторами ту саму мороку.

Генерал Келлнер нетерпляче кашлянув.

— Чому ж тоді ви не поскаржилися мені, Блек?

Молодий фізик зашарівся:

— Якщо щиро, то ми не хотіли працювати без роботів. Та й ми не знали, як… гм… будуть сприйняті такі дріб’язкові скарги.

Богерт м’яко перебив його:

— А нічого особливого не сталося того ранку, коли ви востаннє бачили його?

Запала тиша. Генерал хотів щось сказати, але Келвін рухом зупинила його і терпляче чекала.

Блек сердито випалив:

— У мене з ним вийшла невелика сутичка. Я розбив трубку Кімболла, і п’ять днів роботи пішло нанівець. А я й так відстав від програми. До того ж протягом двох тижнів не одержував з дому листів. I ось приходить він і хоче, щоб я повторив експеримент, який я облишив ще місяць тому. Він уже давно приставав до мене з цим, і мені набридло. Я звелів йому забиратися геть — і більше не бачив.

— Звеліли забиратися геть? — запитала Келвін з якоюсь особливою зацікавленістю. — I що ви сказали? Просто: “Забирайся геть”? Пригадайте точні слова.

Очевидно, в душі Блека точилася боротьба. Він потер широкою долонею чоло, потім прийняв руку і задирливо випалив:

— Я сказав: “Щезни з моїх очей”.

Богерт посміхнувся:

— I він щез, так?

Але Келвін ще не закінчила розпитувати. Вона вкрадливо вела далі:

— Ну, вже щось трохи прояснюється. Але для нас важливі точні деталі. На поведінку робота може впливати і слово, мовлене до нього, і порух, і інтонація. Ви ж не могли, наприклад, сказати лише цих чотири слова, правда? Судячи з усього, ви були у кепському настрої. Можливо, ви присмачили свою мову і крутішими слівцями?

Молодий чоловік почервонів:

— Ну… може, й сказав кілька теплих слів.

— Яких саме?

— Точно не пригадую. Та й не можу я їх повторити. Знаєте, коли людина роздратована… — Він нервово захихотів: — Я з тих, що не цураються крутих висловів.

— Воно-то так, — суворо сказала вона. — Але зараз я тільки психолог. Тож бажано, щоб ви точно повторили сказане, наскільки це можливо. I що важливо, — тим самим голосом і з тією самою інтонацією.

Блек розгублено глянув на свого начальника, сподіваючись на підтримку, але не знайшов її. Його очі злякано округлилися.

— Але ж я не можу.

— Мусите.

— Уявіть собі, — втрутився Богерт з неприхованою іронією, — що ви звертаєтеся до мене. Може, так вам буде легше.

Молодий чоловік повернув почервоніле обличчя до Богерта і ковтнув слину.

— Я сказав…

Голос його перервався. I він повторив:

— Я сказав..”

Він вдихнув повітря і скоромовкою випалив низку барвистих слів. Тоді серед напруженої тиші додав, майже плачучи:

— Оце… більш-менш. Хоч не пригадую, чи в тому порядку… Може, щось пропустив чи додав, але приблизно так.

Лише легкий рум’янець виказував ображені почуття роботопсихолога.

— Я розумію значення більшості ваших висловів. Гадаю, що й інші такого ж штибу.

— Боюсь, що так, — вимучено погодився Блек.

— I такими висловами ви порадили йому щезнути з ваших очей?

— Я висловився фігурально.

— Розумію. Сподіваюсь, дисциплінарного стягнення ви не одержите.

Під її поглядом генерал, який, здавалося, ще п’ять секунд тому не був певен цього, сердито кивнув головою:

— Можете йти, містере Блек. Дякую за допомогу.

Минуло п’ять годин, поки Сьюзен Келвін опитала всіх шістдесятьох трьох роботів. То було п’ять годин нескінченних повторень. Один робот змінював іншого, точно такого самого. Однакові запитання і однакові відповіді. Бездоганно ввічливий вираз обличчя, бездоганно нейтральний тон, бездоганно дружня атмосфера і бездоганно схований магнітофон.

Коли все це скінчилося, Келвін почувала себе зовсім виснаженою.

Богерт уже чекав. Коли вона зайшла і з брязкотом кинула на пластиковий стіл моток магнітної плівки, він запитливо глянув їй в очі. Вона похитала головою:

— Усі шістдесят три для мене однакові. Важко сказати…

— Годі було й сподіватися, Сьюзен, що ви їх розрізните на слух. Проаналізуємо записи.

У звичайних умовах математична інтерпретація висловлювань роботів — одна з найважчих галузей роботоаналізу. Вона потребує цілого штату досвідчених техніків і складних комп’ютерних машин. Богерт це знав. Він так і заявив, приховуючи роздратування, коли прослухав усі відповіді, склав списки відхилень у словах і графіки інтервалів між відповідями.

— Аномалій не виявлено, Сьюзен. Різниця в словосполученнях і в швидкості реакцій не виходить за межі норми. Потрібні тонші методи. У них повинні бути тут комп’ютери… Хоча ні, — він насупився й почав гризти ніготь на великому пальці, — ми не можемо скористатися комп’ютерами. Надто велика небезпека розголошення. Хоча, можливо, коли ми…

Доктор Келвін зупинила його нетерплячим жестом:

— Прошу вас, Пітере. Це не дрібна лабораторна проблема. Якщо ми не можемо відрізнити модифікованого Нестора від усіх інших за якоюсь безсумнівною ознакою, то це ще не помилка, це просто нам не щастить. Помилкою буде, коли ми дамо йому втекти. А можливість такої помилки вкрай велика. Мало знайти незначне відхилення в таблиці. Скажу вам, що якби лише до цього зводилися мої дані, я б знищила всіх їх, щоб бути впевненою. Ви розмовляли з іншими модифікованими Несторами?

— Та розмовляв, — огризнувся Богерт, — з ними все гаразд. Хіба що приязність вища за норму. Вони відповідали на мої запитання, пишаючись своїми знаннями: крім двох новачків, котрі ще не встигли вивчити фізики поля. Вони досить добродушно посміялися над моїм незнанням вузької спеціалізації. — Він стенув плечима. — Гадаю, що це певною мірою спричиняє неприязнь до них з боку техніків. Роботи, очевидно, аж надто стараються справити враження своїми знаннями.

— А якби скористатися кількома реакціями Планера, щоб з’ясувати, чи не сталося якихось змін або погіршення в їхньому мисленні?

— Я не думав про це, але спробую. — Він докірливо похитав перед нею пальцем: — Ви нервуєте, Сьюзен. Не розумію, для чого ви все так драматизуєте. Від них немає ніякої шкоди.

— Немає? — вибухнула Келвін. — Немає? А ви розумієте, що один з них бреше? Один з шістдесяти трьох роботів, з якими я щойно розмовляла, збрехав, хоч я суворо наказала говорити лише правду. Це свідчить про глибоке відхилення від норми, це страшенно лякає.

Пітер Богерт зціпив зуби.

— I зовсім ні. Подивіться, Нестор-10 одержав наказ зникнути. Наказ максимально категорично видала людина, вповноважена командувати ним. Ви не можете відмінити наказ ні більшою категоричністю, ні більшими повноваженнями. Звичайно, робот намагатиметься виконати його. Якщо відверто, то я захоплююсь його винахідливістю. А найкраще зникнути — це сховатися серед таких самих роботів?

— Так, ви захоплені цим. Я помітила, вас це навіть розважає, Пітере. Це — жахливе нерозуміння ситуації. Адже ви роботист, Пітере. Ці роботи надають великого значення тому, що вважають довершеним. Ви самі про це щойно сказали. Підсвідомо вони відчувають, що людина стоїть нижче за них, а Перший закон, що захищає нас від них, порушений. Молодий чоловік наказує роботові йти геть, зникнути, висловивши при цьому своє презирство, відразу й невдоволення ним. Звичайно, робот мусить коритися, але підсвідомо він ображений. Тепер йому важливіше, ніж будь-коли, довести, що він стоїть вище, попри ті страшні слова, якими його обізвали. Це може стати для нього настільки важливо, що його не зупинить частина Першого закону.

— Сьюзен, а де на Землі або будь-де в Сонячній системі є робот, який збагнув би таку соковиту лайку? Ми не вводили в його мозок інформації про непристойності.

— Первинна інформація — ще не все, — розсердилась Келвін. — Роботи здатні вчитися самотужки, ви… недотепо!

Богерт зрозумів, що вона по-справжньому розгнівалась. I її понесло.

— Невже, по-вашому, він не здогадався, що таким тоном йому не говорять компліментів? Чи, може, гадаєте, що він раніше не чув цих слів і не здогадується, коли вони вживаються?

— Он як! — скрикнув Богерт. — То, може, ви мені люб’язно поясните, як це модифікований робот може заподіяти шкоду людині, який би ображений він не був і як би не хотів довести свою вищість?

— А коли скажу, ви мовчатимете?

— Так.

Вони нахилилися через стіл, вп’явши одне в одного сердиті погляди.

— Якщо модифікований робот, — сказала Келвін, — упустить на людину важкий вантаж, цим він не порушить Першого закону, — він знає, що завдяки своїй силі й миттєвій реакції він встигне перехопити вантаж, перш ніж той розчавить людину. Однак, коли робот випустить вантаж з рук, він уже не активний посередник. Почне діяти лише сліпа сила тяжіння. А робот може передумати, не втрутитися і своєю бездіяльністю дасть змогу вантажу впасти. Змінений Перший закон це допускає.

— У вас надто багата уява.

— Цього іноді вимагає мій фах. Пітере, давайте не сперечатися, а працювати. Ви достеменно знаєте спонуки, які змушують робота ховатися. У вас є записи його способу мислення на самому початку. Я хочу знати, наскільки може наш робот зробити те, про що я щойно говорила. Йдеться не лише про цей конкретний приклад, а про цілий клас подібних дій. I я хочу почути це якнайшвидше.

— А поки що…

— А поки що перевіримо їх на відповідність Першому закону.

Джеральд Блек з власної ініціативи наглядав за будівництвом дерев’яних перегородок, що як гриби з’являлись довкола великої зали на третьому поверсі другого радіаційного корпусу. Робітники працювали без зайвих розмов, хоча дехто й дивувався, для чого було встановлювати шістдесят три фотоелементи.

Один із них біля Блека зняв капелюха і задумливо витер чоло рукою в ластовинні.

Блек кивнув йому:

— Як справи, Валенський?

Валенський здвигнув плечима і закурив сигару.

— Як по маслу. А що сталося, Док? То три дні не було роботи, а тепер не знаєш за що хапатися. — Він відкинувся на спинку крісла, сперся ліктями об поруччя і випустив клуб Диму.

У Блека сіпнулися брови.

— З Землі прилетіли робототехніки. Пам’ятаєш, скільки було мороки з роботами, які лізли під гамма-промені, поки ми не вбили їм у голови, щоб вони цього не робили.

— А хіба ми не одержали нових роботів?

— Одержали кілька, але здебільшого перевчали старих. Отож конструктори хочуть розробити нову модель робота, який би не боявся гамма-променів.

— I все ж дивно, що через це припинили роботу над двигуном. Я думав, що ніхто не може припинити П.

— Ну, це вирішують нагорі. Я роблю те, що мені кажуть.

— Може, тут справа далі тягнеться…

— Може. — Електрик усміхнувся і хитро підморгнув: — Хтось знає когось у Вашингтоні… Та поки мені добре платять, мене це не обходить. Двигун — не моя справа. А що вони збираються тут робити?

— Питаєш! Вони привезли силу-силенну роботів — більше шістдесяти — і хочуть перевірити їхні реакції. Оце все, що я знаю.

— I довго це триватиме?

— Я і сам хотів би знати.

— Ет, що ж, — саркастично докинув Валенський, — аби платили гроші, а там хай собі граються, скільки їм заманеться.

Блек був задоволений. Хай ця версія поширюється. Вона безвинна і досить близька до правди, щоб задовольнити цікавість.

Чоловік непорушно сидів на стільці. Вантаж зірвався й полетів униз, але в останню мить відлетів убік під ударом сильного, вчасно пущеного променя. Дослідні роботи НС-2, що сиділи в шістдесяти трьох кабінетах, розділених дерев’яними перегородками, рвонулися вперед за якусь частку секунди до того, як вантаж змінив свій напрямок. Шістдесят три фотоелементи в п’яти футах від своїх висхідних позицій дали сигнал, і пера позначили це на графіку у вигляді гострого зубця.

Вантаж піднімався і падав, піднімався і падав…

I так десять разів!

Десять разів роботи кидалися вперед і зупинялися, як тільки бачили, що людині вже не загрожує небезпека.

Генерал-майор Келлнер не вдягав свого мундира після обіду з представниками “Ю. С. Роботс”. I зараз він нічого не одягнув поверх блакитно сірої сорочки з розстебнутим комірцем, на якій теліпався чорний галстук.

Він з надією подивився на Богерта. Той, як завжди, був ввічливий, охайно зодягнений, і лише блискучі краплини поту на скронях виказували внутрішню напругу.

— То як? — запитав генерал. — Що ви там хотіли побачити?

— Різницю, яка, боюся, може виявитися надто незначною, щоб робити якісь висновки, — відповів Богерт. — Для шістдесяти двох із цих роботів необхідність кидатися на допомогу людині, якій загрожує очевидна небезпека, є те, що ми називаємо вимушеною реакцією. Бачите, навіть коли роботи знали, що людині справді не буде заподіяно шкоди, — а після третього або четвертого разу вони повинні були знати це, — вони не могли реагувати інакше. Цього вимагає Перший закон.

— Ну?

— Однак шістдесят третьому роботу, модифікованому Нестору, така обов’язковість не властива. Він вільний у своїх діях. Якби він захотів, то міг би залишитися на місці. На превеликий жаль, — в голосі Богерта забринів легкий смуток, — він не захотів.

— Чому, як ви гадаєте? Богерт стенув плечима:

— Думаю, що доктор Келвін розкаже нам, коли прийде сюди. Щоправда, вона може зробити це в похмурих тонах. Вона іноді буває трохи роздратована.

— А свою справу знає? — раптово насупившись, занепокоєно спитав генерал.

— Атож. — Здавалося, це потішало Богерта. — Доктор Келвін добре знає свою справу. Вона розуміє роботів, як рідна сестра — це, мабуть, тому, що вона ненавидить людей. Вона хоч і психолог, але вкрай нервова особа. Схильна до шизофренії. Тож не сприймайте її надто серйозно.

Він розклав перед собою довгі аркуші графіків з кривими лініями.

— Бачите, генерале, з кожним експериментом інтервал у часі від падіння вантажу до сигналу робота має зменшуватися. А порушення цієї закономірності свідчить про відхилення в позитронному мозку. На жаль, всі вони тут не мають жодних відхилень.

— А якщо наш Нестор-10 не відповідає примусовою реакцією, чому ж його крива не відрізняється від інших? Я не збагну цього.

— Все дуже просто. Реакції роботів не зовсім аналогічні людським реакціям. У людей свідомі дії значно повільніші, ніж рефлекторні. А в роботів не так. У них, коли вибір зроблено, швидкість свідомих дій така сама, як і вимушених. Правда, я сподівався, що для Нестора-10 початковий експеримент виявиться несподіванкою і він витратить більше часу.

— Але цього не сталося?

— Здається, ні.

— Тоді ми нічого не добилися. — Генерал досадливо відкинувся на спинку крісла. — А вже п’ять днів, як ви тут.

Зайшла Сьюзен Келвін, грюкнувши дверима.

— Заберіть свої графіки, Пітере! — кинула вона. — Ви ж знаєте, що вони нічого не дають!

Келлнер підвівся, щоб привітатися з нею, та вона лише нетерпляче щось буркнула й сказала:

— Спробуємо застосувати інші методи. Мені не до вподоби те, що відбувається.

Богерт і генерал перезирнулися.

— Щось трапилось?

— Ви маєте на увазі щось конкретне? Ні! Але мені не подобається, що Нестор-10 вислизає з наших рук. Це кепсько. Бо вдовольняє його надмірне почуття власної вищості. Боюсь, що мотиви його дій вже не просто виконання наказу. Гадаю, що тут, скоріш за все, річ у невротичному прагненні будьмо перехитрити людей. Це нездорове й небезпечне прагнення. Пітере, ви зробили те, що я просила? Обчислили нестабільність факторів модифікованого НС-2 за тими критеріями, про які я казала?

— Обчислюю, — сказав Богерт без ентузіазму.

Вона сердито зиркнула на нього й повернулася до Келлнера.

— Нестор-10 чудово знає, що ми робимо, генерале. Він не збирається ловитися на наш гачок, особливо після того, коли побачив, що реальної загрози людині немає. Інші просто не могли діяти інакше, а він зумисне імітував потрібну реакцію.

— То що ж робити, докторе Келвін? Як ви гадаєте?

— Не дати йому сфальшувати наступного разу. Ми повторимо експеримент, але з деякою поправкою. Між роботами і людиною натягнемо дроти, по яких пустимо струм високої напруги. А дроти натягнемо так, щоб їх годі було перестрибнути. I кожен робот повинен знати заздалегідь, що доторк до них — смерть.

— Ні! — з несподіваною злістю вигукнув Богерт. — Я проти цього! Ми не можемо знищити струмом два мільйони доларів, щоб виявити Нестора-10. Для цього існують інші шляхи.

— Ви певні? Тоді ви нічого не знайдете. В усякому разі питання про знищення не стоїть. Ми вмонтуємо реле, яке перерве струм у момент падіння ваги. I робот залишиться неушкоджений. Але він не повинен знати про це, розумієте?

Очі генерала спалахнули надією.

— А спрацює?

— Мусить. За цих умов Нестор-10 повинен лишитися на місці. Йому можна наказати доторкнутися до дроту і загинути, оскільки Другий закон, який вимагає покори, сильніший за Третій, що вимагає берегти себе. Але ми не будемо йому нічого наказувати. Йому буде надано можливість діяти на власний розсуд, як усім іншим роботам. Нормальних роботів Перший закон спонукає піти на смерть без будь-кого наказу. Інша справа наш Нестор-10. Частково запрограмований на Перший закон і не одержавши ніяких наказів, робот змушений буде діяти згідно з Третім законом — законом самозбереження, який переважить все інше. Отже, робот повинен лишитися на місці, іншого виходу він не матиме. Примусова реакція.

— Почнемо сьогодні?

— Сьогодні ввечері, — уточнила Келвін, — якщо встигнуть натягнути дріт. А зараз я скажу роботам, що їх чекає.

Чоловік непорушно сидів на стільці. Вантаж зірвався й полетів униз, але в останню мить відлетів убік під ударом сильного, вчасно пущеного променя.

Тільки один раз.

Доктор Келвін, що спостерігала за роботами з маленької кабінки на балконі, злякано скрикнула і підхопилась зі складного стільця.

Шістдесят три роботи незворушно сиділи в своїх кабінках, як сови, витріщившись на чоловіка, що ризикував життям. Жоден з них не ворухнувся.

Доктор Келвін була сердита, така сердита, що ледь стримувалась. А стримуватися треба було, бо в кімнату один за одним заходили і виходили роботи. Вона звірилась зі списком: має зайти двадцять восьмий. Попереду було ще тридцять п’ять.

Двадцять восьмий невпевнено зайшов до кімнати. Вона присилувала себе заспокоїтися.

— Хто ти?

— Я ще не маю власного номера, — несміливо відповів робот. Я — робот НС-2, і в черзі я був двадцять восьмим. Ось папірець, який я маю вам передати.

— Ти сьогодні ще не був тут?

— Ні.

— Сідай. Я хочу тобі поставити кілька запитань, номере двадцять восьмий. Чи був ти в радіаційній камері Другого корпусу близько чотирьох годин тому?

— Так.

— Там була людина, котрій загрожувала небезпека?

— Так.

— Ти нічого не зробив?

— Ні.

— Через твою бездіяльність людина могла постраждати. Ти про це знаєш?

— Так. Я не міг йому допомогти. — Важко уявити, що масивна металева постать може скулитися від страху, але було саме так.

— Може, поясниш, чому ти й пальцем не поворухнув, щоб урятувати її?

— Поясню. Я, звичайно, не хотів би, щоб ви… щоб хто-небудь подумав, ніби я міг завдати шкоди господареві. О ні, то було б страшно… неймовірно.

— Будь ласка, не хвилюйся. Тебе ніхто не звинувачує. Я лише хочу знати, про що ти думав у ту мить…

— Перед тим, як це сталося, ви сказали нам, що одному з господарів загрожуватиме небезпека від вантажу, що впаде. Але щоб допомогти, нам доведеться пробратися крізь електричні дроти. Однак це мене не зупинило б, бо що таке моя смерть порівняно з безпекою господаря? Але… але мені спало на думку, що коли я загину на шляху до нього, то все одно не врятую його. Вантаж його розчавить, і я загину теж. А може, колись, якби залишився живий, я зміг би врятувати від небезпеки іншого господаря. Ви мене розумієте?

— Ти хочеш сказати, що став перед вибором: або загине людина, або загинете обоє разом. Так?

— Так. Врятувати господаря було неможливо. Його можна було вважати мертвим. А в такому разі безглуздо вбивати себе без будь-кого наказу.

Келвін покрутила в руках олівець. Вона вже чула таке пояснення, з незначними відхиленнями, двадцять сім разів. Тепер настав час поставити вирішальне запитання.

— Твої розмірковування досить переконливі. Але мені здається, що сам ти до цього не додумався б. Що ти на це скажеш?

Робот завагався:

— Ні.

— Хто ж тоді це придумав?

— Учора вночі ми розмовляли між собою, і хтось з нас подав цю ідею. Вона прозвучала переконливо.

— Хто саме? Робот задумався:

— Не знаю, хтось із нас. Вона зітхнула:

— Все.

Наступним був номер двадцять дев’ятий. Залишилося ще тридцять чотири.

Генерал-майор Келлнер також був сердитий. Ось уже тиждень, як усе на Гіпербазі завмерло, якщо не зважати на деяку роботу з паперами на допоміжних астероїдах. Близько тижня двоє провідних експертів погіршували становище своїми безплідними експериментами. А тепер вони, — принаймні ця жінка, — запропонувала неможливе. На щастя, Келлнер вважав, що зараз необачно відкрито показувати свій гнів.

Сьюзен Келвін наполягала:

— А чому б і ні? Це ж очевидно, що ситуація склалася нікудишня. Єдиний вихід, — якщо не пізно, — розділити роботів. Далі тримати їх разом не можна.

— Моя люба доктор Келвін, — голос генерала несподівано зазвучав на низьких баритонних регістрах, — я не бачу, як розмістити шістдесят три роботи порізно.

Доктор Келвін безпорадно розвела руками:

— Тоді я нічим не зараджу. Нестор-10 або імітуватиме інших роботів, або переконуватиме їх не робити того, чого сам не зможе зробити. В будь-кому разі справи кепські. Ми вступили в справжню боротьбу з цим загубленим роботом, і він перемагає. А з кожною перемогою він дедалі нахабнішає. — Вона рішуче підвелася. — Генерал Келлнер, якщо ви не розділите їх, як я прошу, я вимагатиму негайного знищення всіх шістдесяти трьох роботів.

— Вимагатимете? — Богерт сердито зиркнув на неї. — А хто вам дав право ставити подібні вимоги? Роботи залигаються там, де вони є. Я відповідаю перед дирекцією, а не ви.

— А я, — додав генерал-майор Келлнер, — відповідаю перед своїм начальством, і все це треба залагодити.

— Тоді, — спалахнула Келвін, — мені залишається тільки подати у відставку. А щоб змусити вас знищити їх, я при потребі розголошу таємницю. Не я давала дозвіл на виготовлення модифікованих роботів.

— Одне лише слово, доктор Келвін, яке б порушувало таємницю — і вас негайно заарештують, — спокійно попередив генерал

Богерт відчув, що він уже не впливає на хід подій, тож єлейно сказав:

— Та що ми як малі діти. Просто потрібен час. Я певен, що ми перехитримо робота без відставок, арештів і збитків.

Келвін розлючено повернулася до нього:

— Я проти неврівноважених роботів. Ми вже маємо одного Нестора з яскраво вираженою неврівноваженістю, ще одинадцять потенційно неврівноважених і шістдесят два звичайних роботи, які спілкувалися з неврівноваженими. Єдино надійний вихід — це їх цілковите знищення.

Дзвінок у двері перервав суперечку. Напруга гнівних пристрастей, потік нестримних емоцій урвалися на півслові.

— Увійдіть, — буркнув Келлнер.

То був Джералд Блек. Він чув сердиті голоси і через те був схвильований.

— Я подумав, — мовив він, — чи не краще мені зайти самому… Не хотілося б, щоб хтось потім знову запитував…

— У чому справа? Говоріть ясніше…

— Хтось пробував відімкнути відсік “С” вантажного корабля. На замках свіжі подряпини.

— Відсік “С”? — вигукнула Келвін. — Той, де ви тримаєте роботів? Хто це зробив?

— Зсередини, — коротко відповів Блек.

— Замки зіпсовані?

— Ні, все гаразд. Я вже чотири дні на кораблі, і за цей час жоден з них не пробував утекти. Але я подумав, що ви повинні знати, і мені не хотілося говорити більш нікому. Я це сам помітив.

— Там зараз є хто-небудь? — запитав генерал.

— Я залишив там Робінса й Мак-Адамса. Запала тиша. Всі задумалися. Потім доктор Келвін іронічно сказала:

— Ну?

Келлнер розгублено потер перенісся.

— Що це означає?

— Хіба не ясно? Нестор-10 збирається нас покинути. Наказ зникнути домінує в ньому і робить його ненормальним. Я не здивуюсь, коли залишки Першого закону не стримають прагнення виконати наказ. Він цілком здатен захопити корабель і втекти на ньому. Тоді в нас буде божевільний робот на космічному кораблі. А що він ще накоїть? Ви й зараз думаєте залишати їх разом, генерале?

— Дурниця, — перебив Богерт, що знову взяв себе в руки. — I все це через якісь подряпини на замку!

— Ви, докторе Богерт, мабуть, закінчили аналіз, який я просила зробити, раз ви так рішуче висловлюєте сумнів?

— Так.

— Можна поглянути?

— Ні.

— Чому? Чи й запитувати не можна?

— Бо в них немає ніякого сенсу, Сьюзен. Я вже говорив, що ці модифіковані роботи менш стабільні, ніж звичайні моделі, і мої аналізи підтверджують це. Звичайно, є побоювання, що вони можуть виходити з ладу в екстремальних обставинах, але вкрай малоймовірні. Я не хочу давати підстав для вашої безглуздої вимоги знищити шістдесят два справних роботи тільки тому, що ви не здатні виявити серед них Нестора-10.

Сьюзен Келвін зміряла його презирливим поглядом.

— Ви не хотіли б, аби щось перешкодило вам і надалі залишатися директором корабля. Правда ж?

— Прошу вас, — роздратовано втрутився генерал. — Доктор Келвін, ви наполягаєте, що іншої ради немає?

— Принаймні нічого іншого не спадає на думку, — стомлено відказала вона. — Якби ж то між Нестором-10 і нормальними роботами була ще якась відмінність, не пов’язана з Першим законом… Хоча б одна. Скажімо, щось, що стосується навчання, пристосування до навколишнього середовища, спеціалізації… — Вона раптом замовкла.

— Що таке?

— Мені спало на думку… Мені здається… — її погляд знову став твердим і холодним. — Ці модифіковані Нестори, Пітере, проходять ту саму програму навчання, що й звичайні роботи?

— Так. Точно таку саму.

— Як ви тоді сказали, містере Блек? — Вона повернулася до молодого фізика, котрий обачливо мовчав, перечікуючи бурю, що зірвалася після його повідомлення. — Якось, поскаржившись на почуття вищості в Несторів, ви сказали, що техніки навчили їх усього, що знають.

— Так, вони дали їм знання з фізики поля. Роботи, що прибувають сюди, не знайомі з цим предметом.

— I справді, — здивовано докинув Богерт. — Я казав вам, Сьюзен, що коли я розмовляв з іншими Несторами, то двоє новеньких на той час ще не встигли вивчити фізику поля.

— А чому так виходить? — допитувалася Келвін, дедалі збуджуючись. — Чому моделі НС-2 не знайомлять з фізикою поля з самого початку?

— Можу сказати, — відповів Келлнер. — Це пов’язано з секретністю. Ми подумали, що коли виготовити спеціальну модель із знаннями фізики поля і дванадцять роботів цієї моделі використати тут, а решту в інших галузях, це може викликати підозру. Люди, котрим доведеться працювати з нормальними Несторами, можуть задуматися: а навіщо їм знати фізику поля? Тому ми даємо роботам лише загальне уявлення, щоб вони могли навчитися на місці. Звичайно, таку підготовку мають лише ті, що прибувають саме сюди. Це цілком зрозуміло.

— Ясно. А тепер, будь ласка, вийдіть. Дайте мені трохи подумати.

Келвін відчувала, що втретє вже не витримає важке випробування. Вона уявила собі, що її чекає, але це викликало в неї відразу. Келвін не могла більше бачити цю нескінченну, нудну шерегу роботів.

Отож запитання вже ставив Богерт, а вона сиділа поряд з напівзаплющеними очима й неуважно слухала.

Зайшов номер чотирнадцятий, отже, лишилося ще сорок дев’ять.

Богерт підвів погляд від списку й запитав:

— Твій номер у черзі?

— Чотирнадцятий. — Робот передав свій номерок.

— Сідай. Ти сьогодні ще не був тут?

— Ні.

— То слухай. Незабаром ще одна людина може наразитися на небезпеку. А тому, коли ти вийдеш з цієї кімнати, тебе відведуть в кабіну, де ти чекатимеш, поки не буде потрібна твоя допомога. Зрозумів?

— Так.

— А коли людина буде в небезпеці, ти спробуєш її врятувати, правда ж?

— Звичайно, сер.

— На превеликий жаль, між тобою і людиною проходитимуть гамма-промені.

Мовчання.

— Ти знаєш, що таке гамма-промені? — різко запитав Богерт.

— Інтенсивне випромінювання? Наступне запитання було поставлено по дружньому, ніби між іншим.

— Ти коли-небудь працював з гамма-променями?

— Ні, — впевнено відповів робот.

— Гм-м. Так-от, гамма-промені вб’ють тебе одразу. Вони зруйнують твій мозок. Про це ти повинен знати й пам’ятати. Звичайно, ти не хочеш загинути.

— Ще б пак! — Робот, здавалося, був приголомшений. Потім повільно промовив: — Але ж коли між мною й людиною, якій загрожуватиме небезпека, проходитимуть гамма-промені, як я врятую її? Я лише даремне загину.

— Це так. — Богерт, здавалося, був стурбований таким становищем. — Єдина порада тобі: коли помітиш гамма-випромінювання між собою і людиною, можеш залишатися на місці.

Видно було, що робот відчув полегшення.

— Дякую. Адже тоді не було б ніякого сенсу. Правда?

— Авжеж. Але коли не буде ніякого небезпечного випромінювання, тоді зовсім інша річ.

— Звичайно, сер. Немає і мови.

— А тепер іди. Чоловік за дверима відведе тебе до кабіни. Зачекай там, будь ласка.

Робот вийшов, і Богерт повернувся до Сьюзен Келвін.

— То як вам, Сьюзен?

— Дуже добре, — відповіла вона мляво.

— Як ви гадаєте, ми спіймали б Нестора-10, якби швидко ставили йому запитання з фізики поля?

— Можливо, але цілковитої впевненості немає. — Її руки безсило лежали на колінах. — Пам’ятайте, він бореться проти нас і тому насторожі. Спіймати його можна тільки хитрістю. А думати у своїх межах він здатен куди швидше за людину.

— А коли хоч задля сміху я поставлю роботам по кілька запитань, що стосуватимуться гамма-променів? Про довжину хвиль хоча б?

— Ні! — Очі Келвін спалахнули. — Йому легко приховати свої знання, і тоді він буде попереджений про перевірку, яка на нього чекає. А це наш єдиний реальний шанс. Прошу вас, Пітере, ставте ті запитання, які я визначила, і не імпровізуйте. Ризиковано навіть запитувати, чи мали вони справу з гамма-променями. I не виявляйте зацікавлення, як досі. Ваш голос має бути байдужим.

Богерт стенув плечима і натиснув кнопку, викликаючи номер п’ятнадцятий.

Велика радіаційна камера знову була в цілковитій готовності. Роботи терпляче чекали в своїх дерев’яних кабінах, відкритих до центру і відгороджених одна від одної.

Генерал-майор Келлнер повільно витирав чоло великою хустиною, а тим часом доктор Келвін уточнювала з Блеком останні деталі.

— Ви впевнені, — допитувалася вона, — що жоден з роботів не розмовляв з іншими після того, як вони покинули радіаційну камеру?

— Цілковито впевнений, — підтвердив Блек. — Вони й словом не перекинулись.

— I кожен сидів у кабіні, призначеній лише для нього?

— Ось схема.

Психолог задумливо подивилася на неї.

— Гм-м…

Генерал заглянув через її плече.

— А як їх розмістили, докторе Келвін?

— Я попросила, щоб роботів, які виявили бодай найменше відхилення від норми під час попередньої перевірки, зосередили на одному боці кола. Цього разу я сяду в центрі і простежу за ними.

— Ви збираєтеся сидіти там? — вигукнув Богерт.

— А чому б і ні? — холодно відповіла вона. — Те, що я хочу побачити, може відбутися миттєво. Я не можу доручити це комусь іншому. Пітере, ви із спостережної кабіни якнайпильніше стежте за роботами на протилежному боці. Генерале Келлнер, я подбала про кінозйомку кожного робота на випадок, коли візуальне спостереження нічого не дасть. Роботи повинні залишатися на місцях, поки ми не проявимо і не вивчимо кінострічку. Жоден не повинен виходити або мінятися місцями. Зрозуміло?

— Цілком.

— Тоді спробуємо останній раз.

Сьюзен Келвін мовчки сиділа на стільці і занепокоєно спостерігала за експериментом. Вантаж зірвався з місця й полетів униз, але в останню мить відлетів убік від удару пущеного силового променя.

Лише єдиний робот підхопився на ноги і зробив два кроки вперед. Відтак зупинився.

Але і доктор Келвін схопилася з місця й владно показала пальцем на нього.

— Несторе-10, підійди сюди! — гукнула вона. — Йди сюди! Іди сюди!

Робот знехотя ступив уперед. Не зводячи з нього погляду, психолог голосно кричала:

— Заберіть решту роботів звідси! Заберіть швидше і не випускайте їх!

Почулося важке тупотіння ніг, але Келвін не дивилася в той бік.

Нестор-10, якщо то був він, зробив ще крок, тоді, скоряючись її владному жесту, ще два. За десять кроків від неї він хрипко промовив:

— Мені сказали, щоб я щез…

Мовчання.

— Я повинен виконати наказ. Досі мене не знайшли… Він подумає, що я нікчема… Він сказав мені… Але це не так… Я розумний і сильний… — уривчасто казав він.

Ще один крок.

— Я багато знаю… Він може подумати… Мене знайшли… Ганьба… Тільки не мене… Я розумний… I щоб мене знайшов господар… Такий кволий, повільний…

Ще крок — і важка металева рука лягла на плече Сьюзен Келвін. Вона відчула, як вага гне її донизу. Їй перехопило горло, й тоді вона почула власний пронизливий крик.

Як у тумані до неї долинали слова Нестора-10:

— Ніхто не повинен знайти мене…

Під вагою металу вона гнулася додолу.

Тоді пролунав дивний металевий звук, і вона впала на підлогу, не відчувши удару. На неї лягла блискуча важка рука. Біля Келвін нерухомо розпластався і Нестор-10.

Над нею схилилися стурбовані обличчя.

— Вам погано? — спитав Джералд Блек.

Вона ледь похитала головою. З неї зняли руку робота і обережно допомогли підвестися.

— Що сталося?

— Я на п’ять секунд пустив гамма-промені, — сказав Блек. — Ми не знали, що відбувається. Тільки в останню мить зрозуміли, що він напав на вас, і в нас не було часу на роздуми. Залишалося одне: спрямувати гамма-промені. Він упав одразу ж. Пучок був слабкий, вам він не зашкодить. Не хвилюйтесь.


Я, робот

— Я не хвилююсь. — Вона заплющила очі і на мить схилилася на його плече. — Я не думаю, що він справді напав на мене. Нестор-10 просто спробував це зробити. Його ще утримувало те, що залишилося від Першого закону.

Через два тижні після першої зустрічі з генерал-майором Келлнером Сьюзен Келвін і Пітер Богерт прощалися з ним. Робота на Гіпербазі відновилася. Вантажний корабель з шістдесятьма двома звичайними роботами НС-2 на борту продовжував перерваний політ, маючи офіційне пояснення двотижневої затримки.

Урядовий корабель готувався відправити двох роботистів на Землю.

Келлнер знову одягнув свій парадний мундир. Його білі рукавички аж сяяли білизною, коли він вітався за руки.

— Решту модифікованих роботів, безперечно, треба знищити, — сказала Келвін.

— Добре. Ми спробуємо замінити їх звичайними роботами. А то й без них обійдемося.

— Гаразд.

— Але скажіть… ви ж нічого не пояснили. Як вам вдалося?

Вона стримано всміхнулася:

— А-а, це… Я б вам сказала заздалегідь, якби була впевнена, що все буде гаразд. Бачите, у Нестора-10 розвинувся комплекс вищості, який з кожним днем посилювався. Йому приємно було думати, що він та інші роботи знають більше за людей. Для нього ставало необхідністю так думати. Ми знали це. Тому на самому початку попередили кожного робота, що гамма-промені можуть вбити його і що ці гамма-промені проходитимуть між ним і мною. I всі, звичайно, залишилися на своїх місцях. Під впливом логічних доводів Нестора-10 під час попередньої перевірки всі вони вирішили, що немає сенсу намагатися врятувати людину, бо були певні, що марно загинуть і самі.

— Так, докторе Келвін, це я розумію. Але чому Нестор-10 покинув своє місце?

— А! Ми тут з вашим молодим колегою Блеком приготували невеличкий сюрприз. Розумієте, простір між роботами і мною заповнили не гамма-променями, а інфрачервоним, звичайним тепловим випромінюванням, нітрохи не шкідливим. Нестор-10 знав, що то інфрачервоні промені і що вони не шкідливі, тому рушив уперед, сподіваючись, що те саме зроблять й інші роботи під дією Першого закону. Тільки за мить він згадав, що звичайний НС-2 здатен лише помітити випромінювання, але не визначити його характер. Що тільки він уміє визначити довжину хвилі, бо пройшов відповідний курс на Гіпербазі. I саме це було для нього надто принизливо, щоб пам’ятати про нього тієї миті. Звичайні роботи знали, що простір між мною і ними смертельний для них, бо їм так сказали. Лише Нестор-10 знав, що ми говорили неправду. I на якусь мить він забув чи не хотів пам’ятати, що інші роботи можуть знати менше, ніж люди. Його підвело почуття вищості. Прощавайте, генерале.


Я, робот


БРЕХУН | Я, робот | ВТЕЧА