Розділ XXXI

БАГДАД

Сім днів верблюди з новоявленими шейхами тяглися пустелею.

На початку подорожі в Остапа був дуже веселий настрій. Все його тішило: і Олександр Ібн-Іванович, що смішно борсався поміж верблюжими горбами, і ледачий корабель пустелі, який намагався ухилитися від своїх обов'язків, і мішок з мільйоном — ним великий комбінатор підганяв непокірних баранів. Себе Остап називав полковником Лоуренсом.

— Я — емір-динаміт! — викрикував він, погойдуючись на верблюжому хребті. — Якщо через два дні ми не дістанемо пристойних харчів, я здійму заколот якогось племені. Слово честі! Призначу себе уповноваженим пророка і оголошу священну війну, джіхад. Наприклад, Данії. Навіщо датчани замучили свого принца Гамлета? В сучасному політичному становищі навіть Лігу націй задовольнив би такий привід для війни. Їй-богу, куплю в англійців на мільйон гвинтівок — вони люблять продавати вогнепальну зброю племенам, — і марш-марш на Данію. Німеччина пропустить— в рахунок репарацій. Уявляєте собі вторгнення племен у Копенгаген? Попереду всіх — я на білому верблюді. Ех, немає Паніковського! Йому б датську гуску!..

Та через кілька днів, коли від баранів лишилися лише мотузки, а кумис весь випили, навіть емір-динаміт засмутився і лише меланхолійно бурмотів:

— «В песчаных степях аравийской земли три гордые пальмы зачем-то росли».

Обидва шейхи дуже схудли, обідралися, обросли бородами і стали схожими на дервішів з небагатої парафії.

— Ще трохи терпіння, Ібн-Корейко, — і ми приїдемо до містечка, яке не поступиться перед Багдадом. Плоскі дахи, тубільні оркестри, східні ресторанчики, солодкі вина, легендарні дівчата і сорок тисяч шашликів, карських, турецьких, татарських, месопотамських і одеських. І нарешті — залізниця.

На восьмий день мандрівники під'їхали до старовинного кладовища, До самого обрію закам'янілими хвилями простяглися ряди напівциркульних гробниць. Небіжчиків тут не закопували. їх клали на землю, обмуровуючи камінними ковпаками. Над попільним містом мертвих виблискувало страшне сонце. Древній Схід лежав у своїх гарячих трунах.

Комбінатори шмагонули верблюдів і незабаром в'їхали в оазис. Зелені факели тополь далеко навколо осявали місто, віддзеркалюючись у залитих водою квадратних рисових полях. Самотньо стояли карагачі, які відтворювали форму гігантського глобуса на дерев'яній ніжці. Почали зустрічатися ішаки, на яких їхали верхи товстуни в халатах, з в'язками клеверу.

Корейко і Бендер їхали повз крамнички, які торгували зеленим тютюном у порошку і смердючим милом, конусна форма якого нагадувала головки шрапнелі. Ремісники з білими серпанковими бородами морочилися над мідними листами, скручуючи з них тази і вузькогорлі глечики… Шевці сушили на сонці маленькі шкурки, пофарбовані чорнилом. Темно-сині, жовті і блакитні кахлі мечетей виблискували ріденьким, скляним світлом.

Решту дня і всю ніч мільйонери як убиті проспали в готелі, а вранці, викупавшись у білих ваннах, поголилися і пішли до міста.

Безхмарний настрій шейхам псувала необхідність волочити за собою чемодан і мішок.

— Я вважаю своїм першим обов'язком, — сказав хвалькувато Бендер, — познайомити вас з чарівним погрібцем: зветься він «Під місяцем». Я тут бував років п'ять тому, читав лекції про боротьбу з абортами. Який погрібець! Ніжний присмерк, прохолода, хазяїн — з Тіфліса, місцевий оркестр, холодна горілка, танцюристки з бубонами і кімвалами. Заліземо туди на цілий день. Адже в лікаря — громадського діяча можуть бути свої мініатюрні слабкості? Я пригощаю. Золоте теля відповідає за все.

І великий комбінатор потряс своїм мішком.

Проте погрібка «Під місяцем» вже не було. Остап аж здивувався, дізнавшись, що не було і тієї вулиці, на якій дзвеніли бубони і кімвали. Тут йшла пряма європейська вулиця, яка забудовувалася одразу на всю свою довжину. Стояли паркани, нависла алебастрова пилюка і вантажні машини підігрівали і так пекуче повітря. Подивившись якусь мить на фасади з сірої цегли з довгастими вікнами, Остап штовхнув Корейка і, промовивши: «Є ще одне містечко, його держить один з Баку», — повів його на протилежний кінець міста. Але на «містечку» вже не було віршованої вивіски, яку складав сам духанщик з Баку:

Замість цього перед очима шейхів виріс картонний плакат з арабськими і російськими літерами:

— Зайдімо, — сумно сказав Остап, — там хоч не так жарко. До того ж відвідування музеїв входить до програми мандруючих лікарів — громадських діячів.

Вони ввішли до великої, вибіленої крейдою кімнати, поклали на підлогу свої мільйони і довго витирали рукавами спітнілі лоби. У музеї було лише вісім експонатів: зуб мамонта, подарований молодому музеєві містом Ташкентом, картина олією «Сутичка з басмачами», два емірських халати, золота рибка в акваріумі, вітрина з засушеною сараною, фарфорова статуетка фабрики Кузнецова і, нарешті, макет обеліска, який місто збиралося встановити на головній площі. Тут же, біля підніжжя проекту лежав великий бляшаний вінок з стрічками. Його нещодавно привезла спеціальна делегація з сусідньої республіки, але через те що обеліска ще не було (асигновані на нього кошти витратили на збудування лазні, в якій тут була більша потреба), делегація, виголосивши відповідні промови, поклала вінок на проект.

До відвідувачів одразу ж підійшов юнак у бухарській килимовій тюбетейці на голеній голові і, хвилюючись, як автор, запитав:

— Ваші враження, товариші?

— Нічого собі, — сказав Остап.

Молодик завідував музеєм. Він негайно ж почав скаржитись на труднощі, які переживає його дітище. Кредити занижено. Ташкент відкараскався одним зубом, а своїх цінностей, як художніх так і історичних, збирати нікому. Фахівців не присилають.

— Мені б триста карбованців! — викрикнув завідуючий. — б тут зробив Лувр!

— Скажіть, ви добре знаєте місто? — запитав Остап, підморгнувши Олександру Івановичу. — Чи не могли б ви показати нам кілька визначних місць? Я знав ваше місто, але воно якось змінилося.

Завідуючий дуже зрадів. Викрикуючи, що все покаже сам, він замкнув музей і повів мільйонерів на ту ж вулицю, де вони півгодини тому шукали погрібок «Під місяцем».

— Проспект імені Соціалізму! — сказав він, задоволено втягуючи в себе алебастрову пилюку. — Ах! Яке чудове повітря! Що тут буде через рік! Асфальт! Автобус! Інститут по іригації! Тропічний інститут! Ну, якщо Ташкент і цього разу не дасть наукових сил! Ви знаєте, вони мають стільки кісток мамонта, а мені прислали лише один зуб, в той час, коли в нашій республіці такий потяг до природознавства.

— Ось як? — зауважив Корейко, дивлячись з докором на Остапа.

— І ви знаєте, — зашепотів ентузіаст, — у мене є підозра, що це не зуб мамонта. Вони підсунули слоновий!

— А як у вас з такими… ну, так би мовити… з шинками…. такими, азіатськими… знаєте, з тімпанами і флейтами? — нетерпляче запитав великий комбінатор.

— Викорінили, — байдуже відповів юнак, — давно вже треба було знищити цю заразу, розплідник епідемій. Навесні якраз останній вертеп придушили. Називався «Під місяцем».

— Придушили? — ахнув Корейко.

— Слово честі! Але ж зате відкрили фабрику-кухню. Європейське меню. Тарілки миють і сушать з допомогою електрики. Крива шлункових захворювань різко пішла вниз.

— Що діється! — вигукнув великий комбінатор, затуляючи обличчя руками.

— Ви ще нічого не бачили, — сказав завідуючий музеєм, сором'язливо посміхаючись. — їдьмо на фабрику-кухню обідати.

Вони всілися на лінійку під полотняним балдахіном з фестонами, обшитими синьою каймою і поїхали. По дорозі люб'язний провідник щохвилини примушував мільйонерів висовуватися з-під балдахіна — і показував їм будівлі, вже збудовані, і ті, що тільки будуються, і місця, на яких вони ще мають будуватися. Корейко поглядав на Остапа лютими очима. Остап одвертався і казав:

— Який чудовий тубільський базар! Багдад!

— Сімнадцятого почнемо зносити, — сказав молодий гід, — тут буде лікарня і коопцентр.

— І вам не жаль цієї екзотики? Це ж Багдад!

— Дуже красиво! — зітхнув Корейко. Юнак розсердився:

— Це для вас красиво, для приїжджих, а нам тут жити треба.

У просторому залі фабрики-кухні, серед кахельних стін, під стрічками-мухоморами, які звисали з стелі, мандрівники їли перловий, суп і маленькі коричневі биточки. Остап поцікавився, чи немає тут вина, але дістав захоплюючу відповідь, що недавно поблизу міста знайдено джерело мінеральної води, яка щодо смаку перевершує уславлений нарзан. Як доказ було подано пляшку нової води, яку тут же і розпили при цвинтарній тиші.

— А як крива проституції? — з надією запитав Олександр Ібн-іванович.

— Різко пішла на зниження, — відповів невмолимий юнак.

— Ай, що робиться! — сказав Остап, фальшиво усміхаючись. Та він справді не знав, що робиться. Коли підвелися з-за столу, з'ясувалося, що юнак устиг заплатити за всіх. Він ні за що не погоджувався взяти гроші у мільйонерів, запевняючи, що післязавтра він одержує зарплату, а до того часу якось перекрутиться.

— Ну, а сміх? Як місто розважається? — вже без екстазу запитував Остап. — Тімпани, кімвали?

— Хіба ви не знаєте? — здивувався завідуючий музеєм. — Минулого тижня у нас відкрилася міська філармонія. Великий симфонічний квартет імені Бебеля і Паганіні. Ідемо зараз же. І як це я не згадав одразу!

Після того, як він заплатив за обід, відмовлятися відвідати філармонію було нетактовно навіть з етичних міркувань.

Виходячи з філармонії, Олександр Ібн-Іванович сказав голосом двірника:

— Міська фісгармонія! Великий комбінатор почервонів.

По дорозі в готель юнак несподівано зупинив візника, висадив мільйонерів, взяв їх за руки і, йдучи навшпиньках від захоплення, що аж розпирало його, підвів до невеличкого каменя, огородженого ґратами.

— Тут стоятиме обеліск! — сказав він значуще. — Колона марксизму!

Прощаючись, юнак просив приїжджати частіше. Добродушний Остап пообіцяв обов'язково приїхати, бо він ніколи ще не мав такого радісного дня, як сьогодні.

— Я — на вокзал! — сказав Корейко, залишившись наодинці з Бендером.

— Поїдемо гульнемо в інше місто? — запитав Остап. — В Ташкенті можна провести чудово днів зо три.

— З мене досить, — відповів Олександр Іванович, — я поїду на вокзал здавати чемодан на схов, служитиму десь тут конторником. Підожду капіталізму. Тоді і погуляю.

— Ну й ждіть, — сказав Остап досить грубо, — а я поїду. Сьогоднішній день — це прикре непорозуміння. На місцях перегнули… Золоте телятко в нашій країні ще має якусь владу!

На вокзальній площі вони побачили юрму літерних кореспондентів, які після змички робили екскурсійну подорож по Середній Азії. Вони оточили Ухудшанського. Владар урочистого комплекта самовдоволено обертався на всі боки, вихвалюючись своїми покупками. На ньому була бархатна шапка, облямована хвостом шакала, і халат, викроєний з ватної ковдри.

Віщування плюшевого пророка здійснювались і далі.