на главную | войти | регистрация | DMCA | контакты | справка |      
mobile | donate | ВЕСЕЛКА

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


моя полка | жанры | рекомендуем | рейтинг книг | рейтинг авторов | впечатления | новое | форум | сборники | читалки | авторам | добавить
фантастика
космическая фантастика
фантастика ужасы
фэнтези
проза
  военная
  детская
  русская
детектив
  боевик
  детский
  иронический
  исторический
  политический
вестерн
приключения (исторический)
приключения (детская лит.)
детские рассказы
женские романы
религия
античная литература
Научная и не худ. литература
биография
бизнес
домашние животные
животные
искусство
история
компьютерная литература
лингвистика
математика
религия
сад-огород
спорт
техника
публицистика
философия
химия
close

реклама - advertisement



Правління гетьманського уряду

та останній гетьман України

Кирило Розумовський


Як і очікувалось, після смерті Данила Апостола влада Російської імперії не наважилася дозволити українцям обирати нового гетьмана. І хоч росіяни не мали можливості звично звинуватити Апостола у зраді задля зміцнення свого становища, тепер, очевидно, потреба в такій демагогії відпала. Російська імперія мала змогу чинити в Україні так, як їй заманеться. Тож після смерті Данила Апостола російський уряд доручив управління Україною колегії, яка складалася з шести осіб — трьох росіян і трьох цілком лояльних до Російської імперії українців. На чолі колегії стояли царський резидент на прізвище Шаховський і генеральний обозний Запорозького Війська Лизогуб.

Щоб зайвий раз не збурювати козаків, представники російської влади заявили, що таке правління запроваджено лише тимчасово, задля підготовки до обрання нового гетьмана, але разом з тим, як зауважує М. Грушевський, Шаховський отримав інструкції російського уряду, у яких було зазначено, що про обрання гетьмана не може йтися. Україна, яка за часів правління Данила Апостола перебувала під юрисдикцією російського Міністерства закордонних справ, знову повернулась у відомство Сенату, а Лизогубу ще до початку роботи гетьманського уряду дали зрозуміти — фактичним головою уряду є князь Шаховський. Саме на нього Петербург поклав обов'язок не лише пильно стежити за настроями й поведінкою козацької старшини, а й, у разі потреби, зміщувати й замінювати членів української частини уряду. У відповідних інструкціях уряду Шаховського були пункти, які вказували, що князь має право арештовувати тих представників української військової старшини, яких підозрювали у «противностях», а на їхнє місце призначати кандидатів на власний вибір, «усматривая во всяких обхождениях, кто из старшины и из казаков к нам и к стороне нашей доброжелательны».

І хоча князь Шаховський фактично був справжнім правителем України, навіть такі широкі повноваження він вважав недостатніми для здійснення своїх та імперських планів. Відомо, що в листі, якого князь надіслав до Санкт–Петербурга, він рекомендував Сенату скасувати колегіальне управління, замінивши його одноосібним правлінням, що його призначено владою намісника. Зрозуміло, що намісником Шаховський пропонував свою «скромну особу».

Невідомо, чому російський уряд не наважився на запропоновані Шаховським реформи. У листі із Санкт–Петербурга, зокрема, було зазначено, що входження до колегії представників української сторони не може вплинути на хід справ, а повне усунення українців від роботи колегії могло б привести «малороссийский народ в какое сомнение».

Окрім того, в інструкції Шаховському було доручено звертати увагу на те, щоб посади російських членів колегії, а також Генерального суду займали люди, які могли б переконувати населення України в тому, що для нього російська адміністрація є великим благом і користю, «дабы оный малороссийский народ правосудием тех великороссийских судей был доволен и приобыкал к великороссийскому правлению». Невідомо, яким чином це мало перетягти українців на бік російського уряду, проте ця частина інструкції є яскравим свідченням того, що у Санкт–Петербурзі добре розуміли — попередні дії російської адміністрації в Україні були зовсім не такими, щоб виплекати в українців братерські почуття до російського народу.

За старою, виробленою ще Іваном Брюховецьким схемою, робота повинна була вестися переважно серед низів і широких народних мас. Саме їх, не надто спокушених у тонкощах міжнародної політики, підлеглі Шаховського мали переконати, що зміцнення російської влади й реформи, які обмежували українську автономію, створені лише для того, щоб захистити козацьку сірому й селянство від свавілля старшини. Всі ж негаразди в Україні даний сценарій мав на меті валити на колишнє гетьманське управління, аби зменшити інтерес до його поновлення.

Для сприяння зросійщенню українського населення Шаховському було доручено таємно «под рукою особенно трудиться малороссиян с смоляны и с поляки и с другими зарубежными жителями отводить, а побуждать их искусным образом приводить в свойство с великороссийским». У виконанні свого бажання взяти під тотальний контроль українську військову старшину російський уряд заходив так далеко, що наказував контролювати й у разі необхідності вилучати документи, писані найвпливовішими представниками української старшини. Як зазначає М. Грушевський, тероризована владою козацька старшина просто не могла давати приводів для недовіри, однак над представниками російської диктатури вперто ширяв грізний привид українського сепаратизму. Цей самий привид робив російську владу ще більш нерозбірливою у викорененні всіх відмінностей українців від росіян.

Російсько–турецька війна, яка розпочалась у 1735 році, ще погіршила становище України. Восени того року, під час правління імператриці Ганни Іоаннівни, російські війська, використовуючи як зачіпку набіги кримських татар на Україну, вирушили в новий похід на Кримське ханство. Однак дуже скоро загін генерала Леонтьева, який здійснював похід, через зимові холоди змушений був повернутися на попередні позиції, не дійшовши до півострова. У безлюдних причорноморських степах не було ніякої можливості утримувати велику армію взимку, тож довелося відкласти продовження війни до наступного року. Тільки 1 червня 1736 року армія фельдмаршала Мініха прорвалася через Перекоп і 28 червня захопила столицю ханства Бахчисарай. Однак довго залишатися в безводній степовій частині Криму російські війська теж не могли, і Мініху довелося покинути півострів. Більш успішно діяла армія іншого фельдмаршала, Лассі, яка 20 червня 1736 року штурмом захопила потужну фортецю Азов. 13 липня наступного року Мініх взяв найсильнішу турецьку цитадель Очаків, стіни якої не витримали вогню російської артилерії. Слід зауважити, що турки, яким одночасно доводилося вести війну ще й з Австрією, на українському театрі бойових дій поводилися доволі пасивно, обмежуючись обороною фортець. Російські війська зазнавали основних втрат не так від турецької зброї, як від голоду й епідемій. У червні–липні 1738 року Мініх почав похід до Дністра, під час якого через надзвичайну спеку, а також через нестачу води й продовольства загинула половина особового складу його армії. Настільки ж провальним був і похід Лассі до Криму. На додачу до всіх лих, через епідемію чуми довелося залишити Очаків. Усвідомивши неможливість утримати завойоване, російський уряд почав схилятися до необхідності підписання мирного договору. У серпні 1739 року Мініх розгромив турецьку армію в районі буковинського міста Хотин і захопив фортецю, чим змусив турків погодитися на мир, до якого прагнули росіяни. Мирний договір був підписаний 29 вересня 1739 року в Хотині.

Завдяки своєму зручному розташуванню під час війни Україна стала основною базою, а також головним постачальником матеріальних і людських ресурсів для російських військ. І це залишило трагічний слід у нашій історії. Наслідки війни були катастрофічними: загинуло 35 тисяч українців. Нескінченні мобілізації селян для обозів, а також рекрутів для пікінерських та мушкетерських полків спричинили спустошення Лівобережжя. Внаслідок війни, разом з витратами на утримання кількох десятків російських полків, Україна зазнала збитків на півтора мільйона карбованців. Цифра приголомшлива, з огляду на те, що у той час, приміром, добрий віл коштував вісім карбованців.

Однак, незважаючи на той факт, що російська влада остаточно закріпилась в Україні до середини XVIII сторіччя, Данилу Апостолу все ж не судилося стати останнім гетьманом України. І причини цього були, мабуть, далекими від розуміння звичайної міждержавної політики. Своєю короткою реставрацією гетьманська влада України завдячує особистим симпатіям російської імператриці Єлизавети Петрівни, яка зійшла на престол у грудні 1741 року.

Обставини склалися так, що фаворитом імператриці став молодий вродливий козак з Чернігівщини Олексій Розумовський. З ним вона й повінчалася, виявивши свою прихильність також у наданні Розумовському титулів фельдмаршала і графа Священної Римської імперії. Як повідомляють історичні джерела, саме Олексій Розумовськии вселив у душу Єлизавети симпатії до України. І хоч імператриця була ревною послідовницею свого батька, Петра І, ідея піти на деякі поступки козацькій старшині не викликала в неї різкого неприйняття. Відомо, що у 1744 році, під час свого візиту до Києва, Єлизавета зустрічалася з представниками козацької генеральної старшини. Користуючись нагодою, козаки подали їй письмове прохання дозволити обрання гетьмана для України. На відміну від своїх попередників, Єлизавета сприйняла цю петицію цілком прихильно й порадила козакам відрядити послів від Запорозького Війська для обговорення питання виборів гетьмана до Санкт–Петербурга, що й було зроблено. Час для козацького посольства теж був обраний доволі зручний — урочистий шлюб, що його мав узяти спадкоємець престолу.

Вибір кандидата на гетьманство, з огляду на відносини імператриці й Олексія Розумовського, був очевидним — ним став молодший брат Розумовського Кирило. На його особистості й зупинимося детальніше, намагаючись зрозуміти, ким же був останній гетьман України — українцем і нащадком козацького роду чи петербурзьким кавалером, який лише за наказом імператриці був змушений покинути блискуче столичне товариство й вирушити у провінційну Україну, щоб очолити рештки її колишньої державності.

Граф Кирило Григорович Розумовський (1728–1803) був сином простого українського козака Григорія Розума. Цікавим, на нашу думку, є такий факт: батько майбутнього гетьмана отримав своє прізвисько від приказки, яку часто промовляв напідпитку, маючи на меті вшанувати когось із знайомих: «Що то за голова, що то за розум!»

Поки старший брат досягав вершин кар'єри у Санкт–Петербурзі, Кирило Розумовський ріс і здобував освіту під його протекцією: Олексій знайшов братові опікуна — Григорія Теплова, відомого російського державного діяча і літератора. Останній своїм злетом завдячував Феофану Прокоповичу. Теплов навчався в Німеччині, був перекладачем, а потім ад'юнктом Петербурзької академії наук. Освіченість Теплова вдало поєднувалася з глибоким розумінням відносин в аристократичних колах, що було, як зазначають історики, необхідним для виховання майбутнього гетьмана.

У 1743 році Кирило Розумовський після відповідної підготовки в Петербурзі вирушив у супроводі Теплова за кордон для подальшого навчання. У Берліні він навчався у знаменитого математика Леонарда Ейлера, який був добрим знайомим Григорія Теплова по Петербурзькій академії. Відомо, що Ейлер був там професором у 1727–1741 роках. Після цього майбутній гетьман мав змогу слухати лекції відомих вчених і просвітників у Кеніґсберзі, Данцигу, він побував у Франції, Італії, в інших європейських країнах. Кирило Розумовський вивчав німецьку, французьку й латинську мови, географію, історію тощо.

Після повернення до Санкт–Петербурга у 1745 році Кирило Розумовський став по–справжньому популярним серед столичного дворянства. Перед ним були розчинені двері будинків столичних вельмож і царедворців, знайомства з ним шукали впливові люди імперії, а популярність серед жіноцтва, що її мав вісімнадцятирічний Кирило, залишила відгук навіть в історичній літературі. Невдовзі, у травні 1746 року, Кирила Розумовського, з його досить поверховою, як на науковця, освітою і без відповідної підготовки до адміністративної діяльності, було призначено президентом Петербурзької академії наук із щорічним жалуванням у три тисячі карбованців. В імператорському указі про призначення наголошувалося, що це здійснено «в разсуждение усмотренной в нем особливой способности и приобретенного в науках искусства». Можемо не сумніватись — ця подія відбулася не без заступництва старшого брата Олексія та самої імператриці. Тоді ж Григорій Теплов теж отримав свої дивіденди, зайнявши посаду асесора при академічній канцелярії.

Молодий Кирило Розумовський значно більше цікавився великосвітським життям з його балами, маскарадами, бенкетами, прийомами, аніж науковою діяльністю. Сучасники глузували, дорікаючи, що він краще знав петербурзьких красунь, ніж членів академії. Але це зовсім не заважало Кирилу Розумовському рухатися далі, до вершин власної кар'єри. Продовжуючи виявляти свою прихильність, імператриця посватала за Кирила Розумовського свою внучату сестру Катерину Іванівну Наришкіну (1729 — 771), якій дала величезний посаг: кілька десятків тисяч кріпаків, будинок у Москві, підмосковні села Петровське, Троїцьке, Котли, а також великі земельні володіння біля Пензи.

Після того як питання поновлення гетьманської влади в Україні було вирішено остаточно, за наказом Єлизавети почалась активна підготовка до церемоніалу обрання гетьмана. Для підготовки офіційної церемонії до Глухова 16 січня 1750 року прибув генерал–майор Гендриков, який привіз жалувану імператорську грамоту, а також підготоване у Санкт–Петербурзі прохання про надання гетьманства Кирилу Григоровичу Розумовському від імені козацької старшини, котре останній залишилося лише підписати. Заздалегідь була підготована й форма церемоніалу, яка знайшла своє відображення у документі «Каким образом должно быть произведенію церемоньи ко ізбранію гетмана, февраля 22 сего 1750 году».

Урочисте обрання гетьмана, як того й вимагала інструкція, відбулося 22 лютого 1750 року. На світанку за першим сигналом — пострілами трьох гармат — народ почав збиратися на головній площі Глухова, розташованій між Миколаївською і Троїцькою церквами. Там було підготовано підвищення, прикрашене, обведене поруччям, обтягнуте багряним сукном. Під командуванням генерального військового осавула Якубовича на площу прибули лівобережні козацькі полки: Миргородський, Гадяцький, Лубенський, Переяславський, Прилуцький, Чернігівський, Стародубський, Ніжинський, Київський і Полтавський. На чолі кожного полку — полковники і старшина, з розпущеними прапорами, барабанним боєм і музикою. О дев'ятій годині ранку, за другим сигналом, біля будинку графа Гендрикова зібралася генеральна старшина Запорозького Війська, бунчукові й військові товариші та інше українське панство. Київський митрополит Щербацький із трьома єпископами, печорським архімандритом Оранським та іншим духовенством чекали в Миколаївській церкві.

О десятій годині ранку, після третього сигналу, розпочалася сама церемонія. Історичні джерела зберегли її опис надзвичайно детально. З двору російського повіреного під командуванням старшини виїхало шістнадцятеро комонних козаків у парадному одязі й при повному озброєнні. За ними рушили, гучно граючи, військові музиканти і литавристи. У дорогій кареті їхав секретар Колегії іноземних справ Російської імперії С. Писарев. Він віз імператорську грамоту, яку тримав на великій срібній таці. Козаки салютували кавалькаді пострілами із рушниць, криками і підкиданням шапок. З обох боків карети виступало дванадцятеро російських гренадерів з рушницями. За ними несли гетьманські клейноди, а також великий білий прапор з російським гербом, колись подарований Петром II гетьману Данилу Апостолу. Як зазначає літописець, штандарт ніс бунчуковий товариш Гамалія в супроводі двох інших поважних бунчукових товаришів. Дещо позаду них ішов генеральний хорунжий Ханенко у супроводі дванадцяти бунчукових товаришів. Гетьманську булаву на червоній оксамитовій подушці тримали бунчукові товариші Маркович і Ширяй, за ними йшли генеральний суддя Горленко, генеральний підскарбій Скоропадський і генеральний писар Безбородько. Гетьманський бунчук на оксамитовій подушці несли старшини Лизогуб та Іскрицький, за ними прямували генеральний бунчужний Оболонський з усіма бунчуковими товаришами й українським шляхетством. Гетьманську печатку, теж на оксамитовій подушці, несли Петро і Григорій Горленки, за ними в супроводі двох бунчукових товаришів і канцеляристів Генеральної військової канцелярії та Генерального суду йшов писар Пиковець.

Коли вся процесія розташувалася на підвищенні серед площі, граф Гендриков зачитав промову про відновлення гетьманства в Україні, після чого Писарев зачитав царську грамоту. На запитання «Кого бажаєте собі в гетьмани?» старшини завчено назвали ім'я Кирила Розумовського. Насамкінець Гендриков привітав присутніх з обранням гетьмана, а козаки салютували сто одним гарматним пострілом та вогнем із рушниць. Грамоту й гетьманські клейноди занесли до Миколаївської церкви, де архімандрит Манасій Максимович відслужив літургію. З церкви грамоту і клейноди знову перенесли до будинку Гендрикова.

Так відбулося відновлення гетьманства в Україні та обрання гетьманом Кирила Розумовського. За виконану місію граф Гендриков одержав від української військової старшини десять тисяч карбованців, а його почет — близько трьох тисяч. Присутній на церемонії народ мав задовольнитися двома сотнями відер щедро виділеного «організаторами» вина. Звичайна урочиста подія, зазначимо, що таку церемонію, як обрання гетьмана, завжди супроводжували пишні гуляння козацтва. До речі, на відміну від усіх своїх попередників, які колись тримали в руках гетьманську булаву, Кирило Розумовський не був присутній на урочистостях з приводу початку його гетьманства. І зовсім не тому, що його затримали непереборні обставини або небажання російської влади відпустити його на батьківщину. Гетьман відмовлявся їхати в Україну, не бажаючи залишати освічену столицю, замінивши її на провінційний Глухів. Розумовський прибув в Україну дещо пізніше, виконуючи суворий наказ цариці. І якщо проаналізувати ситуацію, на поверхню випливає цікавий факт, а саме: Розумовський, народжений в українській козацькій родині, вже не вважав себе українцем у повному розумінні цього слова. Тож Російська імперія отримувала в його особі гідного володаря «малоросійської провінції».

M. Грушевський влучно характеризував Кирила Розумовського: «Сам він дуже відрізнявся від попередніх гетьманів; вихований у середовищі петербурзької аристократії і за кордоном, одружений на великоросійській аристократці, родичці імператриці Катерині Наришкіній, він скучав у своїй українській резиденції і жив більшою частиною у Петербурзі. На Україні ж він тримав себе en grand seigneur[3] і влаштував у своїй гетьманській столиці копію петербурзького двору в мініатюрі».

Отже, за наказом імператриці Єлизавети гетьман нарешті вирушив в Україну, маючи за почет великий підрозділ російського війська з кіньми, кухарями й музиками, гайдуками і скороходами, а також із сержантами Ізмайлівського полку. Розумовського супроводжувала навіть акторська трупа. На урочисту церемонію зустрічі, яка відбулася 6 липня 1751 року, до Глухова прибула майже вся козацька старшина, понад шість тисяч рядових козаків, вище православне духовенство. Приїзд гетьмана вітали стріляниною з гармат і рушниць, музикою, биттям у литаври та церковним дзвоном.

Проте, незважаючи на помпезну зустріч, козацька старшина розуміла, яка людина в них гетьманує. І вони не помилялися, поставившись до нового володаря булави дещо саркастично. З перших днів свого гетьманування Кирило Розумовський почав дбати не так про доручену йому країну, як про власне збагачення та піднесення своїх близьких і далеких родичів. Його сестрам та їхнім чоловікам надавалися у володіння сотенні містечка, які до того були вільними, давні козацькі привілеї на землі переглядались, а самим козакам чітко давали зрозуміти, що такий стан речей відтепер буде встановлено назавжди. І кожен до цього ставився по–своєму. Місцева старшина, наприклад, прагнучи мати міцні зв'язки з Розумовськими, намагалася будь–що одружити дітей і внуків із родичами Кирила Розумовського. За відносно короткий час із гетьманом поріднилися такі відомі старшинські роди, як Кочубеї, Валькевичі, Апостоли, Ґалаґани, Журмани і Жоравки. Під час гетьманування Кирила Розумовського козацька старшина остаточно прибрала до рук справи місцевого управління й, користуючись родинними зв'язками з гетьманом, хутенько привласнювала села й містечка, які досі залишалися вільними. Загалом час гетьманування Розумовського можна назвати часом панування лояльної до Росії козацької старшини.

Слід додати, що сам Розумовський за чотирнадцять з гаком років свого гетьманування приїздив в Україну лише чотири рази і на короткий термін. Історичні джерела так закарбували часи його перебування на батьківщині: липень — листопад 1751 року, березень — грудень 1757 року, березень 1760 — жовтень 1761 року, а також липень 1763 — січень 1764 року. Постійним місцем проживання українського гетьмана, як і раніше, залишалися Санкт–Петербург і Москва.

З відновленням гетьманства підпорядкування Лівобережної України Сенату було скасовано: повноваження останнього перейшли до Колегії іноземних справ Російської імперії, «понеже оные дела о гетманах прежде были в Коллегии иностранных дел, откуда в Сенат взяты». І факт перебування української Гетьманщини у віданні установи, утвореної для зносин з іноземними державами, свідчив про формальне визнання за нею політичної самостійності і деякої автономії. Однак слід зазначити, що Кирило Розумовський не дбав про збереження такого правового статусу України. Будучи втягнутим в особистий конфлікт із головою Колегії закордонних справ, Розумовський клопотався перед імператрицею про своє підпорядкування щодо «малороссийских дел» установі, яка вважалася головною в Російській державі, тобто Сенату. А Петербург лише радів такому перебігу подій. І зрозуміло чому — навряд чи таке прохання міг озвучити будь–хто з попередників останнього гетьмана, навіть сумно відомий Брюховецький, який називав себе «підніжкою царського престолу». Тож клопотання гетьмана, ясна річ, виконали без зволікань. Згідно з його проханням, царським указом від 17 січня 1756 року Лівобережну Україну знову переводили у відання Сенату, в якому було створено особливу експедицію для українських справ.

У березні 1761 року за мовчазної згоди гетьмана з–під його булави на користь Російської імперії було вилучено Київ. Стародавню столицю Святослава і Володимира, місто, від якого взяла свій початок Руська земля, було підпорядковано безпосередньо Сенату. Усіх козаків, які проживали в Києві, наказали вивести за межі міста і поселити на лівому березі Дніпра. Київська полкова канцелярія тепер мала розташовуватись у містечку Козелець. Козацтво, яке вже давно втратило здатність чинити опір нахабному приниженню і тому, що російська влада і гетьман коїли на українських землях, лише мовчки схиляло голови й виконувало накази. Зітхало, можливо, коли згадувало великі діяння своїх не таких уже й далеких предків.

Гетьманство Кирила Розумовського навряд чи можна вважати за явище, яке принесло значну користь Україні, радше навпаки — внаслідок нього наша батьківщина остаточно втратила незалежність і самобутність. Однак на захист Розумовського необхідно все ж сказати, що й останній гетьман робив деякі слабкі спроби реформувати владу в Україні, деякою мірою поліпшивши життя українського населення.

Дослідники, які розглядали період життя нашої країни напередодні скасування Гетьманщини, зазначають, що Кирило Розумовський робив спроби перебудувати Гетьманщину на самостійну Українську державу європейського типу. У процесі цієї перебудови серед генеральної козацької старшини виявилися дві головні політичні течії. Одну з цих течій можна схарактеризувати як консервативну. її речниками були генеральний писар Андрій Безбородько й генеральний підскарбій Михайло Скоропадський. Представники цієї фракції намагалися, зберігаючи традиційний козацький устрій Гетьманщини, наблизити його до шляхетського ладу Речі Посполитої.

Другою була політична течія, до якої належали здебільшого представники молодої старшинської інтелігенції, що мали можливість здобувати освіту в навчальних закладах Західної Європи. Найяскравішими представниками цієї команди були брати Туманські, зокрема Василь, майбутній генеральний писар. Ця фракція теж шукала зразків для державної перебудови української Гетьманщини на Заході й воліла встановити в Україні гетьманську монархію, спадкову в роду Розумовських, але з наданням їй певних конституційних форм парламентського типу. Ця течія набрала більшого впливу на початку 1760–х років.

Варто сказати, що перша з названих партій досягла більш вагомих успіхів у політичній грі. За гетьманування Кирила Розумовського Гетьманщину було поділено на повіти, там у 1760–1763 роках запровадили систему шляхетських судів — земських, ґродських і підкоморських. Усі посади війтів у новостворених повітах і великих містах посіли лише представники козацької старшини. Також було значно розширено політичні права старшини, яка частіше брала участь у старшинських з'їздах, так званих «зібраннях», а згодом, з 1763 по 1764 рік, у «Генеральному зібранні» у Глухові, яке обговорювало найважливіші питання і проекти державних реформ. Слово «шляхетство» стало офіційною назвою козацької старшини. Поруч з тим відбувалося обмеження прав посполитих, але водночас до лав старшини було відкрито ширший доступ представникам некозацьких верств населення, таким як духовенство, заможне міщанство та іншим.

Крім реформ у внутрішній політиці, Кирило Розумовський намагався, але одразу зауважимо, що без значних успіхів, повернути гетьманській владі право на дипломатичні контакти з третіми країнами, дбав про розвиток української торгівлі й промисловості. Саме за часів гетьманування Кирила Розумовського було розпочато доволі широку програму будівництва, яка отримала назву «Национальные строения». Ця програма значною мірою завдячує перенесенню гетьманської столиці з Глухова до Батурина, під час якого гетьман вважав за необхідне розпочати масштабне будівництво у колишній столиці гетьмана Мазепи й інших містах. Цими заходами керував Григорій Теплов, залучаючи до роботи багатьох відомих у Європі архітекторів.

Кирило Розумовський, як і його попередники, робив спроби реформувати козацьке військо, зокрема провів «воїнську екзерцицію», розроблену за проектом лубенського полковника Івана Кулябки. Ця реформа передусім стосувалася впровадження однакового озброєння й уніформи для козаків — синій мундир з червоним коміром, білі штани, різнокольорові шапки для кожного полку. Стандартним озброєнням козака стали рушниця, шабля і спис. Крім того, скасували козацьку піхоту як рід війська, відтепер кожен козак був кавалеристом. Також положення «воїнської екзерциції» запроваджували муштру за іноземним зразком — стройовий крок, проведення парадів тощо. Було значно вдосконалено військову артилерію, а у Шостці, неподалік від Глухова, розпочала роботу найбільша в Україні система порохових млинів. Розумовський робив спроби реформувати й освіту. Так, наприклад, відомо, що саме за часів його правління у кожному полковому місті з'явилися школи для дітей козацтва. Розумовський планував відкрити університет у гетьманській столиці Батурині, сприяв розвитку української науки, зокрема історії, цікавився літературою і мистецтвом.




Послаблення імперського тиску на українську гетьманщину | Безгетьмання та останній гетьман України | Прихід до влади Катерини II і скасування гетьманства Друга малоросійська колегія