на главную | войти | регистрация | DMCA | контакты | справка |      
mobile | donate | ВЕСЕЛКА

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


моя полка | жанры | рекомендуем | рейтинг книг | рейтинг авторов | впечатления | новое | форум | сборники | читалки | авторам | добавить
фантастика
космическая фантастика
фантастика ужасы
фэнтези
проза
  военная
  детская
  русская
детектив
  боевик
  детский
  иронический
  исторический
  политический
вестерн
приключения (исторический)
приключения (детская лит.)
детские рассказы
женские романы
религия
античная литература
Научная и не худ. литература
биография
бизнес
домашние животные
животные
искусство
история
компьютерная литература
лингвистика
математика
религия
сад-огород
спорт
техника
публицистика
философия
химия
close

реклама - advertisement



2. "Привести до того, щоб Малоросія обрусіла!"


Після полтавського бою по Україні, захопленій московськими військами, на доручення царя Петра прокотилася хвиля варварських погромів українського населення, що своєю жорстокістю й безоглядністю дорівняла чинам орд Джінгісхана з–перед півтисячі літ: руйнуючи Батурин, Полтаву та інші здобуті міста України московськса орда не пожаліла ні жінок, ні дітей ні старців. "Від блискучої гетьманської столиці (Батурина) залишились обсмалені руїни, калюжі крови й гори людських трупів, стверджує історик Д. Дорошенко.[202] — Ті козаки, які попали живими в полон, особливо начальники, були поварварському замучені, й їх замордовані тіла були прив'язані до дощок та пущені плисти рікою Сеймом, щоб дати знати про долю оборонців Батурина". Після того, Москва застосувала перфідну методу морального ломання козацької провідної верстви. В Лебедині було заложено "царську головну квартиру": там тих козацьких старшин, а то і простих козаків, які виреклись боротьби за волю України і явились "з повинною", з поклонами Москві й заявою вірної служби їй, цар нагороджував щедро становищами в поневоленій Україні, дворянством і маєтками, відібраними в козаків, а тих, хто не корився, жорстоко переслідувано. "Бататьох старшин і козаків, — оповідає український хронікар, — запідозрених у прихильності до Мазепи тому, що вони не прибули до Глухова на вибори нового гетьмана, вишукувано по домах і віддавано на різні тортури: їх колесували, четвертували, вбивали на палю, а вже зовсім за іграшку вважалося вішати й рубати голови". Отак, — свідчить хронікар, — було замучено у Лебедині 900 видатніших прихильників Мазепи, головно з–поміж козацької старшини.

Закінчення воєнних дій проти Мазепи не припинило варварського переслідування й винищування українців Москвою, а тільки прибрало інші форми. Після "шведської" війни цар Петро почав будувати на фінських болотах нову столицю Петерсбург та канали довкола Ладозького озера: для виконання цих фараонських робіт призначив цар насамперед українських козаків. Тільки в 1721–22 р. туди було вислано 24 тисячі козаків із Гетьманщини і, як стверджують історики, приблизно третина з них загинула в невільничих роботах у фінських болотах, а більшість із тих, що повернулися в Україну, повернулися каліками. В 1716–18 рр. на наказ царя вислано 20 тисяч козаків на будову каналу між Волгою й Доном коло Царицина, в 1718 вислано великий відділ козаків будувати лінію над Тереком на Кавказі. В 1721, коли почалась московсько–перська війна, на фронт під Дербент було вислано 10 тисяч козаків, наступного року нових 10 тисяч, в 1724 р. ще 10 тисяч, а в 1725 р. 2 тисячі. "Половина їх загинула від тяжкої праці і злиднів у нездоровому, гарячому, й вогкому кліматі" — стверджує історик.[203] В 1731 для копання лінії укріплень на степу понад Озівським морем вислано 20 тисяч козаків і 10 тисяч селян.

До того, в ту особливо важку годину народнього лихоліття знайшлося серед козацької старшини, а то й серед простих козаків чимало таких, що стали на службу Москві, щоб коштом національної зради пошитись у російське дворянство. Наводячи ту сумну сторінку нашої історії Д. Дорошенко вичисляє низку українців — напр. Гнат Галаган, Кочубеї, Андрій Маркович, Михайло Милорадович, піп–розстрига Лісовіський, — які "грабували козаків і селян, били їх та їх жінок, мордували звірським способом",[204] щоб так заслужити собі в царя шляхетський, чи пак "дворянський" стан і маєтки, пограбовані в українських козаків і селян.

Значить — у час, коли на Правобережній Україні, окупованій Польщею, народжувалася Гайдамаччина, нова форма боротьби українського народу за державну незалежність і справедливий соціяльний лад у ній, український нарід на Лівобережній Україні, в московському ярмі, крім пляново проводженого варварського винищування населення і грабування землі, проходив ще й трагічний процес затрачування великої частини провідної верстви, — процес, який на українських землях під польським ярмом пройшов раніше, коли то багаті роди Вишневецьких, Любомирських, Острозьких, Чарторийських, Сангушків, Тишкевичів і батато інших, у час лихоліття "ради лакімства нещасного", зрадили свій нарід і спольщились. Тому Лівобережна Україна не мала ніякої змоги помагати правобережним українцям, навіть ідейно щодо методів збройного спротиву окупантам.

Після смерти царя Петра Першого московський терор супроти Українців дещо послаб. Московщина, перемінена "указом" царя Петра на "Росію", потребувала оконсолідування й закріплення своїх імперських сил, а для цього передишка в нутрі імперії була конечною. Особливо, ж відносно України, яка не так легко здавалася в московські шори. В 1727 р., по п'ятьох роках "безгетьманства", Москва погодилась на вибір нового гетьмана, яким став Данило Апостол. "Малоросійську Колегію" було скасовано. Новий цар, Петро Другий, своїми "Решительними пунктами" в 1728 р. привернув Україні деякі, хоч і дуже куці, автономні права. Створена так фікція "зміни політики" Москви супроти України заманула запорозьких козаків, що перебували на еміграції на турецьких землях, повернутися в 1734 р. під зверхність московського царя на приділені їм під назвою "Вольності Війська Запорозького" землі південної України.

Але в тому самому році, коли було проголошено "амнестію" запорозьким козакам, Москва зі смертю гетьмана Данила Апостола знову скасувала уряд тетьмана України й заступила його другою Малоросійською Колегією. Отже в час, коли на Правобережжі спалахнуло велике гайдамацьке повстання під проводом полк. Верлана, на голови лівобережних українців упав новий московський удар — поновна ліквідація гетьманату й завернення до процесу перетворення України в московську колонію. Вся увага Лівобережжя була знову звернена на власну недолю. Маси лівобережних козаіків та селян Москва кинула в нову московско–турецьку війну. Недавно знайдені російські офіційні дані виявляють, що в тій війні в 1735–39 рр. було притягнено до стройової та обозної служби 157.300 козаків і 205.000 тисяч українських селян; із них 34.200 осіб загинуло. До того, населення Лівобережної України мусіло прохарчовувати дарово 75 російських полків і скласти дарові контрибуції, головно в конях і волах, на кругло півтора мільйона карбованців — у тих часах колосальну суму!

Після смерти цариці Анни в 1740 р. прийшла знову "відлига" в уярмленій Москвою Лівобережній Україні. Цим разом не з політично–тактичних міркувань, а з чисто персональних. Нова цариця, Єлисавета, залюбилася в молодому українському хлопцеві Олексі Розумові, якого із–за його чудового голосу було заангажовано до царського хору в Петербурзі, зробила його дворянином Розумовським і врешті своїм мужем. Олекса, ставши як у казці із селянського хлопця мужем російської цариці, не забув України і своєї рідні. На його пропозицію, цариця вислала його молодшого брата Кирила, тоді 15–літнього хлопця, на студії закордон і по кількох роках студій у Німеччині, Франції й Італії призначила його президентом Російської Академії Наук у Петербурзі, а влітку 1750 року з її доручення 22–літнього Кирила Розумовського було обрано на Козацькій Раді у Глухові новим гетьманом України. Молоденький гетьман почав дуже обережно, але щиро відвойовувати права українського народу: фактична влада в Україні почала поволі переходити з московських рук до козацької старшини, правосуддя повернено козацьким судам, Київ і Запорзьку Січ передано під владу гетьмана, столиця гетьманської України мала бути перенесена до Батурина, де було запляновано відкрити український університет.

Але соціяльний лад, що його думав гетьман Розумовський завести в Україні, мав бути аристократичний, спертий на українському дворянстві із поверненням українських селян до стану кріпацтва. Тому то він, тількищо обраний гетьманом Лівобережної України, поставився неприхильно до нової хвилі гайдамацьких повстань, що широко спалахнули на Правобережній Україні в 1750 році, й апробував висилку російського війська з Лівобережжя на Правобережжя на допомогу польським панам для здавленя "селянських бунтів".

Смерть цариці Єлисавети в 1761 році принесла кінець усім його плянам. В Україну повернулася знову гамаксойка московського імперіялізму. Жінка нового царя Петра Третього, змосковщена німка, скинувши його по трьох роках панування із престолу і ставши сама царицею Росії як Катерина Друга, привернула наступ Москви на перетворення України в російську провінцію. В таємній інструкції генерал–прокуророві сенату князеві В'яземському вона доручала: "Малоросія, Ліфляндія й Фінляндія є провінціями, які правляться дарованими їм привілеями; ліквідувати ці привілеї відразу було б незручно; але й не можна вважати ці провінції за окремі, й поводитися з ними як з автономними землями було б глупотою. Ці землі, як і Смоленщину, треба легкими способами привести до того, щоб вони обрусіли й перестали поводитись як вовки в лісі".

На українські землі, згідно з цим, почали повертатися московські комісари. В 1764 році цариця наказала Розумовському зректися гетьманства, й він це виконав. Влада від гетьмана перейшла знову в руки Малоросійської Колегії із генерал–губернатором Рум'янцевим на чолі. На заходи козацької старшини вибрати нового гетьмана цариця відповіла інструкцією, "щоб навіть сама назва гетьмана зникла, а не то, щоб якусь особу вибирати на таке становище".

Так напередодні вибуху Коліївського повстання на Правобережжі, Лівобережна Україна опинилася в обличчі нової хвилі прихованої, але рішучої, плянової і безоглядної ліквідації всіх признак автономности Гетьманщини та національної окремішюсти українців. Маси українського селянства почала все цупкіше ловити у свої руки кріпаччина, перед низовим козацтвом стала важка альтернатива: коритися Москві, або бути зіштовхненим зі стану козацтва в ряди кріпаків, а перед козацькою старшиною — резигнувати з національних аспірацій і пнятися в російське дворянство, або тратити становище й маєтки.

Так то напередодні і в часі Коліївського повстання 1768 року на Правобережній Україні, Лівобережна Україна під московською займанщиною опинилася в такій самій ситуації, як у 1735 році в час гайдамацького повстання під проводом полковника Верлана: придавлена власним лихоліттям Лівобережна Україна не мала змоги будь–як підпомагати Коліївським повстанцям на Правобережжі.




1. Населення Лівобережної України | Коліївщина. Гайдамацьке повстання 1768 р. | 3. Мілітарна потуга Московщини