home | login | register | DMCA | contacts | help |      
mobile | donate | ВЕСЕЛКА

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add
fantasy
space fantasy
fantasy is horrors
heroic
prose
  military
  child
  russian
detective
  action
  child
  ironical
  historical
  political
western
adventure
adventure (child)
child's stories
love
religion
antique
Scientific literature
biography
business
home pets
animals
art
history
computers
linguistics
mathematics
religion
home_garden
sport
technique
publicism
philosophy
chemistry
close

реклама - advertisement



IX

СПРОБИ ЦИВІЛІЗУВАТИ МОСКВИНА

Добровільне рабство створює

більшу тиранію, ніж тирани можуть

створити рабство насильством.

H. G. Mirabeau

Московський уряд розумів уже в XV ст., що годі розбудувати мілітарну силу держави, не піднісши культурного рівня бодай провідної верстви населення. Розумів також і небезпеку від надто великої кількости чужинецьких фахівців на відповідальних становищах. Державно–мілітарні інтереси вимагали піднесення культурного рівня Московщини. Своїх цивілізаторів москвини не мали, тому приневолені були запрошувати чужинців. Але тут уряд стрінув великий спротив москвинів. Ми вже згадували, що дикун–москвин дивився на все немосковське з великим страхом, підозрінням, яке переходило в ненависть. Про те, як і чому та ненависть повстала, ми говорили. З упливом століть ксенофобія москвинів щораз збільшувалася, а за наших часів дійшла свого апогея. Московський історик В. Ключєвскій пише: «Невиразно пам’ятаючи, що корені світської науки криються в поганському греко–римському краї, москвини думали, що і сучасна наука живиться тими самими поганськими соками з того злого ґрунту. Тому філософська еллінська мудрість викликала у Москвина почуття страху і ненависти. Ту мудрість вони мали за діло грішного вільнодумного людського розуму. В поученні московського «кніжніка» читаємо: «Богомерзостен пред Богом всякій, кто любіт ґєамєтрію; а сє душевниє ґрєхі — учітьса астраномії і елінскім кніґам». Інший книжник писав: «Ащє нє учєн словам, нє учєн діалєктікє, ріторікє і філасофії, но разум Хрістов в сєбє імєю». Із страхом, закляттям і хрестом тікали московські «кніжніки» від еллінської та латинської мудрости. Участь у церковних «новшествах» греків та українців, яких підозрівали в зв’язках з латинством, настирливе накидання ними наук, поширених на латинському Заході, нерозумна любов уряду до непотрібних — на думку москвинів — змін, які приходили з того ж Заходу, звідки уряд привозив і добре годував хмари єретиків, — все це поширювало серед московського суспільства здогад, мовляв, всі ті церковні зміни робить латинство, а Нікон з його грецькими та українськими помічниками є знаряддям Папи Римського, який знову пробує златинщити святий православний московський народ» (В. Ключєвскій. «Курс рускай історіі»).

Патріарх Нікон доручив кільком українським та грецьким вченим–теологам виправити, відповідно до старих грецьких текстів, помилки в московських церковних книжках, що їх зробили напівграмотні московські переписувачі. Нічого нового Нікон не впроваджував, жодних змін не робив, але й ця звичайнісінька друкарська коректа книжок викликала в Московщині велику бурю і великий розлом у Московській Церкві. Противник поправок, чернець Саватій, писав цареві: «Ех, ґасударь! Смутіліся і кнігі портят. Свела їх с ума несовершенная іх ґраматіка да прієзжиє нєхаї» («нехаями» москвини називали українців. — П. Ш.). На Московському церковному Соборі в 1667 присутні східні патріярхи докоряли протопопові Аввакумові, що він не визнає те, що визнають всі православні Церкви. На це Аввакум каже: «Всєлєнскіє учітєлі! Рім давно пал, і ляхі в ньом жє паґіблі — до канца лішілісь враґамі хрістіанства. А у вас праваславіє пьострає от насілія Турскава Маґамєта. Нємощни ви сталі і впредь прієзжайте к нам учітса; у нас Божею блаґадатью самадєржавіє, а до Нікана–атсіупніка праваславіє била чістає і нєпарочнає» (В. Ключєвскій).

Противники поправок, т. зв. старообрядці чи старовіри, масово збиралися в хатах і запалювали хати разом з собою. За роки 1675–1691 так спалили себе понад 20000 москвинів. Релігійний фанатизм? Ні! Релігійний фанатизм був і на Заході (св. інквізиція). Був на Заході і великий розкол в Християнській Церкві (протестантизм), але там ходило про великі принципи, про мотиви, про самі основи християнської релігії. Розкол же в Московській Церкві спричинили навіть не обрядові дрібниці, але чисто технічна справа коректи, напр., виправити «прігвозділі до хреста» на «прігвозділі ко кресту». Різниця в одній букві! 20 тисяч москвинів спалили себе із–за «трєґубава–суґубава» алілуя (співати «алілуя» тричі чи двічі), або двох– чи трьохперсного хрещення і т. п. Темні маси? В. Ключєвскій пише, що противників поправок було дуже багато серед московської аристократії, але їхній страх втратити голови і маєтки здержував їх від відкритого бунту. Так! Це був фанатизм, але не релігійний. Релігійний фанатизм можливий лише у народу релігійного, а москвини, як ми бачили, є народом глибоко атеїстичним. Справжнюю причиною того розколу був страх москвина перед чужим, не відомим йому, в ксенофобії. На це натякає відповідь Аввакума і говорять інші факти, як, напр., такий. У 1683 р. український архітект Йосип Старченко побудував «трапезную палату» для Симонового монастиря в Москві. Архимандритом монастиря був також українець Гавриїл Домецький. Московський уряд заслав Г. Домецького на північ за те, що він «Сіманав манастирь пишна і бойка іспєстріл латінскімі штукамі і Кієв пачє мєри хваліл» (В. Січинський. «Історія українського мистецтва»).

Старовірний розкол — це була московська НАЦІОНАЛЬНА революція. Це був перший активний протест московської нації (аристократії, священиків, мужиків) ПРОТИ ЕВРОПЕЇЗАЦІЇ її урядовців. Цю думку більш ніж переконливо підтверджує боротьба москвинів ПРОТИ освіти, проти шкіл. Першого в Московщині друкаря данця В. Гатона москвини втопили, а його друкарню в Москві спалили. Другий друкар, українець І. Федорович, врятувався втечею в Україну, але його друкарню в Москві ті дикуни спалили (в 1553 році). А ось історичні факти московського шкільництва.

Єпископ–українець заклав при чудному монастирі в Москві греко–латинську школу для вишколу московських священиків. За три роки уряд закрив ту школу, а управителя–грека заслав на Сибір за «нєправавєрнасть». Міністр Ф. Ртіщєв наказав у 1650 році синам вельмож Л. Голосову, С. Аляб’єву, І. Засєцкаму, І. Іванову та ін. вчитися в українських монахів, яких для тої цілі Ф. Ртіщєв привіз з Києва. Учні подерли книжки, тому що вчитися у київських монахів є гріх, бо їхня наука небезпечна для правдивої віри. Так говорила молодь. Міністр С. Мєдвєдєв подав у 1685 р. царівні Софії проєкт Академії; за тим проектом на ректора і професорів допускалося лише москвинів. Затим же проектом суворо заборонялося наймати домашніх учителів чужих мов, заборонялося мати і читати латинські, польські, німецькі і «літовскія печаті» (так москвини називали українські) книжки. За виконанням цього мала б пильнувати… Академія, якій надається право судити порушників і засуджувати їх до спалення на огнищі. В усім культурнім світі на Академію — найвищу наукову установу — накладається обов’язок дбати про всесторонній розвиток своєї національної науки, використовуючи всі досягнення світової науки. У москвинів, навпаки (як і все), — на Академію накладається обов’язок не допускати впливів «єретичних» світових наук на московську, ізолювати її від тих впливів, іншими словами, затримувати їх розвиток. Для московського уряду навіть XVII ст. таке завдання Академії показалося надто варварським, і він той проект відкинув. Але московський уряд XX ст. той проект здійснив повністю, лише не палить «єретиків», а розстрілює. Академія Наук СССР, власне, сповнює завдання, що його пропонував С. Медведев 300 років тому. Прогрес!

Пьотр І заснував у Москві гімназію. На директора призначив полоненого саксонця Г. Ґлюка, що скінчив німецький університет і був дуже добрим педагогом. Г. Ґлюк поставив гімназію на високий рівень, запросивши 10 чужинецьких кваліфікованих професорів. Усі учні діставали стипендію. Попри це, на 300 місць у гімназії знайшлося тільки 40 учнів, і то лише діти дрібних урядовців, яким їхнє начальство наказало послати діти під загрозою позбавлення служби, якщо не посилатимуть. Ця гімназія закрилася в 1715 році з–за браку учнів. У 1714 році Пьотр видав указ про обов’язкову освіту дворянства (шляхти). Наказав закласти «цифєрния школи» в кожній губернії. Тому, що добровільно ніхто не зголошувався, то школярів набирали силою і тримали їх замкненими («під караулом»), щоб не розбіглися. Вятський губернатор висилав військові відділи по дворянських маєтках губернії; арештовували дворянських дітей і привозили їх до школи у Вятці. В такий спосіб до Вятської школи настягали 96 учнів, але 59 втекли. Із 47 розісланих по губерніях учителів 18 повернулися назад, бо не було учнів. У 1722 р. Сенат опублікував до загального відома Височайшій Указ, в якому Його Величність Імператор і Самодержець Всеросійський проголошує, що з Петербурзької Морської Академії втекло 127 студентів, і наказує їм під загрозою кари повернутися. Чи якийсь імператор коли–небудь підписував щось подібне?

У програмі Дворянської Старшинської Школи на військові науки і вправи призначався один день на тиждень; на московську мову — 6 годин тижнево, на французьку 14 год., на науку релігії — жодної; історії та географії цілком не вчили. Професор Москвин М. Ломоносов (він вчився в Київській Академії) писав про Петербурзький університет: «…в ньом ні образа, ані падобія унівєрсітєтскава не відно»; професори лекцій не читали, але студентів «сєклі розгамі». Між іншим, першим ректором того університету був закарпатський українець проф. М. Балудянський. Із–за спротиву москвинів він не міг поставити університет на належну висоту і тому зрезиґнував. У Московському університеті, коли його заснували в 1755 р., було сто студентів (переважно діти українців, що жили в Москві), а 30 років пізніше було 82. На правничому факультеті в 1765 році був… один студент. Тут варто пригадати, що в Київській Академії, аж до зруйнування її Петром І, було щороку понад 1200 студентів, а часом аж до 2000.

Дике XVIII ст.? Ось приклад з «культурного» XIX ст. У 1820 р. уряд послав високого урядовця А. Магніцкого дослідити навчання в Казанському університеті. Після шестиденного дослідження А. Магніцкій подав рапорт цареві, в якому доводив конечність знищити той університет, і то публічно. Цар наказав не нищити, лише направити навчання і для тої цілі призначив… А. Магніцкого. В 1734 р. Академія Наук вперше захотіла видати історичний літопис за прикладом Києва. Уряд не дозволив, бо… «там суть неіснуючі правди, що від них можуть піти спокуси серед людей». Отже, правди, але неіснуючі! Аж по 112 роках ці літописи вийшли, і то з поправками (С. Глід). Міністр освіти граф Б. Уваров наказав університетам при викладі філософії керуватися правилом, що вся європейська філософія є суцільною нісенітницею. Інший міністр освіти, князь В. Шахматов, казав: «Користь від філософії не доказана, але шкода від неї можлива». І це в XIX ст. Туподумні урядовці, реакціонери?

Ось голос московської культурної еліти, поступової інтелігенції. «Філософія втратила свій кредит в очах кожної людини, що нормально мислить; вже ніхто не вірить в її шахрайські обіцянки. Якщо нормально мислячі люди і звернуть свою увагу на філософію, то це робиться лише для того, щоб або поглузувати з неї, або ж посміятися з дурноти та легковірности тих людей, що їй вірять. Поважно займатися філософією може нині лише людина або напівбожевільна, або хибно вихована, або до скрайнього ступеня неук» (Н. Пісарєв. «Сочінєнія»).

Від забобонного московського ченця Савватія, через імператорське дворянство аж до поступової інтелігенції XX ст. включно — вперта, вічна ненависть до європейської освіти і культури взагалі. Червоні москвини, перебравши ВСІ традиції своїх попередників, здійснили мрії старовірів XVII ст., хіба з тою різницею, що позичають (чи крадуть) європейську техніку (лише техніку) для збільшення свого військового потенціялу.

Спроби прищепити москвинам зміст європейської освіти завели. Подивімось на спроби європеїзувати москвина в інших царинах життя, напр., на спроби обмежити абсолютизм влади. Читаємо в історії В. Ключєвского (вільний переклад): «Московські міста управляли» призначеними урядом воєводами, яких за їх службу годували самі міста. Звичайно за кілька років воєвода наживав і великий маєток, бо він був цар і бог у місті. Указ 30.01.1695 давав містам право обирати посадників, лише за той привілей місто мало платити подвійний податок державі. Із тодішніх 70 міст лише 11 скористали з того права; решта відмовилася, мотивуючи тим, що, мовляв, не можуть платити подвійного податку і що не мають з кого вибирати: Аналогічно указ з 10.03.1702 наказував землевласникам–дворянам вибрати серед себе 2–А особи, яким указ давав право контролювати повітового (призначеного урядом) воєводу і разом з ним правити повітом. Дворяни поставилися цілком байдуже до цього даного їм права і мало де вибрали, тому уряд був вимушений сам назначати тих контролерів, а часом їх призначав сам воєвода (якого вони мали контролювати). Так ця спроба місцевого самоврядування вмерла природною смертю… Пьотр І повторив у 1713 році спробу завести місцеве самоврядування. Указом 24.04.1713 він наказав вибрати від 8 до 12 (залежно від розміру губернії) «ландаторів» з–посеред місцевого землевласницького дворянства, які мали бути «консиліумом» при губернаторі. В тому «консиліумі» губернатор мав бути… «нє яка властітель, но яка прєзідєнт, і всє дєла губернії рєшать бальшінством ґаласов кансіліума». Цю систему Пьотр змавпував з Остзейського (Балтицького) краю, коли його завоював. Ця спроба скінчилася так само, як і спроба 1702 р. з повітовою самоуправою, с. т. дворяни не захотіли вибирати тих «ландаторів», і уряд мусив сам їх призначати із списку кандидатів, що його присилав губернатор.

«Ці адміністративні реформи Пєтра І не були його лібералізмом, лише диктувалися інтересами державної скарбниці. Брауншвайґський посол Ф. Вебер, що прожив у Московщині п’ять років (1714–1719), пише: «Московські державні урядовці були неперевершеними майстрами в хабарництві. Способи хабарництва є такі численні, що дослідити їх — це те саме, що вичерпати океан. Самі москвини признавалися мені, що із 100 рублів зібраних податків, мабуть, лише 30 рублів доходили до державної скарбниці, а решта 70 рублів зникала по кишенях урядовців. І цікава річ. Великі обшири доброї орної землі стояли не оброблені, а по містах тинялися від ранку до вечора юрби людей, що нічого не робили».

«Заснований Пєтром за європейським зразком Сенат мав бути найвищою державною законодавчою і контрольною установою. Але ця установа показалася такою протиприродньою для москвинів (колеґіяльний принцип), що найпекучіші справи лежали невирішеними кілька років. Пьотр особисто підганяв своїх сенаторів «дубінкою» (києм), карав їх жорстоко — нічого не помагало. Він наказав розглядати справи з пісочним годинником на столі, даючи найбільше три години на обговорення справи, після чого кожний сенатор мусив негайно писати свою думку (а як же це зробити, коли сенатори були неграмотні, як князь А. Мєншиков, князь А. Долґорукій та інші? — П. Ш.). Засідання сенату були такі, що Пьотр мусив висилати на засідання гвардійських старшин, обов’язком яких було арештовувати сенаторів (найвищу владу. — П. Ш.), коли вони билися чи були п’яні. Мало хто з сенаторів уникнув суду чи підозріння в нечистих ділах. Сенаторів князя В. Волконського та Г. Апухтіна покарано публічно батогами. Хабарництво, крадіж державних грошей було «нормальним» явищем» (скорочено за: В. Ключєвскій. «Курс рускай історіі»).

Друга спроба обмежити абсолютизм царів була за цариці Анни в 1730 році. Канцлер князь В. Голіцин, цей білий крук серед москвичів, за виразом В. Ключєвского, бо був єдиним европейцем у Московщині, зробив цю спробу. По смерті Пєтра II Верховний Совет (головою його був В. Голіцин), запрошуючи на московський трон герцогиню Анну Курляндську, виставив їй вісім «кондицій». Без згоди Сенату: 1) війни не починати; 2) миру не підписувати; 3) новими податками не обтяжувати; 4) військові ранґи вище полковника не надавати і на високі військові пости не призначати; 5) без суду дворян смертю не карати; 6) маєтків, землі не дарувати; 7) на придворні посади не приймати; 8) держави прибутками і видатками не розпоряджатися. Анна без вагань погодилася і підписала в Мітаві ці «кондиції». Але по приїзді її до Москви 800 сенаторів, генералів і дворян подали їй прохання, щоб вона призначила комісію для перегляду тих 8 кондицій. Делегація, що принесла Анні те прохання, сказала їй: «Не хочемо, щоб цариці хтось диктував; вона мусить бути самодержцем, як були поперед всі наші царі». Тоді ж дворяни подали їй другу просьбу із 150 підписами, в якій «веєпакорнєйшиє раби веєпакорнєйше просят всємілостівєйше прінять самадєржство своїх славних і дастойних прєдкав, а прісланниє от Тайнава Савєта і нєю падпісанниє 8 пунктов унічтожить». Анна наказала принести ті підписані нею «кондиції» і на очах приявних членів делегації порвала на шматки той документ під оплески задоволеної делегації. Так скінчилася десятиденна конституційна московська монархія XVIII ст. — підсумовує В. Ключєвскій і додає, що за Єкатєріни II дворянська самоуправа стала карикатурою, що втратил а всяке значення, а дворянські з’їзди обернулися лише у виставу дворянських дівчат на виданню» («Курс рускай історіі»).

«Реформи Александра II лише здаються європейськими. Европейськими були, і то не завжди, лише зовнішні форми, але дух і внутрішній зміст тих реформ були дуже далекі від європейських. Старовіри казали цареві: «В тваєй навізнє, ґасударь, старіна наша радная нам слишітса». І це глибока правда. Самодержавство для Москвина завжди було мрією, метою його змагань, не згадуючи вже про те, що самодержавство було для нього конечною практичною потребою в його щоденному житті» (А. Салтиков. «Двє Расіі»).

«Сія саринь нічєм, кромє жесточі, унята бить не может», — сказав Пьотр І про свій нарід і тої «жесточі» йому не шкодував. Його «дубінка» торощила тисячі московських голів за спротив європеїзації, бодай зовнішньої, технічної (зміст Пьотр лишав старий, московський). Впала «дубінка» — пішли в дубину всі європейські реформи.

Тут варто занотувати одну подію з 1825 року, яку москвини намагаються всіми правдами і неправдами піднести на рівень революції проти самодержавства своїх царів; намагаються змалювати її як широко закроєний рух московського суспільства до європеїзації. Це їхнє намагання є звичайним московським перекручуванням історії.

Князь Г. Трубєцкой та С. Муравйов, начитавшись європейської ліберальної літератури, заснували в 1816 році організацію під назвою «Саюз істінних і вєрних синов атєчєства». Як сказано в її статуті, ця організація ставила своєю метою допомагати урядові «в його блаґіх начінаніях». Існування цього Союзу не було тайною ані для уряду, ані для царя Александра І. Він особисто знав багатьох членів того союзу, знав, що вони є членами, читав їх статут і програму та їхні проекти. Він сам намовив письменника В. Турґєнєва вийти з союзу. Не один раз цар натякав іншим членам Союзу, що знає про їхню діяльність і плани. І ось таку організацію москвини називають революційною, що ніби мала скинути самодержавство.

По смерті Александра І трон мав би зайняти його брат Канстантін, але він був заручений з католичкою, полькою Ю. Ґрудзінською і відмовився від трону. Наступним по лінії був молодший брат Нікалай. Москвини поділилися на дві партії: одна за Канстантіном, друга за Нікалаєм, який уже був обняв владу. Провід Союзу рішив підтримати Канстантіна. Провідні члени Союзу були старшинами столичної гвардії, і вони повели Гвардійський полк до царського палацу, щоб скинути Нікалая. Вірні Нікалаєві війська розігнали їх протягом двох годин. Провідників путчу ув’язнено, п’ятьох покарано смертю, решту вислано в Сибір. Жодного руху той путч не викликав, бо ж то була звичайна в історії Московщини спроба палацового перевороту. Лише в Україні повстав Чернігівський полк під проводом полковника Сергія Апостола (нащадка гетьмана Д. Апостола) і пробував взяти Київ та поширити повстання. Так легенько тріснула та мильна банька, яку московські історики охрестили гучним іменем «васстаніє дєкабрістав». Які революціонери були в тих повстанців, видко з таких фактів. Один з лідерів, Булатов, після розгону бунтівників ходив цілу ніч по церквах, каявся і молився. Ранком пішов до царя і виказав себе і все «Тайнає общєства». Нікалай не повірив йому і збув жартами. Булатов з розпуки, що цар не повірив, розбив собі голову. Другий лідер, О. Бєзстужєв, писав із Сибіру: «Божий перст і царський гнів мучить моє сумління. Я бачу, що свої здібності я зловжив; я міг би принести більше чести своїй батьківщині, жити з користю і вмерти чесно за свого Государя». Третій лідер, М. Муравйов, перед смертю признався, що він: «Завжди дякував Богові за те, що переворот НЕ вдався, що той виступ «нє бил рускім явлєнієм», бо конституція взагалі не є щастям для народів, а для Московщини цілком не надається». Він додав, що день 14 грудня не шанувати, але соромитись його треба. Цих людей москвини називають революціонерами.

Другий приклад — це славний московський революціонер, анархіст М. Бакунін (1814–1886), емігрант в Европі і дуже активний в європейських революційних акціях. З нагоди роковин польського повстання 1863 р. він казав: «Скрізь, де з’явиться ім’я Расії, воно однозначне з брутальним гнобленням і ганебним невільництвом». А на Всеслов’янському Конгресі в Празі 1848 р. він остерігав делегатів, щоб не шукали місця в Московщині. Тоді він казав їм: «Ви хочете життя, а в Московщині знайдете лише тишу смерти. Ви домагаєтесь незалежности і вільного руху, а в Московщині існує лише рабський послух. Ви прямуєте до воскресіння, піднесення, світла й свободи, а в Московщині існує лише смерть, темнота і рабство. Якщо ви підете до Московщини, то впадете до могили всякого національного життя, всякої свободи». Тогочасні московські енкаведисти схопили Бакуніна в Дрездені і привезли «на родіну», де посадили до тюрми. Пізніше (в 1851 р.) М. Бакунін покаявся і написав цареві сповідь. У ній закликав царя стати на чолі слов’янства і почати панслов’янську боротьбу проти поневолення слов’ян німцями. В тій своїй сповіді він писав: «Хоч я маю демократичні переконання, але я завжди в глибині своєї душі обожнював Вашу Величність, часто мимо своєї волі. Обожнював, бо Ви єдиний з усіх монархів Европи зберегли вірність манаршому покликанню. Я бажаю, щоб Росія була республікою, але не з парламентом. Я ніколи не захоплювався європейським лібералізмом, конституційними формами; навпаки, я завжди погорджував ними, бо бачив їх наслідки у Франції, Німеччині і на Всеслов’янському Конгресі в Празі. Я твердо вірю: Росія (с. т. Московська імперія. — П. Ш.) потребує сильної диктаторської влади, влади не обмеженої ким–будь або чим–будь (скорочено з: Н. Kohn. «Panslavism»).

Був примушений? Ні! Ці самі думки він повторював кілька разів у своїх листах до приятелів. Та і царі ніколи не примушували каятись, як це роблять тепер червоні царі. Хто каявся тоді, то каявся добровільно, щиро, як каявся Булатов, О. Бєстужев, М. Муравйов і чимало інших (напр., Ф. Достоєвскій). А, властиво, і те «каяння» М. Бакуніна не було ніяким каянням. Не було, бо ж його «анархізм» був ніщо інше, як старий московський деспотизм. Це він і підкреслив аж тричі у своїй сповіді. Республіка БЕЗ парламенту, АЛЕ З диктаторською, ніким і нічим не обмеженою владою. Один з найбільших московських деспотів, Нікалай І, на думку М. Бакуніна, «єдиний, що зберіг вірність монаршому покликанню»; іншими словами, для М. Бакуніна монарше покликання — це деспотизм. Тому–то він, дійсно, щиро признався, що в душі обожанював Нікалая І, будучи «анархістом». У того московського «анархіста» просто проснулася московська душа, яка прагнула і тужила століттями за нічим іншим, лише за деспотизмом. В XIX ст. деякі москвини (декабристи, западнікі, соціялісти, ліберали) були «скочили в гречку» європейських ідей, але як тільки тверде життя вдаряло їх по голові, вони вмить «пратрєзвлялісь» (опам’ятовувалися) і йшли за покликом своєї національної душі. Це і занотувала історія в своїх анналах. Перша московська конституція прожила лише 10 днів (за Анни), а друга — лише 10 років (за Нікалая II).

Европейська аристократія, шляхта і середній стан на всякого роду державних радах чи своїх з’їздах завжди намагалися абмежити самодержавство своїх королів. Англійський парламент не лише обмежував, але навіть і скидав з трону своїх королів. Щось цілком протилежне бачимо в Московщині. Московські Земські Собори завжди своїм завданням і метою скликання ставили, власне, скріплення самодержавства, тому–то вони і збиралися лише під час ослаблення самодержавства — під час династичних криз. Саме за часів династичних криз 1608 р., 1773 р., 1825 р., 1917 р. московський народ бунтувався, отже, за часів ослаблення, але ніколи за часів твердої, деспотичної влади. Европейці послаблення влади королів використовували, щоб обмежити їх права. Москвини, навпаки, — бунту валися, щоб посилити владу царя. Чому такий, незрозумілий нам, європейцям, парадокс?

Поперед ми вже говорили, що МОСКВИН, оточений у своєму пралісі смертельними небезпеками, що їх він не міг бачити ані передбачити, почувався безпорадним, і, цілком природно, його тваринний інстинкт самозбереження погнав його шукати захисту в гурті таких, як і він, — Москвин створив абщіну. Але й в абщіні він не чувся цілком безпечним, бо кожен член її мав — фігурально висловлюючись — «ніж за халявою», що його не вагався вжити проти іншого члена, коли це було б потрібно йому, бо жодного морального чи релігійного стриму ці варвари не знали (пригадайте наведені в «Павєстваваніі о Расіі» приклади). Так виникала сама собою потреба в якійсь силі, що не дозволяла б вживати тих ножів надто часто. В європейців тою силою був страх перед Богом і моральні засади християнської культури. Яка релігійність і яке християнство були у москвинів, — ми говорили. Таким чином, тою силою, що втримувала москвинів від взаємної різанини, став страх перед царем і перед владою, ним наставленою. А звідси цілком логічний (у тих дикунів інстинктовий) висновок: послаблення влади царя — це збільшення небезпеки для кожного з них. Москвин інстинктово відчуває, що без «начальства», і то начальства більш жорстокого, ніж він сам, ніж його нарід, — вони поріжуть один одному горлянки.

До цього долучився ще другий чинник. Як знаємо, московський праліс породив і виховав у Москвина почуття безпорадности. Абщіна, вбивши зародки індивідуальної ініціятиви у Москвина, ще більш посилила в нього це почуття безпорадности і на цьому виховала у Москвина почуття отарности. Ясна річ, отара потребує провідника, бо ж інакше не існувала б. Звідси народилася і скріпилася у Москвина туга за авторитетним для нього проводом. Єдиним же авторитетом для Москвина є деспот, бо жодних моральних чи релігійних засад немає. Кожний Москвин, від аристократа до мужика, відчуває, що недеспотична влада не мала б сили вдержати лад і забезпечити життя кожного з них. Це і висловив Пьотр І: «Сія саринь нічєм, кромє жєсточі, унята бить нє может». А він знав свій народ добре. Тут і лежать корені московського добровільного рабства. Тут також лежить пояснення тої особистої любови і того особливо глибокого значення, через які наділяє москвин своїх деспотів пестливим епітетом «батюшка». Для них цей епітет має величезне психологічне і практичне значення. Ця отара безпорадних дикунів, втративши «батюшку», втрачає психічний ґрунт під собою; втрачає віру в свої сили; почуває себе осиротілою в повному значенню цього слова. Так навіть і висловлювалися. Коли Іван IV — цей один з найбільших їхніх катів — розіграв комедію, ніби–то він хоче відмовитися від трону, то вся Москва, від найвищого вельможі до найнижчого жебрака, зібралася на кремлівській площі і навколішках благала свого ката «нє асіратіть іх». Та самісінька сцена повторилася на тій самісінькій площі 400 років пізніш. Коли конав Й. Сталін, на кремлівській площі стояли від ранку до вечора тисячі москвинів і молилися. Думаєте — молилися, щоб той скорше сконав? Чужинецькі кореспонденти свідчать, що на їх обличчях аж надто ясно було видко глибокий сум, тривогу, розпуку і навіть сльози у багатьох. Тисячі старших москвинів (особливо московок), відвідуючи мавзолей, в якому лежать «мощі» Лєніна, завжди хрестяться; очевидячки моляться за душу свого «батюшки».

Европейці (отже, і українці) втративши свого провідника, сиротами не почуваються, бо, звиклі до власної ініціятиви, вони знаходять самі собі нового. Отарний москвин, якого ціле життя унапрямлюється владою, втративши свого «батюшку», розгублюється, безпорадно і хаотично бунтується, аж з’явиться звідкись новий «батюшка» і батогом їх заспокоїть. З полегшенням зітхає тоді москвин: маємо знову «батюшку» — він охоронить.

Тому–то кат Іван IV втримався на троні, а Івана VI, невдаху і недошлого царя, москвини задушили, як щура. Пьотр І душив кого хотів, але недотепу Пєтра III скинули москвини з трону і також задушили. Твердий Нікалай І перевішав «мятєжнікав», але «мятєжнікі» застрелили м’якого Нікалая II в льоху. Бунтувалися москвини лише проти охлялої влади, а сильній лизали «караючу» руку, подивляли, шанували і навіть любили» (за: Д. Донцов. «Московська отрута»).

Всі московські бунти: Болотнікова в 1611 р., Є. Пугачова 1773 р., декабрістів у 1825 р., В. Лєніна в 1917 р. викликали династичні кризи, а ніщо інше. Всі ті бунти йшли під династичними гаслами: за Дмітрія в 1611 р., за Пєтра III в 1773 р., за Канстантіна в 1825 р. Соціяльні ж гасла — «ґрабь наґраблєннає» були лише демагогією провідників. Московський нарід бунтувався НЕ ПРОТИ самодержавства, але ЗА ЛІПШЕ, на його думку, САМОДЕРЖАВСТВО, а не за «ґнілой» європейський лібералізм чи соціялізм. Протягом усієї своєї історії москвини не зробили ані одної–єдиної спроби обмежити самодержавство своїх володарів. Гірше того: коли нагода обмежити самодержавство сама лізла до рук, як за Анни в 1730 році, то і тоді москвини самі ту нагоду знищили. Ще гірше! Самодержець Пьотр сам передавав частину своєї влади дворянству, сам наказував йому брати самоуправу, а москвини саботували його накази про самоуправу, навіть ризикуючи головами.

Ніколи в своїй історії москвини не повставали проти деспотії своїх володарів. Вся Україна роками горіла вогнем повстань проти червових деспотів, а в Московщині не була ані одного повстання проти них. Було повстання моряків у Кронштаті, але ж весь московський флот складався на 80% з українців. Війна проти Юдєніча, Дєнікіна, Колчака большевицьких армій — це була боротьба лише претендентів на диктатора. Московський нарід піддержав В. Леніна, бо царські лєніни завели. Спроба ж московських соціялістів організувати повстання в Сибіру потерпіла жалюгідне фіяско: москвини її цілком не піддержали. Причину сформулював пізніший «генерал із народа» К. Ворошилов: «А. Кєрєнскій — его баба–балтуха, а В. Ленін — ето хазяін».

Від перших днів своєї держави по сьогоднішній день москвини мають без перерви азійсько–деспотичні уряди і не показали найменшої охоти обмежити їх деспотичність. Не те що демократизація, але навіть звичайна лібералізація московського уряду означає хаос у Московщині. «Допустити до ліквідації принципів диктатури і централізму в державі і партії — це значить зліквідувати два нарізні камені, на яких стоїть будова СССР (В. Лєнін); «Лучше дєспатічний діктатар, нєжелі раздєлєніє Расіі» (А. Кєрєнскій).

Так! Ліпше жахлива деспотія для Москвина. Це є свята, незрушима догма московського народу. Від X до XX ст. включно.

ЕВРОПЕЇЗОВАНА МОСКОВЩИНА — ЦЕ ТАКА САМА НІСЕНІТНИЦЯ, ЯК І ТРАВОЇДНИЙ М’ЯСОЖЕР.

Примусити москвинів європеїзуватися — це те саме, що примусити їх ходити на руках догори ногами. Чи довго ходили б? На це питання історія ВЖЕ ВІДПОВІЛА.





VIII ЧУЖИНЦІ ПРО МОСКВИНІВ | Українець і Москвин: дві протилежності | X МОСКОВСЬКЕ ДВОРЯНСТВО