home | login | register | DMCA | contacts | help |      
mobile | donate | ВЕСЕЛКА

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add
fantasy
space fantasy
fantasy is horrors
heroic
prose
  military
  child
  russian
detective
  action
  child
  ironical
  historical
  political
western
adventure
adventure (child)
child's stories
love
religion
antique
Scientific literature
biography
business
home pets
animals
art
history
computers
linguistics
mathematics
religion
home_garden
sport
technique
publicism
philosophy
chemistry
close

реклама - advertisement



XIII

КУЛЬТУРНА ЕЛІТА В МОСКОВЩИНІ

… Чьорт догадал мєня радітса

в Расіі с душою і с талантам!

А. Пушкін

Ми вже говорили, що московське дворянство складалося із змосковщених нащадків українців, татар, німців та прамосквинів (угро–фінів). Протягом кількох століть ця різнорідна кров змішувалася шляхом шлюбів. Прамосквини (угро–фіни), татари і німці належать до одного того самого культурного кола — кочово–мисливського, отже, ті три народи мали споріднену духовість, а тому їхнє кровне змішання дало стійкий, духово–культурний тип московської еліти XIII–XVIII ст. — тип, що його описали численні чужинці.

Далеко гірші наслідки дало «занечищення» українською кров’ю. Українська духовість є діяметрально протилежна фіно–татарсько–німецькій, і тому кровне змішання цих протилежностей дало нестійкий, роздвоєний, хиткий від одної скрайности до протилежної, хаотичний, без душевної гармонії покруч — тип московського інтелігента XІX–XX ст.

В Україні українці асимілювали всіх зайдів, навіть номадів, бо духові первні української рільничої культури є сильніші (домінантні) за номадські. Зробити це саме в Московщині українці не могли, бо там їх була горстка в порівнянні до всього населення: українська кров там просто розчинилася в морі номадської і зникла, а тому не мала сили ушляхетнити москвинів. Ба, гірше! Наробила москвинам великого лиха, бо протилежні духові первні, заперечуючи один одного, створили їх конфлікт, створили невгасаючу боротьбу тих первнів у душі покруча; створили — як висловлюється А. Салтиков — ХАОС.

Таким чином, виник унікальний, не знаний в інших народів дивогляд під назвою «русская інтєлліґєнция». Цей покруч був таким потворним, направду, дивоглядом, що європейському нормальному розумові була несила його зрозуміти. Це була якась несамовита саламаха протилежностей. Протилежностей не між окремими особами (нормальне явище в усіх націй), але протилежностей в одній, тій самій особі. Граф у мужицьких лаптях проповідує «нєсапратівлєніє злу», а з своєю власною жінкою живе, як пес з котом. «Кающійся дварянін» власноручно катує своїх кріпаків. Переконаний соціяліст — власник кількох тисяч кріпаків. Тиран і вбивник проповідує любов і милосердя. Князь — теоретик анархізму. Дворяни і дідичі, власники кріпаків — лідери пролетаріяту. Прихильник європейської культури і противник європеїзації в одній особі. Самоопльовування в парі з пихою. Раби мріють панувати в світі. Европейський фрак, а під ним московська «касаваротка» по коліна і т. п., і т. д. без кінця — краю.

Та й деякі москвини самі свідомі своєї, м’яко висловлюючись, аномалії. Що таке московська інтелігенція? Проф. Н. Бердяев каже: «народнічєскає мракабєсіє» М. Булгаков каже: «сєктантскає ізувєріє», «ґєраічєскає ханжество». Проф. А. Кістяковскій каже: «убожество правасазнанія». Проф. П. Струве: «бєздоннає лєхкамисліє». Інші москвини дають такі, напр., епітети: «сонміщє бальних», «чєлавєкападобнає чудовіщє», «краснакожиє ліберали», «готтентотская мараль», «хуліґанскає насіліє» і т. п. (за: Д. Мєрєжковскій. «Бальная Расія»)… «Московська інтелігенція — це якась цілком своєрідна, лише в Московщині існуюча духово–соціяльна формація; вона відчуває свою безгрунтовність і хаотичність» (Н. Бердяев). «Глибока незрівноваженість, здібність перекидуватися від одної скрайности до протилежної — це питомі риси московської вдачі» (Г. Трубецкой). «Ми, москвини, ставимося якось байдуже і до добра, і до зла, і до істини, і до лжі» П. Чаадаев). «Брехня і фальш зо всіх боків у нашому московському житті» (Ф. Достоєвскій). «Мусимо признатися, що наше громадське життя дуже сумне. Брак громадської опінії, байдужість до всякого обов’язку, до справжньої нової думки — все це викликає розпуку. І мав же я нещастя народитися в Московщині (А. Пушкін). Про свою Московщину пише І. Бунін: «Блажен, кто раздробіт а камень тваіх, блудніца, нових чад… Блажен тебя разящій лук ґасподнєва святова мщєнія». Але А. Бєлий кричить: «Расія, Расія, Расія — месія ґрядущєва дня». Та А. Блок каже: «Ми абєрньомса к вам сваей азіатскай рожей… Міліони нас; нас тьми, і тьми, і тьми. Папробуйтє сразітса с намі! Да, скіфи, да, азіати — ми с раскосимі і жаднимі ґлазамі». «Сплашнова зла стаіт твердиня. Царіт бєссмислєнная лож», — каже І. Аксаков. «Москвини — це напівварвари, дегенерати» (А. Гєрцен). «Все життя Московщини обертається навколо ранґу і батога» (П. Чаадаев). «Національні прикмети Москвина — це «праізвол і рабалєпствіє» (В. Соловйов). Про книжку, яка описувала «непорядки» в Московщині, міністр сказав: «вона тим–то і шкідлива, що кожне слово в ній — безсумнівна правда». Жахливу для москвинів книгу А. Кюстіна (див. VIII розд.) москвини читали з захопленням (К. Аннєнков). Ті, що обурювалися цією книгою, обурювалися не на брехню (бо її не могли знайти в тій книжці), але на правду, в ній написану (М. Лемке).

У такій саламасі і здоровий розум може здуріти. А що ж може зробити нещасний, скалічений покруч — московський інтелігент? Хіба впитися до безтями. І справді — вони впивалися до безтями. У Московщині існували т. зв. «лішніє люді» Були це інтелігенти, часом з університетською освітою, які відчували жахливий маразм московського життя, але не мали сили знайти на нього лік і з розпуки ставали налоговими пияками та падали на дно суспільства, ставали «басякамі» (див.: М. Ґорькій. «Агаркі»).

Духовість, а з нею і життя кожної нації віддзеркалює її література. На жаль, ми, європейці, донині ще не маємо великої аналітичної праці про московську літературу, крім яскравих і глибоких окремих есеїв Д. Донцова. Наші літературознавці були б заощадили Україні (і не лише Україні) багато тисяч трупів її дітей, якби були дали нам своєчасно велику працю про московську літературу в світі ідеалів та ідей європейської християнської культури. Заощадили б, бо вибили б ґрунт з–під ніг нашого і не нашого москвофільства. Скрайній час це зробити.

«У естета А. Пушкіна, в спростаченого графа Л. Толстого, в апостола міського шумовиння Ф. Дастаєвского, у циніка А. Блока — у всіх них іде всуміш: добро і зло, брехня і правда, краса і погань, щоб знищити в загальному хаосі всі етичні вартості; щоб довести, що розбій — це свобода, що душогубство — це любов, що нерівність — це бунт проти Бога, що краса — це бруд і свинство. Чортівська мішанина всіх понять, всіх «за» і «проти», всіх «так» і «ні», всіх «заборонено», всіх різниць між правдою і брехнею, добром і гидотою, заперечення всякої дисципліни. І це і в моралі, і в політиці, і в суспільному житті» (Д. Донцов. «За яку революцію»).

Московські класики, властиво, не є ніякі класики, бо нездатні виховувати морально здорових, морально сильних людей. Що характеризує героїв московської літератури? Моральна слабкість і бажання виправдати цю слабкість хибами самого життя. Мрії про будучність і повна нездібність здійснити ті мрії в сучасності; нездібність до чину, до творчих змагань. Чацький А. Грібоєдова втікає перед огидою життя, Рудін та інші гамлети І. Тургенева або Обломов, Райскій І. Гончарова — це безплідні балакуни і нероби. Епілептики Ф. Достоевского, звихнені істоти А. Чехова — «лішніє люді» — ось які є типи московської літератури (В. Ященко).

Надзвичайно глибоку і яскраву характеристику московської літератури подав Д. Донцов в своїй книжці: «Наша доба і література». Наведемо дещо з неї.

Улюблені герої Ф. Достоевского — це не бунтівники, але «уніженниє і аскарбльонниє» або «страдальци», що потульно зносять незаслужене зло, що розкошують у терпінні (Макар Дєвушкін, Нєллі, князь Мишкін). Співчуття не до героя, але до розчавленого; не його геройської душі, але його мізерному тілу. Не звеличення чину, але бідкання над поваленим, а найголовніше — покута чи перед «народом», чи перед Богом, перед будь–ким, аби лишень не бути самітньому зі своєю провиною, з власним сумлінням. Потреба бути упокореним, вишмаганим — характеристична для Москвина»… «А. Чєхаву найсимпатичнішими були невдахи, І. Гончарову — Обломови, Ф. Достоевскому — епілептики, Л. Толстому — Іванушка–дурачок та Платон Каратаев, «бунтареві» М. Горькому найціннішим у світі був вкритий язвами каліка. Що це є? Це апотеоза каліцтва; це бунт нікчеми проти сильного, безплідного проти творчого, виродів проти здорових, проти тих, які не гинуть; це бунт хаосу проти упостатнення, смерти проти життя» «Апотеза маси в московській літературі привела до апотеози примітиву, некультурности. Не тягти маси вгору, але самому до неї знизитись». Л. Толстой просто заперечує особистість; заперечує її здібність осягнути щось власними зусиллями»… «Звеличення хаосу, незрізницькованої маси, журба лише за матеріяльні її потреби, надавання засадничого значення терпінню, покора безвольної людини перед силами ззовні, деспотизм як ідеал суспільного устрою, біль «тряпічной» душі, знищення і упокорення особистости — ось ті проблеми і вартості, ось ті «ідеї», що їх принесла світові московська література — стара і новіша»… «Власники брудних ніг і нечесаної чуприни стали в московській літературі носіями всіх чеснот, носіями великої правди життя. Вони мали оздоровити світ, Европу. їх — ці нулі — московська література протиставляла великим особистостям, великим організаторам життя Европи; протиставляла всім, хто виділявся з отари, хто переростав її інтелектом, характером, волею або чистою сорочкою… Та що ж могло вродитися в країні «чухонскай помєсі, татарскай помєсі і масового батожья»? В країні рабства, де все залежить від пана і володаря, не могла зродитися віра в себе, у вагу власних зусиль; не міг повстати культ волі. Там все було настрій і примха. Рятунок — лише в покорі Л. Толстого, або «півной скандал» С. Єсєніна. Або «пращеніє» як ідеал, або «дайош Європу», щоб зруйнувати Нотр–Дам, на її місце поставити «лобноє мєста». «Ідеї, що їх внесла московська література до скарбниці народів, є ті самі в її Пушкінський період, Горьківський і большевицький. Серед тих «ідей» нема ідеї величного, а є ідея безпосередньо корисного; нема ідеї краси, а є ідея «палєзнава»; нема ідеї сильного, а є ідея маси; нема пориву, чину для чину, а є страх життя, «ґрусть і таска бєзисходная». Бунт С. Єсєніна — це лише московське «азарство»; в його душі живе не вогонь Прометея, не бунт Чайльда Гарольда, а лишень «задор дєрєвєнскава азарніка». Він хоче «калєнам прідавіть екватар» і «папалам нашу землю разламіть, как калачь» та аж «до Єґіпта раскарячіть ногі». І все це «пад ґармоніі пьянай клікі». Коли це Мойсей, то… з дзвіночками на шапці, що кривить обличчя і висолоплює язик. Клоун!

«Захід знає Дон–Кіхота, Фавства. Московщина — босяка М. Горького та Іванушку–дурачка, який втечею перед ворогом хоче зламати його волю. Типи, яких ніякий Діоген не знайде на Заході. Лицарськість і лояльність — це головні прикмети англійської літератури. Характеризувати ці типи можна одним словом — джентлмен. Літературним типом московської літератури натомість був бездумний бунтівник і бездумний раб; в обох випадках — хам, починаючи від приниженого в його заголюканости ідеалізованого мужика і кінчаючи на хуліганських типах С. Єсєніна… Глибокі ідеї і глибина змісту відбиває лише суспільність з напруженим, барвистим життям. Московщина ніколи не була такою суспільністю. Вона не дала світові ніякої ідеї, нічим не спричинилася до людського поступу. Та й як могла вона дати якусь ідею? Носієм всякої ідеї є велика індивідуальність; вона була на Заході. Московщина її не знала. Тому на Заході витворився тип незалежної людини, а в Московщині тип раба і деспота одночасно, як характеризував М. Бакунін.

«Яку свою ідею дала світові Московщина? Може, ідею Н. Чернишевского з його приматом розподілу над продукцією? Жебрацькою філософією «чьорнава пєрєдєла»? Примату потреби над працьовитістю? Може, ідею «славянафільства», месіянства московського мужика і, за характеристикою М. Горького, «тяжкого московського народу, що ліниво і недбало лежав на своїй землі, що доп’яв штуки жити жебраком на багатющій землі»? Чи, може, ідею «нєпратівлєнія злу» і примітивної аморфности Л. Толстого, ворожої всьому сильному і. гарному? Чи ідею соціяльного «міласєрдія» та «жалості», за якими крилося звеличення всього меншвартісного? Чи ідею етичного хаосу, де на місце права і обов’язку ставилося примху і «настраєніє», де цілковито затиралося «ґібєльнає разлічіє мєжду тваім і маім»? Чи обломовщину, яку «пролетарська» Московщина одідичила від феодальної разом з абсолютизмом та месіянізмом і номадським імперіялізмом? Чи той цілий комплекс «ідей» та «настроїв», зроджених татарщиною і кріпацтвом, який виражається в нечуванім ніде приниженні людської гідности? Чи в тій мішанині візантійської софістики, монгольської жорстокости і распутінського містицизму? Чи може зродити якусь універсальну ідею народ, якого ідеалом є аморальність, безформеність, ненависть до квалітативного, до індивідуального полету, до всякої творчости, яка не є руїнництвом? Ні! За культуру «басяков», «Іванушек–дурачков», «ідіотов», «лішніх людєй» і т. п. ми дякуємо. Не тудою нам дорога!» (Д. Донцов. «Наша доба і література).

З такою оцінкою московської літератури націоналіста Д. Донцова погодився навіть комуніст і ренегат М. Хвильовий, який по роках захоплення «загірною комуною» на запитання: «На яку із світових літератур має орієнтуватися українська?» — відповів: «У всякому разі НЕ на московську, і це рішуче і без жодних застережень. Від московської літератури, від її стилю українська література мусить якомога швидше тікати. Геть з задріпанкою Москвою» (М. Хвильовий. «Апологети писаризму»).

Та дамо слово самим москвинам. Критик і божок московської інтелігенції В. Бєлінскій пише: «Всесвітнього історичного значення московська література ніколи не мала та й тепер мати не може. Коли б не було А. Пушкіна, то в історії людства не повстало б найменшої прогалини, чого не можна сказати, напр., про Ю. Байрона чи І. Шиллера. Всякі балачки про рівновартність московської літератури з європейською треба вважати за порожнє базікання або за маячення чванливости» («Літєратурниє сни»). «У своїм змісті московська література перевищила всі літератури своїм огидним безстидством та нахабністю» (В. Розанов. «Сочінєнія»).

Душевний конфлікт протилежних духових первнів, породивши хаос думки, зродив у душі Москвина непевність, тривогу, страх за майбутнє, якесь передчуття катастрофи. Відомий московський філософ Н. Бєрдяєв пише: «Московська література є найбільш пророкуючою літературою в світі; вона вся пересякнена передчуттям, алярмуванням, пророкуванням катастрофи, що надходить. Багато московських письменників XIX ст. відчували, що Московщина стоїть над безоднею і падає до неї» (N. Berdyaev. «The Origin of Russian Communism»). Напр., про столицю Московської імперії пише Ф. Достоєвскій: «А що як розлетиться цей туман і піде вгору? Чи не піде за ним і це гниле, слизьке місто? Піде разом з туманом і щезне, як туман, а лишиться старе фінське багно, а посеред нього — бронзовий вершник на гарячому, загнаному коні (Ф. Достоєвскій. «Подросток»). Ф. Достоєвскій зрозумів, що в Петербурзі Московщина дійшла до якоїсь межі і тепер вся хитається над проваллям, над безоднею. Московщину «вздьорнул на диби Мєдний Всаднік». Але ж не можна вічно стояти «на дибах». І жах є в тому, що «спустити копита» — значить повалитися, впасти в безодню» (Д. Мєрєжковскій. «Бальная Расія»).

Еліта кожної нації черпає свою творчу силу з власного народу. Цілковито чужі московському народові українські духові первні, занечистивши духовість московської інтелігенції, відірвали її від власного народу. Письменник А. Грібоєдов пише: «Якби заблукав до нас чужинець, що не знає нашої історії, то він був би, напевно, подумав, що наші пани і наші мужики походять від двох цілком різних племен, які ще не встигли змішатися звичаями і вдачею». Публіцист Д. Пісарев також вказував своїм землякам на глибоке провалля, що відділяло московську інтелігенцію від її народу. Інший москвин каже: «Нема що себе дурити: є дві Московщини, одна інтелігентська, а друга — духово дуже далека від неї — мужицька» (О. Ґруґєнбєрґ). «У нас в Московщині роз’єднання вищих верств від нижчих, роз’єднання з народом, з народним життям є реальний і безсумнівний факт. Вся наша інтелігенція лише те і робила, що відвикала від свого народу, а це кінчилося тим, що цілком з ним роззнайомилася і мала з ним зв’язки лише через канцелярію» (Ф. Достоєвскій. «Собраніє сочінєній»).

Все ж була, хоч і щира, але більш театрального, штучного характеру, спроба московської інтелігенції наблизитись до свого народу. Відчувши смертельну небезпеку у відриві від свого народу, московська інтелігенція почала ідеалізувати московського мужика, разом з його духовістю; почався рух — т. зв. «хажденіє в нарот». Московський «барін» (пан) переодягався в селянський одяг, йшов на село жити і працювати, як селяни, та просвіщати мужика «саврємєннимі аґнямі» соціалістичного напряму. Мужик, відчувши штучність тої трагікомедії та цілковиту чужість пропагованих ідей, бив тих «народників» і гнав їх киями до найближчої поліції. Каже Ф. Достоєвскій: «Хаждєніє в народ викликало в народі лише огиду до «народників». А. Овсянико–Куліковскій пише: «Московський інтелігент, захоплений ідеєю служити народові і схильний наперед його ідеалізувати, та московський селянин, що його психологія складалася під впливом історичних обставин, — це були два цілком різні, цілком відмінні типи, з яких кожний дивився на речі цілком протилежно; обидва не розуміли один одного і не могли зблизитись». Поет Н. Некрасов — сам народник — висміяв у своїх віршах ті жалюгідні спроби.

Та ще й перед тими спробами саме московське життя показало аж надто ясно марність європеїзувати Москвина. Москвини почали дошукуватися причин цього. Найрозумніші з них звернулися — цілком слушно — до московського націоналізму. Повстала ідеологічна течія т. зв. «слов’янофілів». Між іншим, вірні своїй вдачі, москвини і тут пошахрайничали: назвали той рух і себе слов’янофілами, с. т. прихильниками слов’ян, щоб цією облудною назвою замаскувати свої справжні наміри — поневолити слов’ян в одній величезній Московській імперії. їхній попередник з XVIII ст. П. Зубов був чесніший за них і не видумував масок. В. Ключєвскій пише: «Останній любовник Єкатєріни Платон Зубов склав був список держав і династій, що їх дасть Европі Московщина. В цьому списку нема: Швеції, Пруссії, Польщі, Австрії, Данії і Туреччини. Де ж вони поділися? Відповідь на це дає його проект Московської імперії. В тій імперії мало б бути шість столиць: Петербург, Москва, Астрахань, Відень, Константинополь і Берлін. В кожній столиці місцева влада (двір), але найвища влада для всієї тої величезної імперії є одна».

Та щоб претендувати на щось велике, треба насамперед самому вірити в своє право на ту претензію і в свою силу її здійснити. Ми вже говорили про психологію дикунів, які мали себе за щось вище. Як дикун–самоїд щиро вірив, що європейці приїздять до нього вчитися, так само і не менший дикун московський чернець Філофєй щиро вірив, що «Масква — III Рім, а IV–му не бивать», або протопоп Саватій — що «наша вєра правая, а ваша єрєтічєская». Подібні безпідставні дитячі претензії лежать у царині дикунської психології, а вона базується на тваринному інстинкті самозбереження, що вимагає чогось хай уявленого, хай безпідставного, хай фантастичного — аби лишень його підбадьорювало, аби лишень скріпляло його віру в свої сили. Як знаємо з підручників психології, всі люди (і нації), які мають почуття меншвартости, вживають єдиної можливий для них спосіб себе підбадьорити — хвальство — звичайно безпідставне. Цей єдино можливий для москвинів спосіб і вжили т. зв. слов’янофіли. Ю. Кірєєвскій, А. Хомяков, Ф. Тютчев, В. Соловйов, М. Погодін та інші, намагаючись всіми правдами і неправдами підбудувати під ідею ІІІ–го Рима Філофєя якусь «філософську» основу.

«Слов’янофіли» висунули тезу «ґнілова Запада»: мовляв, Европа, ставши на шлях індустріялізації і лібералізму, тим самим засудила сама себе на смерть, бо той шлях — на їх погляд — веде до занедбання всього містичного, трансцендентного в європейській культурі і до знищення уставлених соціяльних та державних форм і інституцій. Який же шлях вони поручають нам, європейцям? Не більш не менш, як «пакаряйтєся нам (москвинам) язиці, ібо с намі Боґ». І на доказ, що з ними Бог, випродукували цілу літературу, що її інакше, як маяченням божевільних годі назвати. Для лікаря–психіятра їхня література може бути джерелом студій, а для європейського розуму хіба джерелом кпинів з Москвина. Наведемо лише кілька головних «ідей» того маячення.

«Слов’янофіли» кажуть: «Московський нарід не визнає ідеї приватної власности, бо ця ідея є антихристиянська і є головною причиною боротьби і ненависти між людьми. (Чому не визнає, ми говорили поперед, але про те «слов’янофіли» скромно мовчать). Ми, москвини вже на світанку нашої історії заклали «абщіну» (що існує і донині під назвою «колгосп». — П. Ш.). Чи є московська абщіна, в якій всі члени її є рівні, де нема диявольської заздрости на чужий маєток, бо ж весь маєток належить всім і кожному, де всі справи вирішуються громадою, отже, плекається дух солідарности і любови — чи ж це не є ідеал царства Божого на землі? Жодна європейська нація не має ані натяку на цю ідеальну установу, а ми, москвини, маємо її в цілком конкретній формі вже сотки років».

«Не визнає наш московський нарід і права для окремої людини мати своє власне, незалежне від громади, індивідуальне життя. Не визнає, бо що є окрема людина? Ніщо, нуль, малесенька комашинка, що згине самітня, що нічого не може зробити без більшої сили — громади та Бога. А уповноваженим Бога на землі є цар. Отже, чи не божевіллям є намагання тої комашинки, того нуля, що гордо зве себе людиною, та ще й вільною, заперечувати голос Бога, голос Його уповноваженого — царя? Царь і Бог ва всьом! І ми, москвини, дяка Богові, від початків нашої історії маємо самодержавство, не підточене шашелями згубного лібералізму, а всі європейські нації давно вже знесилює ця хвороба. Одиниця — ніщо. Громада з самодержавним царем на чолі — все!»

«Наш московський нарід глибоко вірить, що єдність думки створює єдність волі і єдність дії. В єдності всієї нації лежить запорука її могутности, а значить, і багатства та щастя. Тому для добра всієї нації, для добра кожного члена нації треба ту думку нації піддержувати ВСІМА способами, отже, і насильством; треба нищити безмилосердно інакше думаючі одиниці чи групи, бо ж вони руйнують основу, запоруку нашого щастя — єдність думки. А хіба ж Христос не вчив про єдність духа? Московський нарід ту єдність має, а чи має якийсь інший нарід?»

«Ми, москвини, не є егоїстами, себелюбами. Московська душа любить не лише свій нарід, але й всі народи світу (цю «любов» сконкретизував П. Зубов, а його духові діти тепер реалізують. — П. Ш.). Наші люди, хоч і з болем в серці, покидали свою дорогу Московщину, і розселювалися по всьому великому просторі нашої імперії, і всюди вони почували себе, як удома. (Це свята правда, лише причини інакші. — П. Ш.). А це вказує, що московський «чєлавєк» є «общєчєлавєк» (людина всесвіту, чи інтернаціоналіст, за сучасною їхньою термінологією. — П. Ш.). А лише нація, що почуває себе «общєчєлавєчєскаю», може повести до «общєчєлавєчєскай» (універсальної, всесвітньої) мети. І ми, москвини, готові пролити свою власну кров, щоб повести весь світ до всесвітньої мети, до всесвітнього щастя. Ми готові, бо ми глибоко віримо, що лише ми, москвини, знаємо правдивий шлях до того, і тому сам Бог поклав на нашу націю святий обов’язок привести людство до царства Божого на землі. (Але часом шило з мішка вилазить. Напр., один з них каже: «Якщо вселюдськість є московською національною ідеєю, то всі люди мусять стати москвинами. Справа лише в тому, як це зробити» (Ф. Достоєвскій).

«По Ізраїлю і Візантії московський нарід був третім приемником релігійного ідеалу народу, що його вибрав Бог. Московський народ за своїм характером, за своїм незнанням ніякого насильства цілком відповідає християнському ідеалу, християнській науці. Він виявив виїмковий дар для політичного ладу без насильства, що було турботою багатьох народів. Він має конкретну, правдиву розв’язку соціяльно–економічних проблем» (за: Н. Данілєвскій. «Расія і Європа»). «Не знав ніякого насильства», «створив політичний лад без насильства»… Чи знайдеться в мові будь–якого народу термін, яким можна б назвати цей монстр–цинізм Москвина?

«І, нарешті, наш московський народ є непохитно, навіть фанатично віруючий народ, готовий за свою віру віддати своє життя, як це показує приклад старовірців. А європейці вже всі недовірки». (В якого Бога вірять москвини, ми говорили. — П. Ш.).

Звичайно, ті московські націоналісти в такій формі і так ясно, як ми навели, не висловлювались. Заради ясности і скорочення ми не навели їх «фіґових листочків» — гарних, високодумних фраз, якими москвини намагалися закрити зміст. А зміст в головному є такий, як ми навели.

Але часом москвини і «фіґових листочків» не вживали — «прабалтивалісь» (проговорювалися). Так, напр., на Всеслов’янському Конгресі в Москві вони цілком відкрито доказували, що об’єднання слов’ян можливе лише тоді, коли всі слов’яни приймуть московську азбуку, московську мову і московську реліґію (православіє московського видання), с. т. цілком помосковщаться. Це саме повторили і на Всеслов’янській виставці в Москві у 1867 р. (цю виставку збойкотували поляки й українці). Тоді речник москвинів В. Чєркасскій сказав у своїй промові: «Московсько–польське замирення можливе лише тоді, коли поляки відмовляться від ідеї своєї самостійности і добровільно повернуться під спільний покров (с. т. московську владу. — П. Ш.), як той блудний син з євангельської притчі». А інший москвин, Н. Катков, той просто відрізав: «Польща більше не існує — так вирішив меч». Зарозумілий, дурний москвин, не розумів, що такою «недипломатичною» мовою він скидає маску з їхнього «слов’янофільства», відкриває їхні політичні карти.

«Хтось порівняв Московщину з Янусом. Це порівняння фальшиве, бо Янус мав лише два обличчя, а Московщина має значно більше. Інші нації створили одну інтернаціональну доктрину; Московщина створила цілу купу їх. Спершу це було «правдиве християнство», потім — «слов’янофільство» і, нарешті, «правдивий соціялізм», що непомітно показується як евразійство. Ці були московські «інтернаціональні» доктрини, але на кожний — як залізом вирізьблене — стояло: «правдиве християнство — це Я; слов’янство — це Я; правдивий соціялізм — це Я; правдивий інтернаціоналізм — це Я» (Д. Донцов. «Що таке інтернаціоналізм»). Навіть далекий французький історик це запримітив і каже: «Вчора Московщина казала нам: «Я є справжнє християнство». Завтра вона скаже нам: «Я є справжній соціялізм» (J. Michelet). Це сказано сто років тому.

Але серед московської еліти було чимало осіб, яких кров була занечищена якоюсь кількістю крови української, з її ґенами, що зроджували сумнів, захитували віру москвина у наведену вище «філософію». М. Мєрєжковскій пише: «Европейці літають, а ми, москвини, сидимо в калюжі і потішаємо себе, що, мовляв, це не калюжа, але щира московська ідея» («В тіхам омутє»). Н. Данілєвскій питає: «Чи належить Московщина до Европи?» І відповідає: «На жаль чи на радість, на щастя чи на нещастя — ні, не належить». А В. Розанов просто каже: «Ми, москвини, ані східній, ані західній нарід; ми просто — нісенітниця». Ф. Достоєвскій, що сам був у сибірській каторзі, із здивуванням і сумом константує, що каторжани–немосквини дивилися на каторжан–москвинів згори, з презирством і огидою. Признається і В. Соловйов: «Коли европейці питають нас, москвинів, чим ми обдарували людство, які духові, культурні первні дали ми, москвини, до всесвітньої історії, то ми мусимо або мовчати, або говорити порожні, беззмістовні фрази». Жодної пошани до москвинів не бачить В. Розанов: «Жалить її (Московщину. — П. Ш.) німець, жалить жид, жалить литовець. Вишкіряючи зуби, глузує хахол». А Ф. Достоєвскій пише: «Багато європейців мають нас, москвинів, за варварів, які блукають по Европі і шукають щось, що можуть зруйнувати; зруйнувати заради самого руйнування, для розваги». Ще більше каже П. Чаадаев: «Де наші мудреці, наші мислителі? У всьому світі лише ми одні не дали нічогісінько світові, нічого його не навчили; ми, москвини, не внесли ані одної ідеї до скарбниці людських ідей; нічим не помогли поступові людського розуму, а все, що ми діставали від того поступу, ми спотворювали. Ми, москвини, нічогісінько не зробили для добра людства; ніяка велика ідея не народилася у нас, не пішла від нас; ми не завдали собі труду щось винайти, а з того, що винайшли інші народи, ми переймали лише злудну зовнішність». «Московщина — це орда напівварварів, напівдегенераторів» (А. Герцен).

Таке говорять самі ж (розумніші) москвини. Дурнішим і не лишається нічого іншого, як дурити самих себе і по–дурному горлати: «Умом Расію не панять. Аршінам общім нє ізмєріть. У нєй асобєнная стать. В Расію можна толька вєріть» (Ф. Тютчев). Та, як бачимо, отруєне українськими духовими первнями, московське дворянство само не вірило в свою «Расєю». Прапор віри в свій нарід піднесли цілком інші московські націоналісти, люди, не заражені генами української крови, а чистокровні москвини, що вийшли з надр свого народу, т. зв. «разначінци», що за наших часів назвали себе «большевиками».

Після формального знесення кріпацтва в 1861 р. та реформ Олександра II (1855–1881) до середніх шкіл і навіть до універси тетів почали приймати дітей недворянського походження, дітей з народу, яких дворяни прозвали глумливо «разначінцамі», «куховарськими дітьми» тощо. Ці люди походили з надр московського народу, і тому в їх крові не було чужих домішок, що надщерблювали московську душу, як це було у дворян. Виходили на історичну сцену вже чистокровні москвини. Почала народжуватися чистокровна московська національна еліта. Однак і її культурне формування не пішло простою національно–московською дорогою. Справа в тому, що тоді москвини ще не мали ані національних (духом) шкіл, ані національної літератури, ані навіть національної мови. Аж до XIX ст. московська літературна мова була жахливим «язичієм», якоюсь неперетравленою саламахою українських, староболгарських, татарських, німецьких мовних первнів. Як каже А. Салтиков: «Московську літературну мову формував ще до М. Ломоносова волох А. Кантемир, і вона довгий час була фантастичною у своїй відірваності від народної московської. Вона була мішаниною Петрового «штілю» (стиль. — П. Ш.), «мови» (так глумливо в оригіналі. — П. Ш.) Ягужинських, Розумовських, Безбородьок та блазенського жаргону Мініхів і Остерманів» (А. Салтиков. «Две Расіі»). Лише по М. Карамзіну (1765–1826), а головне — по А. Пушкіну (1799–1837) почала ставати на ноги московська літературна мова.

Не маючи своєї літературної мови, москвини, очевидячки, не могли мати і своєї національної літератури достаточного рівня, а звідси і національних духом шкіл (особливо вищих). Отже, нова московська національна еліта з «разначінцев» мусила виховувати на немосковській, позиченій в європейців, культурі. Спершу позичали в українців… «В половині XVII ст. і далі московською літературою (отже, і школами) заволоділа література Києва та Західної Руси (А. Пипін. «Історія славянской літератури»). «Аж до М. Ломоносова (1711–1765) всі москвини вчилися з української граматики Мелетія Смотрицького» (Н. Трубецкой). (Аж до XVII ст. Московщина жила чужим літературним добром: Києва, Львова, Вільна. Літературна ж творчість самої Московщини в XV ст. стояла далеко нижче, ніж літературна творчість Києва в XII ст., а, точніше, її майже не було. Київ зробив величезну прислугу Московщині, пов’язавши її з Европою. Вся московська граматична термінологія, створена Мелетієм Смотрицьким (українцем. — П. Ш.)), а спроби М. Ломоносова її змінити не мали успіху. Граматика М. Смотрицького дуже вплинула в XVII ст. на всю московську літературу» (С. Арханґєльскій. «Лекції па історіі рускай літератури»).

Після завоювання Прибалтики і по Наполеонівській війні в московське життя починають просякати німецька та французька література, а з нею і європейські філософічні та політичні ідеї безпосередньо, а не через Україну, як було перед тим. Ці європейські впливи вже не могли скалічити душу «разначінца», бо ті впливи були зовнішні, впливи оточення, а не крови. Наслідки тих впливів були НАБУТИМИ прикметами, а не вродженими. А ми знаємо з генетики, що набуті прикмети дуже легко втрачаються, коли зникають обставини, що ті прикмети виховали. Пес скоро дичавіє, коли втрачає зв’язок з людьми. І справді, коли В. Лєнін ізолював свою Московщину від культурних впливів Европи, тоді дуже скоро зникли в Московщині ті стримуючі дикунську вдачу європейські етичні та культурні норми, що їх була прийняла передбольшевицька московська еліта. Москвин повернувся до свого попереднього, природнього для нього, стану незагнузданого варвара.

Ясна річ, дикун може «творити» лише те, що є під силу його дикунському розумові та духові, с. т. мавпувати. З обірванням зв’язків з європейською культурою та цивілізацією, втратила московська еліта зразки для мавпування. «Творчість» її стала стерильною, безплідною і, якби не досконало зорганізоване їхнє шпигунство та крадіж нових європейських технічних ідей, то москвини були б не побудували ані одного удосконаленого літака чи повза. І це видко з того, що атомову зброю, ракети, радар і т. п. москвини почали будувати лише тоді, коли захопили по війні і привезли до себе німецьких вчених фахівців; лише тоді, коли українець П. Капиця поза Московщиною, в Лондоні, побудував атомовий реактор і привіз його до Московщини. Московські емігранти намагаються і тут пошахрайничати. Вони пояснюють стерильність творчости в СССР терором большевиків. Це пояснення є дійсне лише щодо немосквинів в СССР, а щодо москвинів, то справа мається якраз НАВПАКИ. Для творчости МОСКВИНІВ уряд СССР не шкодує заохоти, нагород, мільйонів рублів на все, що потрібно для творчости. Уряд СССР засновує і вдержує сотки наукових дослідних установ, щедро платить науковцям — дослідникам, винахідникам; письменники, мистці в СССР мають сталу державну платню (чого нема ніде в світі), крім величезних гонорарів (напр., А. Толстой одержав за свій роман півтора мільйона рублів гонорару). Одну і лише одну умову (точніше обов’язок) поставив уряд СССР своїй творчій еліті — це творити ЛИШЕ МОСКОВСЬКУ культуру, лише могутність МОСКОВСЬКОЇ нації. І, незважаючи на такі казково сприятливі умови для розвитку московської науки, літератури, мистецтва, москвини в СССР за 40 років не створили нічогісінько такого, що було б бодай трохи вище за пересічне. Гірше того — переважаюча більшість їх творів — це примітивна халтура. Як бачимо, А. де Кюстін понад сто років тому сказав правду: «москвин може лише мавпувати».

Ми підкреслили, що уряд СССР протегує московську літературу, мистецтво, науку. Московські емігранти і тут не знають меж своєму цинізмові в брехні; вони кажуть, що уряд СССР протегує комуністичну літературу, мистецтво, науку. В романі (потім сфільмованім) А. Толстого комунізму, соціялізму ані понюхати. Якраз навпаки, в тому романі («Іван Грозний») автор глорифікує царя Івана IV, отже, роман є не лише московський націоналістичний, але й монархічний. І за цей монархічний роман московський «комуністичний» (?) уряд заплатив авторові півтора мільйона рублів гонорару — нагороди. Виключний випадок? Москвини за останні 40 років перевидали кілька разів великими накладами ПОВНІ збірки творів своїх класиків, отже, буржуазних, царських, не соціялістичних. Видали повні збірки, с. т. не викинули протисоціялістичні, аби лишень були МОСКОВСЬКІ.

Це 100% націоналістичне московське протегування особливо ясно видко у ставленні уряду СССР до НЕмосковської літератури, мистецтва, науки. З 300 українських письменників уряд СССР постріляв чи знищив у концентраках 270, с. т. 90%. Може, за те, що, наслідуючи А. Толстого, писали романи про свого гетьмана Івана Мазепу? Серед тих 270 постріляних було багато таких, які плюгавили українських мазеп і «мазепинство», а решта (за малими виїмками) прославляли соціялізм, а не український монархізм, як Толстой московський. Уряд СССР не видав ані одної повної збірки творів, ані одного українського письменника, навіть Т. Шевченка. Видали лише «Вибрані твори», і лише 3–5 письменників, і завжди глумливо манюсінькими накладами. Уряд СССР видав кількадесят повних, грубих московсько–чужомовних словників. Ані однісінького українського (повного) не видав.

І ось при такому ставленні можновладного уряду СССР до московської і до української культури українці в СССР створили більше, як москвини. Москвини в СССР не створили московської національної наукової термінології, а вживають ту стару сапамаху, що про неї ми говорили в VII розділі. Українці створили свою чисто 100% українську наукову термінологію, яка може бути зразком для інших слов’янських мов своїм щиро слов’янським характером. І зробили це голодні і холодні, працюючи в кабінетах у кожухах, бо уряд СССР не давав грошей на опал, а українським академікам платив … 10 центів місячно (не по півтора мільйона, як своїм Толстим). Гірше того! Складали ті свої словники під цівкою нагана Москвина, який загрожував постріляти їх власне за складання тих словників. І за таких фантастично неймовірних умов українці зробили за 10 коротеньких років культурну працю, на яку за далеко ліпших умов інші нації витратили сотку років. І за цю працю уряд СССР авторів словників постріляв, а їхні словники попалив.

Точну аналогію бачимо на еміграції. (Хіба за винятком того, що москвини не можуть стріляти українців, хоч нищать їх іншими способами, напр., купують за долари членів т. зв УВАН чи всяких «інстітутав ізучєнія Расіі»).

«Американці» дали московським емігрантам понад один мільйон доларів на розвиток московської (імміграційної) літератури, мистецтва, науки. І ми не бачимо ані одного твору московського емігранта, вищого за пересічний рівень. Українські емігранти не дістали ані цента ні від кого (від тих же «американців» дістали мізерних парудесят тисяч наші москвофіли), але мають кількадесят великих праць, із них деякі вже видали за свої власні гроші. Досить велика московська іммігрантська інтелігенція в Америці не створила нічого вартого уваги. Українські прості селяни емігранти з маленькою горсткою інтелігенції створили таку могутню організацію, як, напр., «Український Народній Союз», який щороку видає тисячі доларів на розвиток української культури і визвольну боротьбу України. Ось так у щоденному практичному житті виявляється різниця в духовості народів.

«Наша матушка Русь (с. т. Московщина. — П. Ш.) якби і провалилася крізь землю, то нічогісінько, ані найменшого цвяшка в світі була б не захитала; все в світі спокійненько лишилося б на свойому місці, бо ж навіть і самовар, і лапті, і дуга, і батіг — оці наші славні національні продукти — не нами, москвинами, видумані» (І. Тургенев). «Наш московський розум так створений, що у нас нова думка і не виходить з попередніх, але якось виникає раптово, майже не лишаючи по собі сліду. Ми, москвини, не вивчаємо, а вгадуємо. Ми надзвичайно спритно привласнюємо чужі винаходи, але самі не можемо щось винайти» (П. Чаадаев. «Філасафічєскіє пісьма»).

Московський уряд, переконавшись на гіркім досвіді, що «від бика не дістанеш молока», с. т. ніякі «прянікі і кнути» не зроблять з Москвина творця нових ідей, винахідника, примушений був вдатися до свого старого і єдино можливого для москвинів способу — позичати чи красти в європейців. Для того уряд створив установу — не знану ніде в світі щодо розміру — для масового «систематичного слідкування за новими винаходами чи удосконаленнями в науці, головне в техніці. В тій установі працюють понад 10000 перекладачів з чужих мов на московську. Вони переглядають тисячі наукових і технічних журналів і перекладають усе, що знайдуть нового. В ЗСА є подібна установа; в ній працює 18 перекладачів.

Звідки така, незвикла у москвинів, любов до науки, та ще і «єрєтічєскай» (за теперішньою їхньою термінологією — «буржуазнай»). Ця їхня раптова «любов» не до науки, але до тої техніки, що збільшує військовий потенціял: всі ті журнали і книжки є технічні. Москвини бояться переочити якийсь новий винахід. Секретні винаходи, що їх не опубліковується, москвини просто крадуть. Грошей на тайних своїх агентів в цілому світі не жаліють. З журналів та книжок нетехнічних москвини визбирують усе, що вони можуть вжити в «холодній війні». Наприкінці наведемо ще один голос розумного Москвина.

«…Пасивність, нерухомість, тупа байдужість, цілком не християнське терпіння, брак бажань, брак любови не лише до чогось далекого, високого, святого, але навіть до близького, до свого, до самого себе, взагалі брак всякої любови до будь–чого — ось наші, московські, дійсні, часом скриті почування. Всі наші (с. т. московські. — П. Ш.) почуття походять з хаосу. Нахил до первісного, до плоского, до примітивного — ось наші природні смаки. Страх висоти. Страх глибини. Боїмось усього многогранного і складного. Нахил до всього рудиментарного, механічного, відірваного. Нелюбов до органічного, до цілісного. Нелюбов до силогізму; якийсь страх і безпорадність перед ним, як це зауважив ще П. Чаадаев. І вражаючий брак цікавости, лінивство думки, що так бентежило А. Пушкіна. І, як наслідок цього всього, — брак любови до культури, бо ж культура, по–перше, є складна, а ми любимо все просте, а по–друге — культура є любов життя, а ми ж, москвини, є діти хаосу, с. т. смерти, отже, любити життя не можемо…

Культура складна, і культура — це порядок, лад. А ми ж діти хаосу, що є безлад і безпорядок. Культура — це гієрархія вартостей, а ми любимо рівність хаосу і знати не хочемо жодної гієрархії вартостей. Культура — це світло, а наші, звиклі до темного хаосу очі, не зносять світла. Культура — це творчість, а ми, москвини, діти хаосу, здібні лише руйнувати. Культура — це краса, а нас вона ображає, як кожна нерівність. Краса — це світло життя, а нам, москвинам, вона здається грішною, і ми навіть боїмось її. Боїмось і ненавидимо. Пощо нам краса? Що може сказати вона нашому розумові і серцю? Адже ми звикли оглядати не життя, що є красне, але — смерть, що є гидка. Зрештою, культура — це істина, а ми, москвини, не хочемо її, бо боїмось її височини. Наша думка не йде далі низьких, невиразних, хаотичних півістин. Крім того, культура завжди є талант і дар Божий, а ми, москвини, не любимо Бога і не стерпимо таланту. Ми не стерпимо нічого, що підноситься над плоску, тупу і мертву мірноту, пересічність. Та й, взагалі, ми, москвини, не можемо любити. Ми вміємо лише ненавидіти. Як же ж ми можемо зрозуміти і засвоїти культуру, що є сама любов?..

Ми не розуміємо порядку ані в сфері ідей, ані в сфері соціяльній. Ми ненавидимо всяку форму, бо хаос безформний, а ми ж, москвини, діти хаосу. Всяка форма — це життя і краса, а ми не любимо ані краси, ані життя, Ми не знаємо міри ніде; всяка міра нам видається примусом, всякий порядок — насильством, всяка влада — сваволею. Справді, ми не розуміємо ані влади, ані свободи, і тому–то «душа душі» нашої є сваволя. У наших, московських, верхах культури завжди є щось і примітивно–варварське. І істотно, ми ставимось з презирством до самої праці, до героїзму, до слави. Чи ж не сказав Ф. Достоєвскій, що найспокусливішим для нас є право на безчестя?» (А. Салтиков. «Двє Расіі»). Чи маємо не вірити московському патріотові, що так гірко, з таким душевним болем уболіває над своєю нацією?

Той самий А. Салтиков пише: «Московська імперія будувалася не власними силами москвинів, не творчим духом московської нації, але представниками західноєвропейської психології, культури та ментальности — остерманами, альбрехтами (а ми додамо: і прокоповичами, ягужинськими, безбородьками, гоголями. — П. Ш.). Ця будова вимагала сили примусу, і цією силою була «дубінка» Пєтра. Золотий вік московської літератури, епоха А. Пушкіна, була і епохою Нікалаєвских жандармів» (А. Салтиков. Там же). Ми ж додамо, що не лише їхню державу будували НЕмосквини, але будували ВСЕ, що москвини видають за «русскую культуру», її творили не москвини, а змосковщені чужинці, а в найліпшому випадку люди, що в їх жилах текла якась кількість немосковської крови. Список їх дуже довгий; його можна знайти в кожній енциклопедії, а ми наведемо тут малу частинку для їх ілюстрації.

Українці малярі, різьбарі, ритівники: О. Тарасевич (XVIII ст.), М. Голяховський (XVIII ст.), Д. Левицький (1735–1822), К. Головачевський (1735–1883), В. Боровиковський (1757–1825), І. Саблучок (1735–1777), А. Лосенко (1737–1773), Л. Долинський (1750–1824), В. Тропинін (1776–1857), О. Венеціанів (1779–1847), І. Мартос (1754–1835), М. Козловський (1753–1802), К. Климченко (1816–1849), І. Айвазовський (1817–1900), І. Крамський (1837–1877), Г. М’ясоєдов (1835–1911), С. Зорянко (1818–1870), А. Куїнджі–Шаповал (1842–1910), Н. Ярошенко (1846–1898), О. Литовченко (1835–1890), К. Маковський (1839–1915), М. Маковський (1842–1888), В. Маковський (1846–1920), Р. Судковський (1810–1883), О. Ківшенко (1851–1896), Г. Кондратенко (1865–1894), М. Врубель (1856–1910), П. Ковалевський (1843–1903), М. Гриценко (1856–1900), М. Пимоненко (1862–1912), М. Мурашко (1844–1909), його сини Степан (1875–1919) та Олекса, П. Зубило (1830–1890), П. Левченко (1859–1917), Л. Скадовський (1846–1892), М. Сосенко (1875–1920), Я. Станиславський (1860–1907), М. Ґе (1831–1894), Л. Пастернак, В. Бродський, Ф. Каменський, Л. Позен, Б. Беклемишів, Ф. Белавенський, Д. Безперчний, Р. Судковський, А. Сабатовський, С. Васильківський, О. Козачківський, К. Трутовський, С. Милорадович, М. Ткаченко, В. Орловський, І. Головачерський, П. Котляревський, В. Замирайло, Т. Гапоненко, В. Конашевич, К. Федорченко, О. Кравченко, А. Родченко, М. Курилко, А. Могилевський і багато інших українців. Німці: К. Брюллов, Ф. Бруні, В. Перов, М. Клодт, І. Клевер, Л. Бакст, Н. Реріх, Н. Альтман, А. Екстер. Французи: А. Бенуа, Е. Лансере, І. Трузе, І. Пуні, М. Шагал. Жиди: В. Антокольський, І. Левітан, М. Кац, І. Кляйн, А. Тишлер, Б. Йоґансон, Е. Шацман. І це лише з одної царини — малярства, і лише частинка.

З інших царин життя не наводимо, лише згадаємо кілька, напр., письменників: Т. Прокопович (укр.), А. Кантемір (волох), М. Херасков (волох), І. Хемніцєр (нім.), Д. Фонвізін (нім.), А. Жуковскій (син туркені), А. Пушкін (мати муринск. походження, батько нім. — волоськ. роду), М. Лєрмонтов (шотландець), М. Гоголь (укр.), А. Герцен (нім.), В. Загоскін (татар.), Мей (нім.), А. Фет (голланд.), К. Аксаков (татар.), Р. Зотов (татар.), А. Грібоєдов (польськ.), Салтиков–Щедрін (нім.), Шиллер–Міхайлов (естонець), Саліков (грузин), В. Авенаріус (нім.), Я. Надсон (жид), В. Короленко (укр.), О. Міллер (нім.) Ф. Тютчев (італ.), Ф. Достоєвскій (татар.) і т. д.





XII КУЛЬТУРА І ЦИВІЛІЗАЦІЯ | Українець і Москвин: дві протилежності | XIV ДУХОВІСТЬ МОСКВИНА