home | login | register | DMCA | contacts | help |      
mobile | donate | ВЕСЕЛКА

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add
fantasy
space fantasy
fantasy is horrors
heroic
prose
  military
  child
  russian
detective
  action
  child
  ironical
  historical
  political
western
adventure
adventure (child)
child's stories
love
religion
antique
Scientific literature
biography
business
home pets
animals
art
history
computers
linguistics
mathematics
religion
home_garden
sport
technique
publicism
philosophy
chemistry
close

реклама - advertisement



XIV

ДУХОВІСТЬ МОСКВИНА

Сплашнова зла стаіт твердиня,

Царіт бєссмислєнная лож!

І. Аксаков

Поперед ми говорили, як формувалася вдача, характер московського народу. Вдача ж і характер народу є основою, на якій розвивається його культура. Як оцінювали московську культуру європейці — ми наводили. Культура ж народу у великій мірі визначає його історичний шлях, впливаючи вирішально на політику його провідної верстви. Або, як каже Д. Донцов: «Політика народу випливає з духа того народу, з духа його провідної верстви» («Від містики до політики»).

Отже, щоб глибше зрозуміти політику москвинів, мусимо бодай коротко сказати ще щось про дух провідної верстви московського народу, про московські ідеали: культурні, соціяльні, економічні, політичні — та про московський месіянізм.

Національний інстинкт нової московської націоналістичної еліти (большевиків) врятував їхню імперію від розвалу та привів до казково неймовірних перемог, що виявилися не лише в зовнішьому поширенні кордонів імперії, але ще в чомусь, далеко гіршому для людства.

Національного інстинкту вистачає для рятування імперії, але ми є свідками далеко більшого явища. Ми бачимо, що московські національні ідеї просякають чимраз більше нації європейської християнської культури. Ми бачимо, що тепер майже кожна нація поділена на два табори: табір визнавців московських ідей і табір визнавців європейських, християнських. Іншими словами — табір визнавців диявола і табір визнавців Бога. Отже, стоїмо перед питанням надзвичайної ваги; питанням, що вже коштувало Україні 15 мільйонів трупів, тотальної матеріяльної руїни та морально–духового каліцтва двох поколінь. Питання це є: звідки той дикунський, бездарний і хаотичний московський нарід черпав і черпає ту величезну силу, якою він опанував уже півсвітом? На це питання давно вже дав відповідь Д. Донцов та повторив в останній своїй книзі «За яку революцію».

Дальше в цьому розділі ми наведемо дещо з його надзвичайної праці «Підстави нашої політики», праці, що кидає яскравий жмут світла на те питання.

Поперед ми говорили, що московську державу і цивілізацію творили і розбудовували немосквини. Аналогічно і теперішні успіхи москвинів на міжнародному полі вони завдячують не своїм власним силам, але силам, москвинам спорідненим. Пригадаймо, що ми говорили про релігію москвинів — релігію диявола. Численних визнавців цієї релігії знайшли москвини і серед європейських народів, і такі європейці — визнавці матеріялістичного, безбожницького світогляду — стали на боці московських ідей, стали знаряддям москвинів для розколу і розкладу своїх націй зсередини. Цими своїми — свідомими чи не свідомими своєї ролі — помічниками москвини значно поглибили і поширили загальний упадок християнської моралі в світі. Москвини вжили тут свою стару, випробувану століттями, тактику: збудити і розпалити найнижчі, звірячі інстинкти в людині, приспати облудливими словами провідні верстви народів і вже збаламученій, приспаній жертві відрубати голову. Супроти такої тактики не поможуть ані відвага, ані сила (фізична). Жертвою такої тактики найчастіше падає нарід чесний, шляхетний, який не звик ламати свого слова, який вірить у чесність противника. Par exellence таким народом є нарід український. Мабуть, єдиною зброєю проти такої підлої тактики є національний інстинкт. Він продиктував нашому народові аксіому: «З москалем дружи, але камінь за пазухою держи». У приспаній москвинами нашій інтелігенції той національний інстинкт завмер був, і тому в 1917 р. вона пішла «цілуватися» з москвином, а він, вибравши серед цілування–милування догідну хвилину, застромив наївному хахлові ножика в спину.

Цю московську тактику бачили і розуміли чужинці вже давно, але тепер забули за неї. Ще в році 1839 француз А. де Кюстін писав: «Московщина дивиться на Европу, як на свою здобич, яка раніш чи пізніш буде їхня. Московщина планово поширює і поглиблює серед нас, європейців, анархію в надії скористатися зіпсуттям, викликаним нею. Це історія Польщі на більшу, на європейську скалю» (A. L. de Custin. «Journey of Our Times»). Це надзвичайної ваги передбачення ми вже наводили поперед, але навмисно повторюємо, бо, незважаючи на те, що це пророцтво вже сповнюється на наших очах, ми забуваємо глибину його значення для нашої визвольної боротьби. І щоб визволитися і вдержати свою незалежну державу ми мусимо пам’ятати, не забувати ані на одну хвилину правду цього пророцтва.

Ще далеко перед В. Леніним монархіст К. Леонтьев писав: «Іноді я думаю (не кажу «мрію», бо це мені чуже, але об’єктивно передчуваю), що якийсь московський цар — може, в недалекому майбутньому — стане на чолі соціялістичного руху й організує його так, як імператор Константан, що сприяв організації християнства». Як знаємо, дурненький Нікалай II прогавив таку нагоду, і тому його заступив інший цар — В. Лєнін.

Ф. Достоєвскій пише: «Наші дворяни продають своїх кріпаків, їдуть до Парижу і там за ті гроші видають соціялістичні часописи». Він питає: «Чому майже дев’ять десятих москвинів у своїх мандрівках за кордоном пристають завжди до таких лівих середовищ європейців, які відкидають свою європейську культуру?» Він же і відповідає: «Европейська культура завжди була чужою московській душі. В очах європейців ми, москвини, є варвари, які волочаться по Европі та тішаться, що знайшли щось, що можна буде зруйнувати; варвари, які руйнують заради самої руйнації, для приємности і втіхи подивитися, як то все падає, розбивається на кусники, подібно до тих гунів, що руйнували Рим» (Ф. Достоєвскій. «Днєвнік пісатєля»). І правда, коли нагода траплялася, вони це робили. Напр., царські дворяни, власники кріпаків, очолювали анархічне повстання в Еспанії в 1873 році. Пролетарські дворяни (також власники кріпаків–колгоспників) таку самісіньку роль грали в тій же Еспанії 63 роки пізніш — у 1936 році.

«Чи ті слова Ф. Достоєвського стосуються лише бакуніних, герценів, чи також і до прокурорів Святєйшева Сінода победоносцевих? Чи лише до «рєбят» С. Будьонного, що несли нам, європейцям, свою соціяльну систему «савєтів», чи також і до солдатів Єкатєріни, що несли нам свою соціяльну систему — панщину? Чи лише до червоних москвинів, які намагалися зробити з галичан безбожницьких москвинів, чи також і до білих та чорних, які намагалися зробити з тих же галичан православних москвинів? Чи в тих мандрівках озброєних і неозброєних москвинів по Европі, втішених, що можуть у ній щось зруйнувати: раз Уніятську Церкву, раз капіталістичний лад, — чи це все не є явище тої самої природи? Факт більш загальний і більш небезпечний, як большевизм чи царат? Так власне і є! Ідеології як московського большевизму, так і царату — це є лише різні форми тої самої СУТІ, того самого явища загальнішого характеру. А воно є нічим іншим, як ВОЮЮЧИМ З ЗАХОДОМ МОСКОВСЬКИМ МЕСІЯИІЗМОМ» (Д. Донцов. «Підстави нашої політики»).

«Я вірю, що Московщина, яка має стати на чолі якоїсь нової східної держави, повинна дати світові і нову культуру, замінити цією новою, слов’янсько–східною цивілізацією занепадаючу цивілізацію романо–германської Европи» (К. Лєонтьєв. «Васток, Расія і славянства»).

«Над величезними руїнами Заходу підноситься, мов святий ковчег, ще більша Московщина. Хто посміє сумніватися в її покликанні?» (Ф. Тютчев).

«Захід сказав вже все, що міг сказати. Ex oriente lux! Лише Московщина покликана перебрати духовий провід над Европою» (С. Булгаков). Зворушений цими словами В. Розанов відповідає: «Давно була пора це сказати».

«Дай, Боже, щоб москвини взяли Париж. Пора вже скінчити цю дурну Европу» (А. Герцен).

«Обернути Париж на купу румовищ, серед яких блукатимуть божевільні» (І. Еренбурґ).

«Вибатожити ту гнилу Европу! З киями, з батогами в руках ідім на Европу і всіх і вся там поб’ємо і вибатожимо» (Н. Лєсков).

«О моя Московщино! («Расія» в оригіналі). Моя Батьківщино! Тобі одній приречено укоронувати прогрес людства і встановити справедливість у цілому світі. Хто може рівнятися з нами, москвинами? Кого ми не можемо примусити скоритися нам? Чи не в наших руках є політична доля всього світу? І чи не ми кожночасно можемо рішати про ті чи інші плани та шляхи Европи?» (М. Погодін).

«Не зважаючи на розбіжності наших думок, ми, москвини, всі маємо одну спільну ідею. Це — ідея загального єднання всього людства. Жодний нарід не має цієї ідеї, отже, ця ідея є наша московська національна. Коли ж вона є наша московська, то ми, москвини, мусимо перестати сперечатися, в якій формі чи якими способами цю ідею здійснити, а вже почати її здійснювати» (вільний переказ за Ф. Достоєвським). Ф. Достоєвскій дипломатично не згадує про те, що те «об’єднання» має бути у формі світової держави, в якій пануватимуть москвини. Та менш дипломатичні (зарозумілі) москвини поставили край над і. Частину їх голосів ми навели.

«А. Пушкін, ідеалізуючи московське кріпацтво і протиставляючи його «поневоленню» англійського селянина, пише поему, в якій звучить ненависть до європейської цивілізації («Разґавор с анґлічанінам»). Ю. Самарін тішиться роллю, яку доведеться грати Москов щині в цілому світі. Архиреволюціонер М. Бакунін вірить, що московський нарід «внесе в історію нові засади і створить нову цивілізацію, і нову віру, і нове право, і нове життя». М. Ґорькій «плює в обличчя» Америці та «прекрасній Франції» в ім’я московських босяцьких іделів. В. Лєнін узурпує собі становище першоапостола соціялістичної церкви. Навіть П. Чаадаєв, і той, свою убивчу критику москвинів кінчає вірою у велике післанництво Московщини» (Д. Донцов. «Підстави…»). «Наше завдання — внести рятівний принцип порядку в світі, що стає вже здобиччю анархії. Московщина не може занехати цієї своєї місії, яка накладена на неї царем небесним і земним» (П. Чаадаєв. «Апалоґія сумасшедшева»).

«Одні мали рятувати Европу «здоровими формами» московського державного будівництва; другі лікували світ московською «абщіною»; треті бачили місію москвинів визволяти слов’янство; четверті — визволяти світовий пролетаріят; п’яті — відроджувати світ морально через Московщину і т. д. В деталях вони різнилися, але всі ідеологи московського месіянізму непохитно вірили, що вони, москвини, мають перебудувати світ на московський взірець. Отже, бачимо чистої спроби 100% ПАНМОСКОВІЗМ, який має претензії панувати над народами, о ціле небо вищими за москвинів культурно, економічно і політично. Виїмкове явище у світовій історії» (Д. Донцов. «Підстави…»). «Большевики голосять війну європейському буржуазному устроєві, апелюючи до пролетаріяту. Війну тій самій буржуазії голосили і старі московські «слов’янофіли», апелюючи також до того самого пролетаріяту. Чи ті «слов’янофіли» були борцями за соціялізм, чи большевики — «слов’янофілами»? Ні одне, ні друге. І перші, і другі служили тому самому національному московському ідеалові, для якого потрібний був упадок Европи. Царефіл К. Лєонтьєв називає європейську буржуазію «наіболєє пошлой». Він каже: «Пора покласти край розвиткові міщанського (с. т. буржуазного. — Д. Д.) ліберального поступу». Звертаючись до полудневих і західніх слов’ян, він з жалем стверджує, що вони «подібні всіми своїми чеснотами і хибами до європейських буржуїв». Цей антибуржуазний монархіст пише: «Світ скоро мусить відкинути буржуазну цивілізацію, і новий ідеал людства, безперечно, вийде з Московщини, з народу, в якого найслабше розвинуті буржуазні чесноти. Як бачимо, думки московського монархіста тотожні з думками московських соціялістів В. Лєніна чи П. Бухаріна. Тотожні не лише ідеї, але й плани їх здійснити. К. Лєонтьєв каже: «Для незалежности московської думки від думки романо–германської, для вступления на новий, інший шлях культури та державних форм, потрібно, щоб все нижче і нижче падала повага романо–германської культури; потрібно, щоб забобони відносно тої культури якнайскорше обернулись у дике упередження проти неї (пригадайте Філофєя. — П. Ш.). Чи можливий є тріюмф і панування комуни без вандалізму, без руйнування пам’ятників мистецтва, бібліотек тощо? Звичайно, ні! Тому той, хто прагне нових форм цивілізації, мусить нищити, руйнувати старе» (К. Леонтьев. «Васток, Расія і славянства»).

«Монархісти лєонтьєви, самаріни, булгакови, тютчєви і т. п. не були соціялістами, як соціялісти бакуніни, лєніни, герцени, горькі не були монархістами. Але всі вони покладалися на міжнародну голоту і зовсім не з метою визволити її з буржуазної експлуатації, лише з метою ВЖИТИ європейський пролетаріят як знаряддя для запалення світової пожежі, в якій б горіла європейська культура. Для добра Московщини та для знищення Европи викликали в Европі і монархіст К. Леонтьев, і соціяліст В. Ленін тих самих духів, ворожих європейській культурі. Що шкодить московському буржуєві, коли ті духи заприсягаються не на Євангелії св. Марка, а на «євангелії» св. Маркса? Аби виконували потрібне москвинам знищення європейської культури. Від царя Алексея (XVII ст.) до імператора Нікалая (XX ст.) московський монархічний уряд провадив стало революційно–демагогічну пропаганду серед українських (пригадаймо соціялістичні відозви Петра І до селян) та польських селян проти провідників незалежницького руху; серед турецької «раї» (бідаків) проти їх «гнобителів» турецьких панів і серед австро–угорських селян проти «утискаючої» їх німецько–мадярської буржуазії і т. п. Чи інспіратори тої пропаганди (і відповідної політики) всі оті царські міністри ордин–нащокіни, меншикови, паніни, горчакови, ізвольскі, шебєки і т. д. — були агентами світової соціялістичної революції? Ідея соціяліста В. Леніна притягнути на свій бік мусульманський світ (і взагалі азіятський світ) не була його ідеєю, бо ж пів століття перед тим монархіст К. Леонтьев писав: «Постійна небезпека Московщини лежить на Заході. Якщо нашим союзником (в боротьбі з Заходом. — Д. Д.) захоче стати мусульманство — тим ліпше, бо і в самій вдачі Москвина є багато дуже глибоких прикмет, що нагадують турків, татар та інших азійські народи, а не слов’ян. Як бачимо К. Кавтський мав підставу назвати московський соціялізм татарським соціялізмом. Можна навести безконечну низку цитат із писань москвинів УСІХ і КОЖНОГО політичного напряму, від монархістів починаючи і на комуністах кінчаючи, і знайдемо у них всіх одну–однісеньку мрію — знищити «ґнілую Європу» ad majorem таргет Moscoviae gloriam (див.: В. Страхов. «Барьба с Западам в нашей літєратурє»). Як бачимо, писання В. Леніна є лише плаґіятом і підсумком писань всіх політичних московських письменників, від протопопа Аввакума XIV ст. до нього. Іншими словами, московський большевизм є рідною дитиною і законним спадкоємцем та виконавцем заповітів Московського царату» (за Д. Донцовим. «Підстави…»).

«Конфлікт, що лежав в основі зудару держав у 1914 році, що крився за визвольною боротьбою австрійських та турецьких слов’ян проти Габсбурзької та Отаманської імперій, що товаришив при повстанні українських селян в Польщі у XVIII ст., що його контури бачимо в революції 1848 року в Україні та в національних революціях на Сході Европи в 1917 році, що його з тривогою передбачав І. Ляйбніц, Е. Ренан, Наполеон, В. Гюґо, Ф. Енгельс, Б. Біконсфілд, що його з жадобою помсти візіонували А. Герцен, К. Леонтьев, М. Бакунін, М. Ґорькій — цей конфлікт був великим КОНФЛІКТОМ ДВОХ ПРОТИЛЕЖНИХ КУЛЬТУР, це був конфлікт ЕВРОПА — МОСКОВІЯ» (за: Д. Донцов. Там же).

Це розуміли і самі москвини. Напр., Ф. Тютчев (1803–1873) писав: «Принципи, що на них стоять Московщина і Европа, що ними вони керуються, є в такій мірі протилежні і одні других заперечують, що життя одної сторони можливе лише коштом смерти другої». Сто років пізніше підтвердив це і В. Лєнін: «Існування СССР поруч з капіталістичним світом неможливе. Один або другий мусить вкінці тріюмфувати».

Що впадає в очі при порівнянні двох світів: латинсько–германського, до якого належать західні слов’яни та українці, і світу московського? Барвистість, велич цілої історії, рухливість народних мас, напруженість конфліктів, вільна гра сил, величезна роля великих особистостей, примат права і логіки, індивідуалізм — це на Заході. Однотонність, придавленість особистости, безбарвність історичних подій, безрізничкованість народної стихії, непропорційно велика роля держави — це в Московщині. Боротьба цісарів з папами, повна драматичних моментів, — це Захід. Розправа всемогучих царів з позбавленим всякого значення духовенством — це Московщина. Завзята і вперта боротьба феодальних лицарів з королями — це Захід. Відтяпування голів своїм «холопам» — як називав своїх бояр Іван IV — це Московщина. Трагічний конфлікт старої віри з реформою і ще більш імпозантна реакція першої — це Захід. Суперечки за мертву букву між офіційною Церквою та «раскольніками» — це Московщина. Кальвінізм, цвінґліянство, лютеранство — там. «Приґуни», «хлисти», «диромоли», «скапци» — тут. Великі постаті французької аристократії, що не забувають навіть на ешафоті своєї гідности, — це Франція. Малодушна банда теж «аристократів» з ласки царської, що вештаються по константинопольських та празьких кабаретах і шинках, дожидаючи там рятунку своєї країни, — це Московщина. Не позбавлений певного драматизму момент страти Людовіка XVI або його великого противника О. Кромвела — це Европа. Замордування останнього Романова в льоху, не знати де і не знати ким — це Московщина. Г. Мірабо, Л. Кавеньяк, Ж. Клемансо — три стовпи трьох епох французької буржуазії — це там. Замоскворецький купець Островского, Фєдя Родічєв, Хлєстаков–Кєренскій — три постаті також трьох епох буржуазії — це тут. А. Лавуазьє, якому відтяла голову Республіка, «не потребуючи науки», — по одній стороні, а проф. Грєдєскул, Тімірязєв, Ґорькій, Шаляпін в позі лакея перед владою — по другій. Ціла плеяда аристократичних імен, знаних цілому континентові, що стояла на чолі або вандейських повстань, або армій коаліцій, які боролися проти французької революції, — це Захід. Генерали Брусілов, Паліванов, Клємбовскій, Ґутор і купа інших московських аристократів, що боролися за III Інтернаціонал, — це Московщина» (Д. Донцов. «Підстави …»).

«Коли читаємо історію Европи — читаємо історію її народів. Читаючи історію Московщини, не бачимо нічого, крім темної маси, що сліпо віддана своїм вождям, рухаючись сьогодні в однім, а завтра в другім напрямі. В 1618 році це поляки були в Москві, але в 1832 році не москвини, тільки ґен. І. Паскєвіч був під Варшавою. В 1708 році прийшли в Україну шведи, яких затьмити не могла навіть велика постать їх короля; так само і в 1812 році прийшли до Московської імперії «двунадєсят язиков». Але проти шведів і французів билися не москвини, але Пьотр «Вєлікій» та Александр «Блаґаславєнний». Там історію робили класи, партії, нації та великі одиниці — суспільство. Тут — держава, уряд, що скував і класи, і одиниці, і ціле суспільство. Ця остання прикмета є прикметою всіх примітивних суспільств, утім числі і московського. Тут ми і приходимо до суті європейського і московського антагонізму» (Д. Донцов. Там же).

«В примітивних громадах сепарація Я від МИ, одиниць від маси не є довершена. Одиниця не живе ще своєю думкою, тільки збірним розумом маси. Веління моральні, правні, релігійні та політичні, відчуваються не як веління власного Я (сумління), але як незрозумілі накази згори. Відповідно до цього в примітивній суспільності установлюються і відносини між одиницями або їх групами до загалу. Загал тяжить над одиницею і групою, як всемогуче божество, яке тільки можна благати про ласку, але в ніякому разі не вимагати своїх прав. Звідси приголомшеність і пасивність одиниці, відсутність правної психіки, повний брак власної (автономної) моралі, яка заступлена наказами або києм. Ці прикмети примітивного суспільства знаходимо в повній мірі у суспільстві московському. В протилежність їй у суспільствах культурних бачимо велику роль одиниці та її вільних угруповань, почуття особистої гідности, почуття власних прав і обов’язків, активність у громадському житті. Звідси — Selfgovernment (самоуправа) в найширшому значенні в Европі, отже, і в Україні частинно навіть по Полтавській катастрофі, а хаос та абсолютизм — у Московщині. Цей примітивізм, ця аморфність у будові московського національного організму видко на всіх полях громадського життя в Московщині: на полі соціяльнім, родиннім, політичнім, релігійнім і духової культури» (Д. Донцов. «Підстави…»).

«Европейські письменники XIX ст. основну прикмету московської культури — що так разюче відрізняє її від європейської — бачили в тому, що ані особа, ані верства чи стани, ані міста, ані Церква в Московщині не мали випроваджених з власного права привілеїв. Незайманість особи, станова чи провінціяльна самоуправа, права особи чи стану, права власности — все це москвини завдячують ласці царській і є дійсні лише до відкликання. В Европі — органічна сполука власноправних суспільних сил. В Московщині — розпорошеність і безправ’я. Московська система, яка перед Полтавою діяла напомацки, по ній розгорнулася на все життя, а за большевизму набрала безприкладного цинізму» (Д. Донцов).

«Московською національною інституцією їхнього суспільного устрою є «абщіна». Нею захоплювалися і «слов’янофіли» і «западнікі», монархісти і соціялісти. В абщінє одиниця цілком зникає. Вона не має ніяких прав супроти загалу. Особисте зусилля, особиста думка тут непотрібна, і тому її не респектується. Оброблений і поліпшений моїми власними зусиллями кусник поля не є моїм і при черговім переділі може відійти якомусь неробі. Пропадає стимул до поліпшення, до особистих зусиль, до особистої ініціятиви. «Моє» цілком не відділене від «твоє», і тому права одиниці, заснованого на особистому зусиллі, абщіна не визнає. Так само не визнає вона і особистих обов’язків. За податки відповідає не одиниця, а загал. Кожний член живе колективною мудрістю маси. Звідси національна філософія Москвина: «Ти є лише частина загалу, а сам у собі ти є ніщо» (Л. Толстой. «Война і мир»). Великий знавець московського народного життя Г. Успенський пише: «Така частинка звикла віками коритися чужій волі і тому критично не може поставитись до наказів і всі накази виконує. Власного переконання і власної моральности Москвин не має. Він є цілком порожній глечик, який можна наповнити, чим хочете» (Г. Успєнскій. «Власть землі»). Нині ці частинки можуть «усмірять польскій мятєж», завтра «асвабаждать братьєв слов’ян», позавтра битися за III Інтернаціонал. Ця частинка кориться всьому, що волею долі «набіжить на неї». Вона не має ані поняття права, ані обов’язків. Вона не відповідає за свої вчинки, бо до того призвичаїло її кріпацтво, коли за неї відповідав «барін» та «абщіна» (Д. Донцов. Там же).

Подібний устрій мають в Московщині і всі інші їхні суспільні групи. Ані одна з них не існувала через себе і для себе, як то було на Заході, а всі існували тільки для держави. Ані одна з них не повстала з власного права, а всі покликувалися до життя державою. Ані одна з них не розвинула — як в Европі — в боротьбі з троном власного корпоративного духа, власної станової чести, а всі привілеї діставала від державної влади без боротьби… Церква зробилася в Московщині звичайним міністерством уряду. Певний своїх прав «третій стан» в Европі — в Московщині був лише «купцамі разних гільдій», залежних від самодурства кожного Сквозніка–Дмухановского. Европейський феодалізм витворив шляхту, основану на правах, виборених предками. Московське «дворянство» було нагородою за службу цареві і залежало від примхи царя. «Знайте, пане, що тут ніхто не є значною особою, опріч тої, до якої я говорю, і тільки так довго, як я до неї говорю». Так відповів цар Павєл французькому амбасадорові Демур’є на заввагу останнього про визначних московських вельмож. Ці слова були не балаканиною божевільного деспота. Ці слова були лише влучно схопленою формулою відносин між Я і Ми, між одиницею і загалом в Московщині, що його персоніфікацією був цар. Московські дворяни — це не європейська шляхта, певна своїх прав, але звичайні кріпаки царя. Як селянська їхня абщіна відповідала «круговою порукою» за кожного свого члена, так і дворянська родина відповідала перед царем за кожного свого члена. І в цьому випадку сучасні червоні москвини йдуть слідами своїх предків, перекладаючи провину одного члена родини на всіх членів родини. за мужика–абщінніка думала ціла абщіна і памєщік. За памєщіка–дворянина думав цар, який для москвина був втіленням колективної волі. Активної участи у творенні тої волі москвин ніколи не брав, як це було в Европі, включно з Україною (Д. Донцов. «Підстави…»).

Абщінний принцип бачимо і в політичному устрої Московщини. Жодна інша нація не плекала ніколи ідеалу держави з такою завзятістю, як московська. У москвинів одиниці і корпорації були нулем, а держава — всім. В. Соловйов пише: «У нас серед псевдохристиянського суспільства з’явився новий іслам, але не у відношенню до Бога, а у відношенню до держави. У нас в державу віриться як в абсолютну силу, перед якою зникає людина; віриться як в абсолютне втілення нашої народної сили. Як для правовірного магометанина всяке теоретизування про суть і атрибут Божества є порожня балаканина або претензійне злоречення, так і для Москвина є гріхом всякий сумнів щодо прав його божества — держави робити з ним все, що державі подобається» (В. Соловйов. «Національний вапрос в Расіі»).

«Як знаємо, тепер москвини цю свою історичну віру у всемогутність держави піднесли до неймовірного, неможливого, здавалося б, максимуму. В СССР все життя — абсолютно все, включаючи найінтимніше життя одиниці, підпорядковане державі, — керується, регламентується державою. Навіть такі далекі ніби–то від політики царини життя, як поезія, археологія або абстрактна математика… Московський термін «подданний» якнайліпше віддзеркалює відносини між державою й одиницею. В Европі існують два терміни: sujet і citoyen. Перший — об’єкт державної влади. Другий — управнений учасник цієї влади, проти якого держава так само забов’язана, як і він проти неї. У москвинів терміну «громадянин» нема, а коли його («ґражданін») їхня інтелігенція штучно видумала в кінці XVIII ст., то уряд негайно заборонив його вживати, щоб не вносити замішання в гармонійну систему московської державницької ідеології» (Д. Донцов. «Підстави…»).

«В найгірші часи європейської історії ми бачимо деякий респект перед особистістю, деяке визнання її незалежности, деякі права, належні талантові, генієві. Хоч які суворі були тодішні уряди, але Б. Спінозу не заслали «на пасєлєніє», Г. Лессінга не «сєклі» та не віддавали «в салдати». В цій пошані не лише матеріяльної, але моральної сили, в цьому визнанню особистости є одна з великих чеснот європейця. А у нас, москвинів, нема нічого подібного. У нас особа завжди була придушена, поглинена державою, абщіною. Те неписане моральне, стримуюче владу, інстинктове визнання прав особи, права особистої думки — до нас, москвинів, не могло перейти і не перейшло. Державна влада у нас є більш незв’язана, більш самопевна, ніж у Туреччині чи Персії. У нас державну владу ніщо не стримує, ніяке минуле» (А. Герцен. «С таво бєрєґа»). Московський соціяліст–анархіст каже: «Московський народ шанує в особі свого царя символічне представлення єдности, величі московської землі» (М. Бакунін. «Пісьма а патріатізмє»).

«Примітивізм цілого суспільного ідеалу, придавленість одиниці, нерозвиненість автономної моралі і правного почуття, необмежений культ маси — ось та генеральна ідея, що зробила з московського народу рабів, орду, нездатну на відпору ніякій владі згори; масу, що протиставляє активності хаос; людській енергії — енергію натури, яку вона навіть опанувати не вміє; організації — кий; приматові розуму та волі — покору та інстинкт; складності форм — московську безформність у всім суспільнім житті. Під впливом цієї генеральної лінії та установ, з яких вона зродилася, повстав і своєрідний московський ідеал свободи, рівности і демократії, ідеал, якому аналогії даремно шукатимете в Европі чи Америці. Західний ідеал свободи — це право впливати на державну машину, яка нічого не сміє зробити без волі одиниці. Ідеал московської свободи — зрівнання всіх, що виносяться над юрбою, зрівнання, осягнене хоч би й ціною політичного рабства. Ідеал свободи у москвинів — це найбільш вульгарний ідеал рівности, еґалітарности. За свідченням Н. Данілєвского («Расія і Європа») москвини розуміють демократію не як народоправство, але як ЕГАЛІТАРНІСТЬ. Але і цей московський ідеал рівности не є ідеалом рівности європейця. В Европі — це оправдане намагання стати сильнішим, працею зрівнятися з тими, що стоять вище. В Московщині — це намагання слабших стягнути сильніших вділ, зрівняти їх з собою, а не себе з ними. Найяскравіше цей ідеал виявився в економічному житті москвинів. Серед трьох головних галузей людської праці: продукції, виміну і поділу, — саме ПОДІЛ був головним у свідомості і московського інтелігента і московського мужика. Змушений у всій своїй діяльності пристосовуватися і слухати абщіну, а не власного розуму, москвин не мав можливости розвинути особисту ініціятиву, а звик легковажити її в суспільному, церковному та державному житті. Та навіть і найбільш напружене особисте зусилля не може принести несподіваних наслідків для одиниці в системі, в якій наслідки того зусилля припадали іншій особі при найближчому переділі. Отже, не дивно, що за такої системи господарки переділ став економічним ідеалом москвина, а зусилля, праця, продукція — ці підстави всієї європейської культури — зійшли у москвинів на друге місце. Заздрість невдахи, нездатність власними силами вибитися вгору, знаходження садистичної насолоди в нівеляції щасливіших — це є московський егалітаризм, притаманний і московському інтелігентові і московському мужикові» (Д. Донцов. Там же).

У своїх логічних наслідках цей переділово–еґалітарний ідеал допроваджує до осудження не лише багатих, але й багатства як такого. Звідси повстав у москвинів карикатурний тип «кающєвася дваряніна». Цілком навпаки в Европі, напр., в Англії. «Багатство піднесено до значення чесноти, а бідність вважається за ганьбу. А це тому, що в свідомості англійців (також і українців. — П. Ш.) багатство є нагородою за зусилля та інтелігенцію, за розум, а бідність — ознакою того, до чого англієць ставиться з найбільшим презирством, — ознакою ледачости (Е. Boutmi. «Essai d’un psychologie politiques du peuple anglias en XIX sc.»). A москвини і це перевернули догори ногами. У них навпаки — багатство є предметом ненависти, а бідність предметом адорації (Д. Донцов. Там же).

Московська апотеоза бідности цілком логічно, природно привела до апотеози каліцтва: фізичного і морального. Европейський моральний кодекс обов’язку, чесности засуджує всякий злочин і неробство. Москвини, навпаки, вважають злочинців «нєсчаснєнькімі», радісно цілують сифілітичного, брудного жебрака (Л. Толстой. «Васкрєсєніє»). їхня література завжди, як казав Ф. Достоєвскій, «вазлаґала вєнок на вшивую голаву масковскава мужика». Ця інтронізація фізичного і морального каліцтва, інтронізація «таржествующєй свіньї» (Д. Мєрєжковскій), це урочисте вручення булави тій «свині» для суду над здоровими, яким відтинають язики чи посилають чистити туалети (москвини гонили аристократів чистити виходки в 1918–20 pp. — П. Ш.). Це засудження європейського ідеалу праці, інтелекта–ґенія, індивідуалізму, втіленого в міланському Домі, в київській св. Софії, в паризькій Нотр–Дамі, в творах А. Дайте, Ю. Байрона, яких генія не можуть стерпіти, виховані на «камарінскам мужикє» та на фабричних «чястушках», будівничі «нового» світу. Найглибший знавець московської душі Ф. Достоєвскій ще пів століття перед приходим большевиків до влади в своїй пророчій візії писав «а том подлам рабє, а том подлам лакєє, каторий пєрвий взмастітса на лєсніцу с ножніцамі в руках і раздєрьот бажєствєнний лік вєлікава ідєала ва імя равенства, завісті і піщєварєнія» («Бєси»). В ім’я того ідеалу, що його духовими батьками є не лише большевицькі садисти, але й вся московська національна еліта від монархістів–слов’янофілів, через лібералів–вольтер’янців, каючихся дворян, народників до соціялістів–большевиків включно» (Д. Донцов. Там же).

«Побут московської інтелігенції — це правдива «мєрзасть запустєнія». Ані найменшої дисципліни, ані найменшої консеквенції, навіть зовнішньо. День минає не знати на що: сьогодні так, а завтра — як скаже надхнення; все догори ногами. Неробство, розхристаність, гомерична неакуратність в особистому житті; бруд і хаос у подружних відносинах; наївна несумлінність в роботі, в громадських стосунках; нестриманий нахил до деспотизму і цілковитий брак поваги до особистості; а перед владою то гордий виклик, то рабська покірність. За всю свою тисячолітню історію Московщина показалася нездібною засвоїти ідеї західної культури. Всі її наслідування Заходу були карикатурою: просвічений абсолютизм — абсолютизмом Джінгіс–хана; парламентаризм — родом перського меджелізму, і навіть соціялізм — червоною аракчеєвщиною» (Д. Донцов).

«Так! У нас, москвинів, все особливе; все неподібне на Европу в усіх царинах життя, у всіх відносинах. Европейських наслідків неможливо осягнути на нашому ґрунті» (Ф. Достоєвскій).

«Московська засада рівности має ще й інші наслідки. І московський мужик і московський аристократ (граф Л. Толстой) вважають всяке піднесення одиниці над юрбою за смертельний гріх. Піднесення матеріяльне — багатства, піднесення інтелектуальне — інтелігентність. Л. Толстой у своїх творах вперто і з насолодою провадить погляд на інтелігентів як на непотрібних людей чи пройдисвітів, що обдурюють нарід з власних егоїстичних мотивів. Як для Л. Толстого лікар, адвокат, суддя є «ат лукавава», так і для Г. Успенського каркуль, поліцай, дідич — висланці сатани, які руйнують ідилію «калєктівнава рила». Н. Златаврацкій переконаний, що всяка спроба інтелігенції піднестися вгору є зрадою народу. Г. Успєнскій розуміє, що селянин може стати самостійним лише тоді, коли піднесеться над старим рівнем абщіни. Але якраз цього московський селянин і виразник його поглядів Г. Успєнскій не хочуть. Для них ліпше вічна біда і некультурність, вічна опіка абщіни, навіть кріпацтво, аніж свобода, куплена ціною розірвання абщінних зв’язків. Звідси цілком логічно Москвин відкидає і піднесення моральне. Москвин відкидає особисту чесність (див. В. Андрєєв. «Тьма»), бо ж не сміє одиниця бути чесною, коли маса не є чесна, не сміє одиниця носити чисту сорочку, коли маса носить брудну; відкидає елеґанцію і красу, бо ж маса їх не цінить. К. Леонтьев цілком відверто каже, що особиста чесність є порожня фраза, смішна вигадка («Васток, Расія і славянство»)… «Трудна чєлавєку (с. т. москвинові. — П. Ш.) знать, што ґрєшно, а што нет; тайна тут прєвасхадящая ум чєлавєчєскій» (с. т. московський. — П. Ш.)… «Я знаю, що я падлюка, і я гордий з того, що я падлюка», — каже один з героїв Ф. Достоевского. Людина мусить бути чесною. Чому? — дивується В. Андрєєв (див.: «Тьма»). Треба віддати позичене. Чому? — питає Москвин, «не знающій ґібєльнава разлічія между тваім і маім», як свідчить Ю. Самарін.

«Цих «чому» має Москвин тисячі, бо не має в голові засади, виробленої працею поколінь, бо ж ті покоління властиво ніколи не жили. За них жила лише державна влада, влада абщіни, яка і викидала згори одиниці правила зовнішньої поведінки. Ці правила, накинуті ззовні, а нє зроджені в душі одиниці в процесі її розвитку, москвин, ясна річ, викидав на смітник при першій же нагоді. В «Европі закон, обов’язок формувалися тисячоліттями. Зло і добро означено, зважено, розміри і ступені мірялися мудрецями людства невпинною працею над душею людини. В Московщині цього не було. Там ані добро, ані зло не мірялося власним сумлінням, а диктувалося згори без жодної участи одиниці… «нема у нас, москвинів, почуття обов’язку, бо ж звідки міг він узятися» (Ф. Достоєвскій. «Днєвнік пісатєля»). Отже, бачимо, що у правосвідомості навіть їхньої інтелігенції різниця між твоїм і моїм є «гібєльная», с. т. веде до загибелі» (Д. Донцов. «Підстави…»).

«Нові соціялістичні ідеологи московського суспільства пішли слідами старих царських. І це цілком зрозуміло і природно, бо ж ціла Марксівська наука засвоювалася москвинами власне через її матеріялістичний фаталізм та таку, як і московська, неґацію ролі особистости в історії. Література цих ідеологів намагається за всяку ціну (особливо по 1917 році) знищити всякий індивідуалізм в творчості, заміняючи індивідуальну творчість масовою, гуртовою. Для цих ідеологів не сміють існувати вожді, герої, царі, боги. Москвини ненавидять європейську літературу, мистецтво, європейську культуру загалом саме тому, що вона апотеозує визначну особистість, що представляє боротьбу одиниці за ідеали, цілком протилежні московським. Протилежні ідеали, що їх висловлювали Л. Толстой, Ф. Достоєвскій, М. Горький, В. Соловйов, М. Бакунін, В. Лєнін і т. п. Ідеали, що їх висловлювали і московські слов’янофіли–монархісти і московські народники–соціялісти. З усієї плеяди московських письменників, і буржуазних монархістів, і пролетарських соціялістів нема ні одного, який не вважав би всесторонній розвиток особистости за найгірше нещастя для Московщини. Напр., К. Леонтьев пише: «Візантійський ідеал є тим добрий, що не має в собі того перебільшеного поняття про людську особистість, ідеал, що його вніс в історію германський феодалізм; що не має тої надзвичайної самопошани особи, яка передісталася дорогою заздрости і наслідування перше до буржуазії і яка викликала демократичну революцію в Европі та породила всі ті фрази про безмежні права особи, а тоді просякла і до нижчих верств європейського суспільства, роблячи з усякого наймита та шевця скалічену нервовим почуттям особистої гідности особу (К. Леонтьев. «Васток, Расія і славянства»). Отже, москвини вважають людину, що має почуття особистої гідности, людиною СКАЛІЧЕНОЮ, с. т. не нормальною. Інший московський письменник Н. Шевірьов цілком відкрито ставить крапку над «і», пишучи: «Суть минулої історії московського народу і завдання будучности є в приниженні особистости». Цей заповіт царського буржуя, це «завдання будучности» виконали пізніш і виконують донині на всі 100% московські пролетарські демократи (за: Д. Донцов. Там же).

Світогляд і психологія вихованого віками на отарних, примітивних інстинктах Москвина рішуче відкидає засаду голосування, бо ж передумовою голосування є право одиниці мати свою власну думку, а це право руйнує московську національну, абщінно–державницьку ідеологію. У них над усім мусить панувати «єдінаґласіє», а воно, звичайно, ні до чого, крім хаосу та його логічного наслідку — абсолютизму не допроваджує. І гаслом всієї соціяльної ідеології Москвина стало: «Хай живе Абсолютизм!». Це московське національне гасло, разом з усіма іншими московськими національними гаслами царату та буржуазії, прийняла і московська демократія, коли захопила владу в 1917 році. Та сама демократія, яка все своє життя кричала «Далой самадєржавіє» (Д. Донцов. Там же).

Хто не має царя в голові, мусив мати його на троні. Замість внутрішньої дисципліни, мусила прийти дисципліна зовнішня. Мусив відновитися адміністративний апарат, єдино можливий в Московщині за всякої влади — деспотія. Це добре розумів В. Лєнін ще в 1903 році, коли на з’їзді партії в Женеві сказав: «Нашій інтелігенції є чужі правні погляди, які дисциплінували б її зсередини, ми, москвини, потребуємо зовнішньої дисципліни». Це він і зробив, перебравши владу в 1917 році, і тим врятував свою імперію від розвалу (Д. Донцов. «Підстави нашої політики»).

Сто двадцять років тому московський професор М. Поґодін виклав московський ідеал держави і суспільного устрою. За тим ідеалом держава (Московська) — це одна ВСЕОХОПЛЮЮЧА, гармонійна цілість. Всі сили нації — матеріяльні і духові — є частинами державної машини, і всі вони допасовані до найвищої мети (а нею є, як бачимо, «рятувати гнилий Захід». — П. Ш.). Всією цією машиною (державою) керує лише одна рука — рука царя, яка будь–коли може єдиним порухом спрямувати цю машину в будь–якому напрямі. Така машина (держава), одушевлена ЄДИНИМ почуттям (месіянізмом. — П. Ш.) та скріплена «єдіномишлєнієм», є непереможна, є вічна, є провідником всього світу. Отже, бачимо, що монархіст М. Поґодін сто двадцять років тому уклав точний план будови теперішнього СССР. Над здійсненням цього плану працювало кілька поколінь москвинів УСІХ — без жодного виключення — політичних переконань: монархісти, буржуї, демократи, соціялісти, ба, навіть і ті москвини, що голосили європейські ідеї — т. зв. «западнікі». Напр., один з них Н. Огарьов писав: «Ми не можемо толерувати рівних поглядів, бо ж погляди, переконання не є власністю особи, але є власністю спільноти, громади».

Московські націоналісти — «слов’янофіли» вважали «єдінамисліє» найвищим осягом московського національного духа. Таку її оцінку духової деспотії, духового рабства можна зрозуміти, бо вони були московськими націоналістами. Але точнісінько так оцінювали те «єдінамисліє» і «западнікі» — люди, що голосили європейські ідеї, з яких найголовнішою була і є свобода особистої думки, отже, цілком протилежна «єдінамислію». Як пояснити це несамовите поєднання двох діяметрально протилежних ідей? Дуже просто. Голошення європейських ідей тими ніби прихильниками їх було порожньою фразеологією в XIX ст. так само, як було і у XVIII ст. У XX же ст. нею стала соціялістично–інтернаціональна фразеологія. А всі вони були лише димовою заслоною, за якою ховалася їхня месіянська ідея. Теперішня пролетарська Московщина послідовно і неухильно йде шляхом царсько–буржуазної Московщини, лише з тою різницею, що щедріше вистелює той шлях людськими трупами — чужими і своїми. Символічно це зобразив московський маляр В. Вєрєщаґін (1842–1904). Він намалював провалля, заповнене трупами, а по них переїздять те провалля гармати. Цей малюнок нам говорить більше, як томи історичних праць. На ньому бачимо все те, що називається московський НАРОД. Заповнити мільйонами трупів ями на шляху до панування, трупами навіть своїми власними — це святий обов’язок «вибраного» народу. «Ламі стєной!». «Іль мало нас? — Мільйони нас! Нас тьми, і тьми, і тьми! Папробуйтє сразітса с намі! Віновни ль ми, коль хруснєт ваш скєлєт в тяжкіх, нєжних наших лапах?» (А. Блок). І справді, «ломили стіною», масою не лише в поезії. За першої світовой вйни атакували 32 рази Перемишль; йшли лава за лавою з кличем «Впєрьод за царя!»; йшли аж поки їхні трупи не заповнили рови і дротяні загороди Перемиської твердині, а, заповнивши їх, по трупах (буквально) вдерлися до твердині. За другої світової війни наступали москвини з кличем «Впєрьод за Сталіна!» доти, доки німці не вистріляли всіх своїх набоїв, а тоді по горах трупів вривалися на німецькі позиції. «Жизнь — капєйка!» Хоробрість? Ні! Індивідуальна хоробрість є чужа московській духовості, бо ж індивідуалізму у Москвина нема ані на макове зернятко у всіх царинах його життя. Це «ламі стєной» є стихія дикої, нічим не стриманої азійської орди, що її жене жадоба крови, жадоба жерти, жадоба знущатися, насолоджуватися муками подоланих, жадоба нищити все вище за нього, жадоба панувати.

У XVIII ст. московський міністр П. Зубов склав проект єдиної європейської держави із столицею Петербургом, але він не подав методів її здійснити. В XIX ст. московський письменник Ф. Тютчев марив таке: «Масква, Петербург, Канстантінопаль» — це святі міста «Расіі». А її межі? Майбутнє відкриє сім морів, сім великих рік. Від Нілу до Неви, від Ельби до Китаю, від Волги до Евфрату, від Ґанґу до Дунаю — це «Расія». Расія вічна, як св. Дух передбачив і св. Даніїл пророкував» (Ф. Тютчев. «Ґєаґрафія Расіі»).

У XX ст. московський письменник Є. Замятін написав фантастичний роман про те, як буде виглядати світ у XXVI ст. Він пише, що тоді буде одна–єдина світова держава із столицею Москвою. Як людство до того прийде? Може, демократичним шляхом — добровільною згодою всіх народів? Відповідь на це питання знаходимо в міркуваннях Є. Замятіна. Він каже: «Як рух нерозривно пов’язаний зі швидкістю, так і свобода нерозривно пов’язана зі злочином. Не можна відокремлювати швидкість від руху. Щоб знищити швидкість, треба знищити рух. Так само не можна відокремити злочин від свободи. І тому, щоб знищити злочин — треба знищити свободу. Раб, що лише виконує накази, не може зробити злочину. Ми, москвини, вибрали щастя без свободи, і тому переможемо. Немосквини вибрали свободу без щастя, і тому будуть переможені» (за Є. Замятіним. «Ми»).

Сказано ясніш ясного «щастя БЕЗ свободи», с. т. щастя в РАБСТВІ. ДЛЯ МОСКВИНА РАБСТВО Є ЩАСТЯМ. Як бачимо, Є. Замятін не лише поширив проект П. Зубова на весь світ, але й подав методи його здійснення — ЗНИЩИТИ СВОБОДУ. В XX ст. В. Ленін почав ті проекти здійснювати, користуючись ще й вказівками «большевика на троні», за висловом Н. Бердяева, Петра І, який також уклав проект завоювання світу (почавши з Індії).

Із всього сказаного показується ясно, як на долоні, що В. Ленін та його наступники разом з усією провідною верствою нічогісінько нового не видумали і нічогісінько нового не запровадили в пролетарській імперії СССР. Вони лише точно до дрібниць точно наслідували своїх численних попередників від царя Івана III, з XV ст. починаючи. З усього сказаного бачимо, що весь той жахливий, огидний комплекс етичного, релігійного, філософічного, економічного і політичного явища, що нині відомий під іменем «большевизм», є явище стародавнє, таке старе, як і сам московський народ. Бачимо, що той «большевизм» є ніщо інше, як «московізм», а точніше МОСКОВСЬКИЙ НАЦІОНАЛІЗМ. Іншими словами, явище не економічно–соціяльне, але наскрізь НАЦІОНАЛЬНЕ. А як знаємо з соціології, ВСЕ національне стоїть на НЕЗНИЩИМІЙ основі — духовості нації. Отже, Московщина, побудована на інших, ніж большевизм, основах є утопія (див. праці М. Бердяева). Є утопія, бо ж нації і держави витримують історичні буревії, коли їхні корені сягають глибоко у власний національний ґрунт, коли живляться власними національними духовими соками, коли йдуть за власним національним інстинктом; інстинктом, що зародився і скріплювався протягом довгих, дуже довгих століть, ба, навіть тисячоліть. І кожного разу, коли нація забувала про цей закон життя, падало на неї нещастя. Приклади з московської історії ми наводили.

Ті духові національні соки і той національний інстинкт москвинів названо нині «большевизмом». Мабуть, уже в найближчому майбутньому москвини змінять цю надто скомпрометовану, надто зненавиджену чужинцями назву на якусь іншу. Назву змінять, але нема сили в світі, яка могла б змінити зміст тої назви. Правда, єсть маленька, дуже маленька надія змінити зміст. У розділі про закони спадковости ми говорили про цю надію. Говорили, що з лютого вовка люди виплекали мирного пса. Але то забрало часу тисяч поколінь, що виростали в протилежних до дикого життя умовах. Отже, якщо б якимсь чудом хтось створив Московщині культурні, духові умови, філософію, релігію, етику і т. п., цілковито протилежні їхнім історичним, то, може, і зміст большевизму змінився б за яких …сто поколінь. Не забуваймо, що вчить генетика про незнищимість вроджених ґенів; не забуваймо, що пес дичавіє вже в другому поколінні, що змінюються його обставини його життя на гірші, якщо виросте далеко від людей.

Ні! Спадщину, передавану в крові протягом тисячоліття, не скинути, хоч би як щиро намагалися скинути її самі москвини. А та їх спадщина тяжка. Дуже тяжка! Киньмо оком ще раз на неї.

Від першого занотованого історією большевицького вождя Болотнікова у 1611 році, через С. Разіна в 1668 році, Є. Пугачова в 1773 році іде цілий шерег лєнінів: В. Бєлінскій (теоретик большевизму), Н. Чернишевскій (уравніловка), Зайчевський (перший большевицький маніфест 1869 р.), А. Герцен («Дай, Боже, штоб рускіє взялі Паріж»), Н. Бакунін (планував привести до Европи 40000 червоних москвинів), С. Нєчяєв (інструкції майбутніх ЧЕКА, НКВД), А. Аракчеев і Г. Патьомкін (практики большевизму), Ф. Достоєвскій, Л. Толстой, В. Соловьйов, К. Леонтьев, Н. Данілєвскій, Ф. Тютчев, А. Хомяков і хмари інших апостолів большевизму.

Мужик Болотніков, козак Є. Пугачов, пролетар С. Разін, інтелігенти, ліберали, соціялісти: В. Бєлінский, Н. Чернишевский, Зайчевский, монархісти: В. Соловьйов, К. Леонтьев, дідичі: М. Бакунін, А. Герцен, шляхтичі: С. Нечаев, В. Ленін, генерали А. Аракчеев, Г. Потьомкін, аристократи: князь А. Кропоткін, граф Л. Толстой, царі: Алексей, Іван IV, імператори Пьотр І, Нікалай І — всі класи, всі стани, всі партії, від мужика до імператора включно. Вся нація. Подивугідна єдність цілої нації в її фантастичному визнанні і практиці большевицької віри, що, міняючи назви, лишилася незмінною донині національною релігією всіх і кожного Москвина.

«Масква — всему міру ґалава» — московського патріярха Іоакіма. «Жандарм Европи» (а з нею і всього світу). Нікалай І. «Масквасталіца міравова пралєтаріята» мужика. «Пара пакончіть тупую Європу» ліберала. «Спіной к ґнілой Європє» монархіста. «Дайош Європу!» босяка. Держава. Церква. Уряд. Інтелігенція. Буржуазія. Пролетаріят. Єдність національних ідеалів варта заздрости.

Червоні москвини на чолі еспанського комуністичного уряду в 1936 році і такі ж самі червоні москвини на чолі еспанського анархічного руху в 1873 році.

Месіянізм творця ідеї III Риму ченця Філофея і такий же месіянізм творця III Інтернаціоналу безбожника В. Леніна.

Безконтрольне панування одної привілейованої класи над мільйонами схудобілих рабів: бояр за царів, дворян за імператорів, босяків за диктаторів.

Палення єретичних книжок: за патріярха Фотія, за царя Алексея, за імператора Александра через десятки валуєвих до Хрущова.

Масові морди, масові висилки на Сибір: за царів XVII ст., за імператорів XIX ст., за диктаторів XX ст. Нищення чужих скарбів мистецтва і культури: за Андрея Боголюбського 1169 року київських церков, за Єкатєріни II в 1783 році грецьких античних храмів у Криму, за диктатора В. Леніна в 1930 році знову київських (і по інших українських містах) церков та музеїв. Тяглість «релігійного» культу і «культури».

Безбожницькі, блюзнірські оргії: апричніків Івана VI в XVII ст., «всєсвятєйшева, всєпьянєйшева сабора» Петра І в XVIII ст., «радєніє» аристократії Александра І, атеїзм примусової інтелігенції Александра III в XIX ст., блюзнірські оргії студентів–богословів Нікалая II і комсомолців Леніна І в XX ст.

Соціялістичні маніфести до народу: Болотнікова в 1611 році, Петра І в 1709 році, Є. Пугачова в 1773 році, Зайчевського в 1869 році, а далі вже десятки.

Каторжні канальські роботи царя Івана IV, імператора Петра І, пролетарського вождя Леніна І — і всі руками поневолених народів.

Боярські кріпацькі фабрики XVII ст., також кріпацькі Петра І в XVIII ст. і також кріпацькі В. Леніна в XX ст. Масове переведення вільних селян у кріпацтво з жорстокими методами прикріплення їх: до абщін за Алексея в XVII ст., до дворянських маєтків за Єкатєріни II в XVIII ст., до колгоспів за большевиків у XX ст.

Більше половини державного бюджету на озброєння: за Івана IV, за Петра І, за Нікалая І, за Леніна І.

Поставлений державним законом на висоту національного обов’язку і громадянської чесноти, виказ як система: за Годунова XV ст. (сказатєлі), за Петра І в XVIII ст. (фіскали), за Нікалая І в XIX ст. (ісправнікі), за Леніна в XX ст. (сексоти).

Стале систематичне розбудовування тюрем, в’язниць та каторг: за царів, за імператорів, за диктаторів.

Фах ката у великій пошані і в ореолі спасителя: трону у XVIII ст., «ґасударствєннасті» в XIX ст., «саціалістічєскава атєчєства» в XX ст.

Преторіянські відділи для охорони влади: стрільці та апрічіна за царів, дворянська гвардія та «охранка» за імператорів, компартія та НКВД за диктаторів.

Привілейована каста: боярство XV–XVІІ ст., дворянство XVIII–XIX ст., пролетарство XX ст.

Священики як тайні аґенти поліції: дисциплінарний обов’язок виказу за царів, офіційне звільнення від тайни сповіді за імператорів, священики–чекісти за диктаторів.

Церква як невіддільна частина державно–адміністративного апарату: патріярх Іоакім XVII ст., оберпрокурор св. Синоду та К. Пабєданосцев XIX ст., патріярх Алексей XX ст.

Чванство, ксенофобія, ненависть до всього європейського: старовірів XVII ст., слов’янофілів XIX ст., комсомольців XX ст.

Апотеоза жебрака, ідіота, бандита в XV–XVІІ ст., «уніженних і аскарбльонних» в XIX ст., «сациальна блізкіх» у XX ст.

І вічна проблема «інородців» (немосквинів) в імперії.

А понад все у всіх століттях і всіх прошарках нації стихійна ненависть варвара до всього вищого, гарного, індивідуального. Закорінений і глибоко в душі і з молоком матері передаваний з покоління в покоління ідеал номада: Ріж! Катуй! Грабуй! Зрівняй все і всіх з землею!

«Пакаряйтєся язиці, ібо с намі Боґ» — Московської Церкви.

«Народ–боґоносец, мессія міра» — московської інтелігенції.

«Всемірная рєвалюция» — московського народу.

Болотніков, С. Разін, С. Нечаев, В. Ленін, селянин, пролетар, дворянин. XII ст., XVIII ст., XIX ст., XX ст. Викиньте імена, дати, назви з історії будь–якого століття московської імперії, і читач не вгадає, про яке саме століття читає.

Цілі, методи, імперіялізм, ксенофобія, деспотія, варварство, культ виказу, безбожництво, блюзнірство, сваволя правителів, хабарництво, бюрократія, масові морди, садизм катів, переповнені тюрми, каторги, нищення церков, нищення книжок, нищення чи крадіж чужих скарбів культури, фанатичне сектанство, підступ, зрада, апотеоза фізичного і морального бруду, злодійства, бандитизму, рабства і т. п., і т. д. до безконечности переповнена всім тим історія московського народу від її початків по сьогоднішній день, без одного дня перерви. Десятками тисяч голих фактів, без коментарів можна заповнити цілу бібліотеку грубих томів. А поки не матимемо цієї бібліотеки, доти москвини матимуть розв’язані руки поширювати москвофільство. Цю НАЙСИЛЬНІШУ їхню ЗБРОЮ для поневолення України.


XIII КУЛЬТУРНА ЕЛІТА В МОСКОВЩИНІ | Українець і Москвин: дві протилежності | СКРАЙНІЙ ЧАС ВИБИТИ З ЇХ РУК ЦЮ ЗБРОЮ