home | login | register | DMCA | contacts | help |      
mobile | donate | ВЕСЕЛКА

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add
fantasy
space fantasy
fantasy is horrors
heroic
prose
  military
  child
  russian
detective
  action
  child
  ironical
  historical
  political
western
adventure
adventure (child)
child's stories
love
religion
antique
Scientific literature
biography
business
home pets
animals
art
history
computers
linguistics
mathematics
religion
home_garden
sport
technique
publicism
philosophy
chemistry
close

реклама - advertisement



XIX

УКРАЇНСЬКА ДЕРЖАВА СКИТСЬКОЇ ДОБИ


Гомоніла Україна,

Довго гомоніла.

Довго, довго кров степами

Текла–червоніла.

Текла, текла та й висохла.

Степи зеленіють;

Діди лежать, а над ними

Могили синіють.

Та що з того, що високі?

Ніхто їх не знає,

Ніхто щиро не заплаче,

Ніхто не згадає.

Т. Шевченко

Про наших прапредків, що жили в Україні в III–І тисячолітті до Р. X., про т. зв. трипільців оповідає нам археологія. Про прапредків, що жили в І тисячолітті до Р. X., т. зв. скитів, сарматів, антів, крім археології, оповідають також і писані пам’ятки: єгипетські гієроґліфи, ассирійські, перські таблиці, арабські, грецькі та римські письменники. Найбільше відомостей про наших прапредків з I–го тисячоліття до Р. X. подає грецький історик Геродот (484 до Р. X. — 425 по Р. X.). Геродот сам був у 450 році до Р. X. в Україні, в місті Ольвія на Чорноморщині, і розпитував тамтешніх греків про народ, що заселював тоді Україну. Та греки — як ми вже згадували — були людьми дуже зарозумілими і багато видумували неправди про негреків, бажаючи їх принизити у порівнянню до себе. Всіх негреків вони інакше не називали, як варварами. Докладніша аналіза писань Геродота виявляє чимало суперечностей та тенденційности — каже проф. А. Готшмід. Проте, писання Геродота подають чимало відомостей про Праукраїну, лише їх треба критично порівняти з іншими джерелами відомостей, що їх подає археологія та порівняльне мовознавство.

Наша історія є чи не найтрагічніша з усіх історій всіх народів. Досліди нашої культури вказують, що ми, українці, були колись найкультурнішим європейським народом, а етнографія вказує, що і тепер наш народ є в багатьох відношеннях культурніший за деякі культурні народи. Археологія подає нам зразки культури наших прапредків, зразки такої високої і глибокої культури, що ми не віримо своїм очам. Наше народне мистецтво, наш фолькльор, наша архітектура показують нам тисячі шедеврів краси зовнішньої і краси внутрішньої, духовної. А все, що ми тепер маємо, — це є лише малесенька частинка з того, що загинуло безповоротно у війнах, грабунках, пожежах, плюндрованнях, нищеннях, що їх пережила наша многостраждальна земля протягом не соток, але тисяч років своєї історії. А найбільше наших культурних скарбів знищили москвини (більше, як усі інші вороги разом).

Москвини протягом всієї своєї історії — від перших царів до сучасних диктаторів включно — кожну окуповану ними країну нещадно грабували, хапали все, що тільки знайшли; чого не могли вивезти до Московщини, нищили. По всій Україні розкидані тисячі могил наших прапредків і предків. Українці ніколи їх не порушували, не розкопували, бо вважали блюзнірством порушувати спокій небіжчиків взагалі, а тим більше своїх предків; боялися кари Божої за таку зневагу своїх предків. Безбожницький московський народ, що звик сам до зневаги, що звик зневажати самого Бога, по нашій Полтавській катастрофі кинувся шукати в наших могилах золото, срібло. Знайдені золоті та срібні речі — величезної для науки вартости — ті варвари перетоплювали, а всякі глиняні, шкляні, залізні речі величезної археологічної вартости із злобою нищили, бо то було для них «барахло» (непотріб). Так загинула безповоротно величезна кількість наших археологічних скарбів, свідків нашої великої, славної минувшини.

Пізніше московський уряд заборонив розкопувати могили, бо сам хотів пограбувати заховане там золото та срібло. Почали розкопувати наші могили московські «чіновнікі» (урядовці). Пригадайте Шевченкову «Розриту могилу». А як ми вже говорили, московські урядовці були неперевершеними майстрами злодійської «науки». Якщо вони могли вкрасти 45% грошей з державної скарбниці, то яку ж величезну нагоду красти мали вони, розкопуючи наші могили десь далеко в степу! Напевно, покрали 90% знайденого, відсилаючи до Петербурга 10% для замилення очей. Як уряд міг їх сконтролювати, коли весь уряд сам крав, від канцлера починаючи? Отже, крав і ґенерал, що керував розкопками, крали його помічники, крали робітники. Крали і перетоплювали, щоб скрити сліди. Ясна річ, ті урядовці не мали найменшого уявлення про наукову вартість заржавленого заліза, побитого посуду, якихось там каменів з незрозумілими написами і т. п. Весь цей, на їх думку, непотріб вони кидали, перемішуючи з землею. Потім наші археологи познаходили в тих розкритих вже могилах чимало речей великої наукової вартости, звичайно дуже пошкоджених тими варварами.

По наполеонівській війні 1812 року в Московській імперії залишилися тисячі полонених французів. Багато з них дістали державні та інші посади. Так, губернатором Чорномор’я (Новоросії, як перехрестили його москвини) став французький граф de Langeron. Герцог De Richelieu, інші високоосвічені французи займали різні посади, напр., Dubois de Montrereux, Sabotier, R. Rochette, R Dubrux. Французьким консулом в Одесі був високоосвічений A.Cousinery. Культурні французи природно звернули свою увагу на пишні руїни грецьких античних мармурових храмів, і вони почали археологічні досліди. Вони розтлумачили москвинам політичне значення археології, і тому московський уряд дозволив G. Blarambery заснувати музеї в Одесі та Керчі. Також дозволив в 1859 році тим французам організувати «Імпєратарскую Архєалагічєскую Камісію». Цим французам ми завдячуємо, що наші археологічні скарби врятувалися від перетопки і переховуються, хоч і не в наших (переважно в петербурзькому Ермітажі), все ж у музеях. Колись Україна забере це викрадене у нас наше добро.

Знахідки тих французів одразу притягнули увагу всіх європейських археологів. Приїхав німець F. Tiesenhausen, англієць Е. Minns та інші. Французи пильнували археологічні знахідки в петербурзькому Ермітажі (щоб москвини і там не покрали) та їх досліджували. Проф. Е. Мінс зібрав ті досліди в своїй книзі: «Scythians and Greeks in South Russia», з якої ми тут дещо наводимо. Пізніше зацікавилися нашою археологією культурніші москвини, як, напр., граф О. Уваров, проф. Н. Кондаков, проф. М. Ростовцев та ін., звичайно привласнюючи нашу археологію собі, як і нашу Київську імперію. З українських археологів працювали: Б. Формаківський, В. Хвойка (відкрив трипільську культуру), K. Луценко, М. Веселовський, Б. Ханенко, М. Макаренко, В. Щербаківський, М. Болтенко, І. Стемпковський, С. Гамченко, В. Данилевич, Ю. Сіцінський, Д. Яворницький, М. Біляшевський, П. Курінний, Я. Пастернак та інші.

В Україні розкопано сотні могил, а М. Ростовцев каже, що їх є тисячі. Назвімо лише кілька для ілюстрації. На Кубані: Майкопська, Келермеська, Маріїнська, Ульська, Костромська, Єлисаветинська (ці з VI–V ст. до P. X.); Група Семибратська, Великі і Малі Близнюки, Васюринська, Анапська (ці з IV–III ст. до P. X.), Буєрова з III ст. до P. X., Кабардинська з II ст. до P. X., Зубівська та Армавірська з І ст. до P. X., Ахтанизівська, Воздвиженська, Ярославська, Тифліська, Усть–Лабинська, Сіверська (ці з II–III ст. по P. X.), Старомишастівська, Царська, Золота (IV ст.). Руїни міст: Фанагорія (тепер Тамань) з III ст. до P. X., Стратоклея (теп. Темрюк) з II ст. до P. X., Цукара (в гирлі Кубані). В Криму міста Німфем з V ст. до P. X., Пантикапея (тепер Керч) з III ст. до P. X., Херсонес (Севастополь) з V ст. до P. X., Атенаум (Теодосія) з II ст. до P. X., Неаполіс (Сімферополь) з І ст. до P. X., Лестриґон (Балаклава) з І ст. до P. X. Могили: Куль–Обська з IV ст. до P. X., Юзобська, Золота Гора з VI ст. до P. X. На Дону: Олександрівська та Мастючина з III ст. до P. X., Голубинська з І ст. по P. X., Мигулинська з II ст., Новочеркаська з III ст., руїни міста Танаїс (гирло Дону) з І ст. На Чорноморщині: руїни міста Ольвія (в гирлі Бугу) з VII ст. до P. X., міста Тира (тепер Аккерман) з IV ст. до P. X.; могили: Чорна Долина з IV ст. до P. X., Єлисаветградська з III ст. до P. X. На Запоріжжі: Чортомлик, Солоха, Олександропільська, Томаківка, Цимбальська, Огузька, Діївська, Сміла, Ільїнська. На Полтавщині: Шумейкова, Перещипина. На Слобожанщині: Селимовська, Горний Салтів, Покровська. На Подільщині Немирівська. На Київщині Новосельська. Це лише найбільші могили. Кілька могил різного віку на річках: Сула, Псьол, Ворскла, Прить. На Дунайщині: Брезово, Бідняково, Панагурище, Радюена з IV ст. до P. X. і чимало інших.

Археолог М. Ростовцев пише: «Найстаріші історичні згадки про Русь — грецькі та ассирійські — говорять про VIII–VII ст. до P. X. Вони говорять про два народи, що відіграли визначну роль за тих часів (і не лише в історії Руси) — про кіммерійців (кімрів) та скитів. Ассирійські документи: пророцтва, писання, хроніки — належать до часів Сарґона II, Сенахериба, Езарґадона та Ащурбаніпала, с.т. до другої половини VIII ст. та до VII ст. до P. X. Вони говорять нам про бурхливий період в історії двох великих держав у сточищі Євфрату: Халдейського королівства ВАН (Арменія) та королівства АССИРІЇ. Індоєвропейські племена, що наступали зі сходу та півночі на ті королівства, ті джерела називають Gimirrai (Кімери) та Ashguzai (скити). Ми знаємо, що кімри з’явилися на кордонах Вану при кінці VIII ст. до P. X. і окупували королівство Ван десь по 714 році до P. X. На початку VII ст. до P. X. кімри разом з королем Вана Rusas (680–645 до P. X.) та іншими індоєвропейськими племенами почали наступати на Ассирію. Цей натиск, мабуть, був спричинений натиском скитів, які посувалися на схід до королівства Ван. Ассирійський король Езарґадон та скитський Бартатуа створили союз проти кімрів та калкедонців. Внаслідок цього останні були побиті, і скити витиснули кімрів в 660 році до P. X. до Малої Азії. Там кімри перше зустріли опір короля Лідії, але вже в 652 році до P. X. вони завоювали Лідію і пограбували цілу Малу Азію. Та в 637 році до P. X. ассирійці зі скитами знищили силу кімрів, зменшуючи їх до частини в Кападосії, яка залишилася надалі кімрійською. Місце кімрів в Малій Азії зайняли скити, які втрималися там аж до 606 року до P. X., за винятком двох областей в Арменії: Сакасена та Скитена, що залишилися скитськими назавжди. В Малій Азії скити залишили дві згадки про себе — це назви двох міст: Scythopolis у Палестині та Sakiz в Уратру (перси назвали скитів Sakii). Вигнали скитів з Малої Азії меди та перси. Так виглядає історія кімрів за ассирійськими джерелами» (М. Rostovzeff. «Iranians and Greeks in South Russia»).

За грецькими джерелами, вона виглядає трохи інакше. Вже їхня «Одиссея» називає народ, що жив на північних берегах Чорного моря, кімрами. Геродот і Страбон пишуть про велику Кімрійську державу на північних берегах Чорного моря та на обох берегах Керченської протоки із столицею Кімерикон. Маємо парусот ваз т. зв. «Керченського» стилю, на яких зображені Амазонки, що воюють Греків. Ці вази походять з VII ст. до P. X.

Геродот каже, що скити вигнали кімрів з України. М. Ростовцев каже, що кімри посувалися в південному та західному напрямі задовго ще до навали скитів. Основуючись на ассирійських джерелах, М. Ростовцев схиляється до думки, що кімри з’явилися в Малій Азії десь у VIII ст. до P. X., отже, до приходу туди скитів. Та і Страбон також свідчить, що кімри зайшли до Малої Азії через Дакію і Дарданелли.

М. Ростовцев, боронячи теорію, за якою скити витиснули кімрів з України, все ж визнає, що не витиснули їх з Кубані. Дивна річ: мали силу витиснути з усієї України, а не витиснули з малої її частини — Кубані. Чому така непов’язаність у М. Ростовцева? Бо він сам знайшов сотки доказів у кубанських могилах, що ті «кімри» жили на Кубані ДО приходу скитів і ПІСЛЯ їх приходу. Іншими словами, ті «кімри» були ніхто інший, як споконвічне автохтонне населення України — нащадки трипільців. Зрештою, М. Ростовцев сам напіввизнає це; він в тій же книжці пише: «Нема ніяких свідоцтв ані про час, коли кімри вперше з’явилися в Україні, ані про час, коли її покинули, ані про їхню національність, ані про те, чи вони були автохтонами України чи зайдами». Та й цей великий прихильник іранської теорії все ж визнає кімрів індоєвропейським (арійським) народом — траками на підставі того факту, що в Босфорській державі королі мали тракійські імена, а так само багато людей з тракійськими іменами були серед населення Танаїсу за римських часів.

Далі М. Ростовцев зазначає: «До вже відомих центрів людської цивілізації найранішньої доби — доби міді: Елану, Месопотамії та Єгипту — тепер можемо додати і Кавказ. Розвиток цивілізації на Кавказі не є короткий. Археологічні знахідки на Кубані ясно показують, що на Кавказі культура бронзової доби є самостійним витвором тубільців. Ніяких ознак впливу мікенської культури я не знайшов. Також я не бачу жодного відношення до культури бронзової доби в Західному Сибіру чи Алтаю або Уралу. Кавказька культура бронзової доби є цілком своєрідна, оригінальна, цілком відмінна від тамтих. Найголовнішим центром її була Кубань. Але ця культура є споріднена й одночасна з культурою тої ж доби Близького Сходу та Єгипту. Маємо багато доказів, що творили її тубільці, автохтони земель навколо Озівського моря. Про них грецькі письменники пишуть, як про одну націю, про одну державу під іменем МЕОТІОС (Озівське море греки називали Меотіс). Вони пишуть про два племені того народу: савроматів, що жили в гирлі Дону, та синдів, що жили по обох берегах Керченської протоки, яку греки називали «Кімрійським босфором» (босфор — протока). Ці племена звернули особливу увагу греків тим, що у них надзвичайну роль грали жінки в політичному та військовому житті. Грецька етнографічна література найранішньої доби повна згадок про савроматські королеви, про жінок–вояків. Грецька історична легенда про амазонки вміщує їх саме на берегах Озівського моря. Пригадаймо також легенду про Тиргату, як оповів її нам Полеанус, яка підтверджує тубільне походження місцевого населення» (за М. Ростовцевим).

Іншими словами, той нарід, що його греки, а за ними і М. Ростовцев, називають кімрами, ніколи не приходив, ніколи не відходив, ніколи його ніхто з України не виганяв, а були вони споконвічними тубільцями — нащадками трипільців, а за нашою термінологією — чистокровними прарусами. Але М. Ростовцев, вчепившись теорії переселення іранських народів в Україну, не хоче визнати тих кімрів за автохтонів України, а висовує свою — як сам її кваліфікує — ГІПОТЕЗУ, припущення ніби за часів великого переселення індоєвропейських народів до Европи, прийшли до неї два різних народи: один іранський, а другий тракійський; і ніби ті тракійці вічно воювали з тими іранцями. На подібних припущеннях побудовано багато теорій про наш нарід. Проте, наведемо чимало з книжки М. Ростовцева «Iranias and Greeks in South Russia», щоб побачити аргументи цього завзятого іраніста.

Отже, він пише: «Натиск македонців з Заходу, а сарматів зі Сходу примусив у IV ст. до P. X. скитів сконцентрувати їхні зусилля в центрі їхньої держави — на Середньому Дніпрі, в околицях Києва та Полтави (осередку трипільців. — П. Ш.). Тамтешні археологічні знахідки показують, що культура там була стара, попередня, лише перейшла в добу залізну (яку ми, на жаль, донині не дослідили). Знахідки з VI–V–IV ст. до P. X. в Центральній Україні є мішаного походження, як і на Кубані, але різняться від кубанських у сутєвих аспектах. У кубанських могилах — а також і в могилах Запоріжжя — поховані королі та князі з забитими кіньми та слугами, які мали служити королеві на тім світі. А найхарактернішою їх прикметою є їхнє неймовірне, просто казкове багатство. Могили ж Центральної України є значно бідніші, хоч і трапляються багаті; та головне — в них не знаходимо кістяків коней і слуг. Вже це одне вказує на якусь іншу культуру, точніше — культуру рільничу. На це натякає і стиль будови могил, що не є балдахин, але як хата. Крім того, в могилах VII ст. до P. X. не знаходимо малоазійського впливу, натомість знаходимо дещо грецьких виробів. У могилах же VI–Vct. до P. X. та молодших вже знаходимо дещо з предметів і з Малої Азії, хоч усе ж переважають місцеві. В кубанських могилах IV ст. до P. X. бачимо синтезу скито–грецьку з малою домішкою місцевої, кімрійської. А в могилах Центральної України, навпаки, бачимо місцеву з малою домішкою скито–грецької. Я думаю, що зв’язок із Західною Україною та Тракією вплинув на культуру Центральної України. Але це є лише здогад, і нічого певного не можемо сказати, доки не будуть досліджені могили в Болгарії та Румунії» (за: М. Ростовцев. «Іранці…»).

Західна Україна була заселена одним народом, як у неоліті, так і пізніше, за бронзової доби. Племена цього народу жили також і в Малій Азії під різними назвами. М. Ростовцев називає цей нарід траками і каже, що він мав велику культуру, яка переважала в VII ст. до P. X. Пізніше до неї почали примішуватися іранські первні, — каже він.

Як ми вже говорили, ім’я «скити» видумали Греки. Перси називали їх «саки». Як вони самі себе називали — ми не маємо відомостей. На мапі Кл. Птоломея з II ст. назвою «Скитія» зазначений простір від Дунаю по Волгу і далі на схід. Історик Гердот поділяв скитів на рільників на Подільщині та кочівників (яких називав «королівськими скитами») на чорноморському степу. Він каже, що королівські скити мали в своїх руках державну владу в усій Скитській державі, яка складалася з кількох племен. Отже, назва «Скитія» має у нього не лише етнографічне значення, але й державно–політичне. Осередок Скитської держави Геродот називає Gerrhoi і вміщує його десь на середньому Дніпрі. Але він не знав про Дніпрові пороги та про землі на північ від них, і тому його відомості про географію того терену дуже поплутані. Археологи думають, що той скитський осередок справді був на середньому Дніпрі, мабуть, на славному пізніш Великому Лузі. Справді, символічно і містично: могили теренів середнього Дніпра: Чортомлицька, Олександропільська, Цимбалка, Огуза, Діївська, Хмирівська, Чорна Долина, Сірогозька, а особливо славна Солоха переповнені королівськими, пишними, казково багатими скарбами, що дивують археологів.

М. Ростовцев каже, що осередок Скитської держави був перше на берегах Озівського моря (Кубані), але пізніше — десь в V ст. до P. X. — вони перенесли його на Запоріжжя. Це пересунення М. Ростовцев пояснює тиском сарматів зі сходу та потребою контролювати торговельний шлях — Дніпро. Без посунення столиці на Дніпро контролювати було тяжко, а ще тяжче вдержати позиції на Бузі, Дністрі та Дунаї. Пересунення осередку видко і з археологічних знахідок. Від VII ст. до IV ст. до Р. X. в могилах Придніпров’я переважає місцева культура, а від IV ст. до P. X. і молодших, маємо вже багатющі могили скитських королів на Сулі, Пслі, Ворсклі, Рижанівську, Дарівку, Ільїнську, Новосельську.

Багатющі грецькі (властиво напівгрецькі) колонії–міста на північному березі Чорного моря весь свій розвиток і все своє багатство завдячують винятково торгівлі з Україною скитської та сарматської діб. Існування великої, сильної і добре впорядкованої Скитської держави в чорноморському степу спричинило надзвичайно скорий і великий зріст тих грецькмх міст–портів. Археологічні знахідки з VI ст. до P. X. вказують на неймовірне багатство Пантикапеї, Фанагорії, Гермонази на Тамані, Херсонесу, Ольвії та міст на Дніпрі. Грецькі колонії на південних і східних берегах Чорного моря охороняли Лідійська та Перська держави; колонії на північних берегах — Скитська держава. Скити протегували розвиток і збагачування грецьких колоній, бо ж останні купували продукти України і платили Скитській державі податки. Жодні писані пам’ятки з VI–І ст. до Р. X. не згадують про будь–яку війну між скитами і греками (М. Ростовцев).

Геродот та інші писані документи кажуть, що греки купували в Україні величезну кількість збіжжя, риби, шкір, меду, дерева тощо. Зібрати на обширі від Дунаю по Волгу ту величезну кількість товарів; перевезти їх до портів, і продати — це навіть тепер не є легке, просте завдання, бо ж воно вимагає добре зорганізованого і великого торговельного та адміністративного апарату, добрих шляхів сполучення, торговельних станиць, фінансів; коротко — вимагає упорядкованої культурної держави. Крім того, за тих часів по всій Европі вешталися цілі племена, що жили з розбою, грабунку, як, напр., германи (див.: Тацит. «Германія»). Геродот, а за ним і сучасні історики малюють нам скитів як варварів–кочовиків. Звідки ж ті кочовики могли набрати таку величезну кількість збіжжя, а головне, як варвари могли зорганізувати такий великий і справний торговельний та адміністративний апарат? І дитині ясно, що скити не були ані варварами, ані кочовиками.

Як і в кожній культурній державі, так і в Скитській, напевно, були всі суспільні класи: селяни — рільники та скотарі, ремісники, торговці, урядовці, військові, бідні і багаті, простолюддя й аристократія. На великому Чорноморському степу випасали багато худоби, особливо коней, бо скити воювали лише на конях. Кіньми тоді не орали, отже, селяни їх, мабуть, багато не тримали, бо орали волами (як і в Україні наших часів), а скити мали величезне військо, отже, потребували величезну кількість коней. Можливо, що їх (та іншої худоби) випасом займалися або окрема класа скотарів, або й ціле плем’я чи племена. За тих часів люди не знали заготовлювати сіна на зиму, отже, ті скотарі, очевидно, мусили пересуватися з місця на місце. Але це пересування зовсім не означає, що ВСІ скити кочували. Сам же Геродот пише, що були скити–рільники; сам же каже, що одно плем’я (будини) мало великі, добре впорядковані міста. І справді, археологи знайшли по всій Україні чимало руїн міст, часом дуже великих, і то не лише скитської доби, але навіть ще ранішньої — трипільської. Напр., на річці Ворсклі розкопали городище, оточене почасти камінними валами, розміром 4400 гектарів. Теперішнє місто Ромни, як доказує археологія, існувало ще за трипільської доби як велике торговельне (очевидячки, й адміністративне) місто. Про руїни міст передісторичної доби будемо говорити далі. Міста ж повстають лише тоді, коли народ став осілим, і не лише рільничим, але й торговельним, з розвинутими ремеслами, с.т. коли став уже цивілізованим народом. Та й, властиво, місто зроджують ремесла й торгівля і лише почасти адміністративні потреби.

Історичні факти та єгипетські, ассирійські, арабські, грецькі історичні документи аж надто ясно говорять, що скити мали дуже велику, добре упорядковану державу. Напр., вони завоювали були майже всю Малу Азію і панували там 28 років (634–606 до P. X.). Вони не окупували Єгипет лише тому, що фараон Псамметих відкупився великою даниною. Про завоювання Малої Азії Скитами жидівський пророк Єремія пише, що воно сталося за жидівського царя Josiah (628–609 до P. X.). У Вірменії скити залишилися в областях Сакасена та Скитена ще кілька століть після поразки в Малій Азії. Там на побережжі Каспійського моря знайдено руїни величезного міста, оточеного муром 15 кілометрів довжиною. До міста вода йшла водоводом 225 кілометрів (A. Vambeiy. «Travels in Central Asia»).

Кордоном між Скитською і Римською державами в Малій Азії була річка Євфрат. Року 529 до P. X. володар Перської імперії Кир на чолі величезної армії пробував воювати скитів. Скитський король Ідантир розгромив Кира. Цю спробу повторив наступник Ідантира Дарій, який у 513 році до P. X. зазнав ще гіршої поразки. А він мав величезне військо: 700000 вояків та 600 бойових кораблів. У 55 році по P. X. римський полководець Марк Красс із своїм сином хотів не завоювати скитів, але лише приборкати їх на пограниччі Римської імперії в Дакії. Скити розгромили його військо до ноги, і він сам із сином там загинули. Геродот пише про війну єгипетського фараона Сесостриса із Скитією. Пишуть про цю війну й єгипетські гієрогліфи, лише вони скитів називають Rhuth. Сеострис жив у ІІ–му тисячолітті до P. X., отже кілька століть ДО міфічного приходу скитів в Україну.

Як бачимо, скити розбивали армії наймогутніших тоді імперій: Єгипетської, Перської, Римської. Чи могли таке зробити дикі кочові племена, не об’єднані під одним державним проводом? Проф. A. Gutschmid пише, що нема найменшого сумніву, що скити мали дуже добре впорядковану, культурну і торговельну велику державу (A. Gutschmid. «Scythia» in Encyclopedia Britannica).

У світлі наведеного то Геродотові фантастичні «королівські скити» — кочовики показуються звичайною провідною верствою — аристократією скитського народу; не дурно ж Геродот сам назвав їх «королівськими», а не якимсь іншим епітетом. За тих часів (і значно пізніше — за середньовіччя) аристократія в Европі була класою військовою (лицарі). їх найголовнішим обов’язком було боронити зброєю свій нарід від загарбання сусідами, організувати і керувати політичним та економічним життям держави. Якраз це і робили ті Геродотові «королівські скити». Іншими словами, вони були правлючою верствою, аристократією того праукраїнського народу, а не якимись чужородними зайдами, як упевняють нас чужі теорії. За свідченням самого ж Геродота, скити самі себе вважали автохтонами України і виводили свій рід від легендарного Таргита, який був сином бога неба від доньки Дніпра (A. Gutschmid. «Scythia»). Проф. K. Zeuss вважає скитів арійцями (K. Zeuss. «Die Deutschen und die Nachbarstamme»).

За M. Ростовцевим, скити прийшли в Україну не раніш VI ст. до P. X., бо не знайдено їхніх могил в Україні з VII ст. і старших. Скитські могили на Кубані: Келермеська, Маріїнська, Ульська, Костромська, Єлисаветинська — походять з VI–V–IV ст до Р. X. Скитські могили цього ж часу знайдені в Криму (Золота біля Симферополя), на Дніпрі (Томаківка), на Полтавщині (Шумейкова), на Херсонщині (Мельгунова біля Єлисаветграду). Це вказує, що скити панували на всьому степу, крім — можливо — гирла Дону та Кубані, де сиділи кімри. Знаходимо також скитські могили на Мадярщині з VI ст. до P. X.; навіть у північній Німеччині (Фотерсфельд), в області, заселеній тепер СЛОВ’ЯНСЬКИМ племенем лужичі. Не знати лише: чи ці могили вказують на поширення кордонів Скитії аж так далеко, чи то були окремі їх там колонії. Вирішиться це питання аж тоді, коли дослідять Болгарію та Добруджу.

Хоч М. Ростовцев тримається іранської теорії походження скитів, все ж і він визнає, що скити були в Україні пануючою меншістю, завдяки своїй військовій організації. Він каже, що Скитська держава була поділена на чотири краї, якими правили васальні князі. Велика шкода, що до нас не дійшли писання Ефоруса, в яких він оповідає більше про історію скитів, тим більш, що його ім’я (Ефо — рус) натякає на його «скитське» (с. т. праруське) походження. А він жив в IV ст. до Р. X.

Подібно до кімрів, скити намагалися приєднати до своєї держави Тракію та Закавказзя, щоб мати безпосереднє торговельне сполучення з Малою Азією і тим оминути посередників — греків, які на тім посередництві заробляли великі гроші. Ця тенденція скитів привела їх до контакту з Персією, яка знала скитів раніш, бо змагалася з ними в північно–західному куті своєї імперії. Навіть і після того, як перси заволоділи Малою Азією, там залишилися провінції, заселені скитами (Сакасена та Скитена), які управлялися власною аристократією. Коли візьмемо на увагу існування великої Скитської держави на північних берегах Чорного моря і сталий зв’язок північних берегів з південними, то не сумніватимемось, що перси добре знали про силу Скитської держави, і тому боялися її. Дарій планував опанувати Кавказ і Тракію, щоб (як Рим пізніше) забезпечити свої кордони. Його похід на Скитію можна пояснити тим, що він хотів продемонструвати силу Перської держави. Два–три тяжкі удари по Скитії та велика морська демонстрація на берегах Чорного моря мали метою зломити опір греків (М. Ростовцев).

Четверте століття до Р. X. було століттям величезного зросту великої Греко–Македонської імперії Олександра Великого. Величезні армії Олександра потребували величезну кількість зброї, одягу, кораблів, харчів, взагалі, всякого військового виряду, і тому грецька індустрія росла шаленим темпом, не встигаючи ті потреби задовольнити. Грецькі міста подвоювалися, потроювалися протягом кількох літ, і, відповідно, росла потреба їх у харчах та сирівцях. З Єгипту та Малої Азії не вистачало, бо там конкурували з греками перси. Балкани не могли дати багато. Лишилася єдина Україна. І греки охоче платили золотом (що його Олександр загрібав обома руками у підбитих народів) за українське збіжжя, рибу, шкіри, дерево та інші харчі і сирівці. Четверте століття до Р. X. було золотим віком Скитської держави; золото, дорогі мистецькі вироби, дорогі тканини, вино та інші предмети люксусу рікою текли до кишень скитської аристократії і взагалі до Скитської держави. Хати скитської аристократії — як показують археологічні знахідки — були переповнені дорогими мистецькими речами; їх одяг з найдорожчих тканин був прикрашений коштовними оздобами; вони носили безліч золотих прикрас та дорогоцінних самоцвітів надзвичайно високої мистецької вмілости. Коштовно оздобленою (найчастіше золотом та самоцвітами) була і їхня зброя, якої мали подостатком, бо Кавказ і Закавказзя були багаті на мідь та залізо. Недавно знайдений папірус з Oxyrhinchus каже, що скитський король ЗепеипоБ перший почав виробляти і вживати залізну зброю. На Кавказі розкопано руїни великих ливарень з I–го тисячоліття до Р. X. Закавказзя постачало мідь усім сусідам. І сучасні кавказці дуже любуються в сріблом і золотом оздобленій зброї. (Тепер москвини їх винищили за те, що вони занадто любили зброю і вміли її вживати, не вагаючись).

Римський історик Діодор (І ст. до Р. X.) оповідає, що скити мали славну королеву на ім’я Зорина (від «зоря»?). По її смерті скити поховали її в збудованій для того піраміді, яка була 148 метрів височини, а боки — 444 метри довжини (славна піраміда єгипетського фараона Хеопса є 160 метрів височини з боками 250 метрів). На жаль, Діодор не згадав місця, де та піраміда стояла. Археологи знайшли пару «пірамід» в Криму. Одна з них — біля Керчі — збудована з великих (один на півтора) каменів, дуже добре оброблених і допасованих. Місцеве населення називає її «Золота гора», а місцева легенда каже, що в ній живе надзвичайної краси королева і береже поховані там скарби. Археологи знайшли тунель до неї, збудований єгипетським способом склепіння (кожний наступний камінь нависає на одну третину над попереднім каменем). Тунель провадив до центральної камери, як це звичайно в єгипетських пірамідах. Археологи знайшли камери порожніми — хтось їх вже пограбував (за: В. Савицький. «Пірамідальні структури південної України»).

Другу могилу скитського короля знайдено недалеко від неї. Вона відома під назвою «Куль–Оба» (означає «Горбок згарищ»). Вхід до неї був через тунель довжиною 40 метрів, 3 метри широчини і 10 метрів височини. Тунель і камера збудовані також на єгипетський спосіб — пірамідальним склепінням. В камері археологи знайшли гебановий саркофаг, поділений на дві половини; в одній половині — кістяк, а в другій — статуетки богів. Так ховали єгиптян. Кістяк мав на голові золоту, дуже мистецьки вироблену корону, на шиї мистецький золотий нашийник, кілька золотих наручників, наплечників. Біля нього лежав залізний меч з золотим держаком, золотом вкритий щит, золоті рештки сагайдака, стріли та чимало всякого роду оздобленого посуду. На сагайдаку був зображений герб міста Керчі — Гриф. В тій же камері був кістяк королеви з золотою короною на голові та дуже великою кількістю всякого роду золотої біжутерії; на деяких з них були зображення сфінкса або скитів. Під підлогою першої камери була друга камера, наповнена великою кількістю мистецьких золотих речей. Було їх щось із 120 кілограмів, але до музею дійшло лише 15 кг — решту покрали москвини, хоч француз, що керував розкопками, дуже їх пильнував.

М. Ростовцев пише: «Знайдені в скитських могилах мистецькі вироби мають т. зв. тваринний стиль. З історичної точки погляду він ще цілком не досліджений. Де він повстав? Який стиль: тваринний чи геометричний повстав перше? На ці питання ми не можемо ще дати відповіді. Одне знаємо, що він є дуже старовинний: в деяких областях бачимо його — вже виразно виявленим — вже за неолітичної доби. За мідяної доби він був вже дуже поширений, хоч був ще досить примітивний. Пізніше сумерійці в Месопотамії започаткували велику зміну: завели нову схему, новий план, який дожив до наших днів. Це — геральдична комбінація двох чи трьох тварин або птахів. Найулюбленішою схемою був бій між двома тваринами або між людиною чи божественною істотою і звірами. Цій новині товаришувала інша: заведення в декоративне і символічне мистецтво фантастичних потвор, складених з різних частин тіла різних тварин, часом і людського тіла, наприклад сфінкс, леви з крилами, дракон з крокодилячою головою, ґриф і т. п. Ця інновація поширилася по всьому старовинному світі. В Греції вона була популярна за архаїчної доби, але пізніш її заступили інші, багатші, витончені мистецькі уявлення. Ассирія завела деякі великі зміни: фіґури тварин там тратять реалістичність, а набирають декоративний характер, змішаний з рослинним стилем. Весь іранський світ був під великим впливом Ассирії в першому тисячолітті до P. X., але все ж він мав свою незалежну, самостійну культуру і тому створив свій власний стиль, що ми його називаємо скитським. Скити в Україні розвинули його на найвищий ступень тодішнього мистецтва. Від VI ст. до P. X. і далі ми знаходимо в українських могилах тисячі предметів цього стилю, який вже в VI ст. до P. X. був цілком сформованою індивідуальністю, хоч і мав чимало рис, подібних до тогочасного іранського мистецтва. Ясна річ, у скитському мистецтві бачимо не малоазійські тварини, а українські» (М. Rostovtzeff. «Iranias and Greeks in South Russia»).

Скитських могил знайдено в Україні кількасот, а є їх тисячі. Найбагатші знайдено на Кубані та в Криму. Теми зображень на стінах могил та на речах, образ самих речей — все взято з релігійного та соціяльного життя скитів. Образи релігійних сцен цілком чужі грецьким; вони пов’язані із скитськими ідеями королівської влади і божества взагалі. Головна їх мета — це ритуал причастя, що його зустрічаємо пізніше в ірано–понтійському культі Мітри, який відбився і в християнстві. На ритоні (бокал з рогу) з Карадазької могили бачимо бога, що передає королеві ріг, наповнений священним напоєм. Король і бог сидять на конях (як бог Мітра пізніш на понтійських монетах та різьбах). Під копитами коней лежать тіла їх ворогів — сил зла. Це є приклад дуалізму іранської (Заратустра), а пізніше і християнської релігій. Ці самі постаті бачимо шість століть пізніше на Сусанідських знахідках (в Малій Азії). Образ ритуалу причастя є на багатьох інших скитських пам’ятках, але на них причастя подає не бог Агурамазда, а Велика Богиня. Дуже цікаво представлена ця сцена на тіярі скитської королеви з Карадазької могили. Там богиня сидить на троні, одягнена в пишні, церемоніяльні шати, і з тіярою на голові. За нею стоять дві жрекині з серпанками на обличчі. Молодий скитський князь стоїть праворуч богині, яка подає йому ріг, наповнений причастям. Ліворуч богині стоїть безбородий мужчина, одягнений по–жіночому, який подає богині круглу вазу, очевидячки, наповнену священним напоєм. Він, мабуть, є слуга богині — священик. Його обличчя і жіночий одяг натякають, що він євнух. Справді, Геродот оповідає, що між скитською аристократією була класа людей, хвора на якусь таємничу хворобу; вони змінювали свій мужский одяг на жіночий, і присвячували себе службі богині (с. т. сучасні монахи). Цих людей Геродот називає епагеап. Подібні сцени зображені на багатьох інших знахідках.

Скитські боги є виразно арійські. Найголовнішими була богиня домашнього вогнища ТАБІТА («бит» в староруській і сучасній чеській мовах означає помешкання, хата). Наступним богом був бог неба ПАПА, а його дружиною була богиня землі АРІЯ. Були ще бог сонця ЕТОЗІР, богиня плідности АРІПАСА (імена — промовисті) та інші. Та найголовнішою була Табіта. Звідки Скити взяли її культ? І що той культ означає?

Геродот оповідає легенду, яка каже, що скитська богиня зі зміїним хвостом замість ніг, полонила грецького героя Геракла і мала від нього трьох синів, легендарних родоначальників гелонів, агатирсів і скитів. Легенда ця віддзеркалюється в археологічних знахідках; у скитських могилах зображення і статуетки богині зі зміїним хвостом, наприклад, і Цимбальській могилі, на Пантикапейських трунах тощо. Пригадаймо півісторичну легенду про Амазонки. Деякі дослідники намагалися пояснити цю легенду всяким фантастичним і непотрібними гіпотезами, припущеннями… А вона пояснюється дуже просто і без жодних теорій матріярхальним устроєм.

Матріярхальний устрій і нерозривно зв’язаний з ним культ богині–матері був найстаршим у Малій Азії серед первісних автохтонів–рільників задовго перед приходом туди семітів, які принесли патріярхальний устрій кочовиків. Ми знаємо, що культ богині Великої Матері–Землі мали наші трипільці–рільники тисячі років перед появою Скитів на історичному овиді. Знаємо, які найстаршими державами, що існували в Україні: Скитською, Босфорською, Київською керували жінки–королеви (Зорина, Динаміс, Ольга). Наколи ж найвищий державний пост — королівський могли мати жінки, то, очевидячки, могли мати і нижчі, в тому числі і військові, с. т. могли бути жінки–вояки. Прикладів жінок–вояків є чимало в нашій історії київської імперської, гетьманської і сучасної (УГА, УПА) діб. Цю дивну і незрозумілу грекам роль жінки, рівнорядну з мужчиною, не могли вони інакше пояснити, як чимсь таким, як існування якоїсь жіночої військової організації, і тому створили легенду про амазонки.

Рештки матріярхального устрою наших прапредків дожили в Україні донині. Українці в своїй правосвідомості, в фолькльорі, в побуті вважають жінку за цілком рівноправну в усіх відношеннях до мужчини (повна протилежність у москвинів), навіть дуже часто жінка панує над чоловіком. Культ богині Великої Матері відбився, як у дзеркалі, і в українському християнстві. Мабуть, жодний християнський народ не має такого щиро глибокого культу Божої Матері, як саме український. Наш нарід (особливо жінки) звертається з молитвою переважно, а може, й головно до Матері Божої. В його релігійній свідомості Мати Божа стоїть нарівні з Богом, Отцем і Богом–Сином, творячи Божественну РОДИНУ: Батько–Мати–Син. Таке самісіньке уявлення, як було у кімрів, скитів, сарматів, антів. Це означає, що культ богині–матері є власним твором Творчого Духа нашої нації; культ незнищимої сили, бо має духові, психологічні корені, що губляться в непроглядних глибинах тисячоліть.

Благословенная в женах,

Святая, праведная Мати

Святого Сина на землі…

Скорбящих радости! Пошли,

Пошли мені святеє слово,

Святої правди голос новий!..

Ти Матер Бога на землі!

Ти сльози матері до краю,

До краплі вилила! Ридаю,

Молю, ридаючи: пошли,

Подай душі убогій силу…

…Все упованіє моє

На тебе, мій пресвітлий раю,

На милосердіє твоє,

Все упованіє моє

На тебе, Мати, возглагаю.

Святая сило всіх святих,

Пренепорочная, благая!

Молюся, плачу і ридаю:

Воззри, Пречистая, на їх,

Отих окрадених, сліпих

Невольників. Подай їм силу

Твойого мученика Сина,

Щоб хрест–кайдани донесли

До самого, самого краю.

Достойно пєтая! Благаю!

Царице неба і землі!

Воньми їх стону і пошли

Благий кінець, о Всеблагая!

Так устами свого ґеніяльного речника молився і молиться до Божої Матері наш нарід. І жодні видумані теорії, жодні імена, жодні вигадані родоводи нашого народу не змінять факту величезної ваги, факту, що принаймі 5000 років наш народ тримається культу Богині–Матері. Чому надзвичайної ваги?

Тому, що культ богині МАТЕРІ (а з того і пошана жінки) є найголовнішим критерієм, за яким можна визначити походження народу, і тому, що цей культ є ключем до пізнання духовости народів.

Антропологія поділяє людські культури на рільничі і мисливсько–кочові. Про питомі їм різниці ми говорили. Одною з них є та, що кочові народи ніколи не мали навіть зародків матріярхату, а всі вони мали патріярхат споконвіку. Ніякий мисливський чи кочовий нарід не мав культу богині–матері; у ні одного мисливського, кочового народу ніколи не сиділа на троні жінка. Що більше! Всі мисливські і кочові народи завжди мали жінку за істоту нижчу за мужчину, майже за нелюдину, що видко з їх фольклору, правосвідомости і побуту. Напр., народна мудрість москвинів каже: «Риба нє птіца — баба нє чєлавєк» (Риба не птах — жінка не людина). В Московщині жінка була рабинею не від часів татарщини, як брешуть москвини, але далеко, далеко раніш, про що свідчить їхній фольклор, правосвідомість і побут навіть у XX ст. У всіх кочових–мисливських народів жінка завжди була безправною рабинею, річчю в родинному і соціяльному житті.

Повну, цілковиту різницю бачимо у народів рільничих. Вони мали матріярхат, культ богині–матері; жінку вважають за цілком рівну, рівноправну і повноправну до мужчини у всіх відношеннях. У деяких народів, як, напр., в англійців, в українців жінка має чимало привілеїв.

У гіндусів вагітна жінка вважається недоторкальною, священною особою. Політичну рівноправність гіндуські жінки мали раніш, ніж багато європейських жінок.

Культ богині–матері дає нам можливість глянути глибше в духовість нашої нації. Тямка «мати» нерозривно зв’язана з тямкою «родити», бо ж найголовнішою соціяльною функцією матері є породити, вигодувати, виховати наступні покоління. В уявленні рільника природа є жива істота; в природі ВСЕ живе; живуть і рослини. Рослина ж нерозривно зв’язана з землею; звідси уявлення «земля родить». Земля в уявленні рільника є животворчою, що дає життя, а тим сама стає живою, і тямка «мати» за асоціацією ідей поширюється і на землю; створюється тямка «земля–мати». Богиня–Мати зливається в одне нерозривне ціле з Богинею Землі. Культ богині–матері зливається з культом матері–землі. Земля–Мати породжує все живе. Породжує і годує весь людський рід. Вираз «Земля–мати» в буквальному значенні «земля–ґрунт» має лише український нарід. Українець висловлюється «земля РОДИТЬ», «яблунька зародила», «рік врожайний», «дівчина вродлива», «думка породжує», «ідея зродилася» і т. п. Інші народи замість дієслова «родити» вживають у подібних виразах дієслів, що не мають нічого спільного з тямкою матері.

Пригадаймо, що український нарід є найстаршим рільничим народом в Европі. Пригадаймо всю трагічну кількатисячолітню боротьбу нашої нації за свою прадідівську землю. Пригадаймо кількість, розміри, характер усіх навал азіятів. Пригадаймо першу розкішну, найвищу тоді в Европі, культуру трипільців з їх культом богині–матері, що його мали всі оті «кімри», «скити», «сармати», «анти». Пригадаймо культ Божої Матері сучасних українців та їх культ Землі. Нарешті, пригадаймо останню азійську навалу 1917 року та її тотальне, бестіяльне нищення і культу Божої Матері і культу Землі–Матері. Пригадаймо повну ПОРАЗКУ в Україні всіх тих азіятів від ханів X ст. до ханів XX ст. включно. Повну поразку! Бачимо на власні очі, що культ Божої Матері, віра в Бога і культ Своєї Вільної Прапрадідівської Землі сьогодні горить в Україні найбільшим, найяскравішим полум’ям, ЯК БУДЬ–КОЛИ В УСІЙ НАШІЙ ІСТОРІЇ. Культ не лише у провідній верстві нації, але у ВСІЙ НАЦІЇ. Чи культ такої незнищенної, чудотворної сили могли мати кочовики, відірвані духово від Прапрадідівської Землі, Землі з великої букви, с.т. в її метафізичному розумінні?

Це є відповідь на всі теорії походження скитів.

Цю відповідь санкціонує і сам «скитський» нарід.

Кожна легенда, очищена від фантастичної форми, має в основі історичний факт, а головне — має культурний, світоглядовий ґрунт, на якому вона зродилася і виросла.

Коли Геродот був в Україні, він записав від скитів їхню, скитську, легенду. Вона оповідає, що бог неба — батько родоначальника скитів, короля Таргита — скинув був їм з неба золоті: плуг, ярмо на воли, меч і чашу. Зауважте характер речей, яким скити надавали найважнішого значення, бо створили легенду, що САМЕ ЦІ речі Сам Бог післав їм з неба. Іншими словами, Сам Бог благословив їх, скитів, на життя, якого символами є ці речі. Плуг, ярмо на воли — це символи рільництва, праці і цивілізації. Меч — символ боротьби, шляхетности, військової сили, державної незалежности, свободи. Чаша — символ жертви богам, пошана Бога, пошана духових сил (сучасні протестантські Церкви замість хреста мають чашу). Коли вдумаємося в ХАРАКТЕР всієї праісторії та історії України, то МІСТИКА ЦИХ СИМВОЛІВ СТАЄ несамовито ПРОРОЧОЮ. Направду, чи ж не в цих символах: ХРЕСТ, МЕЧ, ПЛУГ — вклалося все реальне життя України? Від трипільців аж донині? Символах, післаних нашим прапредкам з неба? Призначення України, післане Богом?

Багато, багато говорить нам — особливо тепер — ця легенда, створена нашими прапредками 3000 років тому. ДУЖЕ БАГАТО!

З наведеного ясно видко, що скити мали — як і кожний великий культурний нарід — всі класи суспільности: аристократію, військову класу, священницьку, адміністраторів, промисловців, майстрів, селянство, робітництво. Багатюща нація, що мала міжнародні зв’язки з усім тодішнім світом, напевно, мала й інші класи провідної верстви нації: мудреців, філософів, поетів, письменників, науковців, лікарів. Той факт, що їх твори не дійшли до нас, не може бути запереченням цього, бо ж безконечні навали зі Сходу азійських варварів тисячі разів палили, нищили, плюндрували всі наші скарби. Навіть з далеко пізнішої доби Київської імперії врятувалася лише мала частинка того, що було. А скільки писаних документів лишилося з зовсім близької доби Гетьманщини? Крім того, скити мабуть писали на матеріялах, що гниють (пергамент). На те, що скити мали філософів, натякають історичні писані джерела. Напр., Олександр Великий (356–323 до Р. X.) ходив війною на скитів. Перед початком боїв була у нього скитська делегація, голова якої виголосив до Олександра довгу промову, що її записав приявний секретар Олександра. На жаль, нема тут місця навести витяги з неї. Вона вражає нас надзвичайною глибиною думки, високоетичними моральними поглядами на справедливість, честь, обов’язки громадянина і провідника перед своїм народом і перед Богом. Видко, що її говорив великий філософ. Його ім’я до нас не дійшло.

Грецький історик Diogenes Laertius пише про другого скитського філософа Анахарсиса. Він був братом скитського короля Дадуїда; мати була грекиня, і тому він знав обидві мови. В 589 році він був у Греції, де його дуже шанували грецькі філософи на чолі із славним Солоном. Атени надали Анахарсисові почесне громадянство — честь, що її греки дуже цінили і не грекам звичайно не давали. Анахарсис написав велику поему та багато писав про грецькі і скитські закони. До нас його писання не дійшли. Про Анархарсиса як про скитського філософа писали Люціян, Страбон та інші, підкреслюючи його скитське походження. Все ж схоронилося кілька листів Анахарсиса до Ганнона, до короля Лідії — славного Креза. В тих листах вражає нас глибина думки та світогляд, дуже подібний до світогляду нашого філософа Г. Сковороди (1722–1794). Як і Г. Сковорода, Анахарсис ставив духові вартості понад матеріяльні. Своєю скитською національністю пишався, був гордий з неї і при кожній нагоді підкреслював, що він є скит. Ця духова спорідненість двох українських філософів, віддалених один від одного часом 2400 років, є чи не найліпшою ілюстрацією давности української духовости, сили української культури. А давність фізичних та духових властивостей є найголовнішою запорукою їх незнищимости, як говорять закони генетики. Цю незнищенність, справді, бачимо тепер у боротьбі москвинів з українською духовістю.

Інший скитський мудрець Абарис (чи не Абарус?) був скитським амбасадором у Греції і приятелював із славним грецьким філософом Пітагором. Батько грецької прози Perecydes (Пересид), що жив в IV ст. до P. X., здається, був скитом з походження. Англійський професор теології о. Ф. Ферар пише таке: Початок нашого літочислення — рік народження Христа — встановив вчений скит Dionisius Exiguus, який був ігуменом в Римі і вмер там у 525 році» (Rev. F. W. Farrar. «Life of Christ»).

Ці відомості про скитських філософів є добрим прикладом на наше припущення, що скитські писання погнили та погоріли в Україні. Промова невідомого скитського філософа до Олександра дійшла до нас, бо її текст переховувався поза Україною. Так само відомості про Анахарсиса, Абариса маємо лише завдяки тому, що вони були якийсь час за кордоном. Схоронилися листи Анахарсиса до Креза, а де його листи до брата та матері в Україні? Та навіть далеко пізніше, за Київської імперії, мали ми великого поета, що написав поему «Слово о полку Ігоревім». Ані одного примірника цієї поеми не схоронилося в Україні. Єдиний її примірник знайшли в далекій Московщині, занесений туди колись українським місіонером.

А скільки більше таких невідомих втрат? Цілком неможливо, щоб нарід мав великих філософів, а не мав письменників.

Згадаймо ще одну характеристику скитів; вона хоч маловажна, але говорить багато. В Малій Скитії (Добруджі) жив якийсь час на засланню римський поет Овідій (43 до Р. X. — 17 по Р. X.). Він жив там серед скитів і добре їх пізнав. Про них він пише: «Між ними нема одного, який не мав би при собі лука із стрілами та двосічного меча при боці. їхній голос грімкий, їх вигляд грізний, справжній образ Марса (бога війни. — П. Ш.). їх рука не є повільна, коли треба вжити меч. Всі вони кіннотники. Вони ненавидять римлян і часто в білий день засипають стрілами римські твердині. Гордий римлянин, який всіх неримлян звик вважати варварами, із здивуванням переконується, що скити вважають римлян за варварів, глузують з латинської мови. Скити шанують самих себе, лише свою націю, лише свою мову, лише своїх богів, лише свої звичаї» (P. Ovidius Naso. «Elegiae»).

Між іншим, П. Овідій походить з малого, маловідомого племени Peligni (Пелазги?), що жило в Альпійських горах і вславилося своїм спротивом Римові. В головнім місті того племени Sulmo народився П. Овідій. В XX ст. проф. Бодуен де Куртене знайшов у цій околиці якесь невідоме плем’я, що знало — як він каже — якусь слов’янську мову.

В одній із сутичок малий відділ римлян під проводом сотника Vargunteus був оточений вдесятеро більшим загоном скитів. Сотник відкинув заклик піддатися і з 20 римлянами кинувся на сотки скитів. Останні на пошану такої хоробрости самі розступилися і випустили римлян з оточення (М. Rollin. «Ancient History»). Чи такий вияв лицарської етики можуть зробити варвари, дикуни?

Та повернімось до нашої праісторії. М. Ростовцев пише: «При кінці IV ст. до P. X. влада скитів почала підупадати. Зі сходу почали натискати сармати. Босфорська держава почала усамостійнюватися. Увага скитів звернулася на захід. З питань Помпея Троґуса дізнаємося, що скитський король Ateas перейшов в 339 році до P. X. на південний берег Дунаю і напав на Істрію та почав скуповувати Добруджу. Пилип Македонський розбив скитів, але не знищив їх силу, бо з писань Юстина знаємо, що під час походу Олександра Великого на схід його генерал Зопіріон робив похід на скитію з метою охоронити Македонію від скитських нападів. Він був дійшов аж до Ольвії, але скити знищили все його військо, і він сам там загинув. Бачимо, що Скити хотіли не лише скріпити свої позиції на Дунаї, але також опанувати цілий західний берег Чорного моря. Експедиції Пилипа та Олександра вказують, що македонцям коштувало великих зусиль вигнати скитів з Тракії за Дунай. Але вони не змогли вигнати скитів з Добруджі, де Скитська держава під назвою «Мала Скитія» проіснувала ще кілька століть. Існування Малої Скитії підтверджують археологічні, нумізматичні знахідки. Маємо цілу серію монет скитських королів у Добруджі. Археологія Болгарії та Румунії є ще в пелюшках, і долина Дунаю ще археологічно не досліджена, тому ми не маємо даних встановити, як довго існувала Мала Скитія і яка вона там була. Проте і з тих небагатьох розкопок у Болгарії, як напр., Брезево, Панагурище, Бідеякове, Родюена знахідки є виразно скитські з IV ст. до P. X. Частина їх аналогічно до чорноморських є грецькі, частина — імітація грецьких, частина — чисто місцевого характеру і виробу. Це вказує на тісні зносини з населенням обширу, що тепер називається Болгарія, та на великий вплив на нього скитів. У могилах тракійських князів — васалів скитського короля — знайдена така сама кінська збруя, як і в могилах Чорномор’я. В цім можемо вбачати синтезу тракійської і скитської культур» (М. Rostovtzeff. «Iranians and Greeks…»).

Другим залишком Скитської держави була Скитська держава в Криму. Там скити змішалися з місцевим племенем — таврами. Вона існувала ще кілька століть після того, як їх вигнали сармати з чорноморського степу, і була настільки сильна, що їй підлягала Ольвія та інші грецькі міста в Криму. Скитський король Saitaphames згадується в декреті Ольвії з III ст. до P. X. як володар і зверхник скитських васальних князів. Різниця між Босфорською державою і Кримською Скитією була та, що Кримська Скитія до останнього дня свого існування — навіть за Римської влади в Криму — лишалася незалежною державою із столицею Неаполем (біля Симферополя), що її заклав в І ст. до P. X. король Скилур. Неаполь був великий — огороджений камінними стінами — культурний і торговельний центр і мав регулярну торгівлю з Ольвією, про що свідчать грецькі пам’ятки, знайдені в його руїнах. Боротьба Кримської Скитії з Босфорською державою була з чисто торговельно–конкуренційних причин. Скити хотіли позбутися конкуренції торговельного посередника — греків, а самим перебрати його функції і зиски. Бачимо, що Кримська Скитія не була ані кочова, ані варварська. Вона була, як і Босфорська, торговельною державою, експортером продуктів з України (за: M. Rostovtzeff. Ibid.).

Тепер погляньмо на теорію приходу скитів з Ірану. Геродот подає три версії походження скитів: 1) скити про себе самих; 2) чорноморські греки про скитів; 3) свою власну версію. Він пише, що єгипетський фараон Сесострис прийшов через Малу Азію до Европи і став володарем Скитії, розбивши скитів в Европі. Сесострис жив у XIV ст. до Р. X. Нема сумніву, що Сесострис воював скитів, бо ця війна записана в єгипетських гієроґліфах, хоч вони називають тих «скитів» рутенами. Отже, маємо право твердити, що Скити жили в Україні ще в XIV ст. до Р. X., а не прийшли щойно в VII ст. до Р. X., як це твердить іранська теорія походження скитів. 700 років — надто поважна розбіжність, щоб не звернути на неї уваги науковців.

Геродот був у нас на Чорноморщині і розпитував тамтешніх греків і скитів про їх історію. Іраністи кажуть, що скити прийшли в Україну в VII ст. до Р. X. Отже, від їх здогадного приходу до перебування Геродота в Україні минуло лише 200 років. Великі події в історії нації нарід пам’ятає у формі переказів, легенд, пісень довгі, довгі століття. Переселення великого народу тисячі кілометрів з жінками, дітьми, худобою — це не є просто велика подія в його історії; це є величезна подія. Чи ж скити — нарід не дикунський, а що мав своїх філософів, поетів — міг забути за 200 років таку величезну подію? А Геродот не записав від скитів ані натяку на якусь їхню легенду, переказ про якесь переселення. Більше того! Геродот записав від скитів цілком протилежну переселенню легенду — легенду, яка аж надто виразно каже, що вони, скити, є автохтонами України з незапам’ятних часів. Та легенда пов’язує походження скитів з Дніпром і каже, що Скитія була вже 1000 років стара за часів війни з Дарієм в 529 році до Р. X.

Іраністи натягають і археологію. Вони кажуть, що скитів не було в Україні до VII ст. до Р. X., бо не знайдено в Україні їхніх могил старших за VII ст. до Р. X. Перше — це неправда, бо знайдено (Майкопська, Царська, Золота, Усатова), лише іраністи роблять «маленьке» шахрайство: вони перескакують на інші ІМЕНА — кажуть, що то не скитські, але кімрійські, тракійські, меотські і т. п. Але на питання: а хто ж були ті кімри, траки, меоти та звідки вони взялися в Україні, а головно — на питання: а де ж подівся великий трипільський нарід і його культура — на ці питання іраністи не мають іншої відповіді, як творити ще більше теорій переселень, завоювань племен і народів, с. т. ще більше заплутують проблему, замість її розв’язати.

А розв’яжемо її лише тоді, коли відкинено всі чужі теорії і чужу ТЕРМІНОЛОГІЮ, а вжиємо своєї власної, української. Розв’яжемо без жодних натягнень, без крутійств, ясно, просто і ПРИРОДНО. Коли засвоїм собі твердо, що МИ, УКРАЇНЦІ, НЕ Є НІЯКИМИ ЗАЙДАМИ В НАШІЙ УКРАЇНІ, що МИ Є СПОКОНВІЧНИМИ ТУБІЛЬЦЯМИ В УКРАЇНІ, що в Україні зародилася первісна пралюдина; від неї розмножився і виріс великий нарід, що його чужі теорії називають прерізними штучними іменами, а ми, українці, маємо повне право назвати його ПРАРУСЬКИМ, бо ж зародився він і виріс на нашій споконвічно праруській землі. Цей праруський нарід поділявся на племена, з яких одні були рільниками, інші скоторями, знов інші войовниками. Деякі наші племена емігрували поза Україну; з них деякі поверталися, може, трохи зміненими. Деякі племена брали перевагу над іншими племенами того самого нашого праруського народу чи підбивали їх під свою владу і накидали своє племінне ім’я всьому народові чи іншим кільком племенам. А все те було ВНУТРІШНІМИ змінами ОДНОГО І ТОГО САМОГО НАРОДУ ПРАРУСЬКОГО.

Англійці не мають політичних причин понижувати українську націю, і це вплинуло на те, що саме серед англійських науковців є багато таких, які після знайдення нашої трипільської культури визнали теорію автохтонности походження європейців, напр., R. G. Latham, J. Geise, S. Piggot, H.Peak, H. G.Wells, J. L. Mirres, H. Sayse, W. R. Smith.

Тепер з вибухом московського шовінізму, що взагалі «плює» на всі європейські теорії і норми, москвини також визнають теорію автохтонности походження європейців, ясна річ, щоб і це зробити «общім дастаянієм», с. т. вкрасти і нашу праісторію. Проте вони за останні часи знайшли чимало археологічних та інших джерельних підтверджень автохтонної теорії. А лише вона може дати нам ясний, логічний, природний образ всіх тих нібито приходів–відходів, переселень, пересувань, якими заповнені всі інші штучні, неприродні теорії і гіпотези.

Археологія та ассирійські документи встановили безсумнівно факт перебування «кімрів» та «скитів» у Малій Азії. Але цей факт не є доказом, що вони прийшли туди з Азії (Туркестану?). А чому не з України? Відкриття трипільської культури в Україні встановило, понад всякий сумнів, факт, що в II–III тисячоліття до P. X. Україна була дуже перелюднена (2–5 кілометрів між великими селами). Скотарством тоді займалися не менше, як рільництвом. Тоді не вміли робити сіна на зиму, тому скотарство вимагало вдесятеро більше землі, ніж рільництво. З дальшим ростом населення скотарі мусили шукати нових пасовиськ. Це вони і робили — емігрували до сусідніх земель, у тому числі і до Малої Азії, за Волгу, можливо, аж до Індії.

Іраністи кажуть, що скити (і сармати) прийшли в Україну з Азії. А чому ж не знайдено донині в Азії ані одної скитської могили, хоч археологи їх там шукали досить енергійно. Знайшли були кілька могил і намагалися якось підтягнути їх під «сарматські», але це натягнення таке очевидне, що навіть завзятий іраніст М. Ростовцев каже, що вони не є сарматські, л лише «подібні». Отже, якщо скити і були в Туркестані, то зайшли туди, напевно, не з Азії, а з України. Можливо, що фараон Сесострис загнав у XIV ст. до Р. X. якусь частину «скитів» аж до Туркестану чи навіть Індії, а головно — до Малої Азії. Частину тубільного населення України. Коли ж у Малій Азії заіснували неможливі умови для мирного життя, то поверталися назад на свою батьківщину, з якою зв’язків ніколи не переривали, як це аж надто ясно показує археологія. Цих поворотців іраністи охрестили «скитами». Цей ПОВОРОТ старих емігрантів на свою батьківщину обернули на ПРИХІД чужого Україні народу. А саме ТОДІ — VIII–VII ст. до Р. X. в цілій Малій Азії була така колотнеча, війни, напади племен на інші племена, що годі було думати про мирне життя. І саме тоді — в VII ст. до Р. X. з’являються «скитські» могили в Україні.

Україна тоді була дуже перелюднена, і якби прийшов якийсь чужий нарід, то, напевно, була б дуже велика війна. Ані археологія України, ані історичні писані джерела чужинців, ані свідомість народу (легенди, перекази, пісні) — ніщо не натякає на будь–яку війну в Україні в VII ст. до Р. X., с. т. під час того «приходу» «скитів». Чому? Бо ті «скити» не були ніяким чужим народом. То були ті самі праруси, що були емігрували колись з України.

Іраністи кажуть, що в скитських могилах інша культура (іранська), ніж у могилах тубільців (кімрів, траків, трипільців). По–перше, не інша, а лише відмінна. І цілком зрозуміло чому. 700 років перебування поза Україною природно змінили тих емігрантів чимало (в Америці змінює за 7 років). По–друге, ті зміни другорядні, а найголовніше — РЕЛІҐІЯ є та сама (хіба змінили імена богів).

Найвище божество — богиня Велика Мати та сама. А релігія ж є найконсервативнішим первнем в духовості народу. І релігія ототожнювалася з національністю (навіть далеко пізніш — в Україні аж у XVI ст.).

Творцями іранських, готських та інших «старшебратських» теорій були НІМЦІ. Цей факт вказує на політичну тенденцію тих теорій.

Тенденцію доказати, що українці — це «субстратний» нарід, нарід фелагів–рабів, над яким вічно панували чужинці. Тому–то поворот прарусів зробили приходом чужинців. Скрайній час нам, українцям, розкрити цю брехню.





XVIII СПОКОНВІЧНА УКРАЇНА | Українець і Москвин: дві протилежності | XX УКРАЇНСЬКА ДЕРЖАВА САРМАТСЬКОЇ ДОБИ