home | login | register | DMCA | contacts | help |      
mobile | donate | ВЕСЕЛКА

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add
fantasy
space fantasy
fantasy is horrors
heroic
prose
  military
  child
  russian
detective
  action
  child
  ironical
  historical
  political
western
adventure
adventure (child)
child's stories
love
religion
antique
Scientific literature
biography
business
home pets
animals
art
history
computers
linguistics
mathematics
religion
home_garden
sport
technique
publicism
philosophy
chemistry
close

реклама - advertisement



XXII

ПРАУКРАЇНЦІ ПОЗА УКРАЇНОЮ


Археологічні знахідки вказують, що люди, які жили між Євфратом і Тигром в Месопотамії з–перед 5–8 тисяч років, були культурно споріднені з людьми, які жили тоді над Дніпром і Дністром. Французький археолог Г. Масперо, що знав українські археологічні пам’ятки, розкопуючи могили в Єгипті і порівнюючи єгипетські знахідки з українськими, каже: «Якби я не сам розкопав ці єгипетські пам’ятки, то я був би закладався, що їх знайдено в Україні» (за: G. Maspero. «New Light on Ancient Egypt»). Проф. В. Сміт пише: «На схід від Єгипту цілий Арамський край і далеко поза Євфрат заселював нарід Ruthen. Цей нарід мав добре скроєний одяг, був ясноволосий, мав сині очі. Мав надзвичайно майстерно вироблені мистецькі золоті, срібляні, порцелянові речі (пригадаймо порцеляну трипільців. — П. Ш.), що свідчить про його високу культуру та розвинений мистецький смак» (F. Smith. «The Ancient History of the East»). В Малій Азії біля міста Мосулу в руїнах старовинного міста Хорсабад (Хоре — ім’я праукраїнського бога, «бад» — від «обитать») знайдено срібляний таріль із зображенням скитів та написом. Букви того напису подібні до сарматського письма. Приблизно в 1700 році до P. X. завоювали Єгипет люди, яких греки прозвали «гіксоси», що означає «королі пастухів». Проф. I. Rosellini у своїй книжці «Monumenti Storici» пише, що гіксоси — це скити. Єгипетські гієрогліфи називають гіксосів «аму». Цією назвою єгиптяни називали західню Азію, територію скитів. Там була колись річка Аму. Також сирійська долина називається Amuq, а вона була колись заселена європейським народом Гітитами. Гіксоси, завоювавши Єгипет, наставили свою династію, яка панувала там 120 років (1700–1580 до P. X.). З тої династії був фараон на ім’я Khian. Це ім’я знайдено вирізьбленим на сфінксі в Багдаді та на посудині, знайденій на острові Кріт. Чи мав якийсь зв’язок наш Київ з тим фараоном Кияном? (М. Савицький). Виходячи з Єгипту, гіксоси затрималися в країні Retenu (чи Рутену?) і побудували там твердиню, що її назвали Elrussalem. «Салем» означає «мир, спокій», «ель» — граматична форма на означення родового відмінка. Отже, Ел–Рус–Салем у буквальному перекладі виходить «Руський спокій» — очевидячки, спокій від ворогів, с. т. твердиня. Археологічні знахідки в тій країні «Ретен» ясно показують, що семітів там не було аж до XII ст. перед P. X.

У XVIII ст. до P. X. на землі теперішньої Туреччини прийшов європейський нарід гітити. Це не був великий нарід, проте був войовничим і дуже культурним. Він мав добре зорганізоване військо, вищу за єгипетську та ассирійську військову тактику; мав кінноту на бойових колісницях. Завдяки цьому вони підбили під свою владу всю Анатолію (тепер Туреччина) і створили сильну державу, яку не могли подолати могутні тоді Єгипет та Ассирія. Завдяки своєму географічному положенню — між Европою і осередками тодішньої найвищої цивілізації: Єгиптом, Ассирією, Індією — гітити відіграли дуже велику роль в історії світової культури. Вони принесли до Малої Азії штуку обробки заліза, видумали силабічне (складове) письмо, яке потім позичили у них кіпрські греки, а з нього згодом виробили старо–грецьке (T. К. Cheyne. «Hittites»). На плоскорізьбі на стінах їхнього великого храму в Abusimbel зображено гітитів з голеною бородою, з вусами, декого з оселедцем (мабуть, королі, бо мають діядему на голові), одягнені в типовий скитський одяг, чоботи, мають типово скитську зброю. Головним божеством у гітитів була Kubile Богиня — Мати, та сама, що у скитів, сарматів, аланів, сліди якої дожили в нашому народі аж до наших днів в образі Купала. Так само другу гітитську богиню кохання і плодовитости Lil Wani наші праруси святкували на весні під іменем Лелі і також зв’язували її з коханням і плодовитістю; її залишки бачимо в українських обрядових піснях (Ой, Леля, Лелічко). Інші гітитські боги: Yaris — це наш Ярило, Tarhund — це скитський Таригей. У згаданому гітитському храмі був жертвенник у формі рівнораменного хреста і з круглим вікном навпроти нього. Такі самісенькі жертвенники — у формі хреста і з круглим вікном над ним знайдено майже в кожній хаті наших трипільців. і

Гітити мали знак тризуба. Найстарші зразки гітитських тризубів бачимо на гітитських печатках (у Бритийському музеї) та на плоскорізьбі з міста Zinjirli (в Берлінському музеї). Гітитські тризуби дуже подібні на тризуби, що є на «голосниках» (порожня цегла) св. Софії в Києві та на монетах Володимира чи Ярослава, і дещо нагадують тризуби аланів. На деяких гітитських тризубах вирізьблені галки. На великому бронзовому тризубі з Олександрівської могили на Запоріжжі (з III ст.) зображені галки. Старим гербом нашого міста Галич була галка з золотою короною. Вершок державного прапора, що його при урочистостях несли перед гетьманом І. Мазепою, був оздоблений золотою фігурою галки. Гітитський бог, якого символом був олень, зображений на гітитських різьбах з галкою в руці. Пригадаймо, що говорив В. Щербаківський про оленя. На плоскорізьбі, знайденій в нашій Базькій могилі, зображена галка як емблема бога. Над тризубом з Малахівської могили (в Україні) зображено знак, подібний на грецьку букву «тета». Такий самий знак є над тризубами, вирізьбленими на скелях місцевости Yazilikaya в Анатолії — колишньому осередку гітитів. Цей же знак є і в етруському письмі. В Арменії на дні озера Севан знайдено тризуб, подібний на гітитський і київський. Пригадаймо, що в Арменії були дві області (Сакасена та Скитена), заселені скитами. Гітитська держава займала весь простір теперішньої Туреччини, с. т. була безпосередньою сусідкою тодішньої України. Згаданий проф. Т. Чейн каже, що гітити прийшли з Дунаю. Склавши все сказане про них разом, можемо твердити, що ті «гіганти» були ніхто інший, лише наші праруси. Гітити панували в Малій Азії 150 років (1580–1200 pp. до P. X.).

По гітитах, у період 1200–850 pp. до P. X., прийшли до Малої Азії кілька народів з Арабії (семіти) і з Европи. З європейських найбільшим був нарід кімри, які, втікаючи від скитів з нашої Чорноморщини, прийшли через Балкани і Босфор в 680 році до P. X. Кімри, як ми вже знаємо, були безсумнівно прарусами, нащадками трипільців. У 632 році до P. X. Малу Азію окупували скити і витиснули кімрів до Кападокії, де вони лишилися вже назавжди. Між європейськими емігрантами, крім кімрів, були й інші народи, які визнавали богиню Велику Мати, як, напр., фриги.

У цій мозаїці народів Малої Азії бачимо, що гіксоси, гітити, кімри, скити займали перше місце — були володарями Малої Азії протягом століть. Відомості, що їх ми маємо про ті народи, аж надто ясно натякають на те, що ті народи були праруси. На це натякає також і проф. Дж. Гейз, який каже, що південно–східна Европа (с. т. Україна. — П. Ш.) була більш як 2000 років величезним резервуаром, джерелом, з якого виходили незчислимі колонізатори Західної Европи і Малої Азії. Він каже, що ті колонізатори належали до одної раси (індоєвропейської), говорили одною мовою, яка вже на нових місцях поселення розбилася на окремі прамови, з яких повстали сучасні європейські мови (J. Geise. «Man in the Western World»). Його думку, що колискою європейських народів була Україна, поділяють у тій чи іншій мірі чимало англійських науковців, як, напр., S. Piggott, A. Childe, Н. Peak, J. Mirres, Н. Wells. Німецькі науковці, навпаки, тримаються іранської теорії. Та археологія є на боці англійських науковців. Начальник французької експедиції до місцевости Rasshamra в Малій Азії, даючи звіт про розкопки тамтешніх могил з ІІ–го тисячоліття до Р. X., пише, що в горішній верстві знайдено предмети виразно європейського походження; правдоподібно, походять з Балкан (а ще правдоподібніше — з Кавказу, як це доказав на інших могилах М. Ростовцев. — П. Ш.) і принесені звідтам гітитами. При цьому він пригадує, що за тих часів (ІІ–е тисячоліття до P. X.) Палестина і Сирія називалися Rutenu із столицею Naharina (S. F. Scheaffer. «The Cuneiform Texts of Rasshambra — Ugarit»).

Грецький письменник Pindar у своїм творі «Pythians» пише, що скити мають багато спільного з єгиптянами. На це натякає й археологія. В Єгипті була богиня Ізида. Бронзову її статуетку знайдено в нашій Малаській могилі, а біля чорноморського порту Батум є і нині річка Ізіс. Назва Батум є також єгипетська: «па» означає «святиня», «тум» — «сходяче сонце»; Патум — святиня сходячого сонця. В Єгипті були святині Парвар, Парнев, Арнесер. В Україні були племена, що поклонялися єгипетським богам. Єгиптяни мали бога з чотирма обличчями. В Україні знайдено камінного боввана з чотирма обличчями і мітичною різьбою — т. зв. «Євітовида». Такий Євітовид був у храмі на острові Ругія (Балтицьке море) у тамтешніх прарусів. Єгиптяни мали бога Apis. Скити мали Арі. Єгиптяни мали бога Хонс; Руси — Хоре. Геродот каже, що у скитів Хорсові був посвячений кінь. В англійській мові кінь — horse, а серп — scythe. Ім’я єгипетського бога Тму входить до назви нашого князівства Тмуторокань. На Кубані (Тмуторокані) знайдено голову сфінкса, цілком подібну до голови на другій піраміді в Ґізі (в Єгипті), а крім неї, знайдено там уламки колони з єгипетськими гієроппіфами (R. Cassels. «World’s History»).

Проф. V. S. Vaux пише, що основних перської релігії Заратустра був скитом з походження («Nineveh and Persepolis»). Грецький історик Diodorus (І ст. до P. X.) також пише, що Заратустра був скит. Він учив, що в світі йде стала боротьба сил Зла з силами Добра, сил Сатани з силами Бога і що майбутнє людства залежить від того, в якій мірі люди будуть поборювати сили диявола серед себе і в собі.

Перси називали скитів Sakai. Частина скитів–саків оселилася десь в V ст. до P. X. в Індії і там мали свою державу Sakya. Старший син короля Suddhodan’a — відомий потім під іменем Будда — заснував буддійську релігію. Слово «будда» означає «awaked» (збуджений) (T. R. Davids. «Buddhism». Encyclopedia Britannica). Будда проповідував примат духового над матеріяльним і вчив, що лише духове самовдосконалення та любов ведуть до особистого і суспільного щастя. В Україні за часів Київської імперії одною з найпопулярніших книжок була книжка про Варлама і Иоасафа. Це була перекладена з грецької мови на тодішню українську біографія Будди, що її написав невідомий автор, переробляючи на християнський лад (Л. Білецький. «Енциклопедія Українознавства»). Між іншим, індуські священні книги називаються «Веди».

Єгипетський бог Хонс зображений з оселедцем. Оселедець носили єгипетські фараони, гітитські королі, скитські аристократи, руські (українські) королі, українські козаки і більш ніхто в світі. Найулюбленішими барвами в Єгипті і в Україні були золота і блакитна. Донька короля нашої Босфорської держави Митридата на ім’я Митридіта була жінкою тогочасного єгипетського фараона, а друга його донька, Нісса, була жінкою короля острова Крит. Донька ассирійського короля Асур–Гардона (681–668 до Р. X.) була жінкою скитського короля Прутена. Наша ріка Дін колись називалася Танаїс. В Єгипті була ріка Таніс й місто Таніс. На Дону було місто Таніс. Назви Кубань, Манич — єгипетські.

Дунай за старих часів називався Істер. В Малій Азії була богиня Істар. Теперішнє місто в Малій Азії Баальбек раніш називалося Дуніп. У Сирії було місто Тире. Дністер колись називався Тирас. Недалеко від Багдаду було місто Самара; ми маємо річку Самара; а московське місто Самара заклали українські місіонери, заклавши перше там монастир, з якого виросло місто. Євфрат по приходу арабів називався Прат; ми маємо річку Прут. В ассирійській мові «сару» означає цар, а «мату» — рівнина (степ). Ми маємо сарматів, які, справді, були царями нашого степу. В ассирійській мові «алані» означає «міста». Назва нашого племені — алани. В Україні було так багато міст, що варяги прозвали її «Країною міст» (Ґардарікі). В ассирійській мові олень називався «рус». Пригадаймо, що говорив В. Щербаківський за оленя.

Для нас цікавими є такі, наприклад, єгипетські слова як: мест — помста, чебет — сандал, рек — рік, адар — удар, вараг — ворог, моут — мати, кас — кість, гат — хата, мерт — селянин (в староукраїнській: смерд), мер — могила, родіт — давати, сокарі — коваль, пек — булка, комастес — косматий, мут — матір, манес — дух (мана), пат — палиця (патик), вод — команда (провід), водит — військовий похід, гапат — обіймати (хапати), сіп — сліпий, бегес — бугай, пут — небо (путь зірок), тес — ніж (тесати), амон — схований (омана), ремен — рамено, рет — нога (ратиця), ведет — око, датрука — дає, тнет — тяти, гані — гонити, замет — пустеля (заметена піском).

Або такі ассирійські слова, як, наприклад: сілік — сильний, дубін — кілок, падану — грім, лісану — язик, муду — мудрий, насу — нести, нестя — жінка (невістка), неб — пан, надану — дати, еду — один, сісу — шість, сібу — сім, зумру — тіло. Або перські: мовда — говорити, кон — кінчати, дів — диявол, агур — бог, адача — щастить і т. п. (В. Савицький. «Українське словництво у вавилонській та ассирійській мовах»).

На сучасній мапі Судану зустрічаємо такі назви: Агір, Байова, Бебай, Гурма, Гальма, Гарбай, Гурдан, Дубава, Думна, Драва, Курбас, Камане, Квола, Кіява, Лема, Мак, Мара, Мазуза, Рано, Сано, Сова, Сідик, Футра, Ярва, Яру і т. п. Там в горах живе нині якесь неарабське і немуринське плем’я, що має легенду про прихід їхніх прапредків «з далекої країни» (Д. Старух. «Про старинність слов’ян»). Пригадаймо майже столітнє перебування в Африці наших аланів у IV ст. та титул північно–африканських володарів Rex Allanorum et Vandalorum.

Наші мовознавці цікавляться українізмами в мові М. Гоголя. На жаль, ані один з них не поцікавився українізмами в мові жидів та слідами прарусів у Палестині чи взагалі в Малій Азії. А цим питанням цікавилися навіть чужинці. Англійський професор J. Eadie, який не знав жодної слов’янської мови, пише, що слово «Ізраіл» в перекладі значить «Who has seen God» (той, хто побачив Бога) (J. Eadie. «Dictionary of the Holy Bible»). «Іздра» — це наше «уздріл» (побачив), «ел» — жидівське «бог». Ізра–ел виходить, «той, хто побачив Бога». Так англієць і переклав, хоч не знав жодної слов’янської мови.

Як знаємо, скити панували над Палестиною (над жидами) 28 років. їх прихід (завоювання) описують у жидівській Біблії Ісайя, Єремія, Єзекіїл, Наум, які пишуть, що скитська влада накидала жидам свої закони. Перед приходом до Палестини жиди були кочовиками на низькому ступені цивілізації, на щалатякає той факт, що всі назви місяців у жидівській мові є не жидівські, а, позичені, напр., нізан, сіван, кислив, адар, жив, видар тощо. Значить, жиди не мали свого календаря, на що натякає також і їхня назва Нового року. Потім законами, що їх встановили скити в Палестині, мабуть, був закон чи наказ святкувати скитське державне свято Нового року. Цілком природно, жиди назвали його «Руським святом». У жидівській мові Новий рік називається «Рош Гашана». Жидівська азбука має ту саму букву на звуки С і Ш, бо жидівська мова взагалі змінює звук С на III. «Га» — це жидівська граматична форма на означення жіночого роду. Таким чином, Рос–га–шана означає буквально «руське пошанування», Руське свято (Ю. Лісовий. «До праісторії України–Руси»). Пригадаймо, що нарід, який жив у Палестині перед приходом туди семітів, єгипетські гієрогліфи називали Рутен, Рос (Ріс).

У жидівській мові є багато, наприклад, таких слів: омер — обмір, мишлей — приповідка, нафталі — невдалий, нагорей — горіти, надаб — дарувати, зараг — ясність, думаг — мовчанка, шемен — олій, молодаг — молодь, міна — вагова одиниця, гатг — праса, шалев — щасливий, дерех — дорога, зера — зерно, яшен — ясний, лемеш — перевертати, ягва — бог, назви річок: Арно, Ярмук, Єрихон. Сама назва Палестина не є жидівська, а походить від «філістини», народу, що жив у Палестині перед приходом туди жидів (в XIII ст. до Р. X.).

«Єгипетські гієрогліфи називають Палестину «Горішнє Рутен». «Долішнє Рутен» простягалося до Євфрату. Нарід, що заселював цей простір, називають вони «рутен» (A. Socin. «Syria». Encyclopedia Britannica). J. T. Peters також каже, що Палестина перед приходом туди жидів називалася Ruthen і що палестинські рутени були народом високої культури, мали свою багату історію, яку жиди переробили на свою (аналогія до москвинів. — П. Ш.) (див.: J. Т. Peters. «Early History of Hebrew»). E. Clodd пише, що на ассирійських таблицях Tell–el–Amar–na (переховуються в Бритийському музеї) записана легенда про вавилонського короля Саргона, яка оповідає, що його знайдено немовлятком у кошику на річці. Ці таблиці писані кунеіформним письмом, що існувало в Палестині в XV ст. до P. X., отже, сотки років перед часами, коли писалася жидівська Біблія і легенда про знайдення Мойсея в кошику на річці. Таких плагіятів в жидівських св. книгах є більше. Напр., перекази про сотворения світу, про первісний рай і переступ Божого закону Євою, про потоп і т. п. створили філістини й існували в Палестині сотки років перед приходом туди жидів. Жиди лише переробили їх на такі, які ми знаємо тепер (за: E. Clodd. «The Story of Alphabet»). Те саме пише і W. L. Courtney в своїй «The Literaly Man’s Bible».

W. Boscawen пише, що клинкове письмо не є винаходом семітів, але винаходом народу, що жив у Малій Азії задовго до приходу туди семітів (W. Boscawen. «Bible and Monuments»). Єгиптяни називали той нарід рутен; старовинні і сучасні історики називають його різними іменами: гітіти, фінікійці, філістини, фанаанці і т. ін. Проф. Дж. Гейз пише, що фінікійці були дуже старим народом і дуже культурним, бо вже в XVI ст. до P. X. вони торгували з усім тодішнім цивілізованим світом (отже, і з Україною. — П. Ш.), і мали великі торговельні міста–порти на Чорному та Середземному морях. Завдяки широкій торгівлі фінікійці самі перебирали чимало з культур (і релігій) народів, з якими торгували, і розносили культуру по всьому знаному тоді світі, з якої повстала пізніше жидівська і грецька, а з останньої — латинська (за: J. Geise. «Man and the Western World»). Але T. K. Cheyne каже, що грецьке письмо повстало з гітитського («Hittites»).

На початках були жиди дуже примітивним кочовим народом, що окремими племенами мандрував, випасав свої вівці і з того жив. Вони були поганами, кожне плем’я мало свого племінного божка, напр., кеніти мали божка Ягва, якого пізніше Мойсей підніс до ранги всежидівського. Одне з племен — левіти зайшли в XIV ст. до P. X. на єгипетську територію і там кочували. Єгиптяни потребували багато робітників для своїх величезних будівельних проектів, отже, природно, запрягли до роботи і жидів. Ясна річ, пастухам, що звикли сидіти цілими днями і лише дивитися, пильнувати свої вівці, не сподобалося тягати величезні камені для єгиптян, і вони в XIII ст. до P. X. втекли з Єгипту до Палестини. Скориставши із сварки поміж місцевими народами, жиди захопили дещо землі в Ханаані, але їхні слабкі пастуші сили були, ясна річ, заслабкі, щоб відібрати всю Палестину. Тому хитрі жиди вжили іншого способу, що його тепер називаємо пенетрацією, просяканням у життя чужого народу, захопленням впливових позицій, захопленням влади зсередини. Цього способу, що показався дуже успішним в XIII ст. до P. X., жиди навчили дурних москвинів 33 століття пізніше в XX ст. і — як бачимо на власні очі — успішного і тепер. Отже, жиди змінили своє життя з кочового на осіле; вивчили мову фінікійців, позичивши багато до своїх (трохи слідів тих позичок ми навели); навчилися від фінікійців рільництва і штуки торгівлі; самі почали торгувати, захоплюючи торгівлю та впливові позиції щораз більш, так що в II ст. до P. X. вже мали силу цілком перебрати всю державну владу від фінікійців, створити своє королівство.

Будучи в Єгипті, мудрий Мойсей побачив у єгиптян і зрозумів величезне політичне значення для нації мати один найвищий авторитет — найвищого законодавця і суддю, наказам якого корилася б уся нація сліпо і без вагань. Такою особою у єгиптян був фараон, що його єгиптяни мали не лише за короля земного, але й за Бога. Ґеніяльність Мойсея і є власне в тому, що він дав жидам таку особу. Власне ТАКУ, с. т. Бога, який є одночасно і король земний. Мойсей з племінного божка Ягви зробив великого, всежидівського НАЦІОНАЛЬНОГО Вождя і Покровителя. Мойсей встановив догму, що Великий, Єдиний Бог (Ягва) є Богом ЛИШЕ жидівським; є Богом жидівської НАЦІЇ. Ягва є лише там, де є жиди. Лише жидівський нарід є народом Божим, вибраний Богом для здійснення Його задумів. Таким чином, Бог в уявленні жидів не є якоюсь абстрактною (небесною) силою, але цілком реальною, живою особою — Вождем жидівської нації. Власне так розуміли (і розуміють) і відчували (і відчувають) жиди прихід Месії.

«Конфлікт поміж Христом і його патріотичними земляками був принциповий і безкомпромісовий. Жидівське розуміння «Нового Єрусалиму» базувалося на задушевних бажаннях жидівського народу скинути зненавиджене римське ярмо і повернути державну незалежність. Тому вони спонтанно привітали в’їзд Христа до Єрусалиму, привітали як народного героя, що прийшов те задушевне їхнє бажання здійснити. Навіть апостоли питали Його: «Господи, чи не в цей час двигнеш Ти царство Ізраїля?». Зверніть увагу: «Ізраїля»! Так розумів роль Христа й Юда. Побачивши, що помилився, він як жидівський націоналіст, зненавидів Христа, бо зрозумів, що Христове розуміння «Нового Єрусалиму» як не земного, а небесного, як духового відродження, — в корені нищить жидівське розуміння як панування жидівської нації тут на землі. Націоналіст Юда знищив Того, Хто нищив його найсвятішу мрію. Ніби грошова спонука зради — це байка для дітей. Сама її мізерна сума свідчить проти грошового мотиву. Сучасний жидівський автор Шолем Аш в своєму творі «Назареєць» зворушливо описує болюче заломання Юди. Отже, і сучасні жиди пояснюють вчинок Юди жидівським націоналізмом; вчинок, з їхньої точки погляду, похвальний, а не ганебний» (Н. S. Phillips. «In Light of Cross»).

Ця ідея показалася такою величезною, незнищимою жидівською силою, що вона не лише врятувала жидів від асиміляції, навіть у діяспорі, але й здобула жидам таку політичну роль у світі, яка є в мільйони разів непропорційна ані до їх числа, ані до їх культури. Ця ідея не послабилася ні на макове зернятко за останніх 2000 років; вона є в повній силі і нині. Напр., сучасний жидівський письменник Ф. Ловський пише: «Бог через посередництво Ізраїля діє в історії всіх народів і понині» (F. Louvski. «Antisemitism et mysere d’Israil). Наводимо це на те, щоб пригадати про роль і силу месіянських ідей взагалі та кинути жмут світла на роль жидів в українській історії, особливо за її останнього 40–річного періоду. На жаль, донині ми не маємо великої наукової праці на тему ролі жидів в нашій історії. Були б мали — були б заощадили кілька мільйонів українських життів.

Жиди позичали і позичають багато від інших народів. В тому нема нічого ані злого, ані надзвичайного чи специфічно жидівського, бо ж усі народи позичають один від одного. Але подавати позичене за твір свого народу — це називається крадіж. Власне це і робили жиди (і москвини) на широку скалю. Ніхто ще не дослідив, скільки в Біблії є жидівського, а скільки «позиченого».

Коли пригадати, що над цілою Малою Азією, отже, і Палестиною, панували 150 років гітити, які прийшли з України і, можливо, були прарусами; що в Палестині довго жили і мали свою державу кімри, які також прийшли з України і були, напевно, праруськими; що вже цілком певні праруси–скити панували над Палестиною 28 років; що вся українська і малоазійська праісторична культура понад всякий сумнів споріднена; коли все це взяти на увагу, то мимоволі виринає запитання: чи не праруси створили азбуку, з якої потім розвинулися грецька та латинська? Чи не праруси були авторами біблійних переказів про сотворення світу, рай, Єву, світовий потоп тощо? Чи не праруси були творцями ідеї вічної боротьби сил диявола з силами Бога (Заратустра)? Або ідеї морального самовдосконалення людини та ідеї обов’язку любити (Будда)? Чи не прарусам була об’явлена з неба найбільша ідея, що її має людство, — ідея Єдиного Бога, Сотворителя і Вседержителя Всесвіту. І, нарешті, питання: чия кров була в жилах воплощенного сина Божого — Божественного Післанника й Учителя духового оновлення людства — Ісуса Христа?

Питання — в світлі всього наведеного вище — НЕБЕЗПІДСТАВНІ. Тепер погляньмо, що позичали греки, цей малий нарід, але який відіграв велику роль в історії всієї Европи взагалі і в нашій теж.

G. Fallmerayer каже, що в сучасній грецькій мові є багато слов’янських коренів, а в старій Греції, особливо в Пелопоннесі, їх було дуже багато (G. Fallmerayer. Encyclopedia Britannica). Гомер і Геродот пишуть, що первісним населенням Греції (до приходу греків) був нарід, що говорив «варварською» (с. т. негрецькою. — П. Ш.) мовою. Англійський історик С. Thirwall каже, що той нарід називався «пелазги» і заселював всю Грецію, яка і називалася тоді Пелазгією. Він каже, що в грецькій мові є далеко більше пелазьких слів, ніж досі припускали, і що мову пелазгів треба вважати за основу чи первісну стадію розвитку мови грецької (С. Thirwall. «The History of Greece»). Архиепископ Кантерберійський J. Potter пише, що пелазги прийшли до Греції з Руси і були скити і що цю думку поділяє професор грецької історії G. Dunbar (J. Potter. «Archeologia graeca»). Саме ім’я «греки» не є грецьке. Греки себе називають «геллени».

Первісний грецький нарід поділявся на два головні племені: дорійці та йонійці. Перші емігрували з Малої Азії на острів Крит, а з нього далі до Греції, де змішалися з місцевим населенням — пелазгами. Від пелазгів вони перебрали культ бога неба, на що натякає Гомер у своїй поемі про Ахіллеса, в якій Ахіллес молився до «Зевса Пелазгів». Йонійці лишилися в Малій Азії; розселилися головно на побережжі Чорного та Середземного морів по фінікійських містах і змішалися з фінікійцями. Від фінікійців греки навчилися мореплавства і торгівлі, а згодом перебрали від них торгівлю, в тому числі і торгівлю з Праукраїною. Десь близько IX ст. до P. X. греки запозичили від фінікійців їхню азбуку. Греки перейняли від фінікійців роль переносника світової культури до всіх народів, з якими торгували, отже, і до України. З України вони принесли до Греції ідею вільної (не рабині) жінки, яку висловили в своїй легенді про наших амазонок.

У північно–західному кутку малої Азії жив нарід дардани, який поклонявся пелазьким богам, що вказує на їх спорідненість з пелазгами. Дардани заклали королівство Троя і пізніше називалися троянцями. Багатомовним є факт, що троянські герої мали подвійні імена в грецькій літературі, напр., Олександер і Парис називалися також Гектор і Дарій (J. Donaldson. «Grece». Encyclopedia Britannica). Виходить, що самі троянці називали себе негрецькими іменами. Це натякає, що вони не були греками (пелазгами?). Троянські війни були боротьбою за Босфор і Дарданелли. Чи не походить і саме ім’я Дардани (чи Дарданелли) від слова «дар» в значенні «мито» за переїзд кораблів тими протоками? Пізніш якраз на цій заселеній троянцями землі виросла велика Понтійська держава. Яку роль відіграли троянці в її розбудові — мало відомо.

За часів розквіту Греції грецька культура і грецька мова панували на всіх сусідніх землях серед провідної верстви тих народів. Грецька мова була мовою науки, філософії, літератури аж до часів, коли цю роль перебрала латинь. Тому нема нічого дивного, що багато негреків гречилися, оселювалися на стало в самій Греції. З цих згречених чужинців вийшло чимало славних творців грецької культури і чимало грецьких державних мужів (включно з королями) та полководців. Зрозуміла річ, греки подають їх за чистокровних греків, а що головним джерелом до їх біографії є та ж грецька література, то і встановити їх справжнє походження майже неможливо. Проте деякі сліди їх негрецького походження зустрічаються. Напр., Плутарх згадує про філософа Споруса Бористенікуса (Бористеном греки називали Дніпро). Вартим уваги є і складник «рос» у цьому імені. Тоді ж жив грецький науковець Денис Тракс (з Тракії). Підозрілим щодо грецького походження є батько грецької прози Пересідес. Король Понтійської держави Митридат Великий не був греком напевно. Візантійський імператор Юстин І (королював 518–527) походив з Дакії. Його наступником (527–574) був його небіж Юстин II. Імператор Юстиніян (483–565) походив з Ілірії і називався перше Управда (Encyclopedia Britannica). Знаємо, що греки любили перекладати значення чужомовного імени на грецьку мову. Just означає «справедливість». Наше слово «правда» також має це значення. Греки так і переклали наше ім’я Управда на Юстиніян. Юстиніян І уклав кодекс римського права, збудував св. Софію в Царгороді. Головнокомандуючим грецькою армією за Юстиніяна був Велизар, цілком певно рус.

Та найцікавішою для нас є постать творця величезної греко–македонської імперії Олександра Великого (Македонського). Він був найулюбленішим героєм в українській літературі XI–XIII ст. і навіть далі, аж до XVIII ст. Роман «Олександрія» Псевдо–Калістена та його варіянти в перекладі з грецької на староукраїнську мову були дуже розповсюджені в Україні кількасот років.

Чому, звідки така симпатія українців саме до Олександра Македонського? Пояснення, мовляв, в Україні, а зокрема, в нашому університеті — Могилянській Академії взагалі учні виховувалися на грецькій літературі — не вистачає, бо ж вони виховувалися в рівній мірі і на римській, а в римській історії є постаті не менші за Олександра Македонського. Постає питання, чи не тому, що Олександр був власне македонський? Чи українці XI–XIII ст. та наші спудеї Могилянської Академії часом не знали дещо такого про Олександра, чого не знають наші історики, виховані в чужих школах і на чужих теоріях?

Чужі школи і чужі теорії можуть завести на манівці своїх студентів. Але ніщо в світі не заведе на манівці здоровий національний інстинкт. Українці XI–XIII ст. МАЛИ той здоровий національний інстинкт і тому не підпали під гіпнозу «старшебратських» теорій. Властиво, цей їхній національний інстинкт підказував їм (плюс ще не забуті історичні перекази), що Олександр Македонський не є для них чужинцем, що він властиво є РУС, як і вони самі. А його слава є їхня слава і гордість. А наші предки БУЛИ ГОРДІ ЗІ СВОЄЇ НАЦІОНАЛЬНОСТИ, свого походження. Пригадаймо, що сказала наша шляхта королеві Витовтові. «Ми походимо од оних древніх русов… ми єсьмо шляхта РИМСЬКА». Чому саме римська? Тому, що Римська імперія виросла з імперії Олександра Македонського, якого там вважали Русом.

Між іншим, жінка Олександра Великого називалася Roxana. По смерті Олександра греки її вбили. Цей факт натякає на дещо більше.

Подивімся на сліди прарусів в інших місцях Европи. Ще перед І–ю світовою війною проф. Boudoin de Courtenay знайшов в Італії (в Юліянських Альпах, де народився римський поет Овідій) плем’я Rosanianes, що, як він каже, говорило якоюсь слов’янською говіркою (Encyclopedia Britannica). В 1947 році припадково заїхав до міста Генуї проф. І Варварук. У тих околицях він здибав італійців, що мали прізвища: Іваніні, Коваліні, Макогоніні і т. п. Здибав навіть свого одноіменця старого діда Барбаруко. Той дід казав І. Варварукові, що його прапредки прийшли зі сходу і були руси. Там же І. Варварук бачив італійців, які в святочні дні носили широкі оксамитові штани в чоботах. Дід Барбаруко частував його варениками з сиром, галушками в молоці, квашеною капустою — стравами, цілком не відомими в інших провінціях Італії. І. Варварук не мав можливости пошукати там чогось більшого. Чи не знайшли б щось більшого там наші науковці, якби дослідили ту околицю? (П. Крат. «Старовинність слов’ян»).

За римських часів в Італії на річці Рена було місто Regina Ruthenorum. В північній Італії біля Генуї було місто Тавризо. Плем’я етруски, що себе називало Ruscini (вони заснували Рим), прийшло з Малої Азії, де і тепер є місто Тавриз. У Кримських горах жило плем’я таври. В Україні була Таврійська губернія. Назва італійського міста Турин (також у тій околиці), можливо, походить від Таврія. Пригадаймо, що алани були в Італії (разом з готами) і також, що інші алани колись прийшли до Італії з Північної Африки, куди заблукали були (разом з вандалами) після поразки у Франції та Еспанії. Скілько їх прийшло і де вони поділися — ми не знаємо. Чи оті Барбаруки, Коваліні та те плем’я в Альпах, що говорить якоюсь слов’янською говіркою, часом не є нащадками тих аланів? Чи, може, пізніших емігрантів? Хто були етруски? Н. Wolanski, D. Donaldson кажуть, що багато слов’ян жило в Італії, а їхні нащадки цілком зіталійщилися (D. Donaldson. «Varronianus». Encyclopedia Britannica).

У французькій провінції Прованс можна зустріти по селах деякі українські звичаї, українські пісні (французькою мовою), а також у старих родах такі, напр., імена: Роган, Боган, Астарак, Марак, Дубюк, Сенак, Карнак, Медак, Бухан, Мараз і т. п. (Д. Старух. «Старовинність слов’ян»). Московський кореспондент Словцов пише з Провансу, що йому здавалося, ніби він є не в Провансі, але в Україні, бо, за винятком мови (французької), все неймовірно подібне на Україну: звичаї, обряди, мелодії пісень, внутрішність хат, чистота і т. п. («Послєдніє Новості». Париж. 2.І.1927). Ми вже згадували, що за римських часів у Франції оселилися дві ґрупи аланів, що там є місцевість Allames, повіт Russolon. Знаємо, що провансальська мова відрізняється від французької. Чи хто з слов’янських філологів дослідив, ЧИМ відрізняється і звідки ці різниці походять?

В Еспанських Піренеях живе невідомого походження малий нарід баски. Він не є ані еспанським, ані французьким. Вони самі себе називають ускара. В заселеній ними провінції Ґернік можна здибати селянські вози, оздоблені типово гуцульською різьбою. В інших провінціях Еспанії таких возів нема. Французький антрополог Н. Кастерн не досліджував басків у таких селах (сучасні назви): Ориняк, Гурдан, Марсуля, Гаргас, Нійо, Спан, Небузан. Він сфотографував тамтешніх селян; виглядають, як типові гуцули (див.: «National Geographie Magazine». VIII.1924). Проф. R. Polowsek y книжці «Die Basco–Slavische Sprache» доказує, що мова басків є праслов’янська. Антропологи зачисляють басків до тої самої раси, що і трипільці. В Еспанії є такі топографічні назви: Наварра (Наварія біля Львова), Серет, Самара, Турія, Астурія (в Україні містечко Астурани), Ґалісія. Про Rutheni в Піренеях писали Цезар і Пліній. Знаємо, що візґоти вигнали аланів (разом з вандалами) з Франції до Еспанії, де вони жили якийсь час (потім перейшли до північної Африки). Чи від них походять баски, чи від ще старших емігрантів?

Між Ірландією й англійськими островами лежить малий острів Isle of Мап, що є автономною частиною Бритийської імперії зі своїм власним парламентом. Цей острів заселений народом manx. Він знає дуже стару кельтську говірку. Головне місто англійців називають Castletown, але тубільці називають Balla–Chashtal, а в путівнику «Guide to Isle of Мап» подається, що давніше воно називалося Russin. Тепер там є старовинний замок їхніх королів, що називається Rushen.

T. Могеll пише таке: «Скити — це великий нарід, що знищив армії Кира. Вони були володарями в Азії і в більшій частині Европи. Старі ґермани, ґалли, ілірійці, еспанці, брити були кельто–скити. Тепер (с. т. в 1824 році. — П. Ш.) скити називаються Ukrainiens (T. Morell. «An Abridgement of Ainsworth’s Dictionary»). В своїй «Geography» D. Cook пише, що в IV ст. північну Англію завоювали Scythes — нарід, що мав на сході велику державу. Від того часу, каже він, тубильне населення Piets стало називатися Scots — від імени завойовників Scythes. Серед ірландців і шотландців зустрічаємо такі, напр., імена: Peredun, Peronnik, Prydery, Kian, Skatha, Lie, Simeon, Stariat, Taran, Perun, Paran, Mudir, Ros (був король Ros). Там є місцевості: Ros і Ruthland. H. G. Wells каже, що ще не доказано: чи перед приходом римлян у північній Англії переважав елемент кельтський чи слов’янський (H. G. Wells. «Outline of History»). В англійській мові зустрічаємо такі, напр., слова: veal — воловина, guest — гість, wed — весілля (в давнину уводили дівчат), abode — мешкання, beat — бити, spike — спаяк, mead — мед, milk — молоко, dad — тато, crush — кришити, cat — кіт, mill — млин і т. п.

За винятком москвинів, німці стали на шлях цивілізації найпізніше за всі європейські народи. Ще в IV ст. після P. X. німці були дикунами; жили з ловецтва, рибальства, грабунків. Вони поділялися тоді на багато племен, які грабували одне одного. До речі, варто пригадати, що німці не мали своєї одної об’єднаної держави аж до XIX ст., а поділялися на десятки малих самостійних чи напівсамостійних державок. Австрійські німці і понині живуть окремим державним життям. Самі німці себе називають Deutschen. Вони кажуть, що ця назва походить від готського Thiuda, що означає «люди», «нарід». Назва «ґерман» є кельтська і означала «стрілець». Її самі німці не вживали і не вживають. Головним джерелом відомостей про пранімців–ґерманів є твір римського історика Тацита «Germania». Він описує прапредків сучасних німців–ґерманів як надзвичайно жорстокий, дикий, хижацький нарід, якого головним заняттям були війни, с. т. грабунки сусідів. Коли не було війни, то мужчини нічого не робили (всі роботи виконували жінки), лише пиячили і билися між собою. Тацит подає такі германські племена: усепети, тенктери, сикамбри, брукгери, маркомани, квади, фризи, вандали, хати, батави, хавці, херузці, свеви, ґерули і т. д. Одне з племен називалося ubii; воно жило на території, де тепер місто Кельн (kill по–англійськи — «вбивати»). Серед тих племен бачимо кілька праруських; мабуть, ґермани підбили їх під свою владу.

Ще на мапі Кл. Птоломея з II ст. бачимо на території сучасної Пруссії назву Borussia. S. Herberstein у 1566 році писав, що населення північної Німеччини (Пруссії) говорить рутенською мовою (S. Herberstein. «Rerum Moscovitiarum»). Prof. W. R. Morfill пише: «Слов’янською мовою говорили в: Померанії, Мекленбурзі, Брандербурзі, Саксонії, Західній Богемії, Нижній Австрії, більшій частині Горішньої Австрії, на північ від Штирії та Коринтії, великій частині Мадярщини, в околицях Кіля, Любека, Магдебурга, Галле, Ляйпциґу, Байройту, Лінцу, Зальцбургу, Ґрацу, Відня. Імена слов’ян, що заселювали ті простори, подав П. Шафарик в своїй «Slawische Altertumer» і про них пишуть J. Helmold, Y. Dietmar, К. Arnold, F. Wittekind та інші» (W. R. Morfill. «Slavs» // Encyclopedia Britannica).

Яким чином ті слов’яни опинилися на німецьких (тепер) землях? Більшість істориків, особливо німецькі, кажуть, що слов’яни є зайдами там, і на доказ видумують десяток прерізних теорій та здогадів (гіпотез), звідки ті слов’яни могли б заблукати до теперішньої Німеччини. А такі, як, напр., А. Пенк, мають слов’ян навіть за азіятів.

Однак не бракує і тверезих голосів, як, напр., О. Шрадер, Н. Мекнамара та інші, які кажуть, що слов’яни є споконвічні автохтони Европи. Археологи розкопали в Німеччині тисячі праслов’янських (точніше, праукраїнських) могил, але запевняють, що ті могили є могилами гунів. Та, ми знаємо, що гуни прийшли до Европи в IV ст. ПІСЛЯ P. X., а ті могили є з часів ПЕРЕД P. X. і чимало з них є аж з ІІ–го тисячоліття до P. X., с. т. з часів, коли в Україні жив дуже великий і дуже ПЕРЕЛЮДНЕНИЙ нарід, а до того ж культурний і зорганізований, що його названо штучним іменем трипільці. Звичайний здоровий глузд каже, що ті т. зв. трипільці, с. т. праруси (чи як звемо їх тепер — праукраїнці) заселювали простір значно більший, ніж сучасна Україна, отже, заселювали і Західну Европу, а терени теперішньої Німеччини то вже цілком певно. Якби сліди їх досліджували не німці, але слов’яни, то праісторія Европи була б виглядала цілком інакше, ніж читаємо про неї нині в європейській літературі.

Предки теперішніх німців, як ми вже говорили, були жорстокими дикунами, що жили з грабунків сусідніх народів (навіть своїх племен). Нарід рільничий з своєї природи є народом мирним і тому, хоч би й був великим, завжди стає жертвою народу хижацького, хоч би й малого. Яскравим прикладом є москвини — українці. Так сталося і в Німеччині. Ґермани частково вимордували праруське населення Німеччини, частина (більша) примушена була відступити на схід і почасти на південь, а частина лишилася на місці і згодом понімчилася. А все ж ще і в VIII ст. було багато слов’ян у Німеччині, що видко з листа архиепископа св. Боніфація (Winfrid’a) до римського папи Григорія II, датованого 719 роком (лист у Ватиканській бібліотеці). В тому листі св. Боніфацій просив прислати священиків для слов’ян у Тюрингії та Гесії.

W. Morfill пише: «В Ругії слов’янська мова зникла в XV ст. У Прусії її можна було почути в XVI ст. лише на базарах в Ляйпциґу (Липську), Брандербурзі (Браниборі) та інших містах з уст селян. Полабська говірка якось животіла ще і в XVIII ст. Напр., у Ганновері в місті Luchow служба Божа правилася в слов’янській мові аж до 1751 року» (W. Morfill. «Slavs» // Е. В.). Сліди праукраїнців у Ганновері видко і нині; аж донині там залишилася назва Wenland (німці називали слов’ян вендами), а по селах можна почути чимало знімчених українських прізвищ та окремих слів.

Та якимсь чудом дожило аж донині плем’я лужичан у Пруссії і Саксонії (пригадаймо, що перси називали скитів «сакі»). Згаданий В. Морфіл каже, що лужичани — це є мізерні рештки колись великого народу, що заселював ВСЮ північну Німеччину

До X ст. лужичани належали до Моравського королівства, але в 990 році їх підбили німці. Від того часу аж до наших днів (1000 років!) німці систематично, всіма способами (включно з карою смерти за говорения в публічних місцях) німчили лужичан і все ж усіх не понімчили. Хоч і лишилося їх мало (150000), хоч оточені зі всіх боків морем німців, все ж вони плекали свою літературу, видавали книжки і журнали своєю мовою, мали свої школи. Гітлер, звичайно, все те позакривав. Тепер москвини, з своїх власних політичних мотивів, протегують лужичан, не дозволяючи німцям їх нищити.

Та хоч як нищили німці сліди слов’ян в Німеччині, все ж ті сліди вилазять, як шило з мішка, в топоніміці. Німці змінили багато топографічних назв з слов’янських на німецькі, проте не доглупалися те робити масово, як це роблять москвини в СССР. З тисяч назв назвемо лише кілька ілюстрації. Ще й тепер на мапі Німеччини є такі, напр., назви: Niski, Ostrawen, Blonewitz, Nedorochwits, Tolkewitz, Mokritz, Bochnitz, Chemnitz, Zoblitz, Prestnitz, Bedenitz, Kojetitz (Drezden pr.), Jana, Rlosewitz, Kunitz, Stebra, Lobnitz, Lobeda, Umnitz (Leipzig pr.); Millnitz, Dhada, Tundala, Krakow, Birka, Osterada, Studnitz (Turingen), Pankow, Gatow, Kladow, Glinsk, Glinske (Berlin pr.), Neugarg, Trepettow, Zirki (Pomerania); Poddembem, Planitz, Tamow (Potsdam pr.); Zudar, Milnitz, Dacow, Kaschewitz, Sassitz, Redewitz, Nuglitz, Pansewitz, Carnitz, Plochow, Umantz, Creolitz, Markow, Sosenitz (Rugia pr.); Zubnitz, Stenenitz, Funow, Polechow, Kowalow, Jasenitz, Klempenow, Krakow, Karmzow, Rossow, Jatzinek, Dedelow, Lubenow (Brandenburg pr.); Lubeck, Butzow, Terow, Rukow, Rostok, Bibnitz (Magdenburg pr.). Річки: Сарна, Варнава, Небеля, Рехніца, Пена, Овіня, Требеля, Укера, Лаба, Липа і т. п. Польська форма назв пояснюється тим, що ті землі були в XІ–XІІ ст. під владою польських королів, і польська адміністрація спольщувала праруські назви. Ці назви голосно говорять про те, ХТО їх дав. А скільки ж є цілком змінених на німецькі? Якщо це великі міста, то часом можна знайти їх старе праукраїнське ім’я, як, напр., Ляйпціґ — Липськ, Бранденбург — Бранибор (так називався офіційно аж до XII ст.), Грац — Градець та ін. Навіть назва столиці Німеччини не є німецька. «Берлін» походить від нашого «берло»; навіть наросток «ін» зраджує її слов’янське походження.

У кожній більшій німецькій енциклопедії є тисячі імен німецької еліти — творців німецької культури і державности: державних мужів, Генералів, науковців, мистців, інженерів, яких імена зраджують їхнє ненімецьке походження. А скільки ж є таких, що змінили свої слов’янські імена на німецькі? Ось, наприклад, славний реформатор і основник протестантської Церкви — Мартин Лютер (1483–1546). Він народився в XV ст., с. т. за часів, коли в Німеччині були ще живі рештки слов’янської мови, отже, і людей, що нею говорили. Такою провінцією була Тюринґія, де М. Лютер народився в селі Mohra (Мокра?) — назва виразно слов’янська, отже, там жили слов’яни. Правда, між ними, може, і було кілька німецьких родин (урядники?), проте можна поставити питання: чи М. Лютер не був русом з походження? Про таких, як, напр., славний на весь світ теоретик військової доктрини ген. Кпавзевіц, не згадуємо, бо такі імена самі за себе говорять.

На роль нащадків русів у Німеччині натякає надзвичайна роль Пруссії в німецькій історії. Проф. Й. Муіргед пише: «Нарід, що розбудував могутню Німеччину, не був чистої німецької крови. Властиво могутність та велику роль в історії завдячує Пруссія щасливому змішанню тевтонів із слов’янами, а останні становили більшість населення старої Пруссії» (J. F. Muirhead. «Prussia» in Enc. Brit.).

Наприкінці варто коротко натякнути на один дивний, незрозумілий для соціолога факт, що Німеччина видала багато світової міри філософів, поетів, композиторів. Для соціолога це явище є якимось ненормальним, а щонайменше дивним.

Поперед ми говорили: 1) що творчий дух нації народжується і росте не сотками, але тисячами років; 2) що еліта нації може творити лише тоді, коли сама є закорінена в духовому національному ґрунті свого народу. Не було (і не може бути) безґрунтової, безджерельної, анаціональної творчости. Навіть такий універсальний вияв духового життя людини, як реліґія, і та є завжди національна, а щонайменше дуже просякнена національними первнями. Ніяка казуїстика цього факту не може знищити. Погляньмо на корені німецької творчости. Пригадаймо, що ми говорили про культуру рільників і культуру мисливців — кочовиків: культура перших є в основі ідеалістична, а других — матеріялістична. Пригадаймо також, що азійські нації не видали ані одного великого композитора, хоч ті нації є далеко старші за європейські. Пригадаймо, що говорив Тацит про предків сучасних німців–ґерманів. Пригадаймо факт стихійного вибуху у німців бестіяльної жорстокости своїх прапредків за часів ІІ–ої світової війни. Останній факт є для соціолога фактом надзвичайно великої ваги. Він вказує ясніш ясного, що навіть понад 1000–річна християнізація не могла змінити у сучасних німців духовість їхніх прапредків — ґерманів. Вказує, що сучасні німці, незважаючи на їх дуже високу цивілізацію, фактично є такими самісінькими духовими дикунами, як і їхні прапредки з–перед 1500 років.

Але яким же чином могли ті духові дикуни сторити шедеври людського творчого духа? Відповідь може бути лише одна. Ті шедеври створили НЕ НІМЦІ. Не німці духово, отже, і кровно. Хто ж ті шедеври створив?

Нас, українців, так жахливо прибила, морально пригнітила, зневірила наша трагічна історична доля, що всяку думку про вищість нашої нації ми відкидаємо, а в найліпшому разі ставимося до неї з великим і великим недовір’ям. Навіть коли чужинці доказують нам незбитими, твердими фактами вищість українців у якійсь царині життя, навіть і тоді ми в душі сумніваємося, не віримо в таку можливість. І навпаки, всьому, що вказує на нашу нижчість ми охоче віримо. Цей жахливий і фатальний наслідок нашого столітнього духового рабства буде спокутувати ще не одне покоління.

Ми сміємо твердити, що український фолькльор є найбагатший за всі фолькльори всіх народів. На жаль, нема тут місця показати, що це твердження чужинців, а до того ж фахівців. Народні пісні наймузикальнішого народу в світі — італійського, далеко не дорівнюють своїм музичним багатством українським народним пісням. Говоримо не лише про кількість, але й про якість: музичну, поетичну, етичну, естетичну. І ми інстинктово це відчуваємо, і тому, мабуть, найголовнішим виявом «амбасадорства» нашої еміграції є показ чужинцям наших народних пісень. І не помиляємося: досвід (капела О. Кишиця) показав політичну силу нашої пісні. А щодо кількости, то не забуваймо, що ми записали, мабуть, не більше як 10% народних пісень, а 90% вже загинуло безповоротно. Але навіть і ці маленькі рештки все ж перевищують італійські, а за менш музикальні народи і говорити нема що. Музикально ми, українці, є найбагатшим народом у світі. Прекрасну ілюстрацію цього бачимо на еміграції.

В Америці є кількадесят мільйонів людей німецького походження; є кілька мільйонів італійського походження і є щонайбільше два мільйони українського походження. До останньої війни наша імміграція складалася своїм походженням виключно з сільського пролетаріяту. По війні приїхало кількадесят тисяч з усіх суспільних верств. А нема де правди діти: з України виїздили на еміграцію не все найліпший елемент нації. І ось навіть така не найліпша і нечисленна — в порівнянню до німецької чи італійської — наша українська імміграція за лише десять останніх років уже видала понад десять ДІТЕЙ, що їх чужі фахівці кваліфікують як музикальних геніїв чи близьких до Геніїв. А що видала велика німецька або італійська імміграція?

Ніхто не цікавився статистикою тих наших дітей, які діставали найвищі нагороди в американських (канадійських) школах. А якби ми таку статистику мали, то самі не повірили б тому фантастично високому відсоткові цих наших дітей щодо кількости нашої імміграції і всього населення Америки. На підставі власного понад 40–річного спостереження сміємо твердити, що український народ є найздібнішим народом.

Найздібніший і наймузикальніший. А чому ж ми не маємо, скажім, композиторів світової слави?

МАЄМО! Та не лише вороги, але й ми самі «даруємо» їх сусідам і несусідам. Така вже «щира» наша вдача, мабуть! Чи хто досліджував національне походження П. Чайківського або М. Глінки? Чи інших «русскіх», «польських», «німецьких» і т. д. композиторів? А мати Л. Бетовена була українка на ім’я Кеверич (див.: «Encyclopedia Britannica».). В. Моцарт, Й. Бах народилися в тих околицях Німеччини, що заселені нащадками колишніх русів. Моцарт, Ліст, Бах — імена не німецькі так, як і Чайківський, Глінка не московські.

Наш Д. Бортнянський в композиторському змагу, що його влаштувала Італійська Музична Академія, переміг славного на весь світ В. Моцарта. Нашого музичного Генія М. Березовського (1745–1777) москвини загнали в могилу на 32–ім році його життя. Другого музичного нашого Генія А. Веделя (1767–1805) москвини задушили в тюрмі на 39–му році життя за те, що не хотів творити для москвичів. М. Леонтовича (1877–1921) москвини застрілили на 44 році його життя. М. Лисенко (1842–1912) творив принагідно, у вільні від заробіткової праці хвилини, перевтомлений і під пильним оком московської поліції. Про цих ми знаємо, бо їм пощастило виявити себе. А СКІЛЬКИ ПРОПАЛО ПО СЕЛАХ — НЕВИЯВЛЕНИХ? А скільки потенційних геніїв загинуло, коли Україна століттями боронила Европу від азійських орд (а Европа за нашою спиною спокійно розбудувала свою культуру)? А яку величезну потенціяльну творчу силу, творчий Геній має наша нація — показує нам вся наша праісторія, історія і сучасність.

І незважаючи на такі жахливо, катастрофально несприятливі історичні умови, все ж українська нація МАЄ ЧИМ ПИШАТИСЯ. Багато що УКРАЇНА ВКЛАЛА ДО СКАРБНИЦІ ВСЕЛЮДСЬКОЇ КУЛЬТУРИ. Біда лише, що «правнуки погані» не знають тих своїх власних скарбів. А їх помітили навіть чужинці. Частину (дуже маленьку) їх помічень ми навели в попередніх розділах. Ось ще одна. Німецький поет Ф. Боденштедт сто років тому писав: «Ціле життя кількох людей не вистачить, щоб дослідити українську народну творчість: його пісні, казки, перекази, легенди» (F. Bodenstedt. «Die poetische Ukraine»). Життя кілька сот фахівців не вистачить, щоб висвітлити тему «Творчий Геній української нації». Лише сухий каталог тої творчості, без коментарів, був би кількадесяттомовий.

Культурна творчість трипільців, державно–орґанізуюча творчість скитів, мистецька та економічна творчість сарматів, християнсько–цивілізаційна творчість русів, творчість національних дороговказів «поборників святої волі» — українського козацтва — старого на Дніпрі і нового в Карпатах.

Велич розмаху! Висота злету! Глибина ідей!

…І яка ж катастрофально жахлива диспропорція з сучасністю і сучасниками!

Причини? Про них громом гримів наш національний пророк; про них розпучливо кричала наша Касандра; про них вже пів століття безутомно тлумачить нам Дмитро Донцов.

Дайте рабові вірлині крила за плечима, а він замітатиме ними вулиці. Хахол — гречкосій, «селянська нація» і… найвища культура в Европі, імперія на трьох континентах, єгипетські фараони, римські імператори, творці Біблії, азбуки, батьки європейських народів, Заратустра, Будда, Лютер, Бетовен, Клавзевіц… Ні! Це вже переходить усякі межі! Це вже не просто зоологічний шовінізм, це вже чисте божевілля!

Та навіть припустім, що славні предки «літали орлами понад небесами», але де сіли правнуки погані? Сіли в болото в ганебному для нації 1917 році.

Так! Лише мале запитання: ХТО сів (і донині сидить)?

Марна праця оповідати сліпакові про красу сонця. Марна праця оповідати слимакові («загубленій малій людині») про безмежні обрії минулого, сучасного і МАЙБУТНЬОГО, обрії, що їх бачили вірлині очі наших прадідів великих, які ЛЮБИЛИ літати попід небесами. Не до сліпаків і слимаків наша мова. Вона для тих Ярем, що замітають поки що «жидівську» хату своїми крилами, щоб відкрити їм очі на тих вже незчислимих Галайд, які ВЖЕ відчули СИЛУ своїх крил і полетіли попід небеса.

І високо полетіли. Дуже високо! Аж на недосяжну людям височину П’ЯТИСОТ БЕЗСМЕРТНИХ УКРАЇНСЬКИХ ЖАНН Д’АРК.





XXI УКРАЇНСЬКА БОСФОРСЬКА ДЕРЖАВА | Українець і Москвин: дві протилежності | XXIII ЗАЙДИ В УКРАЇНІ