home | login | register | DMCA | contacts | help |      
mobile | donate | ВЕСЕЛКА

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add
fantasy
space fantasy
fantasy is horrors
heroic
prose
  military
  child
  russian
detective
  action
  child
  ironical
  historical
  political
western
adventure
adventure (child)
child's stories
love
religion
antique
Scientific literature
biography
business
home pets
animals
art
history
computers
linguistics
mathematics
religion
home_garden
sport
technique
publicism
philosophy
chemistry
close

реклама - advertisement



XXVI

ДЕЩО З УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ


З перших же початків християнства в Україні наші королі почали дуже енергійно будувати монастирі зі школами та бібліотеками при них. Король Ярослав не лише скуповував книжки і наказував їх перекладати, але й сам переклав чимало. Король Володимир Мономах написав своє славне «Поучення дітям». Протягом всієї нашої історії весь український народ: королі, князі, гетьмани, митрополити, єпископи, священики, шляхта, козацтво, міщанство і селянство дуже дбали про школи і друкарні і грошей на них не жалували. Отже, не дивно, що чужинці бачили в Україні грамотних селянок за часів, коли в Европі багато аристократів було неграмотних (див. свідчення П. Алепського, Ю. Юста). Напр., на однім офіційнім французькім документі з 1063 року бачимо підпис королеви Анни (доньки нашого короля Ярослава) разом з кількома хрестиками, що їх «написали» французькі аристократи замість своїх підписів, бо не вміли писати.

В XVII–XVIII ст. в Україні при кожній сільській церкві була школа, а в більших селах також і сиротинець та притулок для старих та хворих. У 1740 році на самій лише лівобережній Україні було 866 сільських шкіл у 1099 селах, так що одна школа припадала на 1000 душ населення. По 60 роках московського панування з тих 866 шкіл лишилося 10.

Гетьман І. Виговський у договорі з Польщею 1658 року (Гадяцький договір) поставив крапку про право України мати два університети та необмежену кількість середніх шкіл і друкарень. Фактично кожний монастир в Україні мав середню школу. Були середні школи в Турові (засн. 1572), Володимирі (Волинському) (засн. 1577), Слуцьку (засн. 1580), Львові (засн. 1586), Бересті, Рогатині, Пинську, Винниці, Чернігові (1689), Переяславі, Полтаві і т. д. За цей самий час в Московщині закрилася єдина на ВСЮ Московщину середня школа (заснована єпископом–українцем) по трьох роках існування через брак учнів. Так само з–за браку учнів закрилася по кількох роках животіння і гімназія в Москві, заснована німцем Ґлюком у 1705 році.

Університетську освіту одержували наші прадіди в славній тоді на всю Европу Київсько–Могилянській Академії. До неї приймали молодь з усіх суспільних верств; студіювало в ній і чимало чужинців: болгар, сербів, румунів, греків, арабів і т. д. Горожанин Венеціянської республіки просив Київського митрополита в 1743 р. прийняти його до Київської Академії, бо він чув, що в ній навчання стоїть на дуже високому рівні (М. Грушевський. «Три Академії»). «Русини, крім мов грецької, слов’янської (с. т. староукраїнської. — П. Ш.) і польської, мусять знати також і латинську, щоб бути людьми освіченими, а не простаками у справах громадських» («Літопис»).

З Київської Академії вийшли всі єпископи (українці) в Московщині, більшість перших професорів (українців) московських університетів та учителів московських середніх шкіл, багато державних адміністраторів у Московщині, як, напр., канцлер імперії О. Безбородько, міністри П. Ягужинський, професори й академіки в Петербурзі П. Юркевич, Іван та Антін Прокоповичі та багато інших визначних осіб.

З Київської Академії вийшли всі наші визначні державні і культурні діячі XVII–XVIII ст.: філософи Г. Сковорода (1722–1794), П. Юркевич (1827–1874), П. Величківський (1722–1794), Г. Полетика (1725–1784), С. Гогоцький (1813–1889), історики В. Рубан (1742–1795), Я. Маркович (1776–1822), С. Величко (1690–1728), Д. Бантиш–Кам’янський (1788–1850), О. Мартос (1790–1842), гетьмани Б. Хмельницький (1595–1657), І. Мазепа (1639–1709), П. Дорошенко (1627–1698), П. Орлик (1672–1742), Д. Апостол (1654–1734), І. Виговський (?–1659), полковники, більшість сотників і тисячі інших культурних і державних діячів України. Пригадаймо, що московські навіть сенатори тоді були неграмотні (кн. І. Долґорукий, кн. А. Мєншіков).

Українці не задовольнилися навіть Київською Академією. Багатші люди посилали своїх синів до європейських університетів. Ректор Академії С. Миславський писав у 1758 році до проф. X. Бавмайстра в Галле, що йому нема спокою від докучливих просьб студентів післати їх ще до німецьких університетів по закінченні Академії. Історія заховала нам сотки імен (а ще більше не заховала) українців, що закінчили європейські університети в XVІІ–XVІІІ ст. В архівах університетів в Единбурзі, Страсбурзі, Галле, Лейдені, Ґеттінґені, Вітенберґу, Ляйпциґу, Пресбурзі, Бреславі, Єні, Празі, Лондоні, Парижі, Римі можна знайти, мабуть, тисячі імен українців, що там студіювали. Не лише студіювали, але й викладали, як, напр., славний в Европі орієнталіст Симон Тодорський, що вчив в університеті в Галле в 1729–1735 роках, або Іван Полетика, що був професором (від 1750) Медично–хірургічної академії в Кілі, філософ Петро Лодій (1764–1829), що викладав в університетах Кракова, Львова, Петербурга.

Заснована в 1632 році Київська Академія була більш як 100 років єдиним університетом на Сході Европи аж до знищення її Єкатєріною в кінці XVIII ст., бо заснований у 1755 році Московський університет, за свідченням проф. М. Ломоносова (учня Київської Академії), нічого, крім «березової каші», не навчив, та й студентів там було аж… 80 душ. Крім Київської Академії, в Україні було ще кілька шкіл вищого навчання, напр., Острозька Академія (засн. в 1580 p.), колегія у Володимирі (засн. 1588 p.), колегія в Харкові (засн. 1727 p.). Середніх шкіл було кількадесят (майже при кожному монастирі).

Перші серед усього слов’янства книжки (друковані кирилецею) були українські. Чехи почали друкувати свої книжки в 1478 році, українці — в 1491р., поляки — наприкінці XV ст., серби — в 1553 p., москвини — в 1664 р. Перший у слов’янському світі повний слов’янський текст Біблії видруковано в Україні в 1580 році. Вже в XVII ст. були українські друкарні: чотири у Львові, три в Києві, по одній у Стрятині, Крилосі, Угерцях, Уневі, Перемишлі, Острозі, Дермані, Почаєві, Рахманові, Четверні, Луцьку, Чорні, Кременці, Житомирі, Фастові, Бердичеві, Чернігові, сім друкарень на Поділлю і т. д. (О. Лотоцький. «Українське друковане слово»). У наступнім XVIII ст. зріст друкарень спинила Полтавська катастрофа 1709 року. За ті самі часи у всій Московщині була ЛИШЕ ОДНА друкарня (першу, що її заложив українець І. Федорович, москвини спалили, а сам І. Федорович ледве втік до Львова, де продовжував свою друкарську діяльність, піддержаний Львівським міщанством).

У XVII ст. в Україні було понад 25000 рукописних книжок — неймовірно велика кількість на ті часи, бо ж ті 25000 були тим, що врятовано від московського та татарського нищення наших культурних скарбів (Д. Антонович. «Українська книга»). Як рукописні, так і друковані українські книжки були виконані з надзвичайно високим мистецьким смаком. Аж тепер наші мистці, почавши від В. Кричевського (1872–1954) та Д. Нарбута (1886–1920) відродили графічну красу наших стародруків і дивують та захоплюють нею чужинців.

Перші українські книжки були перекладами з чужих мов богослужбових книжок та тогочасної богословської і філософської європейської літератури. То були Євангелія (1056 p.), Апостол, Псалтир, Біблія, житія святих, твори Івана Золотоуста, Василія Великого, Григорія Богослова, Теодора Студита, Єфрема Сирина, збірники Святослава, грецькі хроніки І. Малали, Г. Гамартола, Г. Сінкеля, К. Манасії, «Історична Палея», «Шестоднев», «Фізіологія», «Космографія» Індикоплова, Кормчі Книги, «Олександрія», низка духовних повістей, багато апокрифів, з яких найпопулярнішим було «Ходіння Богородиці по муках», що скріпив у нас культ Божої Матері.

«Перекладна література доби Київської імперії дала нашим предкам високу літературну підготовку, виробила у них літературний смак і створила передумови для повстання оригінальної української літератури, яка почалася дуже скоро блискучим політичним трактатом першого українського митрополита Іларіона в 1051 році — «Слово о законі і благодаті». За ним ішли «Посланія» митрополита Клима Смолятича в 1047 році та єпископа Кирила Турівського (1130–1182) — твори, що стоять на вершку поетичного мистецтва тої доби і є зразками красномовця найвищого мистецького завершення.

Українці почали писати свої оригінальні твори вже в XI ст. (коли москвини були ще дикунами–поганами). Вже тоді були написані «Життя Антонія Печерського», «Пролог» (життя св. Кор. Ольги, Володимира Великого та Бориса і Гліба), повість про Печерський монастир, твори Нестора Літописця тощо. В XII ст. Данило Паломник описав свою подорож до Єрусалиму, в якій він виступає як великий патріот Руси–України. Найпопулярнішою в Україні книгою того часу аж до XVIII ст. був «Києво–Печерський Патерик», що його М. Грушевський назвав другою по «Кобзареві» Т. Шевченка найпопулярнішою книгою в Україні. Дальше йдуть наші літописи «Повість времяних літ» та «Галицько–Волинський літопис», найперший (і найгуманніший) в слов’янстві славний наш правний кодекс «Руська Правда». З’являється перлина не лише нашої, але й світової літератури — «Слово о полку Ігоревім».

Характеристичною рисою нашого письменства XI–XIII ст. був його національний характер, пересякнений державницькими та християнськими ідеями. В добі до татарської навали 1240 року лицарі–дружинники та ченці створили золоту добу українського оригінального письменства» (Л. Білецький. «Енциклопедія Українознавства»).

За тих часів (XІ–XIV ст.) в тих небагатьох московських церквах та монастирях священиками і ченцями були виключно українці. Саме місто Москва щойно починали будувати. Пройшло ПОНАД П’ЯТСОТ років, заки з’явився ПЕРШИЙ московський ориґінальний твір у 1598 році митр. Якова «Житіє царя Фьодара Іванавіча». Понад 500 років москвини користувалися ВИКЛЮЧНО українськими оригінальними та перекладеними з української мови книжками. Та й ті книжки були лише найнеобхідніші для Богослужби церковними підручниками, бо Москвин «тікав від європейської єресі зі страхом, хрестом і прокляттям», як свідчить їхній же історик В. Ключєвскій. За ці 500 літ, с. т. аж до XVIII (ВІСІМНАДЦЯТОГО) століття в Московщині з’явилися ЛИШЕ ТРИ оригінальні твори: митр. Якова «Житіє царя Фьодара», Кубасова «Хранограф» та німецькою мовою надруковану за кордоном книгу Ґ. Катошихіна про дикунське московське життя. (Ґ. Катошихін був урядовцем московської амбасади у Варшаві. Він зробив помилку в титулі царя і дістав наказ повернутися «на родіну». Знаючи, що його чекає «на родінє», він утік (в 1664 р.) до Швеції, де, на прохання канцлера Делаґарді, написав свою книжку про Московщину. Як бачимо, довгенька традиція у сучасних катошихіних).

Крім цих трьох творів, москвини написали ще «Судєбнік», «Стоглав», «Дамастрой» (О. Сільвєстр), але це не була література, а лише збірники законів та правил. Між іншим, в «Дамастрої» його автор О.Сільвестр глорифікує деспотизм не лише державний, але й родинний. Москвини зараховують до своєї літератури ще й листи князя А. Курбського до Івана Лютого (1563 p.). Але А. Курбський був нащадком у простій лінії нашого короля Ярослава і писав листи з України, втікши з Московії.

Щойно у XVIII ст. з’являється в Московщині четверта книжка, та й та написана не москвином, а змосковщиним волохом А. Кантеміром (1708–1744), який мавпував французького письменника Н. Буальо та переклав дещо з іншого французького письменника Б. Онтенела (А. Кантемір був московським амбасадором в Лондоні і Парижу).

Щойно від М. Ломоносова (1711–1765) (вчився в Київській Академії) починається сяка–така московська література, та й вона на початках була під дуже великим впливом української, позичаючи від української лексики, якої так пекуче бракувало москвинам, і навіть українську граматику. Аж до XVIII ст. москвини вчилися з нашої граматики М. Смотрицького. Українська література запанувала (особливо в XVII ст.) в Московщині, — признається професор московської літератури А. Пипін. А тепер це називається «вліяніє старшева брата» на українську літературу. «Ловкасть рук і нікакова машєнства».

Нація, яка щойно у XVIII ст. (отже, лише 200 років тому) ЛИШЕ ПОЧИНАЄ закладати основи своєї літературної мови, яка щойно в XIX ст. — ВІСІМСОТ років ПІЗНІШЕ за українців — починає свою літературу, ясна річ, не може не те що «доказати», але навіть щось сказати про своє «старшебратство», «вєдущій народ», «месію світа» і т. п. Дикунське маячення. І тому — хочеш не хочеш — мусили москвини вкрасти нашу Київську добу з її ім’ям, з її культурою, з її літературою. Мусили, бо ж інакше не мали б ніякого психологічного ґрунту, інакше повисла б у повітрі ідея III Риму, а з нею і віра москвинів в свої сили. Тоді ледве чи змогла б московська еліта надхнути імперіялістичний розмах в душу свого, навіть з природи хижацького, народу. Навіть і ті дикуни потребують якоїсь, хоч би й фальшивої, але намацальної основи свого «права» на III Рим. Проголосили свою національну догму: «Київська Русь і все, що з нею зв’язане, є «общім дастаянієм» (спільним добром) вєлікаросав, маларосав, бєларосав». В умовах деспотичної держави, відрізаної від культурного світу, це можна було зробити, бо ж хто не вірить, для того є Сибір неісходимий чи куля в потилицю. «Што взято — то свято» і «Нє абманєш — нє прадаш», — підсумував їх «народ–богоносєц».

З татарським розгромом України кінчається золота доба розквіту української літератури. Проте і дальше, незважаючи на утиски і переслідування іншого ворога — поляків, незважаючи на криваве, буремне життя XVII ст., наша літературна творчість не завмирає, а навпаки, збагачується новими перлинами. З’являються: в 1587 р. Г. Смотрицького «Ключ царства небесного», в 1598 p. X. Філарета «Апокрифи», твори А. Потія (1596–1608), «Унія» (1595), «Антиризис» (1599), «Гармонія» (1608), біля 20 творів І. Вишенського (помер 1625), в 1605 р. «Пересторога», в 1617 p. Е. Плетенецького «Часословець», у 1619 p. К. Ставровецького «Учительне Євангеліє» та «Дзеркало», в 1620 р. З. Копистенського «Палінодія», в 1626 р. Л. Зизанія «Катехизм», у 1646 р. твори П. Могили (1596–1646): «Великий Требник», «Православне ісповідання віри», «Катехизм» та інші, в 1653 p. С. Косова «Дидаскал», в 1659 р. П. Галятовського «Ключ розуміння» та «Небо нове», в 1666 р. Л. Барановича «Меч духовний» та «Труби словес», в 1667 р. Ф. Сафоновича «Наука св. Церкви», в 1676 р. А. Радивиловського «Огородок Марії» та «Вінець Христов», в 1697 p. С. Мокрієвича «Книга битія», далі твори Д. Туптала (1689–1705), його 12–томові «Четії Мінеї» (життя святих) і багато інших (І. Огієнко. «Історія української культури»).

Не бракувало і віршованої поезії, як, напр., «Руно орошене» Д. Туптала чи «Вість світовая». Чимало віршів були політичного та національного змісту, напр., «Вірші» К. Саковича (1622), «Візерунок цнот», «Евфонія Веселообрямчая» і т. п. Досить чисельна була тоді і драматична література, мова якої щораз більше наближувалася до розмовної. Театральна техніка стояла — як на ті часи — дуже високо, напр., на сцені сходило сонце, місяць, гасли зорі, з пащі пекельного змія виходив дим, земля занепадалася, в бурхливім морі тонув корабель і т. п. Декорації і характеризація були досконалі. На виставу тяжко було дістатися, бо запрошення висилалися (ставили школи) поважнішим громадянам і зала завжди була переповнена. З великої кількости театральних творів XVII ст. згадаймо лише кілька.

«Власнотворний образ» та «Дійство в честь народження Христа» М. Довгалевського, «День Рождества Христова» Д. Тупталенка, «Воскресения з мертвих» Ю. Кониського, «Трагікомедія» С. Ляскоронського, «О тщеті мира» В. Лащевського, «Володимир» Т. Прокоповича, «Милість Божа» Т. Трохимовича (ця про Б. Хмельницького, була дуже популярна), «Йосиф Патріярх» Л. Горки, «Благоутробіє» М. Козачинського, «Фотій» Ю. Щербацького і т. д. (Г. Лужицький. Енциклопедія Українознавства).

За той час з’явилося чимало історичних праць: діяріюші (щоденники) А. Пилиповича, Я. Марковича, І. Турчиновського. Дуже вартісними були козацькі літописи: Самовидця (Р. Ракушка) «О початку і причинах войн Хмельницького», Г. Грабянки «Дійствія крвавшої брані», С. Величка «Сказаніє о войні козацькой». Систематичний огляд української історії знаходимо в «Синопсисі» Гізеля, в «Густинському літописі» (1670), в «Хроніці» Т. Сафановича (1672), в «Синопсисі» П. Кохановського (1682). Ця історична наша література мала велике національне значення, вона вплинула на українську літературу XIX ст., зокрема на Т. Шевченка та П. Куліша (Д. Чижевський. Енциклопедія Українознавства). В Московщині за цей час вийшло, як уже згадано, лише три книжки..

Як бачимо, ціле XVII ст. від початку і до кінця заповнене великою творчістю українського національного духа. А це століття було заповнене також вщерть запеклою, кривавою боротьбою українського народу за свою самостійність. Ціле XVII ст. проливалася в Україні кров татарська, польська, московська й українська. В Західній Україні наші церковні братства на чолі з львівським вели запеклу, вперту боротьбу з поляками проти окатоличення і спольщення. В Східній Україні не вгавали повстання проти польського панування, і, нарешті, саме в XVII ст. влізли через Переяслав в Україну московські варвари і руками тетер, многогрішних, ґалаґанів та ін. зрадників (предтеч пізніших драгоманових, винниченків, скрипників) почали руйнувати Україну зсередини: нищити, красти не лише твори українського національного ґенія й самих творців. Десятки, потім сотки, потім тисячі енків примусили москвини творити їхню московську літературу, мистецтво, музику, науку і державу. Скільки й більше була б мала тепер Україна в своїй культурній скарбниці, якби не ці безмежно великі втрати!

Вже в наступнім XVIII ст., і то на самому його початку, в 1709 році, впала на Україну полтавська катастрофа. Почалася найтемніша, найнижча в усій нашій історії доба занепаду. Москвини в коронах, в патріярших митрах, їхня шляхта, інтелігенція і мужики кинулися, з пекучою ненавистю варварів до української культури, нищити, палити, руйнувати всі культурні й економічні багатства нашої скривавленої землі. Все ж Україна і тоді не корилася, а намагалася рятуватися від московських варварів. Наша шляхта за кожної нагоди впоминалася за старі права України і використовувала кожне ослаблення Московської імперії. Так, напр., за Єлизавети (1741–1762) вибороли повернення гетьманату (К. Розумовський), за Єкатєріни II в «Законодавчій комісії» вимагали привернення умов Переяславської угоди (за це домагання дехто з них заплатив головою). Понад сто років Українська Церква ставила опір її омосковленню. Та сили не були рівні, бо забагато — енків стали «дядьками отечества чужого». Лишився ще один шлях не здичавіти до рівня москвинів — це європейська література.

Тоді майже кожний освічений українець знав одну (а часто і більше) з європейських мов, в тому числі тогочасну міжнародну і наукову — латинську. В XVII–XVIII–XIX століттях в Україні були дуже поширені твори філософів, вчених, письменників Західної Европи: Аристотеля, Плутарха, Філона Олександрійського, Цицерона, Сенеки, Квінтиліяна, Боеція, Юліана Відступника, Діогена–Лаерція, Псевдо–Галена, Авґустина, Пітагора, Ксенофонта, Демокрита, Сократа, Зенона–Стоїка, Петра Ломбардського, Альберта Великого, Гюґо де сен Віктора, Томи Аквінського, Бонавентури, Дунса Скотта, Авіценни, Раймунда Луллія, Петрарки, Боккаччо, Енея Сільвія, Л. Валли, М. Мак’явеллі, Ґоместія Плетона, Піко де ля Мірандоли, Цабарела, Кардана, Джордано Бруно, Еразма Роттердамського, Аґриппи Нетесгаймського, Ж. Бодена, Френсиса Бекона, І. Л. Вівеса, Суареца, Алстеда, Декарта, Гобса, Гуґа, Ґроція, Спінози, Коменського, Якоба Беме, Дютуа де Мамбрині, Сен–Мартена, В. Вайґеля, Анґела Сілезія, Ляйбніца, Вольфа, Вольтера та ін.

Крім великих монастирських і шкільних бібліотек, було в Україні дуже багато книжок у приватних книгозбірнях. Напр., Т. Прокопович мав 3000 книжок, Т. Лопатинський — 1416, С. Яворський — 600, Д. Тупталенко — 302, Я. Маркович — 290. Не забуваймо, що в XVІІ–XVІІІ ст. книжки були в сто разів дорожчі і видавалося їх в тисячу разів менше, як тепер. Щоб порівняти ці числа до сучасности, треба б помножити щонайменше на 100. Крім книжок, українці передплачували тоді багато голландських, німецьких, французьких, англійських часописів.

Глибока культура українців віддзеркалюється в їх правосвідомості. Глибоко вкорінена свідомість своїх прав і обов’язків, пошана прав інших, чисто християнське розуміння справедливости, принцип рівности перед законом, включаючи і державну владу та ін. правові первні в правосвідомості українця мають надзвичайно старі, глибокі корені у всій його духовості. А. Андріївський пише: «Дуже багато тотожностей є в кодексі гітитів з XIV ст. до Р. X. та в звичаях і законах старої та нової України. (Про Гітитську державу див. розділ XXII. — П. Ш.). Гітитська правова культура є дуже близька до старої, а також і до сучасної правової культури української нації. В обох — гітитській і українській — бачимо однакові форми землекористування, однаковий побут еліти. Як в українців, так і в гітитів (в їхньому кодексі законів) батько і мати мають однакові права щодо дітей, розподілу майна при розлученні (як і в Литовському Статуті), споріднення не по батькові, але по матері (як у «Руській Правді»). У гітитів і у козаків (у судах) однакова кара за перелюбство, порушення межі і т. п. Гієрархія суспільного устрою є та сама в гітитському кодексі і в «Руській правді». Отже, щодо правової культури Київська Русь часів «Руської правди» є спадкоємницею гітитської держави з XIV ст. до Р. X. (за: А. Андріївський. Стаття у «Збірнику Українського Університету в Празі» за 1925 рік). А ми додамо: спадкоємницею не лише правової культури, але й усієї гітитської культури, включно з гітитською азбукою XIV ст. до Р. X.).

«Населення Київської Руської імперії поділялося на верстви: бояри, міщани і селяни. Всі вони були особисто вільні і мали рівні права перед законом. Перехід з одної верстви до іншої був вільний. Було і невільне населення — раби, але дуже нечисленне і чужого походження (військові бранці). До складу Судової Колегії козацьких судів входили представники всіх верств населення. Особливістю тих судів була значна й активна участь у суді самого населення» (А. Яковлів. «Українське право»).

«В основі «Руської Правди» і разом її джерелом було звичаєве право передхристиянської Руси. За «Руською Правдою», діти рабині, прижиті з її власником, стають вільними разом з матір’ю по смерті власника. Греко–римське право («Закон о казнях») не дозволяє шлюбу господині зі своїм рабом. За переступ цього її карали на тіло і зрізали косу. Перекладаючи цей «Закон о казнях», руські законодавці не лише признали цілком можливим шлюб між господинею та її рабом, але й визнали за таким шлюбом всі правні наслідки. «Руська Правда» карала гривною за самовільне — без ухвали суду — ув’язнення вільного селянина. «Устав Ярослава» карав за образу селянки непристойним словом. «Закон Судний людям» — це був переклад візантійського карного права імператора Константина (частина «Номоканона»). Цей судебник встановлював кару смерті та цілу низку кар на тіло, часом жорстоких, як, напр., відрубати руку злодієві. Наша «Руська правда» цілком не знає кари смерті, а візантійські кари на тіло замінила на гривну. Князі (варязькі) не заводили на Русі свого державного ладу і не могли його завести, бо Русь вже мала свій власний, а князів покликала лише для охорони зовнішньої. Русь потребувала їх меча, а не державного розуму. Влада князів (с. т. королів. — П. Ш.) в Київській Русі була обмежена вічем. Князі укладали з вічем договір, який встановлював систему, що її князі мусили дотримуватись у своєму правлінні державою. Князі Київської Русі не були повновладними, необмеженими господарями Київської землі. Вони були лише військово–адміністративними управителями. їх визнавали за верховну владу, оскільки вони боронили державу від зовнішніх ворогів та тримали всередині встановлений лад. І лише в цих межах князі мали право видавати закони. «Корм» (податки) був їхнім політичним правом, оскільки вони виконували свій політичний обов’язок — оборону держави, що було джерелом того права на «корм». Ця правосвідомість русів органічно виросла з попередніх століть, з їх старої культури, а не позичена у когось чи накинена Церквою» (за: В. Ключєвскій. «Курс рускай історіі»).

«У 1728 році за царським наказом була утворена комісія з українських правників, яка уклала кодекс під назвою «Права, по которим судится Малоросійський народ». Цей кодекс є найвиразнішою пам’яткою чинного українського права XVIII ст. Поданий на затвердження в 1743 році, він був похований у московських канцеляріях до 1756 року, а потім повернений для перероблення і, ясна річ, не затверджений. За гетьманування К. Розумовського в 1763 році переведено реформу судів в Україні. Цією реформою на місце старих козацьких судів заведено судову систему за Литовським Статутом 1588 року. Рада старшин, схваливши цю реформу, відкинула вимогу московського уряду змінити і доповнити Литовський Статут (бо він був наскрізь республіканський), мотивуючи тим, що Україна має таке право, яке може мати лише «найвільніший і найшляхетніший народ у світі», а тому не потребує змінювати Литовський Статут» (за: А. Яковлів. «Українське право»).

У сучасних парламентарських, ліберально–демократичних державах демократичний принцип керування державою здеґенерував до найнижчого позему — обернувся на олігархію плебсу, а точніше, олігархію демагогів. У культурі і політиці запанував примат задоволення тваринних потреб та інстинктів людини (матеріялізм) (див.: J. Ortega u Gasset. «The Revolt of the Masses»). Чому так сталося?

Французька революція, яка була цілковито оправданою реакцією на упослідження нижчих верств нації, висунула принцип рівности ВСІХ громадян, с. т. що і найбільший дурень і геній має рівний голос у вирішуванні державних проблем. Цей протиприродний, неіснуючий у природі принцип став — як і все протиприродне — фатальним для здорової ідеї народоправства. Власне цей принцип привів на практиці до парадоксу, що в демократичних державах фактично вирішує державні проблеми і керує державою не більшість нації, але навпаки — меншість. Та найгірше в тому є те, що та меншість надто часто є, в більшій чи меншій мірі, демагоги, які свій вибір власне завдячують потуранням плебейських вимог юрби. Отже, фактично надто часто до проводу приходить меншість не найліпших людей нації, а може, найгірших; у всякім разі людей, які не підуть проти вимог юрби, коли бачать, що ті вимоги є згубні для нації. В тому випадку чесніші з них виходять з проводу, а лишаються менш чесні. Це ми і бачимо тепер у Франції та в закордонній політиці Америки (ЗСА).

Цілком інакший образ бачимо в старій Україні. Незважаючи на те, що принцип і практика народоправства повстали в Україні раніше, ніж будь–де в Европі (найстарший в Европі парламент — англійський — сформувався у XIII ст.), у нас демократична система ніколи не схилялася в бік олігархії голоти («чорні ради» були твором москвинів), ніколи не падала на позем плебсу і не впаде. Причина?

Українець є справжнім і глибоким демократом, але рівности людей не визнає. Він визнає рівноправність їх, але не рівність. У всій духовості українського народу: в його фольклорі, в правосвідомості, в побуті, навіть у поезії золотою ниткою тягнеться розуміння вартости, ваги і потреби гієрархії, і гієрархії демократичної. Наш народ, хоч і бере на увагу генеалогію особи, все ж понад її походження ставить особисті чесноти її. Ніколи в історії України ми не мали замкнутих каст, як це було в усій Европі. Український вираз «кінь волові не товариш» не є ніяким приниженням вола, лише висловлена гієрархія вартостей, ідея, що віл добрий до плуга, але не надається до сідла. Речник українського світогляду Г. Сковорода кількаразово підкреслив цю ідею в своїх творах. В протилежність москвинові, українець (як і англієць) ставиться з погордою до голоти. Навіть хоч би сам був бідаком. І навпаки, ставиться з пошаною до багатія, якщо той збагатів власною, чесною працею, а не успадкував готове. Пошана українця до вищих, до старших не має ані тіні рабства, що яскраво демонструється в родині: українські діти кажуть матері чи батькові ВИ, а не ТИ, чого нема у багатьох інших народів. Ця одна, ніби маленька, рисочка говорить соціологові більше, ніж томи наукових трактатів. (Між іншим, наша інтелігенція, відірвана від духовости своєї нації, завела в своїх родинах московське тикання). Цей брак рабської покори в українській пошані вищих віддзеркалюється в критично–гумористичнім тоні в оцінці нашим народом осіб і подій життя.

«Гумор — це є зовнішній вияв величезної духової сили, зродженої дуже глибокою культурою. Гумор є виявом певности в собі; виявом своєї вищости, часом навіть не усвідомленої розумом. Нахил до дотепу зраджує потяг до успіху, до особистого зусилля; зраджує пошану до творчої сили інтелекту; зраджує почуття власної відповідальності за свої невдачі. Коротко, гумор є прикметою духового аристократизму» (Д. Донцов). Цього гумору українцям ніколи не бракувало і не бракує. Не бракувало навіть у найтрагічніших ситуаціях. Пригадайте образ Байди на гаку.

Всі великі, творчі нації мають гумору подостатком. Азіяти взагалі, а москвини зокрема гумору не мають. Те, що москвини видають за свій гумор, є направду жалюгідним мавпуванням, спотвореною карикатурою гумору європейців. Також не мають гумору і жиди. Німецький гумор є якийсь бездушний, кострубатий, тяжкий, як кований чобіт прусського солдата. Французький — легкий, елегантний, поверховий, з великим нахилом до сарказму. Англійський і український гумор є глибокий, з дуже малим нахилом до сарказму, але український значно добродушніший за англійський і поетичніший. Українець і англієць при зустрічі з приятелями люблять трохи покепкувати чи то один з одного, чи то з свого життя. Покепкувати без тіни злоби чи заздрости. У них це просто ТОН ЖИТТЯ. І це зраджує глибокий аристократизм. З повним правом можемо назвати наш нарід аристократичним (духовно). З ним пов’язується і оптимізм. Українці є непоправними оптимістами (москвини, навпаки, — глибокими песимістами). Це схопила Леся Українка своїм «без надії буду сподіватися».

Любов українців до чистоти, охайности, до краси — загальновідома, отже, згадувати тут про неї зайво, хіба підкреслимо, що навіть за варварських умов життя в СССР всім чужинцям–туристам впадалася в очі далеко більша чистота та охайність людей і вулиць в Україні, ніж у Московщині. А ті туристи були майже без винятку москвофілами. (Інакше не дістали б дозволу СССР приїхати до нього).

Ми звикли дивитися на українську чистоту, як на щось самозрозуміле; ми не вдумуємося в її глибше значення, в її походження. А фізична ж чистота є лише зовнішнім виявом духової чистоти, виявом глибокої культури. Доброю ілюстрацією цього є такий випадок.

За большевицько–дєнікінської війни взимі 1919 року большевицька берегова артилерія на Озівському морі поцілила дєнікінський корабель. Він був близько до берега і не затонув, лише вода залила машини і парові казани. Корабель дістав наказ лишатися на місці і піддержувати своїми гарматами недалекий фронт. Залога корабля складалася із студентів та гімназистів: москвинів і українців (точніше малоросів). З огляду на обмаль вугілля було наказано його дуже щадити, і тому гарячої води на миття не було. За 3–4 тижні стороння людина могла безпомилково сказати: хто з залоги був українець, а хто Москвин. Москвини позапускали бороди і чуприни, виглядали чорні, як мурини, смерділи на віддалі 20 метрів, бо ані разу за ті тижні не вимилися, ані змінили білизни. Всі ж до одного малороси були завжди виголені, умивалися щодня холодною морською водою, міняли білизну регулярно, яку прали в холодній воді. У москвинів розмножилися воші (нужа). Малороси примушені були відсепаруватися від москвинів: вони зайняли окреме приміщення, вигнавши з нього всіх москвинів до іншого. Начальство було примушене (бо ж на фронті люди озброєні) мовчки визнати порушення принципу «єдінай нєдєлімай». Хоч смішно, але чимало з тих малоросів після цього досвіду українізувалися. Як бачимо, навіть воші можуть спричинити «мазєпінскій сєпаратізм», і то навіть у вірних «маларосав». Подібне спостерігалося і в таборах полонених, а пізніше збігців з СССР в Німеччині. Українці без зовнішнього примусу самі охоче тримали чистоту особисту і навколо, а москвини, поляки, жиди ходили брудні, а чистили навколо себе лише під примусом таборової адміністрації. (Між іншим, ковтун волосся в медичній термінології називається plica polonica). Ці приклади вказують на КОРЕНІ української чистоти — фізичної і моральної.

Чистота моральна входить у тямку «краса» як один із її первнів. Любов до краси український народ виявив і виявляє в безлічі форм, насамперед, звичайно, в мистецтві. Мистецькі речі виробляли наші прапредки 5–4–2–1 тисячу років тому і виробляють їх праправнуки нині. «За Київської доби X–XІII ст. знаходимо в Україні вироби ужиткового мистецтва із всіляких матеріялів, і в такій кількості, і такої високої мистецької краси, що годі говорити про початок нашого орнаментального мистецтва в X ст.; навпаки, можемо говорити про добу, що її попереджували великі епохи мистецьких стилів. У XVI ст. знайомство українських майстрів з західноєвропейськими школами привело до впливів західного малярства на українське. Але сила старих традицій, з одного боку, а з другого — обережність та вдумливість, якими українські майстри сприймали західні впливи, не підлягаючи їм, не мавпуючи їх, але перетворюючи їх у горнилі власної мистецької творчости, — зробили те, що недовгий вік чистого ренесансу в Україні (тривав пів століття) був одним з найглибших, напружено творчих періодів в українськім малярстві. Це був час, коли «чужого навчились і свого не цурались»… Розвиток українського малярства в XV ст. був такий імпозантний, що Польща не могла протипоставити йому власні мистецькі осягнення і була примушена запрошувати українських малярів. Тоді українські майстри розписували польські римо–католицькі костели в стилі греко–українських малярських традицій, навіть з написами кирилицею… Класичне мистецтво, опанувавши західну Европу в XVIII ст., надзвичайно швидко розлилося по Україні; воно сподобалося всім верствам населення: від магнатів до селян включно. А творчі сили української нації, розбурхані за попередніх часів, силою інерції продовжували давати надзвичайно талановитих мистців, зокрема в малярстві; мистців, які не лише дорівнювалися найкращим європейським, але й перевищували їх. Москвини той блискучий розвиток в Україні обірвали брутальним насильством, забираючи силою наших мистців до Московщини і закриваючи мистецькі осередки в Україні…

У XVIII ст. — за доби барокко — в Україні не шкодували різьблених оздоб і в людвисарських працях, як, напр., на дзвонах та гарматах, які іноді цілком вкривали одливним орнаментом. Легшу зброю оздоблювали сницерською плоскорізьбою або насічкою та викладанням (інкрустацію). Такими оздобами прикрашені козацькі мушкети, пістолі, держаки та похви шабель, сідла, кінська збруя, знаки гідности: булави, перначі і т. п. Орнаменти на тканинах з доби барокко збереглися не лише на тогочасних портретах, але і на тканинах, що дійшли до нас: пишно оздоблених брокатах, часто тканих золотом та сріблом, і не лише церковних риз, але й світських жупанах козацької шляхти та їх жінок.

Друковані книги теж пишно оздоблювалися не лише ілюстраціями до тексту, але й цілими мистецькими композиціями. Золота оправа церковних книжок дивує, захоплює сучасних мистецтвознавців своєю незрівнянною красою. В середині українських старих церков дерев’яна золочена різьба своєю майстерністю, мистецькою досконалістю, вигадливістю, пишною ошатністю далеко перевищує все, що в цій галузі створило мистецтво Західної Европи… Величність поліхромії київської св. Софії — явище неперевершене, виїмкове в історії світового мистецтва. В XI ст. небагато з європейських націй могли дозволити собі на таку розкіш, а у західних слов’ян чи німців в XI ст. навіть і повстати чогось подібного не могло. Москвини ці скарби світової культури ЗНИЩИЛИ» (за: Д. Антонович. «Українська культура»).

Та незнищимим і найбільшим нашим скарбом лишається те, ЩО СТВОРИЛО всі ті казкової краси храми, розкішні оздоби, книжки, закони, суспільний лад, державу, коротко — всю ту культуру. Це — ТВОРЧИЙ ДУХ української нації. Написати про нього — це праця кількох поколінь соток наших науковців — фахівців з кожної царини життя. Ми ж тут подаємо лише мікроскопійно малюсенькі крихточки, лише слабенькі натяки.

«Український народ має надзвичайно велику повагу, любов до землі і зве її матір’ю. Бити по землі палицею без потреби вважає гріхом. Клятьба землею є найстрашнішою клятьбою, при чому звичайно цілують землю, а в деяких місцевостях і з’їдають грудку землі на доказ своєї невинности. Вираз недовір’я «хоч ти землю їж» і тепер дуже часто вживають наші селяни. Побажання, «щоб тебе свята земля не прийняла», є вираз найбільшої ненависти, і, навпаки, «щоб ся мав, як свята земля» належить до найкращої доброзичливосте…

Огорожа двора чи обійстя є предметом особливої старанности українських господарів, бо огорожа є символом власности, а правосвідомість власника глибоко закорінена в українців, як і у всіх європейців. Москвини не огороджують своїх дворів (наслідок абщіни). В українського ж господаря відсутність огорожі є ознакою найгіршої його розпусти…

В Україні ніколи не було релігійного сектанства, яке повстає, як відомо, на ґрунті примітивно–формального ставлення до релігії…

В українських весільних піснях співається в поетичних виразах про взаємну любов молодих. У москвинів весільні пісні — це справжнє виття про нещасне життя молодої. В Україні панує загальне звичаєве право дівчини самій вибирати собі дружину. Батьки завжди питають доньку, чи вона дає свою згоду на шлюбну пропозицію. В Московщині батьки видають заміж доньку, цілком її не питаючи» (X. Вовк. «Студії з української етнографії й антропології»).

«В Буковині по селах існує звичай приносити учительці китицю квітів на відкриття школи (навчання) від усіх учнів села щороку. Учні, що збирають квіти, зупиняються коло кожної хати, і кожна господиня долучає свої квіти до загальної китиці» (Є. Дієслав).

Дрібний, простий звичай? Ні! Він говорить етнографові дуже, дуже багато. Цілу бібліотеку грубих томів можна написати про тисячі подібних виявів глибокої культури української нації, доказів неймовірної висоти творчого Генія нашої нації. Придивімся такому шедевру цієї творчости, як, напр., наша народна легенда про Байду.

Байду завісили турки за ребра на гаці. Султан пропонує йому звільнити його, а також і свою дочку та трон за ціну відмови від своєї віри (політичних переконань за сучасною термінологією). Байда, висячи на гаці, глузує з віри ворога. Вірність своїм ідеям, геройство? Так! Але творчий дух нашого народу підносить це — вже велике — на ще вищу висоту. Він подолання, поразку фізичного, МАТЕРМЛЬНОГО перетворює на перемогу ДУХОВНОГО, ПЕРЕМОГУ ДУХА. На запит султана про останнє бажання Байди, той каже, що хотів би, щоб його з гаком знизили до рівня голови султана. «Для чого?» — питає султан. «А для того, щоб Ваша Величність поцілувала мене в з…цю», — відповідає спокійно Байда. Наші інтелігентські фелаги в цьому не бачили нічого, крім некультурности Байди, його вульгарної злоби (властиво некультурности і злоби творця легенди — нашого народу). Не бачили вони — хоч і вульгарно висловленого — ДУХА великої, непоборної нації. Вдумайтесь, відчуйте: скільки–то непогамованої, величезної наснаги, енергії, неймовірної душевної твердости дихає з тих спокійних, лаконічних слів нашого народу. Твердости і… кепкування навіть з маєстату смерти.

Або придивімось до другого прикладу розуміння нашим народом основних законів життя, засад етики, моралі, чести. Це переказане Т. Шевченком ставлення батьків до своєї доньки–покритки. Батьки виганяють свою любу одиначку з дому у світ за очі за те, що втратила дівочу честь, принесла своїм батькам ганьбу. Жорстокість? Ні! Нічого спільного з жорстокістю. Виганяють не зі злобою і ненавистю заподіяний їм нею сором: серце матері розривається з жалю, але вона каже: «Йди, доню, від нас геть».

Караючи доньку, батьки карали самі себе далеко болючіше, ніж її. Але честь роду! Але закони моралі, Бога і суспільности! І карають не чужі, сторонні люди, але батьки власну улюблену одиначку. Хоч і розривається їх серце з жалю, але сповняють свій обов’язок супроти Бога, суспільности і власного сумління.

Так розуміє наш народ честь, обов’язок і потребу кари за переступ закону. ДУХОВИЙ АРИСТОКРАТИЗМ, якого не сила збагнути нашим «гуманним» фелагам–євнухам, нашій відірваній від національного духу, спантеличеній чужими «теоріями» інтелігенції.

Ще яскравіше бачимо це в Шевченковім Ґонті.

Ґонта сам вбиває власних маленьких синів, бо мати–католичка їх охрестила (отже, малі діти не винні в тому) католиками, а Ґонта заприсягся вбивати католиків. Варварство! — верещать наші безпері каліки. Та цілком інакше — геть інакше — оцінює наш нарід устами Т. Шевченка вчинок Ґонти.

Трохи згодом, коли гайдамаки були зайняті святкуванням перемоги, Ґонта, криючись, поховав своїх забитих ним синів, поцілувавши їх і козацькою червоною китайкою накривши.

Не виправдувався, лише пояснив їм, що не він їх вбив, але вбила його присяга. І вже тому просив їх простити йому цей жахливий злочин? Ні! Просив їх, щоб вони просили Бога ПОКАРАТИ його.

Яка неймовірна глибина розуміння нашим народом людської і національної моралі і засад християнства!

Такі неймовірно високі — етично і мистецько — духові образи створив не поет Т. Шевченко. Інтуїція національного ґенія і його ґеніяльне перо подали нам світогляд нашого народу. Т. Шевченко кількома коротенькими рядками намалював величний образ духовости нашої нації. Сказав ними більше, як томи наукових праць. Подібні до наведених тут прикмети духовости нашої нації говорять дуже, дуже багато. Але говорять лише тим, хто РОЗУМІЄ І ВІДЧУВАЄ корені української національної духовости, хто знає її генезу, походження.

Наші етнографи зібрали велику кількість сирого етнографічного матеріялу, але то все є лише матеріял, хоч і багатющий, але сировець. А ми ще не маємо великої аналітичної і разом синтетичної наукової праці на тему «Духовість української нації». Маємо лише кілька окремих невеликих розвідок на цю тему. А вага її переступає далеко, далеко межі теоретичного зацікавлення, бо ж ДУХ ЖИВОТВОРИТЬ творчі сили нації. Бо ж ТВОРЧИЙ ДУХ НАЦІЇ БУДУЄ КУЛЬТУРНУ І ДЕРЖАВНУ НЕЗАЛЕЖНІСТЬ НАЦІЇ. І ми будемо блукати манівцями всіляких орієнтацій, всіляких паперових соціяльних і національних теорій на шляхах внутрішньої і зовнішньої нашої політики доти, доки не пізнаємо НАЙГОЛОВНІШОГО — духа своєї власної нації. Доки не вивчимо — і то досконало — свою націю. А нема де правди діти — наша інтелігенція своєї нації не знає. І це є причина причин нашого захоплення чужими теоріями, чужим світоглядом, чи, як казав Т. Шевченко, «несли, несли з чужого поля і в Україну принесли великих слів велику силу та й більше нічого».

Гірше, як нічого! Принесли ЧУЖИЙ світогляд, який ЗАПЕРЕЧУВАВ український. Ще гірше! Принесли світогляд, який заперечував предвічні, встановлені Творцем закони всього і всякого життя, в тому числі і людського. Світогляд протиприродній. А все, що є протиприродне, є не лише нежиттєздатне, але й фатальне для людини, суспільства і нації. Лише та будова стоїть непохитно і витримає всі буревії, яка стоїть на твердій, непохитній основі. Лише та держава витримає всі політичні буревії, яка стоїть на непохитній основі — духовості ВЛАСНОЇ нації.

Подекуди таким прикладом є Московщина. (Подекуди тому, що в історії Московщини позамосковські сили відіграли значно більшу історичну роль, ніж самі чисто московські). Московська провідна верства — дворянська, інтелігентська і пролетарська — всю свою внутрішню і зовнішню політику сперла на духовості свого московського народу. Народу, якого найвищим ідеалом є не працювати, а нажертися, впитися, нищити все — просто для розваги. Це все і бачимо в історії Московщини від X до XX ст. включно; у всій її внутрішній і зовнішній політиці. Тому–то (крім позамосковських причин) маленьке, дике Суздальське князівство виросло на СССР, що займає вже більш як одну п’яту суходолу нашої планети. Ось що значить спертися на духовість власного народу.

Чи не занадто ідеалізуємо український народ, українську націю? Ні! В цій книжці ми ввесь час говоримо про ВРОДЖЕНІ, передавані з покоління в покоління протягом щонайменш 5000 років властивості української нації. Безперечно, наш народ (особливо інтелігенція) має чимало злих, паскудних прикмет. Але всі вони НАБУТІ — зроджені і виплекані обставинами 200–літнього поневолення дикими москвинами чи підлими поляками. Закони ж генетики нам ясно кажуть, що із зникненням обставин, що породили якусь прикмету, зникає (з часом) і сама та набута прикмета (пес дичавіє, відірваний від людей).

Звільниться Україна від «блаґатворнава вліянія» всякого роду московських «матюків» чи польської перфідности — зникнуть ті наші злі прикмети за два–три покоління. Зникне рабська покірність, зневіра у свої сили, почуття національної меншвартости.

Але, щоб звільнити Україну від того «вліянія», щоб створити, а головне — ВТРИМАТИ українську незалежну державу, наша еліта, наш політичний провід мусить перш за все знати духовість своєї нації. Мусить знати не лише сучасний її стан, але і її корені. Мусить знати праісторію й історію української духової культури. Знати глибоко. А що знаємо ми? Чужі теорії?





XXV ЧУЖИНЦІ ПРО УКРАЇНУ | Українець і Москвин: дві протилежності | XXVII НИЩЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ВИЩОСТИ