home | login | register | DMCA | contacts | help |      
mobile | donate | ВЕСЕЛКА

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add
fantasy
space fantasy
fantasy is horrors
heroic
prose
  military
  child
  russian
detective
  action
  child
  ironical
  historical
  political
western
adventure
adventure (child)
child's stories
love
religion
antique
Scientific literature
biography
business
home pets
animals
art
history
computers
linguistics
mathematics
religion
home_garden
sport
technique
publicism
philosophy
chemistry
close

реклама - advertisement



XXIX

УКРАЇНСЬКА ЕЛІТА XX ст.


У нас були кам’янярі, і часом добрі,

Але не було архітектів–творців.

Ю. Тютюнник

Переглядаючи кількатисячолітню історію нашої нації, бачимо в ній кілька діб великого піднесення політичного, економічного і культурного, які чергувалися з добами занепаду. Також помічаємо в нашій історії, що всі великі, славні доби України завжди були рівночасно і добами великої, кривавої БОРОТЬБИ української нації з її ворогами. І навпаки, доби занепаду завжди були рівночасно і добами тихими, БЕЗ боротьби, добами примирення з фактичним станом.

Кожну боротьбу завжди починають і ведуть найсміливіші, найактивніші, непримиримі елементи нації. Своїм власним прикладом вони зрушують, мобілізують, поривають націю за собою, очолюють боротьбу і перші кладуть в ній свої голови.

В кожному вибуху боротьби України із своїми ворогами втрачала Україна свій найвартніший елемент. В Україні століттями йшла негативна селекція: нищився найвартніший елемент, а зоставався при житті, виживав та множився менш вартісний. Пригадаймо собі різницю в характері нашої шляхти перед Полтавою (1709) і по ній. Б. Хмельницький і О. Безбородько, П. Могила і Т. Прокопович, П. Орлик і М. Драгоманов, Т. Шевченко і В. Короленко, мазепинці XVIII ст. і українофіли XIX ст. Небо і земля!

Бо не століттями, але буквально тисячоліттями напоювали українці ріками своєї (і ворожої) крови — найвартнішої, несукроватої — половину всього тоді знаного світу. Скити в далекому Єгипті, сармати в Еспанії, руси над Балтикою, кімри в Малій Азії, київські вої з азійськими ордами, козаки з Польщею, УСС, УГА, УНА, ОУН, УПА з москвинами.

Правда, що кров не змарнувалася: вона створила найдорожче, що має нація — національні ідеали, національні традиції, національні легенди, культ «високих тих могил» — культ національних героїв. Лише завдяки крові полеглих БОРЦІВ «ще не вмерла Україна» — і не вмре. Бо ж кров борців, а ніщо інше, породжує нових борців. Впав Петлюра — народилося десять Коновальців; впали десять Коновальців — народилися сто Чупринок, впали сто Чупринок — народилися п’ятсот українських Жанн д’Арк у Кінґірі; впали вони — народжується 80–мільйонова нація.

Але все ж маємо парусот літ найнижчої, найганебнішої доби нашої історії, доби, яка щойно тепер закінчується. Доби ганьби. Мертвої доби. Правда, навіть і в цій найтемнішій нашій добі було кілька світлих хвилин, кілька спроб боротьби, але було їх мало, а переважно ця доба заповнена фактами, що згадка про них викликає тепер у нас почуття глибокого національного сорому. Сорому за нашу національну еліту. Сорому за продажність одних, за короткозорість і вузькоглядність других, за свідоме і несвідоме яничарство третіх, за історичну забудькуватість четвертих, за почуття своєї національної меншвартости п’ятих.

Історія не знає оправдання для несвідомих національних злочинів. 15 мільйонів українських трупів і оголена, спалена Українська Земля також тої несвідомости не простить і не забуде. В 1917 році Україна мала фізичну силу забити осиковий кіл у могилу Московської імперії. Цього свого історичного ОБОВ’ЯЗКУ не дозволив Україні зробити ніхто інший, лише наша власна українська провідна верства, наша еліта. За це справедливий Бог і покарав Україну 15 мільйонами трупів. Всі війни в нашій історії разом коштували Україну менше жертв, як «мирна» доба 1920–41 рр., не згадуючи вже про дальші мільйонові жертви «не за Україну, а за її ката».

Україна може заплатити ще кількома мільйонами трупів і ще більшим оголеним «диким полем», якщо і тепер її провідна верства не усвідомить собі криштально ЯСНО, без найменшої тіні сумніву і хитань — ПРИЧИНИ. Причини ДІЙСНІ, не замасковані «саврємєннимі», «праґресівнимі», «гуманнимі», «демакратічєскімі» і всіми іншими ізмівськими історичними, економічними, культурними брехнями, видуманими ворогами України для її легшого приборкання і контролю.

Всі ці брехні можна побачити лише з історичної віддалі, в історичній перспективі. Сучасний стан і прагнення кожного народу не виникають через ніч, раптово, Бог зна звідки, без причин, а є логічним ПРОДОВЖЕННЯМ всієї його попередньої історії (А. Кастаньон). Міняються зовнішні форми, міняється термінологія, але внутрішній історичний ЗМІСТ життя кожного народу, його історичне призначення лишається в головному незмінним протягом довгих, дуже довгих століть. Бо ж нічого не стається без причини, а кожна подія в житті нації зв’язана глибокими внутрішніми нитками з попередніми подіями і, в свою чергу, має вже в собі зародки подій майбутніх. Отже, в минулих і сучасних подіях у житті нації гострий розум може побачити події прийдешні, а щонайменш — напрям ходи тої нації.

З генетики знаємо, що еволюція, розвиток пралюдини до людини забрали сотки тисяч років часу; знаємо, що нові форми виникають внаслідок схрещення (які не завжди тривалі) та в дуже рідких окремих випадках шляхом мутації (скоків). Отже, національний характер, а від нього і прагнення кожної нації не можуть змінятися протягом кількадесят років, хоч би не знати які заходи робила б та нація для цього (крім фізичного схрещення, але й у цьому разі наслідки не завжди сталі). Тому–то для зрозуміння сучасного москвина та його прагнень і планів на майбутнє ми навели його національний характер і його життя (зміст) від передісторичних часів понині. Це його минуле кидає яскраве світло на його заміри та плани тепер. Так само і минуле нашої нації кидає яскравий жмут світла на наше майбутнє. В попередніх розділах ми сказали дещо (дуже мало) про минуле нашої нації до XIX ст. Тут киньмо одним оком на минуле з XIX і XX ст.

Наше бурхливе, трагічне, повне кривавої боротьби минуле забрало дуже багато жертв з нашої провідної верстви. По татарському погромі наша аристократія та шляхта ще трималася якийсь час в Литовсько–Руській державі, опанувавши в ній все культурне життя, але по злученні тої держави з Польщею в 1569 році починається дедалі скорший перехід нашої аристократії — нащадків київських князів — та нашої шляхти до польської нації. Всі оті — потім польські — князі Острозькі, Сангушки, Чарторийські, Збаразькі, Вишневецькі, Воронецькі, Курцевичі, Четвертинські, Ружицькі, Пузини, Слуцькі, Пронські та інші були українцями з походження. Це лише аристократія, а серед теперішньої польської шляхти є тисячі родів українського походження.

За часів нашої Гетьманської держави багато напівспольщеної нашої шляхти повернулося до своєї нації і багато повстало нової козацької шляхти, а також значно посилився кількісно і якісно наш священицький та чернецький стан, тодішні будівничі освіти і культури.

По полтавській катастрофі 1709 року починається щораз скоршим темпом омосковлення нашої провідної верстви. Проте все XVIII століття наша шляхта ще добре пам’ятала історію; ще добре розуміла і відчувала, що москвини є чужа їм і ворожа нація. Тоді за кожної нагоди наша шляхта показувала москвинам свою огиду та презирство до тих дикунів. (Простонароддя гидилося москвинами ще більше). Москвини енергійно вживали всіх можливих засобів, щоб це вороже і презирливе до них наставления українців змінити на протилежне. Кожного, хто показував якесь прихильне наставления до москвинів, нагороджувано маєтками, високими посадами, титулами, грішми (точнісінько, як тепер в СССР). Напр., передумовою призначення І. Брюховецького на гетьмана москвини поставили йому вимогу оженитися з московкою (він оженився з Толстою). Московський уряд особливо дбав, щоб українська шляхта якнайбільше поміщалася кровно з московською. Напр., цариця Анна наказувала 31.I.1734 р. правителеві України кн. Шаховському: «Як наміром нашого блаженної пам’яті дяді імператора Пєтра було, щоб малоросійський народ охоту мав споріднюватися з нашим московським народом, так малоросіян від споріднення зі смолянами та поляками відвертати, а натомість уміло спонукати малоросіян свої сини та доньки з москвинами женити і споріднюватися. А цей наш наказ в таємниці тримати» (Моск. Архів Мін. Юстиції. Ч. 79. 1806).

Помосковщення шкіл, Церкви, преси, підкуп, мішані подружжя, всі подібні — не менш енергійні, як тепер в СССР, — заходи все ж не могли цілком змосковщити українців, як пощастило, напр., полякам сполыцити. І це цілком зрозуміло чому.

Ми вже говорили, що зливаються в одне гармонійне ціле лише властивості споріднені чи бодай дуже близькі. Хоч поляки і не були споріднені (духово) з українцями, проте вони належали до європейського культурного світу, як і українці. Це дуже сприяло польщенню українців. Цілком протилежне бачимо у Московщині. Москвини не лише не мали нічого спільного з українцями, але й були (і є) діяметральною протилежністю українцям, і то не лише духово, але й расово. Ці два народи мали духовість, що заперечувала одна одну. А як знаємо з генетики, протилежні духові первні не дається злити в одне ціле ніякими способами, навіть кровним змішанням. Отже, мовне змосковщення українців не є ніяким змосковщенням (хіба духовим каліцтвом, що його дається направити). А крім того, і саме реальне, щоденне життя аж занадто яскраво підкреслювало на кожному кроці, кожного дня не лише цю протилежність, але й незмірну ВИЩІСТЬ українців і НИЖЧІСТЬ москвинів. І це у всім без винятку: в щоденній поведінці, в чистоті фізичній і моральній, чесності, розумі, смаку, піснях, мові, самопошані, почутті власної гідности, освіті, світогляді. Абсолютно у всім бачили тоді українці свою вищість над москвинами. Наше простонароддя відчуває свою вищість над москвинами і тепер навіть в СССР. Але чим далі ця ясна свідомість у нашої змосковщеної інтелігенції переходила до підсвідомості. Напр., було в Петербурзі чимало українських змосковщених дворян на державних — часто високих — посадах, які із якоюсь незрозумілою їм самим гордістю підкреслювали, що вони чистокровні малороси. Це підсвідоме національне почуття, а також і почуття своєї вищости над москвином жило в нашій шляхті ще в першій половині XIX століття.

На українських землях під Австрією ми втратили майже всю нашу шляхту. Великий український патріот митрополит Мелетій Смотрицький журився ще в 1610 році: «Нема кому потішити мене — всі повтікали від мене. Де дім князів Острозьких? Де інші славні доми руських князів! Де княжата Слуцькі, Заславські, Збаразькі, Вишневецькі, Сангушки, Чорторійські, Пронські, Ружинські, Соломирецькі, Головчинські, Крошинські, Масальські, Горські, Соколинські, Лукомські, Пузини й інші незчисленні?» (М. Смотрицький. «Тренос»). За глумливим, але влучним виразом поляків, українська нація там в першій половині XIX ст. складалася з «хлопа і попа».

Як далеко пішло польщення в Галичині нашої провідної верстви, видко з того факту, що галичани протестували в 1784 році проти навчання українською («руською») мовою в щойно заснованому тоді університеті у Львові. Як пише галичанин Ю. Бачинський («Україна ірредента»), «національний рух русинів у 1848 році був ділом виключно австрійського уряду, був його тактичним маневром у боротьбі з польськими революціонерами». Все ж мусимо сказати, що підкреслення Ю. Бачинського (він був соціяліст), ніби «було ділом виключно австрійського уряду», не відповідає правді (про це далі).

Українське селянство, врятоване від помосковщення браком московських шкіл, вже не півсвідомо, але цілком свідомо розуміло, що москвини є цілком чужим і ворожим йому народом. Більше того! Український селянин дивився з погордою і огидою на москвина. «На базарі не було людей, були самі москалі та жиди». Як багато говорить цей вислів нашого селянства! Наш селянин гидився москвином і цілком точно його оцінював. «З москалем дружи, але камінь за пазухою держи». «Хоч би москаль з неба — вірити йому не треба» і т. п. Глибока мудрість не зараженого «ізмами» нашого народу.

Свого часу московський уряд оселив був кількадесят сіл чистокровних москвинів в Україні, навмисно помішавши їх поміж українськими селами. За час більш як 200 років не було ані одного випадку, щоб українці сусідніх з московськими селами оженились із москвинами (Ф. Вовк. «Студії з української етнографії та антропології»).

Навіть у Сибіру, де московський уряд навмисно мішав українських і московських переселенців в одному селі, за якийсь час українці скупчувалися на одному боці села, а москвини на другому.

В Україні і в Сибіру не було між українськими і московськими селянами не те що якоїсь прихильности, але, навпаки, не завмирала ані на одну хвилину глуха, обостороння ненависть, що вибухала часто в кривавих бійках. В 1917 році, попри пропаганду нашого соціялістичного уряду про братерство з «російською демократією і народом», незважаючи на його заборони розпалювати ворожнечу між «братніми народами», наші селяни самочинно виганяли цілі московські села з України. Тоді можна було бачити довгі валки москвинів–селян, що їх завертали «на родіну» наші селяни під озброєною косами вартою (за: Р. Млиновецький. «Історія українського народу»).

Із свідомо ворожим до москвинів наставлениям українського селянства і з підсвідомим відчуттям чужости до москвинів змосковщеної української шляхти москвинам ніколи не пощастило б помосковщити, злити в один «русскій» (за теперішньою їхньою термінологією «савєтскій») народ. Треба було шукати ще й інших способів.

Тим способом, і дуже сильним, бо ж приніс москвинам бажане їм помосковщення — навіть більшою мірою, як вони сподівалися, — став у XX ст. СОЦІЯЛІЗМ і, взагалі, «прогресивні» ідеї в їх московській інтерпретації, яку Москвин уклав в ясну для себе, але не зрозумілу для наївного хахла, формулу: «Соціялізм — це Я. Інтернаціоналізм — це Я. Самоозначення — це Я. Справедливість — це Я». А хто сумнівається в цьому, той ворог соціялізму, інтернаціоналізму, самоозначення. А для ворогів цих високих ідей (цих ідей, але ж не москвинів) маємо Сибір і кулю в потилицю.

Після славної героїчної доби боротьби часів Галицько–Волинської держави наші західні землі вже не мали «відмолоджуючих» націю збройних зривів, як козаччина чи Запорізька Січ на східних Землях. Якийсь час ще точилася нерівна вперта боротьба Львівського Церковного Братства, а по ній завмерла всяка боротьба, а з нею і українське національне життя в Західній Україні аж до доби європейських революцій 1848 року.

Ожебрачені до найнижчого ступеня, здушені національно, здеморалізовані «планами на знищення Руси» поляків та мадярів, з перервою більш як 400 років традиції боротьби — західні українці цілком затратили бойовий дух і обернулися на слухняних, заляканих австріяків рутенського роду. Політичний сервілізм, культурна скам’янілість, загумінковість думки, сліпий консерватизм опанували все життя Західної України. Як далеко пішло спольщення, видно з того, що навіть священики, які жили серед українського неспольщеного селянства, вживали майже виключно польську мову, за винятком хіба Богослужби.

В містах можна було почути українську мову хіба з уст селян, що приїздили до міста, та почасти міщанства, що не зривало зв’язків із селом.

Хоч як парадоксально, від остаточної національної смерти врятували галичан самі поляки. Скрайньо дурна польська національна пиха продиктувала їм безоглядне, брутальне нищення всіх проявів українства. Національним терором вони упокорили тодішню нашу провідну верству (властиво священиків) і опанували — на спілку з жидами — місто. Але їхня брутальність і пиха посіяли зерна ненависти до них; з тих зерен пів століття пізніше виросли УСС.

Як на східних землях москвини, так і на західних поляки поламали свої зуби на нашому селянстві. Наше західноукраїнське село, стиснувши зуби, мовчки зализувало, як могло, рани економічного упослідження і з глибокою, не виявленою ще національною ненавистю чекало до слушного часу. У протилежність до своєї провідної верстви, наше село не піддалося польщенню і залишилося на всі 100% українським.

Такою зустрів Західну Україну 1848 рік, що започаткував там народження нової провідної верстви. Самозрозуміло, вона вийшла з неспольщеного села. Перші її представники — поповичі були зв’язані тисячами фізичних і духових ниток із селом. Цей живий, тісний зв’язок відбився на всій дальшій історії Західної України; на всіх її потягненнях, вчинках, діяльності політичній, економічній, культурній, ба і на світогляді її провідної верстви.

Починаючи від першої славної трійки: М. Шашкевича (1811–1843), І. Вагилевича (1811–1866), Я. Головацького (1814–1888) — дальше плеяда перших будителів Західної України були всі священики або поповичі. За ними пішли селянські діти. Найяскравішою постаттю, просто символом галицького села був І. Франко. Син упослідженого, пригнобленого, але й консервативного та релігійного села, він захопився був за молодих років голосною тоді європейською ліберальною думкою, але не пішов слідами своїх політичних однодумців у Східній Україні. Енергійні, настирливі, просто нахабні намагання М. Драгоманова перетягнути І. Франка на свій анархічно–соціялістичний і москвофільський шлях кінчилися повною невдачою для М. Драгоманова. І. Франко не зрадив українського селянства. Лишився вірним його духовості, його світогляду, і це вкупі з ідеями французької революції зробило І. Франка європейським поступовцем у найкращому значенні цього слова, с. т. поступовцем–націоналістом, виразником прагнень свого народу, а не відірваним від народу інтернаціоналістом, якими були наші поступовці на Наддніпрянщині. У великій мірі таким лишився і весь галицький радикальний, навіть соціялістичний рух, характеристичними прикметами якого були нахил до методів еволюції, реформ, а не революції, насильств, вирозумілість і здатність до компромісу, а понад усе національне (українське) забарвлення. Українські галицькі радикальні, соціялістичні партії ніколи не були жалюгідним додатком, невід’ємною і слухняною частиною польських чи жидівських партій, як це було (по відношенню до московських) на Наддніпрянщині. І хоч галицьке село було на 99% полетарське, соціялістичний Сельроб не поширився і вмер природньою смертю. А провід КПЗУ (Комуністична Партія Західної України) на всі 100% складався з самих жидів, які додали до свого складу 2–3 безголосих русинів для декорації.

Всю відповідальність за катастрофу 1917–1920 років з усіма її несамовито жахливими наслідками наше суспільство цілком справедливо кладе на наших соціялістів. Ніякі їхні викрути не здурять історії. Українська кров мільйонів закатованих москвинами, поляками, мадярами жертв — на руках наших соціялістів і, природньо, викликає у нас ненависть до наших соціялістів наддніпрянських. Тому ми схильні не бачити заслуг наддністрянських соціялістів в національному пробудженні і боротьбі Наддністрянщини. А ті заслуги їх є.

Наші наддніпрянські соціялісти були національними ренегатами, зрадниками інтересів українського народу, якому вони десятиліттями приготовлювали (байдуже, що несвідомо) нове московське ярмо. Наддністрянські українські соціялісти (разом з несоціялістами) зробили велику піонерську працю, що її звемо «просвітянством». Тепер просвітянство є дитинячим анахронізмом. Але тоді воно було єдино правдивим шляхом, бо ж ним розбудувалася сама ОСНОВА всякого дальшого культурного, економічного і політичного життя нації, виховувалися широкі маси нації до самодіяльности, до дій, до боротьби. Цією дорогою пішли литовці, латиші, естонці. Вони не дебатували роками про правдивість того чи іншого параграфу Марксового «Талмуду», як це робили наддніпрянські наші соціялісти, але закладали тайні національні школи, освідомлювали національно свій народ, готували його до боротьби не з московськими царями чи буржуями (включаючи своїх буржуїв), але готували до боротьби з усією московською загарбницькою нацією, включно з московським бандитським пролетаріятом, з московською демократією, соціялістами, бо розуміли, що всі і кожний москвин є імперіяліст, шовініст, загарбник і поневолювач. І готували свій народ до боротьби за добробут не теоретичного «міжнародного, світового пролетаріяту», але за добробут СВОГО ВЛАСНОГО. Не за федерацію з північним бандитом, але за повну від нього незалежність. Кілька десятиліть витратили на цю працю, і 1917 рік зустрів їх приготовленими. Ці маленькі народи створили і вдержали свої незалежні держави, а великий український народ пішов назад до московської тюрми.

Наслідки нашої просвітянської праці в Галичині показалися в 1914 році. Тоді українська галицька молодь з величезним ентузіязмом кинулася до ЗБРОЇ. Це не був рух лише студентства: до УСС зголошувалися добровольцями тисячі простої селянської молоді. Всі вони були вихованцями отих «Просвіт», «Соколів», «Січей» і т. п. Кожний з них знав, ЧОМУ він чіпляє жовто–блакитну, а не австрійську кокарду на свою «мазепинку». Серед них було чимало соціялістів, але й вони чіпляли жовто–блакитну, а не червону, як це робили тисячі всяких винниченків, ба, навіть грушевських на Наддніпрянщині.

А наслідки — маленька Галичина поставила 10000 добровольців, що своїм неймовірним геройством, самопосвятою і кров’ю вкрили славою всю українську націю, а вдесятеро більша Наддніпрянщина вислала 300 напівозброєних, не вишколених військово дітей–школярів боронити Київ під Кругами. Вічною ганьбою буде висіти над нами факт, що нашу столицю, столицю 40–мільйонного народу, взяли в 1918 році лише 3000 московської босячні. Яка пекуча ганьба всій 40–мільйоновій нації, що спромоглася поставити проти тих 3000 босячні 300 дітей! І ще дивуємось, чому чужинці мають Україну за «Пенсильванію» та ведуть політику «нєпрєдрєшенства».

Перші проблиски національного відродження в Західній Україні блиснули були, хоч і скороминучим, проте яскравим світлом у «Головній Руській Раді» 1848 р., у З’їзді Руських Учених, у «Слові перестороги» В. Полонинського, в гарячих словах М. Устияновича і т. д. Але ті перші ластівки національної весни нищили в зародку самі ж «рутенці», як, напр., митрополит М. Левицький, митрополит Й. Сембратович, Д. Зубрицький, І. Вагилевич, Ю. Лавриківський, Н. Вахнянин, А. Добрянський, О. Барвінський та інші, які жебрали десятиліттями ласки то у москвинів, то у поляків, то в австрійського уряду, ударемнюючи всі спроби тодішніх українських націоналістів стати на шлях боротьби. Митрополит Й. Сембратович заборонив М. Шашкевичеві видати «Зорю»; конфіскував видану «Русалку Дністрову». Львівські українські священики відмовлялися відкривати Богослуженням «Просвіти» і т. п. Австрійський уряд заснував був у 1783 році у Львові «Руський Духовний Семінар», а в 1784 році університет. Галичани протестували проти навчання в них українською мовою. (За тих часів Київо–Печерська Лавра боролася з москвинами за українську мову в книжках). Поляки дурили галичан, як дітей, «новими ерами»; москвини купували «рублями»; австрійський уряд годував обіцянками.

В 1914 році на команданта (командира) УСС націоналісти запропонували генерала графа С. Шептицького (брата митрополита). Тоді поляки енергійно вживали всіх способів і заходів у Відні, щоб уряд не дозволив творити окремі українські військові частини добровольців, а щоб добровольців–українців приділювано до польських частин. Генерал С. Шептицький був особистим приятелем цісаря Франца–Йосифа, мав великі зв’язки і вплив в урядових колах, отже, мав силу ударемнити польські інтриги. Тоді генерал С. Шептицький під впливом свого брата митрополита Андрія схилявся до України і був би дав свою згоду очолити УСС. З цілковитою певністю можна сказати, що під командою генерала С. Шептицького УСС були б виросли в десятикратну силу в порівнянні з тою, що створилася. Силу не лише військову, але й ПОЛІТИЧНУ. Проти кандидатури генерала С. Шептицького рішуче повстав соціяліст К. Трильовський, загрожуючи спротивом «Січей», яких головою він тоді був. Наслідок — Відень обмежив УСС до 2000 вояків (у перші ж дні формування УСС зголосилося понад 25000 добровольців).

Другим прикладом «державницького розуму» тої провідної верстви був такий факт. У 1918 р. Генеральний Штаб Антанти запропонував українцям в Америці (ЗСА) створити на кошти Антанти Український Легіон, на взірець польського, що тоді формувався. Український Легіон під українською командою і під українським прапором мав би піти (разом з польським) воювати червоних москвинів під зверхньою командою Антанти, яка хотіла якнайскорше привернути в Східній Європі лад. Центральне представництво американських українців — «Федерація українців Америки» відкинула з обуренням (не дамо гарматного м’яса) цю пропозицію. Пізніше, коли польський Легіон почав окуповувати Галичину, Федерація вислала делегацію до Вашингтону з просьбою дозволити організувати український легіон. Дістала коротку відповідь: «Too late» — запізно (П. Задорецький. «Свобода» 10.I.1956).

Ще один приклад рабської ментальности галицької провідної верстви старшої Генерації. В жовтні 1918 р., коли на очах усіх УЖЕ валилася Австрія, коли поляки вже відкрито організували Ліквідаційну комісію (щоб перебрати владу в Галичині), тоді наш провід був принципово ПРОТИ захоплення влади силою. На пропозицію взяти владу силою один із заслужених наших «батьків народу» з жахом викликнув: «Та це ж державна зрада! Ніколи не пристану на це». Навіть наприкінці жовтня Національна Рада не згоджувалася на переворот, а планувала і далі жебрати у Відні. І лише рішуча заява Д. Вітовського, що вже запізно відкликувати військові зарядження і він зброєю візьме владу 1–го листопада без огляду на їхні рішення, — примусила Національну Раду санкціонувати цей вже напівдовершений збройний виступ 1.XI.1918.

А все ж галицька провідна верства показалася в історії більш державницькою, ніж наддніпрянська. Колись наступні покоління, читаючи I, II, III, IV Універсали Української Центральної ради 1917 року, не будуть вірити своїм очам. Ці історичні документи нашої національної ганьби, як у дзеркалі, відбивають увесь маразм національної, ба, навіть звичайної розумової дегенерації нашої національної еліти. В історії будь–якої нації не знайдете нічого подібного. На жаль, не маємо під рукою текстів цих Універсалів, щоб подати цитати — зразки того неймовірно лакейського рабства «московською блекотою» пересякнених авторів. Автори старих наших історичних справді універсалів мабуть і в небі жахнулися, побачивши цю нашу національну трагедію, бо ж за словами тих «універсалів» йшли і відповідні їм діла. Діла, що призвели до теперішньої УССР.

Нехіть галичан відібрати від австрійців владу силою можна пояснити їхньою сервільною ментальністю. Але нею не пояснити події в Києві 18 липня 1917 року. Тоді український полк ім. гетьмана П. Полуботка потайки від УЦРади ув’язнив всю московську владу в Києві і передав владу УЦРаді та просив дальших її наказів. Вона наказала звільнити ув’язнену московську владу, а полкові — виїхати з Києва на фронт, щоб боронити «демократичну Росію» від німців.

Маразму цієї зради нашою «елітою» свого власного народу не дається пояснити і тим, мовляв УЦРада була більшим московським патріотом, ніж самі москвини, бо ж таку самісіньку зраду ТИХ САМИХ осіб (навіть під тою самою фірмою УНР) бачимо чверть століття пізніше, с. т. вже ПІСЛЯ того, як москвини відкрили свої карти так цинічно, що навіть українська дитина побачила їх наміри та плани щодо України. Лише та «еліта» не бачить і донині. Отже, причин треба шукати глибше. Щоб їх знайти, треба заглянути в нашу історію XIX ст.

Ми вже згадували, що аж до половини XIX ст. в нашій, навіть помосковщеній еліті (рабів з кокардою на лобі, як казав Т. Шевченко) ще жевріли рештки почуття національної свідомости, бо москвини не мали нічогісінько чим заімпонувати українцям і радше, навпаки, своєю «культурою» відштовхували українців від себе. Також ми згадували, яким духовим кормом живилися українці в XVII–XVIII ст.

В XIX ст. опановують європейську думку ліберальні, а згодом соціялістичні ідеї. Гасла французької революції «Свобода, Рівність і Братерство» знайшли дуже сприятливий, готовий ґрунт в українській душі. Готовий, бо ж українці протягом тисячоліть проливали свою кров власне за свободу; протягом століть не лише пропагували, але й практикували, здійснювали християнське братерство. А рівність українці визнавали століттями перед французькою революцією. Визнавали і здійснювали. Лише не в московській інтерпретації, яка каже стягати вищих на позем нижчих, а в українській інтерпретації, що каже підносити нижчих на позем вищих.

На весь український соціялізм поклала свою печать українська національна духовість. Глибока гуманність, щирість, неаґресивність, наївна віра в шляхетність людини і т. п. Гарні риси української вдачі стали прокляттям наших соціялістів, з ними і нашої нації, коли наші соціялісти дісталися до державної керми. Гарні гасла соціялізму москвини вжили як принаду на свому московському гачку. Легковірні українські соціялісти ковтнули ту принаду разом з гаком і є донині на московській національній вудці, яку москвини ані на хвилину не випускають з своїх рук.

Творча європейська думка, що створила європейський лібералізм і соціялізм, знайшла також і межі між утопічним і реальним, між бажаним і можливим. Коли того вимагали життєві інтереси своєї нації, європеєць вмів загнуздати, ба, поставити на службу своєї нації і лібералізм, і соціялізм. Німецькі соціялісти голосували в парламенті ЗА військові кредити. Англійські соціялістичні уряди і не думали дати незалежність від імперії своїм колоніям. Москвини пішли дальше: вони — з питомою їм нахабністю — просто оголосили, що вони, москвини, є єдиними правдивими інтерпретаторами соціялізму, брутально погрожуючи хахлацькому недовіркові анатемою і… кулею.

М. Костомаров, П. Куліш, М. Гулак, О. Маркович, В. Білозерський та інші заснували (в 1846 р.) Кирило–Методівське Братство, яке мало пропагувати ідею демократичної слов’янської федерації, в якій кожний слов’янський народ мав би рівні права і вольності. Вони хотіли щирою християнською проповіддю зм’якшити серце північного вовка і західної гієни та переконати їх, що не по–християнськи є пити братню слов’янську українську кров і що, зрештою, це шкодить їхньому ж здоров’ю. У відповідь на цю, м’яко висловлюючись, дитячу наївність слов’янофіл І. Аксаков вимагав тюрми для П. Куліша; ліберал В. Бєлінскій висловлював жаль, що Т. Шевченка не покарано ще тяжче, а основник московського Товариства З’єднаних Слов’ян П. Барісав не визнавав існування жодних українців. Так само декабрист–революціонер П. Пестель у своїм проекті конституції московської імперії тримався засади «не било, нєт і бить не можєт нікакой Украіни».

Не ліпшими за москвинів були і польські слов’янофіли. Вони (М. Міцкєвіч, Б. Залєскій та ін.) також заснували Слов’янське Товариство, яке ніякої України не визнавало, а мріяло (М. Чайківский), що Польща очолить всіх слов’ян, а в Києві буде панувати польська мова і польська культура. Ці приклади показують, як далеко від реального життя була наша недорозвинена еліта XIX ст. навіть національно свідомі її представники. А що ж можна сказати за менш свідомих?

А де ж місце Т. Шевченка? Відповідь на це питання вимагає окремої кількатомової праці (її донині не маємо). Тут лише скажемо, що Т. Шевченко членом Кирило–Методіївського Братства НЕ був (М. Возняк. «Кирило–Методіївське Братство»). Більш того! Він хоч і співчував ідеї слов’янської єдности та любови, але надто добре розумів наївність братчиків та утопічність їхніх поглядів. Тому–то він гаряче сперечався з П. Кулішем, М. Гулаком та іншими братчиками і кликав їх: «Вставайте… ворожою (отже, і слов’янською) кров’ю волю окропіте». Т. Шевченка покарано не за (нібито) членство в тому Братстві, але за його вірші, за його «кров’ю волю окропіте». Братчиків покарано легко, бо уряд розумів, що вони не є загрозою для імперії, але Т. Шевченка покарано дуже тяжко, бо московський уряд уже тоді розумів, що ця людина буде творцем української незалежної держави.

Абсолютно всі, без жодного винятку, московські і польські партії (також і жидівські), включно з найлівішими інтернаціоналістами, не хотіли й чути про ніяку Україну, навіть соціалістичну. На конгресах їхніх партій, коли якийсь наївний хахол пробував говорити про окремих українців, то всі накидалися на нього з такою люттю, що бідолаха тікав з переляку в найдальший кут.

В першій же декларації демократичного Врємєннава Правітєльства Расіі урочисто проголошувалося про мир без анексій і контрибуцій та про право національного самовизначення народів. У цій декларації чорним по білому цілком ясно сказано, що право на національне самоозначення мусять мати індуси, індіяни, африканські бушмени, але не «народи Расіі», с. т. не українці, біларуси, фіни, грузини, латиші, литовці, естонці і т. п. Ці ні, ці такого права не можуть мати.

Хитріший за Кєрєнского В. Лєнін проголосив беззастережне право кожного «народу Расіі» на відокремлення від «всєй Расіі», але відразу пояснив, що реалізація того права є зрадою і злочином супроти пролетаріяту всього світу. Ну, а оскільки Москва є столицею світового пролетаріяту, то й пропаганда за відокремлення від неї є злочином, за який належиться куля в потилицю.

Таку інтерпретацію права на національне самоозначення москвини не посоромилися записати чорним по білому в конституції СССР. Нема потреби додавати, що і московські емігранти саме так інтерпретують «дємакратічєскає галасаваніє», що його сподіваються — за допомогою американців — перевести колись в Україні.

І. Плеханов, В. Лєнін та їхні попередники протягом десятків років втлумачували в голови наших соціялістів, що це є їхній, малоросійських соціялістів, святий соціялістичний обов’язок пояснювати своєму народові, що відокремлення України від Московщини є самогубством для українського трудового народу; пояснювати своєму народові, що без союзу і допомоги москвинів ніколи не запанує в Україні щасливий соціялістичний устрій (щодо «допомоги» — свята правда. — П. Ш.).

І цю «аксіому» твердо засвоїли наші соціялісти. Так твердо, що… «Дійсність — не знати, в котрий вже раз, — розбивала догми наших соціялістів. Московський пролетаріят і всякі інші «трудові» народи та «трудові» інтелігенції сміялися їм у вічі і робили свою національну роботу, а більшість нашої демократії все ж з упертістю маньяків торочила про «єдиний класовий фронт» (з ворогом), про поборювання неіснуючої української буржуазії і т. п. московський дурман» (Б. Андрієвський. «З минулого»).

«Москвини знайшли чудесну формулу, яка так вдарила по хахлацьких головах, що навіть найтвердіші факти не могли вже тої формули вибити з їхніх голів. «Свабодная Расєя нєсьот вам свабоду», — проголосили москвини, і після того та «свабодная Расєя» могла, скільки хотіла, бомбардувати Київ, обкроювати нашу територію, заселювати її зайдами, запроваджувати диктатуру чужинців, напихати тюрми гірше, як за царів, нашими селянами, а все ж знадобилися христюки, лозинські, винниченки тощо, які кричали їй «Осанна!», які присягалися, що Україна є самостійна, а советский уряд є дійсно не лише робітничий, але й селянський» (за: Д. Донцов. «Дурман соціялізму»).

Лідер українських соціялістів Б. Мартос висловив їхнє «вірую» в короткій, але цілком вичерпній формулі: «Або Україна соціялістична, або жодної».

Як знаємо, ОБИДВІ ЧАСТИНИ ТОЇ ФОРМУЛИ ЗДІЙСНИЛИСЯ, с. т. Є СОЦІЯЛІЗМ І ЖОДНОЇ України. (Це не є випадково, що саме ця людина є головою Научнава Савєта Інституту вивчення СССР). Та повернімось трохи назад.

В XIX ст. наша провідна верства, що складалася тоді з шляхти та священиків, хоч і не була ще цілком помосковщина, проте не мала вже ані натяку на свободолюбний дух нашої провідної верстви XVIII ст. І це зрозуміло, бо вона ж складалася з нащадків саме тих боягузів та підлизників, які покорою купили своє життя в погромах нашої еліти по 1709 році. Правда, генерал В. Закревський їздив в 1812 році до Варшави намовляти Наполеона іти на Україну (поляки відрадили Наполеонові). На заклик царя Александра І наша шляхта в короткий час поставила (своїм коштом) 15 кінних полків по 1200 шабель у кожному, але москвини, пронюхавши (мабуть, поляки їм сказали) про поїздку В. Закревського, поспішили їх здемобілізувати.

За часів польського повстання 1831 року наша шляхта знову на заклик царя поставила 8 полків, які москвини так само поспішили здемобілізувати. В обох випадках наша шляхта обмежилася до лояльних протестів. Думки використати скрутне положення імперії для повстання не було.

В 1855 році під час Кримської війни кілька мільйонів наших селян повстали і організували так звану Київську Козаччину на терені мало що меншім за середню європейську державу. Селяни думали використати скрутне становище Московської імперії, щоб скинути московське ярмо. Ані одна людина з нашої еліти не взяла в тому зриві участь (П. Шамрай).

За все XIX ст. пролунав лише один–єдиний голос, що кликав до повстання і боротьби — голос Т. Шевченка. І навіть його громовий голос не збудив нашої еліти, а лише злякав її, і вона на ціле століття втекла від «політики» до легального збирання етнографічних матеріялів.

В XIX ст. в Европі поширився великий культурний рух — романтизм. Европейці почали енергійно досліджувати минуле своїх народів, їхню культуру, мову, історію. Цей рух перекинувся і в Україну. До нього в Україні долучилася ще одна обставина, яка примусила українців зайнятися своєю історією. Справа в тому, що аж до 1783 року московський уряд не визнавав нашу шляхту за справжнє «дворянство» (московську шляхту). Оскільки ж із титулом дворянина пов’язувалося право володіти землею і кріпаками, наша шляхта мусила доказати своє шляхетське походження, інакше опинилася б скоро в стані московських кріпаків (чимало з тих, що не доказали, справді опинилися пізніше в стані кріпаків). Звідси виникла практична потреба вигребати з попелу забуття українську історію. Тоді з’явилася ціла низка історичних праць (В. Рубана, Ф. Туманського, Г. Граб’янки, А. Чепи, Г. Полетики), які невідомий автор синтезував в «Історії Русов». Питомою рисою тих історичних праць, поруч ґлорифікації українського минулого, є підкреслена лояльність до Московської імперії. (Указом 1856 року Московський уряд визнав дворянський титул і права: на Правобережжі лише 587 особам з 109121 претендентів; на Поділлі лише 83 з 48545; на Волині 72 з 31411 (М Слабченко. «Матеріяли до економічно–соціяльної історії України»).

В Европі романтизм породив національні літератури і літературні мови. В Україні ж, в умовах дикої московської шовіністичної деспотії, годі було й думати про широко закроєне дослідження нашого народу, його культури, зокрема, мови. Московський уряд наказував своїм губернаторам в Україні пильно слідкувати (і записувати) за життям, навіть приватним, тих українців, які збирають предмети української старовини. Такі обставини, а головне, помосковщення нашої еліти спричинилися до повстання дивогляду, незнаного в інших народів, патріота одночасно двох ворожих взаємно націй; тип якого охрещено не менш дивоглядним іменем «українця–українофіла» (порівняйте, наприклад, француз–франкофіл). Ці «українофіли» обмежилися збиранням етнографічного матеріялу і на цьому полі зробили дуже велику і дуже потрібну працю. Проте вони мали повну можливість зробити вдесятеро більше.

На основі зібраних матеріялів вони бачили, що український народ є дуже культурний, має славне героїчне минуле, має високорозвинену мову, багатшу за московську чи польську, має великі, надзвичайно глибокі традиції і т. д. Українська кров дала їм духову силу не втопитися в московському духовому багні і дала їм сміливість вимагати культурної автономії України. І тут вийшли наверх фатальні для України наслідки тисячолітньої біологічної селекції менш вартісного елементу. Від доби українофілів аж по сьогоднішній день, як величезне млинарське жорно, налягло і придушило все життя нашої нації, просто прокляття України — КАРЛИКУВАТІСТЬ І КОРОТКОЗОРІСТЬ НАШОЇ ЕЛІТИ. Погляньмо, наприклад, в царину нашої мови.

Українофіли домагалися української мови в школі й адміністрації. Але у них не вистачило розуму зрозуміти, що перш, ніж це вимагати, вимагати вживати свою мову, — треба її мати. Українська народна мова, безперечно, є найбагатшою мовою з усіх європейських народних мов, але ж навіть у ній бракувало модерної наукової та технічної термінології. Українофіли не те що її, але навіть граматики, усталеного правопису не мали (в Галичині аж до XX ст. йшла трагікомічна боротьба за пару букв).

Українські меценати давали десятки тисяч рублів на бурсу чи Народний Дім у Львові, але на найголовніше, на ОСНОВУ нації, на її МОВУ (словник) знайшли лише 3000 руб., що їх дав М. Костомаров. Неймовірна короткозорість і карликуватість думки. Бо ж мали і філологів тоді, і гроші.

В 1917 році, коли Україна вже могла, не питаючись москвинів, завести свою мову до шкіл й адміністрації, тої мови ми не мали. І аж тоді наша еліта почала ту працю, яку могла закінчити щонайменше 25 років тому. Та було вже запізно. Минули часи царських утисків, а прийшли часи вже не утисків, але фізичного нищення всіх українських граматик, словників, термінології, разом з пізніми Іванами, що їх складали. Загальний словник встигли видати лише до букви Р. Решту готового до друку москвини знищили, Також знищили всі термінологічні словники ВУАН. Гірше того! Знищили саме джерело мовного матеріялу — наше незмосковщене село.

В СССР москвини приспішеним темпом нищать нашу мову. А наші еміграційні мовознавці витрачають час на дрібниці, що можуть почекати сто років, і не дали не те що повного словника, але навіть словника синонімів. А мова наша бідніє щораз більше. Молоді мовознавці покалічені в СССР. Стоїмо перед новим 1917 роком.

КОРОТКОЗОРІСТЬ І КАРЛИКУВАТІСТЬ ТВОРЧОЇ ДУМКИ НАШОЇ ЕЛІТИ.





XXVIII УКРАЇНА — МОСКОВСЬКА КОЛОНІЯ | Українець і Москвин: дві протилежності | XXX ТРАГЕДІЯ УКРАЇНИ 1917 РОКУ