home | login | register | DMCA | contacts | help |      
mobile | donate | ВЕСЕЛКА

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add
fantasy
space fantasy
fantasy is horrors
heroic
prose
  military
  child
  russian
detective
  action
  child
  ironical
  historical
  political
western
adventure
adventure (child)
child's stories
love
religion
antique
Scientific literature
biography
business
home pets
animals
art
history
computers
linguistics
mathematics
religion
home_garden
sport
technique
publicism
philosophy
chemistry
close

реклама - advertisement



XXX

ТРАГЕДІЯ УКРАЇНИ 1917 РОКУ


Україно! Україно!

Оце твої діти…

Московською блекотою…

Заглушені!.. Плач, Україно!

Бездітна вдовице!

Т. Шевченко

Українофіли, відцуравшись політичної боротьби за українську державність, усю свою енергію присвятили вивченню України. Для того вони об’єдналися в нелегальні українські «Громади». Та тиха культурна праця не могла задовольнити молодь, яка почала розуміти, що всю культурницьку працю без політичної свободи москвини можуть кожної хвилини знищити. В 1890 році молодь засновує «Українську Революційну Партію» (РУП), яка видала брошуру свого ідеолога М. Міхновського «Самостійна Україна». В цій брошурі РУП проголосила ясною, рішучою мовою українські націоналістичні ідеї і мету партії: «Одна, єдина, нероздільна, вільна, самостійна Україна від гір Карпатських аж по Кавказькі».

Під впливом москвофільської пропаганди М. Драгоманова більшість членів РУП пізніше відцуралася ідеї самостійної України і перейшла на позиції московського соціялізму. М. Міхновський з малою групою покинув зрадників і заснував «Братство Тарасівців» (на могилі Т. Шевченка вони заприсягалися бути вірними його ідеям), яке перебрало на себе первісну мету РУП — боротися за державну незалежність України. Братство оголосило таке своє «Вірую»:

— Одна, єдина, неподільна від Карпат по Кавказ, самостійна, вільна, демократична Україна — республіка — це національний всеукраїнський ідеал. Нехай кожна українська дитина тямить, що вона народилася на світ на те, щоб здійснити цей ідеал.

— Усі люди — твої брати, але москалі, ляхи, румуни та жиди — це вороги нашого народу, поки вони панують над нами і визискують нас.

— Україна для українців. Отже, вигонь звідусіль чужинців–гнобителів.

— Усюди і завжди вживай української мови. Хай ні дружина твоя, ні діти твої не поганять твоєї господи мовою чужинців–гнобителів.

— Шануй діячів рідного Краю, ненавидь його ворогів, зневажай перевертнів–відступників, і добре буде цілому твому народові і тобі.

— Не вбивай Україну своєю байдужістю до всенародніх справ.

— Не зробись ренеґатом–відступником.

— Не обкрадай власного народу, працюючи на ворогів України.

— Допомагай своєму землякові поперед усіх. Держись вкупі.

— Не бери собі дружини з чужинців, бо твої діти будуть тобі ворогами, не приятелюй з ворогами нашого народу, бо тим додаєш їм сили і відваги, не накладай вкупі з гнобителями нашими, бо зрадником будеш.

Ці ясні, зрозумілі тепер кожному нашому школяреві аксіоми не знайшли відгуку у нашої інтелігенції XIX ст. Щоб зрозуміти причини цього фатального для цілої нашої нації явища, мусимо зупинитися на чорній, диявольській постаті, що призвела до трагедії 1917 р. Сорок років нечуваного в історії людства, правдивого пекла на землі завдячує Україна ренегатові М. Драгоманову.

М. Драшманов, професор історії Київського університету та член Київської «Української Громади», виховався на ідеях московської соціялістичної літератури, яким лишився вірним до смерти. Переконаний «общєрос» (за власним признанням) московського соціялістичного ґатунку, М. Драгоманов пересякся не лише ідеями московської соціялістичної літератури, але й московськими державницькими ідеями такою мірою, що вважав (і поширював цю думку) добродійством для України нищення її Петром І та Єкатєріною II. Що більше! Вважав і пропагував бажаним і корисним для України помосковщення нашої інтелігенції і сам намагався Московщити галицьку інтелігенцію.

Обертаючись у колах українофілів, а потім галицьких українців, М. Драгоманов бачив, що в українців пробуджується свідомість національного (а не лише соціяльного) поневолення їх москвинами та поляками. Будучи щирим «общєросом» (с. т. фактично москвином), М. Драгоманов поставив метою свого життя підмінити — заки не пізно — наростаючу саме тоді в українців свідомість національного поневолення на свідомість лише соціяльного поневолення. Він добре розумів, що відкрита пропаганда москвофільства викличе в українців протилежну його замірам реакцію, і тому він примушений був одягнути маску щирого українця.

Не маємо тут місця наводити цитат з його творів та великого листування. Хто хоче, знайде їх в опублікованих творах та листуванні. Але мусимо пам’ятати, що повної збірки його листування наші соціялісти не допустили видати. А видали лише «вибрані», випускаючи аж надто комроментуючі М. Драгоманова москвофільські листи.

В головному ідеї М. Драгоманова були такі.

Соціялізм є найвищою і найсправедливішою формою суспільного устрою (наприклад в СССР. — П. Ш.). За соціялістичної доби не буде окремих держав, а всі народи зіллються в одну родину, і тоді не лише кожний народ, але й кожна область, навіть кожне село матиме самостійність. Ніяких урядів, війська, поліції не буде. Україну треба поділити на чотири самостійні області і дати всім мешканцям, що їх населяють, повні і однакові права, без огляду на національність (щоб Україна ніколи не набрала сили. — П. Ш.). Війни та національну ворожнечу спричиняє некультурність. Стануть люди культурними — не буде і війн (від часів М. Драгоманова люди покультурнішали і маємо 1–шу, 2–гу і надходить 3–тя найкультурніша атомова війна. — П. Ш.). Утиски українцям робить цар з його урядом та пани, а московський народ та його поступова інтелігенція є найщирішими приятелями українців та української культури. Тому, коли влада перейде до московскої поступової інтелігенції, то запанують братні, щирі відносини між українцями і москвинами в одній спільній батьківщині, і буде в Україні добробут, свобода, рай (Це вже здійснилося: і влада в руках московської поступової інтелігенції і «рай» в УССР. — П. Ш.). Отже, всяка пропаганда відокремлення України від Московщини є шкідлива для самої ж України (Зміст пропаганди москвинів в УССР і за її межами. — П. Ш.). Україна не потребує ані відокремлюватися, ані ставити кордони з Московщиною, ані удержувати своє військо, бо ж воно не матиме що робити. Гроші, що їх витрачають тепер на військо, підуть на будову й утримання шкіл.

Завданням українських діячів є піднести свій народ і свою інтелігенцію на вищий економічний і культурний рівень. Українська культура і мова є селянська і на такому низькому поземі, що нею годі піднести культурність нації. Українською мовою можна починати освіту в нижчих школах, але продовжувати освіту в середніх та вищих школах треба московською мовою, бо вона є багата, розвинена і культурна; навіть чужинці починають її вчитися, і скоро московська мова стане одною з світових, міжнародних мов (Тепер навчання московської мови обов’язкове в школах «сателітів». — П. Ш.). Щоб учням нижчих українських шкіл улегшити перехід на московську мову і щоб зблизити український і московський братні народи між собою, не треба заводити різниць у словниках, граматиках, термінології цих двох народів. (Всі українські термінологічні словники москвини спалили в СССР, про те, як вони наближують нашу мову до «братньої», — ми говорили). Очевидно, великих наукових творів українською мовою непотрібно, бо ж українська інтелігенція знає московську мову, а селянам наукові твори непотрібні — їм вистачить брошури про їхні селянські справи (це і робиться в УССР. — П. Ш.). Навіть галицькій інтелігенції, яка добре знала німецьку мову, М. Драгоманов радив читати німецьку літературу не в оригіналі, але в перекладі на московську, мотивуючи тим, що московська мова є найбільш «позанаціональна»(?). М. Драгоманов дуже дбав, щоб у Галичині поширювалася московська література в оригіналі.

Українці московщаться не тому, що українська мова заборонена, але тому, що московська культура далеко вища за українську (про цю вищість ми говорили. — П. Ш.). Зрештою, і добре що московщаться, бо, по–перше, тим підносяться культурно, а по–друге, світовий прогрес йде в напрямку до інтернаціоналізації, до злиття всіх культур і всіх мов в одну світову (Надзвичайно легка до вивчення і цілком вистачальна для міжнародних зносин штучна мова есперанто заборонена в СССР. — П. Ш.). Крім того, «общєрускую» (с. т. московську. — П. Ш.) літературу і мову творили у великій мірі також і українці, і тому вони (література і мова) є вже рідні для кожного освіченого українця. Намагання ж українських письменників піднести українську мову на рівень московської є марною тратою сил і часу, бо ж то є лише непотрібною і нездійснимою мрією.

Кожний справді поступовий українець повинен намагатися зменшувати національні різниці (за рахунок українських. — П. Ш.), а не збільшувати їх, бо ж національні різниці приносять ворожнечу між людьми. Різниці між москвинами й українцями є дуже маленькі, не суттєві, бо ж обидва народи є рідними дітьми тих самих батьків — русів; мають спільну історію, спільні економічні, політичні, воєнно–оборонні інтереси. Все це цілком природно об’єднувало, об’єднує і буде об’єднувати ці два братні народи. І тому ніякі спроби їх відокремити не матимуть успіху. Зрештою, для України було б самогубством поривати зв’язки з джерелом своєї політичної, економічної, культурної і військової сили. (Головна тема московської пропаганди. — П. Ш.). Ці свої тези М. Драгоманов синтезував в «гімні», що його він уклав для України.

Гей, українець просить немного:

Волі для рідної мови,

Но не лишає він к всей Русі

І к всім слов’янам любови.

З Північною Руссю не зломить союзу

Ми з нею близнята по роду,

Ми віки ділили і радість, і горе

І вкупі приймаєм свободу.

Як бачимо, Драгоманівський гімн є ідентичний з гімном УССР.

Всі ці Драгоманівські тези можна прочитати в його творах та листуванні (навіть у цензурованих драгоманівцями виданнях), зокрема в «Чудацьких думках», «Листах на Наддніпрянську Україну», «Автобіографії». Звичайно, він не висловлювався аж так ясно, як ми подали, бо він був спритний демагог і ці тези добре закривав українською «червоною шапочкою». Наші наївні соціялісти в такій мірі зачарувалися тою «шапочкою», що не побачили московські націоналістичні ікла навіть тоді, коли Москвин скинув уже (в 1917 р.) непотрібну йому тоді ту червону демократичну дурійку.

Хоч наші українофіли не пішли за Шевченковим «вставайте, кров’ю волю окропіте», все ж Т. Шевченко був для них національною святістю. Один із них (М. Лоначевський) пише: «Чому Т. Шевченко так хапає за душу? А тому, що Т. Шевченко знає все, що я думаю; він прозирає мою душу наскрізь; він знає всі мої бажання; він є мов би моє Я, лише безмірно кращий, як я. Тим–то його слово — моє слово, але очищене від всякого паскудства душі моєї». М. Драгоманов знав про таке наставления українців до Т. Шевченка і тому розумів, що поборювати ідеї Т. Шевченка несила і тисячам драгоманових. Лишалося хіба вжити московського способу — оплюгавити, оббрехати нашого Генія. Це він і зробив у своїй брошурі «Шевченко, українофіли і соціялізм». В ній він з московською нахабністю проголошує Т. Шевченка за дурня, неука, вузькоглядного мужика, а його вірші за такі незграбні та примітивно мужицькі, що їх читати «пратівна» (гидко). (Пригадайте оцінку поезії Т. Шевченка В. Бєлінскім). Шевченкове «Посланіє» називає М. Драгоманов «істінно глупим». Про «Кобзар» каже, що він перестарів і до нічого не надається, та ніколи його український нарід читати не буде і т. п.

Цього було вже забагато навіть миролюбним українофілам. Обурена Київська «Громада» припинила помагати йому фінансово і відкрито кваліфікувала його як ренегата, зрадника. Про це писав і сам М. Драгоманов: «…деякі земляки звуть мене зрадником і москалем» («Листи на Наддніпрянщину»). І він ним справді був. Ось що писав він редакторові московського журналу «Вєстнік Европи» Н. Стасюлєвічу в 1872 році: «…тєпєрь пріґожеє врємя для направлєнія паднімающєй апять сваю ґолаву гідри украінафільства к болєє рацианальнаму павєдєнію. Асобєнна палєзна била би прівєсті ґаліцкає украінафільства в гармонію с нашимі общімі парядачнимі людьмі в Расіі. Мнє кажєтса, што Правідєніє прєдназначіла мнє палажить адін із камней для такой связі». В 1873 р. він пише тому ж H. Стасюлєвічу: «Са временем, каґда Чєрмная Русь (с. т. Галичина. — П. Ш.) вазвратітса пад сєнь ратних арлов (державним гербом Московської імперії був двоголовий орел. — П. Ш.), памянут і нас с Вамі. Пусть он (журнал «Вєстнік Европи», що виходив у Петербурзі) дєлаєт дєло здаровава абрусєнія» (галичан) (М. Лємкє. «Н. Стасюлєвіч і єво саврємєннікі»).

М. Драгоманов був чимсь далеко гіршим, як звичайний ренегат, зрадник. Він був провокатором, платним агентом московської тайної поліції. П. Кашинський знайшов у 1933 році в архіві австрійського Міністерства Закордонних Справ кілька документальних доказів (див.: «Розбудова Нації». XII.1933. П. Кашинський. «М. Драгоманов у світлі чужих тайних документів»).

Наприклад, австрійський посол у Швейцарії пише: «В Женеві М. Драгоманову поводилося зле, і він почав пактувати з Російським урядом через посла Новікова. Цей посол казав мені, що М. Драгоманов дістає тепер від Російського уряду 6000 рублів річно. Цю залежність від Російського уряду дається помітити у зміні його політичної позиції. Тепер він проповідує не боротьбу з Росією, але унію з нею. Поляки та москвини вважають його за ультра–соціяліста, та російська поліція знає ліпше» (акт ч. 2628/1889). Або: «Міністр внутрішніх справ граф Н. Ігнатьєв заснував у 1881 році в Женеві нігілістичний (соціялістичний) журнал «Вольнає Слова». На головного редактора покликано к.[олишнього] київського професора М. Драгоманова. Та незабаром соціялістичний журналіст Чєркєзов відкрив цей секрет, викравши у московського шпигуна Мальшинського документальні на те докази» (акт 6621/1883). За браком місця тут не наводимо більше цих документів.

Незабаром М. Драгоманов виїхав до Болгарії.

Особистий приятель М. Драгоманова московський професор I. Ґреве пише: «Я особисто чув з уст М. Драгоманова багато разів, як він з запалом переконував своїх приятелів, що загине ціла справа України, якщо вони зречуться московської літератури та ідей, що вона їх пропагує. Перечитані мною в Полтаві його інтимні листи до близьких йому людей підтверджують понад усякий сумнів, що цей його погляд був дійсно тілом і кров’ю його духу до смерті» («Билоє». III.1925).

Московські журнали «Руская Мисль», «Рускає Багатства», «Билоє» дуже радо містили статті М. Драгоманова. З М. Драгомановим приятелювали чи його ідеями захоплювалися визначні москвини, як, наприклад, проф. К. Арабаджин, проф. І. Ґреве, проф. П. Струве, проф. П. Мілюков, С. Мєльгунов та інші. І. Ґреве вважав М. Драгоманова ідеологічним батьком московської Партії конституційних демократів, головою якої був П. Мілюков (пізніше). П. Мілюков особисто знав М. Драгоманова і пише («Нацианальний вапрос»), що у нього не було ніяких розходжень з М. Драгомановим у політичних поглядах. П. Мілюков був прем’єр–міністром Врємєннава Правительства в 1917 році. Воно визнало українцям право вживати українську мову тільки в трьох Губерніях, і то лише в приватних справах, у приватних установах. Запеклий україножер царський цензор С. Щьоґолєв був великим прихильником М. Драгоманова (Ю. Сірий).

Москвини в УССР охоче перевидають твори М. Драгоманова. Те саме робить і т. зв. УВАН у Нью–Йорку. Лідер наших сучасних ренегатів проф. Ф. Богатирчук пише: «Наша організація основана на ідеях М. Драгоманова» («Східняк». Ч. 24).

Та в Галичині М. Драгоманову не повелось, бо галичани не мали нічого спільного з московською «культурою» і дуже скоро побачили, які яйця кладе та московська зозуля. Н. Навроцький, М. Бучинський зірвали українську маску з цього московського агента, а І. Франко гостро висміяв його у пресі. (Більше про М. Драгоманова див.: К. Подолянин. «З минулих літ»).

З наведеного ясно видко, ХТО був М. Драгоманов. А він був божком і безапеляційним законодавцем для наших соціялістів, які, захопивши владу в 1917 році, негайно почали здійснювати його ідеї. Так, наприклад, запеклий драгоманівець М. Порш, ставши військовим міністром, негайно здемобілізував українську армію, що тоді почала була самочинно організуватися. Він добре знав, що в цей самий час В. Лєнін наказав організувати московську армію прискореним темпом. Такі були всі інші соціялістичні міністри УНР. Що ж дивного, що маємо тепер УССР.

В 1905 році москвини ганебно програли війну з Японією. Московська національна пиха дістала добре по пиці, та й ще від маленьких «макак», як згірдливо прозивали москвини японців, нахвалюючись «закидати їх шапками». Обурене московське суспільство — від правих до лівих — накинулося на уряд. Захитана царська влада була примушена піти на неприродній москвинам шлях європейських реформ: проголосила конституцію (що її за пару літ обернула в фікцію), полегшила цензуру на пресу, поширила місцеву самоуправу і т. п.

Українці негайно взялися за відбудову української культури: почали закладати українські часописи, видавництва книжок, школи для неграмотних, поглиблювати наукові досліди над минулим України і т. п. Москвини відразу занюхали небезпеку для імперії, але, розуміючи, що поліційними заходами вже несила їм осідлати Україну, запланували зробити це своїм улюбленим методом — підступом. Московські соціялісти, не жалуючи енергії і грошей, залили Україну повінню драгоманівської літератури, у великій мірі українською мовою. На цю працю москвини мали і вправних агітаторів і досить коштів від свого суспільства, навіть від своїх буржуїв (а також і жидів, включаючи й американських банкірів). Наші несоціялісти не мали ані грошей, ані людей на протипропаґанду, бо ж буржуазія в Україні складалася майже виключно з москвинів та жидів, шляхта–дідичі була змосковщена, а інтелігенція переважно драгоманівська. За таких аж надто нерівних сил, ясна річ, москвини (руками наших соціялістичних яничарів) здобули більшість саме того прошарку суспільства, що робить революції, — молодь. Такою зустріла Україна епохальний 1917 рік.

В березні 1917 р. впав, нарешті, гнилий царат Московської імперії. Впав від першого ж стусану, що його дав йому наш (складений з українців) Волинський полк у Пєтраґраді. Протягом пару день, без одного вистрілу, порозбігалася і поховалася царська поліція і притихла перелякана адміністрація на всій величезній території імперії.

Хоч «Ґасударствєнная Дума» (парламент) на чолі з нашим ренегатом М. Родзянком і проголосила, що Врємєннає Правітєльства Расіі має всю верховну владу в імперії, та ніякої влади фактично не було на місцях ще кілька тижнів, отже, і в Україні. Тоді влада, як говориться, «лежала на вулиці», і кожний міг її взяти. Нам відомий випадок, коли ДВА свідомі українці, намовивши 15 малосвідомих національно малоросів — вояків запасового полку, що стояв у місті, проголосили самі себе місцевою («революційною») владою; самочинно демобілізували (вживаючи демагогії) москвинів того полку, відіслали їх, не гаючись «на родіну»; усунули всіх москвинів з місцевої адміністрації, і все це зробили без жодного пострілу протягом одного тижня. Лише ДВІ особи захопили владу.

Цей приклад показує, як близько — казково близько — була тоді Україна до мети, за яку боролися наші предки сотки років. Була б знайшлася в кожному нашому місті мала Група людей, подібних на пізніших членів ОУН, були б мали ми тепер велику, багату, самостійну державу, а не великий спалений до чорної землі, залитий українською кров’ю цвинтар — УССР. Вся трагедія України 1917 року була в тому, що в ту історично–переломову хвилину Україна мала лише маленький зародок пізнішої ОУН — Групу М. Міхновського, а 95% нашої молодої інтелігенції, задурманеної драгоманівською провокацією, були в московському таборі. Сповнилося на всі 100% пророцтво Т. Шевченка: «в огні обкраденою збудять».

По упадку царату наша еліта розгубилася і не знала, на яку ногу ступити. Але лідер націоналістів М. Міхновський на другий же день організував «Українську Центральну Раду» (УЦР), яка мала перебрати найвищу владу в Україні. До УЦР приступив гурт ненаціоналістів, і завдяки своїй кількісній перевазі вони захопили в ній провід. Більшість членів того проводу були запеклі драгомановці, отже, вороги ідеї Української Самостійної Держави. Тоді М. Міхновський кинувся горячково організовувати збройну силу України, сподіваючись, що не заражене драгоманівським дурманом наше вояцтво примусить УЦР стати на шлях державної самостійности України. Пізніше показалося, що ці його надії були обґрунтовані і реальні.

Вже 29.III.1917 М. Міхновський заснував у Києві під скромною назвою (щоб не звертати уваги ворогів) «Військовий клуб імені гетьмана П. Полуботка». Не звертаючи уваги на спротив московської адміністрації та пропаганду драгоманівцями пацифізму серед вояків, цей «клуб» не гаючись зорганізував з вояків — українців Київської залоги полк імені гетьмана Б. Хмельницького силою в 3574 багнетів. В Чернигові організував полк ім. гетьмана П. Дорошенка, потім кількатисячну селянську міліцію «Вільне козацтво» й українські військові частини на німецькому фронті в імперській армії.

УЦР скликала на 17.IV.1917 р. Всеукраїнський Національний Конгрес. Приїхало понад 1500 делегатів. Конгрес пройшов в атмосфері великого НАЩОНАЛЬНОГО ентузіязму. Він єдинодушно запевнив повну підтримку УЦР і проголосив її найвищою владою України, закликаючи все населення виконувати лише її накази. Багато членів Конгресу вимагало негайно очистити адміністрацію в Україні від москвинів. Отже, УЦР мала далеко більшу підтримку і послух свого народу, ніж уряд у Пєтраґраді, якого не визнавали робітники навіть у самому цьому місті.

Та драгоманівці М. Грушевський, В. Винниченко й інші, використовуючи свою попередню популярність та вживаючи демагогії, захопили провід Конгресу в свої руки. Конгрес вибрав до нової УЦР 90% драгоманівців. А вони ж вважали зрадою «общей родінє» (Московщині) змінювати московську адміністрацію на українську. Вся адміністрація в Україні ще довгі місяці була в руках москвинів, які примушені були толерувати УЦР, бо ж їхній пєтраґрадскій уряд був безсильним їм помогти, але про якийсь послух УЦР не хотіли й слухати. Доходило до таких курйозів, що найвища влада в Україні — УЦР жебрала в київській міській адміністрації кілька кімнат для своїх міністерств. Організовану приватними зусиллями і коштами українську гімназію в столиці України запроторили геть аж на передмістя, а московські гімназії мали прекрасні будинки в центрі Києва. Київський митрополит заборонив служити панахиду по гетьманові І. Мазепі і цілком відкрито «нікакой Украіни» не визнавав. Але ж М. Драгоманов, учив, що всі зайди в Україні мають мати свободу і рівні права з тубільцями.

Тепер наші соціялісти вибрехуються тим, що, мовляв вони не мали тоді фізичної (збройної) сили усунути москвинів з України чи бодай від влади. Це звичайний їхній брехливий викрут. Вони мали її тоді аж подостатком. Вони мали тоді в Україні силу, далеко БІЛЬШУ, ніж пєтраґрадскій уряд. В Києві стояв вороже настроєний до москвинів (завдяки пропаганді М. Міхновського) полк імені гетьмана Б. Хмельницького силою в три і пів тисячі багнетів. В Чернигові стояв полк імені гетьмана П. Дорошенка, ще більш вороже наставлений до москвинів (вони там дуже утискали цей полк). Була велика сила патріотичного Вільного козацтва, яке прирекло послух УЦР. Під Пєтраґрадом стояла 12–а озброєна (з артилерією, бронепотягом і літаками) армія силою в 150000 вояків, що складалася майже виключно з українців. Завдяки заходам голови українських організацій у Пєтраґраді С. Жука, штаб армії запропонував УЦР пересунути цю армію на українсько–московський кордон. УЦР ВІДКИНУЛА ЦЮ ПРОПОЗИЦІЮ. Але на наказ пєтраґрадскава уряду (а його наказів тоді ніхто в імперії не слухав) вислала на німецький фронт з України 70 куренів по 1000 вояків у кожнім, а це ж 70000 вояків.

Ті курені формувалися в Україні і складалися майже виключно з українців. Пєтраґрадський уряд висів на волоску і тримався лише силою інерції. Пєтраґрадскій Савєт салдатскіх і рабочіх дєпутатав не визнавав того «уряду» і ніяких його наказів не виконував, навпаки, наказував не слухати тих наказів, а той «уряд» ані пари з рота не пускав, бо був безсильний щось зробити. Зайвою ілюстрацією є той факт, що представники українських організацій в Пєтраґраді не просили у того «уряду», але ультимативно вимагали формування українських частин (видати наказ не пізніше 2–ої години наступного дня, інакше…) (С. Жук). Ніхто в імперії вже не слухав того «уряду», отже, і УЦР могла дуже добре ігнорувати його також.

УЦР мала тоді в Україні силу більш як треба. Мала силу і могла очистити Україну від москвинів, перебрати всю адміністрацію в свої руки, створити українську армію і поставити її на московському кордоні. МОГЛА це зробити, але НЕ ХОТІЛА. Не хотіли, бо були вірними учнями свого апостола М. Драгоманова; вірними виконавцями його гімну — «з північною Руссю не зломим союзу». Замість організувати українську армію, демобілізували й ті полки, що їх був зорганізував М. Міхновський, і ті що самочинно, стихійно зорганізувалися самі на німецькому фронті. Мільйонократно повернулися москвинам гроші, що їх царський уряд колись платив М. Драгоманову.

Опинившись примхою долі при владі в Україні, драгоманівці і соціялісти взагалі не знали, що з нею робити. Саме життя живосилом пхало їх командувати, наказувати, але ж М. Драгоманов вчив, що всяка влада є насильством, що народ має сам собою правити, що кожний повіт має право жити так, як хоче. До Києва летіли телеграми, приїздили делегації по інструкції, накази, керівництво, але власне того не могли дати ті духовні євнухи–кастрати. Вони могли лише дебатувати безконечно, до безтями над параграфами соціялістичного Талмуду. І справді, вся діяльність УЦР звелася до безконечних дебат, дебат цілком теоретичних, відірваних від реального життя, що виходило з берегів. Ті самозакохані Лікурги й Демостени з Кобиляк дебатували: чи націоналізувати, чи соціялізувати землю та фабрики, навіть тоді, коли московська артилерія бомбардувала нашу столицю. Дебатувати замість організувати оборону. Наслідок цілком логічний: кінчали ті дебати на еміграції або у в’язницях братнього народу (Д. Донцов).

Д. Донцов пише: «За вірою наших лідерів у московську демократію крилося щось страшнішого, ніж віра в якусь спасенну ідею (демократію, соціялізм), крився цілковитий брак свідомости, що життя є ареною боротьби різних людських пород, а не райські ідилії. Крилася наївна віра ягняти з байки, яке так довго переконувало вовка незбитими аргументами про своє право жити, поки вовкові не знудилося слухати і поки він не припинив ягнячої філософії відомим закінченням… Ніхто з наших «шляхетних утопістів» не додумався, що всі оті теорії були лише свідомим або несвідомим шахрайством, метою якого було (і є) оправдати жадобу панування раси, що почувається сильнішою. Ніхто з тих утопістів не доглупався, що боротися з такою расою треба не аргументами ягняти з байки, але так, як у всім світі борються з вовками; не доглупались, що для того треба і собі позбутися овечої натури. Для овець у політиці це була затяжка філософія…

«Ніхто так не боявся національного прозріння мас і їх духової мобілізації ПРОТИ Московщини, як наші «лідери» революції. Крий, Боже, аби не вступив наш народ на шлях гідного відпору наїзникові! Крий, Боже, аби не загорівся він пекельною ненавистю до насильника! Крий, Боже, аби не почав бачити в нім смертельного ворога, а не «близьку собі силу», з якою треба угоду робити, а не воювати. Крий, Боже, аби не заразився наш народ «шовінізмом». Так розуміли суть нашої революції ті наші «політики».

«Напроти себе ставали виразно дві сили: українська революція і московська реакція (під виглядом світової революції); революція «хохла» проти «кацапа»; з одної і з другої сторони — розпечений до білого психічний стан взаємної ненависти. На все це сліпі і глухі були наші «лідери». Те, що стверджували факти, було для них оманою, помилкою чи непорозумінням. А яскрава кристалізація думки і волі наших народних мас була в їх очах пожалування гідною «контрреволюцією»… Треба лише (хоч тебе ломакою по голові б’є ворог) не сіяти згубного шовінізму. Треба переконати українців (з розбитими головами), що ненависть є зло, а любов — добро. А москвинам (які тримали піднесену ломаку) треба натякнути, що не гаразд роблять, але натякнути «не для того, щоб завдати московським соціялістам прикрих хвилин» (слова М. Грушевського. — П. Ш.) (чемний є хам до пана), але лише з «бажання допомогти їм швидше еволюціонувати, перевірити свої застарілі погляди» (слова В. Винниченка. — П. Ш.). Не було фактів, твердіших за мідяні чола наших «лідерів» (Д. Донцов «Авіронове насіння». «Вістник». XI.1937).

Та реальне життя не могло чекати, поки скінчиться той балаган, і по всій Україні спонтанно виростають, без керівництва з Києва, українські організації, які перебирають місцеве життя в свої руки. Так само і в армії починають самочинно організовуватися Українські Військові Ради. Цей творчий, здоровий дух самого українського народу виявився в низці народних всеукраїнських з’їздів.

Братство Тарасівців, розуміючи, що долю України буде рішати збройна сила України війною з Московщиною, кинуло всі свої людські і грошові засоби на пропаганду ідеї державної самостійности України та неухильности збройної боротьби, війни з Московщиною. Драгоманівці, маючи в своїх руках державну владу, мали тим самим великі гроші на свою пропаганду. Вони видавали масовими накладами твори М. Драгоманова та іншу соціялістичну літературу. Братство Тарасівців видало — наскільки вистачало у них грошей — популярні брошури про історичну боротьбу України з Московщиною. Наприклад, оповідання про гетьманів П. Полуботка, П. Дорошенка, І. Мазепу, брошури «Як Московщина нищила Україну», «Московська брехня» і т. п. Твори Д. Донцова «Модерне москвофільство», «Історія розвитку української державної ідеї», «Культура примітивізму», для молоді видали прекрасний патріотичний роман, що його написав член Братства В. Отамановський (Златополець) «Син України» та іншу національно усвідомлюючу літературу.

Братство Тарасівців, побачивши, що ніяк не вдається переконати задурманену Драгомановим УЦР в потребі української армії, зорганізувало, як ми вже згадали, два українські полки (в Києві ім. Б. Хмельницького і в Чернигові ім. П. Дорошенка). Ясна річ, московська адміністрація та драгоманівці всіма силами боролися проти організації нашої армії. Наприклад, у Чернигові не давали козакам військових казарм ані харчів. Наші козаки спали під відкритим небом і голодували, але не розходилися. Побачивши, що голодом і холодом не зломити патріотизму та ідейности дорошенківців, московська адміністрація пробувала силою місцевого московького запасового полку розігнати їх. Дорошенківці розбили голими руками москвинів, забрали їхні казарми та зброю і примусили загрозою розстрілу місцеву московську адміністрацію постачати харчі. Тоді москвини звернулися за допомогою до УЦР. Делегація УЦР довго намовляла дорошенківців їхати на фронт захищати «общую родіну» або розійтися по домах. Та дорошенківці не піддалися.

Одночасно Братство Тарасівців організувало з селян Звенигородщини міліцію «Вільне Козацтво» під проводом селянина П. Шаповала. Кожне село творило сотню, якою командував вибраний селянин, що колись був у війську. Сотні складали полки. Так зорґанізувалося понад 60000 патріотичних селян, майже без допомоги інтелігенції.

Тоді самочинно організувалися три полки ім. Т. Шевченка в Москві, другий полк ім. П. Полуботка в Києві, полк ім. П. Дорошенка в Симферополі, кінний полк у Гришині, курені і коші в Одесі, Катеринославі, Мирі, Стовпці. На фронті українозовано 9 дивізій.

Наш селянин є дуже глибокий індивідуаліст з приватновласницькою правосвідомістю і психологією. Погорда і огида до москвина у нашого селянина є просто в крові. Отже, світогляд діяметрально протилежний соціялізмові наших драгоманівців.

Вже перший з’їзд делегатів «Вільного Козацтва» 16.X.1917 дуже гостро засудив політику УЦР і категоричним тоном вимагав від УЦР вигнати всіх москвинів з України й організувати нарешті армію. Отже, цілком зрозуміло, драгоманівська УЦР бачила у «Вільному Козацтві» свого ворога і пробувала зліквідувати його. Так, з’їзд губернських і повітових комісарів УЦР 16.X.1917 ухвалив зліквідувати «Вільне Козацтво». Але здійснити це несила була УЦР, бо «Вільне Козацтво» поширилося вже на добрих пів України. Головною метою «Вільного Козацтва» було вигнати всіх москвинів з України. Воно це і робило там, де могло, не звертаючи уваги на загрози УЦР.

Цей приклад «Вільного Козацтва» ми навели як конкретний доказ брехні наших соціялістів, які тепер намагаються скинути вину за катастрофу 1917–1920 рр. з себе на ніби національно несвідомий народ. «Вільне Козацтво», його ідеологія і діяльність є убивчим для наших соціялістів доказом того, ХТО був національно несвідомий: нарід чи та інтелігенція?

Та ще яскравіше показали цю різницю всеукраїнські з’їзди делегатів нашого народу в солдатських шинелях і селянських свитах.

Український Військовий Клуб під проводом М. Міхновського організував і скликав (проти бажань УЦР) на 18.V.1917 до Києва Перший Український Військовий З’їзд. Приїхало понад 700 делегатів від армії і флоту. З’їзд розпочався гострою вимогою делегатів почати організовувати українську армію, не оглядаючись на ніякі Врємєнниє Правітєльства. Делегати доказували, що є повна можливість це зробити, бо імперська армія вже почала розкладатися і незабаром перестане існувати, і москвини не матимуть сили перешкодити нам, бо їхні солдати вже їх мало слухають.

Не зважаючи на заборону Врємєннава Правітєльства, за місяць зібрався в Києві Другий Військовий З’їзд силою 2500 делегатів від 2500000 зукраїнізованих вояків на фронті. З’їзд знову і ще категоричніше та гостріше повторив вимогу до УЦР — негайно почати творити українську армію і флот. Чимало промовців надзвичайно гострим тоном ганили УЦР за її москвофільську політику. Деякі промовці навіть називали УЦР національними зрадниками. Всі делегати урочисто склали присягу на Софіївській площі не вертатися додому, поки не здобудуть державної самостійности Україні. Тут треба підкреслити, що 75% делегатів були прості, рядові вояки. Вся київська преса писала про «загрозливий (кому?) шовіністичний» і бойовий дух делегатів. Московський командант Києва полк. В. Обєручєв писав: «Серед делегатів З’їзду панував шовіністичний напрям; домагалися, щоб українське військо вигнало «кацапів» з України». Один з чільних соціялістичних діячів, П. Христюк, пише: «Настрій З’їзду був розпалений, рішучий. Делегати домагалися відокремлення від Московщини і війни з нею. Довелося вжити енергійних заходів, щоб цей стихійний протест не перейшов меж» («Матеріяли до історії української революції»). Перелякані В. Винниченко, М. Грушевський. М. Порш вжили енергійних заходів. Використовуючи знову свій авторитет, кинулися щосили гасити той загрозливий для північного «брата» український шовінізм, розпучливо доказуючи, що Україні війська не треба, бо приходить доба соціялізму, а москвини — наші брати, які поможуть нам закріпити «здобутки революції». Демагогії не жалували. (По закінченні збройної боротьби в 1920 році всі три вищезгадані міністри УНР повернулися до УССР «закріплювати здобутки революції». Але москвини тоді вже їхньої вірної служби не потребували. М. Грушевського та М. Порша зліквідували, а В. Винниченко чимскоріш накивав п’ятами з соціялістичного «раю», який сам будував з запалом пару років тому).

Також варто тут пригадати, що В. Лєнін, як тільки захопив владу в Московщині, негайно наказав організувати приспішеним темпом «Красную гвардію» та «Курси красних камандірав». І до тої праці він не побоявся закликати царських генералів А. Брусілова, П. Ґутора, Клємбовского, Поліванова та інших старшин (навіть царських жандармів, як, наприклад, полк. М. Муравйова). Царські генерали та старшини й організували нову московську армію.

В часі між двома військовими з’їздами зібрався Всеукраїнський Селянський З’їзд. На цей з’їзд приїхало понад 2200 делегатів. Незважаючи на шалену агітацію драгоманівців соціялістичних та москвофільських ідей, селянський З’їзд показався ще більш шовіністичним, як військовий. Делегати Селянського З’їзду з обуренням накинулися на УЦР за її жебрання прав України у москвинів. Делегати вимагали від УЦР негайно припинити всякі балачки з москвинами, негайно очистити Україну від зайд–москвинів й українізувати адміністрацію та школи. З’їзд ухвалив розподілити великі земельні маєтки і передати їх селянам у вічну приватну власність.

Вживаючи демагогію, драгоманівці захопили провід з’їздом у свої руки. Президія з’їзду дозволяла драгоманівцям говорити, скільки схочуть, але несоціялістам (а їх було на з’їзді 99%) обмежувала час промов або й цілком не давала говорити. І незважаючи на таке шахрайство, з’їзд вимагав негайно проголосити державну самостійність України, хоч би те й привело до війни з Московщиною. Старий селянин П. Шаповал (один з головних провідників «Вільного Козацтва») закінчив свою «шовіністичну» промову пророчими словами: «Хвилина велика! Нам не простять наші діти й онуки, якщо ми її змарнуємо. НЕ ЖЕБРАЙМО! ВІЗЬМІМ СВОЄ СИЛОЮ».

Збентеження нашої драгоманівської інтелігенції було приголомшливе. Навіть ці сліпці побачили, що український нарід хоче щось цілком ПРОТИЛЕЖНЕ до їхнього соціялізму та москвофільства. І тут показалися фатальні наслідки помосковщення і тому відірвання нашої інтелігенції від свого народу. Найбільша наша трагедія.

Кожний європейський соціяліст в такій ситуації був би зрозумів свою відірваність від бажань свого народу і, відповідно, змінив би чи, щонайменш, пристосував би свої соціялістичні мрії до вимог реального життя чи потреб свого народу. Німецькі соціялісти голосували — проти своїх соціялістичних переконань — за видатки на німецьку армію. Англійські соціялісти, проти своїх соціялістичних переконань, авлювали залізною рукою спроби Індії відокремитися від Англії. Московські соціялісти не лише не визнають право України на державну самостійність, але й брутально і криваво нищать всяку навіть лише агітацію за відокремлення, прикриваючись маскою брехливих фраз про це право. Лише наші українсько–московсько–жидівські духові покручі–каліки з несамовитою, патологічною манією божевільних не хотіли чути бажань 39 мільйонів свого селянства у свиті і шинелі. Не могли і не хотіли ані чути, ані зрозуміти. Пірнувши з головою в казуїстику соціялістичного талмуду, не бачили вони пересувань московських полків на Україну (південний німецький фронт), а полків з українською більшістю вояків з України (південного німецького фронту) до Московщини. Пересувань, що їх поквапно робила люба їм московська демократія (Врємєннає Правітєльства).

Як бачимо, наш неграмотний селянин показався о ціле небо мудрішим державним мужем, ніж вчений історик, який ЗНАВ безліч історичних фактів запеклої боротьби тих двох «братніх» народів, але ганебно НЕ РОЗУМІВ ані причин, ані наслідків тої боротьби.

Ось що писав цей наш найбільший, але, на наше нещастя, запаморочений драгоманівством історик у 1920 році, с. т. тоді, коли був уже у Відні, отже, після того, як московська демократія показала свої націоналістичні зуби з–під соціялістичного очіпка. Писав він: «Всім учасникам революції 1917 року пам’ятно, з якою нерішучістю, з яким ваганням соціялістичні українські партії прийняли гасло Незалежної України. Їх побоювання сповнилися в повній мірі. Дійсно, це гасло підхопили найгірші елементи української людности; елементи бандитські, контрреволюційні, реакційні, що формували гайдамацькі загони та громили жидів; підхопили різні спеціялісти формування військових відділів — всілякими отаманами головними, великими і малими (титул Головного Отамана мав С. Петлюра. — П. Ш.) і всією тою декласованою військовою верствою, що витворилася з розкладу російських армій і повторює на нашій землі сумну історію німецької тридцятилітньої війни. Гасло Самостійної України стало гаслом не тільки проти Совєтської Росії, але в значній мірі і проти соціялізму. Це гасло перемінювалося в гасло «Україна для українців» і всякі інші подібні націоналістичні і шовіністичні оклики» (М. Грушевський. «Українська партія с. — р. та її завдання». В журналі «Борітеся поборете». Ч. І, Вересень, 1920). Він ще писав і таке: «Які б не були помилки большевицьких провідників в українській політиці, як би не вилазила боком українцям діяльність їх агентів в Україні — належить оминати всякого конфлікту з большевизмом, шануючи загальнолюдську вагу соціялістичної революції» («Воля». II.1920).

І це все пише не лише вчений історик, але й людина, яка на власні очі БАЧИЛА ФАКТИ аж надто ясно виявленого московського націоналістичного імперіялізму, власне, отої московської демократії. Імперіялізму, так прозоро прикритого соціялістичною фразеологією, що його бачив навіть наш неграмотний селянин. Але не побачив вчений УКРАЇНСЬКИЙ ІСТОРИК. Чи може бути більша трагедія для нації?

Відчувши, що земля починає хитатися під їхніми ногами, діячі УЦР зрозуміли, що при дальшому зволіканні виконати наказ України, стихія національно здорового українського народу змете їх з України разом з їхніми північними братами. З болем у серці, після довгих дебат, УЦР проголосила 23.VI.1917 свій перший Універсал, в якому пише: «Тимчасовий уряд (у Пєтраґраді. — П. Ш.) не хотів разом з нами творити нового ладу і тепер ПРИМУШЕНО нас, щоб ми самі творили свою долю… і ТОМУ ми, УЦР, видаємо цей Універсал» (виділення наші. — П. Ш.).

Пєтраґрадській уряд перелякався. Службові рапорти Генералів вказували на ненадійність полків, і тому годі було думати про приборкання України військовою силою. Треба якось обдурити поки що Україну. І до Києва виїжджає делегація міністрів Врємєннава Правітєльства на чолі з самим прем’єром А. Кєрєнскім. (Кілька тижнів перед тим Врємєннає Правітєльства не хотіло навіть говорити з нашою делегацією). Але приїхавши до Києва і познайомившись із лідерами УЦР, московські міністри побачили, що справа не виглядає так страшно, як вони її уявляли зі слів Універсалу. Вони зорієнтувалися, що той Універсал скріплює ЇХНЮ ЕКСПОЗИТУРУ В Україні — УЦР, а тому для дальшого його скріплення дозволили створити т. зв. Генеральний Секретаріят, що мав складатися з членів, ПРИЗНАЧЕНИХ Пєтраґрадськім урядом (на рекомендацію УЦР), а з них чотири мусили бути чистокровні москвини. Генеральний Секретаріят не мав права видавати ніяких законів чи розпоряджень, а лише виконувати накази Пєтраґрадскава уряду (точно так, як в УССР). Територію України москвини визнали лише в межах неповних п’ятьох губерній: Київської, Волинської, Полтавської, Подільської, Чернігівської (без 5 повітів). Весь південь, весь схід України, Слобожанщину, Донщину, Ставропольщину, Кубанщину, Крим, весь наш Донбас, всю Чорноморщину, Басарабщину, всі наші чорноморські й озівські порти забирала московська демократія на чолі з її лідером А. Кєрєнским собі. Західноукраїнських земель ще не могли присвоїти, бо там тоді ще стояли німецько–австрійські полки. Але московська демократія і їх пробувала загарбати вже тоді (у вересні 1917 А. Кєрєнскій наказав почати великий наступ на Галичину). Отже, бачимо, що московська демократія робила з України невеликий острів без промисловости, без доступу до Чорного моря, ОТОЧЕНИЙ з усіх боків московською імперією. Аж так цинічно обкраяти не ненаважився навіть безоглядно брутальний В. Лєнін. Це є добра пригадка нам на майбутнє.

Така ганебна «автономія» вкрай обурила всю Україну, але УЦР її прийняла і заснувала (з дозволу А. Кєрєнского) генеральний Секретаріят, оповіщаючи про це населення своїм другим Універсалом 18.VII.1917, в якому знову підкреслює, що і не думає відокремлювати Україну від Московщини. Хоч А. Кєрєнскій вимагав лише чотири москалі у складі Генерального Секретаріяту, та інші драгоманівці хотіли доказати йому свою вірність «общєй родінє», і вже самі прийняли до складу УЦР ще й 30% неукраїнців, а до Малої Ради ще більше — аж 45% (на 40 українців — 18 неукраїнців). І тут бачимо повну аналогію з УССР. І це є добра прнгадка нам на майбутнє. (Теперішня (1958) емігрантська УНР вже залицяється до московської демократичної еміграції).

А саме тоді ґрунт з–під Врємєннава Правітєльства вже падав. Прихильники В. Леніна зробили повстання в столиці (Пєтраґраді). А Кєрєнскій викликав кілька полків з фронту, щоб приборкати повстання. Генерал Л. Корнілов планував приборкати не лише В. Леніна, але й А. Керенского. В Московщині починалася громадянська війна. Армія розбігалася по домах. Почалася анархія. Прийшла золота нагода для України стати вільною і незалежною. Але москвофільська УЦР вважала це зрадою соціялізму, ножем у спину братньому народові. Братство Тарасівців рішило примусіти УЦР бодай почати здійснювати вимоги селянських та військових з’їздів, почати здійснювати, хоч би помалу, самостійність України. Братство рішило заарештувати московську адміністрацію в Україні і тим поставити УЦР перед доконаним фактом у надії, що після цього УЦР хоч–не–хоч мусить стати на шлях, що його вимагали з’їзди. Усувати від влади УЦР і перебирати владу в свої руки Братство не хотіло, бо це викликало б громадянську війну в Україні. На боці УЦР стали би всі москвини, жиди, змосковщена шляхта і соціялістична інтелігенція, і вони, цілком певно, покликали би на допомогу рідного їм північного брата (це зробили рік пізніше). На боці Братства Тарасівців було все селянство в кожухах і солдатських шинелях, але селянство ще вірило, що УЦР є українська, а щоб пояснити їм, що вона українською не є, то для того треба було довшого часу, багато агітаторів і чимало грошей. Цього не мало Братство Тарасівців і тому рішило ув’язнити московську адміністрацію, передати всю владу УЦР. Так і зробили.

Братство мало полк ім. гетьмана П. Полуботка в Києві, полк ім. гетьмана П. Дорошенка в Чернігові, «Вільне Козацтво» та своїх членів по містах України, які мали ув’язнити місцеву московську адміністрацію, як тільки це зробиться в столиці. 17.XІ.1917 полк полуботківців арештував московського коменданта Києва В. Обєручєва та його штаб, обсадили своїми стійками всі важніші установи Києва: телеграф, поліцію, банки, адміністраційні канцелярії; роззброїв моквинів, арештувавши найбільш небезпечних. Все виконано за кілька годин без жодного вистрілу, бо перелякані москвини спротиву і не думали ставити, лише благали не вбивати їх. Одночасно «Вільне Козацтво» захопило на стації Цвіткове чотири військові потяги, обеззброїли московських солдатів і з здобутою зброєю (з гарматами) рушило до Києва на допомогу полуботківцям.

Опанувавши Київ, полк вислав до УЦР делегацію, яка по–військовому відрапортувала УЦР, що столиця України звільнена від московських окупантів і полк чекає на дальші накази УЦР. Перелякана УЦР ще знайшла в собі хоробрости наказати полкові… звільнити з арешту москвинів і відійти цілим полком на фронт. Не бажаючи починати громадянської війни в Україні, полк полуботківців виконав наказ УЦР. По дорозі на фронт москвини обстріляли полк, вбивши чимало козаків. До Пєтраґрада УЦР післала телеграму, в якій повідомляла, що група дезертирів зчинила бешкет у Києві, але УЦР той бешкет зліквідувала і просить відправити на фронт лідера бешкету поручника М. Міхновського. Це сталося саме тоді, коли в Московщині ВЖЕ починалася анархія і Врємєннає Правітєльства доживало останні години свого життя. Аж такої ганебної зради свого народу його елітою не записала ще історія ні одного народу.

Будучи самі націоналістами, москвини добре розуміли характер і прагнення богданівців. їхній історик пише: «Пересякнені зоологічним націоналізмом і найглибшою ненавистю до всього московського («московский» — в оригіналі) полуботківці і ті, що були з ними розуміли гасло самостійности України власне як цілковите відділення від Московії (в оригіналі «Московії). їхнє незадоволення політикою А. Кєрєнского пояснюється виключно тим, що його уряд з урядом москвинів («москалей» — в оригіналі), з яким — вже з одної цієї причини — треба боротися, на їх думку («Лєтапісь Рєвалюциі». I.1928).

Д. Донцов пише: «Мільйони розпорошених енергій, затаєних бажань, причаєної ненависти, оправданої століттями гноблення, з великими позитивними ідеалами, які одушевляли наші маси, — чекали маґнету, який зібрав би їх докупи, щоб лавиною скинути то все на голову здихаючої імперії. Чекали, щоб по всій Україні залунав клич подібний до «Прокинься, Фландріє!». Того клича не було. Його висунули пізніше; його накинула революційним провідникам сама нація і проти їх волі та бажання. Але момент найкращої мобілізації тих почувань був майже втрачений» («Нерозрита могила». У ж. «Вістник» за IV.1937).

7.X.1917 владу в Пєтраґраді захопив збройним переворотом лідер большевиків В. Лєнін. Всі москвини, крім прихильників В. Леніна, не хотіли визнати його владу і його уряд, тому УЦР на вістку про той переворот зорганізувала в Києві Комітет Охорони Російської Революції і також слідом за москвинами не визнала уряду В. Леніна. А. Кєрєнский втік за кордон, і не було кому вже підлягати. Третій Український Військовий З’їзд, втративши терпець, не звернув на москвофільську УЦР увагу, 2.XІ.1917 взявся за зброю і вигнав з Києва московську владу. Знову хоч–не–хоч примушена була УЦР проголосити свій третій Універсал, у якому з упертістю маньяка запевняє свою вірність москвинам, а проголошену в тому Універсалі Українську Народну Республіку пов’язує у федерацію з НЕІСНУЮЧОЮ «демократичною Росією».

Захопивши центральну владу в Пєтраґраді, В. Лєнін вже легко поширив її на всю Московщину, бо 90% московських фабричних робітників, як і майже всі солдати, були його прихильниками. Та з переворотом припинився довіз хліба та вугілля з України. Московські міста стали перед примарою голоду і холоду. Сподіваючись захопити владу в Україні тим самим способом, як і в Московщині, В. Лєнін наказав своїм прихильникам в Україні скликати на 17.XІІ.1917 з’їзд «совєтав солдатскіх, рабочіх і крєстьянскіх дєпутатав». У той час в Україні ще стояло багато московських військових частин, геть збольшевичених, а робітництво міське було переважно москвини, жиди та змосковщені малороси. Але на той з’їзд приїхало багато «крєстьянскіх дєпутатав» (українські селяни), і лєнінці опинилися в мізерній меншості (на 2500 делегатів було їх 70). Трюк (шахрайство) не вдався, і тому ті 70 ленінців виїхали до безпечнішого для них Харкова, і там самі проголосили себе «Радянським Урядом України», який, ясна річ, «попросив» старшого північного брата допомогти їм скинути УНР. Брат дуже охоче «погодився» і вислав на Україну 30000 армію.

Тепер Україна мала заплатити за москвофільство своєї еліти відповідну до гріха кару. Україна армії не мала.

Лідерами того харківського «з’їзду» були: Ф. Сєргєєв (москвин), І. Артамонов (моск.), В. Аусєм (моск.), Ґ. Медведев (моск.), А. Іванов (моск.), С. Бакінскій (моск.), Н. Артьом (моск.), А. Горобіц (жид), А. Данілєвскій (жид), Євгенія Бош (жидівка), Є. Тєрлєцкій (жид), В. Люксембург (жид), Е. Луґановскій (жид). Цей «з’їзд» створив «Народний Секретаріят» (уряд) з таких людей: Є. Бош — внутрішні справи, поліція, В. Люксембург — судівництво, Є. Тєрлєцкій — земельні справи, Е. Луґановскій — харчові справи, «продразвьорстка», В. Бакінскій — міжнаціональні справи, Н. Артьом — торгівля, промисел, І. Шахрай — військові справи, М. Скрипник — праця, В. Затонскій — освіта. Чотири жиди, три москвини і два малороси. Сам І. Шахрай пише про цей «уряд» таке: «Що це за уряд український, що його члени зовсім не знають і не хочуть знати української мови? Що я за український міністр, коли всі українізовані частини в Харкові доводиться мені роззброювати, бо вони не хочуть йти за мною на оборону радянської влади? За єдину військову підпору для нашої боротьби проти УЦР ми маємо лише військо, що його привів на Україну з Московщини тов. Антонов і яке на все українське дивиться як на вороже» («Лєтапісь Рєвалюциі». I.1928), В 1917 році в імперській армії було понад 4000000 українців. Ця маса складалася на 95% з селян, які в 1917 році своїм незмосковщеним національним інстинктом відчули, за ЩО мають боротися, і це висловили вже цілком свідомо на військових та селянських з’їздах. Це ЩО був український націоналізм, і хоч він, може, був підсвідомим, проте настільки був сильним, що його не могла подолати московська чи москвофільська пропаганда. Найкращим доказом того є той факт, що московський Генеральний штаб, хоч і розумів небезпеку для Московщини, все ж сам наказував (ґен. П. Скоропадському) українізувати полки, бо переконався у відпорності українців на соціялістичну пропаганду. Тепер наші соціялісти і демократи викручуються тим, мовляв, большевики розклали наші військові частини. Брехня!

Коли московський большевик (лєнінець) говорив московською мовою нашому воякові, що Україні війська не треба, то наш вояк розумів ліпше за нашого інтелігента, що то говорить ворог, просто інстинктово відчував це і тому не вірив москвинові. Але коли те саме говорив йому українець українською мовою, то наш вояк вірив, бо ж говорить не гірший від нього українець, який не менш за нього любить свій нарід. Наш вояк думав, що вчені люди (В. Винниченко, М. Грушевський) чей же ліпше за нього, неграмотного, знають: чи треба Україні армії, чи не треба. А від першого ж дня заснування УЦР всі більші і менші винниченки на всіх з’їздах напружували все своє красномовство, щоб переконати «темний» нарід, що Україні війська не треба. Вони, винниченки, а не москвини пояснювали воякам зукраїнізованих уже полків, що москвин є наш брат і по скиненні царя лише добра бажає Україні. Ну, а коли так, то ходімо, хлопці, додому; чей же не годиться стріляти у братів, що добра нам бажають.

Найславніший трубадур братерства з москвином В. Винниченко пише: «На протязі цілої української революції довелося ввесь час помічати, що ті люди, які не вміли як слід говорити по–українськи, іменно (власне. — П. Ш.) вони були найбільш скрайніми, запальними, непримиримими українськими націоналістами» («Відродження нації»).

З 4 мільйонів вишколених вояків вислала Україна проти московської голоти, що наступала на Київ, …300 невишколених дітей. Всі вони полягли. Вкрили безсмертною славою українську молодь і всю Україну та безсмертною ганьбою УЦР на чолі з ученим професором української історії.

Ніякі брехні, ніякі викрути, ніякі виправдання, замовчення, підмальовання не знищать самих фактів. Твердих, голих ФАКТІВ. А в історії важать лише факти. Історія не визнає «несвідомости» національних провідників. А голий, не підмальований факт є такий: наші драгоманівські інтелігенти були яничарами, які зрадили Україну в 1917 р.

Одночасно з наступом на Київ москвинів (під командою царського жандармського полковника М. Муравйова) в самому Києві повстали проти УЦР якраз ті «рускіє братья», що їх УЦР була звільнила з–під арешту їх боданівцями. 9.II.1918 москвини взяли Київ. Між іншим, для боротьби з УНРадою москвини створили окремий з необмеженими правами Воєнно–революційний комітет. Його членами були: брати Пятакови, Бакінский. Ввєдєнскій, Дора, Іткінд, Каручінер, Гамарнік, Лєбєдєв, Крейцбєрґ, Зарніцин, Пурке, Кулік. 10 жидів, 2 москвини і жодного навіть «вєрнава малароса». (УНР мала спеціяльне — ніде в світі не чуване — Міністерство Жидівських Справ з міністром С. Гольдельманом, а також дала жидам в Україні національну автономію).

Аж тепер кинулася УНР із закликом до українців творити українську армію. До тих самих українців, яким щойно вчора доказувала, що Україні армії не треба. А щоб якось пояснити свій зворот на 180°, казали їм, що то не тисячі голодних ваньок (с. т. московський народ) хмарами суне по хліб на Україну, але тих ваньок жене силою (якою, не казали) купка узурпаторів на чолі з В. Лєніним. І на доказ цієї драгоманівської мудрости Генеральний Секретаріят видав до тих ваньок відозву: «Брати і товариші! Хіба ж ви оповістили війну революційній демократії України? Скажіть вашим народним комісарам (міністрам. — П. Ш.), що ви не нарушите братньої згоди між Україною і всіма народами Росії. Спиніться ж, брати і товариші! Щоб ні одної краплі крові не пролилося в братовбивчій війні» (за: Р. Млиновецький. «Історія українського народу»).

Ванькі реготалися з такого безприкладного в історії ідіотизму і далі перли в Україну, горлаючи щосили «В Украінє єсть што шамать, єсть што піть — на Украіну пайдьом жить».

«Ми маємо тепер Україну. Запаси збіжжя в Україні — величезні. Взяти все відразу не можна. Треба спочатку зорганізувати свій апарат на Україні, а потім, коли матимем апарат і силу, дістанемо на 1.VI.1918 50 мільйонів пудів збіжжя» (В. Лєнін. «Статьї і рєчі об Украінє»). Тепер, коли ми завоювали Україну — це джерело хліба і палива, ми мусимо послати на Україну своїх залізничників, а також і частину робітників та селян з голодної частини Московщини» (В. Лєнін. «Сабраніє сачінєній». Т. 24. — С. 257).

Коли уряд В. Лєніна почав мирові переговори з німцями, УНР вислала до Берестя і свою мирову делегацію. Але німці не хотіли з нею говорити, пояснюючи, що міжнародне право дозволяє підписувати мирні договори лише з самостійними державами, а Україна самостійною себе не оголосила, отже, правно є частиною московської імперії. А з частинами не переговорюється.

Тоді москвини вже були опанували майже всю територію України і посувалися далі. УНР побачила, що їй приходить кінець, і без допомоги німців вони незабаром опиняться на еміграції. Знову, хоч–не–хоч, але таки треба проголосити «зраду общєй» — проголосити державну самостійність і незалежність України від Московщини. Довше дебатувати над улюбленими соціялістичними та драгоманівськими параграфами не було вже часу, бо любі північні брати наступали на п’яти. І нарешті, майже з однорічним запізненням — 22.I.1918 УНР проголошується суверенною державою. А 9.ІІ.1918 УНР підписує у Бресті мирний договір з Німеччиною, за яким УНР зобов’язується продавати Німеччині щонайменше 60 мільйонів пудів збіжжя річно, а за це Німеччина зобов’язується очистити Україну від москвинів. (Рік тому могла сама УНР очистити без жодних коштів, а тепер мали платити німцям чимсь далеко більшим, ніж ті 60 млн. пудів збіжжя (Драгоманівська мудрість.).

За короткий час німці разом з українськими частинами загнали москвинів на їх «родіну». Але німецькі сильні залоги лишилися в Україні. (Шість дивізій).

Та життєва лекція нічому не навчила наших закукурічених соціялістів в УНР. Хоч їх власний досвід показав їм аж надто ясно, що український народ не хоче їхнього соціялізму, УНР все ж ухвалює 100% соціялістичні закони, якими скасовується приватна власність на землю (найбільш дражлива і обурююча нашого селянина справа), дає автономію зайдам, потурає соціялістичним експериментам і т. п. Адміністративний апарат опинився в руках партійних нездар і політичних спекулянтів, економічне життя хиталося до банкротства, лише єдине «розвивалося» повною ходою — це… дебати істин Марксового талмуду. Наш практичний селянин побачив, що «з тої юшки він риби їсти не буде», і засівав стільки землі, скільки було потрібно для життя лише власної родини, бо ж він не був певний, що разом з землею УНР не соціялізує і врожай. Тим більше, що він уже мав гіркий досвід з північними соціялізаторами.

Німці побачили, що за такогоу уряду вони не дістануть обіцяних у договорі харчів, що їх тоді пекуче потребувала Німеччина, і рішили змінити уряд України. 29.IV. 1918 вони брутально розігнали УНР, а скликаний на той день союз землевласників (переважно великих) обрав ґен. Павла Скоропадського на гетьмана України.

П. Скоропадський був типовим московським монархістом–патріотом «з малоросіян», звичайно, цілком змосковщеним. Він мав великі земельні маєтки в Україні, але жив стало в Петербурзі і цілком не цікавився нічим українським, включаючи й історію свого роду (походив у бічній лінії від гетьмана Івана Скоропадського). Наскільки він далекий від українства, показує той факт, що він довго зволікав виконати наказ імперіяльного Генерального Штабу українізувати свій корпус і лише тоді, коли ґен. Л. Корнілов переконав його, що це треба робити для «спасєнія Расіі», почав українізувати.

Німці вибрали П. Скоропадського не тому, що він був московський монархіст, але щоб забезпечити доставку харчів до Німеччини, а за тих умов зробити це могла лише тверда влада в Україні. В німецькому парламенті була дуже сильна соціял–демократична партія. Вона вимагала від свого уряду, щоб він не допустив, щоб в Україні запанував передреволюційний лад, щоб був забезпечений вільний розвиток усієї української культури в Україні. Німецький уряд мусив вважати на вимоги свого парламенту і тому дав інструкції в такому дусі командантові німецьких військ в Україні ґен. Г. Айхгорнові, що віддзеркалилося в «Грамоті до всого Українського народу» П. Скоропадського, в якій він виклав основні принципи державного устрою України. Під тою грамотою може підписатися кожний не заражений драгоманівством український патріот. У двох словах ці принципи були: Самостійна Українська, ліберальна, парламентська держава на взірець таких в Европі. Тут Україні трохи пощастило, але все нещастя було в тому, що ці здорові принципи не були засадами, світоглядом самого П. Скоропадського, але накинені йому німцями, що і показалося в його дальших поступованнях.

Україна армії не мала, і тому німецьке військо в Україні було єдиною фактично силою, яка мала наказ від свого уряду ставитися прихильно до українізації і лібералізації життя в Україні. Такі обставини відкривали перед П. Скоропадським великі перспективи. Спираючись на німецькі баґнети, він міг би приборкати драгоманівців та москвофілів, очистити Україну від москвинів, а найголовніше — міг би привернути до себе вирішальну силу України — селянство. І це можна було зробити досить легко, бо ґрунт у селі був приготований соціялістичною соціялізацією землі. Наш селянин зрозумів, що соціялісти обдурили його своїм кличем «земля селянам», бо він вимріяної «купчої» (права власности) на одержану землю не дістав.

І перед революцією, і по ній віссю, навколо якої оберталася вся внутрішня політика в Україні, було мале, але дуже вагітне на наслідки слово ЗЕМЛЯ. Не буде перебільшенням сказати, що той, хто вирішив би земельну проблему в Україні так, як бажає селянство, був би паном України. Мабуть, П. Скоропадський це розумів, бо видав закон про ліквідацію великих земельних маєтків, хоч сам був одним з великих землевласників.

Покликавши до влади ґрупу М. Міхновського, форсуючи українізацію, протегуючи все культурно–національне життя, П. Скоропадський був би перетягнув на свій бік всю національно свідому, несоціялістичну інтелігенцію (і навіть частину соціялістичної). Маючи її і селянство на свому боці, він мав би силу творити українську армію, не дуже рахуючись з німцями. Міг би то зробити, але для того треба було… бути не Павлом Скоропадським, але Миколою Міхновським.

Проте в ім’я історичної правди мусимо сказати, що П. Скоропадський пробував піти цим шляхом (з власної чи німецької волі — байдуже). І вся вина, що він не пішов ним, падає на нашу несоціялістичну національно свідому еліту.

Особисто П. Скоропадський був порядною, чесною людиною, але він був типовим московським ґенералом–служакою, добрим виконавцем наказів, пересічного розуму і здібностей, без політичних знань і досвіду. Та найголовнішою, фатальною його хибою була м’якість характеру. Мабуть, її він успадкував від свого предка гетьмана Івана Скоропадського, про якого казали, що править Україною не він, але його жінка Настя. Москвини використали цю обставину на всі 100%.

Скласти кабінет міністрів (уряд) Р. Скоропадський доручив М. Сахнові–Устимовичу. Німці ще раніше «радили» П. Скоропадському, що його уряд має бути українським і самостійницьким (ніяких орієнтацій на Московщину чи Польщу) (пояснення ґен. Ґренера С. Єфремову). М. Устимович запропонував міністерські портфелі національно свідомим українським несоціялістам. Тут виявилася та трагедія, про яку ми вже говорили — короткозорість і карликуватість думки нашої еліти.

Впірнувши з головою в своїх кабінетах в етнографію, вона не могла бачити далеких перспектив. Ці кабінетні теоретики відірвалися від реального життя. Також не оминула багатьох з них і пошесть соціялістичного баламутства. Наприклад, до своїх зовсім несоціялістичних партій наліпили сакраментальне «соціялістична» (соціялісти–федералісти). Ну, а ця дурна наліпка «зобов’язує». Отже, співпрацювати з реакціонером, німецькою лялькою, монархістом, москвином П. Скоропадським? Ні! Не заплямимо свою українську дівочу невинність. Принципово — ні! Відмовилися.

Тоді П. Скоропадський доручив скласти уряд проф. Київського університету М. Василенкові. Той визнавав себе українцем, писав праці з української історії, але був «общєросом», членом московської партії «Народная свобода». Ця партія непохитно стояла на засаді «єдіная нєдєлімая Расія». Але москвини були державно думаючими людьми, і ця парія дозволила своїм членам сплямити чистоту партійного прапора, зробитися зрадниками «єдінай нєдєлімай» — взяти участь у «сєпаратістскам» уряді Самостійної України, щоб руками П. Скоропадського відбудувати… єдіную нєдєлімую Расєю.

Чи не могли й українці сплямити свій партійний прапор і руками того ж П. Скоропадського відбудувати Єдину Неподільну Україну? Тим більш, що німці трималися (напочатку) українофільського напряму у своїй політиці?

Москвини були далеко хитріші за принципових українців. Вони плюнули на принципи і взяли міністерські портфелі. І це власне тоді москвини винайшли сильце на наївних хахлів, що його пізніше з ще більшим успіхом використав їх компатріот В. Лєнін, — «українська форма — московський зміст». Вони не пішли самі до уряду, а післали своїх «вєрних маларосав». Склад першого уряду був: Ф. Лизогуб — прем’єр, М. Василенко — освіта, А. Ржепецький — фінанси, С. Гутник — торгівля, промисел, Кияницин — рільництво, Ю. Соколовський — харчі, Ю. Ваґнер — праця, В. Любинський — здоров’я, Б. Бутенко — шляхи, М. Чубинський — судівництво, Г. Афанасів — контроль, А. Сливинський — військо, М. Гижецький — державний секретар. За винятком хіба М. Василенка — всі україножери.

Та тим україножерам несила було з першого ж дня «васпрєтіть украінство», бо адміністративний апарат був ще в руках українців. Тому москвини почали перше скріплювати свою владу в Україні (аналогія до УССР). Вони повідомили своїх голодних аристократів та бюрократів у Московщині, що в Києві є тепер золота нагода підгодуватися і відбудувати стару Расєю. Чорна зголодніла сарана хмарами налетіла на Україну (знову аналогія до УССР). Уряд давав їм посади, усуваючи з них українців. Мірою скріплення своєї влади москвини щораз гостріше бралися до всього українського. Позакривали українські часописи. Завели дику, навіть безглузду для їх же інтересів цензуру. Позакривали «Просвіти». Масово звільнили з посад українців, заступаючи їх москвинами чи «вєрними малоросами». Уневажнили всі закони, видані по 1917 році (навіть імперські, неукраїнські), отже, і саму самоуправу, замінюючи її призначеннями урядовцями, повели страшну нагінку на українське шкільництво. Українського унівеситету в Києві не дозволили, а запроторили його до маленького провінційного Кам’янця–Подільського, щоб позбутися з Київа найбільш небезпечного елементу — національно свідомого українського студентства.

В той час на Донщині ґен. А. Дєнікін організував московську армію (з питомою москвинам брехливістю назвав її «бєлою»). В Києві зароїлося від вербункових штабів та московських патріотичних організацій. Цілком відкрито формувалися офіцерські дружини, і уряд П. Скоропадського їх утримував та озброював. З Києва і з складів в інших містах йшли потяги зброї до ґен. А. Дєнікіна. Просьбу Кубанської Краєвої Ради прийняти Кубанщину до складу Української держави П. Скоропадський відкинув, не бажаючи перешкоджати А. Дєнікінові. В Галичині точилася нерівна війна Галицької напівозброєної армії з Польщею. Галицький уряд просив П. Скоропадського прислати військову допомогу та зброю. Відмовив, але дав дозвіл виїхати до Галичини полкові Січових Стрільців, що складався із дисциплінованих, ідейних, свідомих українських націоналістів–галичан, бажаючи позбутися цих небезпечних для нього українців. (І слушно, бо саме вони взяли Київ і ув’язнили уряд П. Скоропадського).

Київ обернувся в кубло московської монархічної і немонархічної зграї, яка з диким московським садизмом нищила все українське життя. На вулиці було небезпечно говорити українською мовою. Міністри вже цілком офіційно не визнавали не те що української мови, але й України; наказували своїм підлеглим вживати лише московської. Як далеко це пішло, видко з такого факту. Українці задумали продемонструвати німцям свою силу і зарядили масову панахиду по гетьмані І. Мазепі. Уряд заборонив державним урядовцям йти на панахиду і наказав поліції розігнати тих, хто прийде до церкви. В справу вмішалися німці і не дозволили розганяти. Пан Гетьман Української держави на панахиду не прийшов.

Побачивши свою силу, москвини заходилися нищити щось далеко, далеко більше, важніше для нас і для них. До своїх пограбованих в революційні часи маєтків повернулися їхні власники і почали енергійно надолужувати втрачене, накладаючи на селян відшкодувння, вдесятеро більші, за втрати. Щоб примусити селян платити, організували «каратєльниє атряди». їхню бестіяльну жорстокість перевищили хіба інші москвини — лєнінці. Ті атряди палили цілі села, катували десятки тисяч, вбивали тисячі селян. І все це робилося іменем гетьмана всієї України. Селяни зненавиділи не лише ім’я Павла Скоропадського, але й ТИТУЛ гетьмана. Вони на своїй шкірі переконалися, що і соціялістичний уряд української держави і несоціялістичний також приніс їм здирства, руїну, анархію, несправедливість, що називалися незрозумілими словами соціялізм, реквізиція, репарація, контрибуція і т. п. Нічого, крім лиха, не бачив наш селянин в обох тих «українських» державах. Зароджувалася думка (чи підшептувалася збоку), що власне ота українська держава є причиною того лиха. Зародилася і виросла ЗНЕВІРА в саму ідею української держави. Скомпрометована ідея — ТЕ, ЩО НАЙБІЛЬШЕ ПОТРІБНО ВСІМ МОСКВИНАМ. І це зробив П. Скоропадський, поруч із соціялістами УЦР. Це є його і соціялістів найбільший злочин проти України, бо ця зневіра стала ПРИЧИНОЮ ПРИЧИН поразки всієї нашої збройної боротьби 1918–20 років. З чотирьох мільйонів вишколених вояків до армії УНР зголосилося менш як 5%. Український селянин вже не вірив у самостійну Україну, а кидався до зброї лише тоді, коли москвин занадто пекуче заливав йому сала за шкіру.

На терор Скоропадської адміністрації наші селяни відповіли саботажем і бойкотом її наказів. Доставки збіжжя катастрофально впали. Занепокоєні німці почали дошукуватися причин. Ті причини пояснили і «доказали» їм дуже авторитетні в очах німців особи. Тоді в німецькому уряді сиділи люди, мудріші за А. Гітлера, і розуміли, що, здобувши симпатії українців, вони дістануть більше потрібних їм харчів, ніж могли б отримати брутальною військовою силою. Крім того, розвал Московської імперії і рівночасно приятелювання з Україною давали можливість перекинути армії зі східного фронту на західний. Це були причини українофільської політики німців.

Наші принципові демократи вважали компрометацією свого демократичного імені приятелювати з німцями. Майже ніхто з них не турбувався нав’язати близькі, інтимні зв’язки з впливовими німцями в Києві. Кілька окремих прийнять чи сухих напівофіційних та офіційних балачок. Москвини ж, навпаки, лізли до німців всіми дірками. їхня аристократія знала німецьку мову і знала, як «причаровувати». На приватні прийняття з добрим вином грошей не жалували (навіть з державної скарбниці). В Києві тоді жили такі великі московські риби, як, наприклад, герцог Ґ. Лейхтенберґський, який був не лише особистим приятелем самого кайзера Вільгельма, але й посвоячений з ним. Отже, в очах німців був людиною, що заслуговує на повне довір’я.

Герцог Ґ. Лейхтенберґський та інші, менші, барони і сіятельства доказували німцям, що причиною їхніх невдач є їхня українофільська політика (аналогічно цей самий аргумент втлумачують тепер в голови американців). Доказів мали цілі купи з діяльности УЦР, її законів і преси. Наймаркантніші місця з тих документів «перекладали» німцям. Все це йщло до Берліну. А там і самі бачили, що ані демократичний уряд України, ані монархічний не може завести ладу і гарантувати доставу харчів Німеччині. Помалу уряд Німеччини переходив на москвофільську політику і, відповідно до того, прикручував українську шрубу. Почали посилати на села вже свої німецькі каральні загони, які робили те, що й московські. Україна заворушилася. Почалися повстання вже не окремих сіл, а й цілих повітів. Заносилося на справжню війну; вбитих німців почали лічити на сотки (за офіційними німецькими відомостями, вони втратили тоді в Україні 30000 вояків).

Шість дивізій вже було замало.

Заворушилася і наша еліта, що тому стихійному спротиву селянства треба дати провід і організацію. З представників усіх партій утворили для тої цілі «Український Національний Союз». Німці, рятуючи себе (доставку харчів Німеччині), рішили зіграти ще раз українською картою: запросили до уряду українців. Українці вже самі зрозуміли, що вони зробили були на початку фатальну помилку, відмовившись творити уряд П. Скоропадського, і тим дали золоту нагоду москвинам захопити владу в Україні. Тепер вони погодилися і до уряду ввійшли Д. Дорошенко, О. Лотоцький, П. Стебницький, В. Леонтович, на підміністерські посади — П. Холодний, С. Шелухин, О. Шульгин, І. Саліковський, Д. Лукасевич та інші (дехто з останніх був уже в уряді).

Та було вже запізно. Весь адміністративний апарат в Україні був у московських руках. По українських містах стояли московські загони. В самому Києві було 30000 зорганізованих і озброєних московських офіцерів, з яких кожний вогнем дихав на все українське. Москвини вже готувалися кинути непотрібну вже їм гру в українську державність, разом з їхньою лялькою П. Скоропадським. Готувалися не лише монархісти, але й демократи, соціялісти (московські).

До Києва (і взагалі в Україну) наїхали тисячі не лише монархістів (московських), але й московських соціялістів. Всі вони ніколи перед тим в Україні не були. Ці зайди мали в Україні свої політичні партії, свої московські різного роду (включно з озброєними дружинами) організації і часописи. Московські соціялістичні організації та часописи накидалися на все українське зі ще більшою люттю, як монархічні. Органи партії есерів «Ґолас Юґа», «Народнає Дєла» та орган соціял–демократів «Начало» під’юджували уряд і московську офіцерню до погромів українських установ, шкіл, преси. Кожний протиукраїнський крок адміністрації вихвалювали і раділи. Власне московські соціялісти подали проект створити в Україні союз усіх (включно з монархічними) московських партій для боротьби з українським «сєпаратізмам» у всіх царинах життя (див: П. Христюк. «Замітки і матеріяли до історії української революції». Т. III.).

Один з тих московських соціялістичних лідерів, В. Станкєвіч, пізніше писав, що московські соціялістичні партії в Києві вважали аксіомою боротися проти большевиків і українських сепаратистів, включно з П. Скоропадським. Большевики були десь далеко, а сепаратисти і П. Скоропадський тут, отже, вважали потрібним перше повалити П. Скоропадського. Метою перевороту було передати владу «Саюзу Вазраждєнія Расіі», який мав зв’язатися з уфимським Правітєльствам (решти уряду А. Кєрєнского в Сибіру) і розпочати потім широкомасштабний наступ на большевиків (ленінців). Лідери московських соціялістичних і демократичних партій уклали плани перевороту і день. Московські монархічні офіцерські організації обіцяли повну підтримку зброєю. В ті плани було втаємничене військове міністерство та декілька міністрів. Але саме в призначений для перевороту день П. Скоропадський проголосив федерацію з Московщиною як перший крок до відновлення московської імперії, і тому переворот відкликано (див.: В. Станкєвіч. «Васпамінанія»). Ми навели все, щоб пригадати нашим забудькам, що все це може повторитися (власне, вже готується) під іншими назвами, але тотожне метою (і навіть методами).

Коли в часописах з’явилася вістка, що Ген. А. Дєнікін став Верховним Головнокомандуючим усіми військовими силами, що були в той час на території колишньої імперії, міністри–єдінонєдєлімці заявили на засіданні Ради Міністрів, що українська армія мусить бути підпорядкована А. Дєнікінові також. З протестів міністрів–українців просто глузували. Генеральний Штаб (А. Слівінський) поквапно почав виробляти план об’єднання команди військами Дону, України і Дєнікінської армії під верховною командою ген. Дєнікіна. Ще перед цим П. Скоропадський мав сустріч з Донським Отаманом ген. П. Красновим, на якій обговорювали плани відбудови імперії (див.: П. Христюк. «Замітки і матеріяли).

Навіть наші короткозорі політики побачили, що вже готові плани і сили зробити Київ (і всю Україну) осередком Дєнікінського уряду й армії. Це означало повну ліквідацію не лише рештків української державности, але й взагалі всього українського, з тисячами шибениць для всіх «сєпаратістав», включно і з поміркованими, а може, й деякими малоросами за «ґасударствєнную ізмєну». (Так і було трохи пізніше, коли А. Дєнікін окупував Лівобережжя).

14.XI.1918 міністри–українці вийшли з уряду. П. Скоропадський призначив уряд, складений лише з україножерів–єдінонєдєлімців. Були в нім: С. Гербель, А. Ржепецкій, І. Кістяковскій, Г. Афанасьєв, Д. Шуцкой, А. Покровскій, В. Касінскій, С. Мерінґ, В. Науменка, Г. Ґлінка, В. Рейнбот, С. Петров, В. Любінскій, М. Варановіч, В. Лансберг, С. Завадскій.

На початку листопада 1918 р. капітулювала Німеччина. Війна скінчилася, і німецькі залоги мали залишити Україну. Оскільки уряд В. Леніна зрадив Антанту і підписав сепаратний мир з німцями, москвини сподівалися, що Антанта (Франція, Англія) буде воювати або поможе протилєнінським москвинам скинути владу большевиків. А для того треба було дуже поспішати здійснювати свої московські плани в Україні, бо хоч вони і мали в своїх руках адміністрацію і свої військові частини в Україні, все ж москвини боялися, що їх заллє море української стихії і з відходом німців українці роздеруть їх на шматки голими руками. Треба було поспішити зробити Україну частиною Росії, щоб часом Антанта помилково не визнала її фактичне існування.

Тому, не гаючись, уже 14.XІ.1918 П. Скоропадський проголосив Федерацію України з Московщиною як перший крок до відбудови «єдінай нєдєлімай Расіі». В грамоті про федерацію П. Скоропадський писав: «… Україні першій належить виступити в справі утворення Всеросійської федерації, якої конечною метою буде відновлення Великої Росії… .Кличу всіх стати грудьми на захист України і Росії».

А. Дєнікін пише: «Гетьман П. Скоропадський сказав ґен. В. Маркову: «В грамоті про федерацію я ясно сказав те, що завжди мріяв, але не міг сказати раніш. Я писав великому князеві Нікалаю Нікалаєвічу (дядько царя Нікалая II. — П. Ш.), що коли він буде правителем Росії, то я з радістю і без вагань передам йому свою владу» (А. Дєнікін. «Очєркі рускай смути»).

Та сталося чудо, яке пустило з вітром всі плани москвинів. Справді, чудом можна назвати, що наша еліта відчула смертельну небезпеку від «братнього» народу і вже не дискутувала до безконечності, що радив би св. Карл у таких випадках, але почала енергійно діяти. Не гаючись, Національний Союз обрав провід з п’ятьох осіб — Директорію (В. Винниченко, С. Петлюра, Ф. Швець, А. Макаренко, П. Андрієвський). За дуже короткий час Директорія зорганізувала 300000 повстанську силу. 18.XІІ.1918 Січові Стрільці (галичани) під командою полковника Є. Коновальця вигнали москвинів з Києва. П. Скоропадський втік до Німеччини, а його міністри — до А. Дєнікіна. І французи побачили в Одесі не трикольоровий прапор «нєдєлімай Расєі», а жовто–блакитний стяг Української Самостійної Держави. Почалася доба Директорії.

Програвши війну, Німеччина забрала свої полки з України. І почався наступ на Україну всіх її «добрих» сусідів з усіх боків. З півночі наступали москвини–лєнінці; з півдня — москвини–дєнікінці; з заходу — поляки на Галичину і румуни — на Буковину. А з середини України помагали їм усім місцеві москвини, поляки, румуни, жиди і наші рідні яничари.

Доба Директорії заслуговує на окрему велику наукову працю, якої ще не маємо. Ця коротенька доба показала, як на долоні, всю неймовірну ВЕЛИЧ українського народу і неймовірну КАРЛИКУВАТІСТЬ його тодішньої еліти. Цю фатально–трагічну диспропорцію триста років тому наш ренегат Адам Кисіль уклав був у лапідарну формулу: «Бестія без голови». І попереджав, що коли та «бестія» знайде голову, то прийде кінець Польщі і Московщині. За його часів «бестія» знайшла голову, і завалила Польщу одним могутнім ударом. у 1917 році голови не знайшла. Гірше того! Не знайшла навіть хвоста, який бодай теліпався б за своїм народом. Вся хаотична «діяльність» Директорії — це якийсь несамовитий танець божевільних і сліпих політичних сектантів серед пекла, що в ньому горіла тоді Україна. Образ вартий пера Данте.

Вся Україна горіла загравами повстань нашого селянства проти улюбленого нашою елітою північного «брата». Українська Армія, складена виключно з ОХОТНИКІВ, гола, боса, голодна, виснажена до скрайніх меж фізично, без зброї і набоїв, вкількадесятеро менша за ворожу — записала золотими буквами до нашої історії тисячі — безприкладних в історії інших народів — чудес свого героїзму, ідейности, самопосвяти і віри в Україну. А наш політичний провід здобуті ціною річок крові Армією перемоги нищив своїм божевіллям гірше, ніж найгірший ворог. Що ж дивного, що програли.

Тепер по поразці банкрути УНР намагаються скинути вину з себе на наш героїчний народ. І не лише героїчний, але й свідомий СВОЇХ, а не московських інтересів. Тепер банкрути УНР, щоб виправдати СВОЮ національну несвідомість, СВІЙ анархізм, СВОЄ драгоманівство видумують байки про ніби національну несвідомість, анархізм, збольшевичення нашого народу. Підла, навіть блюзнірська брехня і наклеп на наш народ!

Правда, наш народ часто не знав слова «Україна», але він знав — і знав далеко ліпше за грушевських — ЗМІСТ того імені.

Московська імперія завалилася і лежала в поросі безсильна. Наше селянство з божевільною радістю вітало свого «батька» — «Хай живе Україна!», а вчений історик відповідав їм: «Хай живе вільна Росія» (буквально, з ґанку свого дому в Києві в червні 1917 року).

Чотири мільйони наших селян у військових шинелях самовільно творили українські полки, а Скоропадські українізували їх лише на наказ москвинів. А винниченки нищили організаторів української армії М. Міхновського, П. Болбочана та інших і переконували тих 4 мільйонів «імперіялістів», що армія — буржуазний шовінізм, а старшини — вороги народу.

Село вимагало землю у власність, а наша еліта давала йому московську «абщіну».

«Вільне Козацтво» косами і сокирами вирубувало зайд–москвинів, а наша еліта озброювала московські офіцерські «каратєльниє атряди», які розстрілювали і палили Україну.

Наші селяни виганяли з України цілі села зайд, а наша еліта давала зайдам державні посади, персональну автономію, навіть міністерство для їх упривілеювання.

Обезброєний нарід голим п’ястуком бив озброєних до зубів ваньок, які перли з півночі, а виниченки закликали любити–цілувати демократичних братів.

Що ж дивного, що нарід плюнув на такий «провід» і пішов своєю дорогою.

«Бестія без голови» — так охрестив козацьку націю колись Адам Кисіль, влучаючи в саме ядро української проблеми. Нашою трагедією було і є «безголів’я» — слово, що дуже добре схоплює разючу диспропорцію між рухливим, відважним, як бестія, ґенієм нації та її хаотичним мозком. Брак проводу, невиразність ідеалу та політична незрілість — ось назви недуги, відкритої «вже літ майже триста» одним з людей, які найбільше спричинилися до того, що Україна стала «нацією без голови» (Д. Донцов).

Улеглість чужим доктринам і чужій аргументації, втома моральна і фізична, шукання за аргументами проти себе самих, страх перед зусиллям поставити проблему визволення України з–під тиранії СССР на вістря меча, страх перед далекосяглими рішеннями і програмами (мовляв, ліпше «статус кво», хоч би й сталінський), заклик до дивацьких ідей слов’янофільства і солідарности з імперією, яку треба зруйнувати, коров’ячі ідеали конкордизму вирваних зубів і забитих інстинктів самооборони — це все притаманне нижчим верствам народу, масам, духовим кріпакам, вибачайте, голоті.

А голота (інтелектуальна) ще ніколи історії не робила. Навіть з нею не можна робити історії.

На місце самозванчої «еліти» — інтелектуальної і духової голоти — мусить прийти інша.

Цілком інша! Протилежна їй (Д. Донцов. «Поступовий параліч еліти». «Вістник». III. 1939).

ВОНА ВЖЕ ПРИХОДИТЬ.





XXIX УКРАЇНСЬКА ЕЛІТА XX ст. | Українець і Москвин: дві протилежності | XXXI ДОБА ДИРЕКТОРІЇ