на главную | войти | регистрация | DMCA | контакты | справка | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


моя полка | жанры | рекомендуем | рейтинг книг | рейтинг авторов | впечатления | новое | форум | сборники | читалки | авторам | добавить



XXXII

УКРАЇНСЬКА ЕМІГРАЦІЯ


Разом з плебеїзацією культурного життя в культурному світі, йде і примітивізація думки. Сучасна думка спрощує, схематизує складне, багатогранне життя, в тому числі і життєву боротьбу. В сучасному думанні бачимо якусь недорозвиненість інтелекту, розуму. Є це і в нас, українців.

У нас переважають два протилежні — і обидва примітивні — погляди на проблему нашої боротьби за державну самостійність України. Один (переважно серед націоналістичної молоді) укладається в формулі: «Перше здобути державну самостійність, а решта прийде сама собою». Другий погляд (переважно серед старших культурників) каже: «некультурний, національно несвідомий, ожебрачений нарід ніколи не створить своєї самостійної держави».

Обидва погляди правдиві і обидва помилкові. Помилкові, бо життя, отже, і боротьбу за самостійність нації не дається втиснути в Прокрустове ліжко теоретичних схем. Боротьба за самостійність нації є багатогранна, складна і тому провадиться на багатьох фронтах силами, які є залежні одна від одної. В боротьбі політичній діють сили, чинники економічні та культурні; в боротьбі економічній — сили політичні і культурні; в боротьбі культурній — політичні й економічні. Успіх чи невдача одної впливає на успіх чи невдачу другої. Тому для успіху цілої боротьби за самостійність нації всі три мусять діяти гармонійно, скоординовано. Конфлікти між ними ослаблюють весь фронт боротьби.

В українському житті цих конфліктів майже не було. Та, на наше–нещастя, було щось гірше. Було нерозуміння того, що самої цієї гармонії та координованости між цими трьома фронтами є замало, щоб виграти боротьбу за самостійність нації. Наша національна еліта не розуміла (чимало не розуміє й нині), не знала ПИТОМОЇ ВАГИ кожного з цих трьох фронтів: політичного, економічного і культурного.

Ми не знаємо ані одного випадку в історії, коли економічна самостійність нації здобула б її політичну самостійність. Завжди було навпаки — політично самостійна нація здобувала свою економічну чи культурну самостійність.

Давня Московщина не була багатша чи культурніша за Україну тих часів. А від XVIII ст. по сьогодні пливуть з України річки багатств до Московщини.

В XIX ст. (на початках) поляки в Галичині не мали ще гегемонії. В Галичині, хоч короткотривалі, але були часи, коли австрійський уряд ставився прихильно до українців, навіть пробував зрівноважити їх силу з силою поляків для своєї політики «поділи і пануй». Українці кинули всі свої сили (чи щонайменше 90% їх) на культурний та економічний фронт. Поляки — на політичний фронт: захоплювали в свої руки владу, хоч польські селяни не менш за українських потребували своїх «Просвіт» та кооперації.

Українці опинились у Польській державі, а не навпаки: поляки — в Українській.

Литовці, латвійці, естонці, фіни також багато працювали, щоб піднести економічний та культурний рівень своїх народів і боротьбу за свою державну самостійність виграли. Чому? Бо вони знали питому вагу у визвольній боротьбі кожного з трьох фронтів: політичного, економічного і культурного. Вони розуміли, що головний фронт є ПОЛІТИЧНИЙ, а економічний та культурний є лише його крилами. І вони на політичний фронт — на НАЦІОНАЛЬНЕ усвідомлення не лише свого народу, але (що найголовніше) і на національне усвідомлення своєї ІНТЕЛІҐЕНЦЇ кинули три чверті своїх сил, а на економічний та культурний — лише одну четверть. Боротьбу виграли.

Але ж як поведете національну боротьбу, коли нарід є національно несвідомий, некультурний і ожебрачений?

Про національну несвідомість і про культуру нашого народу ми вже сказали поперед. В Україні було багато бідних людей, але відсоток справжнього пролетаріяту не був дуже великий. Навіть бідне галицьке село не було бідніше за литовське чи латиське. Зрештою, на початках мала дати гроші інтелігенція (так і було). А щоб вона дала, треба щоб передусім інтелігенція сама була НАЦІОНАЛЬНО свідома в першу чергу. Якраз цього у нас і не було. Коли організується військо, то перше організується штаб, провід. Ми мали штаб на культурному й економічному фронті (на крилах), але на політичному (головному) фронті не мали. Використали це москвини на всі 100% — і послали нам на цей порожній пост свого М. Драгоманова. І за це фатальне нерозуміння нашою елітою першенства політичного фронту заплатила нація ціною УЦР, УНР, Директорії і… СССР.

Першенство політичного фронту зовсім не значить його виключності. Культурний та економічний фронти також є обов’язкові, конечні, бо ж вони є крилами головного і охороняють головний від обходу, від оточення ворогом. Мова йде про ПРОПОРЦІЮ сил на головному фронті і на його крилах, і ця пропорція не конечно мала б бути сталою: самий хід війни часом вимагав посилення крила силами головного. Головний фронт (політичний) має забирати щонайменше три чверті сил нації. А у нас було якраз навпаки. (Подекуди є й нині). Наші меценати давали десятки, ба сотки тисяч на бурси, Народні доми, «Просвіти», НТШ, кооперацію, але на ПОЛІТИЧНУ літературу для молодої ІНТЕЛІГЕНЦІЇ (проводу нації) давали… москвини–драгоманівці.

І дістали за це драгоманівський ПРОВІД нації в 1917 році.

До 1914 року ми не мали ані одної поважної, науково обґрунтованої книжки політичної літератури для ІНТЕЛІГЕНЦІЇ, за винятком… словника української мови Б. Грінченка. Так! Великий словник української мови був тоді (є і тепер в УССР) політичним твором.

Всі ті наші інтелігенти, які руйнували в 1917–21 роках українську державу, одержали свої політичні переконання з московської (драгоманівської) політичної літератури. А всі ті, які будували основу української держави — національну нашу армію: генерали, полковники, старшина — тої літератури не читали. Галицька інтелігентська молодь (студентство) також не мала української націоналістичної політичної літератури, але вона мала найліпшу національну літературу — національну боротьбу з поляками.

Якби М. Грушевський дав нам (перед 1914 р.) не 10 томів «Історії України» (які ніхто з нашої інтелігенції не читав і не читає, за винятком кількох фахівців), а дав би лише один том, але в такому напрямі, як ця наша праця, то в історично пероломовий 1917 рік у Києві провід нації був би не в руках москвофілів–драгоманівців, які здемобілізували вже готову армію, але був би в руках націоналістів з «Братства Тарасівців», які з першого ж дня революції організовували нашу армію — основу державної незалежности. І ми були б святкували нині в Києві 40–у річницю відновлення Української Самостійної Держави.

Центр ваги всієї проблеми боротьби за національно–державну незалежність лежить у НАЦІОНАЛЬНО–ПОЛІТИЧНОМУ ВИХОВАННІ ПРОВІДНОЇ ВЕРСТВИ НАЦІЇ.

Ми, українці, це розуміємо. Але ж як трагічно–фатально цю істину легковажимо. Легковажимо, бо ж потураємо у вільному світі на еміграції нашим яничарам (свідомим і несвідомим) працювати якраз у протилежному напрямі, щоб національна політична свідомість українців не розвивалася або щоб бодай збочувалася на аполітичну вуличку колишніх «українофілів».

Ці яничари є лише знаряддям в руках тих «темних сил», яким Самостійна Україна стоїть на дорозі їхніх планів. По упадку московської окупації у вільній, самостійній Україні будуть ті сили валити нашу самостійну державу зсередини. Тому варто придивитися життю нашої еміграції.

Наші збанкрутовані в минулому, проте і донині закохані в самих себе еміграційні лідери, бажаючи і на еміграції «керувати», за всякої нагоди і ненагоди кричать про своє «амбасадорство», про велику — майже вирішальну роль еміграції для визволення України. На доказ того люблять вказувати на приклад ірландської еміграції, без допомоги якої, мовляв, Ірландія ніколи не виборола б своєї державної самостійности. Люблять вказувати, що навіть перший президент Ірландії народився і виріс в Нью–Йорку. Лише про одну обставину мовчать наші амбасадори. Мовчать про те, що ірландська еміграція відрізняється від української, як небо від землі.

Хоч і в меншій мірі, як наша, проте ірландська еміграція розбита на політичні партії, що гостро сперечаються за той чи інший політичний, соціялістичний, економічний ідеал для Ірландії. Вони мають також чимало зденаціоналізованих, байдужих до справи Ірландії земляків. Мали і в самій Ірландії хрунів і квіслінґів. Що гірше — забули цілком свою ірландську мову. А все ж маленька Ірландія вирвала з рук найбільшої світової імперії свою державну самостійність.

Правда, англійці не москвини. Стара Англія — в разючу протилежність до Московщини — була інкарнацією всього, що ми звемо європейською культурою. Проте, англійці також пролили річки крови ірландських сепаратистів. 700 років англійці десяткували — в буквальному значенні слова — ірландську націю: винищували цілі повіти нараз. Як і москвини в Україні, англійці відбирали від ірландців їхню прапрадідівську землю і заселювали її англійцями. Ожебрачених ірландських селян звели на позем, нижчий за наших кріпаків. 700 років це робили (у нас москвини «лише» 200 р.)

Кілька разів англійці пропонували ірландцям свій «Переяслав» — автономію чи федерацію. Доводили ірландцям незбитими фактами і числами, що Ірландія має величезні користі від приналежности її до імперії; має військову охорону від зовнішніх ворогів; користає з англійської індустрії і торгівлі нарівні з Англією; ірландці мають нічим не обмежений доступ до всіх економічних, культурних і політичних засад в імперії, включно з міністерськими і. т. п., і т. д. І самі ірландці визнавали величезну матеріяльну користь від приналежности до імперії, але казали англійцям: ні, ні і ні. А об’єктивно кажучи, ірландці мали таку національну свободу, про яку лише мріяли наші «українофіли»: англійці цілком не перешкоджали розвиватися ірландській мові і культурі, ірландці мали місцеву самоуправу.

Проте, не мали своїх «Переяславів», брюховецьких, розумовських, ані «ірландофілів» чи УЦР, директорії, винниченків, а кандидатів на них вбивали, не боячись закидів у «братовбивстві» (каїнів). Національної свободи не проміняли на матеріяльні блага. Свого вільного ДУХА не продали за МАМОНТУ.

І менша за Україну Ірландія вирвалася з сильнішої за Московщину Англії. А Україна є московською колонією.

Вже пів століття безупинно пояснює нам Д. Донцов цю ЗАСАДНИЧУ різницю та її політичні наслідки. Різницю примату духового над матеріяльним, ідей вічних над ідеями дочасними, життя душі над життям тіла. Саме життя тисячами конкретних фактів підтвердило і далі підтверджує правдивість тез Д. Донцова, а більшість нашої інтелігенції (включно з учорашніми визнавцями Донцовських тез) все ж і далі жує стару, зігнилу жвачку Драгоманових мудрощів, лише помалювавши їх (про всяк випадок) на жовто–блакитний. Направду, наша еліта за останні пів століття дала майбутньому українському науковцеві–психіятрові багатющий матеріял для наукових дослідів.

Всю діяльність нашої еміграції можна визначити одним словом — «просвітянство». І вся наша біда в тому, що методи «Просвіти» ми вживаємо і в нашій амбасадорській праці серед чужинців. Біда в тому, що у нас не вистачило розуму видумати щось більшого, модернішого за просвітянство. А вже біда над бідою є наш страх вийти з нашого ґетта в широкий світ.

До 1917 року європейське (й американське) суспільство цілком не цікавилося ані Московщиною, ані її культурою, літературою, історією. Книжки про Московщину, як, напр., А. Де Кюстіна, Т. Флетчера, Е. Кларка, Ю. Корба, Ю. Юстіна та інших — заблудилися. На заході історію Московщини знали мало що ліпше за історію Китаю; нею цікавилися лише фахівці зі службового обов’язку. Перекладів з московської мови на європейські майже не було, хіба переклади Л. Толстого і Ф. Достоєвского, та й ними цікавилося лише мале коло літераторів. Отже, можна сказати, що перед 1917 роком європейське суспільство, а американське і поготів, знало про Московщину не багато більше, як про Україну.

Московська еміграція складалася виключно із старшин Дєнікінської армії та урядовців його адміністрації. Купка родовитої московської аристократії та професури влізла на різні посади в адміністрації чи в університетах Европи та Америки. їхня молодь пішла до європейських та американських університетів і, закінчивши їх, здобула посади в університетах чи урядах. Тепер переважаюча більшість професорів–москвинів в американських університетах та дорадників–москвинів в американському уряді — це колишні дєнікінські старшини. За плечима президента Ф. Рузвелта стояв аж до своєї смерти дєнікінський полковник, який був тою «сірою еміненцією», що фактично давав напрям американській політиці в Східній Европі. Наслідки — Тегеран, Ялта, Потстдам, Кенани, Комітети Визволення народів Росії, Мюнхенські та Нью–Йоркські (московські) інститути вивчення Росії, Радіо «Асвабаждєніє Расіі», «нєпрєдрєшенство», співіснування і т. п. вияви американського москвофільства. Стара московська тактика пенетрації.

Українська еміграція мала такі самі, як і московська, можливості піти також цим шляхом, але не пішла. Вона заклала три українські високі школи: університет та педагогічний інститут у Празі, Сільсько–господарську академію в Подєбрадах у Чехословаччині. Ці школи закінчило кількасот молоді, виключно колишніх старшин та вояків української армії, с. т. національно свідомі люди. Ані один з них не осягнув якогось більш–менш важливого становища в науковім або політичнім світі в Европі чи в Америці. Нам не відомі приклади, що хтось із абсольвентів цих українських шкіл зробив собі ім’я бодай в українській науці. Хоч навчання в тих школах стояло на рівні ліпших європейських університетів. Лише кілька з тих абсольвентів стали помітними політичними діячами, і то в не чужому політичному світі, а лише в українському. Отже, 99% абсольвентів цих українських шкіл загубилися по чужинах на чужій роботі, за винятком небагатьох, які зайнялися дрібною роботою в Польщі та Чехословаччині серед тамтешніх українців.

Пропаґандивного значення мали ці школи стільки, що ані на йоту не вплинули на українофобську політику навіть у самій Чехії, а про гітлерівську чи рузвелтівську нема що і згадувати. Ті школи дали кусник хліба кількадесятьом нашим науковцям на кілька років, але й те вийшло на шкоду. Якби не було українських шкіл, то ті наші науковці були б примушені робити те, що роблять тепер із 30–річним запізненням (і відповідними труднощами) — піти до чужих університетів. З того було б далеко більше користи їм, українській науці та українській визвольній справі. Аж тепер ми побачили, що професор–українець у чужому університеті може зробити більше для України, ніж усі професори накупу якогось українського еміграційного університету. Побачили, що особистий зв’язок, особисти знайомство скорше відкривають бажані нам двері, ніж десять «Історій України», хоч би і в чужій мові.

На директорів (чи їхніх дорадників) всіляких інститутів, комітетів, рад в Америці попролазили навіть такі москвини, які щойно вчора вірно служили ворогові таких інституцій — сталінці, а наші, далеко більші знавці, які воювали І. Сталіна, ані один не дістався до тих інституцій (ті з наших, що не воювали І. Сталіна, — дісталися).

Зв’язки? Так! Лише ті зв’язки москвини закладали і скріплювали від 1920 року, а ми закладали агрономічні, кооперативні, меліоративні школи та просвітянщили, і то не серед чужинців, але в свойому ґетті і так, що у містах, де ми мали по п’ять «Просвіт», редактори місцевих чужомовних часописів не знали різниці між «юкрейніен, рашен, ґалішіен, поліш». Та найгірше, що і після того, як пізнали «вартість» нашого ґетта, боїмося висунути свій ніс з нього. Знова закладаємо свої агрономічні, фармацевтичні, інженерні інститути, а не повертаємо ті гроші, час і сили на скріплення катедр українознавства в чужих університетах. Знову закладаємо свої професійні організації не для специфічно українських завдань, лише для чисто професійних, а не йдемо до таких чужоземних.

В Америці є організації, що мають мільйони членів і філії по цілому світі. Ті організації мають великі політичні впливи і збирають мільйони доларів річно на добродійні цілі. Вступ до них вільний. Ми маємо тисячі українців, які могли б бути членами Rotary, Kiwatins, Lyons, Knights of Columbus Clubs, YMGA, St. John Order, Home Guards, Militia, Червоний Хрест і т. п. Маємо сотки людей більшого калібру в минулому і маємо кількадесят таких в американському чи науковому житті. Вони могли би з часом осягнути впливове становище в тих організаціях. Та чи багато українців є їх членами?

Згадані організації часто влаштовують для своїх членів і для сторонньої публіки різного роду виклади, реферати і радо би послухали про незнану, екзотичну для них країну, що її бачили на вулицях в протестаційних походах у гарних вишиваних сорочках. Чи багато виголошено доповідей про Україну в тих організаціях? А лідери їх поза офіційною сценою тягнуть політичні нитки урядів, преси, парламентів. Не одна політична справа вирішувалася за горнятком кави в тих клубах, а потім лише оформлювалася урядом, якому наші подають свої меморандуми часом після вирішення справи в тих клубах.

Прийде час, коли Україна благатиме про МІЛЬЙОНИ тон харчів, ліків, одягу для дітей, жінок, поворотців із сибірських концентраків. Колись передумовою Антанта поставила нам вимогу відмовитися від державної Самостійности. Щось на таке заноситься і тепер. Навіть якби наше членство в подібних американських організаціях не могло вплинути на напрям політики уряду, то могло б поза урядом дістати від тих мільйонних організацій допомоги не десятки тонн, що їх зберемо в своїм ґетті, але тисячі тонн від неукраїнців. Ірландці вислали мільйони доларів до Ірландії, три чверті яких, мабуть, з неірландських кишень. А наші пізні Івани почнуть встановлювати зв’язки з тими організаціями аж тоді, коли вже помруть десятки тисяч сиріт, хворих поворотців з московських концентраків.

А щоб наладнати подібні зв’язки з співгрбмадянами країни населення, ми не потребуємо ані скликати наперед, ані закладати для того окремі організації, ані збирати фонди. Це можуть робити окремі особи, не питаючись нікого. Все, що треба, — це розуміння ваги таких зв’язків, особиста ініціятива та культурний товариський і політичний такт, який підказував би: коли, де, кому, що, як можна і треба сказати про Україну. То все. Навіть досконалого знання мови не конче потрібно. Москвинів і поляків у тих організаціях тисячі. Ми маємо сотки (а може, й тисячі) людей високої кваліфікації для праці в таких чужих організаціях, але воліємо варитися у власному соці в своїм ґетті та нарікати на зв’язки москвинів. Бідні, прибиті своїм почуттям національної нижчости рутенці, хахли.

Всі культурні європейські нації мають свої «Книги знання» — (енциклопедії). Найбільшу і найліпшу мають англійці, що її видають уже понад 100 років. Її пишуть, доповнюють, виправляють у нових виданнях кілька тисяч науковців з усього світу. Тому «Енциклопедія Британіка» для кожного англійця (згл. американця) є найвищий науковий авторитет. В останніх виданнях «Енциклопедії Британіки» (і в інших енциклопедіях) читаємо несотворенні речі про Україну, які знайдете в кожній україножерській московській чи польській пресі.

Наукове Товариство ім. Шевченка (НТШ) існує вже понад 60 років. У часі між останніми війнами існували Українські Наукові Інститути у Варшаві, в Берліні, Університет і наукові об’єднання у Празі. Кілька українських науковців були (і є) членами чужоземних наукових інституцій і користувалися в них пошаною і авторитетом. А в році Божому 1958 читаємо в європейських енциклопедіях мало що не таке, як «українську мову видумав австрійський генеральний штаб».

Треба сказати, що редактори «Енциклопедії Британіки» не є москвинами чи поляками і дуже охоче виправляють помилки, але за умови, коли їм це докажете і науково обґрунтуєте. Чи наші науковці не мали тих наукових доказів? Мали цілі гори і мали фахівців. Лише не розуміли, що одна сторінка «Енциклопедії Британіки» (чи інших енциклопедій інших народів) для англійця чи американця є о небо більший авторитет, ніж десять томів нашої.

«Історію України», «Україну та її нарід», «Енциклопедію Україніку» і т. п. в чужих мовах почали українці писати в таборах для втікачів «на коліні» — без бібліотек і джерел, коли кількадесят тисяч українців вигнали чужинці баґнетами «на родіну». А кілька років перед тим у Галичині чи Празі не могли того зробити?

Видали кілька добрих книжок про Україну чужими мовами (це року Божого 1950 і пізніше). Оголосили заклик до народу: «Купуй народе, давай до чужих бібліотек». Нарід наш, як і кожний нарід, купував і не купував, а в чужих бібліотеках тих книжок не видко. Еліта написала кілька патріотичних статей, пригадуючи народові про його національний обов’язок, і на тому скінчила свій національний обов’язок вести той нарід, керувати тою акцією до кінця. Книжок тих і далі нема в чужих бібліотеках, а москвини заливають своїми.

Земля трясеться під ногами цілого світу. Може, завтра наша планета розлетиться на кусники. Москвин засипає чужинців своєю політичною і неполітичною літературою: викрадає з бібліотек наші, особливо політичні, наукові, як, напр., наші наукові словники; дбає, щоб навіть відомості про них не дісталися до каталогу словників усіх народів світу, що його видала ЮНЕСКО; пара наших патріотів рятує своїми власними силами неспалені ще наші словники, а так звана Українська Вільна Академія Наук (УВАН), що мала б очолювати і вести в науковім чужім світі боротьбу за українську самостійність, спокійненько вже 10 років дебатує над такими пекучими темами, як «українізми в мові М. Гоголя», а Україна року Божого 1958 не має ще повного словника своєї мови, ані одного технічно–наукового чужомовного, навіть не має словника синонімів. Переглядаючи тематику наукових засідань і конференцій УВАН чи НТШ, не знаєте: чи ті засідання були в Коломиї року 1890, чи ті науковці є тихі божевільні.

Що гірше! УПА жертвує дорогою кров’ю своїх героїв, посилаючи з України світові докази, що Україна бореться за свою державну самостійність. Українські націоналісти напружують всі свої сили, щоб доказати світові, що Україну завоювали МОСКВИНИ, а не мітичні «большевики». Москвини–емігранти напружують усі свої шахрайські здібності, щоб доказати, що Україна ніколи не хотіла і не хоче самостійности, і на доказ цього, Українська (?) Вільна (?) Академія (?) Наук (?) видає АНГЛІЙСЬКОЮ мовою праці про діяльність та ІДЕЇ найгірших ВОРОГІВ української державної самостійности: москвофіла–федераліста М. Драгоманова і москвофіла–комуніста В. Винниченка. Видають грубу книжку англійською мовою, в якій доводиться, що УССР заснували не москвини, але самі ж українці. Цю книжку написав, вибачайте, «українець».

Щоб придобритися американським жидам (бо ж мають вплив і гроші «приватних фондів») приймають до себе ворога української державної самостійности, який засипав американський уряд своїми меморандумами проти української самостійности, жида А. Марґоліна, автора книжки (англійською мовою), в якій доводив абсурдність ідеї самостійної України. Українці ще й почесний докторат йому за це дали, бо ж він був міністром (послом до Англії) УНР і в процесі вбивника С. Петлюри жида С. Шварцбарта стояв на боці вбивника.

Щоб і поляки не мали їх за «шовіністів», то роблять наукове засідання на пошану польського письменника А. Міцкевіча, того самого, який — за словами Й. Пілсудского — був духовим вождем Галлерівських полків, що «оґнєм і мєчем» підбили Галичину в 1919 році.

Та найголовніше — не зіпсувати приятельства зі «старшим братом». Тому запрошують на гостинний виступ Москвина — колишнього професора Харківського університету, який «довів» нам (і американцям), що в Харківському університеті була повна академічна свобода (с. т. і для українознавства). «Наші» пп. академіки ветухови, шевельови щиро дякували за ту нахабну брехню москвинові.

Коротко: т. зв. УВАН довела понад усякий сумнів своїм панам, що не має ані тіні «мазєпінскава сєпаратізма» чи «буржуазного націоналізму». Чемні діти заслужили цукерки — дістали кілька смішно мізерних тисяч доларів. А праці про діяльність та ідеї І. Мазепи, П. Орлика, С. Петлюри, Є. Коновальця, Т. Чупринки–Шухевича, УСС, УНА, УПА пишуть їхні однодумці з другої, такої ж «вернаподданічєскай» Академії в Києві всякі натани, тичини, яновські і підмогильні, а перевидає їх Нью–Йоркська філія Київської.

Українські патріоти задумали видати Енциклопедію Українознавства. Москвини подбали, шоб там не було «мазєпінства» чи «шавінізма». І читаємо в ній, що УЦР та уряди Директорії були патріоти і мудрі державні діячі, що спроби зрадити (кам’янецький путч, О. Волох) були патріотичні, державницькі заходи, що П. Болбочан та В. Оскілко були зрадники, які спричинили розгром армії і т. п. перекручення догори ногами. Війни України з Московщиною представлено як війни «царів», «большевиків», с. т. «громадянські» (так і названо кілька разів). Читаючи цю енциклопедію, не ознайомлений чужинець бачить, що Україну воювали, грабували, мордували не москвини (червоні чи чорні), але політичні партії одного народу, а щоб цей висновок чужинцям скріпити,то не пожалували кілька сторінок на опис «активної» участи «українських» комуністів у боротьбі проти УНР та в заснуванні УССР та СССР. Навіть не натякнули, що вони були яничарами.

Українська емігрантська еліта любить вину за свою нездарність скидати на народ. Народ не дає гроші, а що зробимо без грошей?

Це такий самий наклеп на наш нарід, як і соціялістів у 1917 р. Наш український нарід є найжертвеніший за всі народи. Доказом цього є вся наша історія і весь наш фольклор. Якби порахувати скільки–то склали наші бідні емігранти — фабричні робітники та фермери, — то буде кілька мільйонів доларів.

Наш нарід є дуже щедрий, але суворе життя навчило його цінити тяжкою працею зароблений гріш. Наш селянин є добрий господар, і тому не любить марнотратства ані марнотратців. Він хоче знати, чи його пожертва не змарнована. Якраз цієї певности не дають йому наші провідники. Скільки зібрано проголошують, але на що саме витрачено, збуваюсь загальником — на такий–то фонд. Це дає золоту нагоду ворогам ширити провокацію, тим більш, що було багато марнотратств (не стільки зі злої волі, скільки з нездарности провідників), як, напр., збанкрутовані кооперативи, видавництва, мільйонова Елеваторська спілка тощо.

Всі наші часописи є дефіцитні і рятуються лише пожертвами на пресовий фонд. А досвід показав, що можна видавати навіть малий (накладом) тижневик, хоч і без заробітку, але й без втрати. Лише для того треба мати бодай трохи творчої уяви, щоб знайти нові способи та відваги прокладати нові шляхи, а не тюпати, шкандибаючи, протоптаною ще дідами стежкою.

Керівники наших організацій і видавництв знають лише один спосіб здобути «фонди» — жебрати пожертви, і то лише у своїй хаті. Оголосять у своїй пресі патріотичний заклик, порозсилають збіркові листи і спокійно сядуть, чекаючи на гроші. Збіркова акція йде самопливом, здана на ласку Божу та на охоту кількадесяти людей на місцях.

А якби ті керівники виглянули із свого ґетта на світ Божий, то побачили б, що є далеко певніші, випробувані досвідом життя способи фінансувати свої організації, видавництва. Побачили б, що, напр., американці не жебрають, а продають, що вони мають систему, а не самоплив, що мають не припадкових кількадесят т. зв. «кольпортерів» чи «колекторів», але зорганізований і керований центром торговельний апарат — цілу сітку своїх агентів мають у кожному місті і містечку.

Всім людям питома недбалість, відкладання на завтра неприємного чогось. А у нас, українців, це вже національна риса характеру. Кожний з нас хоче заплатити борг, але відкладає на завтра, на потім, аж поки забуде. Відкладаємо навіть такі конечні вплати, як, напр., забезпечення від вогню чи нещасного випадку, хоч і знаємо, що ризикуємо втратити забезпечення. А що ж сказати за такі борги, як передплати чи членські вкладки?

Величезні американські забезпечневі організації були б не мали і одної тисячної тих мільярдів, що їх тепер мають, якби не звернули уваги на цю психологічну рису людини — відкладати на потім. Десятки тисяч їх агентів роблять лише те, що приходять щомісяця до хати і відбирають малу місячну виплату. І ті агенти не коштують організації ані сотика, бо працюють за комісове (відсоток від зібраних грошей) в тій чи іншій формі.

Наші організації та видавництва загубили десятки тисяч доларів лише тому, що ніхто не прийшов до хати зібрати той мізерний долар боргу, заки він не наріс на десять доларів. Провід винен, що ті гроші пропали, бо не боровся з тим хахлацьким «потім», хоч спосіб був, як показали американці, дуже простий — прийти до хати. А наші керівники навіть і не пробували організувати подібну систему, апарат, задовольняючись лише спорадичними, не зорганізованими колектами передавнених боргів.

Ні! Гроші є. Лише вони самі не покотяться до скарбниць, а по них треба скарбникові піти по хатах.

Попри розчарування, попри те, що нарід не бачить, на що саме витрачаються його гроші, він давав, дає і дасть. Лише не дасть на кредит гарних обіцянок, гарних високопатріотичних порожніх фраз, бо ж занадто багато він їх чув уже. Дасть, коли бачитиме конкретну мету. За часів збройної нашої боротьби за самостійність він так щедро давав, що ми самі дивувалися.

Нема грошей на поважний місячник англійською мовою, але є гроші на грубі «Пропам’ятні книги» з промовами та портретами лідерів (головна мета видання). Нема грошей на українські дитячі видання, але є гроші на книжки, які глузують, плюють на полеглих борців за Україну. Нема грошей на катедри українознавства та «Рідні школи», але є на будування півмільйонових чи й мільйонових (доларами) церков; а хто буде і в якій мові молитися в тих церквах за 25–40 літ — про це не думаємо.

Та найсумніший образ бачимо в «діяльності» політичній. Це копія політичної вакханалії 1917 і дальших років у відповідно зменшеному розмірі. На щастя, та вакханалія не наробила фатальної шкоди, як у 1917–21 роках, бо на захист народу стала нова величезна, непоборна сила — зорганізований український націоналізм. Про нього скажемо в наступнім розділі, а в цьому киньмо оком на цю вакханалію.

По поразці збройних змагань 1918–20 років частина діячів з доби Директорії визнала «савєтскую власть» і пішла служити москвинам в УССР і служила, поки «за нєнадобностью» їх москвини не постріляли. Друга частина подалася на польський хліб. Є. Петрушевич за М. Грушевським та В. Винниченком також визнав «савєтскую власть» і пробував продати їй свої послуги. П. Скоропадський за 300000 корон продав Закарпаття мадярам. Соціялісти створили з москвинами «Лігу Сходу Европи», а монархісти — «Саюз Трьох Русєй». Політичні банкрути з УНР у фінансованому поляками журналі виправдовують поляків за їхню масакру галичан. Студинські, Крушельницькі ширять за московські рублі нове москвофільство в Галичині, Назаруки вихваляють Єкатєріну II та Пєтра І. Демократи бігають наввипередки то до московського консула на «ікру», то до поляків на «чорну каву», пропонуючи обидвом таке їм любе ще з австрійських часів «порозуміння». Тимошенки, певні, твердохліби, станіславські єпископи вже цілком відкрито продали себе полякам. Коротко — маразм угодовства, торгівлі національними ідеалами й ідеями стали змістом політично і морально збанкрутованої нашої еліти. Чесніші з них кинулися розбудовувати кооперацію, маслосоюзи, але й у них засіб обернувся в самоціль. Вони забули знану їм істину, що без сталого огню активної боротьби широких мас з окупантом молоко з українських молочарень питимуть задармо у Варшаві та Москві, а українські молочарі будуватимуть московські «молочарні» на Колимах та у Воркутах.

Прийшла друга світова війна і з нею перша окупація Галичини москвинами. І хоч галицькі політичні партії добре знали про долі наддніпрянських угодовців, все ж розв’язали свої партії і відновили свої старі спроби «порозуміння» — цим разом з новим паном. Використавши новітніх москвофілів («совєтофілів»), щоб виявити і знищити націоналістів, новий пан — певний своїх сил — почав винищувати і авторів та прихильників «порозуміння». Не докінчив, бо прийшов третій пан — німець, до якого знову побігли з пропозицією «порозумітися». Недовго вдержався третій пан, бо програв війну, і прийшов четвертий пан — західна демократія. Побігли (вже на еміграції) наввипередки до четвертого, присягаючись, що вони від народження були і є найдемократичнішими демократами. Проснулися від 20–річного сну і ті, що в 1917 році завели націю «під дурного хату»; пригадали свої забуті міністерські титули і на спілку з тими, що розв’язали свої партії та порозумівалися з чотирма за чергою панами, — проголосили самі себе не будь–чим, лише «Екзильним Урядом України», та й ще легітимними з досмертними (для них лише) міністерськими посадами.

З тої фарси можна б було лише глузувати, якби не та трагедія, що до них пристали націоналісти, які самі кілька років тому висміяли подібну спробу тих самих осіб створити таку саму фарсу, цілком слушно пригадуючи тим полатайкам байку про лебедя, рака і щупака. Трагедія була в тому, що націоналісти добре знали, що власне ці особи вже раз угробили Україну, але не покаялись і не визнали своїх помилок. Знали це, але приступили до тої шопки. Слушно глузував свого часу Л. Мосендз, кажучи: «Ех, хахол! Навіть в націоналізмі не можуть піднестися над «Просвітою» (Лист до А. Шумовського з 19.III.1948).

Звичайно ці люди інакшої дороги, як шукати нового пана, не знали і знову почали спроби «порозумітися» з московськими емігрантами. А щоб повірили в їхню щирість, то йдуть до єдінонєдєлімських інститутів та раді помагати москвинові поборювати зненавиджені обом партнерам «мазєпінскій» сєпаратізм», «буржуазний націоналізм» українських «фашистів» (не помічаючи московських) і т. п. ворогів найдемократичнішої демократії.

Та черговий пан показався скнарним на «пособія» (хоч і не з своєї кишені), а свій нарід, хоч і дурний, та не сліпий і, дещо пам’ятаючи про попередню діяльність тих міністрів, грошей також не давав, прецінь ті найдемократичніші демократи з УНР ніякої контролі і голосу народу не визнають. Плати і кричи тій кліці «осанна», інакше — ворог народу, фашист, розбивач єдности.

Звичайно, жодної солідної публікації для чужинців про Україну та її боротьбу за незалежність УНР не видала, ані жодних поважних зв’язків з чужими урядами чи впливовими політичними колами не нав’язала. Навпаки, принесла — хоч і не велику — все ж шкоду нашій визвольній акції серед чужинців, бо вони звернули увагу на факт, що двомільйонова українська імміграція не знайшла на свій провід нікого ліпшого за вже кілька разів збанкрутованих угодовців червоного пана. А з того факту чужинці зробили свій висновок: мовляв, самостійна Україна є нереальна річ, і тому поставили ставку на «єдіную нєдєлімую». Цей висновок чужинців мудрагелі з УНР скріпили своїм гіршим за ідіотське невизнанням існування УПА та УГВР в Україні.

Існування в Україні збройної боротьби, організованої і веденої ПОЛІТИЧНИМ ЦЕНТРОМ, був і є нашим найсильнішим аргументом у нашій визвольній акції на чужині. Московські емігранти розуміли це ліпше в тисячу разів за українців, і тому вони не зупинилися навіть перед аж надто ясним шахрайством, щоб привласнити цей аргумент собі (с. т. що то є їхній центр і армія). Прихід до Европи пробоєвих частин УПА викликав сенсацію в чужинецькій пресі. Чужі уряди почали пильніше придивлятися до проблеми самостійної України. Наші ж швейки з УНР не мали навіть стільки розуму, щоб бодай стриматися від публічних кпинів із зненавидженої ними (бо організованої і керованої націоналістами) УПА та УГВР, щоб бодай чужинці не довідалися про негативне ставлення до УПА. Лише побачивши загальне обурення (навіть багатьох своїх прихильників), УНР перелякалася, що втратить піддержку навіть своїх прихильників, і тому милостиво визнала існування в Україні УПА, але за своєю старою звичкою і тут пошахраювала — «призначила» накоманданта УПА Т. Боровця (Бульбу), що свого часу порозумівався то з німцями, то з москвинами, а вже на еміграції наймав американцям свою «стотисячну армію». Пригадаймо, що ті самі міністри в 1919 році протегували такого самого авантюрника — також свого — О. Волоха.

Бачимо, що ті люди ані на йоту не зійшли зі шляху, яким ішли в 1917–20 роках, ясна річ, з такими ж наслідками. Це розуміли і чужинці, які бачили, що ті люди не мають досить розуму, щоб вивести з перманентної кризи навіть свою маленьку еміграційну УНР, а що ж вони можуть зробити в 40–мільйоновій УНР в Україні? Чужі політики зробили свої висновки — з таким проводом Україна є нереальна фантазія, і якби ті люди опинилися при владі в Україні, то нові «німці» скінчать з ними так само, як з УЦР в 1918 р. Нових Скоропадських чи винниченків не забракне. А як так, то ліпше вже тепер говорити з майбутніми Скоропадськими чи винниченками, а не з ефемерами. А ще ліпше просто з їхніми панами, з москвинами. Логічно і реально.

Свою нездарність, короткозорість і примітивність політичної думки еміграційні «батьки народу» люблять виправдувати, крім браку грошей, ще й «обставини». Можна навести сотки конкретних прикладів неоправданости цього викруту, напр., такий. За часів II–ї світової війни англійський та американський уряди потребували багато перекладачів із слов’янських мов (головно московської) та політичних і економічних дорадників, адміністраторів для свого окупаційного апарату в Европі. Тоді в Канаді створився (з ініціятиви уряду) «Комітет українців Канади» (КУК), що мав керувати всім політичним та культурним життям українців у Канаді та репрезентувати їх назовні.

В Канаді є кількасот учителів канадійських шкіл українського походження. Більшість з них знали українську мову (могли легко вчити московську). Англійський уряд вислав до Канади високого посадовця пошукати серед них потрібних йому перекладачів, дорадників. Той урядовець, очевидячки, звернувся до КУК з просьбою дати відповідних кандидатів. КУК навіть не проголосив у пресі про цю золоту нагоду. Ані один з провідників КУК не пішов на цю службу. З цілої Канади зголосився сам один–єдиний С. Фроляк. Решту англійський посланець набрав із жидів, поляків, чехів. Скільки тисяч українців помандрували «на родіну» завдяки цим жидам, полякам — дорадникам, перекладачам, а скільки врятував один С. Фроляк, може скажуть колись архіви.

Пригадаймо повну аналогію з 1918 року, коли Антанта пропонувала тодішньому американському КУК створити український леґіон, а він відмовився. Несприятливі обставини чи «несприятливі» розуми?

Другий приклад. По I–й війні приїхали до Канади десять молодих людей, що скінчили університети в Европі. Ніхто з них не знав англійської мови. З них дев’ять були українці, а один Москвин. По 10–х роках бачимо того Москвина на посаді високого урядовця в Канадській амбасаді в Москві, а українців на малих посадах в канадійській індустрії. Обставини?

90% української еміграційної молоді вчаться на інженерів, лікарів, с. т. техніків, що їх Україна може найняти із чужинців. Але на посади, що на них жодна держава не може призначити чужинців, — на дипломатів, вищих державних урядовців, професорів українознавчих наук, священиків і т. п. кандидатів–українців не маємо. Винна молодь? Ні. Винен провід. (До речі таку ситуацію створюють планово москвини і в УССР. Там техніків–українців є досить, але політичних провідників та професорів українознавства українського походження мала горстка).

Нарешті, подивімось на вільних від «політики» людей. Людей, що взяли на себе найголовнішу роль у житті нації — розбудовувати її основу — Дух нації.

Величезні українські національні духові скарби минувшини лежать донині майже не використані, чекаючи на своїх Шекспірів, Леонардів да Вінчі, Моцартів. На еміграції нема українських письменників, мистців, музик, які йцуть слідами Т. Шевченка чи Лесі Українки. Ті кілька, що були по першій війні, нині замовкли.

Колись славний маляр К. Брюллов намалював великий образ «Загибель Помпеї». Цей образ прославився на весь світ. К. Брюллов намалював жахливу катастрофу, від якої тікають люди. Ми маємо щось о ціле небо, о десять небес більше, як тисячі таких «Помпей». Маємо п’ятсот українських жінок, які з вірою в ПЕРЕМОГУ йдуть у НАСТУП (а не тікають) на московські танки. Яка безмірно безмежна височина тріюмфу людського ДУХА над смертю. «Смертю смерть переміг» — це є назва цього величного образу, це є наше національне воскресіння, бо є виявом переходу нашої нації від оборони до НАСТУПУ. Воскресіння Духу забутих предків — Святославів, Богунів, Шевченків. Сто Брюллових замало передати глибокий зміст цього вияву несмертельного Духа Української Нації. Франція мала одну Жану д’Арк. Ми маємо нараз 500. А скільки тисяч ще є?

Наші емігрантські мистці малюють чи різблять гарні жіночі голівки, квіти,,мирні краєвиди. Жахлива диспропорція між духом народу і духом його еліти. Навіть на таких образах, як «Базар» Л. Перфецького, ми не бачимо слів Щербака: «А служити вам, москвинам, НЕ будемо!»

Ще гіршу диспропорцію бачимо в письменстві та письменниках.

Геройство 300 спартанців прославляється в школах цілого світу. Геройство еспанського Альказару прославляється мовами всього світу. А які ж маленькі виглядають ті спартанці, ті озброєні, загартовані мужі супроти наших 300 дітей під Крутами! Якими ж малюсінькими пігмеями виглядають загартовані вояки за грубими мурами Альказарської твердині у порівнянні з нашими 10–15–річними дівчатками, які конали в жахливих муках у руках московських катів, але не признавалися, де є відділи УПА, яким вони несли харчі чи вістку.

Який нарід в світі має щось подібне?

А як і має котрийсь, то має одиниці, а Україна має ТИСЯЧІ.

Геройство не одиниць. Геройство ВСІЄЇ НАЦІЇ. Ці зразки найвищого злету людського Духу, що їх найпалкіша творча уява мистця не може уявити, ми маємо як факти. Бездонні криниці безмірних скарбів для тисяч майбутніх Шекспірів!

А наші письменники той казково величний злет Духу Нації малюють, як покірне страждання баранів, які зі сльозами лягають самі під ніж московського різника. Яке страшне блюзнірство, наруга, наклеп на героїчну націю, що на очах тих духових євнухів видає тисячі новітніх Байд навіть із дівчаток, Байд, які висячи на гаку, глузують з переможця.

Наші емігрантські організації видають тисячі доларів на літературні конкурси на теми, напр., як нещасні українські втікачі мучилися по таборах і як тепер їм добре живеться в Америці, або, напр., на тему, як 60 років тому наші піонери розорювали канадійські прерії.

Жахлива диспропорція!

Ба, гірше! Московські агенти, наші яничари прилюдно глузують з кривавої боротьби нашої нації, плюють на святе святих нашої нації — на кров полеглих її борців («Огненне коло» І. Багряного), а наша еміграція мовчить і мовчки чухає чуби. «А може, так і треба, ми не знаємо; хай «німець» навчить».

Трагедія наша не в тому, що маємо ренегатів, яничарів, запроданців московських агентів. Вони будуть так довго, як довго буде в північно–східному кутку мапи Европи написано — хоч би й маленькими буквами «Московщина». Трагедія в тому, що демагогії і брехні жменьки вірять тисячі чесних українців–патріотів. Трагедія в тому, що наше суспільство не доросло ще, немає ще духової сили викинути поза межі суспільства ренегатів, які зрадили націю в минулому, не покаялись і зраджують далі на наших очах. Трагедія в тому, що московська отруя діє на людей, які називають себе українськими націоналістами. Трагедія в тому, що наше суспільство не може очистити себе від московської зарази і від агентів, що її розносять між нами.

Україна стоїть перед проблемою «бути чи не бути». Рішається її доля на прийдешні століття. Москвин прискорює щосили свою державну машину нищення ВСЬОГО українського, нищення цілої НАЦІЇ. За таких епохальних, апокаліптичних часів здорова провідна верства будь–якої нації напружує всі свої сили — духові і матеріяльні — сили цілої нації на ОДНЕ І ЛИШЕ ОДНЕ — РЯТУВАТИ НАЦІЮ. Все інше — хоч би не знати яке важливе і пекуче — відсувається на другий план. Перше з найпершого — рятувати націю. Всі і все лише на порятунок нації. Таким шляхом іде кожна здорова еліта і веде за собою свій нарід.

А яким іде наша?

Чи не занадто згущуємо фарби? Чей же має еміграція і досягнення; зробила чималу працю для визволення України. Так! Має. Зробила чимало. В порівнянні до стану української проблеми за кордоном з–перед 25–40 років — поступ великий. Дуже великий. Лише питання: яку частину, який відсоток того поступу завдячуємо еміграції, а який народові, в Україні сущому? Велике питання. І відповідь не дуже на користь еміграції, що визнає кожний не залюблений у самого себе емігрант.

Українська еміграція могла зробити вдесятеро більше, як зробила, якби… Тут і починається інтерпретація того «якби». Інтерпретація — нема де правди діти — примітивна (а часом і шахрайська). Та об’єктивний сторонній чужинець (а колись й історія) інтерпретує це «якби» дуже коротко: «Не доросла наша еліта до завдань, що їх накинула їй силоміць невблаганна історія». Спокутуємо свою трьохсотлітню бездержавність; спокутовуємо своє незнання власної історії; спокутуємо незнання власного народу; спокутовуємо нерозуміння наших історичних традицій; спокутовуємо брак державницького думання.

Правда, і в старих державних націях бракує тепер великих постатей; і у них запанувала тепер інтелектуальна мірнота. Але їх рятує ще старий державницький розгін, пхає їх інерція розгону. Вони живуть тепер на проценти від старого, складеного їхніми дідами капіталу. Ми ж, не маючи того капіталу, мусили б напружувати всі свої сили, всю свою відвагу, щоб виплисти на велику воду міжнародного життя.

Мусили б, але …бракує нам відваги. Бракує не сил. Сили маємо, і не малі сили, але бракує нам почуття своєї національної більшвартости, почуття національної вищости. Страх паралізує наші сили. Страх перед великими (часто лише уявними) силами світу. Цей страх — це почуття нашої національної меншвартости вприскували нам кінськими дозами з дитинства, з шкільної лави чужі школи і чужі теорії.

Величезна Скитська держава в Україні — це ж дикі орди азіятів, що нічого іншого не знали, як кочувати, грабувати, вбивати. Босфорська багатюща держава — це ж лише грецька колонія. Київська наймогутніша і найкультурніша тоді імперія — це ж лише князівство, що не могло дати собі ради з ворохобниками–князями; та й воно є «общєє дастаяніє», а не українське лише. Запорозький Лицарський Орден, з яким переговорювали європейські королі, імператор і папа Римський — це ж розбишацька ватага голоти, що повтікала від панів. І т. д., і т. п.

Прекрасною ілюстрацією щойно сказаного є наша бараняча оцінка одного з багатьох московських плюгавлень наших національних гордощів — запорожців. Запорозький Лицарський Орден заснував за зразком славного Мальтійського Ордену український аристократ князь Дмитро Вишневецький (Байда), що походив у простій генеалогічній лінії від київсько–руських королів. Заснував на 25 років пізніше, як заснувався Мальтійський Орден. Д. Вишневецький був на о. Мальта і добре пізнав устрій цього Ордену. Була це людина з університетською освітою, з великим державницьким світоглядом і хистом. Він добре передбачав майбутню роль Запорозького Ордену й уклав відповідні для нього закони і систему організації. Наш Запорозький Орден мав зв’язок з Мальтійським Орденом від самого початку заснування. Запорозькі лицарі гостювали на Мальті, вивчаючи їхню військову штуку, а мальтійські, в свою чергу, приїздили на Запоріжжя вивчати нашу військову штуку. Зв’язок нашої шляхти з європейським лицарством почався далеко перед тим; мабуть сто років раніш, а може, ще з часів Київської імперії. В архіві лицарського ордену св. Івана є документи, що вказують на участь русів у лицарських походах на Святу землю (визволяти гріб Господній).

Членами нашого Запорозького Ордену були сотки, якщо не тисячі наших аристократів, шляхти. На Запоріжжі людей з університетською (європейською) освітою було в сто разів більше, як у цілій Московщині. Запорізька старшина були люди щонайменше з середньою освітою. Неграмотних запорожців майже не було. Пригадаймо, що тоді в кожному нашому селі була школа і, як свідчить П. Алепський та Ю. Юст, навіть селянки були грамотні. Посол до Запорозького Ордену від імператора Рудольфа II Еріх Лясота пише, що запорозькі лицарі досконало знали всі тонкощі європейського дипломатичного етикету; в товаристві поводилися як найліпші європейські аристократи; старшини говорили кількома європейськими мовами; мали сріблом–золотом оздоблену зброю й одяг з найдорожчої матерії.

І. Рєпін намалював сцену, як запорожці ніби пишуть дипломатичного листа (отже, не прості козаки, але старшина Ордену) до одного з наймогутніших тоді володарів — турецького султана. Намалював він (на 100% у московськім стилі) ватагу голих, п’яних босяків з деґенератськими пиками за примітивним столом, одягнутих (і це на першому плані) в чудернацькі мужицькі свити, з п’яним, що лежить у болоті під лавкою; у писаря обличчя ідіота і. т. п. — підле московське плюгавлення, глумлива карикатура. Нахабний москвин плюнув нам поміж очі, а ми пишаємося тою московською блекотою. Що гірше! З гордістю показуємо її чужинцям. Боже милосердний! За що караєш нас, відбираючи розум у нашої еліти? А потім ще й дивуємось, що чужинці мають нас за босячню, за етнографічний, музейний матеріял. Як би ні!

Наші барани намагаються зробити з І. Рєпіна (щире українське прізвище!) ще й українця; видумують байки, ніби він любив Україну, зокрема, українських козаків. А чому ж він відмовився намалювати масакру москвинами Батурина чи геройську оборону козаками Буші, Сміли або перемогу гетьмана І. Виговського під Конотопом, хоч українці обіцяли йому добре заплатити за це. А як хотів малювати лише запорожців, то чому не намалював, напр., авдієнції чужоземних послів у вождя Ордену — кошового Січі?

Хто такий був І. Рєпін, він сам показав, як на долоні, у своєму другому образі. Він намалював убивство московським царем Іваном IV свого власного сина. Іван IV (Лютий) був одним з найпідліших катів–садистів у світі. І. Рєпін не намалював його у хвилину вбивства зі звірячим, садистичним виразом обличчя. Ні! Він намалював його після вбивства, коли він ніби обіймав і цілував свою жертву з виразом на обличчі глибокого жалю, розкаяння, сльозами. Отже, І. Рєпін пропагував не обурення, огиду до ката, але, навпаки — співчуття, прощення. А ця потвора тисячі разів «каялася» і через п’ять хвилин після чергового каяння мордувала беззахисних людей далі. Цей «українець» Рєпін виправдував найжахливіший злочин, найгіршого ката, бо той кат був «вєлікім сабіратєлєм землі рускай». Тому–то й не хотів малювати «геройство» свого народу–богоносця в Батурині і плюнув на нашу національну гордість — лицарів святих, за виразом Т. Шевченка.

Наш Запорізький Орден був не лише не гіршим за західноєвропейські, але в дечому навіть ліпший. Европейські ордени були замкнутими кастами, а наш був демократичний. Демократичний не в сучасному розумінні, с. т. рівність усіх. У Запорізькому Ордені не було рівности. Там була своя аристократія, шляхта і народ. Лише цей поділ основувався не на походженні, а на заслугах перед Орденом і Україною. В Запорізькому Ордені не було ані рівних, ані рівноправних; навпаки, була гієрархія, дисципліна і послух. Але разом з цим Орден давав простому козакові нічим не обмежену можливість піднести себе до найвищого стану, включно з постом Кошового Січі. Лише він (простий козак) мав довести ділом, що має розум і військове знання достатнє, щоб бути кошовим. Такої можливости не давали західно–європейські ордени.

Друге. Наш Запорізький Орден був чи не найбагатший з усіх європейських орденів. Він мав сотки тисяч гектарів власної землі, сотки тисяч населення (підданих), величезну кількість іншого багатства, включно з золотом. Окремі старі заслужені запорожці (старшина) були — як на той час — справжніми мільйонерами (див.: Н. Полонська–Василенко. «Майно Запорозької Старшини»).

Багато зопорожців були в Західній Европі і бачили там розкішні лицарські замки і розкішне життя тамтешніх лицарів — шляхти. Наші лицарі могли і собі побудувати в Запорізькій Республіці розкішні замки та палаци, але не хотіли. Вони жили багато, але скромно; носили одяг з дорогих тканин, але скромний. Як писав посол Венеційської республіки в Україні А. Віміна, запорожці були б найкращим взірцем спартанців, коли б, як спартанці, не любили випити.

Лише в одному любили вони показати розкіш. Скромна ззовні церква св. Покрови в Запорізькій Січі всередині мала оздоби з золота і самоцвітів вартости кілька мільйонів червінців (все пограбували москвини, коли руйнували Січ). Багато старшин побудували власним коштом великі церкви по всій Україні. Золота, срібла, самоцвітів на оздобу церков, ікон, церковного посуду, книжок не шкодували. В осередку Запорізької Республіки Орден побудував величну катедру.

Московські історики пишуть, що запорожці — це були чернь, босяки, волоцюги, злодії, розбійники, що повтікали від кари, або темні, дурні, ледачі кріпаки, що не хотіли працювати і повтікали від своїх панів. Чому так плюгавлять наш Орден москвини, ми знаємо. Але чому за ними повторюють цю брехню (в лагідніших формах) наші історики?

Жахливо примітивне розуміння і нашої історії, і нашого народу. Жахливий примітивізм державницького думання. А цей примітивізм бачимо навіть нині, після величезного злету нації в 1917–22 роках. Та найгірше, що цей примітивізм свій показуємо і чужинцям, які цілком логічно мають нас за етнографічний матеріял, а Україну — за «Пенсільванію». Самі ж показуємо Рєпінську карикатуру на нас; самі ж пхаємось до них, як дурень з писаною торбою, з вишивками, гопаками, наталками–полтавками, широкими шароварами і т. п. етнографізмом, навіть тоді і там, де треба прийти у фраку і показати Київську св. Софію, Бортнянського, Лесю Українку, короля Данила, Б. Хмельницького, І. Мазепу, Орликову конституцію і т. п.

«До XIX ст. наші сусіди не мали українців за селянську націю. Московські хроніки ХVI–ХVII ст. повні згадок про жахливих для москвинів «воєнних черкас», що від них можуть охоронити лише небесні сили. Пригадаймо похід нашого короля Святослава до Іранського роздоріжжя, морські походи до Родози і берегів Італії, похід Івана Підкови до Альп. Українські войовники були у французькій армії у XVIII ст. (полк Мазарена), в старому Римі (сарматські легіони), в Атенах (аланські полки), ба навіть в Індії (скити). А з войовничою вдачею зв’язана колонізаційна енергія. Німецький антрополог Й. Коль пише: «Здається, ані один народ не має таких здібностей до закладання військових колоній, як нарід український». Так! Маємо Кубань, Зелений Клин — пам’ятки недавнього осадництва — і Судомира, Новгород, Тмутаракань — пам’ятки старого» (Ю. Липа. «Призначення України»).

«Енергія рільника — це насамперед сумлінна праця і почуття відповідальности; це вироблена тисячоліттями пошана до традицій, яку не вдасться знищити ніякими чужими системами. Цей стабілізаційний і завжди чинний характер нашого рільника дав старій Україні силу роздавати свої культурні первні сусідам. І власне це ставить українську націю серед найкультурніших націй світу, бо то не була культура лише еліти нації, то була культура широких народніх мас — культура цілої нації» (там же).

Почуття нашої національної меншвартости, як млинський камінь на нашій шиї, зігнув наш хребет у дугу. Не маємо сили випростувати свій хребет і подивитися на «великі» нації ЗГОРИ. Так! Так! Згори. Як на нижчих від нас.

Мюнхен, Тегеран, Ялта, співіснувальний страх (хоч у кишені атомова зброя) перед нахабним московським ванькою, Берлінська блокада, прощі до Москви, благання ласки у бандитів, побожне цілування московського лаптя, французька парламентська вакханалія, чемберлени, рузвелти, червоні єпископи і… Крути, Базар, гола–боса, без набоїв геройська Армія, ОУН, УПА, Петлюри, Коновальці, Чупринки, Липківські, Шептицькі, Біласи–Данилишини, 500 кінґірських українок…

Хто вищий? Селянська нація. Гречкосії–фелаги. А про те, що ця «селянська» нація має свої Нотр–Дами, своїх Наполеонів, Кромвелів, Моцартів, Рафаелів, Шекспірів, Жан д’Арк, Картагени, Термопіли, Атени, лицарів–хрестоносців, що має трагічно–героїчну історію, що має праісторію, якій не дорівняється історія всіх європейських націй накупу; про те, що ті великі тепер європейські нації свою великість завдячують значною мірою тій крові, що її пролили кількадесят поколінь українців, особливо за останні 40 років — про все це і багато ще чого — «нехай німець скаже — ми не знаємо».

Не знаємо і не розуміємо, чому саме виростали орлині крила у наших жидівських попихачів Ярем. Не розуміємо, ЩО властиво зродило і далі зроджує — вже мільйони — новітніх Галайд, що пробували і пробують високо літати. Не літаємо, бо ще не виросли понад етнографічний позем захоплення глумливою на нашу націю карикатурою.

Та, Богові дяка, молода Україна починає розуміти. Молода не метрикою. І починає ГОВОРИТИ. Правда, що голосом нерішучим, але в ньому вже не чути жебрацького тону, а бренять щораз голосніше тони горді, мужні і навіть погрозливі на адресу «великих» націй.

Уже замість вишиваних шароварів показуємо чужинцям «The Cathedral of St. Sophia in Kyiv». Замість творів M. Драгоманова видаємо «Ukraine in Foreign Comments and Descriptions». Замість «Загубленої української людини» — докторську дисертацію в чужому університеті на тему «Ukrainian Strugle for Freedom». Замість «Тернистими шляхами» — «The Ukrainian Insurgent Army». Замість «Перед новим етапом» — «Ukrainian Nationalism». Замість «Наших днів» — «The Ukrainian Review», «Ukrainian Quarterly». Замість «Кирило–Методіївського Братства» — Я. Стецько в екзекутиві світової організації для знищення Московської імперії. Коротко — починаємо випливати на ВЕЛИКУ воду.

Лише починаємо, а вже бачимо конкретні наслідки. Дату 22–го січня святкується чи проголошується вже не в українському ґетгі, але губернаторами американських стейтів та посадниками великих американських міст і записується до протоколів американського Сенату та Конгресу. Українські прапори не в українському ґетгі (всередині будинків), але на щоглах американських міських ратуш, документальні праці про українську державність не в українських тижневиках, але і в офіційних публікаціях американського уряду. Вже до «расчлєнітєлєй Расєі» москвини зачисляють не лише «бандєравцев», але й американських сенаторів, конгресменів, європейських політиків, науковців. Вже «істінно–рускіє» Вайнбауне, Дон Лєвіне вдарили на сполох. Якби ні? Я. Стецько вже виганяє москвинів з міжнародніх організацій, вже руйнує міт у тих організаціях про «інтєрнаціанальную бальшевістскую кліку в Масквє» — цей найголовніший аргумент (джерело доларів) московської імміграції.

Правда, поки що це все наставлення чужих державних мужів є платонічна симпатія, яка нікого з них ні до чого не зобов’язує. Ще панують москвини в усяких радіо, інститутах, фондах. Але коли УПА з переможними боями наближатиметься до Києва, тоді ці симпатії можуть обернутися на щось більш намацальне.

Може, але лише тоді, коли Україна буде сильною. Сильною не лише фізично, а найголовніше духово. Із слабими, з боягузами, з тими, що самі себе мають за меншовартісних фелагів, не говорять, а їм наказують. ПОМАГАЮТЬ ЛИШЕ СИЛЬНИМ, СЛАБИМ — НІКОЛИ. Хіба кинуть огризок.

А в українських «залах» щораз менше і менше молоді. Не йде вона і до «Українських Технічних Інститутів» чи «Народних Університетів». Воліє «велику воду». Воліє наукову, професорську кар’єру в чужих університетах, в чужій великій індустрії, в чужій армії. Воліє співати на великій сцені Метрополітен Опери твори українських композиторів. Воліє діставати спортові перемоги на великих міжнародніх змагах. Воліє членство, хоч і в чужих, але великих організаціях. Воліє читати реферати про Україну на великих міжнародніх конгресах. Воліє показувати чужинцям українські Нотр–Дами, Моцартів, Рафаелів, Наполеонів, Бісмарків, хрестоносців, альканзарців, Жанни д’Арк. Воліє, хоч і чужу, але велику літературу, воліє робити щось велике. Воліє бути великою. Не вдержали своїх дітей старі просвітянці в українському ґетті. Пропали діти для України, — лементують вони. Лементують, бо не розуміють, що сама українська мова не робить людину українцем. Не розуміють різниці між мовною денаціоналізацією і національною асиміляцією. Не на еміграції, але навіть в Україні в 1917–21 роках тисячі українців, що як слід не знали української мови, свідомо віддали своє життя за самостійну Україну. Ірландські емігранти цілком не знали своєї мови, але були гарячими патріотами, ірландськими націоналістами. В. Винниченко, М. Скрипник, М. Любченко та інші ренегати, що помагали москвинам «Україну розпинати», добре знали не лише українську мову, але й українську історію. Справа не в мові.

Боротьба проти Української Самостійної Держави не устане і після створення її. Занадто — бо багато є в світі (особливо в Америці) сил, і сил великих, яким Українська Самостійна Держава стоїть впоперек дороги, руйнує їхні плани. В методах боротьби ті сили не перебирають.

Боротьбу за Самостійну Україну вестимуть і виграють українці в Україні. Ця боротьба коштуватиме Україну багато, може, дуже багато ще жертв і мук. Наша еміграція може заощадити Україні тисячі зайвих жертв і мук. Може, лише не примітивними просвітянськими способами у своїм ґетті. Це можуть зробити лише ті люди, які навчилися «плавати на чужих океанах» не гірше за ті протиукраїнські сили. Люди, які ВЖЕ є на тих позиціях, з яких можуть вдарити по тих протиукраїнських силах. Люди, які досконало знають: як, коли, де і чим вдарити. Люди, які вміють бити і люблять бити, с. т. не чекають, поки їх вдарили. Люди, які є певні своїх сил.

А такі люди ніколи не мають почуття своєї меншвартости.

Навпаки — мають почуття своєї більшвартости.

Виховати у наших дітей почуття більшвартости; виховати гордість за своє національне походження, виховати українських більших і менших Де Валер, а не Айзенгаверів (він німецького походження) — це завдання, далеко більше і далеко тяжче, ніж просвітянство в своїм ґетті.

А від того, в якій мірі це завдання здійснять українські батьки, залежить розмір допомоги, що її дадуть Україні їх діти.

Лише люди, які мають глибоке почуття своєї вищости, мають силу говорити гордою, сильною мовою, тоном не жебрацьким, а владним, панським.

А лише до владної, панської мови прислухаються можновладці.

Фелагами помітують.

А наша нація є аристократична, панська, не фелазька.





XXXI ДОБА ДИРЕКТОРІЇ | Українець і Москвин: дві протилежності | XXXIII УКРАЇНСЬКИЙ НАЦІОНАЛІЗМ