home | login | register | DMCA | contacts | help |      
mobile | donate | ВЕСЕЛКА

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add
fantasy
space fantasy
fantasy is horrors
heroic
prose
  military
  child
  russian
detective
  action
  child
  ironical
  historical
  political
western
adventure
adventure (child)
child's stories
love
religion
antique
Scientific literature
biography
business
home pets
animals
art
history
computers
linguistics
mathematics
religion
home_garden
sport
technique
publicism
philosophy
chemistry
close

реклама - advertisement



XXXIV

ТВОРЧИЙ ДУХ УКРАЇНИ


Дух животворить.

Г. Сковорода

Чому кожний з нас, що добре знає мову, не може складати віршів, не може бути поетом? Чому з тисяч абсольвентів музичних консерваторій лише кількасот стають композиторами; з мільйонів абсольвентів університетів — лише кількадесят великих письменників; з тисяч генералів — лише кілька великих полководців; з мільйонів державних урядовців — лише кілька великих державних мужів; з тисяч вчених — лише кілька великих науковців? І чому, навпаки, маємо поетів, письменників, композиторів, великих державних мужів, великих полководців, великих винахідників, які вийшли з простого народу, часом з найнижчої верстви суспільства, дуже часто без освіти, без грошей, без допомоги?

Відповідь на це є лише одна. Всі ґеніяльні люди мали щось таке, чого не має звичайна людина; щось таке, чого не можна навчитися; щось таке, чого не можна зміряти, зважити, бачити; щось невидиме, якийсь дух. Так! Вони мали дух. ТВОРЧИЙ ДУХ.

Чому ж інші не мали? Чей же всі люди рівні, — кажуть визнавці матеріялістичного світогляду, що не визнають жодних духів. Відповідь визнавців ідеалістичного світогляду: Творець всього живого встановив закон нерівности у всій природі, призначаючи кожному сотворінню специфічну роль і завдання. Закон, — вже говорилося, — наймудріший і найсправедливіший. Український націоналізм, будучи світоглядом ідеалістичний, визнає лише закони Божі і тому на повище питання відповідає: Творчий Дух людини чи нації є божественним даром Духа Святого, Всемогучого Бога, Творця всього всесвіту, нашої планети з усім життям, що на ній, включно з людиною та її здібностями. Божественна Премудрість знає призначення всього всесвіту і кожної комашинки в ньому, такої, як людина; знає, кого наділити Своєю Божественною Волею частинкою Святого Творчого Духа.

Всемогучий Творець наділяє частинкою Свого Святого Духа людей і нації, але також і карає їх, коли вони той Дух Святий зневажають і забувають, коли йдуть поклонитися духові зла — дияволові. Це ми й бачимо в історії людства та його культури.

В історії світової культури було кілька діб великого піднесення культури і великих занепадів (див.: P. Sorokin. «Social and Cultural Dynamics»). У кожній з тих діб бачимо, що піднесення було завжди тоді, коли нарід жив ідеями та ідеалами, ближчими до неба, до Бога, і навпаки — доби упадку завжди були тоді, коли нація віддавалась ідеям, ідеалам, ближчим до Мамони. Завжди, коли нація забувала за духові ідеали, забувала за душу людини, забувала за Бога, а приймала худоб’ячі ідеали, культ шлунку, кланялася золотій Мамоні, — завжди приходив занепад культури. Коли від ідеалістичного світогляду, від віри в Бога та в його закони переходили до матеріялістичного світогляду, до віри в диявола та в його закони, тоді заламлювалася, падала мораль, падала віра в Найвищу Справедливість і віра в покарання Нею; приходила загальна духова криза всієї нації, і — як логічний наслідок — приходила загальна катастрофа, часто фізична смерть нації, а щонайменше втрата свободи національної й особистої — втрата своєї держави (див.: P. Sorokin. Там само).

Не зупиняючись на добах піднесення і упадків культур та держав старовинного світу (Єгипту, Персії, Індії, Еллади), згадаймо про найбільш нам знану пізнішу історію Риму. Самі римляни висловили свою історію в короткому, але цілком вичерпному виразі: «Корились ми богам — і нам корився світ». Істинно так! Перестали коритися богам, с. т. вищим моральним законам, — обернулися на італійців, у яких і героїчні зусилля Б. Муссоліні не могли викликати ані тіні старих римлян (крім театральних жестів).

Нині знову стоїть людство на найнижчому поземі тої похилої площі, по якій почало спускатися вділ у XIX ст. з відродженням матеріялістичного світогляду. І знову стоїть людство перед катастрофою, перед фізичним винищенням себе самого. Очевидно, по цій катастрофі знову прийде доба відродження, віри в Бога — доба ідеалістичного світогляду, а з нею і чергове піднесення культури, а осягнувши вершка розвитку, мабуть, знову стане на похилу дошку занепаду з приходом нового матеріялістичного світогляду. З долини вгору; згори в діл і знову вгору. Кілька разів вже переживало людство ці цикли волею Вседержителя.

І це не припадково, а навпаки — цілком природньо, закономірно і логічно, що з усіх народів світу саме москвини ведуть уперед диявольські сили руїни. З поперед сказаного знаємо, що москвини від передісторичних часів (прамосквини) і аж до сьогодні були і є найбільш безбожницьким народом у світі. Народом, що боготворив, обожнював «лєшава» (чорта) не лише по глухих своїх селах та в фольклорі, але також і своїй літературі, духовних академіях, університетах, адміністраціях. Нарід, який з молоком матері всмоктував матеріялістичний світогляд загарбника і дармоїда; нарід «діромолів», «скопців», протопопів Аввакумів, патріярхів Іакімів, єпископів Федорів, Іванів Лютих, «всєп’янєйших–всєшутєйших» соборів, распутіних, нєчаєвих, бакуніних, толстих, горьких, лєнінів, комсомольців–безбожників, ЧЕКА, НКВД, єжових і т. п., і т. д. до безмежности — цей нарід відірваний не лише від всього божеського, але навіть від усього людського, цей нарід не міг створити, хоч би і хотів, навіть слабенької тіні Гусів, Лютерів, Томів Аквінських, Саванарол, Леонардів да Вінчі, Шекспірів, Моцартів і т. п. Не міг, бо ж творчий дух посилає Сотворитель лише тим душам, які не відірвалися від ДЖЕРЕЛА ВСІЄЇ ТВОРЧОСТИ — Святого Духа в небесах — Бога.

Московська нація не лише не видала ні одного творчого велетня в жодній царині людської культури (див. свідчення В. Бєлінского, П. Соловйова, Д. Мєрєжковского), але не мала і такого мінімуму творчого духа, щоб використати величезні багатства своїє імперії. Самохвальством не закрити цього історичного факту стерильности московського національного духа. Від світанку своєї історії по сьогодні московська нація жила і живе, як галапас, як упир, соками і кров’ю немосковських народів імперії (а нині і поза нею). Вся історія московської культури — це суцільній грабунок, крадіж чужого з періодами приготувань до наступного грабунку. Направду, на всі 100% це нація диявола. (Тому–то москвинам і помагають усі темні, диявольські сили в світі, вороги християнства, що розпинали і розпинають Теслю з Назарету та його закони.

На цілком протилежних — діяметрально протилежних — основах зародив і виплекав свою культуру нарід український. З праісторії знаємо, що осередком народження і росту української нації було Руське море. Праукраїнці заселили ВСІ його береги навколо: Балкани, Придунайщину, Крим, Кавказ, Малу Азію. Отже, праукраїнці ще з передісторичних часів жили в тісному контакті, зв’язку з усіма центрами найстарших світових цивілізацій — середземноморськими культурами і з культурами Єгипту, Персії, Індії, Китаю. Вони самі творили, а щонайменше, були співтворцями найстаршої світової рільничої цивілізації, про що свідчить археологія, праісторія, залишки нашої мови в старих мовах (єгипетській, жидівській і грецькій) і в нових європейських. Пригадаймо, що культура праукраїнців трипільської доби була найвища в усій Европі за тих часів.

Розмножуючись, наші прапредки розселювалися на три сторони (крім півночі) і вже в сивій давнині, тоді, коли вся Европа (за винятком хіба Греції) була ще на дикунському поземі, створили велику, добре зорганізовану свою державу, яка за скитської доби перемагала найбільшу і найкультурнішу тоді державу персів; перемагала і мілітарно і культурно. За сарматської доби наша держава провадила величезну торгівлю з усім знаним тоді світом. За скитської доби розбудувала культуру, так що скандинавці називали тоді Україну «Країною міст». За київської імперіяльної доби Русь–Україна була одною з найкультурніших і найбагатших світових держав із столицею Києвом, який, за свідченням тогочасних чужинців, перевищував Париж і Лондон своєю культурою і багатством. Пригадаймо, що в цей самий час москвини були дикунами на такому низькому поземі, що не знали навіть поховань мерців, яких викидали на жир звірям, а про хату не мали й уявлення — жили в ямах, накритих гіллям.

Християнство почало поширюватися в Україні задовго до офіційного охрещення Володимиром Великим. Рільнича культура, як ми вже згадували, породжувала ідеалістичний світогляд з глибокою вірою в Творця і Його закони. Отже, в своїй глибшій суті культура наших прапредків була наскрізь просякнута ідеями та ідеалами, що їх пізніше пояснював людям Син Божий. Ані археологія, ані фольклор не подають навіть натяку, що наш нарід будь–коли в праісторії приносив людські жертви богам, нема навіть переконливих вказівок на те, що наші прапредки приносили жертви кров’ю тварин. У скитських могилах знайдено кістяки забитих слуг і жінок, але вони не були жертви богам, а пішли разом з паном служити йому на тім світі (жінки часом добровільно).

Найстарші історичні звістки арабських, грецьких, римських письменників цілком ясно говорять про високу мораль та глибоку релігійність наших прапредків від скитської доби і далі. На глибину тої реліґійности наших прапредків вказує той факт, що вони не мали жрецької касти ані капищ. Очевидно, праукраїнець звертався безпосередньо до Бога зі своєю примітивною, але щирою молитвою, яка ніколи не потребувала і не потребує зовнішньої офіційної обрядовости. Коротко — український нарід від перших днів свого народження протягом довгих тисячоліть, був у сталій, безпереривній єдності з Творцем усього того казково–чудесного і гармонійного життя природи, що його бачив він у своїй рільничій діяльності. Тому–то і прийняв він християнство з подивугідною легкістю, швидкістю і щирістю — явище не знане в історії інших поганських народів.

Якщо можна так висловитися, праукраїнець був фактично християнином ще задовго до приходу Сина Божого на землю. Глибоким християнином був українець від світанку своєї праісторії і лишився ним по сьогоднішній день. Тому наш нарід ніколи не знав ані одної духової кризи, які завалили Єгипет, Персію, Елладу, Рим. Не знає її й донині. Говоримо про простий нарід (власне — селянство), а не про відірвану від свого народу інтелігенцію.

«Є закон, за яким сильні є слабші за слабих, а слабі — сильніші за сильних. Жменька греків розбила незчисленні полки Дарія; маленький Рим розбив велику Картаґену; «якобінська наволоч» — коаліцію європейських володарів. На світових насильниках помстилася перевага сили меча над силою духа; перевага могутности державної над могутністю культурною. Всі світові хижаки показалися залізними велетнями на глиняних ногах — кожного з них розбив маленький камінь, що впав з великої Гори Божої — Сіона» (Д. Мєрєжковскій. «В тіхам омутє»).

В цьому і є вся таємниця невмирущости нашої нації. Ні один інший нарід не приніс стільки жертв кров’ю, як наш, від праісторичних часів донині. Зникли чи змаліли до маленьких народів Великий Єгипет, Велика Персія, Велика Еллада, Великий Рим, а Україна стоїть і стоїть на тій самій землі вже понад 5000 років. Ба, більше! Стає чинником (може, вирішальним), що спричиниться до нового відродження ідеалістичної культури людства.

Ось що значить духова єдність нації з джерелом Найбільшої Сили — Богом. Лише в єдності з Духом Святим, лише від Нього черпає свій творчий дух нація.

«Погляньмо очима віри, як крізь сучасне життя і в минулих тисячоліттях іде похід нації. Підносяться й упадають великі культури, великі держави, великі заміри. Українська нація з її свідомістю минулого, з її характером, з її мораллю є в тім поході. Провидіння дало їй призначення, і українець мусить знати, що і в його житті і в житті нації (української) віра врятує тих, хто вірить. Віра в Того, Хто створив і дає людям індивідуальні, різні обличчя, а націям — різні дороги (Ю. Липа. «Призначення України»).

Тут мусимо зупинитися на проблемі, що її трагічно–фатально не розуміє більшість нашої еліти, легковажить меншість і свідомо викривлюють наші яничари. Ця проблема набирає особливо великої ваги й саме тепер по жахливому, не чуваному в історії світу спустошені москвинами цієї царини нашого національного життя — царини релігійного життя, життя нашої Церкви. Проблема ця — т. зв. відокремлення Церкви від держави.

Ця проблема ускладнюється ще й новим підступом москвинів. Вони, побачивши безнадійність викоренити в українців релігійність, вжили хитрішого підступу (аналогічно до підступу в мовній політиці). Сучасний безбожницький уряд московської імперії СССР протегує церкву в Україні. Лише яку? Московську, а всі інші нещадно нищить. У себе в Московщині той же уряд не протегує своєї московської церкви (поки що), лишень вживає її як знаряддя у своїй закордонній політиці. Москвини хочуть поставити релігійних і національно свідомих українців перед проблемою: йти до Церкви — це йти до москвинів, бо є лише московські церкви в Україні. Отже, якщо релігійність переможе, то стають на шлях омосковлення. Якщо націоналізм переможе, то стають на шлях атеїзму. В обох випадках — перемога москвинів. Примітивному, безбожницькому розумові москвина несила зрозуміти причин реліґійности загалом, а української зокрема, тому вони не розуміють безнадійности і цього підступу. Але безнадійности щодо національно свідомих українців, а для скалічених 40–літнім омосковленням може стати великою перешкодою в їх національному пробудженні. Власне на них москвини і покладають надії.

По звільненні України з московської окупації наші яничари не зможуть, ясна річ, відкрито боротися за московську церкву і проти української. Та вони мають надзвичайно добру нагоду робити те саме, поставивши цю боротьбу в площину ніби лише мовну. Будуть завзято боронити старослов’янську церковну мову в українських церквах, щоб не допустити до них українську.

До речі, варто тут також згадати і жалюгідно–трагічну позицію, що її займають у цій боротьбі єрархи нашої Уніятської (Греко–Католицької) Церкви. Вони з тупим консерватизмом — цілком аналогічним з таким же консерватизмом наших галицьких єрархів XIX ст. — вперто тримаються старослов’янської мови, не розуміючи вже зробленої їм самим життям перестороги в Канаді й Америці (ЗСА).

У Канаді й ЗСА Українська Православна Церква складається на 90% з бувших уніятів (греко–католиків). Чому вони покинули нашу ж Українську Церкву (Уніятську) і перейшли до другої Української Церкви (Православної). Виключно тому, що православна вживає українську, а не старослов’янську мову. Жодної іншої причини в ЗСА не було. Аргументи православних проти Папи Римського говорили лише до розуму і не діяли, але рідна мова промовила до душі і подіяла. Цього грізного для нашої Уніятської (Греко–Католицької) Церкви мементо, перестороги не зрозуміли її єрархи. Зрозуміють хіба тоді, коли канадійський прецедент повториться в Україні на масову скалю. Але тоді буде запізно направляти цю помилку. Видно, що наше рідне «пізноізанство» покутують і наші єрархи.

У Канаді і ЗСА священики нашої Греко–Католицької Церкви всіма силами пхають (очевидячки, за апробатою своїх єпископів) свою Церкву до повного окатоличення. Вже викреслили «греко» з нашої старої традиційної назви «Греко–Католицька», вже повикидали з українських церков тисячолітньо традиційні іконостаси; вже перейшли на целібат священиків і т. п. Ми розуміємо, чому наші соціялісти нищать українські національні традиції. А чому це роблять єрархи Української Церкви?

Мабуть, щоб написати і собі ганебні сторінки нашої історії, єрархи Української Православної Церкви самі розбили її на кілька ворогуючих між собою уламків. Кожен з них щонеділі промовляє молитву за з’єднання всіх християнських Церков і думає, що «темний» нарід не бачить їхнього гіпокритства, лицемірства.

Священики обох українських Церков щонеділі з церковних амбонів (казальниць) проповідують християнську любов до ближнього. Але примусити сісти за один стіл в громадській праці двох священиків обох наших Церков надзвичайно тяжко. Суспільство мусить примушувати їх до національної єдности, замість того, щоб вони примушували суспільність до неї. І не лицемірними своїми проповідями, бо їх лицемірство нарід бачить.

Згадуємо цю нашу національну ганьбу, щоб пригадати, знану кожному з нас істину, що моральне зігнивання проповідників нації призводить до непоправних часом нещасть для цілої нації. Моральний упадок єрархів Католицької Церкви в XVI ст. привів до її розбиття — постала Протестанська Церква, яка силою розгону загналася на протилежний від католицької єдности бік і розбилася на безліч уламків. Чи хоче український нарід, щоб бацили розкладу, гнилизни наших еміграційних єрархів затруїли нашу здорову мученицьку святу Церкву в Україні? Щоб і наша Українська національна Церква, розбилася, як протестанська, над двадцять церков? Щоб знищити силу нашої Церкви? Силу, що є джерелом УСІХ сил нації! Чи не є національний обов’язок українського суспільства не допустити до цього! Чи заради єдности нації не є оправданим вжити навіть для цього примусу, сили — приборкати руїнників руками держави? (А не відокремлення Церкви від держави).

Так! — Україна вже повернулася до своїх давніх традицій. Повернулася і до своєї твердої віри в спасенність догми Запорізького Ордену: «ОДИН НАРОД, ОДНА МОВА, ОДНА ЦЕРКВА». Відроджена Україна вже пригадала старі імперські часи, коли українська держава і українська Церква були єдине, нерозривне ЖИВЕ тіло, обидві частини якої — матеріяльна і духова — діяли в повній гармонії і піддержували себе взаємно: держава дбала за матеріяльний бік Церкви (давала їй 10% державних прибутків), а Церква дбала за моральний бік держави. Українські митрополити не боялися гостро ганьбити наших королів, якщо вони ухилялися від християнських принципів. Українська держава давала гроші своїй Церкві, але українським королям і до голови не приходила думка диктувати свою волю (як у Московщині) українській Церкві. Більше того! Наші королі боялися осуду Церкви більше, як чужих армій. 1 національна церква завжди піддержувала морально свою націю в тяжкі хвилини її життя. Пригадаймо хоч роль 100% національної польської Церкви в житті польської нації. Не буде перебільшенням сказати, що польські священики врятували польську націю від зникнення. Змосковщених поляків історія не знає (крім жменьки інтелігенції).

Стосунки між українською Церквою і українською державою мають бути такі, як між матір’ю і донькою. Мати виховує, вчить і пильнує моральність доньки, а донька годує матір. В українській родині донька і не подумає заперечувати своїй матері і ніколи не кине її на поталу ворогам. І мати не покине своєї доньки в її біді, піддержить на дусі, приголубить, хоч і скартає часом за гріхи. Це є духовість, світогляд нашого народу. Відокремлення Церкви від держави суперечить світоглядові, духовості нашого народу. Дня нього це те саме, якби мати покинула свою доньку чи навпаки. Український націоналізм всю цю політику будує виключно на світогляді і духовості свого власного народу. Тому не може прийняти цієї безбожницької ідеї, що її видумали диявольські сили для знищення Церкви.

Українська Церква і українська держава мають бути нерозривне ЦІЛЕ, доповнюючи і помагаючи одна одній для добра нації. Тепер ця вимога стає просто імперативом, наказом нації, бо тепер фактично Української Церкви в Україні немає. Хто ж має її відбудувати? Своя держава чи чужинці? Чи наша держава має будувати й утримувати школи для вишколу священиків чи чужинці? Бо ж наша зруйнована Церква (фактично не існуюча) не може. Чи наша держава–донька має віддати свою матір Церкву на поталу отим тисячам отруєних москвинами малоросів, які будуть боротися в Україні за московську і проти української Церкви? Чи має наша держава безчинно придивлятися, як московська держава помагатиме своїм у тій боротьбі в Україні? Відокремлення Церкви від держави?

І донька не може мати 2–3–10 матерів. Має бути ОДНА Українська Національна Церква. Національна — значить НЕЗАЛЕЖНА від чужих сил, байдуже, як ті сили називаються. Національна — значить бути в повній, нерозривній гармонії з ДУХОВІСТЮ українського народу. Навіть обрядовість на всі 100% має відповідати культурі нашого народу: культурі, як знаємо, наскрізь християнській. Все московське та інше чуже має бути вичищено негайно з Української Національної Церкви. Багато обрядів церковних і саму службу Божу уклали греки. Українська нація далеко перевищує грецьку в поезії, в музиці. Чи не можуть українці створити своєї ВЛАСНОЇ служби Божої? Служби більш урочистої, більш поетичної, більш музикальної, більш змістовної за грецьку? А поки що мусимо українізувати службу Божу не лише мовою, але й у всіх відношеннях.

У 1917 році кілька наших мистців зробили спробу українізувати зовнішність Богослуження. Вони прикрасили всередині церкву в українському стилі українськими килимами, українськими вишиваними рушниками всі ікони (в кожній нашій селянській хаті ікони прикрашені вишиваними рушниками, квітами), квітами, зеленим гіллям і т. п. Захоплення людей цією новиною було безмірне.

Українська Автокефальна Церква (УАЦ) на початку складалася з невеликої Групи українських патріотів. Усі єпископи і 95% священиків в Україні поставилися вороже до УАЦ. Звичайно, поставилися вороже наші рідні яничари–соціялісти. Байдуже поставилося 90% нашої несоціялістичної інтелігенції та народу, який ще не знав, що то є УАЦ. Москвини ж відразу відчули смертельну небезпеку, але тоді Україна ще горіла в пожежах повстань, і москвини не наважилися негайно виарештувати ініціяторів, а вжили для боротьби з цією новою загрозою наших малоросів–священиків. Усе ж найменшу пропаганду на користь УАЦ москвини негайно здушували, ув’язнюючи сміливців і тероризуючи решту. І незважаючи на це все УАЦ стихійно поширювалася по всій Україні. Стихійно, без ніякої пропаганди, без переконувань. Дуже часто вистачало відправити одну службу Божу, щоб усе село кидало московську і переходило до УАЦ. Рідна мова, рідні українській душі мелодії, рідні українському оку вишивані рушники, ризи. Чуйна, поетична душа українця почула своє рідне, за чим підсвідомо тужила століттями. І широко, з усією українською щирістю відкрилася. Ніякі московські нагани, ніяка пропаганда яничар вже не могла її закрити. Село за селом, повіт за повітом, губернія за губернією вітали зі сльозами щастя і радости воскресения НАЦІОНАЛЬНОГО ДУХА. То був Великдень, Воскресения Української Національної Церкви.

І люди, що піднялися на таке велике діло, були гідні свого завдання. Це були ідеалісти в повному значенні слова: вони намагалися і в особистому житті наподоблюватись первісним християнам — грошей від людей не брали за сповнення священицьких обов’язків, трунків не вживали і т. п. Народ це бачив і ОЦІНИВ. Скільки тисяч наших селян загинуло, обороняючи своїх священиків, може, скажуть колись московські архіви. Єрархи УАЦ мовили до душі нації. Вся нація відгукнулася і пішла за ними. Вказівка нашим єрархам на майбутнє.

За київської імперіяльної доби, за доби галицького королівства, за гетьмансько–козацької доби меч наших королів, гетьманів і лицарів Запорозького Ордену охороняв нашу церкву. Повертаючись до всіх своїх старих традицій, Україна повертається і до цієї. Українська держава знов буде протектором української Церкви. А в практиці це означає, що Українська Національна Церква буде в українській державі упривілейована, буде державна: всякі інші будуть приватні з усіма з цього наслідками.

Ніхто не знає, як глибоко скалічили москвини мораль наших двох останніх генерацій. Треба припускати, що спустошення велике, бо ж 40 років впорскували кінськими дозами від колиски українцям свою московську «культуру»: пиятику, розпусту, дармоїдство, рабство, виказництво, непошану батьків, безбожництво та інший московський бруд.

Говориться: «У здоровому тілі — здорова душа». Якраз навпаки — здорова душа тримає тіло здоровим. Налогових пияків лікують не лікарі тіла пігулками, але лікарі душ (священики), лікуючи душу пияка.

Наша Церква стоїть тепер перед таким величезним завданням, якого ніколи в історії не знала ніяка церква. Якби ми мали всіх своїх священиків (і лікарів–психіятрів) живими, то і тоді вилікувати два покоління 40–мільйонової нації від московської отрути було б понад людські сили. А що ж можемо зробити тепер, коли 99% наших священиків москвини вимордували? На допомогу лікареві душ — Церкві мусить прийти, хоче чи не хоче держава.

Коли кинеться гангрена в нозі, то лікарі, рятуючи людину, відрізають їй ту ногу. Хоч як болить Україну, але, щоб рятувати всю націю, мусить розпеченим залізом випікати «дике м’ясо», гангрену в організмі нації. Багато отруєних москвинами вилікують наші лікарі душ — священики. Але буде чимало і «дикого м’яса». По звільненні України з московської окупації, мусимо мати яких 15–20 років надзвичайно суворі, навіть жорстокі закони. За злочини, що звичайно їх карають гривною чи кількаденним ув’язненням, мусимо карати батогами і кількарічним ув’язненням. За пиятику, розпусту, блюзнірство — десятки батогів і роки ув’язнення. За поширення безбожницької, аморальної літератури, фільмів — досмертна тюрма. За один лише московський «матюк» — добрий десяток батогів і т. п.

Варварство! Середньовіччя! — заверещать гуманісти. Ті самі гуманісти, що спричинилися до наповнення американських тюрем на 70% молодими людьми, з яких одна третина неповнолітні, а між ними і вбивники власних батьків. Хто те варварство посіяв і виплекав?

Обмеження свободи преси — варварство! — лементують демократи, які дали повну свободу РУЇННИКАМ нищити націю.

Ні! В Україні буде повна свобода. Але лише для людей.

А для гадюк — залізні ґрати.

Лише такими нелюдськи драстичними заходами закриємо дорогу на Україну всім темним силам диявола. Христос учив любити навіть ворогів, але сам узяв батіг і вигнав отруйних гадюк із храму.

Християнська Україна наслідуватиме свого Найвищого Законодавця.

Велетенську працю морального уздоровлення отруєних москвинами наших генерацій можна виконати лише спільними координованими силами Церкви і держави. Україна правою рукою (держави) мусить нещадно відрубувати безнадійно зігнилі частини свого власного тіла, а лівою рукою (Церкви) терпеливо, з любов’ю лікувати хворих. Для того наші священики мусять бути справжніми священиками, а не сучасними церковними урядовцями, що своїх парафіян бачать лише в неділю у церкві і поза церковними службами не хочуть знати нічого.

Новий український священик має бути таким, якими були священики за часів первісного християнства, якими були чи намагалися бути піонери — священики УАЦ. Церковні служби мають бути у нього на другому плані і забирати найменше його часу. На першому плані мусить бути співжиття з кожним своїм парохіянином. Священик мусить сам іти до своїх людей, а не чекати, поки вони прийдуть до нього зі своїми болями, жалями. Для кожного свого парохіянина священик має бути рідною, близькою людиною, любим батьком, який і порадить, і розрадить, і піддержить на дусі, і скріпить віру в свої сили.

Наш нарід має дуже чуйну душу, і вона відчує і оцінить такого священика, його слово буде для нього законом.

Видужавши душевно від смертельного жаху минулих років, очищений від московського маразму, із скріпленою вірою в свої сили і Божу опіку, наш нарід відбудує Україну в дуже короткий час. Здивований світ не буде вірити своїм очам, не розумітиме, звідки той забутий, пригноблений нарід узяв такий, неймовірної сили, Творчий Дух. Не дуже будемо розуміти і ми, бо не знаємо історії своєї власної нації. Тому варто її тут повторити.

Історики кажуть, що 30–літня війна (1618–1648) затримала поступ європейської культури на 100 років. А скільки ж століть мали б затримати українську культуру не 30, не 300, але 3000–літня війна, що її вів український нарід, рятуючи Европу від потопу в океані азійських народів, які тисячоліттями заливали Україну? Протягом 500 років (!) татарського сусідства Україна щороку губила 2–3 тисячі населення бранцями і 20–30 спалених сіл. Щороку! А були ж роки, коли губила 20–30 тисяч населення і 200–300 спалених сіл і міст. Якщо візьмемо лише мінімум 2–3 тисячі річно, то за 500 років лише від татарщини Україна втратила півтора — два мільйона людей і 10–15 тисяч міст і сіл. А це ж було за часів, коли найбільші європейські держави нараховували по 3–6 мільйонів своєї людности. І це втрати лише від татарщини. А якби до них додати втрати від ґотів, гунів, аварів, болгар, угрів, хозар, печенігів, половців, монголів, турків за 2000 років і порахувати природний приріст населення, то Україна була б мала тепер 200 мільйонів населення на просторі в 5–10 разів більшим за сучасний етнографічний. Не було б ані татар, ані турків, ані мадярів в Европі. Не було б польського королівства, хіба маленьке князівство, а найправдоподібніше, не було б польського, румунського народів зовсім, бо вони розчинилися б в українському морі. Ніколи не було б ніякої Московщини, а були б нині напівдикі московські племена на побережжі Льодового океану, подібні до сучасних ескімосів. Ось що коштує Україну захист нею Европи від азіятів.

Київ який колись перевищував своїм багатством та культурою Париж чи Лондон, обернули москвини, потім татари, потім поляки, а за ними знову москвини на мале зруйноване місто, де на руїнах св. Софії росли бур’яни. Мабуть, 90% населення згинуло. Там, де жило населення густіше за теперішнє (за трипільської доби), лишилися лише згарища. Великий степ, який давав Греції понад 22 тисяч тонн збіжжя річно (на ті часи неймовірно велика кількість), обертався кілька разів на дике поле. Наші багатющі чорноморські торговельні міста Херсонес, Ольвія, Пантикапея, Теодосія, Фанагорія, Судак, Танаїс та інші обернули азіяти та ґермани на руїни, які докінчили москвини. Навіть у міжнародніх договорах встановлювали наші вороги велику смугу дикого поля в Україні, щоб перешкодити розросту України. Скільки–то великих народів, за далеко лагідніших умов, упали до рівня малих! А Україна за цих несамовито жахливих умов впала з найбільшої нації в Бвропі лише на третє місце щодо населення і друге щодо території.

Велика біологічна сила та багатюща земля це уможливила, — кажуть визнавці матеріялістичного світогляду. Так, те грало велику роль, але матеріялісти не розуміють, що біологічна сила нації ПОХОДИТЬ від її ДУХОВОЇ сили. Коли зникала духова сила нації — зникала і її біологічна сила, що і бачимо в історії на прикладах Єгипту, Персії, Греції, Риму, яким не допомогли всі багатства їхніх земель. Дію цього природнього, Божого закону бачимо тепер на власні очі.

А все ж Україна не має своїх Шекспірів, Моцартів, Рафаелів, Наполеонів, Ґладстонів, — кепкують наші вороги.

Перше. Як би могла вона мати, коли всі сили нації йшли на боротьбу з мільйоновою Азією, втрачаючи до 90% творчих сил? Inter arma tacent musae — коли говорить зброя, мовчать музи. Якщо 30 років війни в Европі відсунули європейську культуру на 100 років взад, то 2000 років війни України з Азією мали б відсунути українську культуру на сто століть, с. т. до культури передкам’яної доби печерних мавполюдів. А, як бачимо, відсунула не аж так далеко, а лише на 100–200 років.

По–друге. Европейські Шекспіри та Ґладстони і могли з’явитися своєчасно та скріпити свої культури і держави, власне внаслідок того, що українські потенціяльні Шекспіри (мабуть, десятки їх) створили умови для вияву і творчости європейських, охоронивши їх своїм мечем від азійської руїни. Скільки десятків (а може, і соток) українських шекспірів загинуло в 2000–літній війні, не виявивши свого генія? Один Бог знає.

По–третє. Україна мала своїх Шекспірів, лише ми не знаємо їх імен, як, напр., імени автора «Слово о полку Ігоревім». Єдиний примірник «Слова» (і, мабуть, скалічений переписувачами) знайдено в далекій глухій Московщині, що його припадково заніс туди український місіонер і що його припадково (бо не знайшли) не спалили московські дикуни типу протопопа Аввакума чи патріярха Іоакима. А скільки подібних творів москвини спалили? Скільки разів московський уряд наказував відбирати і палити «літовскай печаті кніґі» чи «не ва всьом с рускім правопісанієм саґласних»? А скільки згоріло таких творів в Україні в пожежах 500–літньої війни? Думати, що ми мали лише оце одне «Слово о полку Ігоревім» і нічого більше, — можуть лише прибиті рабством, просякнуті почуттям меншвартости хахлацькі голови.

Мала Україна тих творів більше; творів рівновартних, а може, і більших за Шекспірівські. Напевно, мала! На це вказує надзвичайне багатство українського фольклору та припадковість появи наших геніїв. М. Березовський припадково — лише завдяки свому доброму голосу — опинився в царській капелі в Петербурзі, а, втративши голос, звідтам потрапив до італійської музичної академії. В тій Академії М. Березовський переміг у змагу за ліпшу композицію славного на весь світ В. Моцарта. Був би М. Березовський не мав доброго голосу, був би загубився десь на селі, і цей наш музичний геній, якому москвини із заздрості вкоротили віку на 32–му році життя, як і другому нашому музичному Генієві А. Веделю на 39–му році (замордували в тюрмі) чи М. Леонтовичеві на 44 році (застрелили). Так само Т. Шевченко лише припадково не загинув у кріпацтві. Був би не мав він малярських здібностей, були б мали ми ще кількадесят творів безіменної народної творчости, а не «Кобзар».

Багато, дуже багато таких безіменних Шевченків і Березовських загубилося, не виявивши себе. Бо ж уся народна творчість і творилася тими безіменними Шевченками, Березовськими, а нарід лише підхоплював ті твори і передавав з покоління в покоління, мабуть, знижуючи їх якість у тих передачах.

Мала Україна і своїх Наполеонів, Кромвелів, Бісмарків, Святослава, Володимирів, Б. Хмельницького, І. Мазепу, П. Богуна, І. Виговського, П. Орлика та інших. Ми їх недооцінюємо, але навіть вороги України вимушені визнати їх ґеніяльність. Так, напр., польський історик пише: «Б. Хмельницький мав багато тяжче за О. Кромвела завдання. Весь простір його держави з усіх боків мав відкриті, загрожені кордони. Не мав Б. Хмельницький вишколеного державного апарату, як О. Кромвел. Військо, фінанси, державну господарку, адміністрацію, зносини з чужими державами — все це треба було творити з основ і за буремних воєнних часів у поспіху.

Коли його військо не вмирало з голоду, мало зброю, гармати, набої, добру розвідку, спритних агентів за кордоном, коли не забракло грошей, то все це є його особиста заслуга. Була це людина надзвичайна, ґеніяльна» (L. Kubala. «Wojna Moskiewska»).

Прекрасна трипільська кераміка, що дивує багатством свого меандру чужих археологів; св. Софія, що зачаровує своєю красою чужих мистців; легенди, казки, думи, що вражають чужинця глибиною народного світогляду; музичне багатство пісень, що примушує чужинців збирати та співати їх (хор, складений з чистокровних голландців); пісні, що українофобів обертають на українофілів протягом одного концерту (див.: Л. Безручко. «З піснею по світах») — все це величезне багатство створили оті невиявлені Шевченки і березовські. Що більше! За оцінкою чужинців (L. Niederle) український фольклор є одним з найбагатших у світі. Але ж цей найбагатший є лише мізерними рештками, мабуть, лише один відсоток з того, що загинуло. А яке ж колосальне багатство було в тих 99 відсотках, що загинули безповоротно! Який же велетенський Творчий Дух те все створив! Створив у несамовито трагічних умовах тяжких столітніх війн. А що ж міг би створити творчий ґеній Української Нації за більш–менш людських умов, хоч би в таких, в яких жила Европа? Натяк на це дає культурна творчість України за ті малі хвилини свободи, коли кордони України охороняв меч її воїв.

Уже в першому столітті християнства, в XІ–XІІ ст. з’являються в Україні не лише перекладні, але й велика кількість оригінальних українських творів, яких рівень, якщо не перевищував, то не був і нижчим за рівень грецьких та римських. У XIII–XIV–XV ст. Україна була диким полем: св. Софія лежала в руїнах. Але відразу ж, як козацька шабля П. Сагайдачного стала на сторожі кордонів України, — відбудовується св. Софія, виростає Могилянська Академія — цей єдиний на сході Европи університет на довгі століття; ростуть, як із землі, друкарні і нова література. Навіть по полтавській катастрофі український творчий дух не давав задушити себе, московському варварові: протягом XVII–XVIII ст. з’являються сотки оригінальних творів українців в літературі, мистецтві, музиці, що про їх ми згадували.

У XIX ст. з’являється І. Котляревський і нарешті інкарнація творчого духа України — Тарас Шевченко. За ним вже потягнувся безпереривний ланцюг більших і менших творців української культури. Казковими кроками йде українська кооперація. Виблиснуло сонце свободи на кілька коротеньких років по 1917 році, і з’являється велика плеяда українських письменників, мистців, організаторів, серед яких чимало великих талантів.

Нарешті з’являється духовий вождь українських націоналістів Дмитро Донцов, а за ним Провід Української Нації — Організація Українських Націоналістів з легендарною Українською Повстанською Армією — дитиною Круг і Базарів.

П’ятсот Безсмертних Українок, смертю смерть перемігши, засвітили високо в блакитному небі золотий Тризуб, завершений християнським хрестом, і залунав їхній славень з неба:

СИМ ПЕРЕМОЖЕТЕ:

ТРИЗУБОМ, ЗАВЕРНЕНИМ ХРЕСТОМ.

НАЦІОНАЛІЗМОМ, СПЕРТИМ НА ЗАКОНАХ БОГА.





XXXIII УКРАЇНСЬКИЙ НАЦІОНАЛІЗМ | Українець і Москвин: дві протилежності | XXXV ПРИЗНАЧЕННЯ УКРАЇНИ