IV

РЕЛІҐІЯ МОСКВИНА

Релігію народу формують ті самі чинники, що формують і всю його духовість. Нема нічого припадкового в тому. Китайці мають буддизм, а не що інше. Не припадково іслам (магометанство) поширився так легко саме серед номадів, кочовиків. Завжди легко приймається те, що є споріднене. Релігію, яка не споріднена духовості народу, нарід або цілком не приймає (не прийняли християнства семіти–араби та жиди), або коли й приймає, то завжди змінює її, пристосовує до своєї духовости, до своєї ментальности (напр., москвини). Навіть універсальне християнство набирає відмінних рис у різних народів і не лише в обрядах чи догмах, але навіть і в дусі. Еспанський католицизм, українське православ’я, американський протестантизм — чей же всі вони основані на тій самій науці Христа, але який же інший дух у кожного з них!

Іронія історії накинула (руками українців) москвинам релігію, яка в корені, цілковито заперечувала всю духовість Москвина. Тому нема нічого дивного, що всі москвини, с. т. маси, інтелігенція, аристократія, царі і навіть єпископи та священики, від самих початків у XII ст. і донині Московщини змосковщили цілком своє «християнство», с. т. обернули його догори ногами; переробили на своє національне поганство.

На щастя Европи, химерна історична доля та релігійна толеранція татар урятували Европу від тогочасного «большевизму» — ісляму. Татари могли навернути москвинів на іслям дуже легко, бо примітивний, фанатичний, догматичний іслям якнайліпше відповідав усій духовості примітивного, дикого, забобонного і жорстокого Москвина. Були б татари це зробили, була б європейська цивілізація поділила долю колись культурної Малої Азії та Єгипту; були б загинули не лише славна Александрійська бібліотека та прекрасні античні храми Малої Азії (від арабів), але були б загинули всі бібліотеки та храми Европи від москвинів. Проте магометанська Московщина була б остаточно більш бажаною для України, ніж ніби християнська (та й ще православна), бо ми були б уникли найголовнішої причини поневолення москвинами України — стоклятого москвофільства. «Боронь мене, Боже, від приятелів, а з ворогами я якось дам собі раду». Дали б ми собі раду і з магометанською Московщиною. І мабуть, легше і скорше.

Погляньмо на московське «християнство», даючи перше слово самим москвинам. Московський історик В. Ключєвскій пише в своїм «Курсі рускай історіі» (вільний переклад): «Мітологія фінів (предків москвинів. — П. Ш.) не дійшла до антропоморфізму. Сили і предмети природи вони мали не за символи чи вияви божества, але за саме божество; І звідси примітивний фетишизм. В московських переказах про життя їхніх святих можна зустріти сліди обожання — прикриті християнською формою — дерева, каменя тощо («В лєсє раділса — пню малілса», — записав етнограф В. Даль. — П. Ш.). Поганство і християнство змішалися цілком і мирно в Московщині. Фінські поганські боги, одержавши християнське ім’я «бєси», знайшли собі місце в московському християнському культі, змосковщилися і стали рідними також і москвинам. Таким чином, і для тої мішанини фіно–слов’ян християнство і поганство були не двома протилежними вірами, але, навпаки, були двома взаємнодоповнюючими частинами одної релігії; кожна частина діяла в своїй сфері: одна в небесній, а друга в підземній… Аж до 1917 року можна було зустріти цілі села, що молилися поганським богам перед християнською іконою. Прийняття християнства не стало для них виходом з тьми до світла, не стало переходом від лжі до істини, але — мовляв — перенесенням з–під влади богів нижчих під владу богів вищих, бо старі фінські боги не касувалися і визнавалися надалі, лише їм надавалося нижчої ранги (В. Ключєвскій. «Курс рускай історіі»).

Відомий московський антрополог В. Даль пише про такі релігійні погляди москвинів. Під час молитви пояс спускають нижче пупа, ноги не розставляють, щоб чорт не проскочив. «Чай, кава, картопля, тютюн викляті на Вселенських Соборах (але горілка — ні). Дар Божий гріх колоти (їсти виделкою). Гріх їздити возом, що мав дишло (а не голоблі), бо антихрист має дишлову колісницю. Державна печатка на вазі та тягарцях — печатка антихриста, щеплення від віспи — запродаж дияволові. Статистика населення робиться, щоб на тому світі платили податки дияволові. «Який бог, така і йому свічка», «Ґадітса — малітса, не ґадітса — ґаршкі накривать!» (про ікони).

На церковній дзвіниці ставили поганського боввана (в церкві не ставили. — П. Ш.). Попові і місцевій поліції давали добрі хабарі, щоб вони не перешкоджали приносити жертви поганським богам (різали чорного півня з відповідним ритуалом) та молитися в поганських капищах, захованих у лісі» (В. Даль). Кілька таких капищ знайдено в Московщині в 1931 р.

Москвини мали секту «діромолів». Ті сектанти свердлили в стіні хати дірку і крізь неї кричали: «Ізба мая, дира мая, спасі мєня» (В. Соловйов).

Т. Шевченко в свому «Щоденнику» каже: «Благочестиві уральці, а особливо уралки не «розкольникові» (старовірові. — П. Ш.) води напитись не дадуть. Найліпше удавати на Уралі попа–розстригу. Тоді, мов у казці, з’являється перед тобою все, включно із «свальним» гріхом. Мати одиначку дочку запропонує святому страдникові за віру для нічної розваги. Гидко! Гірше від поган!»

Історик Н. Костомаров пише: «При московських церквах були організовані «братчіни» для спільного святкування церковних свят. На тих святкуваннях москвини напивалися так, що билися і навіть вбивали. Весь час від Різдва до Водохреща пиячили безперестанку і билися. Жінки додержували кроку чоловікам. Священики пиячили і билися не гірше за свою паству. П’яні були і жебраки, сліпці, каліки. На вулицях валялися десятки і сотки п’яних, що часто замерзали на смерть» (Н. Костомаров. «Собраніє сочінєній», т. XIX).

Німецький дипломат А. Олеарій у своїй «Подорожі в Московію» (1633 р.) пише: «В Новгороді щороку буває храмове свято. Митрополит за добрі гроші дав дозвіл ставити на вулиці, біля церкви, шатри і продавати там горілку. Там люди пиячать і горлають. Одна п’яна баба впала на вулиці і заснула. П’яний мужик побачивши на землі оголену бабу, поліз на неї, хоч то був ясний день і на широкій дорозі та повно людей навколо. Москвини, включно з жінками і дітьми, зібралися навколо цілою юрбою, підбадьорювали «удальця» і сміялися». Отакі–то московські церковні свята.

Московський письменник Д Мєрєжковскій пише: «На Великдень 1908 р. я зустрів в Петербурзі, на головній вулиці, ґрупу п’яних, що йшли вулицею і кричали: «Хрістос васкрес ра… мать!». Це було за 10 років перед большевицькою безбожницькою пропагандою.

Темні маси? Той же Д. Мєрєжковскій пише, що стара релігійна бабка його приятеля — московського вельможі — захворувала на рак. Перше вона молилася, просила Бога, щоб Він її вилікував; коли ж побачила, що молитва не помагає, роззлостилася і наказала порубати ікони і викинути їх на гній. Як бачимо «малітса — ґадітса…» визнавали не лише темні мужики, але й аристократи. Одинокий, виключний випадок? Московський письменник В. Розанов пише (в 1913 році), що в Ніжєґародській губернії кілька жіночих монастирів «раденія» (збочена, релігійна екстаза) і що в одній лише тій губернії було понад 30000 «скопцов» (добровільні євнухи, кастрати). Ті «раденія» (кінчалися «сексуальною оргією») були поширені серед московської аристократії ще в XIX ст. (а в XX був Г. Распутін. — П. Ш.). Імператор Александр І брав у них активну участь.

У тих «раденіях» мужчини називалися «бугаї», а жінки — «боґородіци»! Між іншим, цікаво згадати, що «Остромирове Євангеліє» — цей найдорожчий всім православним рукопис св. Письма — випадково знайшов урядовець в «ґардєробє» (серед спідниць) Єкатєріни II.

В. Ключєвскій пише: «Цар Алєсксєй у Велику П’ятницю на службі Божій в катедральному соборі лаяв патріярха Нікона голосно нецензурною вуличною лайкою (а в тому він був справжнім майстром). Взагалі, Алексей завжди поводився в церкві, як у себе в хаті; ходив по церкві, поправляв священиків, а якщо ті помилилися в службі, лаяв їх голосно на всю церкву брудною лайкою (матюком! — П. Ш.). І це діялося в переповненому вірними храмі, і не було ніяких протестів патріярха. Цар Іван IV Лютий одягав сам і наказував 300 «апрічнікам» (теперішні НКВДисти. — П. Ш.) одягати чернецькі ряси; називав себе їхнім ігуменом, і вони йшли молитися до церкви. По молитві їхали до в’язниці і катували в’язнів. Імена скатованих на смерть Іван записував до «синодиків» (поминальниць) і розсилав по монастирях для поминок. У деяких «синодиках» число жертв доходило до 4000 «упокоєнних хрістіан мужескава, женскава і дєтскава чіна, імена коіх Ти Сам, Ґоспаді, вєсі». Іван IV власною рукою вбив ігумена Московського монастиря Корнілія і наказав на його надгробнику написати: «Паслал его Земной Царь Царю Небесному». А чернець Іосіф Валакаламський писав цареві: «Панєже власть царская ат Боґа ісходіт, царь боґападобний єсть».

Про Петра І В. Ключєвскій пише: «Своїм пияцьким орґіям Пьотр надав форму сталої установи під іменем «Сумасброднейший, Всєшутєйший і Всєп’янєйший Сабор» (найбожевільніший, найблазніший, найп’яніший). Головував на тому «соборі» найбільший пияк (сенатор Н. Зотов) з титулом «Всєшумєйший, Всєшутєйший Патріарх Масковскій і всея Яузи». При нім був конклав з 12 «кардиналів» — найбільших пияків і ненажер, з великою кількістю «єпископів» та інших «духовніков», яких названо такими іменами, що їх ніяка цензура в світі не дозволить друкувати. Пьотр в тім «соборі» мав титул «протодіакона». Він сам уклав статут того «собору» з найменшими дрібницями і правилами, як «висвячувати» на різні ступені тої пияцької ієрархії. До того «собору» належали також «всєшутєйшиє матєрі — іґумєнші та архієрєйші». Першою заповіддю було напиватися щоденно і ніколи не йти спати тверезим. Та «братія» одягала церковні ризи і робила «богослужіння», с. т. співали сороміцькі та блюзнірські «молитви», проголошували анатему на «єрєтікоф» — непияків і т. п. Коротко, то була найдикіша, найогидніша і найблюзнірніша пародія служби Божої і священства. На великі церковні свята той «собор» з 200 людей на кількадесятьох санях гонили, як навіжені, по столиці цілу ніч на чолі зі своїм «патріархам» (в повному патріяршому облачінню зі жезлом і митрою, а решта — в єпископських та священицьких ризах), скаженно свистячи та співаючи порнографні (сороміцькі) пісні. Вони робили і пародію свячення; заїздили «святити» до домів московської аристократії, яка мусила напувати їх і платити за «свячення». Святкуючи Ніштадтський мир 1721 р., Пьотр наказав дати — в присутності всього царського двору — блазенський шлюб у Троїцькому катедральному соборі «патріарху всєп’янєйшева сабора» І. Батурлінові із вдовою попереднього «патріарха» Н. Зотова. Жодного протесту чи осудження з боку московської церковної гієрархії не було. Лише малорос митрополит Стефан Яворський не витримав і в своїй проповіді в присутності сенаторів гостро осудив Пєтра» (В. Ключєвскій. «Курс рускай історії»).

В тому, що не було протестів Московської Церкви, нема нічого дивного, бо ж ще в 1689 р. московський патріярх Іоакім писав цареві: «Аз, Ґосударь, нє знаю нє старие вєри, не новие, но што вєлят начяльніці, то і ґатов тваріть і слушать іх ва всьом» (див. «Матеріяли з історії разколу»). Та і як би московські єрархи могли протестувати, коли «на Петрових прийняттях гвардійці носили у великих ведрах «сівуху» (горілку), а старшини ґвардії пильнували, щоб ніхто не ухилився випити за здоров’я царя. Лише попів не треба було приневолювати: вони охоче пили і заїдали редькою та цибулею, засмерджуючи все навкілля. Чужинці дивувалися, що найп’янішими в тих орґіях були саме духовні особи» (за В. Ключєвскім).

Про те, якими християнами були московські єпископи, оповідає літопис XV ст.: (переклад) «Багато людей постраждало від нього (єпископа Фьодора. — П. Ш.) по тюрмах і позбулися свого маєтку, інші мусили працювати на нього, як запродані раби; інші зазнали заслання і грабунку всього, що мали, і не тільки світські люди, але й ченці, ігумени, священики. Безсердечний цей мучитель одним голови втинав, іншим бороди обтинав (тоді для Москвина це було гірше за смерть. — П. Ш.), іншим очі випалював, язик вирізував, а інших розпинав на стіні і мучив без милосердя, бажаючи відібрати їхні маєтки, бо на маєтки неситий був, «як пекло». Це робив єпископ.

«Патріярх Нікон наказав катувати єпископа Павла Коломенського так, що той збожеволів. Свого духовника Нікон наказав бити два роки, поки той не сконав. У Воскресенському монастирі Нікон наказував бити монахів безмилосердно батогами та пекти вогнем, від чого багато ченців померло» («Повєстваваніє», т. VI). Той же Нікон якось поблагословив німців, взявши їх за москвинів. Довідавшись про помилку, він страшенно розлютився і вимагав, щоб німці надалі носили якусь відзнаку, щоб не змішувати їх з москвинами. Московська церковна влада забороняла споживати харчі, привезені з–за кордону, поки їх не пересвятять у церкві. Московська Церква перехрещувала навіть православну, вже охрещену православною Церквою (грецькою) Зою Палеолог, коли Іван III брав шлюб з нею в 1472 р. (перехрестили з Зої на Софію).

Про те, які вчені теологи були на Московському Патріяршому престолі, оповідають «Матеріали по історіі раскола». Читаємо там: «Іоакім ґраматє начал учітса, а до таво нє знал он пісанія, разве азбуке; ні церкві, ні чіна церковнава, панєжє чєлавєк служилий (він до 35 літ був військовий. — П. Ш.) і жил в ґлухой дєрєвнє і зайцев лавіл, а в церквє в рєдкій Вєлік день бивал». Не вмів читати–писати, до церкви ходив раз на рік і став патріярхом.

Очевидячки, священики не могли бути більш освічені за своїх єпископів. Московський архиепископ Геннадій пише: «Приведуть до мене мужика, щоб я висвятив його на священика. Даю йому читати Апостола, а він ледве–ледве по складах слово вимовить; даю Псалтир — ще гірше. Під «мужиком» не треба тут розуміти селянина, бо московське духовенство скоро обернулося в замкнену касту, і священиком міг бути лише син священика. Отже, до Геннадія приводили сина священика. Той факт, що багато московських священиків не вміли читати–писати, офіційно стверджено в резолюціях «Стоглавого Собору» 1551 р. Такий стан тягнувся довгий час. Навіть в XVII ст. Москвини вважали освіту (світську) «делам сатани», «дьявольскім іскушенієм» (П. Морозов. «Теофан Прокопович»).

Для порівняння пригадаймо, що В ТОЙ САМИЙ ЧАС чужинці, розмовляючи з нашими звичайними монахами в Києві, дивувалися їхньому доброму знанню європейських богословських та філософських творів; дивувалися, що вони знали добре мови латинську та грецьку (мови науки і філософії). Тоді наші монахи та священики в оригіналі читали європейські твори, і не лише читали, але й самі писали великі наукові, теологічні трактати. Чимало з них мали свої власні великі бібліотеки. Ба, навіть наші селянки вміли читати — писати, як про це свідчить П. Алепський, Ю. Юст та інші чужинці.

Київський митрополит Петро Могила пропонував в 1640 р. московському цареві прислати українських теологів до Москви, щоб вони заклали там школу для вишколення священиків. Москвини не захотіли. В 1645 р. був у Москві грецький митрополит Теофан. Він намовляв царя заснувати школу для священиків; він навіть прислав вченого теолога архимандрита Бенедикта. Москвини його не прийняли. Аж в 1649 р. українці заснували першу в Московщині школу, завдяки енергійній допомозі міністра Ф. Ртіщєва, який був у Києві і зрозумів політичні наслідки московського дикунства. Цар, загрожуючи карами, наказав боярам посилати дітей до тої школи. Москвини зчинили бурю протестів, доказуючи, що та школа зіпсує правдиву віру, бо навчає таких, напр., єретичних наук, як латинська мова. За пару років ту школу закрили. Коли ж два учні поїхали довчатися до Києва, то москвини просили царя заборонити тим учням повернутися до Московщини, бо вони привезуть єретичні думки, а Бог покарає за це Московщину (А. Пипін. «Історія рускай літератури»).

Як московські єпископи виховували у своїх вірних пошану до священика, видко з того, що вони (єпископи) за несплату священикам данини єпископові наказували такого священика «сєчь розґамі» прилюдно по голому тілі. Не дивно, що москвини вірять, ніби зустріч із священиком віщує лихо, а щоб те лихо відвернути, плюють священикові вслід. Побожний нарід! Щоб прискорити Богослужбу, в московських церквах диякон говорив ектенію, священик «возглашав», дячок читав псалом, і все це робили всі три нараз. Ніхто з них не турбувався, чи люди чують, чи розуміють, аби лишень не пропустити нічого, що приписує «Служебнік». Зрештою, і вірні були більш зайняті балачками між собою (навіть сварками), ніж тою службою Божою.

Московські священики, будучи кров від крови, кість від кости свого народу, очевидячки, мали ту саму вдачу і той самий світогляд, що і їхній нарід. Метою їх (священиків) життя був повний шлунок — перш за все і понад все. Московський публіцист В. Бєлінскій пише, що московський піп був у них символом «абжорства, скупасті, нізкапаклоннічєства, нєвежєства і бєсстидства» (ненажерства, скнарства, підлабузництва, неуцтва, безсоромности). Ще треба додати, що в православних губерніях імперії в 1867 р. було священиків у шість разів більше, ніж у католицьких та протестантських губерніях (В. Ключєвскій).

Московську «побожність» задокументовано офіційно в їхньому т. зв. «Стоглаві». В ньому читаємо: «священики завжди п’яні і в церкві сваряться найогиднішими словами; вони навіть б’ються в церкві. А на них і вірні взоруються: в церкві в шапках стоять, над службою Божою глузують і її не слухають, а розмовляють між собою і сваряться, вживаючи сороміцьких слів. Чому б ні — та ж царі, патріярхи, єпископи і священики так роблять! Чи є в світі хоч один, якийсь найдикіший нарід в Африці, який поводився б так у своїх і храмах? Напевно, нема.

«Боґолюбівий, хрістіанскій народ–Боґоносєц» (епітет, що його давала московська інтелігенція своєму народові) за кожної нагоди руйнував і грабував церкви, монастирі, дер і поганив святі книги, ікони, ризи. І не лише темний нарід, але й аристократія та царі. Сотки таких фактів з XVI–XVIII ст. наводить «Павєстваваніє а Расіі», аз 1917–57 років занотовані в спогадах очевидців та в офіційних документах. Різниця між XVI і XX ст. лише та, що в XVI ст. москвини не мали ще в своїх пазурах немосковські святині, ще не підбили Україну та інших сусідів і тому могли нищити лише свої святині. Але після XVI століття москвини вже мали некосковські землі і тому залишили свої святині з спокою, а з подвійною запеклістю нищили святині підбитих народів (більше про це в XXVII розділі). Наведемо кілька прикладів з «Повєстваванія».

«В постові в 1611 р. ростовці вдерлися до катедрального собору, порубали золоту «раку» (труну) св. Лаврентія на кусники, пограбували і зруйнували всю церкву, з митрополита здерли і потоптали ризи, а одягнули на глум у смердюче лахміття. Те саме зробили москвини перед тим (у 1605 р.) з патріярхом Іовом. «Івашка Заруцький» із своїми людьми Дівочий монастир сплюндрували, образи потоптали, чорниць оголили і з ними «блуд мєлі». «Стєнька Разін із своїми людьми під час служби Божої буйствовали, блюзнірили, а по службі Божій катували і вбивали священиків та забирали з церков усі золоті і срібляні речі». «Ваєвода М. Салтиков начал єво (патріярха Гермогена) пазоріті і руґаті і ножом хатячі єво рєзаті» (т. V).

Точнісіньку аналогію бачимо в роках 1917–57 з тою різницею, що сучасні стенькі зробили великий «прогрес». Напр., Пьотр І конфіскував лише дзвони (робив з них гармати), а сучасні пєтри конфіскують «всьо пад мєтьолку», а храми руйнують чужі, особливо історичні, як, напр., наш Михайлівський монастир, збудований у XII ст. і розбудований гетьманом І. Мазепою; тут до релігійних спонук додалася головна — національна.

Монастирі, що їх засновували москвини в гущавині своїх лісів, силою обставин ставали адміністративними осередками, бо ігумен з братією мусив керувати економічним, а з того і політичним життям околиці. З плином часу такі монастирі виростали на міста, і світська влада набирала переваги. Монастирі мали свою землю і своїх кріпаків та ремісників, на яких світська влада не поширювалася і не могла брати з них державних податків. На ґрунті цього виникла боротьба між церковною і державною владою. Але державна влада мала збройну силу, і тому московські єрархи вибрали інший шлях, щоб забезпечити свій добробут: вони продали державі незалежність Церкви за ціну добробуту церковних єрархів. Московська Церква визнала беззастережно зверхність держави над Церквою. Пізніше це оформилося і правно. В «Сводє Законов Россійской імперії» написано, що найвища влада в Російскій Православній Церкві належать імператорові (В. Соловьов).

Всі європейські (отже, і Українська) Церкви ніколи не визнавали зверхности держави над Церквою. Навіть були часи, коли Церква була зверхником держави (католицька, кальвінська). Ані одна Церква в світі, крім Московської і Турецької (магометанської), не були ані одного дня під владою держави. Навіть магометанська ось уже 35 років є вільна, незалежна від держави. Лише одна Московська є і донині вірною рабинею і слугою своєї держави; лише одна Московська завжди була і сьогодні є складником державного апарату. Це підтверджують самі москвини (А. Салтиков, Д. Мєрєжковскій, Н. Бєрдяєв, Г. Фєдотав та інші). Напр., письменник І. Аксаков у формі ніби запитання пише: «З прилученням слуг Церкви до слуг держави чи не перетвориться сама Церква на один з органів державної влади?» («Сабраніє сачінєній»). Так було і є. Московські патріярхи та єпископи наказували своїм священикам виказувати поліції тайну сповіді своїх парохіян, отже, навіть патріярхи московські робили блюзнірство — канон Церкви обернули в поліційне знаряддя. Такого злочину супроти своєї Церкви не зробив жодний священик жодної Церкви.

«Московський нарід ніколи не був християнським. Ніколи не був релігійним. Він мав лише форму християнську, але про саме християнство ніколи і не думав. Тому–то він так легко кидав свою «релігійність» і записувався до безбожників — большевиків. Кидав без ніякої надуми чи сумніву. Спочатку совєтська влада нищила Церкву, але потім змінила тактику, плануючи використати Московську Церкву для своїх політичних цілей» (скорочено за З. Гіппіус. «Царство сатани»). З. Гіппіус писала це в 1919 році. Тепер ми є свідками того, що Московська Церква активно й охоче помагає своєму урядові в зовнішній і внутрішній політиці, спланованій на уярмлення москвинами ще вільних народів.

Патріярх Алєксєй у своєму «посланії» з приводу смерти І. Сталіна пише: «Відійшла велика сила моральна. Його славні діла будуть жити вічно». Моральні діла! Найпідлішого ката мільйонів невинних, в тому числі і священиків, найзапеклішого ворога Церкви і віри в Бога! Був примушений терором? А де ж християнське вмерти за віру, за Правду Христову? А це ж сам голова Церкви. Наші прості козаки тисячами віддавали своє життя «За віру християнську!». Зрештою, ось ніким не примушений голос. Архиєпископ Веніямін в промові, що її виголосив в Парижі 17.ІX.1945 року, каже: «Я вважаю совєтську владу за наставлену самим Богом. Боже благословення зійде на тих, хто піддержує совєтську владу». Чи падав так низько єрарх якоїсь Церкви?

Чи оті численні слуги Божі: Алєксєї, Іоакими, Фьодори, Вєніяміни, Побєдоносцєви збожеволіли, чи перейшли до слуг сатани? Ні! Ані збожеволіли, ані не переходили, бо ніколи слугами Божими не були, а були слугами сатани від часів зародження московського народу (пригадайте свідчення Геродота) по нинішній день. Боротися за будь–яку ідею, напр., ідею незалежности Церкви, можуть лише ті люди, що виховані на високих ідеалах та ідеях. На яких ідеях виховувалися московські єпископи та священики — показують такі факти.

«В Московській Духовній Академії існувала, заснована за зразком Петрової, «всєпьянєйшая, всєшутєйшая ієрархія», яка щороку в перший день жовтня, на храмове свято академічної церкви, влаштовувала п’яну, блюзнірську оргію, з блюзнірськими «богослужениями» і всією Петровою порнографією. Це робилося в мурах Троїцько–Сергієвської лаври, і про це знав ректор і все начальство» (Г. Ващенко). Подібне діялося і по духовних семінаріях (див.: А. Помяловскій. «Очєркі бурси»).

Чи, може, безбожництво, сатанізм є лише в дикому простонародді та купці збоченої інтелігенції? Може, еліта нації не має сатану за свого бога? Відповідають московські письменники:

«Більше половини москвинів, селянства й інтелігенції, належить до Церкви лише формально із–за страху перед владою» (І. Аксаков). «Цар від Бога; був цар — був Бог; не стало царя — не стало Бога. Перехід від церви до повного безбожництва стався так легко, ніби в лазні новою водою змилися» (В. Рязанов). «Придивіться ліпше до московського народу, і ви побачите, що він є глибоко атеїстичний нарід. Навіть у священиків не прищепилася релігійність» (В. Бєлінскій). «Московська Церква наскрізь просякнута цілком чужим християнству чаклунським і навіть почасти нігілістичними тенденціями» (А. Салтиков), «Сором мені, що я в Бога вірив» (С. Єсєнін). «Правду кажучи, в Московщині, в московськім народі є готовий, сприяючий для приходу Антихриста, ґрунт» (Н. Бєрдяєв). «Як жиди, які не сподівалися, що з їх нетрів вийде Учитель Нової Віри, так і ми несподівано з наших безрелігійних нетрів родимо Антихриста» (К. Леонтьев). «Боюся, що Антихристові властиво нема що у нас робити» (М. Булгаков).

Всі московські письменники — монархічні, ліберальні, соціялістичні — в тій чи іншій формі вірили в силу сатани і тужили за ним. Тут нема місця наводити тисячі цитат з їхніх творів; читайте їх всіх всуміш: М. Горького, В. Рязанова, В. Бєлінского, В. Соловйова, С. Єсєніна, А. Хомякова, М. Бакуніна, Ф. Тютчева, А. Блока, Л. Толстого, Н. Чернишевского, Н. Добролюбова, Ф. Достоевского. Останній устами своїх героїв цілком ясно висловив свою віру в диявола. Правда, більшість з них соромливо прикривали свого бога фіговим листочком християнської фразеології, але справжня СУТЬ, справжній ЗМІСТ їхньої віри завжди, як шило з мішка, вилазила при кожній спробі життя (див.: Д. Донцов. «За яку революцію» та «Підстави нашої політики»).

Боввани на церковних дзвіницях, п’яні храмові свята, сороміцькі лайки і сварки в церкві під час Богослужби, діромоли, добровільні кастрати, плюндрування і зогидження святинь, блюзнірство Івана IV, Петра І, Александра І, сексуальні оргії монахів, монашок, аристократії, атеїзм інтелігенції, сучасні воюючі безбожники, єпископи–кати, патріярхи, глорифікуючі душегубів, десятки тисяч записаних до синодиків Іваном IV жертв, десятки мільйонів не записаних В. Леніним, морди цілих народів, нищення цілих Церков, з митрополитами, єпископами, священиками, вірними і храмами…

Кров! Кров! Кров!

Морд! Морд! Морд!

Нищення! Нищення! Нищення!

Визнавці Бога Любови чи бога крови, морду, нищення?

Християнізм чи Сатанізм?

У 1620 р. швед Johannes Bothvidus захищав свою докторську дисертацію в Уппсальському університеті на тему: «Utrum Moschovitea sunt Christiani» («Чи москвини є християни?»). Він доводив, що москвини християнами не є. Професори університету визнали тезу доведеною і доктарат видали.

Слушно! Бо християнство є релігією Любови. Релігією ж москвичів є кров, морд, ненависть.

САТАНІЗМ Є НАЦІОНАЛЬНОЮ РЕЛІГІЄЮ МОСКВИНІВ.