home | login | register | DMCA | contacts | help |      
mobile | donate | ВЕСЕЛКА

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add
fantasy
space fantasy
fantasy is horrors
heroic
prose
  military
  child
  russian
detective
  action
  child
  ironical
  historical
  political
western
adventure
adventure (child)
child's stories
love
religion
antique
Scientific literature
biography
business
home pets
animals
art
history
computers
linguistics
mathematics
religion
home_garden
sport
technique
publicism
philosophy
chemistry
close

реклама - advertisement



VI

МОСКОВЩИНА І КИЇВСЬКА РУСЬ

В Росії немає Руси.

М. Глінка

Французький єпископ Л. Готьє, що приїздив до Києва сватати нашу Ганну Ярославну за французького короля Генриха І, свідчить, що тоді Київська держава була могутнішою, щасливішою і культурнішою за Францію.

Москвини розуміють, що навіть у них не вистачить брехливости, щоб привласнити собі нашу передкиївську і післякиївську добу. Бо ж не перенесеш Босфорської нашої держави на береги річки Москви ані Запорозького нашого Ордену до Пензенської губернії, а вже ніяк не запишеш до «істінна рускіх» П. Сагайдачного, П. Могилу, Б. Хмельницького, В. Виговського, І. Мазепу, П. Орлика, П. Дорошенка, Т. Шевченка (останнього пробують). Отже, лишається єдина Київська доба, бо тут і спільна династія князів, спільна православна віра та азбука, плюс численні українці — будівники московської культури. Вже триста років москвини напружують всю свою ґеніяльність у брехні, щоб доказати, ніби Київська доба «єсть общєє достояніє вєлікоросов, малоросов і бєларосов». Свого апогея, свого верху ця брехня досягла за їхнього соціялістичного уряду СССР.

Тут нема місця згадувати про всі московські «наукові теорії», які намагаються піднести якусь основу під загарбання москвинами сусідніх земель, в тому числі України з її Київською добою. Лише пригадаймо їхню дитячо–фантастичну, просто кажучи, божевільну в очах нормальної людини теорію — маячення III Риму. Нею москвини намагаються вивести рід Романових (справжнє ім’я — Кошкіних) від — не смійтеся — …римських імператорів. Наш нарід каже: «де Рим, де Крим, а де попова гребля». Навіть самі московські історики пізніше мусили признатися: «Московським політикам XVI ст. було замало шлюбного родства з Візантією (Іван III взяв небогу візантійського імператора. — П. Ш.). Їм хотілося освоячитися з самим коренем світової влади — з Римом. І в московськім літописі XVI ст. з’являється нова ґенеологія московських князів, яка веде їх просто від римського імператора. Московська дипломатія вживала цю видумку в практиці. Напр., в переговорах з польськими послами в 1653 році москвини оправдували царський титул Івана (перед тим іменувався князем, а не царем. — П. Ш.) словами з того літопису (примітиви чи нахаби? Мабуть, і одне, і друге. — П. Ш.). На дворі візантійського імператора великий Московський князь мав титул «стольник». Князь Васілій Тьомний, звертаючись до візантійського імператора, сам титулував себе «сват св. царства його». Але в московських літописах XV–XVI ст. московський стольник і сват обертається вже в товариша імператора, а потім і в спадкоємця. Московщина відчула, що вона значно виросла, і тому шукала історичної, навіть теологічної основи для своєї державности» (В. Ключєвскій. «Курс рускай історіі»). Все ж москвинам пощастило вкрасти державний герб Візантії — двоголового орла. Прапор та гімн вони вкрали у Голландії.

Московські історики повидумували безліч теорій про «общєє достояніє» (Київську нашу добу). Біда лише з тими теоріями, що вони не витримують найлагіднішої критики, що оперує історичними документами, фактами, даними археології, етнографії, лінгвістики тощо. Москвини протягом століть дуже пильнували, щоб така критика не з’явилася. Своїх критиків нищили, а чужоземних підкуплювали. Лише в 1905 році, коли деспотія була примушена трохи піддатися, з’являються розумніші московські історичні праці, як, напр., В. Ключєвского, М. Покровского. Так, В. Ключєвскій пише: «Рік 1169 треба вважати за початок Московської держави. До цього року Київською державою правив великий князь в Києві. Андрєй Боголюбський, що виріс у Суздальському князівстві, коли став великим князем, зруйнував Київ, віддав Київське князівство своєму молодшому братові Глєбу, а сам заснував нову столицю Владімір і нове Велике князівство — Суздальське. В особі князя Андрєя москвини ВПЕРШЕ виступають на історичний кін» (В. Ключєвскій. «Курс рускай історіі»).

Одна з московських «наукових» теорій каже, що внаслідок окупації України татарами переселився з України до Московщини не лише великий князь та митрополит, але також переселилася і більшість населення України. Ну, а як так, то виходить, що предки теперішніх москвинів були українці–еміґранти. Отже, маємо спільне походження, отже, саме життя, сама історія передали Москві всі історичні права Києва, і це, мовляв, підтверджується тим фактом що київці брали активну участь у розбудові Московського царства і Російської імперії.

Всі висновки з дослідів археології, етнографії, праісторії, лінгвістики, історії аж надто ясно доказують, що українські прапредки і предки (праруські і руські племена) емігрували з України на всі сторони, КРІМ ПІВНОЧІ. Знаємо, що ніколи за всю нашу праісторію праукраїнці чи українці НЕ емігрували масово до Московщини. Причина була дуже проста: тоді було це ФІЗИЧНО неможливо та й було проти всякого здорового глузду.

Москвин В. Ключєвскій пише: «Простого сполучення між Київською Руссю і Ростовсько–Суздальським князівством не було. Коли ростовський чи муромський князь їхав до Києва, то мусив їхати не навпростець, але об’їздити далеко навколо. На всьому просторі між горішньою Окою та Десною, від міста Карачаєва до Козельська, тягнувся великий, непролазний праліс. Звідси і назва міста Брянськ (властиво Дєбрянськ, від дебрі — хащі). Тому київці і називали тоді Суздальщину Заліссям» (В. Ключєвскій. Там же).

Всі навали (крім Готської) приходили на Україну зі Сходу. Ясна річ, наше населення тікало в протилежний бік, с. т. на захід, тим більш, що дорогу на захід добре знало, бо ж віддавна торгувало із Заходом і знало, що там живуть також руси. Наближалася східна орда; люди запрягали до возів коні, садовили на вози дітей, старих, жінок, наладовували вози запасом їжі, майном і їхали давно прокладеними та знаними їм дорогами на захід, до знаних їм західноруських племен. На це аж надто ясно вказує той історичний факт, що саме за часів Татарщини населення західноукраїнських земель ПОТРОЇЛОСЯ. Саме за тих часів неймовірно скоро зростали там старі міста і розбудовувалися нові. Ніякого руху населення з заходу на ті землі тоді не було. Значить, потроїлося населення Галицько–Волинського князівства емігрантами зі сходу. А московські історики, проти всякої (крім московської) логіки і звичайного здорового глузду, кажуть нашому народові емігрувати на північ, с. т. тікати возами через непрохідний навіть для війська багнистий праліс. Як далеко заїхали б? Чи, може, кидали вози, дітей, старих, а самі продиралися через праліс до незнаних їм дикунів (або знаних як розбійники, людожери)? Шахрайство цієї «наукової» теорії таке примітивне, що від неї відмовилися навіть самі (розумніші) москвини.

В Московщині є чимало українських географічних назв (переважаюча більшість фінотатарські). Та і основа сучасної московської мови є староукраїнська (точніше — білоруська), лише спотворена до невпізнання угрофінськими, татарськими та німецькими впливами. Але спільність мови не означає спільності расової: теперішні болгари — нащадки азійського народу гунів — булгар говорять слов’янською мовою. Загляньмо до московської історії.

Багато було українських монахів–ідеалістів, які метою свого життя вважали нести світло Христової науки до поган. Такі наші монахи сотками йшли на північ, до Московщини, навертати предків сучасних москвинів на християнство. Багатьох з них москвини замордували, як, напр., св. Киріяна в Суздалі, св. Леонтія в Ростові та інших. Ще й тепер можна бачити на далекій Півночі — аж до берегів Білого моря — дерев’яні церкви в українському стилі. Між іншим, монахи занесли туди кілька наших історичних переказів–пісень («биліни») та рукопис шедевру нашої літератури XII ст. «Слово о полку Ігоревім», єдиний примірник якого заховався від знищення москвинами аж в далекому монастирі в Ярославлі. В Україні москвини понищили багато нашої старої літератури, а у себе на півночі не доглупались її шукати. Отже, українські монахи–місіонери, цілком природно, називали засновані ними монастирі та оселі навколо них українськими іменами. Це є походження українських географічних назв в Московщині. Походження московської релігії віддзеркалюється в назві. Москвини називають свою релігію «руская православная», бо ж взяли її від русів (з Києва). Українці свою називають «греко–православна», бо взяли від греків (з Царгороду). Українські князі, осідаючи на стало в Московщині, розбудовуючи місце свого нового осідку, очевидячки, привозили з собою українців–священиків, українців–майстрів, український почет, слуг, військовий відділ. їхні нащадки потім змосковщилися. Це є походження українських імен серед москвинів.

Українські мисливці заходили в глибину московських лісів у погоні за футряним звіром (див. на українській етнографічній мапі клин на північний схід від Гомеля). Вони закладали там свої опорні пункти — тимчасові оселі, де зимували, складали запаси їжі та футер. З уплином часу ті оселі перетворювалися на сталі осередки торгівлі з місцевим фінським населенням; будувалася церква, засновувався монастир; оселя огороджувалася від нападу диких угрофінів; організовувалася стала військова залога; виростало місто, повставала місцева влада, адміністративний апарат. Ясна річ, що ані побудувати тих міст, ані правити ними не могли дикі угрофіни, тому всі майстри, монахи, купці й адміністрація були спочатку виключно українці, а пізніше переважно угрофіни. Отже, дикі угрофіни мусили вчитися української мови (спотворюючи її на свій лад), бо ж в їхній примітивній мові не існувало слів на означення того культурного життя, що його принесли українці. Так закладалися основи московської мови. На це вказує також факт, що в московській мові терміни рибальства, полювання та інші, зв’язані з життям примітивного лісовика, є фінського походження, і, навпаки, терміни рільництва, рукомесел та інші, зв’язані з вищою культурою, мають слов’янські корені (пізніше німецькі).

Отже, бачимо, що московська мова почала народжуватися щойно в X ст., а літературна мова, як побачимо далі, — щойно у XVIII ст. (від М. Лононосова, що вчився в Київській академії), с. т. на 600 років пізніше за українську. Від першопочатків аж до XVIII ст. в Московщині ніяких книжок, крім, українських не було. Лише в XVII ст. почали з’являтися, і то не московські оригінальні, а переклади з українських книжок, напр., таких український авторів, як С. Полоцького, Л. Барановича, П. Могили, Д. Ростовського, А. Радивиловського, С. Яворського, Г. Прокоповича та інших).

Літературні мови європейських народів (отже, і українська) розвинулися з їхніх народних мов. Европейські письменники повними пригоршнями черпали з мовних скарбів своїх народів, с. т. процес та створення літературної мови йшов природнім шляхом розбудови народної мови — знизу догори. У москвинів навпаки — згори донизу, бо ж у дикого фінського народу не було ЩО черпати, і тому москвини примушені були позичати складники літературної мови у чужинців. Московський проф. А. Пипін признається, що українська література цілком опанувала з XVII ст. літературне життя Московщини. ІІисьменик А. Салтиков підтверджує, що московська літературна мова довгий час була дивовижною мішаниною українських, німецьких та інших первнів і цілком відірваною від московської народної. Щойно А. Пушкін (а це ж з XIX ст.) почав вводити первні народної мови.

Основа нації — її мова починає народжуватися щойно в X ст. Літературна починає творитися не з власної народної, а запозиченням у чужинців і т. п. убивчі для московської брехні про «три Русі» історичні факти — москвини старанно замовчують, висуваючи натомість прерізні теорії про існування в Московщині якихось праслов’янських племен до Р. X. Навіть якби такі і були, то в тому дикому, відірваному від культурного світу пралісі ті гіпотетичні праслов’янські племена не могли б розвинути культуру і мову, вищу за тубильну фінську. Отже, несила їм накинути свою мову фінам, бо ж накидають завжди культурно сильніші культурно слабшим. Більше того, ті гіпотетичні праслов’яни в Московщині, мабуть, самі піддавалися угрофінським впливам, на що натякає офіційно зареєстрований факт, що навіть у XIX ст. москвини, яких уряд оселював у Сибіру серед угрофінського населення, вже в другому поколінні забували свою московську мову, а говорили тубильною угрофінською. Гірше того — переймали не лише мову, але й віру (поганську) та звичаї тубільців. Для порівняння пригадаймо факт, що московський уряд свого часу оселив в Україні кількадесят сіл москвинів. Ті москвини за пару сот літ життя в Україні, оточені українськими селами, не лише ані на дрібочку не зукраїнилися, але навіть не перейняли від українців жодних культурних звичаїв. Коли місцева українська адміністрація почала вимагати від них додержуватися елементарних санітарних приписів, то вони воліли повертатися до Московщини чи виїздити до Сибіру, а не коритися звичайним вимогам чистоти. Також варто тут зауважити, що протягом тих сот літ не було ані одного українсько–московського шлюбу в тих селах. Так дуже гидилися наші селяни москвинами (в протилежність до інтелігенції).

Ніякий або дуже малий вплив на угрофінів з боку тих гіпотетичних праслов’янських племен в Московщині підтверджує також факт надзвичайно повільного слов’янщення москвинів. Аж в XIX ст. в Московщині були сотки сіл, яких населення не говорило московською мовою. Московський етнограф В. Даль каже, що він здибав село 80 кілометрів від Москви, в якому селяни не розуміли московської мови. Подумайте! Лише 80 км від столиці в XIX ст. За тисячу років не те що не послов’янщилися, але навіть мови слов’янської не перейняли. Де ж є вплив тих мітичних праслов’янських чи слов’янських племен в Московщині?

За часів, коли москвини щойно починали ліпити так–сяк докупи свою мову, українці вже мали своїх власних письменників, що писали теологічні та філософські твори. Напр., митрополит Іларіон (1051), митр. Клим Смолятич (1147–1155), єпископ Кирил Турівський (1130–1182), Данило Паломник, невідомий на ім’я автор «Слова о полку Ігоревім», Г. Смотрицький (1587), X. Філалет (1596–1608), І. Вишенський (помер 1625), К. Стовровецький (1620), Е. Плетенецький (1617), 3. Копистенський (1620), JI. Зизантій (1626), митр. П. Могила (1596–1647), С. Косов (1653), Й. Галятовський (1659), JI. Баранович (1666), Ф. Софонович (1667), А. Родивиловський (1676), С. Мокрієвич (1697), Д. Туптало (1689–1705) та десятки інших. За цей останній час в Московщині вийшло ЛИШЕ три книжки. Коли московський нарід ЩОЙНО народжувався, український ВЖЕ був понад тисячу років найкультурнішим народом Европи (про це — в ІІ–ій частині цієї книжки). Отже, бачимо ясно, що московські теорії про «общєє дастаяніє», про «трі Русі», про спільне походження «вєлікаросав, маларосав, бєларосав» і т. п. є ніщо інше, як традиційне московське «ловкасть рук і нікакова машєнства».

Якщо московський нарід не мав сили нічим допомогти в будові Київської держави та її культури, то, може, провідна верства, еліта московського народу щось зробила, чей же вона походила з України? Відповідь на це дають історичні факти.

Вже перші київські володарі — Ігор, Святослав, Володимир Великий, Володимир Мономах — мусили висилати карні військові експедиції на Московщину, щоб приборкати московські племена, що ворохобилися і не хотіли платити державних податків Києву. Так само вже перші московські князі, хоч і були з київського роду Рюриковичів, відразу почали боротьбу проти Києва. Суздальський князь Юрій Долґорукій, захопивши київський великокняжий престіл, обсадив Київ та інші українські городи залогами своїх суздальців (пізніше місцеве населення винищило їх упень). Його син Андрій Боґолюбскій, що народився і виріс вже в Московщині, основно зруйнував Київ в 1169 році, пограбувавши з церков ікони, книжки, дзвони, церковний посуд, перебивши половину населення міста і запаливши його з чотирьох боків (1169–1917 — старенька традиція!). Перед тим, в 1018 році, Титмар Мерзебурзький писав, що Київ мав тоді 400 церков, 8 базарів і незчислиму кількість населення. А. Боґолюбскій так основно знищив Київ, що наш літописець зауважує: «Татари не мали вже що нищити» (вони нищили Київ 70 років пізніше).

Всіх московсько–українських війн за доби Київської держави було одинадцять, отже, одна припадала на кожні 30 років. Московські історики малюють ті війни як внутрішню боротьбу поміж князями (за теперішньою термінологією — «гражданская»). Так само і війну між Україною і Московщиною в 1918–22 роках називають «гражданскою», с. т. внутрішньою війною одного народу. Знову бачимо тут «наукове» шахрайство, бо ж за своїм внутрішнім ЗМІСТОМ І НАСЛІДКАМИ війни Київської доби і війна 1918–22 рр. були НАЦІОНАЛЬНИМИ війнами двох ворожих націй. За Київської доби то були війни московських князів за свою державну незалежність від Києва. Війна 1918–22 рр. була війною українців за свою державну незалежність від Москви. Від 1169 року до сьогодні та війна не вгаває. Зрештою, московський патріот В. Ключєвскій (а також і М. Покровскій) основно доводить, що москвини й українці були у ВСІХ аспектах два цілком різні народи і що Московщина в ніякім аспекті не є спадкоємницею Києва. Вторує йому і московський професор права В. Буданов, який стверджує, що в законодавстві і в звичаєвім праві Московщини нема ані сліду київських законів, кодифікованих у збірнику законів Київської держави «Руській Правді». Чей же цих московських патріотів не можна підозрівати в українському шовінізмі, а радше — в московському.

Від першого дня заснування Москви і по сьогоднішній день між Києвом і Москвою точиться — в тій чи іншій формі — невпинна, вперта, завзята боротьба. Ніщо, ніяка сила не може цієї війни припинити, хоч би того і бажали обидві сторони. Не може, бо ця війна не є звичайним антогонізмом між двома націями. Це є далеко, далеко щось більше. Це є війна двох СВІТІВ, двох цілком протилежних і одна одну абсолютно виключаючих сил. Сил навіть не людських, але сил Всесвіту Сил Сотворителя Всесвіту і сил Руїнника Всесвіту. Сил Світла і сил Тьми. Сил Добра і сил Зла. Сил Любови і сил Ненависти. Сил творчих і сил руйнуючих. Сил Бога і сил Диявола. На якім боці є москвини — ми бачимо з поперед сказаного.

Вказуючи на Київ, прорік св. Апостол Андрій Первозванний: «На цих горах засіяє благодать Божа».

Св. апостол Андрій прозваний Первозванним, бо він перший став апостолом Христа. Він перший став у лави воїв сил Божих. Він, Первозванний, благословив Київ і поставив його першим в лави сил Божих.

Від першого дня свого заснування в непроглядній давнині праісторії і по сьогоднішній день Київ стояв, стоїть і — як прорік Христовий Апостол — буде вічно стояти в ПЕРШИХ лавах сил Божих.

ВІЙНА КИЇВ — МОСКВА — ЦЕ ВІЙНА СИЛ БОЖИХ З СИЛАМИ ДИЯВОЛА. Війна непримирима (див.: Д. Донцов «Від містики до політики»).

ДВІ СТІНИ зударяться —

ОДНА ВПАДЕ,

ДРУГА ДІСТАНЕТЬСЯ.

Б. Хмельницький




V МОСКВИНИ І ТАТАРИ | Українець і Москвин: дві протилежності | VII МОСКВИНИ І НІМЦІ