home | login | register | DMCA | contacts | help |      
mobile | donate | ВЕСЕЛКА

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add
fantasy
space fantasy
fantasy is horrors
heroic
prose
  military
  child
  russian
detective
  action
  child
  ironical
  historical
  political
western
adventure
adventure (child)
child's stories
love
religion
antique
Scientific literature
biography
business
home pets
animals
art
history
computers
linguistics
mathematics
religion
home_garden
sport
technique
publicism
philosophy
chemistry
close

реклама - advertisement



Частина п’ята

Початок XV століття

Посол англійського і французького королів Гілльбер де–Ланноа


І. Україна–Русь в кінці XIV — на початку XV століття


Применшувати вплив Великого Литовсько–Руського князівства на розвиток українського етносу—давня традиція історії. Цю хибну традицію нам нав’язали імперії, спочатку — Річ Посполита (Польща), а пізніше — Московія (Російська імперія). Традиція применшувати роль та значення ВКЛР (Великого князівства Литовсько–Руського) залишилася до сьогодні. Науковці не бажають переосмислення брехливих постулатів. З ними їм легше рухатися старою, наїждженою дорогою. Головне — не треба переосмислювати минуле і шукати щось своє. За них уже подумали в Москві.

На що ми не звертаємо увагу, вивчаючи період 1320–1569 років?

Починаючи з XIII століття, Ватикан кинув проти нехрещених язичників (народів) Європи свої ударні сили — Орден хрестоносців (Тевтонський орден) та Орден мечоносців (Лівонський орден).

«Майже всі племена та народи, що проживали поблизу Балтійського моря між західною та візантійською цивілізаціями, — поморські слов’яни, пруси, ятвяги, ліви, курші, земгали, латвійці, ести (естонці) й фіни — були завойовані і мали підкоритись нападникам» [83, с. 12].

І ще один незаперечний факт:

«…Захід не визнавав за племенами і народами язичників права на самостійне політичне існування та хрещення» [83, с. 12].

Звичайно, якби не спротив, який вчинили литовці ще у XIII столітті (та пізніше) Тевтонському ордену, то уже до кінця XIII століття ці ордени об’єдналися б на захоплених балтійських землях та розпочали виконання другого завдання — вихрещення «схизматів» (що означає — православних русів, тобто в сучасному розумінні: українців та білорусів) у католицьку віру. Ніколи не забуваймо, що й це завдання стояло перед Орденами. Тому об’єднання сил Литви, Білорусії та України на початку XIV століття стало позитивним кроком для усіх трьох народів.

На ті часи (середина XIII століття) Литва уже втратила майже всі свої етнічні землі (жемайтію) і відійшла на землі русів (сучасна Білорусія), залучивши русів Великого Галицько–Волинського князівства до протистояння ордену.

Ордени не просто захоплювали чужі землі (нехрещених народів), вони на тих землях вогнем і мечем винищували людей, спалювали поселення та зводили свої муровані замки. Тільки «протягом першого десятиліття завоювань (1231–1242 роки) збудували… (в одній. — В. Б.) Пруссії 20 мурованих замків» [83, с. 37].

Ці факти засвідчені документально.

У книзі українських, білоруських і литовських істориків «Грюнвальдська битва — битва народів» 2010 року видання, наведена «Карта–схема замків Тевтонського ордену, розподілених між Ягайлом і Вітовтом», де вказано 97 замків, 25 з яких відійшли до Польщі (Ягайло), 6 до Великого Литовсько–Руського князівства (Вітовт) і 66 залишилися у володінні Ордена. Це лише невелика картина руху Тевтонського ордену в Прибалтиці.

Тобто нас, русичів (українців), чекала доля Балтійських народів. І не слід забувати, що всі звірства у ті далекі часи чинилися з благословіння Ватикану. Хоча слід зазначити, і цо такими були й усі інші релігійні конфесії. Тому новостворене Велике Литовсько–Руське князівство стало буфером, яке зупинило наступ католицизму на схід та прийняло на себе весь його удар. Що, в першу чергу, позначилося на правлячій еліті держави — вона була вся окатоличена. Першими прийняли католицьку віру литовські князі, за ними — білоруські й українські. Останнім здався український князь Василь (Констянтин) Острозький, який дозволив свого старшого сина охрестити в католицьку віру. Згодом молодших синів Василя Острозького католики отруїли. Так український народ вперше, але не востаннє, втратив свою правлячу еліту. Однак, залишаючись переважно у православній вірі, народ породив нову керівну еліту — козацьку. Але то вже інша розмова.

Як пише сучасний білоруський історик Ігор Марзалюк: «вже на початку свого утворення ВКЛ було не тільки литовською, а й білоруською державою. Білоруські землі увійшли до її складу переважно мирним шляхом» [83, с. 15].

І то правда. Що цікаво, литовський і український історики, які є співукладачами тієї книги, не заперечили білоруському професорові. Але нам відомо, що південні терени сучасної Білорусії, а також центральні, західні та східні зі своїми князівствами (Пінське, Берестейське, Мозирське, Слуцьке, Новогрудське, Слонімське, Дорогочинське тощо) так чи інакше у XIII столітті входили до Великого Галицько–Волинського князівства.

Тому, звичайно, під тиском Тевтонського ордену з півночі та Золотої Орди зі сходу й півдня, вони змушені були об’єднуватися. Немає нічого дивного, що об’єднання відбувалося переважно мирно–примусовим шляхом. Таке відбувалося і на теренах Білорусії, і на північних теренах України. Хоча, звичайно, окремі князі чинили опір. Було й таке.

Головною причиною, чому український народ не чинив серйозного опору, була тактика Великого Литовського князя: «старовину не руйнуємо, новин не вводимо» [52, с. 10].

«Вони залишали старі структури князівств… і навіть перейняли деякі форми громадської і державної організації…» [52, с. 10].

«Як би там не було, в культурі ВКЛ довгий час домінував православний регіон. Князі… хрестилися за православною вірою і переймали мову та культуру підлеглих, тому що язичницький потенціал їх самих не був великим. Литовці знайшли на Русі муровані церкви і монастирі, в них — живопис, зібрання церковного мистецтва і письма, а головне — ченців, що вміли писати… і мали вже з XI ст. написані Остромировське і Туровське євангелія… Це свідчить, що литовська язичницька культура не могла нав’язати інтим ані мови, ані культури, ані релігії… (Тому. — В. Б.) в канцелярії правителів ВКЛ,…почала домінувати мова, що її іноді називають “староукраїнською”, іноді — “старобілоруською”…» [52, с. 11–12].

Тобто залишався свій удільний правитель, свої закони, своя мова і своя стара церква, в той час коли сили проти ворогів подвоювалися–потроювалися. Немає значення, як те чи інше руське (українське) удільне князівство було залучено до спільної Литовсько–Руської держави, головне — для українського (руського) народу те явище було позитивним. І так було до польсько–литовської унії 1569 року.

Уже за часів Великого князя Ольгерда (1345–1377) Велике Литовсько–Руське князівство стало домінуючою державою Східної Європи. Саме за часів великого Литовсько–Руського князя Ольгерда відбулася знаменита Синьоводська битва, коли правобережні українські землі від Канева і Білої Церкви до Чорного моря відійшли від золотоординських ханів до володінь ВКЛР. Головне, що давня українська (руська) земля Поділля стала князівством, отримавши своїх правлячих князів — Каріатовичів.

З утворенням нової держави — Великого Литовсько–Руського князівства, український народ почав відвойовувати у Золотої Орди свої давні корінні землі. Хоча, тепер уже із Заходу, почала нависати реальна небезпека від Польщі.

Як би ми не ставилися до нащадків славетного роду Данила Галицького, а шанувати слід усіх. Ми уже дослідили, що той правлячий рід руських (українських) князів не переривався після синів онука Данила — Юрія — Андрія та Лева II. У тих праонуків славетного Данила, був брат Дмитро, якого викинули із роду Галицьких, розірвавши таким чином родинний ряд. А у Дмитра був син — Данило — князь Холмський, що засвідчено історичними документами. Оскільки ж у XIV столітті ні польський король Ягайло, ні Великий Литовсько–Руський князь Вітовт (1392–1430) не мали права надання князівського титулу, то князями ставали тільки народжені від князя. Отож, Дмитро теж був князем, хоча його сина Данила уже відносять до роду Острозьких. За велінням московитів.

Найтяжчі роки представники князівського роду Галицьких пережили у 1340–1376 роках, тобто за часів князя Дмитра (помер у 1349 році) та його сина Данила (помер 1376 року).

Остання дата є офіційною і наводиться у підручниках: «Данило з Острога, князь Холмський (помер у 1376 р.)» [65, с. 69].

Цікаво зазначити, хоча надзвичайно обережно, але сьогоднішня професура уже дозволяє собі говорити навіть таке:

«За власною генеалогічною легендою, Острозькі походили від волинської гілки Мономаховичів–Романовичів, нащадків Романа й Данила Галицьких. Такої самої думки дотримується і багато істориків–генеологів, незважаючи на брак конкретних доказів спорідненості між останніми Романовичами і першим документально зафіксованим 1340 р. острозьким князем — Данило з Острога (Daniel de Octrow)» [65, с. 68].

Тобто самі Острозькі вели свій родовід від Данила Галицького та його батька — Романа і, як бачимо, нічого не вигадували. А це головне, щоб там не закидали до нашої історичної науки «одностойники» так званих московських істориків.

Абсолютно не зрозуміло: як Данило з Острога — (став) князем холмським? Колись потрібно пояснити і цю метаморфозу. Часи московського свавілля в перебріхуванні української історії закінчилися.

Заслуга князів Дмитра та Данила полягає в тому, що в найважчі часи існування свого роду вони не дали йому зникнути з історичної арени і загубитись на дорогах життя. Нащадки кращого роду князів Русі (України) — Галицькі не мали права на забуття.

Слід розуміти, що у взаємній допомозі були зацікавлені як українські, так і литовські князі. Бо підняти український народ на боротьбу зі спільними ворогами могли тільки українські князі, як литовський народ—литовські. У перші роки існування спільної держави Великого Литовсько–Руського князівства в ньому продовжувало існувати як складова частина Галицько–Волинське князівство (до 1384 року). Після смерті (1349 рік) праонука Данила Галицького—Дмитра, польський король Казимир загарбав Львів і Галичину, мотивуючи спадковим правом на престол. Після 1349 року до руської держави входило Волинське князівство на чолі із Любартом Гедиміновичем та всі інші, за винятком Галицького. З приходом до влади у Польщі Ягайла (Великого Литовського князя, одруженого з польською королевою Ядвігою, 1385 рік), ав Литві — Вітовта (1392 рік), які прийняли католицьку віру, в державі ВКЛР склалася ненормальна ситуація, коли головні руські князівські трони (Львівський і Володимирський) посіли литовці та поляки–католики. Звичайно, проти цього становища різко виступили руська митрополія і рід великих князів Галицьких (на той час — Федір Острозький — син князя Данила).

Ось чому українська професура сьогодні визнає:

«Як би там не було, невдовзі Владислав — Ягайло починає систематично обмежувати права Любартового нащадка (на Волині. — В. Б.). Передовсім, він виводить з–під його влади найвизначнішого з–поміж васалів—князя Федора… (Галицького. — В. Б.). Потім він відбирає у Федора Любартовича осереддя його володінь — Луцьк, передаючи його в управу тому–таки Федору Острозькому (Галицькому. — В. Б.). Згодом син Любарта втрачає й решту батьківських земель — натомість Острозькі швидко ідуть угору» [44, с. 188].

Із подальших свідчень посла англійського та французького королів Гілльбера де–Ланноа до Великого князя Вітовта ми дізнаємося, що у 1421 році князь Федір Острозький був другою людиною у Великому Литовсько–Руському князівстві і тільки цих два князі (Вітовт і Федір) влаштували йому прийом у державі.

У часи Великого князя Вітовта та його соратника князя Федора Галицького (Острозького) відбулися дві важливі події, в яких обидва брали особисту участь. Це — битва на річці Ворскла 1399 та Грюнвальдська битва 1410 року. Коротко про далекі події ми зобов’язані згадати. Отож.


Битва на річці Ворскла (1399 рік)


Не приступаючи до розгляду битви та причин, що її спричинили, зазначимо: виклад цього матеріалу в сучасній українській історичній науці не відповідає дійсності. Матеріал сфальшований польськими і російськими імперськими істориками в давні часи, і та давня імперська фальшивка гуляє по історичних сторінках досі. Хто хоче більше дізнатись про першопричини тієї битви, автор пропонує звернутися до книги «Москва Ординська» (том II, частина друга, Цар (хан) Тохтамиш).

Не будемо знову розповідати про події, які передували та призвели до битви. Зазначимо тільки: Великий Литовсько–Руський князь Вітовт усі роки свого правління (1392–1430) у всіх чварах Золотої Орди завжди підтримував хана Тохтамиша, а після його загибелі (1407–1408 рік) — синів хана: Джелал–ад–діна, Керим–Берди, Кепек–хана та Жаббар–Берди. Саме ці сини хана Тохтамиша по черзі посідали царський трон Золотої Орди з 1410 по 1419 рік, конкуруючи зі ставлениками темника Едігея. Йшла жорстока боротьба за царський трон золотоординського хана. Ворожі сторони у Золотій Орді очолювали, з одного боку, — хан Тохтамиш, якого підтримував Великий Литовсько–Руський князь Вітовт, з другого, — Мангитський темник Едігей, до 1402 року підтримуваний еміром Тамерланом (Тимуром).

Саме в контексті тієї боротьби за владу в Золотій Орді й слід розглядати битву на річці Ворскла 1399 року. Тому у тій битві програв не князь Вітовт, який лише допомагав ханові Тохтамишу. Російські й польські історики завжди подавали битву як розгром князя Вітовта. Польський хроніст Ян Длугош в оповіді про битву вихваляв поляка Спитка, історики–московити вихваляли геніальне керівництво Едігея та Тимур–Кутлука. Знаменитий М. М. Карамзін договорився до такого: «Ни Чингисхан, ни Батый не одерживали победы совершеннейшей. Едва ли третья часть войска Литовского спаслася. Множество Князей легло на месте… Хан Тимур Кутлук гнал остатки неприятельского войска к Днепру, взял с Киева 3000 рублей… в откуп, а с монастыря Печерского 30 рублей, оставил там своих Баскаков…» [13, Т. V, с. 92].

Брехали, як бачимо, надзвичайно потужно. Навіть татарських баскаків у 1399 році до Києва посадили. От тільки занадто маленькі суми викупу задекларували: «…с Києва 3000 рублей.., а с монастыря Печерского… 30 рублей».

Нагадаємо, що останній золотоординський хан Улу–Мухаммед через 46 років (1445 рік) за одну голову московського князя зажадав «200 тысяч рублей».

Послухаємо:

«О тяжести “откупа” можно судить по записи в Новогородских летописях. Согласно второй новогородской летописи, взял царь Махмет (Улу–Мухаммед. — В. Б.) откупа на великом князе двести тысяч рублей» [30, с. 255].

Отака «дорога голова» Московського князя. А в Русі зі всього Києва зібрали тільки «3000 рублей», попри те що «розгром Вітовта був цілковитий», і «едва ли третья часть войска Литовского спаслася».

У 1401 році «Вітовт… відновив контроль над Причорномор’ям. Уже в 1401 році в Босфорі бачили київські торгові кораблі…» [83, с. 89].

Щось не в’яжеться опис «страшного розгрому Вітовта на Ворсклі» з достовірними фактами тих часів. Звернімо увагу ще на один надзвичайно цікавий опис історичних подій 1406–1408 років. За свідченням російських істориків: московський князь тих часів Василь Дмитрович «и знаменитый Эдигей, сподвижник Тамерланов, победитель Витовта,… находились в дружеских сношениях…»[13, т. V, с. 103].

Не зважаючи на ці дружні відносини, московський князь Василь Дмитрович прихистив двох синів хана Тохтамиша — найлютіших ворогів Едігея. І навідріз відмовився вигнати їх, навіть під загрозою удару по Москві. Отож, восени 1408, темник Едігей рушив на Москву, щоби покарати московського князя Василя за непослух щодо синів Тохтамиша.

Московський князь, за оповідями «російських літописів», нібито у вересні місяці «стояв на Угрі» з військом проти війська князя Вітовта.

«Врешті–решт, Вітовт і Василій (Московський. — В. Б.) зі своїми військами зустрілися 1 вересня (1408 року. — В. Б.) на річці Угрі. Простоявши доволі довго, обидва правителі підписали мирну угоду» [83, с. 90].

Зрозуміло: обидва знали, що золотоординське військо рухалося на Москву і очолював його особисто Едігей.

Уже в листопаді татари Едігея були під Москвою, а в грудні спалили її вщент.

Отож, московська історія вигаданим «страшним розгромом Вітовта» на річці Ворскла намагалася хоча б частково приховати події навколо Москви 1400–1408 років. Бо таких битв, як на річці Ворскла, впродовж 1396–1406 років хан Тохтамиш провів багато — майже всі з допомогою воєнних сил князя Вітовта, і, як правило, перемагав. Хоча були й поразки, і не одна. Звернімо увагу: темник Едігей у 1408 році, спаливши вщент Москву та зруйнувавши все московське князівство, знищив та вивів з князівства більше мільйона чоловік. Послухаємо:

«Счастлив, кто мог спастися бегством! Не было ни малейшего сопротивления. Россияне казались стадом овец, терзаемых хищными волками… Пленников связывали и вели, как псов, на смычках, иногда один татарин гнал еред собою человек сорок…» [13, т. V, с. 105].

Звичайно, таку страшну картину московитам треба було чимось загородити. Та головне навіть не це. Московське князівство після страти у 1392 році Московського князя так званого Дмитрія Донського (він же Сарихозя), стало домовим улусом хана Тохтамиша. Ось чому так лютували Едігей та його воїни — мангити проти родів хана Тохтамиша — ширинів, баринів, аргинів. Роди ворогували між собою давно.

Але темник Едігей у 1408 році абсолютно не чіпав Великого князя Вітовта, який із своїм військом стояв за річкою Угрою, 150–180 кілометрів від Москви. Що здається більш ніж дивним. Бо разом із військом князя Вітовта стояли за Угрою і тумени старшого сина Тохтамиша Джалала–ад–діна, за російськими джерелами — Зелені–Салтана. Між іншим, саме старший син Тохтамиша Джалал–ад–дін зі своїм братом Керим–Верди у 1407–1408 роках перебували в Москві.

Отак, замість рядової битви хана Тохтамиша на річці Ворскла у 1399 році, ми були змушені дещо розширити нашу розповідь, щоби дізнатися що до чого.


Грюнвальдська битва 1410 року


Ця битва 1410 року «зламала гегемонію Тевтонського ордену», після якої він уже відновитися не зумів. І хоча Велике Литовсько–Руське князівство і Польща ще не раз після 1410 року протистояли ордену, але доля його все ж таки була вирішена Грюнвальдською битвою.

«За Торунським миром 1411 р. він (Тевтонський орден. — В. Б.)… повернув Польщі Добжинську землю. За Вітовтом було визнано довічне право на Жемайтію, котра остаточно відійшла до складу Великого князівства Литовського у 1423 р. Невдовзі союзники отримали важливу моральну перемогу над Орденом, переконавши учасників Констанцького собору (1414–1418 рр.), що татарська політика Вітовта узгоджується з настановами християнської церкви» [44, с. 267].

Як розуміють читачі, на Констанцькому соборі католицької церкви йшлося про союз ВКЛР і Золотої Орди проти спільних ворогів на заході і сході та залучення до Грюнвальдської битви татар хана Джалал–ад–діна — старшого сина Тохтамиша. Про це поговоримо пізніше.

Цій битві присвячено розділ у книзі «Москва Ординська» (том II), тому недоречно вдруге аналізувати матеріал. А от на аспектах, яких ми не торкалися у тій книзі, зупинимося.

Так от, автор стверджував і продовжує триматися тієї думки, що воєнна сила Великого Литовсько–руського князівства у Грюнвальдській битві була найбільшою.

Хоча за офіційними даними військові сили у битві складалися таким чином:

«15 липня 1410 року об’єднане польське (50 хоругв) і литовське (40 хоругв) військо та військо Тевтонського Ордену (51 хоругва) вишикували свої лави одне навпроти одного на полях поблизу села Грюнфельд (нині Грюнвальд)» [83, с. 11].

Тобто 90 хоругв об’єднаного війська виступили проти 51 хоругви Орденського війська. За твердженням литовського професора Алфредаса Бумблаускаса, співвідношення між військами становило приблизно 2:1. Такої думки дотримується й світова історія. Що, певно, відповідає дійсності. А от далі розпочинається фантастика, пов’язана з тиском католицької церкви на Польщу та Литву, що й призвело до викривлення даних щодо литовсько–русько–татарського війська.

«Уже влітку 1410 року починає формуватися ідея, що Грюнвальд — це перемога нехрещених. Єпископ Познанський Альберт одразу ж після Грюнвальдської битви, 29 липня 1410 року, пише польським представникам при Папській курії, інструктуючи, як боротися зі скандалом, який виник відразу після битви, що Ягайло здобув перемогу за допомогою язичників, — язичниками називаються не литовці, а лише татари і русичі… Король Угорський і намісник Священної Римської імперії Сигізмунд Люксембурзький у своєму циркулярі від 20 серпня до дворів європейських держав повідомляє про розгром Ордену як про перемогу язичників — Орден розбили литовці, русичі, жемайтійці і татари, а поляки навіть не згадуються. Цим циркуляром монархи Європи заохочуються надати допомогу Орденові або навіть зібрати сили для хрестового походу.. На Заході поширювались пасквілі про «несправжню» перемогу Вітовта і Ягайла, бо вони здобули її, задіявши язичників,«схизматиків» і «сарацинів» (тобто татар–мусульман)» [83, с. 128].

Звичайно, під таким шаленим тиском католицизму у Польщі та Литві з’явилися праці, які звели нанівець участь у битві всіх отих «язичників, схизматиків і сарацинів», навіть участь Литви у битві звели, по суті, до умовної. Та навіть це не влаштовувало агресивних носіїв «чистого католицизму». Вони подали скаргу–звинувачення (Тевтонський орден) на поляків на розгляд Констанцького церковного собору за передачу ворогам воєнних секретів та таємниць. Над Польщею і ВКЛР нависла загроза Хрестового походу Європи. Послухаємо дещицю із тієї давнини:

«У декілька років пізніше на соборі у Констанці записаному звинуваченні Тевтонського ордену полякам сказано, що ті навчили язичників (тобто військо ВКЛ) християнського військового мистецтва, і, завдячуючи їм, язичники мають сучасні пластинчаті лати, забезпечені великими військовими кіньми, а їхні клини («spitczen») ні в чому не поступаються християнським клинам. Оскільки невірні, про яких тут говоримо, тепер скрізь з’являються з пластинчатими латами, з кіньми та іншою військовою зброєю озброєні, також ми досвідчилися, що у походах та на урочистих показах (їхні клини) не менші і не менше прикрашені, ніж клини Християнських військ, і вони тепер щоденними вправами у християнській школі навчилися військового мистецтва, яким пізніше могли б перемогти християн» [83, с. 94–95].

То було звинувачення у зраді. Звичайно, були й інші звинувачення. У польського короля зажадали пояснення.

Від Тевтонського ордену (а то представники еліти всіх західно–європейських держав), на Констанцькому соборі звинувачення Ягайлові пред’являли уцілілі, живі лицарі Грюнвальдської битви, які усе бачили своїми очима. Таким свідкам Тевтонського ордену довіра членів собору була цілковитою. Отож, польський король Ягайло та його двоюрідний брат Вітовт (Великий князь Литовсько–Руського князівства) були зобов’язані направити на Констанцький собор католицької церкви відомих Європі людей, яким би Європа і Рим повірили. І вони таких людей знайшли у Великому Литовсько–Руському князівстві.

Але спочатку невелике пояснення: «Констанц (Konstanz), город на юге ФРГ, в земле Баден–Вюртемберг. Расположен на Рейне, у Боденского оз(ера)… Место заседаний Констанцского собора» [25, т. 13, с. 49].

Отож, представники Великого Литовсько–Руського князівства в кінці 1417 року вирушили на Боденське озеро, на Констанцький собор (1414–1418) в супроводі «пишної депутації з 300 русинів, литовців, волохів і татар» [44, с. 274].

На мою переконливу думку, сьогодні в Україні немає людей, які б були знайомі зі всіма матеріалами та рішеннями Констанцького собору (1414–1418), хоча багато із тих рішень стали доленосними у нашому житті.

Отож, про тих людей.

Митрополит Григорій Цамблак. «…Великий князь литовський Вітовт звернувся до Патріарха з проханням поставити на литовські єпархії окремого митрополита — племінника Кипріяна Григорія Цамблака. Однак у Константинополі йому не тільки відмовили, а й відлучили Цамблака від церкви. Втім це не зупинило Вітовта: Григорія Цамблака висвятили у митрополити… собором місцевих єпископів, який відбувся у Новогрудку (1415 р.). У процедурі висвячення брали участь архієпископ полоцький та єпископи смоленський, чернігівський, луцький, володимирський, перемишльський, холмський і туровський» [44, с. 270].

У Великому Князівстві, в столиці Вільно, для митрополита, за наказом Вітовта, побудували величний храм і митрополичу резиденцію у «руській стороні». Ця митрополича юрисдикція існувала у Вільно «до самого кінця XVIII століття» і була ліквідована за наказом Катерини II.

Митрополит нагадав учасникам собору, що православна київська гілка християнської релігії є канонічною, бо заснована у 988 році, в часи єдиної християнської церкви. «Цамблак також заманіфестував свої наміри на аудієнції у папи Мартіна V, закликавши його форсувати справу унії, укладання якої сприяли настрої, що, за словами Цамблака, запанували на Русі та у Візантії (останнє засвідчили представники візантійського імператора Мануїла, котрі також прибули на собор)» [44, 275].

Отож, пропозиція митрополита Цамблака відповідала думкам руської знаті тих часів, візантійських ієрархів та керівників держав — Вітовта і Мануїла.

«У Констанці, по суті, вирішувалась доля православ’я у Литовській державі» [44, с. 275].

І, як бачимо, те рішення було позитивним. Та якщо історики з великим задоволенням розповідають про митрополита Григорія Цамблака, його виступ на соборі та рішення Констанцького собору щодо православної церкви на теренах Русі (України), то щодо виступів інших учасників собору від Великого князівства зберігається повна таємниця. Навіть прізвища учасників, окрім митрополита, історики не афішують. Допоможемо й цю таємницю російської історичної науки розкрити. Вперше мені довелося прочитати про учасників Констанцького собору в історичній повісті Романа Іваничука «Черлене вино» десь у 1978–1980 роках. Звичайно, в часи радянського соцреалізму автор не міг написати усю правду про ті часи. Але вже сам позитив його праці у тому, що автор розкопав в архівах імена учасників собору і засвітив їх перед світом. Особи такого рангу, про які ми далі поведемо мову, прогулятися на Констанцький собор не їздили. Кожен із них мав якесь особисте завдання, яке зобов’язаний був вирішувати на соборі. Оприлюднимо імена князів Великого Литовсько–Руського князівства, які за наказом, скоріше, польського короля Ягайла були на Констанцькому соборі. На наше переконання, їхнім завданням і було зняти звинувачення Тевтонського ордену з польського короля Ягайла у передачі секретів озброєння і тактики ворогам християнського світу, а отже — Тевтонського ордену, та з Великого Литовсько–Руського князя Вітовта по залученню до боротьби з католиками, а отже — ордену, «схизматів» і «сарацинів». Ось їхні імена:

1. Князь Свидригайло — брат Ягайла.

2. Князь Василь Красний — нащадок королівського роду Данила Галицького.

3. Князь Олександр Туровський — учасник Грюндвальдської битви.

Пояснимо, чому саме ці князі були відправлені на Констанцький собор знімати звинувачення з Ягайла та Вітовта перед католицьким світом.

То були знані й шановані люди в Європі.

Князь Свидригайло (1373–1452). Молодший брат Ягайла. Мав надзвичайно дружні стосунки із Тевтонським орденом.

Польський хроніст Олександр Гвоньїні (1538–1614) у праці «Хроніка Європейської Сарматії» згадував такий факт:

«Року 1403 послав польський король Владислав (Ягайло. — В. Б.) до брата Свидригайла в Пруссію, щоб він покинув пруссів і до нього прибув, забажав дати йому Подільські, Жидачівські, Стрийські країни, Стобнище, Шидлов, котрі приносять щорічно півтори тисячі гривень. Свидригайло це прийняв, але був непостійним і, прийнявши, погордив цим, схилився до пруссів. Він чинив велику шкоду в Литві…» [17, с. 134].

Після цього пояснення стає зрозуміло, чому польський король Ягайло жадав бачити від свого імені на Констанцькому соборі брата Свидригайла. Треба думати, що саме король був ініціатором звільнення Свидригайла із Крем’янецького замку, куди того запроторив Вітовт і тримав довгих дев’ять років за зраду.

Свидригайло не брав участі у Грюнвальдській битві. І саме така людина була потрібна Ягайлові на соборі. Звичайно, перед поїздкою на Констанцький собор брати мали розмову, і Свидригайло отримав надійні гарантії на майбутнє від польського короля. Про що свідчать подальші події.

Князь Василь Красний (Острозький). Про цю людину в українській історичній літературі майже не згадується. Хоча, на нашу думку, саме князь Василь Красний остаточно навернув свій князівський рід до православної релігії та до відстоювання інтересів руського (українського) народу. Князь Василь мав прізвисько — Красний. А це в народі ознака не так краси, як розуму, доброти, порядності, освіченості, здоров’я тощо. Є всі підстави вважати, що князь Василь Красний мав європейську на ті часи освіту. Скоріше за все, він закінчив Празький (Карлів) університет.

Лицар Гілльбер де–Ланноа через 3 (три) роки (1421) сприйняв це прізвисько без жодного застереження, навівши його у європейському звучанні — Гедігольд. Треба думати — такий переклад (Василь Красний–Гедігольд), нічого не пояснюючи, зробив не особисто лицар, а йому за столом, у «руського князя», пояснили, що так величали князя на Констанцькому соборі освічені мужі церкви. Чому й Гілльбер де–Ланноа сприйняв це слово без застереження, бувши, як побачимо далі, віруючою людиною.

Василь Красний належав до оточення Великого князя Вітовта, тому на Констанцькому соборі, в першу чергу, захищав інтереси Великого князя.

Князь Олександр Туровський (Ніс). Це теж один із руських князів–патріотів. У Грюндвальдській битві брали участь старші представники майже усіх руських князівських родів. Серед них князі Туровські й Острозькі: Олександр і Федір.

Олександр Туровський був на Констанцькому соборі представником учасників Ірюнвальдської битви від литовської сторони. І, певно, свідчення Василя Красного і Олександра Туровського були переконливі, якщо члени Констанцького собору відхилили звинувачення Тевтонського ордену до Великого Литовсько–Руського князя Вітовта. А що сталося саме так, про те свідчать подальші історичні події в Європі.

Так Тевтонський орден програв удруге.



II. Посол Гілльбер де–Ланноа


У 1421 році до Литовсько–руської держави навідався посол королів Англії і Франції Гілльбер де–Ланноа. Він відвідав столицю й двір Великого князя Вітовта, який правив державою та описав свої відвідини Львова, Кам’янця, потім другого Кам’янця (на Поділлі), згодом Білгорода–Дністровського і врешті Криму. І хоча матеріал королівського посла Гілльбера де–Ланноа давно опублікований, а деякі витяги з нього перекладені російською мовою, українські науковці практично ніколи до нього не зверталися. А повного перекладу щоденників Гілльбера де–Ланноа ні російською, ні українською мовою немає.

Уявити не можу, чому українська професура так байдуже поставилася до такого достовірного історичного джерела початку XV століття. Тут може бути тільки одне пояснення: всі ті науковці не бажали працювати з достовірними джерелами, бо послуговувались відвертими російськими вигадками. Раз прилучившись до московської облуди, стали її заручниками на все життя. Цілковито з тієї ж причини вони не мали потреби вивчати матеріали давніх арабських та перських істориків і послів.

Наші науковці досі вважають стародавні арабські, перські та європейські першоджерела сфальшованими, а російські вигадки, компіляцію та відверту брехню не піддають найменшому сумніву. Мені вже не раз доводилося зустрічатись саме з такою логікою мислення істориків. Отож бовтатись у московському «історичному багні» будемо ще довго.

Та повернімося до праці Гілльбера де–Ланноа. Вперше в російській історичній літературі я натрапив на працю де–Ланноа, вивчаючи праці Павла Степановича Савельєва (1814–1859), який у 1850 році в журналі «Географические известия» опублікував невелику статтю «Путешествие в При–Балтийския страны, Великий–Новгород и Псков, совершенного рыцарем Гилльбертом де–Ланноа, в 1412–1414 годах».

Після цього я шукав та звертався до кожного твору, де була б якась згадка про Гілльбера де–Ланноа. Так натрапив на працю Ф. К. Бруна «Путешествия и посольства господина Гилльбера де–Ланноа, кавалера Золотого Руна, владельца Санта, Виллерваля, Троншиена, Бомона, Вагени; в 1399–1450 годах». Дослідження Ф. К. Бруна цінні тим, що паралельно подають текст оригіналу та російський переклад. Але вони не містять повного твору французького лицаря.

І врешті–решт вдалося знайти працю Ємельянова, опубліковану в «Киевских университетских известиях» № 8 за 1873 рік під назвою «Путешествие Гилльбера де–Ланноа в восточные земли Европы в 1413–1421 годах».

Це історичні документи. Про художню літературу зараз мова не йтиме. Всі названі дослідження пройшли жорстку цензуру з прибиранням історичних свідчень, суперечливих московському офіціозу. Тож копітка праця українських істориків із цим достовірним джерелом ще попереду.

Може виникнути запитання: чому автор збирається так багато уваги приділити невідомій в Україні людині? З великим задоволенням відповідаю: саме тому, що ця людина цілком неупереджена до давньої України–Русі, збираюся звернутись по його допомогу. Всі спогади людей, яких торкалися руки московських істориків часів імперії, чи то царської, чи то більшовицької, тим чи іншим чином сфальшовані. Вони подавались тенденційно й упереджено, з певним призначенням. Ось чому треба шукати нові достовірні історичні джерела.

Саме до таких, на мою думку, належать спогади барона Гілльбера де–Ланноа. Вони наведені з оригіналом тексту, тому можуть бути нами перевірені. І це зайвий раз пояснює, чому спогади в імперії не друкувалися в повному обсязі.

Особливої ваги вони набувають тому, що лицар відвідав та дещо розповів про українські землі і міста: Львів, Кам’янець на Поділлі, Білгород на Дністрі, Крим, Берестейщину тощо.

Гілльбер де–Ланноа особисто зустрічався та вів довгі таємні розмови з Великим Литовсько–Руським князем Вітовтом, із руським князем роду Острозьких, який на його честь давав банкет, із його родичем, якого величав руським князем Гедігольдом.

Нам слід запам’ятати: саме на так звану «Литовську добу» припадає початок формування сучасної української нації. Русичі–українці вже в ті часи позиціонували себе як окремий народ, як окремий етнос Русько–Литовської держави. І тримались вони тієї спільноти тому, що на її теренах панувала руська (українська) державна мова, сповідувалась християнська релігія їхніх предків, а народ та національні поводирі володіли спадковими правами. Не було в державі на 1421 рік національного та релігійного приниження українців. Великий Литовсько–Руський князь був обмежений державним Сеймом у своїй деспотії. Отож доки не існувало національного та релігійного приниження українців (русичів) у Великому князівстві, доти була стабільність у державі.

Та повернімось до спогадів лицаря Гілльбера де–Ланноа. Ми отримаємо відомості з перших уст: про українську землю, про її керманичів того часу. То були люди державницької думки, великого, всеосяжного кругозору, неабияких вчинків та гідного поступу. То були керманичі значної величі й мудрої голови.

Це московська рука пошматувала українську історію на окремі, непоєднувані кавалки: Велике Київське князівство, Литовську добу цілковитої порожнечі, Козаччину, «об’єднану Російську державу». І якщо нам дозволили дещо знати про своїх керманичів трьох із цих частин, то про наших національних поводирів, так званої Литовської доби, заборонялось знати будь–що. Нам сотні років втовкмачували в голови — то були зрадники й невігласи, які продались за гроші та перейшли слугувати Литві і Польщі. Запроданцями не вважали лише тих, хто служив Москві. Отака халепа набита в наші голови.

Якось мені довелось читати книгу про українську шляхту Литовської доби. Там досить влучно написано: «в цілому ж складалася парадоксальна ситуація: з одного боку, українська еліта ніби й існувала (бо її лають історики), а з іншого, — ніби й ні, бо “зрадила свій народ” (читай: автоматично перетворилась на польську)» [14].

Бачимо досить недолугу московську побрехеньку: ото московська правляча верхівка за часів Золотої Орди, з 1238 по 1505 рік, не була продажною та зрадницькою, хоча повзала біля ніг татарських ханів та проливала кров свого народу за їхньою вказівкою. Згадаймо хоча б Тверські та Новгородські погроми. А українська виявилася продажною, не національною, хоча подібного ніколи й не чинила.

Задумаймося: навіщо подібне вбивали в наші голови? Сотнями років. Саме спогади та оповіді великих свідків минулого та наші логічні роздуми з приводу тих свідчень можуть покласти кінець великій тенденційній московській облуді.

Наші забуті предки так званої Литовської доби достойні того, аби ми знали про їхні гідні діяння та їхню національну велич.


* * *


Гілльбер де–Ланноа походив із знатної, відомої фамілії Франції, що мала володіння у Фландрії й належала в ті часи до Бургундського герцогства (на кшталт нашого удільного князівства). Був наближеною особою до герцога та короля, бо двічі займав посаду губернатора, спочатку в Еклюзі (з 1416 року), потім — в Роттердамі (з 1426 року). Де–Ланноа став одним із перших кавалерів ордена Золотого Руна, заснованого Філіпом Добрим (1396–1467) — Герцогом Бургундським.

Гілльбер де–Ланноа — людина надзвичайно подвижницького життя: більшу частину свого віку провів у подорожах, мандрах, посольських відвідинах та військових походах; неодноразово навідувався до Палестини, Єгипту і Сирії, аби поклонитися до гробу Господнього, чи провести за дорученням англійського короля Генріха V таємну розвідку мусульманських сил. Войовничий англійський король Генріх V впродовж свого перебування на престолі неодноразово збирався розпочати черговий хрестовий похід до Палестини.

Певно, жодна людина часів Гілльбера де–Ланноа не може похвалитися більшим обсягом побаченого та почутого серед іноплемінників. Він відвідав майже всі великі та малі, вільні та підневільні країни Європи: спекотну Іспанію, де неодноразово брав участь у битвах з маврами; дощову Англію, в якій поклонявся мощам святого Патрикія та сидів у полоні, розпорошену Німеччину, де майже кожен барон чи граф мали своє незалежне володіння. Неодноразово навідувався до Пруссії, аби допомагати своїм мечем пруссакам у битвах з поляками і литовцями. Та ті війни постійно зривались. Бачили його з мечем у Голландії та Данії. Але найголовніше для нас: він без меча відвідав у 1413–1414 роках надзвичайно холодні Новгород, Псков та озерний край Литви, а в 1421 році повторно — Литву, та вперше — благодатну українську землю.

Аби знати, наскільки то була хоробра і войовнича людина, нагадаю всі війни та битви, в яких лицар де–Ланноа брав участь. Маймо на увазі: в ті часи ще тривала Столітня війна між Англією та Францією за королівський спадок Франції. Вона почалася в 1337 і з перервами тривала до 1453 року. Вся Європа перебувала у стані безкінечних війн, експансії, перерозподілу володінь та змін королівських династій. Отож війни точились повсюди.

Лише Велике Литовсько–Руське князівство возвеличувалось у ті роки на теренах Європи як гарант спокою та миру, як велет, готовий дати відсіч кожному, хто посягне на його мирну працю.

Та повернімось до лицаря Гілльбера де–Ланноа: він народився в 1386 році і прожив до 1464. Уже в 1400 році брав участь у протистоянні «під Вантін’ї зі старим сіром де–Жімоном проти сіра де–Лора, в суперечці за спадок». Як бачимо, почав військовий вишкіл з 14 років. У тому ж таки 1400 році брав участь «у десанті графа де–ла–Марша біля Фельмута, у відступі та битві при Сен–Мало».

1403 року де–Ланноа, аби не сидіти вдома, поїхав до Іспанії, де брав участь у лицарських турнірах. І хоча то були не військові операції, та ризикувати своїм життям лицарю таки довелось. Іспанія настільки припала молодому де–Ланноа до душі, що навіки закохався в її чарівних жінок і потім відвідував багато разів. Навіть пролив кров за неї.

1404 року де–Ланноа брав участь у війні на стороні єпископа Іоанна із Баварії, в якій той обороняв свої володіння.

Між інтим, лицар Гілльбер був надзвичайно релігійною людиною, палким католиком. Заради католицької віри міг вчинити зло, бо не вбачав у таких діях ганьби. Але про служіння церкві де–Ланноа поговоримо пізніше.

У 1407 році Гілльбер де–Ланноа знову «з’являється в Іспанії з графом де–ла–Маршем на війну кастильську проти маврів». Після підписання мирної угоди з маврами в 1408 році з’являється в Парижі. Та невдовзі його бачимо «в битві при Отеї». Битва відбулася 23 вересня 1408 року.

1410 року загартований у битвах лицар «знову відправляється до Іспанії, перебуває (у війську. — В. Б.) при облозі Антескерри». А далі бере участь у «битві з маврами, штурмі Архедона, облозі Ронда; після підписання миру відвідує Гренаду». І лише у травні 1412 року повертається на батьківську землю. Як пам’ятаємо, у Франції в ті часи палахкотіла Столітня війна. Тож барон де–Ланноа — вірний лицар герцога Бургундського, одразу потрапляє до виру боротьби з графом Арманьяком, керівником орлеанського угруповання, що сперечалось за королівську корону з бургундцями. У тому ж таки 1412 році бере участь в облозі міста Бурже. Після підписання короткого перемир’я між протиборчими сторонами в 1413 році потрапляє до Пруссії, аби воювати з поляками — союзниками «невірних литовців». Та війна не відбулась.

1415 року англійський король Карл V, після перемир’я, відновив Столітню війну і завдав французам страшної поразки в битві при Азенкурі. Звичайно, в тій битві брав участь наш хоробрий де–Ланноа. І його змусили схилити голову перед англійським королем та покласти до ніг того лицарський меч. У тій битві поклав свої голови майже весь цвіт французького лицарства. Ось чому в 1420 році зустрічаємо барона де–Ланноа у війську англійського короля при облозі міста Монтро і Мелена. Новий герцог Бургундський у 1419 році уклав союз з Карлом V, аби помститись орлеандцям за вбивство герцога Іоанна Безстрашного.

Далі, Гілльбер де–Ланноа із королівськими грамотами відвідав Великого Магістра Німецького ордену Кухмейстера, Польського короля Ягайла, Литовсько–Руського Великого князя Вітовта, Господаря Валахії Олександра і, нарешті, в Константинополі — Візантійського імператора Мануїла. Барон виконував надзвичайно відповідальну і секретну місію. Королі Англії та Франції — Генріх V і Карл VI разом із герцогом Бургундським Філіпом Добрим пропонували об’єднати римську та грецьку церкви і спільними зусиллями визволити «місця Господні» з–під влади ісламських монархів. Тобто вчинити загальний хрестовий похід на Палестину і відновити Ієрусалимське королівство.

Ось чому, вдивляючись у ту далеку минувшину, зможемо гідно оцінити всю могутність і силу тогочасної нашої Батьківщини, велич її керманичів та їхні державницькі діяння. Відчуємо подих тієї доби, побачимо чин русичів–українців на теренах своєї землі та поза її межами.

Знову з’являється барон на полі битви лише в 1426 році, коли «воював у Голландії проти Якова із Баварії». В наступному 1427 році де–Ланноа брав участь у битві під Браверсхавеном проти Англії. Мабуть–таки, барон брав участь і в облозі міста Комп’єн на боці герцога Бургундського, де 23 травня 1430 року була захоплена в полон героїня Франції Жанна д’Арк. Та лицар про цю подію не згадав.

Востаннє Гілльбер де–Ланноа взявся за зброю вже у похилому віці: 1450 року разом з герцогом Бургундським ходив війною в Гjлландію.

Отакий перелік військових діянь навів у спогадах барон де–Ланноа. Як бачимо, досить буремне та неспокійне життя прожив лицар.

При всій своїй войовничості барон був надзвичайно релігійною людиною, досить віддано та ревно служив католицькій церкві. У 1439 році був учасником знаменитого Базельського собору, де прийняли рішення про об’єднання Римської та Константинопольської гілок християнської церкви. Це була найбажаніша подія для барона де–Ланноа.

Він все життя мріяв про таке об’єднання, звичайно, під омофором Папи Римського. Тому не випадковими стали його відвідини 1450 року нового Папи Миколи V (1447–1455), якому де–Ланноа присягнув на вірність.

Мало знайдеться європейців, які б у ті часи тричі побували в Палестині та вклонились до Базиліки Різдва Христового; відвідали знамените селище Віфлеєм, пройшли таємничим Полем Пастухів, ступили ногами до святої Базиліки Різдва Христового через оті маленькі Ворота Покори — 120 сантиметрів заввишки, де народився Ісус Христос. Чи відвідали б не менш знаменитий Ієрусалим та вклонились до Раки Святого Гробу, де закінчилось земне життя Ісуса і відбулось Велике Воскресіння Христове. Нічого не мовимо про інші святі місця Христові у Палестині. Гілльбер де–Ланноа тричі відвідав святі для віруючої людини місця та вклонився кожному.

Навіть цих свідчень достатньо, аби побачити в ньому неординарну особистість, з широким кругозором та неабияким інтелектом. А він ще й двічі навідався до Англії, аби вклонитись мощам святого Патрикія:

вперше у 1414 році — невдало,

вдруге у 1430 році — вдало.

Та двічі був у Іспанії — поклонитися гробу Святого Ягода–Компостелли.

Як уже говорили, помер барон Гілльбер де–Ланноа в 1464 році, спокійною смертю у своєму маєтку.

Не будемо розповідати про інші напрямки діяльності лицаря. Вони вражають уяву навіть сучасної людини. Бо у ті часи, першої половини XV століття, не було сучасних доріг, автомобільного та авіаційного транспорту, ще не були складені достовірні мапи світу, не існувало навіть європейських. Хоча уже робилися спроби створити описи тогочасних країн та доріг, що їх поєднували. Згадаймо хоча б Рашід–ад–діна, його знамениту книгу «Збірник літописів», написаний в імперії Хулагу–хана, що розташовувалась на теренах сучасних Ірану, Іраку та Сірії. Та, звичайно, не перша спроба була вчинена в 1310 році. Але барон де–Ланноа про книгу, мабуть, не відав. А якщо і знав про її існування, то навряд чи тримав її у руках. Ісламський світ таку реліквію не міг довірити войовничому чужинцю.



III. Сусіди України–Русі


Закарбуймо у своїй національній пам’яті: саме на «Литовську добу» припадає початок формування сучасної української нації. Русичі–українці вже в ті часи сприймали себе як окремий народ, як окремий етнос Русько–Литовської держави. І тримались вони тієї спільноти тільки тому, що на її теренах панувала державна українська мова, сповідувалась християнська релігія предків–русичів, а національна еліта та народ володіли спадковими правами. Не існувало національного приниження. Великий князь заохочував чи карав тільки з огляду на ставлення до держави та до нього особисто. Отож доки не існувало національного приниження, доти існувала стабільна Литовсько–Руська держава. Такі істини треба пам’ятати. Вони виростають із національного кореня і спираються на міцну основу.

Поглянемо на наших європейських сусідів часів давньої Русі.


* * *


Англія і Франція. Одразу попереджаю: то були різні країни, різні етноси. Писатиму про них без повторів при опису подій.

У ті роки англійські королі посягали на французький трон і зухвало величали себе «Королями Англії і Франції». Саме у ті часи, 1337–1453 роки, відбувалася знаменита Столітня англо–французька війна. Тож придивімось, що являли собою тогочасні Англія й Франція, якої дотримувались політики, що чинили на європейських теренах та поза її межами; подивимось на династії, які правили тими країнами. Звичайно, наш погляд на ці країни буде дещо скороченим, але об’єктивним щодо кожної з них. Потрібно знати, з ким спілкувалися керманичі України–Русі того часу, порівнюючи їхні діяння.


Англія


VIX столітті король Згберт об’єднав навколо свого роду більшу частину земель сучасної Англії і очолив племена англосаксів під назвою «Королівство Англія». Але тоді на півночі Європи панували норманни й данці. Тому не дивно, що в 1066 році Англія була завойована норманським герцогом Вільгельмом, який очолив Англію як король Вільгельм І Завойовник. Так норманська знать стала панівною серед племен англосаксів. Щось на кшталт династії Рюриковичів серед слов’янських племен Київської держави.

З 1154 року в Англії з’явилась так звана королівська династія Плантагенетів, що пішла від засновника Генріха II Плантагенета. Батько цього Генріха — Жоффруа Красивий мав звичку прикрашати свій лицарський шолом гілкою колючого дроку (латинською: planta genista). Із цієї родини англійських Плантагенетів найвизначнішою особою став король Річард І Левове Серце (1189–1199). Він був типовим лицарем свого часу: вів постійні війни, став одним із організаторів та керівників 3–го Хрестового походу (1189–1192), під час якого захопив острів Кіпр та фортецю Акру в Палестині. З 1194 року вів війну з французьким королем Філіпом II Августом, збираючись повернути під своє володіння деякі землі Франції. Під час війни загинув.

Саме за часів передостаннього короля Англії династії Плантагенетів Едуарда III (1327–1377) розпочалась Столітня війна за спадок французької корони. Після нього королівський трон успадкував Річард II, який сидів на троні з 1377 по 1399 рік. Внаслідок міжусобних феодальних чвар Річард II був позбавлений англійської корони, а пізніше — страчений. На ньому припинила своє існування династія Плантагенетів. До влади прийшли бокові гілки цього роду із династій Ланкастерів (1399–1461) та Йорків (1461–1485).

Першим королем Англії із роду Ланкастерів став Генріх IV, що правив у 1399–1413 роках. За часів правління цього англійського короля барон де–Ланноа розпочав свій лицарський бойовий шлях. Але найвищих успіхів і найжорстокіших поразок де–Ланноа зазнав у протистоянні з наступним англійським королем Генріхом V — сином Генріха IV, котрий правив Англією з 1413 по 1422 рік. Саме той король, дещо вгамувавши внутрішні чвари, відновив Столітню війну з Францією, розгромив французьке лицарство біля Азенкура та став одним із співавторів листа до великого Русько–Литовського князя Вітовта. Він збирався очолити черговий хрестовий похід на Палестину.

Гeнpix V був свідком розмови батька Генріха IV з Візантійським імператором Мануїлом, коли той в 1402 році приїздив до Лондона. Мануїл просив допомоги проти Османів. Та батькові, якому треба угамовувати внутрішні чвари, було не до того. Син пам’ятав обіцянку батька, але і йому не довелось її виконати: не дозволив європейський розбрат. Тож невдовзі довелось проливати кров уже на теренах Європи з тими ж таки Османами. Історія не пробачила європейцям минулих помилок.

Де–Ланноа добре знав останнього короля Англії із династії Ланкастерів Генріха VI (1422–1461). Зустрічались неодноразово, бо той посів престол ще в дев’ятимісячному віці та страждав від нападів божевілля, що тривали днями й тижнями. За часів цього короля в Англії прийняли закон про боротьбу з єретиками, почали їх сотнями страчувати. Англія захлиналась у церковному маразмі, що поглиблювався війною «Червоної та Білої троянд». То була війна за королівський трон між династіями Ланкастерів (герб з червоною трояндою) і Йорків (герб з білою трояндою). Вона точилась з 1455 по 1485 рік і була настільки жорстокою, що призвела до повного винищення роду Ланкастерів і роду Йорків, гілок давнього норманського роду Плантагенетів. Прихильники як однієї, так і другої сторін вирізали одні одних сотнями, трактуючи право як завгодно. Королів вбивали, вішали, кидали до королівської тюрми Тауер.

Великий лицар Гілльбер–де–Ланноа уже не міг брати участі у тій жорстокій боротьбі. Хоча в ній були задіяні лицарі з усіх країн Європи. Не дозволяв вік — йому йшов восьмий десяток. Та ще за його життя англійський трон посів представник Йоркської династії — Едуард IV, що правив країною з 1461 по 1483 рік, відстоюючи в безперервних війнах своє право на титул короля. Після смерті трон посів його малолітній син Едуард V, що разом зі своїм братом були задушені в Тауері за наказом дядька Річарда III. З 1483 по 1485 рік на англійському королівському троні сидів останній представник династії Йорків — Річард III, котрий у 1485 році був убитий. До влади прийшов перший представник династії Тюдорів — Генріх VII. Своїм одруженням із донькою Едуарда IV він поєднав обидві гілки: Ланкастерів та Йорків, бо походив від далеких родичів Ланкастерів.

На цьому закінчимо короткий історичний огляд подій в Англії, який буде потрібен при подальшому розгляді подій в Європі тих часів.

Геніальний Вільям Шекспір своїми драматичними творами відтворив події Англії далекої минувшини. Звернімось до його великих творів: «Генріх IV», «Річард II», «Річард III», «Генріх V», «Генріх VI», «Король Лір», «Макбет» тощо. Відчуймо подих жорстокої боротьби, надій і сподівань; погляньмо на людей, на їхні трагічні долі й згадаймо слова нашого генія:


Думи мої, думи мої,

Лихо мені з вами.

Нащо стали на папері

Сумними рядами?..


Щось подібне і нам належало пережити.


Франція


Почала називатись своїм сучасним іменем з X століття. У 987 році місцева знать, в тому числі і релігійна, обрала своїм королем Гуго Капета, котрий на той час уже величався «великим герцогом Франції». Так започаткувалась династія французьких королів Капетінгів. Не станемо розповідати про події, що передували 987 рокові, бо кожен, хто воліє про те дізнатись, може звернутись до давньої історії та дослідити минувшину як Франції, так і будь–якої іншої країни. На сторінках першого тому нашої книги нас цікавитиме, в основному, час з XIII по XV століття новітньої ери. Таким чином читачі побачать та порівняють події і вчинки керманичів європейських і нашої країн.

Найбільше ж мене цікавитимуть особистості керівної шляхти Русі–України ХІV–ХVІ віків, про яких московським царатом та більшовицьким плебсом нам було велено забути. Нас хотіли зробити людьми без роду–племені. Ця думка не звичайна пустопорожня фраза. Задумайтесь: хто з нас знає своїх предків далі п’ятого коліна?

Мовчимо? Отож!

У X столітті на теренах Франції існували дві головні споріднені гілки французького народу: північно–французька — на Північ від річки Луари, та провансальська — на Південь. Із менш значних виділимо бретонців, що дещо відособились на півострові Бретань. Не в останню чергу оцей племінний розбрат вплинув на роздмухування довгої Столітньої війни. Хоча існували і не менш вагомі причини феодального протистояння.

Починаючи з середини XII століття розпочалась довга боротьба королівської династії Капетінгів з Плантагенетами, які на той час сиділи на англійському троні, але походили родом із півночі Франції та володіли її значною територією.

Французький король Філіп II Август, що правив з 1180 по 1223 рік, на початку XIII століття відвоював у англійців значну частину французької землі і, подолавши багатьох удільних феодалів, що ворогували між собою, став реальним володарем більшої частини країни. Людовік IX (правив у 1226–1270 роках) добився ще більшої централізації влади, коли Париж став політичним та економічним центром держави. Та остаточно королівська монархія Франції стабілізувалася за часів Філіпа IV Красивого (1285–1314), що переміг у протистоянні Папу Боніфація VIII, переніс Папську столицю з Риму до Авіньона (1309 рік) та посадив на Папський престол свого підопічного Климента V. І лише скориставшись скрутою Франції за часів Столітньої війни, Папа Григорій XI (1370–1378) повернув Папську резиденцію до Риму в січні 1377 року. Тож довгих 68 років католицькі церковні Ієрархи перебували в полоні французьких королів. Ба, більше — із восьми авіньонських Пап, семеро були французами.

Із французької династії Капетінгів виокремимо лише Людовіка IX Святого, що правив Францією з 1226 по 1270 рік, очолював один із хрестових походів до Палестини та відправив до хана Золотої Орди свого посла знаменитого Вільгельма де Рубрука. Рубрук — це людина, котра залишила свої свідчення про наш тогочасний народ, про нашу тогочасну землю.

Звернімо увагу: саме перебуваючи в хрестовому поході, Людовік IX направив свого посла до одного із ханів Золотої Орди — Сартака, старшого сина Батия. Багато чого доніс нам із тієї далекої минувшини Вільгельм де Рубрук, беззаперечний і чесний свідок. Ми про те раніше говорили. То величні, геніальні свідчення. Головне — людини повністю незалежної й незацікавленої викривляти чи прикрашати минуле України–Русі.

Столітня війна, як уже писалось, розпочалась у 1337 році. Оскільки англійські королі на той час володіли більшою частиною Північної Франції, то цілком зрозуміло, що війна точилась на французькій землі. На початку війни Франція зазнавала поразку за поразкою. У цій Столітній війні часто особливу позицію займала Бургундія (Бургундське герцогство), яка номінально належала Франції, але мала автономію і переходила з одного боку на інший.

Відновивши у 1415 році війну, Англія завдала Франції в битві під Азенкуром страшної поразки, коли постало питання про саме існування Франції як держави. І тоді своє слово мовив французький народ, на чолі зі знаменитою Жанною д’Арк. Саме перемога Жанни д’Арк під Орлеаном стала початком розгрому англійських військ.

У 1422 році померли англійський король Генріх V і французький Карл VI. У Реймсі 1429 року на французький престол був коронований Карл VII, а в 1435 році між ним та Філіпом Добрим був підписаний Арраський мир, за яким Бургундія визнала Карла VII своїм королем.

За часів війни Бургундським герцогством володіли:

Філіп Сміливий X (1364–1404),

Іоанн Безстрашний (1404–1419),

Філіп Добрий (1419–1467).

Це саме ті герцоги, перед якими піднімав забрало свого шолома Гілльбер де–Ланноа. Тобто він їм служив та володів маетностями в Бургундії.

Іоанн Безстрашний мав союз із англійським королем і воював проти Франції. А Філіп Добрий, перейшовши до французького короля, отримав додатково до своєї землі — Кіардію, а пізніше — Ено, Голландію, Зеландію, Намюр, Брабант, Лімбург, Люксембург та інші.

Почалось звільнення французької землі: Париж (1436), Шампань (1441), Мені Нормандія (1450), Гієнь(1453) і Бордо (1453). Англію було вигнано з території Франції.

У 1474–1477 роках відбулась остання війна Бургундії з Францією. На цей раз без підтримки Англії. Останній Бургундський герцог Карл Сміливий (1467–1477) був розгромлений в битві (де й сам поліг) французьким королем Людовіком XI (1461–1483). Бургундія, Пікардія, Люксембург, Брабант та всі інші землі підпали остаточно під руку короля Людовіка XI.

Так відбулось об’єднання французької землі.


Польща


Поляки вважають, що вони походять від сарматського князя Леха, який зі своїм родом в середині VI століття посів береги Вісли. «Тоді від Леха, першого князя і вождя польського, поляки були прозвані ляхами від Русі та інших слов’ян» [17, с. 59].

Не будемо вести перелік усіх польських князів, яких поляки вважають своїми далекими попередниками. Таких міфів у кожного народу — безліч.

Вкажемо лише на тих, яких уже досконало знає наша історія. Бо, починаючи з XI століття, Польська держава вчиняла постійний тиск на Русь, намагаючись заволодіти кавалком української землі. Так продовжувалось довгих 700 років, до кінця XVIII століття.

Єдиним виправданням цього багатовікового польського загарбницького тиску на Русь є аналогічний тиск на Польщу з боку войовничих германців.

Об’єднання польських земель завершилось за часів короля Болеслава І Хороброго, який посідав престол з 992 по 1025 рік. Сприяло цьому заснування в Польщі архиєпископату (1000 рік) та прийняття Болеславом від Папи королівського титулу (1025).

Уже в 1018 році польський князь Болеслав І вчинив похід на Русь та Київ. Навіть у наших літописах цей військовий похід зафіксовано. Послухаємо «Літопис Руський» (він же: Іпатіївський).

«Рушив Болеслав (князь лядський) зі Святополком на Ярослава з ляхами… Болеслав увійшов у Київ зі Святополком. І сказав Болеслав: “Розведіте дружину мою по городах на покорм”. І було так (зроблено)» [18, с. 82–83].

Не будемо перераховувати польських королів далекого минулого та описувати їхні війни й діяння. Згадаємо лише окремих. Ото далі був Казимир І (1038–1058). Він значно зміцнив Польську державу тим, що відновив центральну владу держави, придушивши селянські повстання.

А Болеслав II Сміливий відновив у 1076 році для себе королівський титул, який було втрачено 1033 року. При Болеславі II у Польщі значно посилився вплив католицької церкви.

У XII столітті Польська держава розпалася на декілька князівств, тому й не змогла протистояти німецьким лицарям, які захопили польське Західне Примор’я, в 1226 році утворили Тевтонський Орден, який згодом витіснив поляків з берегів Балтійського моря.

Над поляками нависла смертельна небезпека з боку Бранденбурга і Тевтонського ордену. У 1308–1309 році Орден захопив польське Східне Примор’я з містом Гданськом, пізніше — Куявію та Добжинську землю (1332).

Порятунком для Польщі стала так звана Кревська унія 1385 року, укладена між нею та Русько–Литовською державою. Королем Польщі став Великий князь Литовсько–Руського князівства Ягайло. Завдяки об’єднанню сил Польщі, Литви та Русі у 1410 році Тевтонському Ордену було завдано жорстокої поразки у Грюнвальдській битві. Орден було розгромлено, його рух на Схід — зупинено. А після тринадцятилітньої війни (1454–1466) орден повернув Польщі Східне Примор’я та признав себе її васалом.

Так було на Півночі та Заході Польщі.

На Сході Польща поводилася агресивно.

Уже в 1349–1352 роках польський король Казимир III, маючи підтримку Папського престолу, захопив Львів і всю Галицьку землю. Далі посилився тиск на Волинь, в результаті чого була захоплена її Західна частина.

На черзі повстало Поділля. У 1434 році після жорстоких і кривавих сутичок, які чотири роки вели руські князі на чолі з Федором Острозьким, Західне Поділля таки відійшло до польської корони.

Але боротьба за Східне Поділля продовжувалась. Збереглися окремі описи тієї жорстокої боротьби наших предків проти католицької Польщі. Так у книзі Миколи Молчановського «Очерк известий о Подольской земле до 1434 года», виданій Київським університетом 1885 року, наведена доповідна записка Великому Магістру німецького Ордену. Ось як про це пише М. Молчановський:

«26 грудня 1432 р. орденський агент повідомляв великого магістра, що згідно з повідомленнями Свидригайла (на той час скинутий Великий Литовсько–Руський князь. — В. Б.), князь Федько знищив під Копистерином біля 12 000 поляків, серед яких тільки шляхти до 350, і що перемога (Федора Острозького. — В. Б.) привернула на бік Свидригайла багато нових прибічників» [21, с. 367].

Отож, Поділля чинило жорстокий опір полякам, як Волинь і вся Русь. Микола Молчановський навіть поіменував наших князів — керівників опору: «…хоробрі захисники… земель, кн. Федір (Острозький. — В. Б.).., кн. Олександр Ніс і Івашко Рогатинський…» [21, с. 369].

Здавалося, нічого страшного не відбувалось: замість литовського князя приходив польський король. Та то тільки так здається недосвідченій людині. Бо за часів «Литовської доби» русичі–українці послуговувались у державі рідною мовою і молились Богу у своїх старих церквах.

«Польська доба» тягла за собою примусовий католицизм та примусову польську мову. Поневолювачі називали нас «схизматами», тобто «безбожниками, розкольниками». Від ополячення важко було ухилитись, від нього можна було тільки втекти. Це особливо стосувалось національної шляхти.

Поляки поводилися на українській землі настільки зухвало, що, здавалось, втратили розум. Особливо цим грішила польська аристократія та католицька церква.

Врешті це їх і згубило.

Звичайно, Русь у ХІІІ–ХІV століттях межувала й з іншими сусідами, як от: Валахія, Візантія, Золота Орда, Угорщина та інші. Про Московію тих часів говорити нічого, бо вона тоді була невід’ємною складовою частиною Золотої Орди — звичайним рядовим улусом, на кшталт Казані, Криму або Ногайської Орди.



IV. Свідчення Гілльбера де–Ланноа


Ось що писав французький лицар про свою дипломатичну подорож 1421 року. Текст наводимо мовою існуючого перекладу київського професора Ємельянова. Дослідимо текст надзвичайно прискіпливо.

«82. В 1421 году, 4–го мая, я выехал из Эклюза; меня сопровождало семь человек, именно: Галлоа дю–Боа, Коларбатар де–Маркетт, Батар де–Ланноа, Жан де–ла–Роэ, Агрежи де–Гем, Герольд д’Артоа и Копен де–Пук. И я отправил своих людей и вышеупомянутыя мои драгоценности морем в Пруссию, а сам, вдвоем, взявши с собою казну, поехал сухопутью. Я проехал: Брабант, Гельдрию, Вестфалию, епископства Мюнстер и Бремен, Гамбург, Любек, Висмар, Стральзунд, Росток, Грипсвальд, проехал через герцогства: Макленбургское, Бартское и Померанское и по епископству Каминскому. Наконец я прибыл в Данциг на Висле, где я нашел великого магистра прусского и начальников ордена, представил магистру драгоценности и вышеупомянутыя письма и исполнил свои посольския обязанности от королей французского и английского. Этот синьйор оказал мне болыпия почести, давши мне несколько обедов…»[8, с. 34].

Великим Магістром Тевтонского Ордену в 1421 році був Михайло Кухмейстер. Саме до Магістра Ордену привіз Гілльбер де–Ланноа таємні листи від двох королів. І хоча, звичайно, лицар знав, про що йшлося у листах, але утримався повідомляти нам королівську таємницю.

Мова у королівських листах велася про щось надзвичайно серйозне.

Подібні таємні листи лицар вручив усім правителям східноєвропейських країн.

Дослідимо спогади Гілльбера де–Ланноа без вилучень матеріалу, окрім особистого.

«83. Тоже. Из Пруссии я отправился к королю польскому через город Садову... в Руси. Я нашел короля в глубине пустынь Польши, в одном бедном месте, называемом Озимины, и исполнил в отношении к нему свое мирное посольство от 2–х королей вышеназванных и представил драгоценности короля Англии. Он оказал мне честь, выслал ко мне вперед с лишком за тридцать лье, чтобы проводить меня на его счет, и приказал в указанной пустыне сделать для меня очень хорошее помещение из зеленых листьев и ветвей для того, чтобы я пребывал около него. Король водил меня на свои охоты такия, на которых брали медведей живьем, дал мне 2 великолепнейших обеда: один нарочитый, на котором было более 60 пар блюд, посадил меня за своим столом и присылал мне постоянно живности. Король мне вручил письма, которые я просил у него; оне были адресованы к императору турецкому, с которым он находился в союзе против короля Венгрии, оне должны были для меня служить опасом в Турции. Но он мне сказал, что упомянутый император умер, вследствии чего вся Турция в войне, и туда нельзя проникать сухим путем. Я пробыл у него 6 дней… И так как король был там в пустынном месте, то, при моем выезде, он послал меня в один русский город, по имени Лемберг (Львів. — В. Б.), находящийся в Руси, для того, чтобы сделать мне хлебосольный прием. Там синьоры и горожане дали мне очень большой обед и подарили шелковую материю, а армяне, бывшие там, подарили мне шелковую материю, устроили для меня танцы и дали мне случай хорошо пообедать и побеседовать с дамами…» [8, с. 35–36].

Польським королем у ті роки був Ягайло. Мовиться про нього.

Звернімо увагу: в 1421 році європейці (Гілльбер де–Ланноа) чітко знали, що Львів та навколишні землі належали до Русі. І ні польський король Ягайло, ні його оточення іншого не стверджували ні про саме місто Львів, ні про сучасну Судову Вишню, ні про Дрогобич. Бо Озимини лежали ще з далеких пір між Судовою Вишнею та Дрогобичем.

Але найцінніша для нас заява лицаря Гілльбера де–Ланноа — є свідчення про львівські танці 1421 року. Вдумаймося в це явище! Його не можна недооцінювати! Це ж не просто молодий француз 1421 року у Львові запрошував та танок молоду дівчину (українку, вірменку, польку). Ні! Уже на початку XV століття, скоріше — раніше, танцювальна культура існувала на теренах України (Русі). Танці існували як явище, в сучасному розумінні цього слова, тобто були музики, були вчителі танців, існували якісь неписані правила поведінки для танцівників. А це вже елементи великої культури людства.

Задумаймося: коли навколо, за описами того ж таки Гілльбера де–Ланноа панували дикість, варварство і примітивізм, львів’яни уже знали, що таке натхнення, потреба в музиці й танцях, опоетизовували образи жіночої краси.

Недаремно московська держава сотні років забороняла вивчати та друкувати в повному обсязі давні європейські джерела. А те, що потрапляло на сторінки російських журналів, зазнавало такої страшної цензури і таких вилучень, що годі було їх впізнати.

«84. Тоже. Оттуда я [отправился и] поехал в один русский город по имени Бельц, к княгине Мазовецкой… Она была сестра короля Польского. Я проехал через нижнюю Русь и прибыл к князю Витольду (Витовту. — В. Б.), великому князю и государю Литовскому, которого я нашел в Каменце на Руси, вместе с женой и в сопровождении татарского князя и многих других князей, и княгинь, и рыцарей (бывших в большом количестве). Я исполнил свое мирное посольство относительно князя Витольда со стороны 2–х королей и представил ему драгоценности короля Англии. Этот государь оказал так же болыния почести мне, отлично угостил меня — дал мне три обеда, на которых посадил меня за своим столом, где сидела княгиня, его жена, и сарицинский князь Татарин, вследствии чего я видел, что за столом ели мясо и рыбу в пятницу..» [8, с. 36–37].

Автор розірвав оповідь лицаря Гілльбера де–Ланноа, щоби деталізувати і пояснити свідчення.

Отож, за словами королівського посла, землі від Львова до Бельця (сучасне містечко Белз на північному заході Львівщини) і далі — до Кам’янця, ще у ті давні часи належали до руських (українських) земель. Не забуваймо ці свідчення.

Цікаво зазначити, що польські й російські, як і українські, професори ніяк не могли визначити, про який Кам’янець, де навесні 1421 року перебував двір князя Вітовта, йшла мова у Гілльбераде–Ланноа. Подібне чинилося свідомо, аби приховати підлеглість Берестя (Бреста) Львівським (руським) князям. Довелося шукати згаданий лицарем Кам’янець суто математичним і аналітичним шляхом.

У Гілльбера де–Ланноа є таке повідомлення: «Из Каменца я возвратился во Львов, до которого 50 лье…». Оскільки королівський посол користувався німецькими милями, що можна визначити за його попередніми описами подорожей (миля дорівнює 7,4204 кілометра), то не важко підрахувати відстань, яку подолав де–Ланноа від Львова до першого Кам’янця — вона становить 371 кілометр.

Якщо врахувати, що Гілльбер де–Ланноа вирушив до Великого князя Вітовта зі Львова на північ, а відвідини княгині Мазовецької — сестри Ягайла — Олександри, були попутні, то в тому напрямку лежав тільки Кам’янець на річці Лісна (Брестська область сучасної Республіки Білорусь).

Зазначимо: ще Літопис Руський розповів про заснування Кам’янця Волинським князем Володимиром (сином князя Василька) у 1288 році. Послухаємо:

«У рік 6796 (1288)… Князь же Володимир за княжіння свого багато городів поставив, після отця свого. Він поставив Берестя, а за Берестієм поставив город на пустому місті, що називається Лосна, і назвав його ім’ям Каменець — тому що [там] була кам’яна земля. Спорудив він також у нім башту кам’яну, заввишки сімнадцять сажнів, гідну подиву всім, хто дивиться на неї, і церкву поставив Благовіщення святої Богородиці, і прикрасив її іконами золотими, і начиння служебне викував срібне, і Євангеліє апракос, оковане сріблом, [і] Апостола апракос, і Паремію, і Соборник отця свого тута ж положив, і хреста воздвежального положив» [18, с. 447].

Жодного сумніву щодо належності Кам’янця (на Лісній) до української землі у 1421 році (Велике Галицько–Волинське князівство до 1349 року) бути не може, що не бажали визнавати пізніше, як поляки, так і росіяни, а сьогодні — ще й брати білоруси. Якщо ж заміряти відстань від Львова до сучасного Белза, а далі — Холм (столиця князя Данила Галицького) — Берестя (сучасний Брест) — Кам’янець (на річці Лісна),то й матимемо відомий 371 кілометр. Що цікаво, шлях королівського посла від Львова до Берестя (Бреста) постійно тримався напрямку річки Західний Буг, а з Берестя до Кам’янця — його притоки Лісна. Саме так пролягали дороги (шляхи сполучення) у давні часи.

Так було визначено місце розташування ставки Великого Русько–Литовського князя Вітовта у липні місяці 1421 року — Камянець на річці Лісна.

Щодо визначення особи «татарського князя», що сидів за особистим столом Вітовта, то, скоріше, ним був останній Великий хан Золотої Орди — Улу–Мухаммед, який 1421 року посів золотоординський царський престол за допомогою Вітовта. Саме присутність у Вітовта «многих других князей… и рыцарей (бывших в большом количестве)» свідчить про готовність до воєнного походу на Золоту Орду.

А за особистим столом Вітовта, крім рівного йому та державних послів і дружини Великого князя, ніхто не мав права сидіти під час офіційних банкетів. Це принижувало честь Великого князя — володаря держави.

У XV столітті (й пізніше) за правилами етикету пильно стежили. Звернімо увагу: навіть брати та сини Великого князя не сиділи за його столом під час банкету, хоча були присутні в залі. Пам’ятаймо: справжня історія не базується на винятках із правил.

Послухаємо Гілльбера де–Ланноа далі: «(продовження пункту 84. — В. Б.). И на одном торжественном обеде, который он дал для двух посольств, — одного из Новгорода, а другого из Пскова, — которыя тогда прибыли и, целуя землю (вклоняючись. — В. Б.), предлагали много удивительных подарков, как–то: невыделанныя куны, шелковыя платья, шубы, меховыя шапки, штуку шелковой материи, зубы кураков — рыбы такой, золото и серебро; всего до 60 родов подарков. Великий князь принял подарки от Новгорода, а от Пскова нет. Раз даже в гневе приказал принять долой со своих глаз…» [8, с. 37].

Свідчення королівського посла є неоціненні, настільки вони правдиві та достовірні. Скільки би російська так звана історична наука не волала про приналежність Новгорода і Пскова до Московського князівства, та Гілльбер де–Ланноа своїми свідченнями у 1413–1414 роках і 1421 року перекреслив те волання назавжди, показавши справжній стан речей. З часів появи Великого Литовсько–Руського князівства, а це середина XIV століття і до 1471 року — року першого походу Івана III (він же син останнього царя Золотої Орди Улу–Мухаммеда — Якуб) на Новгород, Московія абсолютно ніякого впливу на Новгород і Псков не мала. Не забуваймо, що за часів тверського князя Беклемиша, він же — Михайло Тверський, Новгород і Псков підпорядковувалися саме йому. А до 1272 року Москви взагалі не існувало.

Перед нами постає зовсім інша історична дійсність, ніж та, яку впродовж трьохсот років нам вбивала в голови Москва, коли звертаємося до незалежних європейських джерел.

Пояснюють джерела й гнів Вітовта на псковичів у 1421 — вони не розірвали договору з Лівонським орденом, як того вимагав їхній покровитель — Великий князь. Можна не читати московські вигадки.

Автор змушений повідомити, що йому вдалося знайти тільки у трьох російських науковців виклад, досить–таки скорочений, доповідей Гілльбера де–Ланноа про поїздки на терени майбутньої Російської імперії у 1413–1414 роках та в 1421 році. Першим до цієї теми звернувся знаменитий археолог Петро Савельев, але він проаналізував поїздку лицаря тільки до Новгорода та Пскова і, звичайно, не наводив тексту оригіналу доповідей.

Другим до цієї теми звернувся одеський історик Ф. К. Брун. Він навів маленьку дещицю оригіналу праці Гілльбера де–Ланноа, та тільки ту, яка веде розповідь від міста «Бельцы» до «Константинополя», пропустивши все інше.

А київський професор Ємельянов хоча й навів майже весь текст перекладів доповідей Гілльбера де–Ланноа за 1413–1414 і 1421 роки, але повністю проігнорував оригінали. Тому перевірити тексти перекладу неможливо. Це давня практика російської так званої історичної науки — приймати на віру слова.

На думку автора, все те чинилося свідомо цензурою і російськими авторами. Українським історикам вже давно слід звернутися до оригіналів праць Гілльбера де–Ланноа і прискіпливо з ними попрацювати.

Підемо далі за київським професором, «(продовження пункту 84. — В. Б.). Князь вручил мне такия письма, которыя нужны были мне, чтобы проехать при его содействии в Турцию; они были написаны на татарском, русском (українському. — В. Б.) и латинском языках. Князь дал мне в проводники двух татар и 16 человек русских (українців. — В. Б.) и волохов (румунів. — В. Б.). Впрочем, он так же сказал мне, что не следует переезжать через Дунай, потому что во всей Турции была война после смерти императора. Он был в союзе с государями польским и татарским против венгерского короля» [8, с. 37–38].

Розповімо про взаємини того часу між східноєвропейськими країнами, про які згадує королівський посол Гілльбер де–Ланноа. Вони були надзвичайно заплутаними і залежали, переважно, від думок та вчинків керівників держав. Велике Литовсько–Руське князівство у ті роки очолював Великий князь Вітовт, який посідав престол з 1392 по 1430 рік. Вітовт був двоюрідним братом польського короля Ягайла. Обидва походили із литовського князівського роду Гедиміна. Союз Великого Литовсько–Руського князівства і Королівства Польща був започаткований династичною Кревською унією 1385 року, коли Ягайло прийняв католицьку віру та одружився з польською королевою Ядвігою. Змушений, під тиском литовських та українських князів, поступитися титулом Великого князя Вітовтові, Ягайло примусив Вітовта визнати умови Кревської унії та зверхність Польського короля над Великим князем, що згодом призвело до об’єднання двох держав. Тому Вітовт, бувши володарем держави, постійно озирався на польського короля Ягайла. Ці взаємини слід враховувати.

Угорським королем у ті роки був Сигізмунд І, імператор Германський, який із 1419 року став ще й королем Богемським. Головною причиною ворожнечі між Великим Литовсько–Руським князівством та Угорським королем (він же імператор Германський) було надання руськими (українськими) князями допомоги чехам у так званих гуситських війнах. І хоча військову допомогу чехам надавали руські князі, але Германський імператор ворогував із Вітовтом, з дозволу якого та допомога надавалася.

З південного сходу на Угорського короля, він же Германський імператор, наступала молода потужна Османська імперія заснована Османом І Газі, який правив у 1300–1326 роках. Османська імперія, ще з часів своєї появи в першу чергу посягала на землі Візантійської імперії та Угорського королівства. Тому зрозуміло, чому Османи постійно ворогували з ними усіма.

У Гілльбера де–Ланноа йдеться мова про смерть Османського султана Магомета І. Владу, після смерті батька, успадкував син Мурад II. Але в Османській імперії, так у ті віки називалася сучасна Туреччина, Мурадові II протистояли його дядько Мустафа та брат Мустафа. Саме про те внутрішнє протистояння в Османській імперії вели мову князь Вітовт і Гілльбер де–Ланноа. Чому князь Вітовт не радив королівському послу добиратися до Константинополя, на ті часи ще столиці Візантійської імперії, сушею, через Дунай. Там уже були турки. Так коротко можна охарактеризувати взаємовідносини та геостратегічне становище країн Східної Європи. Як бачимо, жодної проблеми у ті часи без участі Великого Литовсько–Руського князівства вирішити було неможливо. І що цікаво — руські (українські) князі у тій, русько–литовській державі, мали неабияку вагу.

Послухаємо Гілльбера де–Ланноа далі.

«85. Тоже. Один князь и русская (українська. — В. Б.) княгиня из числа его подданных дали мне обед и пару русских (українських. — В. Б.) вышитых перчаток…, а его рыцари (українські. — В. Б.) дали мне другие подарки, как–то шапки и перчатки, подбитыя куньим мехом и татарские ножи, особенно–же Гедигольд, капитан Плюй в Подолии. Я был у Витовта 9 дней и уехал оттуда» [8, с. 38–39].

Ми процитували надзвичайно цікаве і важливе свідчення посла Англії і Франції із далекого 1421 року. То не прості слова, то далека і славна історія України (Русі). Жоден український історик ще не осмислював цього свідчення абсолютно незалежної європейської людини. Про що ж ці слова свідчать? Подумаємо разом.

Якщо український князь влаштував прийом королівському послу, то він був державною особою і мав на те право. Звернімо увагу, на прийомі у руського князя та його дружини були присутні виключно українські — «Його рицарі», з яких Гілльбер де–Ланноа виділив «Гедігольда». До лицарської спільноти на Заході належали тільки особи дворянського походження. За умов тодішньої України (Русі) до такої категорії належали князі та бояри.

Та навіть серед князів і бояр руських (українських), королівський посол виділив «подарунки «Гедігольда».

Попередньо ми уже говорили, що у Великому Литовсько–Руському князівстві існувала державна субординація. Отож князь, який влаштував прийом для королівського посла, був у 1421 році головним серед руських князів держави, як за посадою, так і за впливом у Великому князівстві. А таким у ХV–ХVІ століттях був рід князів Острозьких.

Без сумніву, «Князь и княгиня русские» (згідно з перекладом історика Ф. К. Бруна) були українцями (русичами) Федором та Агафією Острозькими. Саме вони в липні 1421 року влаштували обід і прийом послові англійського та французького королів. Цьому є й ще один доказ.

На обіді у Федора та Агафії Острозьких був присутній «рыцарь Гедигольд». Але лицар належав до руських лицарів, і аж ніяк не до найманців. Це підкреслив посол. А ще він звернув нашу увагу, що найкращі подарунки отримав після прийому саме від «Гедігольда». Такого не міг допустити жоден руський князь чи боярин, присутній на прийомі. Але таке міг собі дозволити син Федора і Агафії Острозьких. А в них був саме такий син, якого звали—Василь Красний!

Послухаємо першого ректора Київського університету професорам. О. Максимовича(1804–1873):

«Синів у Федора Даниловича було два, Василь та Данило. Першого з них сучасники називали Василем Красним» [49, с. 13].

Пропоную разом дослідити, чому посол двох королів до Великого князя Вітовта пойменував князя Василя Красного (Острозького) — Гедігольдом.

Гілльбер де–Ланноа написав свій звіт королям (спогади) французькою мовою, додаючи до нього голландські слова. Тобто він одночасно володів французькою та фламандськими мовами. Бо голландська (фламандська) мова є звичайним відгалуженням «західно–германської групи індоєвропейської сім’ї мов» [25, том 17, с. 574].

Як освічена людина, він знав латинську мову. Певно, знав іспанську та англійську мови, бо воював в Іспанії та служив англійському королю.

На початку XV століття людей ще величали одним іменем, інколи додаючи уточнюючий прикметник чи якусь іншу ознаку.

З грецької Василь — це Василіус — володар (імператор, цар, король, князь, хан, султан тощо). Слово «Красний», в нашому розумінні, англійською мовою кажуть — «гольд» — золотий.

Та назвати Василя Красного — Василіус–Гольд Гілльбер де–Ланноа не міг. Це не відповідало дійсності. Василіусом (Великим князем) Великого Литовсько–Руського князівства був Вітовт.

Певно, французові пояснили, що назвати Василя Красного одним словом Гольд буде неправильно. Тому й з’явилося — Гедігольд. І з’явилося в Європі давно.

Зазначимо, що з першою частиною слова «Геді» лицар Гілльбер де–Ланноа поводився надзвичайно вільно. Коли автор дослідження звернувся до мовного оригіналу праці де–Ланноа, а її частково навів професор Ф. К. Брун, то тільки на двох сторінках наведеного тексту, знайшов три різних його написання: Guedigold, Gheldigold, Gueldigold. Звичайно, це могла бути й помилка друкарні, а не Гілльбера де–Ланноа. Але професор Ф. К. Брун, бувши людиною педантичною та уважною, на ці розбіжності не звернув уваги. Щось в цьому приховано. Хоча зазначимо, що польські та російські імперські історики, які працювали в минулі століття зі спогадами Гілльбера де–Ланноа, були не зацікавлені вносити істину до цього питання. Жодна з цих імперій не бажала бачити володарем великого Поділля руського (українського) династичного князя, рід якого сягав у IX століття, до Святого Володимира та пізнішого — Данила Галицького.

Особливо цього не бажали польські історики, які почали працювати з матеріалом першими, одразу ж по його публікації у 1840 році «Обществом библиофилов в Монсе». Тому що Польський король Казимир, посягаючи на Галицьке князівство, ще у 1350–ті роки у листі до Константинопольського патріарха писав неправду:

«До первопрестольного всеосвященнішого Патріарха, Вселенського Собору, уклін і биття чолом багато разів від сина твого Краля Казимира землі Ляхії й… Русі, і від Князів Русі, які в Християнську Віру вірують, і від Бояр Русі чолом б’ємо поклони… Князі Русі були мої родичі і сії Князі залишили Русь… і земля осиротіла. І після того я, Краль Ляхії, придбав землю Русі…» [48, с. 148].

Як бачимо, польський король Казимир у листі до Константинопольського Патріарха блудив словом, бо нащадки славних володарів Русі — Острозькі, на ті часи були живі.

І саме князі Дмитро і Данило, як представники давнього роду Рюриковичів, у 1340 році розгромили польського короля Казимира Владиславича, що зазіхнув на Галицьку землю та Львів.

Послухаємо професорам. О. Максимовича:

«… В 1340 году Краковский король Казимир Владиславич посягнул в первый раз на завладение землею Галицкою или Львовскою — но был разбит Данилом» [49, с. 7].

То як же могли польські історики спростовувати свого «Краля Ляхії», засвідчуючи в 1411–1423 роках князювання Василя Красного (Острозького) на Поділлі, коли із 1430 року уже новий «Краль Ляхії» Ягайло розпочав захоплення Поділля?

Тому й вигадали міфічного найманця «Гедігольда»! А московити й не думали цю вигадку заперечувати, хоча її видно неозброєним оком.

Шкода тільки, що й українські історики підспівували огидній облуді довгі роки.

Що стосується першої частини слова Геді–гольд, то, на думку автора, це є пом’якшене скорочення від слова — герольд — в перекладі з латини — носій герба. Отож — золотий носій давнього княжого герба України (Русі). Таке дослідження для польської та російської історичних наук вкрай небажане.

Було би надзвичайно доцільно Академії наук України дослідити оригінали праці Гілльбера де–Ланноа і перші їхні видання в Англії та Франції. Врешті–решт — це обов’язок українських істориків. Годі співати польських і московських пісень про вигаданого найманця «Гедігольда».

Після відкриття Рюриківського князівського роду на Волині (Острозьких), а це по суті у Великому Галицько–Волинському князівстві, немає права на існування історична теза про згасання роду Данила Галицького на початку XIV століття. Це вигадка польської імперської історіографії, що виправдовує польську агресію та завоювання спочатку Галичини, а потім — Поділля.

Як уже говорилося, перша відома особа із князівського роду Острозьких — князь Данило 1340 року вщент розгромив польського короля Казимира, який зазіхав на Львівську землю. Тобто він протистояв польському королеві свідомо, не дозволяючи зазіхати на чужий спадок.

Ось як ті далекі події трактують сучасні історики знаменитої Острозької академії:

«Першим відомим нам представником династії Острозьких є князь Данило з Острога… Про Данила збереглося дуже мало свідчень. Життя його припало на часи розпаду Галицько–Волинської держави (середина XIV ст.). Він боровся з експансією польського короля Казимира Великого на території Галичини, використовуючи допомогу татар. У принципі, нічого тут дивного немає. Його попередники, галицько–волинські правителі, не раз вдавалися до татарської допомоги, воюючи з поляками… Відомо, що князь Данило мав свою печатку з гербом, який містив основні елементи «великого» герба Острозьких. Останній дійшов до нас, і він добре відомий дослідникам… мав він і власні збройні… (сили. — В. Б.), які використовував у боротьбі з поляками. Імовірно, саме Данило почав формування князівського домену на південних землях Волині…» [46, с. 11].

Автор ще раз привертає нашу увагу до того факту, що землі південної Волині, куди входив Острог, у 1290–1360 роках не належали до володінь Золотої Орди та володінь її сателітів, хоча князь Данило й користувався допомогою ханів у протистоянні з Польщею та Угорщиною, як його попередник Лев Данилович (1269–1301). Це ще раз засвідчує, що князь «Данило з Острога» належав до князівського роду та мав спадкові права на Львівську землю. Історія Золотої Орди не знає випадків, щоби хани надавали допомогу якійсь внутрішній «боярській олігархії», яка б виступала проти князів.

Отакі факти довелося наводити, аби зрозуміти, чому польські та російські історики приховали правду про Василя Красного (Острозького), не розшифрувавши слово Гілльбера де–Ланноа — Гедігольд. Це було вчинено свідомо, щоби приховати справжнього спадкоємця Галицької та Подільської земель — князя Данила, який, скоріше за все, 1310–1315 року народження. Нагадую про обережне ставлення до польських та російських так званих офіційних історичних джерел. Чимало їх свідомо сфальшовані.

Але повернімося до королівського посла.

«86. Тоже. Из Каменца (на р. Лісна. — В. Б.) я возвратился во Львов, до которого 50 лье, и вот сколько кругу дал я, вне моей дороги, чтобы найти князя Витовта. А из Львова, проехавши верхнюю Русь, я приехал в другой Каменец, удивительно расположенный город, принадлежащий упомянутому князю. Здесь я нашел одного рыцаря, капитана Подолии, Гедигольда, который пышно принял меня, дал мне прекрасные подарки, жизненные припасы и отличные обеды» [8, с. 39].

Знову переконуємося, що Поділля у 1421 році, певне, й пізніше, перебуваючи у складі Великого Литовсько–Руського князівства, мало свого князя–управителя («капітана Подолии») — Гедігольда, інакше — Василя Красного Острозького, із роду давніх руських (українських) князів.

Поляки не мали права, навіть за законами тих часів, на Кам’янець та Поділля. Тому, завоювавши ті землі 1434 року, вигадали міф про відсутність спадкоємців та мирне приєднання.

Звернімо також уваїу на неякісний переклад праці Гілльбера де–Ланноа російською мовою, коли у тексті фігурують Львів і Лемберг, Вітовт і Вітольд тощо. І хоча зрозуміло про кого та яке місто йде мова, однак посол так словами не розкидався. Що зобов’язує українських істориків звернутися до оригіналу праці де–Ланноа. Там можна знайти багато цікавого.

Зазначимо ще один надзвичайно цікавий факт: у першій чверті XV століття Гілльбер де–Ланноа засвідчив інші імена руських (українських) земель, ніж ті, які уже сотні років усім нав’язує московська історіографія. Так, руські землі від Львова до Берестейщини (Кам’янець на річці Лісна) поіменовані не «Білою Руссю», а «Нижня Русь». В той час, як землі від Львова до Кам’янця (на Поділлі) поіменовані не «Червоною Руссю», а «Верхня Русь».

Кожен розуміє — чужоземець не міг особисто визначити тлумачення земель Русі (України). Він про ті назви земель дізнався від господарів землі. Тобто саме такі назви у 1421 році мали території Русі, про які вів мову Гілльбер де–Ланноа. Цей висновок також підкреслює і те, як чітко посол подавав назви земель і міст, якими мандрував. Він жодного разу не схибив і не вжив своєї особистої вигадки.

Таким чином, підсумуємо висновки, отримані із наведених свідчень Гілльбера де–Ланноа — посла англійського і французького королів до Великого Литовсько–Руського князівства у 1421 році.

Перше. На початку XV століття руська земля не ділилася на складові частини: Біла Русь, Червона Русь, Мала Русь і т. д. Землі на північ від Львова йменувалися Нижня Русь, землі від Львова до Кам’янця (на р. Смотрич) — Верхня Русь. Все інше — вигадки московитів на підтримку російського націонал–шовінізму.

Друге. Влітку 1421 року в Кам’янці, на Берестейщині, у Великого Литовсько–Руського князя Вітовта перебував останній хан Золотої Орди — Улу–Мухаммед, який того ж таки року посів престол Великого хана Золотої Орди.

Не викликає сумніву, що він зайняв престол за підтримки Великого князя Вітовта.

Трете. Починаючи від середини XIV століття до 1471 року Новгород і Псков залежали від Великого Литовсько–Руського князівства. А з 1238 року до середини XIV століття — від Мещерського (Тверського) улусу Золотої Орди. Москва і Московський улус Орди до 1471 року не володіли Новгородом і Псковом і не контролювали їх.

Четверте. У кінці XIII — на початку XIV століття не перервалася династія Данила Галицького. З середини XIV століття вона почала йменуватися — Острозькою. У 1421 році Федір Острозький був другою людиною за посадою у Великому Литовсько–Руському князівстві, а його син Василь Красний посідав пост правителя Подільської землі. Щоби приховати володіння родом Острозьких—Галицьких у 1421 році Подільською землею, польська та російська історіографії фальшували ім’я князя Василя Красного за допомогою того, що де–Ланноа називав його Гедігольдом, на основі чого створювали образ невідомо звідки прийшлої сторонньої людини.

Не будемо зараз робити остаточних висновків із праці Гілльбера де–Ланноа. Залишимо таку можливість майбутнім дослідникам. Автор закликає майбутніх науковців обов’язково звертатися до першого видання праці, виданої в 1840 році в Монсі. Тому що у тому виданні наведена карта, яка не перевидавалася в Російській імперії, зрозуміло з яких причин. Та карта сьогодні є вагомим доказом великої московської брехні щодо викладу російської історії за XIV–XV століття.

Звернімо увагу: у двох книгах російського академіка В. Г. Тизенгаузена, виданих в Російській імперії (царській і радянській) у 1884 та 1941 роках як копії, зняті ним із перських та арабських історичних праць XIII–XVI століть, не наведено жодної карти, жодної географічної праці. А щоби шановні читачі не думали, що це мої домисли, послухаємо російських професорів із II тому «Сборника материалов относящихся к истории Золотой Орды», виданого «Издательством Академии наук СССР» у 1941 році:

«В первый том “Сборника” не включены два важных географических сочинения — Ибн Саида (XIII в., не издано) и Абу–л–Фиды (XIV в., существует издание и французский перевод Рено)» [4, с. 11].

Між іншим, радянські, більшовицькі професори та академіки були не кращі за царських: у II томі «Сборника» теж немає жодної географічної карти, жодної фундаментальної географічної праці з описом території.

Та повернімося до Гілльбера де–Ланноа. Ось що писав російський історик Ф. Брун у 1852 році про видану книгу де–Ланноа: «В 1840–м году Общество библиофилов в Монсе обнародовало означенное сочинение в 100 экземплярах пущенных в продажу. Эта книга была издана г. Серрюромпо рукописи, хранящейся в его библиотеке. Кроме некоторых примечаний на полях книги, к ней присоединены в конце словарь и карта» [7, с. 153].

В перекладі Ф. К. Бруна книга має назву: «Путешествия и посольства господина Гилльбера де–Ланнуа, кавелера Золотого Руна, владельца Санта, Виллерваля, Троншиена, Болона, Вачени; в 1399–1450 годах». Моне, тип. Эм. Гоща» [7, с. 153].



V. Подальші свідчення Гілльбера де–Ланноа


Внесемо подальшу розповідь Гілльбера де–Ланноа до окремого розділу, щоб не нагромаджувати один матеріал на другий. У 1421 році Валахія, за свідченням де–Ланноа, існувала як самостійна держава. Тобто позбулася впливу та залежності від Золотої Орди. Треба думати, що те трапилося після розгрому хана Ногая у 1300 році та відселення татарських родів Ногая до улусу Тохти, у межиріччя Волги і Дону.

Ще раз нагадуємо шановним читачам, що у 1334 році цариця Баялунь, рухаючись по південних землях України (Русі) від міста Бабасалтук на Дніпрі до міста Махтулі на Дунаї, де починалися Візантійські володіння, не зустріла жодного золотоординського кочівника. А стаціонарних поселень південніше річки Кодими, за річкою Дніпром, Золота Орда із 1334 по 1421 рік не мала. Ми цей факт ще зафіксуємо словами Гілльбера де–Ланноа.

Отож, слухаємо:

«86… (продовження). Оттуда (із Кам’янця на р. Смотрич. — В. Б.) я отправился по малой Валахии (Малая Валахия — это западная часть Валахии, около реки Прута) по громадным пустыням и нашел воеводу Александра, государя Валахии и Молдавии, в одной из его деревень, по имени Козял. Он мне сообщил еще полнее и достовернее истину о смерти императора Турции и о большой войне, которая была по всей стране, как в стороне около Греции, так и по ту сторону рукава св. Георгия, около Турции, и что есть три синьйора, из которых каждый хочет сделаться императором силою, и что нельзя переправиться через Дунай, потому что никто из его людей не был настолько отважен, чтобы решился меня проводить или переправить через Дунай. Таким образом мне нужно было переменить мое намерение ехать через Турцию и в ожидании случая объехать Большое море (Чорне море. — В. Б.). Я отправился сухопутью, [чтобы прибыть] в Каффу… Я поехал через болыпия пустыни, тянувшиеся более, чем на 4 лье по упомянутой Валахии. Я прибыл в укрепленный портовый город на упомянутом Большом море, по имени Монкастро, или Белгород, где живут генуэзцы, валахи, и армяне» [8, с. 39–40].

Слід пам’ятати, що Візантійська імперія у ті роки доживала свого віку. Турки–османи до початку нового, XV століття відвоювали у Візантії всю Малу Азію та майже весь Ватіканський півострів до Дунаю, залишивши імперії Константинополь та клапоть землі біля нього. Візантія, скоріше за все, до 1421 року припинила б своє існування, та у 1402 році знаменитий Тамерлан завдав Османам страшної поразки у битві при Анкарі, захопивши в полон султана Баязета.

«Разгром турок войсками среднеазиатского полководца Тимура в 1402 в битве при Анкаре отстрочил на неск(олько) десятилетий гибель В(изантии). В этой обстановке визант(ийское) пр(авительст)во тщетно искало поддержки стран Зап(адной) Европы. Реальной помощи не дала и заключенная в 1439 на Флорентийском соборе уния между православной и католич(еской) церквами…» [25, т. 5, с. 42].

На цьому історичному фоні краще зрозуміємо місію посла двох європейських королів Гілльбера де–Ланноа до правителів східноєвропейських держав. Візантія перебувала в надзвичайно складній ситуації. Керівники держави — імператор і Патріарх — бачили, як навколо них стискається смертельне кільце турків–мусульман. Вони волали до Європи по допомогу. Та Європа, по суті, тільки обіцяла, маючи намір, в першу чергу, вирішити свої питання. Одним таким було підпорядкування Римському Престолу Константинопольської Патріархії. На початку нового століття, у 1402 році, скориставшись розгромом турків–османів під Анкарою еміром Тимуром, імператор Візантії Мануїл II (1391–1425) особисто відвідав кілька європейських столиць, волаючи про допомогу. Серед них був і Лондон, де Мануїл II мав зустріч із англійським королем Генріхом IV. Це був один із войовничих королів Європи у ті роки. Звичайно, бувши католиком, він не міг не відгукнутися на заклик Папи про хрестовий похід проти турків–османів. Але вчинити щось путнє не зумів. Тому що «Правление Г(енриха) IV прошло в борьбе с мятежами крупных феодалов, восстаниями в Уэльсе, набегами шотландцев» [25, т. 6, с. 245].

А син Генріха IV — Генріх V, посівши королівський престол у 1413 році та зібравши військо, в першу чергу наніс нещадний удар по французах, розгромивши їх біля Азенкурау 1415 році. Після чого «…захватил С(евер) Франции с Парижем. Был признан наследником французского) короля Карла VI и регентом Франции» [25, т. 6, с. 245].

Сподіваюся — ми не забули, що між Англією та Францією в ті часи точилася Столітня війна 1337–1453 років.

Французьким королем у ті роки був Карл VI.

Послухаємо:

«К(арл) VI Безумный (3.12.1368, Париж, — 21.10.1422, там же), король с 1380, из династии Валуа. Психически больной, К(арл) VI правил лишь номинально. Период его царствования ознаменовался ожесточенной борьбой за власть 2 группировок феод(альной) знати — арманьяков и буриньонов. В 1420 англичане добились от К(арла) VI, плененного бургундцами (союзниками англичан…), подписания договора в Труа, по к(ото)рому наследником французского) престола становился не дофин Карл (смотри… Карл VII), а анг(лийский) король Генрих V» [25, т. 11, с. 433].

Тільки розгромивши французів у 1415 році під Азенкуром та здобувши від французького короля у 1420 році право на його корону, англійський король Генріх V почав готуватися до об’єднаного походу на Османів, пославши до християнських володарів східноєвропейських держав посла Гілльбера де–Ланноа. Йшов 1421 рік.

Ще до повернення посла Гілльбера де–Ланноа, 31 серпня 1422 року помер англійський король Генріх V. Трон зайняв його син Генріх VI. Послухаємо:

«Г(енрих) VI…, Король (1422–61) из династии Ланкастеров, сын Генриха V. Вступил на престол 9–месячным ребенком. Слабовольный и подверженный все более продолжительным припадкам безумия, был игрушкой в руках часто сменявшихся регентов и фаворитов. В 1461 в ходе Алой и Белой розы войны, был низложен королем Эдуардом IV Йорком…» [25, т. 6, с. 245].

Невдовзі помер і французький король К(арл) VI Безумний. Це сталося 21 жовтня 1422 року.

Та у Карла Безумного був напрочуд розумний і енергійний син, якому на той час виповнилося 19 років і 8 місяців. Звичайно, ця молода, розумово повноцінна людина, не бажала підпорядковуватися дев’ятимісячній дитині. Тому не дивно, що Карл VII проголосив себе королем Франції всупереч договору батька 1420 року. Послухаємо:

«К(арл) VII… король с 1422. После смерти отца (Карла VI) провозгласил себя франц(узским) королем (вопреки договору в Труа 1420, подписанному Карлом VI…); однако под его властью оказались лишь земли к Ю(гу) от Луары (с резиденцией в Бурже), остальная территория Франции находилась в руках англичан и их союзников — бургундцев. При содействии Жанны д’Арк, возглавившей освободит(ельную) борьбу французского) народа, Карл VII короновался в 1429 в Реймсе и в 1437 вступил в Париж» [25, т. 11, с. 433].

Як бачимо, саме французький король Карл VII зумів переламати хід Столітньої війни та майже вигнати англійців зі своєї землі. За наступного французького короля Людовіка ХІ була ліквідована незалежність бунтівної Бургундії.

Але чвара між Англією і Францією, найсильнішими західно–європейськими католицькими державами того часу, кардинально вплинула на долю Візантії. У 1453 році турки–османи штурмом захопили Константинополь і остаточно знищили Візантійську імперію. Що цікаво, того ж таки 1453 року під тиском католицького Риму, Англія і Франція змушені були закінчити Столітню війну. Та було пізно! Османська імперія, розв’язавши собі руки під Константинополем, та залучивши на свій бік Крим і Московію, рушила на Європу. Нова війна Європи з цим троїстим союзом тривала з перервами майже 200 років. Але про те говоритимемо пізніше.


* * *


Автор навів розлогу картину взаємин королівських родин Англії і Франції, щоби читачі зрозуміли мотивацію Столітньої війни та її наслідки, в першу чергу, для православних народів Європи. Слід зазначити, що католицьких країн Англії та Франції експансія Османської імперії майже не зачепить. Вона зачепить своїми воєнними діями католицькі Польщу, Угорщину та Австрію, поставивши дві останні на межу існування, та по суті зруйнує всі православні держави Велике Литовсько–Руське князівство, Болгарію, Румунію (Валахію), Молдову, Грецію тощо.

Егоїстичні амбіції англійських і французьких королів у Столітній війні та такі ж егоїстичні наміри Папського Престолу по підпорядкуванню Константинопольської Патріархії, дорого коштуватимуть християнському світу Європи. Особливо вдарить Османська експансія по народу України, поставивши його на грань виживання та винищення як мусульманським так і католицьким світами.

Однак повернімося до спогадів Гілльбера де–Ланноа.

«86. (продовження)… Я прибыл в укрепленный портовый город на упомянутом Большом море, по имени Монкастро или Бєлгород, где живут генуэзцы, валахи и армяне. Во время моего пребывания сюда прибыл на один из берегов реки вышеупомянутый Гедигольд, правитель Подолии, с целью основать здесь силою совершенно новый замок, который и был сделан менее чем в месяц…, в пустынном месте, не имеющем ни дерева, ни камня; но упомянутый правитель привел с собою 12 тысяч человек и 4 тысячи повозок, нагруженных камнем и деревом» [8, с. 40].

Надзвичайно цікаве свідчення. Бездоганне! Ми ще раз переконуємося, що у 1421 році руський (український) князь Гедігольд, а за нашим уточненням — Василь Красный Острозький правив Поділлям. Правив надзвичайно енергійно.

Звернімо увагу: Василь Красний сидів разом із Гілльбером де–Ланноа у свого батька Федора Даниловича за столом під час прийому посла у резиденції в місті Кам’янець (на річці Лісна).

Коли посол Гілльбер де–Ланноа прибув у Кам’янець (на Смотричі), його зустрів «правитель Подолій», все той же князь Василь Красний Острозький (Гедігольд). Тобто він прибув до свого Кам’янця (на Смотричі) раніше, щоби приготуватись до зустрічі гостя.

А доки посол двох королів відвідував «володаря Валахії і Молдавії князя Олександра» та добирався до Білгорода (на Дністрі), князь Василь Красний, за поданням того ж Гілльбера де–Ланноа — Гедігольда, прибув туди з великою валкою людей та підвід: «12 тысяч человек и 4 тысячи повозок, нагруженных камнем и деревом».

Тільки вдумаймося у цей незаперечний факт: у 1421 році руський (український) князь Василь Красний — нащадок славного Данила Галицького, побудував на березі Чорного моря фортецю–поселення, щоби позначити кордон своїх володінь, своєї держави.

А нам «московські байкарі» та їхні українські «одностайники» уже не одну сотню років «співають пісень», що в українців не було національно–патріотичної еліти, що ми є зайдами на нашій (українській) землі. Шановні друзі, автор пропонує дослідити цей незаперечний факт побудови «совершенно нового замка» у 1421 році на березі Чорного моря з усіх напрямків.

1. Рух князя Василя Острозького «правителя Подолии») у 1421 році від Кам’янця до Чорного моря.

Професор Ф. І. Брун (російський історик) писав у 1852 році: «Из слов нашего путешественника нельзя определить с точностью, на какой стороне Днестра была построена… («крепость». — В. Б.) Гедигольдом (Василем Красным Острозьким. — В. Б.); поскольку же он был… («правителем». — В. Б.) Подолии, а страна сия, хотя и доходила до устьев Днестра, однако отделялась сею рекою от Молдавии, то мне кажется, что и… («крепость». — В. Б.) им построенная скорей должна была находиться на Восточном или левом берегу (Дністра. — В. Б.)» [7, с. 455].

Слід погодитися з думкою історика. Ми пам’ятаємо: ще у 1362 році, розгромивши ханів Кутлубугу, Черкесхана Астраханського та Дмитра Московського, Великий Литовсько–Руський князь Ольгерд приєднав до своєї держави всі землі між Дністром та Дніпром до самого Чорного моря. Коли владою у Золотій Орді володіли прихильники Ольгерда та Вітовта, з цього приводу не виникало суперечок. Та коли владу у Золотій Орді захоплювали вороги роду хана Тохтамиша — мангити, починалися не тільки суперечки, а й жорстоке протистояння.

Тому не може бути сумніву, що рух князя Василя Острозького у 1421 році відбувався лівим берегом Дністра. Бо не міг князь збудувати тільки одну фортецю на березі Чорного моря, позначивши край своїх володінь. Для оборони тієї фортеці мали залишатися люди. Багато людей! А ті люди обов’язково повинні бути пов’язані із володарем Подільської землі (у 1421 році Василем Красним). Отож, князь Василь Острозький будував не одну фортецю на Чорному морі, про яку нам розповів живий свідок тих подій де–Ланноа. Паралельно він зобов’язаний був через 40–60 кілометрів заснувати більше десяти поселень та заселити їх своїми людьми, розташувавши в них військові тисячі і сотні. А між поселеннями — на відстані людського зору — побудувати сторожові (козацькі) вежі для передачі до столиці (Кам’янця) повідомлень. По суті, у 1421 році Василь Острозький вперше в Україні, на Подільській землі, ввів козацькі прикордонні поселення та козацьку тактику охорони землі.

2. «Поселення–фортеці» між Чорним морем та Кам’янцем (на Смотричі) у 1421 році.

Князь Василь Острозький був розумною та завбачливою людиною і тому, певно, завчасно, до 1421 року, не раз навідувався до тих земель і обдумав, як їх облаштовувати. Звичайно, в першу чергу мав намір використати старі існуючі фортеці. Звернімо увагу: в «Книге Большому Чертежу» всі міста–фортеці на Дністрі стояли одне від одного за «20 верст». Послухаємо:

«А на Нестре град Нарока, от устья 130 верст. А ниже Нароки 20 верст град Устья. А ниже Устьи 20 верст град Орыга. А ниже Орыги 20 верст град Тегиня. А ниже Тегини 20 верст град Туборча. А ниже Туборчи 20 верст…» [21, с. 32].

Ще з далеких скіфо–сарматських часів тут усе було пов’язано з обороною кордонів.

Тому не дивно, що й Василь Острозький використав напрацювання давніх предків. Усі існуючі лівобережні міста по річці Дністер були взяті під контроль, частково (при потребі) відбудовані та заселені військовим (козачим) людом. Тим більше, що значна частина людей Придністров’я ніколи й не полишала своїх земель у найтяжчі часи, переховуючись від загрози в лісах, в річкових плавнях та в берегових, скельних печерах. Іноді в такій печері переховувалося усе село. Автор особисто бачив такі печери.

Так відновився ланцюг порубіжних, придністровських міст від Чорного моря до Кам’янця — столиці Подільської землі, станом на 1421 рік. Ось їх перелік (хоча можуть бути й уточнення):

Кам’янець (на Смотричі) — Стара Ушиця — Могилів (Подільський) — Ямпіль — Кам’янка (сьогодні Молдова) — Рибниця — Дубоссари — Тираспіль — (Маяк, Чорногрод, Качебіїв, Караул).

За Російської імперії звертатися до нотаток Гілльбера де–Ланноа заборонялося: ми вже про те говорили. Тау далекій глибинці імперії, особливо в тих містах, де були відкриті університети, де постійно з’являлися освічені іноземці та де з’являлися потреба і можливість такого дослідження, російські націонал–шовіністи зіграли на випередження. Спочатку в Одесі (1852 рік), а потім у Києві (1873 рік) такі дослідження були опубліковані. І забуті! Що цікаво, надзвичайно значна подія Великого Литовсько–Руського князівства та всієї європейської історії була принизливо зведена до уточнення таких деталей як «зубы моржей», «утварь tasse», «город Козил», «Bacho — навоз» тощо.

А подорож «русского князя Гедигольда» із «12 тысячам человек и 4 тысячами повозок, нагруженных камнем и деревом», до берегів Чорного моря була зведена до вияснення питання: «На какой стороне Днестра была построена башня Гедигольдом…»?

Отож, згідно з імперськими дослідженнями, похід Василя Красного у 1421 році на березі Чорного моря звівся до побудови якоїсь нікому не потрібної вежі у поселенні Маяки за 30–40 кілометрів від Чорного моря.

Склалося враження, що дослідження вчинили не достойні науковці, а звичайні «деревенские парни во славу Отчизны».

Та вони виконали покладене на них завдання. У Російській імперії більше до цієї теми ніхто не звертався. Те, що російські націонал–шовіністи поставилися саме так до цього питання, подиву не викликає. Виникає питання — чому українські історики досі мовчать з цього приводу?

Якщо ж свідчення посла англійського та французького королів Гілльбера де–Ланноа до володарів східноєвропейських країн сприймати відповідально і серйозно, то й реакцію князя Вітовта на листи слід сприймати адекватно. Не могли відповідальні керівники Великого Литовсько–Руського князівства не подбати про південні кордони держави, очікуючи відповідних дій Османської імперії.

3. Про що йшла мова в листах англійського і французького королів до правителів східноєвропейських держав?

Частково відповідь на це питання дав сам посол, коли писав:

«89. Тоже… (друга частина). Поэтому я продал моих лошадей и отыскал, в продолжение 9 дней, 4 галеры, пришедшие из Тана, и на них я отправился в г. Перу (поруч з м. Константинополем. — В. Б.) и Константинополь. В Константинополе я нашел старого императора Мануила и молодого императора, его сына. Им я представил драгоценности Английского короля, а также мирныя письма от королей Франции и Англии и исполнил свои посольские обязанности, возложенныя на меня двумя королями, коснувшись упомянутого мира, а также желания этих королей относительно того, чтобы дело соединения двух церквей, римской и греческой, двинуть вперед; по последнему поводу я провел у императора несколько дней в занятиях с папскими послами, бывшими там по этому делу..»[8, с. 44].

Як бачимо, в листах двох королів йшла мова про об’єднання церков — римської і константинопольської. Звичайно, королі в листах іншого не писали. Все інше передавалося словами посла. Гілльбер де–Ланноа пояснив свою місію ось такими словами: «…Я представил драгоценности Английского короля, а также мирные письма от королей Франции и Англии, и исполнил свои посольские обязанности».

Треба думати: умова об’єднання двох гілок християнської релігії — була передумовою надання воєнної допомоги Константинополю. Уже влітку 1421 року Папські посли кардинал де–Сент Анже та генерал ордену Францісканців Антон Массано, про яких говорив Гілльбер де–Ланноа, узгоджували в Константинополі умови приєднання того до Римського престолу.

Церква (Папа) та західно–європейські монархи діяли у 1421 році надзвичайно наполегливо і швидко: з одного боку — королівський посол Гілльбер де–Ланноа, з другого боку — Папський кардинал де–Сент Анже.

І якби майже не одночасна смерть англійського короля Генріха V 31 серпня 1422 року (у віці 35 років) та французького короля Карла VI 21 жовтня 1422 року, то ще невідомо, як би склалася історія Європи надалі.

Але історія не визнає слова «якби».

Вороги європейської злагоди і стабільності були й у ті часи.


* * *


Для нас буде цікавою й подорож Гілльбера де–Ланноа від Білгорода (на Дністрі) до Кримського міста Кафи (сучасна Феодосія). І перебування посла в Білгороді теж багато про що говорить. Послухаємо:

«87. Тоже. При наступлении ночи, в упомянутом г. Монкастро я и мой толмачь были схвачены; я был повален на землю, ограблен разбойниками, даже побит и, в заключение, крепко связан, а что хуже всего, так это то, что я был совершенно обнажен — в одной рубашке только. Меня привязали на целую ночь к одному дереву, на берегу реки Днестра, где я провел ночь в большой опасности быть [убитыми] потопленным, но, благодаря Бога, они меня утром развязали, и я, совершенно раздетый… вырвался от них и прибежал в город, оставшись в живых. В этот же день прибыли мои остальные люди, которых я оставил в пустыне. Я отправился вперед, чтобы отыскать им жилище… 9 человек (разбойников) были пойманы и, с петлей на шее, доставлены мне, на мою волю — предать их смерти. Но они возвратили мне мои деньги,и я, во славу Божию, просил за них (воєводу Олександра. — В. Б.) и спас им жизнь» [8, с. 40–41].

Звернімо увагу: це був перший напад розбійників на Гілльбера де–Ланноа по дорозі від Балтійського до Чорного моря.

Про що це свідчить? В першу чергу — про нестабільність влади у 1421 році на теренах Молдови. Тобто влада у Валахії та Молдові у ті часи (район Білгорода) тільки формувалася після відходу з тієї території золотоординських родів.

Цікавою є подорож Гілльбера де–Ланноа від Білгорода (на Дністрі) до Дніпра.

«88. Тоже. Из Монкастро (Білогорода. — В. Б.) я отправил часть моих людей и моих драгоценностей морем в Каффу (Феодосию), а сам с другими поехал сухопутью, направляясь из Валахии, чтобы ехать в упомянутое место —Каффу, по обширной… пустыне, которую я проехал только за 18 дней. Я переехал через Днестр, Днепр на котором я нашел одного татарского князя, друга и слугу великого князя Витольда, а также большую деревню, населенную татарами, подданными Витольда. Мужчины, женщины и дети не имели домов, а располагались на земле. Этот князь, по имени Жамбо… переправил меня, моих людей и мои повозки посредством своих татар на другой берег реки, имевший лье в ширину, удивительным образом, в маленьких лодках из цельного куска дерева» [8, с. 41–42].

Звернімо увагу: як у 1334 році під час подорожі дружина хана Узбека — Баялунь, так і посол двох королів Гілльбер де–Ланноа у 1421 році від річки Дністра до Дніпра не зустріли жодної людини. Ще раз переконуємося: з 1334 по 1421 рік землі Південної України від Дніпра до Дністра (і Дунаю) не мали іншого населення, окрім автохтонного — українського. У наступному розділі ми про те говоритимемо. Гілльбер де–Ланноа писав у спогадах, що тільки біля «Днепра… я нашел одного татарского князя, друга и слугу великого князя Витольда, а также большую деревню, населенную татарами, подданными Витольда».

То було село не в нашому розумінні слова. То було звичайне, кочове татарське стойбище, люди якого за наказом володаря землі Великого князя Вітовта перевозили людей через річку. Послухаємо:

«88. Тоже… (продовження)… Мужчины, женщины и дети не имели домов, а располагались просто на земле. Этот князь, по имени Жамбо, предложил мне много рыбы осетрины и… переправил меня, моих людей и мои повозки посредством своих татар на другой берег реки, имевшей лье в ширину, удивительным образом, в маленьких лодках из цельного куска дерева» [8, с. 41–42].

Як бачимо, татари–перевізники використовували човни–довбанки, яких у них ніколи не було. Що зайвий раз свідчить: ті човни–довбанки привозили їм із далеких лісових земель, скоріше — українських. Де подібні човни–довбанки були постійним, звичайним знаряддям вжитку. Слід також мати на увазі, що 1421 року в Криму Гілльбер де–Ланноа зустрів тільки дружні до Великої Литовсько–Руської держави татарські роди. Ось що він з цього приводу розповів:

«89. Тоже… Едучи своей дорогой к одному… (хану) Татарии,… в Каффской пустыне и называвшемуся императором Солкатским (можливо, мова йде про Кримського хана. — В. Б.), другу Витовта, и к которому я ехал за тем, чтобы видеть, в качестве посла, его государство, и вез ему богатые подарки от Витовта, — я встретил в двух днях пути оттуда засаду из 60–80 татар верховых: они выскочили на меня из–за кустов и хотели взять в плен. Хотя император только–чтоумер и между татарами этой (Крымской. — В. Б.) Татарии и Татарией великого хана, императора Орды, возник вопрос важнейший в мире для татар, касательно того, кого сделать императором, потому что каждый хотел своего и вследствие этого все находились в волнении и были вооружены в упомянутой стране… Татары, устроившие засаду, былы люди старого умершаго императора Солкатскаго, бывшаго большим приятелем упомянутого Витовта» [8, с. 42–43].

Від цих дружніх кримських татар лицар Гілльбер де–Ланноа потрапив до генуезької колонії на березі Чорного моря — Кафи (Феодосії), де його прийняли «с почетом». А вже з Кафи посол вирушив морем до Константинополя. Про що ми розповіли раніше.

Бачимо, яких великих зусиль докладала Європа у 1421 році для об’єднання своїх сил. Слід думати, що й керівництво Великого Литовсько–Руського князівства розуміло ту небезпеку, яка наростала з посиленням Османської імперії на півдні та заході Чоррого моря. Ось чому саме за допомогою Великого Князя Вітовта золотоординський царський трон у 1421 році посів хан Улу–Мухаммед. То була людина із роду Тохтамиша, прихильна до Великого Литовсько–Руського князівства.

Не сиділи склавши руки й руські князі у ті відповідальні часи. У 1418 році разом із руським (українським) митрополитом Григорієм Цимблаком князі Василь Красний (Острозький) і Олександр Ніс (Туровський) з князем литвином — католиком Свидригайлом брали участь у Констанцькому Соборі (1414–1418 рр.) як повноправні члени, де відстоювали інтереси України–Руси та православного християнства.

Слід розуміти — щоби бути повноцінним делегатом Констанцького Собору, треба було мати повноваження від Православної церкви та Великого князя Вітовта. І руські князі Василь Красний (Острозький) — князь Подільський і Олександр Ніс (Туровський) такі повноваження мали. А з літа 1421 року, за свідченням Гілльбера де–Ланноа, руський (український) князь Василь Красний (Гедігольд) розпочав розбудову поселень від своєї подільської столиці — Кам’янця (на річці Смотрич) до берегів Чорного моря. Були налаштовані до життя давні українські поселення: Ушиця (на Дністрі), Могилів (на Дністрі), Ямпіль, Кам’янка, Рибниця, Дубосари, Тираспіль. Побудовані нові поселення і фортеці: Маяк, Качебіїв, Чорний город, Караул та Балабки.

Між ними, на відстані видимості (3–7 кілометрів) були побудовані сторожові вежі, спочатку вподовж річки Балабки (сучасна річка Барабой), а далі — по Дністру до самого Кам’янця. Ці сторожові (козацькі) вежі несли охорону давньої української (руської) землі з 1421 року.



VI. Південні міста сучасної України–Русі


Розповівши про відновлені поселення Василем Красним від Кам’янця (на Смотричі) до берегів Чорного моря, автор у Причорномор’ї назвав нові поселення: Чорногрод, Качебіїв, Маяк, Караул. Хотів би усіх українських «одностайників» застерегти від поспішних протестів на користь московських гнилих теорій про «новые Новороссийские земли XVIII века». Московський чобіт у XVIII столітті ступив на давно освоєні українські землі.

Отож, розглянемо, які фортеці–поселення у 1421 році заклав і побудував український князь Василь Острозький?

Той факт, що саме Василь Красний Острозький (Гедігольд) правив Поділлям з 1411 по 1423 рік, зафіксовано тодішніми державними документами, наведеними у праці Віталія Михайловського «Еластична спільнота. Подільська шляхта в другій половині XIV — 70 роках XVI ст.»

Послухаємо:

«Як відомо, починаючи від 1411 р., на Поділлі з титулом Кам’янецького (подільського) старости… (відомий. — В. Б.) Гедигольд (1411–1423)…» [45, с. 104].

І ще одне свідчення:

«Принаймні Гедигольд після 14 березня 1423 р. не згадується з титультурою подільського старости. На уряді віл енського воєводи він фіксується від 31 грудня 1425 р. вперше, а востаннє 8 грудня 1432 р.» [45, с. 196].

Тобто саме Василь Красний у 1421–1422 роках побудував поіменовані міста в Причорномор’ї та заселив їх людьми.

Що цікаво, за угодою від 15 квітня 1412 р. між польським королем Владиславом II Ягайлом та угорським королем Сигізмундом міста–фортеці Караул, Кочебіїв, Маяк, Чорногрод і Балабки не згадуються. Їх на той час ще не було.

Проте Великий Литовсько–Руський князь Свидригайло у документах за 1432 рік уже згадує про свої міста–замки на Чорному морі. Послухаємо:

«…Свидригайло “не забув” про своє Подільське князівство і володіння ним у 1400–1401 рр., а вочевидь і не намагався цього приховати, свідчать документи, що показують географію юрисдикції великого князя Свидригайла у 1432 р., є список міст, у якому бачимо окремо виділені подільські замки Черкаси, Звенигород, Сокілець, Чорногрод, Качибіїв, Маяк, Караул і наприкінці переліку — Летичів» [45, с. 81].

На цій же сторінці наведена примітка: «Також привертає увагу низка причорноморських замків, що свідчить про стійке уявлення: південно–східний кордон Великого князівства Литовського у той час проходив по узбережжю Чорного моря» [45, с. 81].

Щоби читачі не думали, що це єдина згадка про Причорноморські міста–фортеці, побудовані Василем Красним у 1421 році, нагадаємо: польські королі та Великі князі Литовські передавали в особисте володіння ті міста–фортеці своїм магнатам. Перший раз такий факт зафіксовано у 1442 році: «7 березня 1440 р., Владислав III (польський король) взявши від Теодорика з Бучача 4 шуби, ткані золотом, і 2 коней, пообіцяв на найближчому сеймі (коронному з’їзді) перевести йому на дідечне право 17 сіл або відповідно розплатитися за подарунок… Ключовим моментом у кар’єрі Теодорика стає надання йому 29 вересня 1442 р. у Буді Кам’янецького генерального староства з надзвичайно широкими повноваженнями за фантастичні як на той час гроші — 3000 гривень польської монети. А коли наступного дня за чергові 3000 гривень він отримав ще й міста Караул, Чорногрод, Качебіїв, це поставило його чи не на перше місце серед королівських кредиторів якщо не в Короні Польській, то на руських землях точно» [45, с. 130–131].

Отак причорноморські міста відійшли у підпорядкування Теодорика з Бучача. Як бачимо, міста–фортеці у 1421 році на Дністрі та на березі Чорного моря були таки зведені Василем Красним. Та згодом стали власністю польського короля (після 1434 року).

Наведемо ще одну згадку про Чорноморські міста–фортеці, побудовані Василем Красним у 1421 році (за польськими документами): «11 травня 1469 р. між синами Теодорика з Бучача Міхалом та Яном у присутності їхнього дядька Міхала та грона місцевих урядників відбувався поділ маєтку… Менший брат Ян отримав у своє володіння Монастириську, Лядське, Пархову, Переволоку, Шопову, Чернелицю разом з містами, форталіціями, селами та маєтками… Окрім низки сіл… ішлося… і про замки і порти на р. Дністер або Дністровському лимані Караул, Кочебіїв, Маяк,Чорногрод,Балабки разом з селами, митницями, портами морськими та рибними» [45, с. 126–127].

Як бачимо, то були не міфічні вигадки істориків. Всі Чорноморські міста–фортеці, закладені Василем Красним, функціонували і через 50 років. Вони обросли селами і портами, а головне — виконували функції, покладені на них українським князем у далекому 1421 році — несли порубіжну службу на кордоні Великого Литовсько–Руського князівства. Тобто гадання професора Ф. Бруна навколо побудови якоїсь вежі чи то на лівому, чи то на правому березі Дністра було звичайним відволіканням від головного — заснування українським (руським) князем низки міст–фортець на Чорноморському побережжі.

Пропоную визначитися з місцями розташування нових міст у Причорномор’ї, заснованих Василем Острозьким у 1421 році. Зазначимо: нові міста закладалися на місцях, придатних для проживання людей. Тобто на місці поселення мала бути питна вода, поруч мали бути пасовиська для худоби та місця для побудови захисних споруд, в першу чергу — фортець. Звичайно, такими місцями були давні поселення греків, римлян та скіфів, які на той час були зруйновані, чи покинуті, чи ледь животіли.

Сьогодні важко сказати, на якій саме базі були засновані міста–замки: Маяк, Караул, Качебіїв, Чорногрод та Балабки. Але майже всі їхні місця розташування маємо можливість визначити. Отож:

Маяк. Це поселення–фортеця розташовувалося на місці сучасного села Одеської області — Маяки (Біляївський район). Звернімося до радянського видання «Історія міст і сіл УРСР. Одеська область» 1969 року. Ось що вона пише про сучасне українське село Маяки.

«Територія, на якій розташоване село, була заселена ще в давні часи. Тут виявлено залишки поселення доби бронзи (усатівська культура, II тисячоліття до н. е.). У IV–III столітті до н. е. на цьому місці існували античне поселення та могильник.

Перші писемні згадки про Маяки стосуються початку XV століття. У списку замків, складеному після 1430 року, позначено і замок Маяк–Каравул, побудований у 1421 році і як сторожовий прикордонний пункт. У XVI столітті цей замок зруйнували турки, перетворивши його на місце складів лісових вантажів, що сплавлялися сюди з верхів’їв Дністра…» [98, с. 337].

Маємо наглядну картину фальсифікації та перекручування фіксованих подій української історії так званими українськими істориками–«одностайниками». Це дуже наглядний приклад українського наукового лакейства: «Чего изволите?»

У переліку міст–фортець князя Свидригайла чітко вказані окремі фортеці — Маяк і Караул. Українські лакеї московської імперії об’єднали два поселення–фортеці в одне: «Маяк–Каравул». Нехай свідома людина й не шукає зайвий раз ту фортецю «Каравул» на території Одеської області та не згадує про свого українського князя, який ту фортецю заснував. Звернімо увагу й на те, що у наведеному описі села Маяки жодним словом не згадується Русько–Литовська доба України XIV–XVI століть, немовби її не існувало. Бо наступний абзац після наведеного тексту уже розповідає нам, що «пониззя лівобережного Дністра перейшло до Росії». Отаке словоблуддя фахівці–професори видавали за правду. Тому й не дивно, що сьогоднішній мер Одеси поводиться як завойовник на чужій землі. Він не знає справжньої історії, він воліє знати московську фальшивку.

І хоча українські професори–«одностайники» чітко встановили 1421 рік як рік заснування фортеці Маяк на місці сучасного села Маяки, та жодним словом не згадали про її засновника — українського князя. Чого ще «изволите, господа московские национал–шовинисты?»

Чорногрод. Про це місто–фортецю в історичній науці, як російській, так і українській, згадок майже немає. Певно тому історик В. Михайловський у праці «Еластична спільнота…» свідомо допоміг своїм читачам визначитись із місцем розташування, навівши карту володінь князя Вітовта. Там місто Чорногрод розташоване на місці Овідіополя, на його сучасній території.

Послухаємо, що з цього приводу говорить «Історія міст і сіл УРСР. Одеська область»: «На території, де тепер Овідіополь, люди жили з давніх часів. Тут виявлено залишки 6 стародавніх поселень. Два з них існували в скіфські часи (IV–III століття до н. е.), два — в сарматські часи (II століття до н. е. — III століття н. е.). На двох останніх знайдено рештки черняхівської культури (III–V століття н. е.).

Виник населений пункт наприкінці XVIII століття. У 1795 році за указом Катерини II його назвали Овідіополем на честь римського поета Публія Овідія Назона (43 рік до н. е. — 18 рік н. е.), який нібито під час свого заслання перебував у даній місцевості» [98, с. 684].

Отож, у чергове бачимо, як московська фальш про вигаданого Овідія прикривала правду про українського князя Василя Красного — нащадка роду Галицьких. Російська більшовицька влада і в цьому випадку не дозволила довести українцям правду про життя їхніх предків у X–XVII століттях, перестрибнувши одразу до часів «Тамбовских мужиков» на українських землях.

Надзвичайно цікавий факт: вказавши на виявлені «6 стародавніх поселень» на місці сучасного Овідіополя, українські професори навіть не зробили натяку на фортецю Чорногрод, засновану у 1421 році (XV століття) українським (руським) князем, яка належала до одного із стародавніх поселень. Отак писали!

Качебіїв. Дуже цікавим є свідчення про заснування у 1421 році фортеці Качебіїв. Звичайно, читачі розуміють, що мова йде про поселення–фортецю на місці сучасної Одеси. Послухаємо ще раз «Історію міст і сіл УРСР. Одеська область»:

«На території сучасного міста людина жила з найдавніших часів… На території міста знайдено римські монети (II століття н. е.). У III–V століттях тут існували численні поселення, де проживали і племена черняхівської (суто української. — В. Б.) культури… У кінці XIV — на початку XV століття… владу над Північно–Західним Причорномор’ям захопило велике князівство Литовське. Саме в цей час на місці сьогоднішньої Одеси виникло поселення Кочибеї (Коцюбіїв, Качикленов, Гаджибей). Перша згадка про нього належить до 1415 року, коли Кочибей був уже порівняно значним портом, звідки вивозилося зерно. На терені Кочибея був великий замок. Залишки його зберігалися до середини XVIII століття» [98, с. 85–86].

Отож українська культура була домінуючою на теренах сучасної Одеси ще у III–V століттях нашої ери. І то не дивно — скіфо–сарматська доба української історії нами висвітлена. Повторюватися не будемо. Зазначимо тільки: ніякої російської культури у ті часи на теренах сучасної Одеси не зафіксовано, навіть її складових частин: фінської та золотоординської (професор Г. В. Вернадський).

В історичній науці не існує свідчення про виникнення поселення Качибей на території сучасного міста Одеси у 1415 році. Це звичайна московська побрехенька з багатьох. Хоча, звичайно, ще з далеких античних часів (V–III століття до н. е.) морська бухта Одеси використовувалася давніми мореплавцями.

А от факт заснування фортеці та поселення Качебіїв (польське потрактування слова) засвідчено історичними документами.

І, як свідчить російська історія, той, модернізований турками замок, «зберігався до середини XVIII століття», поки за наказом імператриці Катерини II був зруйнований вщент. Катерина II не любила залишати нащадкам старі пам’ятки. Залишала тільки свої.

Перш ніж говорити про фортецю Караул, місце розташування якої свідомо приховали і Польська і Російська імперії, автор пропонує встановити, за якою логікою князь Василь Красний Острозький закладав попередні три поселення–фортеці на південних рубежах своїх володінь. Тим паче, що місця заснування фортець Маяк, Чорногрод і Качебіїв зафіксовані документами давньої історії.

Відомо, що фортеця Чорногрод перекривала доступ до входу в гирло річки Дністер та разом із Білгородом контролювали Дністровський лиман. На випадок, коли ворожі судна проривалися до Дністра, на його лівому березі була побудована фортеця Маяк. Вона контролювала рух суден по річці Дністер.

Щоби не дати можливість ворожим суднам використовувати сучасну Одеську морську бухту та перекрити можливий доступ ворожих сил зі сходу, була збудована фортеця–поселення Качебіїв.

Якщо глянемо на сучасну карту Української держави, на південно–західну її територію (в районі Дністровського лиману), то зрозуміємо, що, в першу чергу, вимагав захисту шлях можливого наступу по Дністровській косі на східно–дністровські землі.

Караул. Отож, фортеця Караул прикривала можливий напрям нападу з Дністровської коси і розташовувалася на початку, чи в кінці коси, в залежності від того, яке завдання мала. Мається на увазі Одеський відрізок коси. Для того, щоб визначити місце розташування фортеці Караул на косі, треба провести спеціальне археологічне дослідження. З часом українська влада мусить це зробити. Бо окупантам України було не до досліджень.

Балабки. Згадувані Балабки, скоріше за все, були звичайним поселенням усіх прийшлих із Кам’янця людей. «…Привел с собою 12 тысяч человек». На мою думку, ті 12 тисяч людей український князь Василь Красний привів із собою на постійне поселення.

У першу чергу на Причорноморські землі прибули чоловіки, завданням яких було до зими звести фортеці та житло для людей і худоби.


Україна–Русь. Книга перша

Думаю — лісоматеріали для будівництва йшли Дністром суцільним потоком і зупинялися в Маяку та Чорногроді, а звідтіля їх везли до Качебієва, Караула та Балабок. Бо селище Балабки, на мою думку, розташовувалося на місці сучасного села Барабой (Балабой) і називалося за іменем місцевої річки — Барабой. Певно, українці (русичі) йменували річку — Балабка, а вже пізніше — турки–окупанти закріпили за нею ім’я — Барабой. Звичайно, нові московські окупанти не стали повертати річці давнє українське ім’я, а залишили турецьке. Воно їм було більше до вподоби. Рідніше!

Поселення Балабки розташовувалося на річці, яка несла з півночі чудову питну воду, а навколишні поля були придатні для посіву пшениці, ячменю і проса та садіння городини.

Князь Василь Острозький у 1421 році прийшов зі своїми людьми не в дикі, необжиті місця. Він повертався на давні українські землі.

Послухаємо:

«Ще до утворення Київської Русі в Північно–Західному Причорномор’ї жили східнослов’янські племена: між Південним Бугом і Дністром — уличі, а між Нижнім Дністром і гирлами Дунаю — Тиварці» [98, с. 11].

Не забуваймо — в найтяжчі часи панування Золотої Орди на південно–українських землях ті землі повністю ніколи не втрачали корінне населення. Залишалися люди, які жили у річкових плавнях, скельних печерах, лісах. Були й такі русичі (українці), які виконували державну службу на переправах, на митницях Золотої Орди тощо. Послухаємо: «Проте і в ті дуже тяжкі часи все ж у деяких місцевостях Північно–Західного Причорномор’я зберігалося постійне руське (українське. — В. Б.) населення. Про це свідчать письмові джерела. Так, 1347 роком датується згадка про руську єпархію в Білгороді; коли наприкінці XIV століття великий князь литовський Вітовт відняв у татар Південне Поділля і просунувся далі до Чорного моря, він користувався підтримкою руського (українського. — В. Б.) населення…» [98, с. 11].


* * *


Як би дехто не бажав згадувати про віковічну присутність українців на своїх причорноморських землях, та історія засвідчила їхнє тамтешнє перебування з далеких Трипільських часів. А в добу Скіфо–Сарматської держави південні племена майбутньої української нації уже мали від Давньо–Грецької, Римської та Візантійської імперій свої імена: кіммерійці, гети, скіфи, сармати, гелени, алазони, будини, калліпіди, неври тощо. Ці споріднені племена, як писав великий Геродот, ніколи не покидали свою давню предківську землю і були на ній непереможні. Уже в ті далекі, античні часи населення Скіфо–Сарматської держави сягало 40 мільйонів осіб. Пізніші наші південні сусіди, Римська та Візантійська імперії, називали наших українських предків скіфами, сарматами та навіть дикими гунами.

Як засвідчив найвизначніший історик того часу, візантійський імператор Костянтин Багрянородний у творі «Про управління імперією…»: «Цей народ ми називаємо скіфами або гунами. Щоправда, самі себе вони звуть русами» [82, с. 339].

А були й часи, коли українців ділили на уличів, тиверців, дулібів, полян, сіверян, бужан, древлян тощо. Український народ не залишав рідних теренів своєї землі. Тому імперські науковці (російські, німецькі, польські) постійно закидали до історичної науки звичайні вигадки, аби нав’язати українцям думку, що ми прийшлі люди на своїй землі. Німецькі байкарі та історики нав’язали європейській історичній науці «казочку» про «германських готів» на українській землі у II–IV століттях.

Російська імперська історія завжди підтримувала «доважки брехні» своїх імперських колег, додаючи сотні своїх, гидотніших. Сьогодні вони договорилися до абсолютного абсурду: московський уламок Золотої Орди розпочинає виклад своєї історії у дитячих підручниках із Київських часів IX століття. Яке відношення московські фіно–татарські племена у IX столітті мали до київських полян (русів), сказати неможливо.

Польська імперська історична наука, щоби обґрунтувати свої права на Галицьку та Руську (українську) землі взагалі позбавила правнука Данила Галицького — Дмитра Юрійовича права на існування, видавши його за львівського боярина Дмитра Дядька (Дедька). Теж дуже потужно брехали, що давало змогу польському королю Казимиру III (1310–1370) писати Константинопольському Патріархові ось таке: «К первопрестольному всесвященнейшему Патриарху Константинополя, Вселенскаго Собора, поклон и многое чолобитье от сына твоего Краля Казимира земли Ляхии и… Руси, и от Князей Руси, кои в Христианскую Веру веруют, и от Бояр Руси многое челобитье. Ищем у тебя, нашего Архиерея. Вся земля гибнет без закона, ибо закон исчезает. От века веков Галич славился во всех странах Митрополиею и был престолом Митрополитов от века веков. Первый Митрополит нашего благочестия был Нифон, второй Митрополит Петр, третий Митрополит Гавриил, четвертый Митрополит Феодор. Все они были на престоле Галича. Князья Руси были мои сродники и сии Князья оставили Русь… (померли. — В. Б.) и земля осиротела. И после того я, Крал Ляхии приобрел землю Руси (про загарбання Галичини немає жодного слова. — В. Б.). И ныне, Святый Патриарх вселенских Соборов, ищем от тебя нашего Архиерея, да смилуешься и дашь свое благословение… а не будет милости Божьей и благословения вашему сему человеку, не сетуйте на нас после, если придет жалостная нужда крестить Русов в веру Латинов, так как нет Митрополита в Руси, а земля не может быть без закона» [48, с. 148].

Отак чинила Польща.

Спочатку силою захопила Львів і Галичину, хоча, звернімо увагу, руські (українські) князі на ті часи не перевелися. Потім польський король Казимир домігся у Константинополя призначення на митрополичу кафедру вибраної ним особи. Бо в іншому разі «придет… нужда крестить Русов в веру Латинов». А це означало й Патріарше благословіння польського короля на галицький князівський престол. Шкода тільки, що європейська історія не визнає подібні дії звичайним бандитизмом.

З часів польського короля Казимира III на сторінках української історії з’являється невідома князівська родина Острозьких. Цікаво: перший представник невідомого князівського роду — Данило, з незнаних причин посідав родовий стіл князів Галицьких — Холм. Що взагалі цілковитий абсурд! У XIV столітті ні польські королі, ні Великі Литовсько–Руські князі не володіли правом надавати людині князівський титул. Князем можна було стати за народженням. І тільки!

Ось чому польська імперська історія та російська так пильно і прискіпливо коригували абсолютно всі події, що стосувалися представників роду Острозьких — вони ж — князі Галицькі. Та як не слідкували, а все ж таки дали маху. У 1417 році на Констанцький собор з Великого Литовсько–Руського князівства поїхали Митрополит Григорій Цимблак та князі Свидригайло, Василь Красний і Олександр Туровський.

На Костанцькому соборі троє з них відомі за своїми звичними іменами й титулами. Тільки от: Василь Красний став Гедігольдом. Ця метаморфоза, що відбулася з іменем нашого князя, нікого досі не зацікавила. Один із кращих українських князів роду Данила Галицького, завдяки звичайним махінаціям російських та польських істориків, досі не посів достойного місця в українській історії. Як раніше, завдяки іншим маніпуляціям, князь Дмитро із роду Галицьких став звичайним боярином Дмитром Дядьком. Тому у сучасній академічній праці шанованої мною О. В. Русіної наведено засновані Василем Красним міста–фортеці у загальному «Списку міст Свидригайла», де жодним словом не згаданий їхній засновник руський (український) князь. Послухаємо професора О. В. Русіну:

«Список міст Свидригайла.

Латиномовний “Список міст Свидригайла” є одним з основних джерел для історичної географії України першої третини XV ст. “Список” містить перелік “замків та земель”, які підпорядковувалися великому князю литовському Свидригайлу. Попри те, що не всі згадані у “Списку” пункти піддаються ідентифікації, він дає змогу в загальних рисах реконструювати систему тогочасних міських поселень. У ньому фігурують: Київ, Чернігів, Рильськ, Стародуб, Трубчевськ, Новгород–Сіверський, Путивль, Хотмишль (сучасний Хотмижськ у Білгородській обл. Російської Федерації), Курськ, Донецьк (однойменне городище у межах сучасного Харкова), Черкаси, Звенигород (нині — Звенигородка Черкаської обл.), Сокалець (на Південному Бузі неподалік від Брацлава), Чорний Град (знаходиться у гирлі Дністра), Маяк (городище у с. Маяки, на лівому березі Дністра), Караул (городище поблизу Рашкова на Дністрі), Качибеїв (був на місці сучасної Одеси) Оскал (можливо, тотожний Старому Осколу Білгородської обл. РФ), Милолюбль (його решток слід шукати десь на Сіверському Донці, в районі сучасного Білгорода РФ), Мужеч (знаходився десь між сучасними Суджею та Обоянню Курської обл. РФ), Сновськ (Седнів Чернігівської обл.), Брягин, Мозир, Овруч, Кременець, Дашів (сучасний Очаків), Луцьк, Володимир–Волинський, Степань (у Рівненській обл.), Острог, Полонне (у Хмельницькій обл.), Чорнорийськ (нині — старий Чорнорийськ Волинської обл.), Житомир, Звягіль (сучасний Новоград–Волинський Житомирської обл.), Олевськ (Житомирської обл.) та Летичів (Хмельницької обл.)» [44, с. 286–287].

Слід пам’ятати: у ті часи Галичина та Західне Поділля підпорядковувалися Польській Короні і тому їхні міста не поіменовані. Це нагадування нашій пам’яті.

Україна–Русь. Книга перша

Але факт фіксації польським державним документом існування таких міст, як: Чорний Град (Чорногрод), Маяк, Караул, Качебеїв (Качебіїв) і навіть Дашів (сучасний Очаків) у 1432 році заперечити неможливо. Як неможливо заперечити договір «від 15 квітня 1412 року між Владиславом II Ягайлом та Сигізмундом Люксембурзьким… про поділ території»…, у якому ці придністровські міста та фортеці жодним словом не згадані. Отож були побудовані у 1421 році руським (українським) князем Василем Красним (Гедігольдом). Тим більше, що, за свідченням посла двох королів Гілльбера де–Ланноа, саме із метою побудови фортець Василь Красний у 1421 році прибув на берег Чорного моря.

«…Вышеупомянутый Гедигольд (Василь Красний. — В. Б.), правитель Подолии, с целью основать здесь силою совершенно новый замок, который и был сделан менее чем в месяц… в пустынном месте, неимеющем ни дерева, ни камня; но упомянутый правитель привел с собою 12 тысяч человек и 4 тысячи повозок, нагруженных камнем и деревом» [8, с. 40].

Посол англійського і французького королів Гілльбер де–Ланноа у 1421 році, вирушаючи із Білгорода до Криму, об’їхав Дністровський лиман північною дорогою і тому зміг побачити тільки зведену на той час фортецю Маяк. На мою думку, інші фортеці йому й не велено було показувати.

Отака історична достовірність, про яку українські історики попередніх часів воліли мовчати. Та сьогодні крига повільно починає скресати. Згадувана мною професор О. В. Русіна у книзі «Україна — хронологія розвитку. Від Батиєвої навали до Люблінської унії» уже обережно нагадує про посла «Жільбер де–Ляннуа». Хоча ще говорить невизначено: «Дослідники й досі не з’ясували, який саме замок було збудовано Вітовтовим намісникому 1421 р…» [44, с. 280].

Звернімо увагу, шановна професорка жодним словом не згадує про українського князя Гедігольда та про те, що тих фортець було чотири. І про те, що заважає ґрунтовно вивчити (дослідити) матеріал, немовби він не стосується української історії, теж — ані слова!

А от її учень, професор Борис Черкас, уже пішов значно далі. І, як гадаю, за його словами, професор на правильному шляху. Послухаємо:

«1421 року… подільський староста Гедигольд (Василь Красний. — В. Б.) привів у гирло Дністра 12 тисяч осіб і 4 тисячі возів із будматеріалами. Напроти Білгорода протягом двох місяців було збудовано фортецю. Ця подія… не була першою за десятиліття боротьби ВКЛ за чорноморське узбережжя… Ланноа, що залишив нам цей сюжет, був доволі прискіпливим мандрівником. Проте коли він перед появою в Білгороді гостював у подільського старости в Кам’янці–Подільському, ніякої підготовки до походу не бачив. І це притому, що йшлося про тисячі людей, тварин (коней і, можливо, волів) та возів. Отже, операція готувалася таємно… По–друге, постає питання, чому матеріали доставляли возами, а не річкою. Адже ще 1419 року Зосима, подорожуючи з Брацлава до Білгорода, відзначив володіння Вітовта нижче середньої течії Дністра. Це означає, що Вітовт використав робітників і вояків зі Східного Поділля та Київщини. І тут нічого дивного, адже саме населення цих земель було під його підпорядкуванням із кінця минулого століття. І, судячи з усього, побудова фортець далеко від метрополії була вже не вперше. Це видно і за самим характером будівництва. Одна справа—будувати укріплення під боком, інша — вирушати за сотні кілометрів… І тут постає ще одне питання: а як вдалося провезти все це через степ із його річками, ярами та іншими перепонами. Вочевидь на той момент від Київщини і Поділля до Чорного моря вже існувала розгалужена система шляхів і переправ» [83, с. 133].

Поки що українські історики тільки починають ставити перед собою питання та знаходити на них відповіді. Ті питання надзвичайно простенькі, як і відповіді. Але зафіксовано процес руху вперед і він приведе істориків до потужних питань і відповідей.

У нашому конкретному випадку пропоную, шановні історики, поставити собі такі питання:

1. Який руський (український) князь виступає у Гілльбера де–Ланноа під іменем Гедігольд? Посол чітко пояснив, що він був на банкеті у руських князя і княжни, і там найманців не було.

2. Хто й навіщо ввів до історичних документів фальшивку?

Дорогі друзі, на цьому полі ми обов’язково зустрінемося — професіонали і непрофесіонали — усі, хто шукає істину.

Праві будуть ті, хто знайде для людей істину і, аж ніяк, не ті, хто заслужений і має титули.

До зустрічі!




Література


1. Максимович М. О. Вибрані твори з історії Київської Руси, Києва і України. — К., 2004.

2. Кониський Г. Історія Русів. — К.: «Радянський письменник», 1991.

3. Тизенгаузен В. Г. Сборник материалов, относящихся к истории Золотой Орды. Том I. Извлечения из сочинений Арабских. — СПб., 1884.

4. Тизенгаузен В. Г. Сборник материалов, относящихся к истории Золотой Орды. Том И. Извлечения из Персидских сочинений. — Москва–Ленинград, 1941.

5. Лызлов А. И. История Скифийская от Сотворения Света 7200–го, а от Рождества Христова 1692–го. — М., 1787.

6. Лызлов Андрей. Скифская история. — М., 1990.

7. Брун Ф. К. Путешествия и посольства господина Гилльбера де–Ланнуа, Кавалера Золотого руна, владельца Санта, Виллерваля, Троншиена, Бомона, Вагени в 1399–1450 годах. — Моне, тип. Эм. Гоіуа // Записки Одесского общества истории и древностей. III. — Одесса, 1853.

8. Емельянов. Путешествия Гилльбера де–Ланноа в восточныя земли Европы в 1413–14 и 1421 годах / / Киевские университетские известия. № 8. — К., 1873.

9. Савельев П. С. Путешествие в При–Балтийския страны, Великий — Новгород и Псков, совершенного рыцарем Гилльбером де–Ланноа, в 1412–1414 годах // Географические известия. — СПб., 1850.

10. Данияров К. К. Альтернативная история Улыса Жошы — Золотой Орды. —Алматы: Издательский дом «Жибек Жолы», 1999.

11. Данияров Калибек. История Чингисхана. — Алматы, 2001.

12. Лисенко Сергій, Чернецький Євген. Правобережна шляхта, кінець XVIII — перша половина XIX ст. — Біла Церква, 2007.

13. Карамзин Н. М. История государства Российского. Тома I–XII. — М., 1993–1994.

14. Яковенко Н. М. Українська шляхта з кінця XIV до середини XVIII ст. — К., 1993.

15. Івакін Г. Ю. Історичний розвиток Києва XIII — середини XVI ст. — К., 1996.

16. Халебський Павло. Україна — земля козаків. — Вінниця: Континент–ПРИМ, 2005.

17. Гваньїні Олександр. Хроніка Європейської Сарматії. — К.: Видавничий дім «Києво–Могилянська академія», 2007.

18. Літопис Руський (за Іпатським списком). — К.: Дніпро, 1989.

19. Плано Карпини Иоанн де. История Монгалов; Вильгельм де Рубрук. Путешествие в Восточные страны. — СПб.: изд. А. С. Суворина, 1911.

20. Вернадский Г. В. Начертание русской истории. — СПб., 2000.

21. Молчановский Н. Очерки известий о Подольской земле до 1434 года. — Киев: Типография Императорскаго университета Св. Владимира, 1885.

22. Вавричин М., Дашкевич Я., Кришталович У. Україна на стародавніх картах. Кінець XV — перша половина XVII ст. — ДВНП: «Картографія», 2006.

23. Максимович М. А. Письма о князьях Острожских. — К., 1866.

24. Седов В. В. Этногенез ранних славян / / Вестник Российской Академии наук. —Том 73. — № 7. — М., 2003.

25. Большая Советская Энциклопедия. Третье издание. В 30 т. — М.: Советская Энциклопедия, 1969–1978.

26. Рибак I. В. Наш край в історії України (Навчальний посібник). — Кам’янець–Подільський: «Абетка — С», 2007.

27. Заєць Іван. Витоки духовної культури українського народу — К.: Видавництво «Аратта», 2006.

28. Лебедев В. Загадочный город Мохши. — Пензенское книжное издательство, 1958.

29. Полное Собрание Русских Летописей. І, II. Лаврентиевская и Троицкая летописи. — СПб.: В типографии Эдуарда Праца, 1846.

30. Сафаргалиев М. Г. Распад Золотой Орды. — Саранск, 1960.

31. Рашид–ад–дин. Сборник летописей. т. 1–3 / АН СССР — М.–Л., 1946–1960.

32. Биккинин И. Д. Татарская аристократия Темниковского княжества и ее потомки // Российская провинция: история, культура, наука: материалы ІІ–ІІІ Сафаргалиевских научных чтений. — Саранск, 1998. (Интернет).

33. Думин С. В. Татарские князья в Российской империи // Дворянские роды Российской империи. т. 3. Князья. — М., 1996.

34. Шаров Ігор. 100 видатних імен України. — К., 1999.

35. Богданов А. П. Меряне в антропологическом отношении: (Из протоколов антропологической выставки). — М., 1879.

36. Похилевин Лаврентий. Сказания о населенных местностях Киевской губернии… — Біла Церква: Видавець Олександр Пшонківський, 2009 // Перевидання книги «Сказания о населенных местностях Киевской губернии или статистические, исторические и церковные заметки о всех деревнях, селах, местечках и городах, в пределах губернии находящихся». Собрал Л. Похилевич. Издание Киево–Печерской Лавры, 1864 год.

37. Атлас юного туриста–краеведа Киевской области. — М., 1990.

38. Історія села Бране Поле Богуславського району. — (в рукописі).

39. Полное собрание русских летописей. Том 32 // Хроника Литовская и Жмойтская, и Быховца. — М., 1975.

40. Черкас Борис. Синьоводська битва 1362 року. — К., 2012.

41. Юрченко А. Г. Кумысная церемония при дворе Бату / / Мопдоліса — VII, СПб., 2007.

42. Христианский мир и «Великая монгольская империя». Материалы францисканской миссии 1245 года. «История Тартар» брата Ц. де Бридиа. — СПб., 2002.

43. Ц. де Бридиа (Бенедикт Польский). История Тартар. — СПб., 2002.

44. Україна — хронологія розвитку. Від Батиєвої навали до Люблінської унії. — К.: КРІОН, 2009.

45. Михайловський Віталій. Еластична спільнота. Подільська шлях та в другій половині XIV — 70–х роках XVI століття. — К.: Темпора, 2012.

46. Кралюк П., Хаврук Я. Князі Острозькі. — Харків: «Фоліо», 2012.

47. Войтович Л. Княжа доба на Русі: портрети еліти. — Біла Церква, 2006.

48. Сообщение читанное в этнографическом отделении Императорскаго Русскаго географическаго общества 13 мая 1869 г. Николаем Барсовым. — СПб., 1869.

49. История Подкарпатской Руси для народа. — Ужгород: Тов. «УНЮ», 1924.

50. Кунаев Динмухамед. О моем времени. —Алма–Ата: РГЖН «Дэір», МП «Ынтымак», 1992.

51. Чокан Валиханов. Избранные произведения. — М.: Издательство «Наука», Главная редакция восточной литературы, 1987.

52. Русіна Олена, Сварник Іван, Войтович Леонтій, Ващук Дмитро, Блануца Андрій, Черкас Борис. Україна: Литовська доба 1320–1569. — К.: Балтія–Друк.

53. Качар Ігор, Качар Любов. Львів крізь віки. — Львів: Видавництво «Центр Європи», 2004.

54. Будзей Олег. Вулицями Кам’янця–Подільського. — Львів: Світ, 2005.

55. Спасько С. К. Історія України написана у V ст. до нашої ери Геродотом. — К.: Фенікс, 2007.

56. Райс Тамара Т. Скифы. Строители степных пирамид. — М.: Центрополиграф, 2009.

57. Ломанн Манфред. Україна: новий європейський сусід. Нотатки про історію та сучасність. — К., 2003.

58. Кам’янець–Подільський. — Львів, 2007.

59. Дружинский В. В. Тайны Белорусской истории. — Минск: ФУАинформ, 2010.

60. Широкоряд А. Б. Наша великая мифология. Четыре гражданских войны с XI по XX век. — М.: ACT, Хранитель, 2008.

61. Петрук Володимир. Велика Скіфія переможе. — К., 2011.

62. Матузко Роман. «Визвольна» світова: крах планів Москви. — К., 2012.

63. Балушок Василь. Українська етнічна спільнота. — Біла Церква, 2008.

64. Філософські ідеї в культурі Київської Русі. — Полтава, 2008.

65. Історія України в особах: Литовсько–польська доба. — К., 1997.

66. Путівник. Хмельницька область. — К., 2010.

67. Іваничук Роман. Черлене вино. — К., 1977.

68. Дорош Микола. Битва на Синій Воді (або таємниця річки Сниводи). — Вінниця, 2011.

69. Карпатський літопис. — Стрий: «Щедрик», 2008.

70. Петренко П. П. Тлумачний словник українських архаїзмів. — Маріуполь, 2004.

71. Чи є російська мова руською. — К., 2008.

72. Кобилюх Василь. Праукраїна і санскрит. — Тернопіль, 2011.

73. Кобилюх Василь. Українські козацькі назви у санскриті. — Львів, 2003.

74. Кобилюх Василь. 167 синонімічних назв землі у санскриті. — Тернопіль, 2009.

75. Кобилюх Василь. Душа Японії: айни очима українця і санскриту. — Тернопіль, 2010.

76. Багалій Д. І. Історія Слобідської України. — Харків: «Дельта», 1993.

77. Античные государства северного Причорноморья. — М.: Издательство «Наука», 1984.

78. Махінчук Микола. Обереги нашої пам’яті. — Одеса: «Аспект», 1998.

79. Залізняк Леонід. Від склавинів до української нації. — К.: Видавництво «Бібліотека українця», 2004.

80. Піддубний Сергій. Найдавніші пам’ятки України. — Кіровоград: Поліграф–сервіс, 2011.

81. Брайчевський Михайло. Вибране. Том II. Хазарія і Русь. Аскольд — цар київський. — К.: Видавництво імені Олени Теліги, 2009.

82. Білик Іван. Меч Арея. — К.: «Веселка», «Такі справи», 2003.

83. Грюнвальдська битва — битва народів. (Автори: Алфредас Бумблаускас, Ігор Марзалюк, Борис Черкас). — К.: Балтія–Друк, 2010.

84. Паїк Володимир. Корінь безсмертної України і українського народу. — Львів: «Червона калина», 1995.

85. Паїк Володимир. Україна в минулому й сьогодні (історичні й географічні карти). — Едмонтон — Торонто, 1982; Львів, 1999.

86. Шовкопляс Іван. Археологічні дослідження на Україні 1917–1957. — К., 1957.

87. Кун М. Легенди і міфи Стародавньої Греції. — К., 1967.

88. Археологія Української ССР. — К., 1971.

89. Вовк Хведір. Студії з української етнографії та антропології. — К.: «Мистецтво», 1995.

90. Федорова Е. В. Императорский Рим в лицах. — Издательство Московского университета, 1979.

91. Лозко Г. С. Велесова книга — Волховник. — Вінниця: Континент–Прим, 2007.

92. Яценко Б. I. Велесова книга. — К.: Індоєвропа, 1995.

93. Шевченко Тарас. Кобзар. — К.: Державне видавництво художньої літератури, 1961.

94. Інакша історія. Спадок сивого Нестора // Газета «Персонал плюс», 14–20 листопада 2012 рік. — Київ.

95. Інакша історія. Громадянська війна на хуторі (з приводу дискусії, що не відбулася) // Газета «Персонал плюс», 28 листопада — 4 грудня 2012 рік. — Київ.

96. Ткачук Т. М. Знакові системи Трипільсько–Кукутенської спільноти (етапи BII–CI) і писемність // Енциклопедія Трипільської цивілізації. — К., 2004. — т. 1.

97. Энциклопедический словарь Товарищества «Бр. А. и И. Гранат и Ко»: в 58 т. — М., 1891–1948.

98. Салій О. Богуслав: історія і сучасність. — К., 2010.

99. Пресняков А. Е. Лекции по русской истории. І. II. — М, 1939. — Вып. I.

100. Попов Нил. В. Н. Татищев и его время. — М., 1961.

101. Татищев В. Н. История Российская: в 7 т. — М.–Л., 1962–1968.

102. Полное собрание русских летописей. Летописный сборник именуемый Патриаршею или Никоновскою летописью. — т. 10. — СПб., 1885.

103. Егоров В. Л. Историческая география Золотой Орды в XIII–XIV вв. — М., 1985.

104. Історія міст і сіл. Черкаська область. — К., 1972.

105. Історія міст і сіл Кіровоградська область. — К., 1972.

106. Історія міст і сіл. Миколаївська область. — К., 1972.

107. Історія міст і сіл. Київська область. К., — К., 1971.

108. Історія міст і сіл. Одеська область. — К., 1969.

109. Сахаров И. П. Сказания русского народа, собранные И. Сахаровым. т. I.— Кн. 1–4. — СПб., 1841.

110. Сахаров И. П. Сказания русского народа, собранные И. Сахаровым. т. II. — Кн. 5–8. — СПб., 1849.

111. Добавления и прибавления ко II тому «Сказаний русского народа, собранных И. Сахаровым», Ф. Н. Буслаева (вырезки из газет и журналов).

112. Толстой М. В. Книга, глаголемая описание о российских святых, где и в каком граде, или области, или монастыре, или пустыне пожеве и чудеса сотвори всякого чина святых… — М., 1888.

113. Манухина Т. Святая благоверная княгиня Анна Кашинская. — Париж, 1954.

114. Атонович В. Б. Археологическая карта Киевской губернии. — М., 1895.

115. Фундуклей И. Обозрение могил, валов и городищ Киевской губернии. — К., 1848.

116. Клепатский П. Г. Очерки по истории Киевской земли. Литовский период. — Біла Церква, 2007.

117. Коваль Р. Медвин в огні історії. — К. 2000.

118. Доманицкий В. Н. Отчет об археологической экскурсии в Звенигородский уезд Киевской губернии. — К., 1903.

119. Каманин И. М. Результаты археологической экскурсии в Таращанский и Чигиринский уезды летом 1901 года. — К., 1901.

120. Щербина В. Отчет об археологической экскурсии в Бердичевский, Васильковский и Уманский уезды летом 1901 года. — К., 1901.

121. Бондар М. М. Пам’ятки стародавнього минулого Канівського Придніпров’я. — К., 1959.

122. Мальченко О. Укріплені поселення Брацлавського, Київського і Подільського воєводств (XV — середина XVII ст.). — К., 2001.

123. Чмих М. О. Археологічні дослідження курганів. — К., 1989.

124. Щербаковский Д. М. Раскопки курганов на пограничье Херсонской и Киевской губерний. — К. 1905.

125. Шендрик Н. І. Довідник з археології України. Київська область. — К., 1977.

126. Археологическая летопись Южной Рссии. т. I — 1899 г.; т. II — 1900 г.; т. III — 1901 г., — Киев.

127. Трипільська культура. т. I. — К., 1940.

128. Записки Императорскаго Русскаго Археологическаго Общества. т. 1–14. — СПб., 1849–1865.

129. Записки Императорскаго Русскаго Археологическаго Общества. т. 1–12. — СПб., 1886–1901.

130. Труды первого Археологического съезда. — М., 1869.

131. Труды второго Археологического съезда. — СПб., 1871.

132. Труды третьего Археологического съезда. — К., 1874.

133. Труды 11–го Археологического съезда. — К., 1899.

134. Берлинский М. Ф. Історія міста Києва. — К.: Наукова думка, 1991.

135. Валишевский К. Иван Грозный // Репринтное воспроизведение издания 1912 года. — М.: «ИКПА», 1989.

136. Пушкарев А. В. XV век. Ханы и катаклизмы. — СПб., 2006/ (Интернет).

137. Віктор Петров. Розвідки. У 3–х томах // Упорядкування, передмова та примітки В’ячеслава Брюховецького. — К.: Темпора, 2013.

138. Українська Радянська Енциклопедія. 16 томів. — К., 1959–1964.


Частина четверта Таємниці Синьоводської битви | Україна–Русь. Книга перша |