home | login | register | DMCA | contacts | help |      
mobile | donate | ВЕСЕЛКА

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add
fantasy
space fantasy
fantasy is horrors
heroic
prose
  military
  child
  russian
detective
  action
  child
  ironical
  historical
  political
western
adventure
adventure (child)
child's stories
love
religion
antique
Scientific literature
biography
business
home pets
animals
art
history
computers
linguistics
mathematics
religion
home_garden
sport
technique
publicism
philosophy
chemistry
close

Loading...



Розділ перший

Я, многогрішний Михайло, на прізвище Вовчанський, ієрей із містечка Жданівки, хочу описати те, що зі мною діялося, бо ніхто мені в цьому світі віри не діймає, а багато хто вважає за такого, що несповна розуму. Часом мені здається, що вони мають рацію, але не в тому, що я несповна розуму, а тому, що, здається, несповна розуму світ, у якому маємо щастя чи нещастя жити; відтак і несповність чи неповність розуму у світі вкладається у живих істот, а в першу руч у людину — я ж серед них не гірший. Отож коли ми всі несповна розуму, то і я з усіма. Або візьмімо таке. Коли чоловік ужиє хмільних трунків, йому здається, що п’яний не він, а всі люди навколо, — може, так і мені світ здається несповна розуму, бо я й сам такий? Але хай і так, хочу принаймні залишити після себе ці записки, щоб не я судив, а мене судили, а як хто мене осудить, так тому й бути.

Зараз я працюю у хлібні, чи пекарні, закований у важкі ножні заліза зовсім без замків, а залютовані, руки в мене вільні, бо маю дрова рубати, й діжу місити, й усяке послушенство виконувати. Перед цим мене люто бито, тобто веліли дати мені пліттям сто ударів. Для цього мене викликано до консисторії, покликано двох воловиків, щоб тримали, але я заявив своїм мучителям:

— Витримаю сам! А не витримаю, то хай тримають!

— О, ви, отче, затятий, — сказав на те консисторський писар, усміхнувшись криво, а тоді звелів крізь оту криву усмішечку: — Подбайте, хлопці, щоб йомость попросив тримати себе.

І два збуї в чернечих рясах, два бикоподібні гевали, які екзекували в консисторії, вишкірили кінські зуби й заіржали, я ж ліг на лаву з оголеною спиною, читаючи подумки «Отче наш» і «Богородице Діво», і чи несповна розуму я, чи ні, але коли так чиню, то зі мною що хочуть можуть чинити — болю ж я не відчуваю і не відаю, бо в цей час увіч не на землі і не серед бузувірів та катів пробуваю, а, сумний і загорьований, зношуся над світом і жалію його безрозсудність та жорстокість.

Отож кати били мене по-тиранському, викладаючи всю волячу силу, а я спокійнісінько лежав на лаві, але вже тепер уголос читав «Отче наш» та «Богородице Діво», щоб і вони, грішні, чули мої молитви і відали, що в час нещастя я з Богом пробуваю, а не з дияволом. Коли ж мені всипали десь із п’ятдесят плітей[1], то я додав до своїх благань і молитву до патрона свого архангела Михаїла і отак, з Божою поміччю та Найсвятішої Матінки його і нашої Богородиці, та й при сприянні свого патрона архангела Михаїла, не відчував я найменшої болісті. Кати були збентежені моїм терпінням, прикладали рук, аби мені допекти, але, відчувши, що це мені аніскільки не дошкуляє, послабили свої удари, бо таке вже людське єство: коли жертва не страждає, то й приносити їй страждання не вельми бажають. Але я страждав, невимовно, признаюся, страждав, і то через те, що бито мене безневинно, з найнезначнішої приключки, а коли подумати, то й зовсім без приключки, а з самої вигадки на мене, злісного наклепу істоти в цьому світі оскаженілої. Але щоб зрозуміти й мати підставу розсудити мене й ту оскаженілу істоту, а відтак зважити й вирішити, хто з нас лихий і оскаженілий, треба оповісти все з самого початку, а я почав свою оповідь із кінця.

Перша біда моя в цьому світі та, що народився я гарний. Кажуть, що бути гарним — це щастя, але я вважаю навпаки, бо гарний у світі ніби голий ходить — на ньому всі пасуть очі, а коли й так, то й заздрити починають, а заздрячи, шкодять як можуть, відчуваючи при тому лиху втіху, і це, знову-таки, як у катів: коли жертві більша болить, тим більше задоволення від того відчувають. Про батьків своїх я не знаю нічого, отож не відаю, звідки, од кого і як прийшов у цей світ. Виростав я спершу в родині, котра взяла мене до себе із співчуття, і мені було в тих людей добре, мене пестили й милували, але обоє милостивці повмирали в моровому повітрі — це сталося, коли я вчився ще хлопчиком у Київській академії у нижчих класах. Отож я став рано подвійним сиротою, а що статків опікуни мої мали небагато, та й не був я їхній кревний, то їхню землю захопив собі сотник; отож я опинився у світі цілком позбавлений уз, якими людина із ним в’яжеться: родина, майно, хата, могили предків, сімейні хроніки і таке подібне — все те для мене не існувало, отже, я був у цьому світі істотою бездахою та безрідною, що, може, й спричинилося до того, що я став людиною, як то кажуть, не від світу.

Мої пристрасті почалися від того дня, коли я в академії, бувши в класі поетики, зіграв Пантефрієву дружину в п’єсі нашого професора Лаврентія Горки «Йосиф Патріарха», і всі після того казали, звісно, насміхаючись із мене, що я випадково народився хлопцем, наскільки добре це в мене виходило. Граючи, я був одягнений у жіночу одежу, і, кажучи по правді, це мене дивно хвилювало, аж я відчував запаморочення, особливо коли декламував:

Ні сон, мені жаданий, ні ніч преглибока

Печаль цю не знімає. О, мучить жорстока

Утробу мою пристрасть. Горить мені тіло,

Вогнем мене пекучим усю запалило.

Не в силі Бог із серця ці пристрасті стерти.

Нічого я не можу робити. Умерти

Волію скоро, тільки б кохання зажити.

Піду я за коханим, біжу, щоб згоріти…

Я побачив у першому ряді учителя Іоанна Москівського, який дивився на мене гарячими очима, ніби і справді я був дівчина, а він запалився до мене коханням. Професор Лаврентій Горка усміхався, він був задоволений і схвально покивував головою, а мені було якось дивно на серці, бо сам я до дівчат був завжди байдужий, та й голос мій іще хлоп’ячий, хоч у моїх ровесників уже й ламатися починав.

Був на тій виставі й преосвященний, його милість отець митрополит київський Іоасаф, який дивився на мене милостиво, хоч трохи й суворо. Коли ж скінчилася вистава, я чимхуткіше зірвав із себе жіночу одежу вельможної Пантефрієвої дружини, бо вона мене вже й пекти починала, і, тільки коли це сталося, відчув звичайний собі спокій і байдужість до світу, яку завжди в собі носив, твердо давши обітницю жіночої одежі більше на себе не вдягати.

В академії я вчився добре, ніхто краще за мене не писав, ніхто ліпше за мене не складав віршів, що завжди відзначав професор Горка, ніхто так гарно не говорив божественною латиною — вже за те мої товариші-спудеї мене не любили; зрештою, і я також нікого з них по-товариському не любив, був-бо, як уже казав, холодного духу, хоч, як усі, брав участь у студентських витівках, нападках на київські базари, але грішити явно й недозволено пильно остерігався; часто ходив я і в товаристві миркачів, співаючи «Мир Божий», — мене залюбки брали, бо мав я добрий голос.

І ось після тієї вистави мене перестрів у монастирському дворі учитель фари[2] Іоанн Москівський, обійняв мене за плечі й сказав:

— Чудово грав, чудово! Незрівнянно! Зайди до мене в келію, чимось тебе пригощу!

Спудей завжди голодний, і наші вчителі та професори часом запрошували до себе в келії улюблених учнів, де їх трохи підгодовували. Через це я, нічого поганого не кладучи собі в голову, пішов за отцем Іоанном, бо від тієї їжі, яку нам, сиротам та бідним, давали в бурсі, ситий не будеш, а на базарах багато не урвеш і милостині великої не впросиш.

Ми зайшли до келії, тут учитель врізав мені хліба із салом.

Я їв пожадно, бо таки й справді був голодний, а він якось дивно мене розглядав.

— Ти дівчина чи хлопець? — спитав раптом.

Я поперхнувся.

— Що ви таке питаєте? — мовив здивовано.

— Нічого, нічого, — сказав він, погладивши мене по голові. — Так гарно грав Вельможну, що я й подумав: не хлопець ти, а дівчина. Тільки переодягнена на хлопця, хе-хе!

Я засміявся, учитель жартував.

— Таке скажете, — мовив, засоромившись.

— Знаєш що, — сказав вкрадливо вчитель, і його очі знову дивно заблищали. — Хочу, щоб ти ще раз зіграв Вельможну. Тут, переді мною. Навіть сукню її дістав.

Він відчинив скриню і справді витяг сукню, в якій я грав Пантефрієву дружину.

— Одягни і зіграй, — сказав лагідно. — А зіграєш — матимеш за те цілу паляницю і шмат сала.

Це було заманливо. Заробити спудеєві цілу паляницю і шмат сала ніколи не буде зайвим і не часто трапляється. Зрештою, ми не раз ходили по хатах, грали сценки, співали, дудніли на пищалах, бринькали на лютнях, за те нам і віддячували. Але тут щось мене насторожувало. Надто дивно світилися очі в Іоанна Москівського, навіть пальці тремтіли — чого він від мене хоче?

— Вдягай, вдягай! — казав нетерпляче і совав мені сукню.

Мені пригадалося, як дивно відчував себе в жіночій одежі, і відчув гострий спротив. Тоді вчитель ніби відчув мій настрій, вийняв зі скрині паляницю й поклав на неї кусень сала.

— Твій заробіток!

Спудей не може байдуже дивитися на хліб і сало, спудей у таких випадках стає безвольний і ниций, і то не гріх йому, навіть коли цей хліб та сало мусить украсти. Я зітхнув і натяг на себе сукню. Але це не була сукня Пантефрієвої дружини, в якій я грав у «Йосифі Патріарсі», — була то одежа якась інша.

Іоанн сів у кутку келії й дивився на мене розпаленими, ніби бляшаними очима, як кіт уночі. Я знову відчув невідоме хвилювання, опинившись у жіночій одежі, і почав декламувати тремтячим голосом:

О б'oги превисокі, що маєте владу

Людині смуток дати чи любу відраду,

Пощо мене лишили в такій самотині,

В сльозах та бідах жити пощо мені нині?

Одна печаль, як ніж у роз’ятреній рані,

А друга муці лютій віддасть препоганій.

Далеко муж поїхав. І де він, не знаю,

А я, хоча заміжня, вдовою згибаю!..

Чернець раптом підхопився. Став страшний, лахматий, з мідними, розжареними очима, з розчепіреними пальцями на руках — посунув на мене, кажучи свистячим шепотом:

— Ні, ти не хлопець, ти дівчина! Брешеш, ти дівчина, і я тебе зараз викрию!

Ось-ось мав схопити мене, але я недаремно здобував управність на базарах, тікаючи від перекупок чи від міських стражників. Вмить крутнувся, схопив хлібину й сало, сало, щоправда, в мене з руки вивалилося, метнувся туди й сюди, як миша, по келії і, зробивши облудний рух, ударив руками об двері. Але жіноча одежа заважала бути вільним у рухах, і чернець устиг схопити мене ззаду, затис однією рукою мені рота, а другою почав нишпорити по моєму тілі, сипко видихаючи слова:

— Ти не хлопець, а дівка! І я тебе зараз викрию!

Його палець проліз мені до рота, і я щосили причавив його зубами. Чернець скрикнув і випустив мене, я згубив хлібину й кинувся геть, на ходу зриваючи з себе жіночу сукню. Із сусідніх келій повискакували вчителі та професори, бо було здійнято досить гармидеру; мене зловили й повели разом з Москівським до отця ректора, даючи нам обом дорогою потиличники, хоч я не міг зрозуміти чому.

Отець ректор суворо нас допитав у присутності отця префекта, професорів та вчителів. Іоанн Москівський пояснив усе так:

— Смиренно зголошую отцю ректору, що я не мав на думці ніяких лихих намірів. Але, коли дивився «Йосифа Патріарху», запідозрив, що цей спудей — не хлопець, і хотів цей обман розкрити. Ось і все.

— Де ти взяв жіночу сукню? — спитав отець ректор.

— Це одежа моєї матері, яку я взяв із дому після її смерті, сподіваючись невдовзі продати, — сказав Іоанн Москівський.

— Тепер розкажи ти, хлопче, як усе сталося.

Я розповідав усе чистосердечно. Голос мій зривався і дзвенів, але вини своєї я не відчував, бо яка вона, моя вина? Мене запросив до себе вчитель, угостив хлібом, попросив за плату зіграти сцену із «Йосифа Патріархи», що я і вчинив, але він на мене накинувся як звір, ну, я й оборонявся і вкусив його.

Нас присудили висікти: учителя плітями, а мене різками. Учителя з академії прогнали, а мене суворо попередили, щоб я на подібні умовляння ніколи не схилявся. І ось саме тоді, коли мене сікли різками, я прочитав сердечно «Отче наш» і «Богородице Діво», а також звернувся з поміччю до архангела Михаїла і вперше з Божою поміччю та Матері Божої найменшої болісті не відчув. Але сльози по обличчі в мене текли щедрі, бо ніяк не міг збагнути, за що мене бито…


Я ставлю колодку на окоренкуватого пня. Зводжу сокиру над головою і стрімко посилаю її вниз. Колодка розколюється. На ногах у мене подзвонюють кайдани. Дорубую колодку і ставлю на пня нову. Інколи зупиняюся й, витираючи піт, дивлюся вдалину, де проглядає нива, лісок; завмираю на мент і відчуваю, що тіло мені дерев’яніє. Хочеться відкинути сокиру і, дивлячись невідривно вдалеч, піти звідси світ за очі. Кілька разів я вже так учиняв. Але мене наздоганяли ченці й били, а тоді повертали назад. Коли ж мене били, я читав «Отче наш» і «Богородице Діво» і звертався до свого патрона архангела Михаїла — тоді болю знову-таки не відчував. Але мені болить отой спогад про себе спудея і про дивне поводження зі мною учителя Іоанна Москівського. Болить через те, що я, на нещастя своє, народився гарний, а ще через те, що доля мене тоді із Іоанном Москівським не розвела. Тож стою, одерев’янілий, і шепочу самими вустами вірша Лазаря Барановича: «Веселка в небі — втішитись треба!»

Що дивуватись: невічним є гарне,

Трохи поквітне і робиться марне,

Бо, як природа прекрасне з’являє,

Навіть хворобка усе те вбиває.

Дивлюся на поле, лісок, шмат дороги за монастирськими мурами і думаю про те, що життя наше — це вмирання, а смерть — входження у цілковиту самотність, тобто звільнення від людей і світу. Погляд мій холодний, і в душі в мене холодно.

— Знову завмер! — кричить мені у вікно монастирський пекар, на якого я тут працюю. — Дрова мені рубай!

Дивлюся на нього. У вікні кругле, повне, як місяць, пелехате обличчя, яке обсипає мене лайкою.

— Дивний ти чоловік, панотче, — каже кухар, втомившись мене лаяти. — Як ти до цього часу дожив?

Мене вражають ці слова. А справді: як я у цьому світі досі дожив?

Ставлю на пенька колодку й підіймаю сокиру. Рубати дрова — це значить жити у часі, якого нема. Зрештою, у мене тільки і є в цьому світі два часи: той, великий, якого вже нема, і цей, малий, який уміщається в короткому стрімкому рухові сокири згори на колодку. Час, який є, — це мить, у яку колодка розпадається…


Історію про мене й Іоанна Москівського переказали його преосвященству його милості отцю Іоасафу — і, кажуть, вона його розвеселила. Ще недавно він сам був ректором Київської академії, отож усе, що там відбувалося, його вельми цікавило. Наказав мені прийти до себе у святу Софію, а коли я постав перед ним, пильно обдивився і сказав лагідно:

— Ти, дитино, й справді гарний, як дівчина. Хто ти і звідки?

Я оповів.

— Співати вмієш? — спитав митрополит і подав нотного зшитка із псальмами.

Я заспівав, він слухав, заплющивши очі, й покивував головою.

Відтоді я почав ходити щотижня до його преосвященства і співав йому псальми. Інколи нас приходило кілька, отець митрополит, бувало, наш спів переривав, поправляючи, наказував повторити ту чи іншу мелодію. Часом я співав йому сам, він нерушно сидів із заплющеними очима, аж доки я не втомлювався. Тоді відпускав мене, і я повертався в бурсу. Ці співи подобалися мені самому. В сутіннім великім покою сидів загорнутий у важкі шати сивий старець-владика, замислений і мирний, і голос мій розлунювався по помешканню, заповнюючи його солодким співом. І так мені ставало печально й гарно від усього того, що сльози з’являлись у мене на очах, а в голосі бриніла туга.

— Печалься, хлопче, більше печалься, — казав митрополит. — Печаль очищає душу, бо що нам лишається в цьому світі, окрім печалі. Блаженні засмучені, бо вони будуть утішені.

Я не знав, чого печалиться митрополит, але то був час і справді для нашої землі смутний — час падіння милостивого для академії гетьмана Івана Мазепи.

Одного разу, повертаючись од митрополита, я перестрів Москівського, якого перевели ченцем до Михайлівського монастиря. Хотів од нього втекти, але той лагідно мене зупинив.

— Не бійся, — сказав й зирнув дивними мідними чи бляшаними очима. — Не вчиню тобі зла.

— А я й не боюся вашого зла, — невідь-чому сказав я.

— Аж так? — заломив брову Москівський. — Ходімо зі мною, хочеш? Напою тебе й нагодую.

— Ситий вашим хлібом, — сказав я.

— Хочеш, стану тобі батьком, — запропонував чернець.

— В сироти за батька Господь, — мовив я.

— Ого! — запалали мідні очі Москівського. — Чи не багато на себе береш, хлопче. Чи, може, все-таки ти дівчина?

Раптом схопив мене за плече залізною рукою й повів вулицею.

— Іди тихо й не галасуй! — прошепотів хрипко. — Не бійся мене, буду тебе доглядати й пестити. Нагодую тебе й напою. Буде тобі добре зі мною, ходім! Зроблю із тебе монастирського хлопця, будемо жити в одній келії, і я тобі стану за батька. Навчу тебе таких наук, яких тебе ніхто не навчить, — будеш у цьому світі задоволений і ситий. Захочеш бути паном — паном зроблю, захочеш архієреєм — станеш архієреєм.

Я йшов, не пручаючись, дивно вражали його слова. Зрештою, чекав, щоб рука його на моєму плечі послабла.

— Будеш слухати мене — здобудеш щастя у світі, — казав далі Москівський. — Полюбиш мене — світ тобі підхилю. А не послухаєш — проклятий будеш, тинятимешся по світі як трудоватий[3] і не знайдеш у ньому спокою й пристановища. Будеш слухатися?

— Буду слухатися, — сказав я, кидаючи оком, як би від нього втекти.

— Ну от і гаразд, і розумничок! — мовив Москівський лагідно. — Будеш біля мене щасливий і веселий, і ніхто тебе не образить. Але без тебе я пропаду, бо ми у цьому світі зв’язані однією вервою.

Рука його послабла, і я вмить використав це. Вирвався й кинувся навтьоки — тепер на мені не було жіночої одежі, отже, ніяка сила мене не навздожене.

Але відтоді життя мені в Києві не було. Шалений чернець блукав по академії, блукав біля неї, блукав по вулицях, коли я мав іти до митрополита, — весь час відчував на собі вогонь його мідних чи бляшаних очей, а що надійшло уже літо і ми мали розходитися хто куди, поспішив і я відійти з Києва, хоч і не мав де прихилити голови. Вирішив пристати десь на селі до школи, допомагати дякові вчити малих дітей, а коли в одному селі не поведеться, перейти до іншого, на хліб просити, як чинив це й раніше, — отак у світі й нидіти. Попросив отця митрополита відпустити мене, той зітхнув і згодився, сказавши:

— Шкода! Буде мені тебе бракувати. Бог тобі в поміч, дитино! — Він замовк, а тоді додав: — Стережись гріха й озлоби людської! Чує моя душа: непорочний ти, а непорочних світ не милує, як не милував він Господа нашого Ісуса Христа. Коли важко тобі буде, не забувай його й приходь до нього.


Валерій ШЕВЧУК ПОЧАТОК ЖАХУ Повість | Початок жаху | Розділ другий







Loading...