home | login | register | DMCA | contacts | help |      
mobile | donate | ВЕСЕЛКА

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add
fantasy
space fantasy
fantasy is horrors
heroic
prose
  military
  child
  russian
detective
  action
  child
  ironical
  historical
  political
western
adventure
adventure (child)
child's stories
love
religion
antique
Scientific literature
biography
business
home pets
animals
art
history
computers
linguistics
mathematics
religion
home_garden
sport
technique
publicism
philosophy
chemistry
close

реклама - advertisement



Частина перша

Ерік

Я з дитинства ненавиджу англійців. Тобто не зовсім ненавиджу, просто мені здається, що вони завжди щось до мене мають, прискіпливо ставляться до усіх моїх дій, навіть найневинніших; їм не подобається моє виховання, не подобається, як саме я вживаю їхній традиційний чай. Вони обурюються з того, що я не витримую навіть запаху вівсяної каші, а про те, що її треба їсти, – і думати не можу, інакше зіпсую собі весь ранковий настрій.

Я не опанував мистецтво верхової їзди. Я не вмію носити циліндра. Часто не маю в кишені носовика. Та що там, я взагалі ніколи не маю в кишені носовика. Така поведінка, як на англійців, до добра не доведе. Це сором: не мати при собі носовика. «Зараз пошматую на англійський стяг», – ось що мені постійно кортить їм сказати. Я їх дратую, тому вони дратують мене. Можливо, у такому протистоянні за схемою «я версус англійців, англійці версус мене» винна моя мати. Це вже я трохи кокетую. Насправді впевнений, що саме вона, моя свята матінка, у цьому винна, ну ще, може, Стариган Хем, то такий, але про нього трохи згодом.

Моя мама, заслужена вчителька англійської мови, котра у своєму професійному англійському світі відома тим, що винайшла нову хитру методику, яка має допомогти дітям (бідні діти, у наш час їх постійно змушують вчити іноземні мови) краще опанувати англійську граматику. Скільки я її пам’ятаю (звісно, маму, а не граматику, граматику я не те що не пам’ятаю, я її ніколи й не знав), вона завжди була й залишається прихильницею постаті та творчості Старигана Хема. Це такий видатний американський письменник. Якщо ви є культурною людиною, яка народилася у добу технічного прогресу і яку не минули одна чи дві культурні революції, то ви не можете не знати про Ернеста Гемінґвея. Саме так звати Старигана Хема. Такий собі Ернест Гемінґвей. От уже ті американці. Понавигадують бозна-яких імен. Але якщо ви цього не знаєте, то, як на мене, це невелика біда; як на мене, це навіть не вада, це характеризує вас як оригінальну та щасливу людину, людину не без шарму.

Стариган Хем був маминим Богом. Напевно, для мами він був навіть більше, ніж Бог. Я роблю такий висновок із того, що Бога вона згадувала набагато рідше. Стариган Хем у такий спосіб допомагав моїй матері дотримуватися заповіді «Не згадуй ім’я Господа нашого всує». Цікаве слово «всує», як на мене, мій погляд сучасного, вільного від комплексів чоловіка, у слові «всує» прихований сексуальний підтекст. Тут багато чого залежить від наголосу. Я давно підозрював, що Бог – найвідоміший жартівник у Всесвіті. І все моє подальше життя переконує мене у цьому.

Але повернімося до моєї мами. Мама назвала мене Ернестом. Не треба натякати на честь кого? Вона ніколи не скорочувала моє ім’я, наприклад, до Еріка, хоча всі її/мої знайомі робили саме так. Мені подобається ім’я Ерік. Є в ньому щось привабливе, щось таке, що дуже мені пасує. «Ернесте», – гуркотіла моя мати, відверто смакуючи оте саме «р». «Ер-р-рнесте». Мама примушувала мене вчити англійську мову, любити яйця, зварені «у мішечку» (це, напевно, тому, що більше нічого вона готувати не вміла й не мала до цього жодного бажання). «Ер-р-рнесте, припини викаблучуватися перед дзеркалом. Ти вивчив паст перфект, мій друже? А презент контініус? Ти зробив вправи, ти вивчив неправильні дієслова, сину?»

А я дуже любив викаблучування перед дзеркалом, на відміну від сумлінного виконання англійських вправ. Я викаблучувався голим або у яких-небудь чудернацьких лахах, вигадував собі ролі та знаходив підходяще вбрання. Я відпрацьовував ідіотський вираз обличчя, примоцовував щось на голові, наприклад, кудлатого капелюха. Мама зривала капелюха, срібні персні з величезними каменями, заламувала свої смагляві руки. Під час цього різкого руху, коли персні з гуркотом летіли на підлогу, мені здавалося, що моя тендітна мама от-от перетвориться на боксера середньої ваги й саме зараз, без зайвих слів, завдасть мені якогось знаного боксерського болісного удару.

Я відмовлявся вчити англійську, бо ненавидів цю мову, до того ж я ненавидів англійців, американців, усіх носіїв цієї мови, у тому числі й найвидатнішого письменника ХХ століття Ернеста Гемінґвея, на честь якого мене назвали. Можливо, я був роздовбаєм. Цілком можливо, але я не буду з піною у роті відстоювати версію щодо свого роздовбайства. Думайте, як хочете. Коли вам узагалі кортить про мене думати.

Однак, якщо замислитися над тим, що я вже встиг повідомити, можна дійти висновку, начебто я закидав Ернеста гнилими томатами чи навіть тухлими яйцями. Тепер треба віддати Ернестові трохи належного. Не дуже багато, але дещо треба віддати. Інколи Ернест допомагав мені зрозуміти, який у мами настрій. Коли вона залітала у кімнату, викрикуючи «Свято, яке завжди з тобою!», я розумів, що день у неї складається вдало, тому, можливо, вона не буде чіплятися до мене: зробив я уроки чи ні. А ще, ймовірно, візьме мене в суботу до театру, а в неділю – до бабусі. Коли ж мама волала «Прощавай, зброє!», так, що літера «з» каменюкою відлітала від її зубів, то я здогадувався: вона полаялася із завучем чи директором, чи якоюсь учителькою, а можливо, із продавщицею у нашому гастрономі. Мама відрізнялася вмінням сваритися з незнайомими людьми, близьких вона просто знищувала. У неї був безжалісний та невгамовний язик. Я хочу сказати, що вона завжди мала на прикметі особу, з якою не завадить трохи полаятися з користю для маминого здоров’я.

Варто наголосити, що мама пробачила б мені, якби я забув про день народження бабусі або навіть про її день народження, але ще з отакенького віку я мав чітко знати точну дату, коли народився клятий Стариган Ернест. Я й тепер це пречудово пам’ятаю, а от таблицю множення, порівняно з датою народження Хема, пригадую ледь-ледь. Єдине, що залишилося в пам’яті щодо таблиці множення, – це ті приклади, які помістилися у пісеньку «Дважды два четыре, дважды два четыре, это всем известно в целом мире». Пісні я хапаю на льоту. Більшість людей після цієї моєї заяви кажуть: «Краще б ти запам’ятовував на льоту щось інше». Зазвичай я вдаю, що недочуваю або не зовсім розумію, про що йдеться. Про що це ви, га?

Отже, дещо про Ернеста. Було б нечемно стільки теревенити про нього й забути повідомити його біографічні дані. Ернест народився 21 липня 1899 року в Оук-Парку, штат Іллінойс, США. Усі мамині знайомі милувалися, коли такий трирічний янгол, як я, хитаючись навшпиньках у центрі килима, виразно розповідав біографію Старигана Хема. У дорослих такі дивні забавки. Що у моєму виступі було кумедного? Нудота. На мій погляд, самісінька нудота. Як узагалі можна милуватися тим, що якесь мале патякало у деталях вантажить тебе, дорослу, зморену працею людину, біографією нікому не потрібного американського письменника? Важко зрозуміти логіку дорослих.

Судячи з дати народження Ернеста, він був Раком. Моя мама з’явилась на світ 21 червня, за місяць до дня народження Ернеста, тобто, відповідно до класичних астрологічних карт, вона була Близнюком. Та що там, моя мама була типовим Близнюком, у неї настрій змінювався сто разів на день, але вона вважала себе Раком. Воно й зрозуміло – це поєднувало її зі Стариганом Хемом. Я ніколи не говорив із мамою про її приналежність до табору Близнюків, тому завдяки своєму вмінню тримати язика за зубами цілком спокійно дожив до своїх двадцяти дев’яти років. За чим поки що не шкодую.

Якби Ерні не був Раком, то я зробив би з нього Рака, коли б моя воля. Маю на увазі, що перетворив би Старигана Хема на Рака в суто астрологічному сенсі. Мені здається, Рак – найкращий знак не лише для Ернеста, а й для усіх носіїв англійської мови. Ненавиджу цей знак, на мій погляд, усі Раки легко пасталакають англійською, усі вони тюхтії, схильні до розпачу, сліз та каяття. Це ж ким треба бути, щоб усе це спокійно терпіти? Особливо оте каяття. Треба бути іконою. А мене ніколи не приваблювала роль ікони. Бо вона мовчазна, велична і терпляча. Тому я спілкуюся переважно з представниками більш нахабних, але менш схильних до скиглення знаків Зодіаку. Як на мене, то краще ототожнювати себе зі стіною ліфта, на якій надряпано простого, мов стусан, матюка, ніж відчувати себе святою іконою, котра чула стільки фальшивих покаянь, що остаточно зневірилась у людстві. Якщо ти подряпана стіна ліфта, то нічого доброго від людства й не чекаєш, тобі не загрожує зневіра.

Коли мама схилялася до мене, щоб побажати доброї ночі, вона шепотіла: «На сон грядущий, малеча», – і лагідно посміхалася в очікуванні. Я так само мав їй посміхнутися і «вгадати» (тут я поставив лапки, бо, як на мене, вгадати чи не вгадати можна лише тоді, коли чуєш загадку вперше, а з кожним повторенням ця гра у вгадування перетворюється на ритуальний фарс), що «На сон грядущий» – це назва якогось геніального творіння Старигана Хема. От спритний усе ж таки стариган, писав лише геніальні речі. Утім, я любив мамині загадки, тому що вони стали звичаєм, традицією. Бо саме звичаї, навіть якщо вони дикі, брутальні, смішні чи незрозумілі для більшості сторонніх, роблять зі спільноти чужих людей те, що я називаю родиною.

Зараз я згадав про білих слонів. Білі слоники. Уся наша квартира була заставлена ними. Мені ці табуни слонів здавалися дивними, тому що моя мати терпіти не могла міщанства, а так само і його символів. Слоники були однозначним символом міщанства. «Сім слоників поставте на буфеті – і у вашій домівці запанує родинне щастя», – так казали люди, котрі любили усілякі забобони. Мама ненавиділа забобони, ненавиділа людей, що переймаються ними. Та й родинне щастя, якщо вже бути відвертим, не було їй до вподоби. Вона ненавиділа родинне щастя, бо ніколи його не мала. Важко любити те, чого не маєш, набагато простіше це ненавидіти. Відверто кажучи, важко любити й те, що маєш. У будь-якому випадку, ненавидіти взагалі простіше.

«В Ернеста є геніальне (!) маленьке оповідання про білих слонів, – замріяно казала мати, поліруючи тонкою шовковою хусткою чергове маленьке слоненя з порцеляни. – Тому у нас удома стоять ці слоненята, вони чудові, еге ж, мій друже?» Я тоді сказав мамі, що, як на мене, то це оповідання, власне, не про слонів, а про аборт. Про такий собі пересічний, можна сказати, побутовий аборт, а не про пагорби, схожі на білих слонів. «Яка ти зіпсована дитина», – сказала мама. «Ернесте, звідки у мене взялася ця дитина? Навіщо й за що ці муки?» – зверталася мама до стелі, ніби Стариган Хем ось так чув її краще.

Уже вкотре мама порушувала питання, те, що мене дуже цікавило й збуджувало, однак ставити його перед нею чи бабусею мені здавалося ніяково. Важко бути інтелігентною дитиною. Дуже важко. Я так само, як і Стариган Хем, не знав, звідки взявся у мами, жодної інформації про мого батька не було. Я нічого про нього не відав. Як і він про мене. У цьому, мабуть, і полягає гармонія. В обопільному незнанні.

Чому, власне, у моїй голові затовклися ці спогади про дитинство? Що спонукало мене згадати про те, що я ненавиджу англійців? А вже ненависть до англійців потягла за собою низку спогадів про Старигана Хема, маму і про моє дитинство золоте? Мабуть, це через те, що мене колола англійська шпилька. Саме англійська, ти бач! Це було неприємно, навіть боляче, крім того, змушувало мене крутити стегнами так, немов я був повією. Схоже, ця мала англійська потвора мстилася мені за ненависть до її англійських предків. Я смикався, наче наречена в радянському кінофільмі «Солом’яний капелюх», їй так само заважала гостра англійська шпилька. Англійська шпилька робила з порядної французької дівчини нервовий пошкоджений механізм. Це, мабуть, через те, що англійці ненавидять французів. Так було завжди, подумалося мені. В історії людства неодмінно хтось когось ненавидів.

Мене називають модником. Я дуже люблю епатувати представників людства. Власних громадян, іноземців і ще тих, хто «самі люди не місцеві». На мене повсякчас хтось дивиться. Інколи я думаю, що я досконалий і що на мене приємно дивитися.

Учора я надумав собі вбрання. Чорні вузькі штанці в мене були. Черевики з тракторною підошвою також. На ліжку чекала чорна шкіряна куртка, модна за часів співу бунтівника Віктора Цоя. «Перемен требуют наши сердца-а-а-а-а». Головним убором мені мала б служити бандана. Вона була така ж чорна, як моя рідна земля, на чорному тлі невідомий хлопчак недбало розкидав сірі черевики на тракторній підошві.

Чогось бракувало для довершення композиції, не вистачало металевого блиску. І я відразу згадав про англійські шпильки, бо вони дешеві, їх можна купувати практично вагонами, і це суттєво не позначиться на моєму бюджеті. До того ж ними можна обвішатися рясно. Так рясно, що аж…

І я поїхав їх шукати. Ви думаєте, що у наш кібернетичний час так легко знайти примітивні витвори радянської промисловості? Такі, скажімо, як англійські шпильки? А от і ні. Спочатку я подався до помпезних центральних магазинів – «Ґудзики», ще краще – «Європейські ґудзики», а ще є такий собі «Світ ґудзиків». Швендяв по них довго.

Коли я чую словосполучення «Світ ґудзиків», моя фантазія малює цікаві картини ґудзикового життя. Ось школа для маленьких ґудзенят, яких використовують для манжетів. Ось Інститут підвищення кваліфікації ґудзиків, там сидять сині та обтягнуті драпом набурмосені ґудзики, вчаться вирішувати важливі ґудзикові справи. Ось помпезна урочиста зустріч, на ній поважно виступають ґудзики-перли, клубні ґудзики та інші ґудзячі представники вищого товариства. Мені здається, що світ ґудзиків не є демократичним світом, скоріш за все, це буржуазне, таке собі замкнене класове суспільство, у якому не дуже люблять іноземців. З іноземців там лише англійські шпильки, ну, може, ще якісь запонки. У принципі, я мало знаю світів, у яких би шаленіли від іноземців.

Я так легко відволікаюсь від теми, жахливо, однак нічого не вдієш, бо це мені притаманно з дитинства. Отже, продовжуватиму. У якомусь центральному магазині я натрапив на шпильки зі слонової кістки, срібні шпильки і навіть шпильки з білого золота. Я відразу зрозумів, що це для мене занадто. На мій погляд, неінтелігентно обвішуватися золотими англійськими шпильками і в такому вигляді чимчикувати у метро, щоб уводити в ступор гегемон з електричок, державних службовців середньої ланки та офісних людей. Це не гуманно, а я вважаю себе гуманістом, ну, звичайно, не рівнею Камю чи там Сартра, але напрочуд гуманною людиною.

На огляд центральних ґудзикових магазинів я вбив півдня. Аж потім мене осяяла геніальна думка. Я згадав про галантереї. Ці невиразні крамнички все ж таки потроху ще де-не-де жевріють, на них можна натрапити у спальних районах, якщо ти непогано знаєш місто. Я знаю місто дуже добре. Якби ж воно мені ще й допомагало, це знання.

Галантереї, ці пам’ятки жіночих будуарів СРСР, досі існують, але чого там тільки не продають, у тих галантереях. Навіть алкогольні напої. Бігме, я сам купив там невеличку пляшечку такого собі рожевого «шмурдяку» (суміш підозрілої горілки з чимось, що вони видають за сік журавлини; тільки останній бовдур здатен повірити в те, що натуральний сік журавлини плюс горілка можуть коштувати трохи більше, ніж дві гривні, а щодо мене, то я давненько перестав вірити у подібні дарунки життя). Англійських шпильок я там не знайшов. Однак побачив шпильки жіночі – такі чорні металеві скоби, схожі на те, як перукар олівцем малює жіночу голівку з довгим волоссям чи як діти малюють гори. Про всяк випадок я купив собі три пачки. По 10 штук у кожній.

Аж потім припинив цю мандрівну кампанію «У пошуках втрачених шпильок» і вирушив на базар. Треба було відразу так зробити. Уже там я став власником чудових англійських шпильочок, купив у бабусі, котра спочатку роздивлялася моє довге волосся, приглядалася до шотландського кілту (це така чудернацька спідниця в червону, зелену та чорну клітину; можливо, занадто коротка для порядного чоловіка), а потім назвала мене «дорогенькою» та «онукою». Трохи принизливо для мене як для рятівника бабусі від зграй англійських шпильок, але хай. Якщо їй подобається, то чого ж.

Щасливо придбані шпильки я повтикав у вільному порядку вздовж чорних штанців. Вийшли такі цікаві, надзвичайно цікаві штанці. Пако Рабана (є такий чудопал зі світу кутюр’є, завжди щось вигадує: або одяг із консервних бляшанок, або щось ще більш відчайдушне) помер би від заздрощів, що не йому першому стрельнула настільки геніальна ідея.

Тепер я їду в метро. На мене дивляться люди. Я смикаюсь, тому що мене кусає якась підступна англійська шпилька, що розкрила свій металевий писок, – можливо, хотіла позіхнути чи щось бовкнути (я точно не знаю, які вона мала наміри, у мене немає часу здогадуватись щодо намірів англійських шпильок) і роззявила рота, а тепер не може закрити свою щелепу. Тому з горя покусує мене. Наче блоха. Я привертаю до себе все більше уваги. Доведеться вийти, люди бояться стати поруч. Думають, що я хворий або скажений. Вони знають про життя англійських шпильок набагато менше за мене, то що ж із них візьмеш?

Мені все одно, де виходити. Місто завжди пригостить питвом, їжею, музикою, де б я не опинився. Я добре знаю рідну місцевість, про це вже казав, тому знайти якийсь ґенделик для мене раз плюнути. Я навіть не прислухався до незадоволеного голосу метро-дядька, котрий проголошує, яка буде станція, кому треба поступатися місцем (начебто хтось на нього зважає, на цей вичавлений із космічного харчового тюбика голос), де буде перехід на іншу лінію метрополітену, що можна відразу побачити, коли вийдеш із метро на цій станції. От наприклад: «вихід до річкового вокзалу та фунікулера», котрий він вимовляє як «хунікулер». Я припускаю, що дядько говорить нормально, а це я так чую: «хунікулер», бо я зіпсований, мені часто маряться такі частки, як «бл», «пі», «ху» у звичайнісіньких літературних словах, ну, і все таке інше. Філологічні особливості сприйняття мови.

Голос дядька штучний, звісно, це запис, я знаю. Я ж не який-небудь тупий провінціал (це я для красного слівця сказав, бо не маю нічого проти провінціалів), я тут народився, корінний киянин. Голос дядька стає живим тільки тоді, коли якийсь незграба не відпускає двері. Мені важко собі уявити тверезу людину при здоровому глузді, котра чіпляється за двері вагона й не відпускає їх від себе чи себе від них. Прямо липне до тих дверцят, як до чарівного гусака з андерсенівської (чи кого це?) казки. Але голос оживає та басує (баритонує, тенорує): «Пасажири, відпустіть двері!» Інколи з «будь ласка», інколи без цього вияву формальної ввічливості. Як можна бути ввічливим із людиною, котра вчепилася у двері?

Я б волав: «Відпусти двері, ану, відпусти двері, козел!» Усім відомо, що потяги в метро курсують за точним графіком, зупинка на станції дві хвилини, це – щонайбільше, а я, водій, не бажаю ставати порушником графіка руху тільки через те, що якийсь козел щось має до дверей вагона. Я не хочу ганьбити славу метрополітену, котрий зарекомендував себе як найзручніший, найпотужніший, найнадійніший вид транспорту мого міста, тільки тому, що комусь, ти бач, закортіло не відпускати двері. У себе вдома не відпускай двері, козел!

Я так розпалився своїм справедливим обуренням, що не відразу почув це влучне слово «козел» стосовно до себе. Я вже виходив, уже було оте попереджувальне «обережно, двері зачиняються», і, мабуть, тільки тому вчасно не зреагував на «козла» у мою спину. «Козел». Так сказали про мене аж два дівчиська, мабуть, студентки, які хихотіли й продовжували розглядати мене й мої штанці у вікно.

В однієї з них були препогані зуби. Як можна в наше бурхливе століття, у добу зубних паст «три-в-одному», навіть у час «зубних паст для усього рота», а ще за шаленої кількості спеціальних антикарієсних жувальних гумок, до того ж у нашому європейському місті, де на один мікрорайон припадає щонайменше п’ять стоматологічних клінік (я колись рахував, п’ять – це середнє число, буває й більше), мати такі жахливі зуби? Та це неприпустимо для більш-менш освіченої людини. На її місці я дуже рідко розтуляв би рота. Хіба що під загрозою смерті. Не частіше. А вона дозволяє собі роззявляти пащеку, коли їй заманеться, еге. Інша волоока, симпатична. Закриває рота маленькою ручкою. Може, так само щось не те із зубами?

Я показую їм брутальний американський жест – використовується усього один палець із п’яти, що є на руці (американці дуже практичні. Те, що я ненавиджу їх, не означає, що не повинен користуватися надбаннями американського народу).

Я показав їм того пальця не з хуліганських мотивів (насправді мені здається, що найкращий хуліганський мотив – це циганочка чи, може, «Мурка» чи «Гоп-стоп», – такий уже я невиправний романтик). Я показав їм пальця із суто виховною метою, треба, щоб вони зрозуміли, поки ніхто не пояснив їм фізично, що поводитися з чоловіками слід обачно. Та й зі словом «козел» так само. За «козла» можна ще і як відповісти. Перед дорослими пацанами. Я їх попередив, цих двох дуреп. За образу чоловічої гідності можна отримати добрячих стусанів. Мій показаний палець – це всього-на-всього превентивний захід, натяк на те, щоб вони у подальшому контролювали власні слова. Ніколи не знаєш, на яке злісне лайно натрапиш на своєму життєвому шляху. Краще бути попередженим. Я завжди опікуюсь майбутнім інших людей, так уже влаштований. Але годі патякати, все, бувайте, я вистрибую в темряву. Ще побачимося.


* * * | Нова стара баба | Частина друга Міра