home | login | register | DMCA | contacts | help |      
mobile | donate | ВЕСЕЛКА

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add
fantasy
space fantasy
fantasy is horrors
heroic
prose
  military
  child
  russian
detective
  action
  child
  ironical
  historical
  political
western
adventure
adventure (child)
child's stories
love
religion
antique
Scientific literature
biography
business
home pets
animals
art
history
computers
linguistics
mathematics
religion
home_garden
sport
technique
publicism
philosophy
chemistry
close

реклама - advertisement



Частина дев’ята

Розмірковування Еріка

Сьогодні я прокинувся з думкою, що маю щось зробити для Міри. Певна річ, щось приємне, незвичайне, цікаве. Може, кудись її повести, щось показати? Поки що мені важко уявити, куди саме ми підемо, – ось у чому проблема. День начебто видався непоганий. Погода не те, щоб весела, однак грайлива. Отже, що любить Міра? Куди водять порядних дівчат порядні хлопці? Не вести ж її вранці до театру чи філармонії. Хоча це порядно й інтелігентно. Але ж ранкові вистави, мабуть, бувають лише у Театрі юного глядача («Малюк і Карлсон» – у кращому разі) та в Ляльковому театрі («Вінні Пух та всі-всі-всі», мені довелося це бачити, було весело, однак я не впевнений, що це сподобається Мірі). А чи можуть у філармонії в ранковий час виспівуватися дитячі хори, такі як «Сонечко», чи як там тепер називаються дитячі хори? «Струмочок», «Криниченька», «Лелека». Хоча так, здається, нині називаються цукерки. «Схопи цукерку сьогодення – “Лелеку”. Непогане гасло, еге ж?

Чи, може, запропонувати їй походити церквами? Так і запропонувати: «Міро, як ти дивишся на те, щоб ми сьогодні повешталися київськими церквами?» До речі, на вулиці Лютеранській, наприклад, я побачив цікаву церкву, я тоді ще подумав, що вона протестантська, але досі ні до кого не прискіпався з цим питанням, просто бракувало часу. Треба когось розпитати: вгадав я чи ні? У костелі можна послухати орган. Мені подобається орган, хоча я його трохи боюся. Трохи. Але він величний. Небагато у наш час залишилося таких величних речей, як орган. Майже нічого не залишилося. Орган, крейсер «Аврора», перший київський трамвай і таке інше. Можна було б згадати хмарочоси. Однак хмарочосам у наш час не дуже щастить. Ні, мушу визнати, що пропонувати гуляти церквами не найкраща думка, Міра ще подумає, що я ненормальна. Учора якось незручно з її тигром вийшло, але це його провина: не треба було на мене так дивитися. Я гостро реагую на погляди.

Міра до мене придивляється, вона дуже допитлива. Міра така ж цікава, як синиці. Вона нагадує мені синицю, котра заглядає у вікно. «Гей, чоловіче, ти чому не вивісив мені трохи сала? Чи ти сам його з’їв, ненажеро?» Я дуже люблю синиць, тому що вони симпатичні пташки. По-перше, вони маленькі. По-друге, їхнє пір’ячко на животі жовтого кольору, а я люблю жовтий колір, бо він теплий і радісний. Від нього трохи теплішає на душі, а взимку, коли частіше помічаєш синиць, це ще приємніше. Теплий жовтий колір. По-третє, це справжні українські пташки, а я – патріот.

Ви спитаєте, чому синиці справжні українські пташки? Чому не горобці, чому не ворони, не голуби, хай їм трясця тим голубам? То я вам відповім. А яка ще пташка так приязно ставиться до сала? Я жодної такої не знаю. А вони їдять сало, вони чекають на сало, вони захоплюються ним. Може, вони навіть співають оди салу, я не знаю, тому що кепсько розбираюся у мові синиць. Я від них у захваті, бо синиці – правильні пташки.

Міра – жінка, але вона трохи не схожа на тих жінок, із котрими я зустрічався, яких домагався, із якими пробував жити разом. Не те що б краща чи гірша, просто вона інша. Можливо, це через те, що нічого не бачить. Чого вже там, я ніколи не зустрічався зі сліпими дівчатами. Хоча деякі, із ким мав справу, не бачили далі свого носа, якого щодня з любов’ю розглядали у дзеркалі. Міра не може побачити себе у дзеркалі. Але вона здатна бачити багато інших речей, тих, на які люди, що годинами можуть розглядати себе у дзеркалі, ніколи не звертають уваги.

Я інколи згадую тих дівчат, із котрими був близьким. Не постійно, але час від часу. Жінки інтригували мене змалку. Вони входили у моє життя, починаючи з дитячого садка. Тоді я надавав перевагу брюнеткам, білявок вважав плаксійками, які не підходять на роль мужніх і мудрих індіанських скво, а над руденькими кепкував. «Руда, руда, конопата, вбила діда лопатою». Не найдотепніший жарт, але що було, те було, хоча й загуло.

Я не любив білявок і руденьких, бо мені, жвавому хлопчикові з яскравою фантазією, конче потрібні були саме скво, із якими завжди міг би погратися в індіанців, піратів, розвідників, шпигунів і таке інше. Які б поділяли мої захоплення й не верещали, коли здирали об асфальт коліна. Моєю улюбленою подружкою у той час було в’єтнамське дівча на ім’я Лю. Не треба бути медіумом, аби зрозуміти, що Лю брюнетка. Пам’ятаю, мама не була в захваті від Лю, тому що казала своїм подругам: «Ви бачили цю дівчинку? Ви бачили, які в неї очі та шкіра? Звісно, що Гемінґвей також любив екзотичні штучки, але для мого сина це трохи занадто. Я сподіваюся, у нього зміняться смаки. Ці вузькі очі, звідки у сина пристрасть до таких невиразних вузьких очей?»

Мама мала рацію, смаки у мене справді змінилися. Бо ще в школі мені почали подобатися пухкенькі білявки. Треба вміти визнавати, любити й поважати свої дитячі примхи, смаки, пріоритети й потреби. Років у чотирнадцять, а може, й раніше, у мене з’явилася потреба когось помацати. До того ж помацати хотілося щось м’яке, піддатливе, щось таке, до чого приємно торкнутися, що втішно потримати в руці. Мацати щось тверде зовсім не хотілося, бо якби хотілося, то я міг би помацати парту, стола, стовп, дерево чи якусь залізяку.

Тверді речі мене не вабили. Якби хотілося чогось твердого, то можна було б зайти до ванної кімнати й мацати там спочатку м’якувате, а потім твердіше й так далі. Своє, власне, яке завжди з тобою, як свято у Гемінґвея. Я маю на увазі займатися тим, від чого, за словами моєї бабусі, у хлопчиків стають волохатими долоні. До речі, щось я не бачив хлопчиків із волохатими долонями, це ж треба, які всі у нас сором’язливі, про мастурбацію як таку пишуть лише письменники та лікарі-сексопатологи, а вони знані збоченці. Усе інше чоловіче населення країни, виходить, ніколи у своєму житті не зачинялося у ванних кімнатах, туалетах, ніколи не мацало оте, що спочатку досить м’яке, а потім стає твердим. Ти бач, які ми всі витримані та терплячі.

Не можу ж я підозрювати свою бабусю в брехні. А чоловіків із волохатими долонями я не зустрічав, ось із волохатою спиною – скільки завгодно. Боже, який це жах, бідні люди. А з волохатими долонями я бачив лише потвору в кінострічці «Красуня та Чудовисько» (росіяни це чомусь називають «Аленький цветочек»). Ну, із ним усе якраз зрозуміло, жило собі самотиною, жінок не було, поки не з’явилася та Настя (чи Олена, чи Маруся?). Та й щодо неї у сексуальному плані ще невідомо: вийшло в нього щось чи ні. Казка це замовчує. Отже, до появи Насті Чудовисько могло наодинці ще й не таке собі дозволяти. Треба ж було чимось заповнювати вільний час.

Отож, мені кортіло когось мацати й мені подобалися пухкі білявки. І першою моєю жінкою стала офіціантка Людмила, старша за мене. Не знаю, скільки їй було років, але думаю, що далеко за двадцять. Для мене, п’ятнадцятирічного капітана, вона здавалася недосяжною мрією. Гонориста білявка, яка завжди високо зачісувала своє волосся. Людмила була схожа на смачний кондитерський виріб. На торт. Висока, пишна, солодка. Вона ввижалася солодкою. А ще в неї були димчасті очі. Я їй сподобався, чи, може, їй захотілося відчути, як це буває з молодими хлопцями, такими, які ще нічого не вміють. Такими, у яких ще молоко на губах не висохло. Та і взагалі про подібну пригоду (переспала з таким свіжим хлопцем!) можна потім розповідати подружкам всеньке життя. Оближіться.

Коли я скотився з Людмили, знесилений, не розуміючи, щасливий я чи ні, чи було мені добре і як узагалі все відбулося, – першою моєю думкою стало таке: невже п’ятнадцятирічний капітан із роману Жуля Верна так і не спробував місіс (як там її, забув, у неї ще була дитина й дядечко, котрий любив комах, ну, може, не любив, любити – це трохи інша гама почуттів, але постійно за цими комахами ганявся), яку він протягом усього роману супроводжував? Невже він ніколи не хотів її, а вона не хотіла його? Не може такого бути, хитрун Жуль просто не побажав про це розповідати, можна сказати, навмисно приховав найцікавішу сторінку життя п’ятнадцятирічного капітана, я вже не кажу про цю місіс. Утім, хай те залишається на його жуль-вернівській совісті. Більшість дитячих письменників саме так поводяться з дітьми. Пишуть свої твори, а потім старанно прибирають усі натяки на секс. Марні старання – діти вміють читати між рядків.

Потім я покохав Валерію, спочатку закохався в її ім’я, аж згодом придивився до неї та вирішив, що й сама вона нівроку. Вона не звертала на мене жодної уваги. Валерія Вікторівна була викладачем латини у тому університеті, де я навчався. Я спочатку добряче вчив латину, пізніше перестав учити, щоб вона звернула на мене увагу. Та їй було байдуже: вчу я латину, не вчу, тому що їй узагалі було до одного місця все наше навчання та процес втовкмачування у наші голови «мертвої мови». Вона нервово курила під час пар, потім відчиняла кватирку, щоб хапнути кисню, давала нам якесь завдання, як домашню роботу, виходила з аудиторії, смоктала сигарету тепер уже під університетським корпусом і, нарешті, сідала у свою «волгу» – тільки ми її й бачили.

Зовні Валерія була схожа на вороненя. На маленьке худеньке вороненя, якому в дитинстві не завжди вистачало черв’ячків. У неї було коротко стрижене чорне волосся, жовто-зелені очі, що завжди дивилися куди завгодно, тільки не на співрозмовника. Ще вона любила прикраси. Різноманітні бранзолетки, каблучки, кульчики, ланцюжки. Типове вороненя. Як бачите, у мене знов змінилися смаки. З нею у мене так нічого й не вийшло.

Коли мій терпець урвався, коли бажання мати Валерію повністю затьмарило мій мозок, я зайшов до жіночого туалету, де наша викладачка курила, і вишуканою латиною запропонував їй вступити зі мною в інтимний зв’язок. Вона дмухнула мені в обличчя цигарковим димом, уважно подивилася на мене, мабуть, уперше вона так уважно подивилася на мене (на жаль, і востаннє) і так само сказала мені латиною: «Чудове знання мови, юначе. На залік можете не приходити, я виставлю вам його автоматом. А тепер пішов (тут була не латина, на жаль), щоб я тебе не бачила, мале одоробло».

Десь на курсі третьому я зрозумів, що для того, щоб подобатися дівчатам, мені не потрібно робити чогось надзвичайного. Щоб подобатися дівчатам – цілком досить моєї статури. Природа, Бог, Дарвін, мама, невідомий батько, не знаю вже, хто там (може, Ернест? Ні, це вже навряд чи), але подбали, щоб я народився й виріс високим красенем (ну, не таким уже й красенем і не таким уже й високим, але нівроку). А ще я вмів жартувати, інколи, правда зловживав цим. Почуття гумору в мене було специфічним, однак дівчата реготали, як скажені, їм подобалися навіть мої старі брутальні анекдоти.

Тим часом вони, мої подружки, не бавили мене жартами. Майже всі дівчини, які мали себе за інтелігентних, а таких була переважна більшість (воно ж приємно вважати себе інтелігентною людиною, а не, припустимо, маляром другого розряду Марійкою Вибийоко, хоч особисто я нічого не маю проти малярів), намагалися здивувати мене цитатами з роману панів Ільфа та Петрова «Дванадцять стільців» і навіть називали мене Ернестулею. Цікаво, якби Міра знала, що я не Еріка, а Ерік, точніше – Ернест, чи також могла б запитати: «Ернестуля, поїдемо на таксо?» Сподіваюся, ні. Треба вибиратися зі світу своїх спогадів про жінок, інакше можна так заблукати, що й не повернешся. Це як в Інтернеті.

Я завжди згадую своїх жінок, коли зустрічаю нову. І коли я ще не знаю, ще не певен, не маю уявлення, чи буду щось із нею мати, чи ні. Деякі чоловіки відразу розуміють: вийде у нього з тією або іншою жінкою чи ні. А я цього не знаю ніколи. Для мене завжди починається нова гра. Спогади про колишніх подруг лежать в одній із моїх хлопчачих коробочок. Коли я зустрічаю нову жінку, то витягую декілька спогадів про тих, із ким уже розлучився давно чи недавно. Зазвичай для того, щоб порівнювати.

Вирішено. Ми з Мірою прогуляємося по супермаркетах. Думаю, що такого їй точно ніхто не пропонував. Вона трохи замислилася, очі наче розширилися (це вже я вигадую, мені просто дуже хотілося б, щоб у неї розширилися очі), прогулянка по супермаркетах – це вам не вештатися вулицями. Але Міра погодилася, що моя пропозиція не така вже й погана. Вона постійно, наче випадково, торкається до мене, напевно, їй подобається до мене торкатися. Мені б ще бракувало, якби вона виявилася лесбіянкою. Ні, я проти лесбіянок як таких нічого не маю, врешті-решт, я добре їх розумію, мені жінки також подобаються набагато більше за чоловіків. Я лише проти того, щоб лесбіянкою виявилася Міра. А це, погодьтеся, різні речі: бути категорично проти всіх лесбіянок чи бути проти того, щоб лесбіянкою виявилася Міра.

Міра зараз тиха, як українська ніч. Йде поруч, тримається за мене. Я сьогодні вдягнувся як чоловік. На мені джинси, куртка, грубий сірий светр, мої улюблені черевики «Доктор Мартін». Навіть не нафарбувався. Мені захотілося, щоб поруч із Мірою йшов чоловік. Ні, не так, мені хотілося, щоб поруч із Мірою йшов я. Адже я – чоловік. Такий, яким мене було народжено двадцять дев’ять років тому. Звісно, не зовсім такий, яким мене було народжено. По-перше, я трохи підріс. По-друге, тепер я був зодягнутий. Навряд чи я народився в одязі, якби так було, то мама неодмінно б мені розповіла. Ну, може, не мені, але подругам – сто відсотків, а я б підслухав.

Блукати в супермаркетах весело. За нами постійно йшли охоронці, бо ми мало що купували, однак весь час дуже голосно реготали. До того ж чоловік із довгим волоссям, якого називають жіночим ім’ям, та сліпа дівчина – уже самі по собі підозріла парочка, еге ж? Такі собі сучасні кицька Базиліо та лис Аліса.

Двічі мені вдалося провезти Міру в продуктовому візку. Вона верещала: «Не розбий мене, обережно, тут же пляшки, банки, мабуть, вони вже хитаються, ти все поб’єш, нас заметуть, навіжена Еріко!» А я іржав і навмисно підвозив її близько-близько до полиць із продуктами. Отримав за це догану від хлопця з бейджиком «Тарас Бовт (справжнє чоловіче прізвище), менеджер з продажу»: «Тут вам не цирк», – суворо сказав він, тримаючи мене за рукав. «Авжеж, у цирку я так ніколи не поводжуся», – заспокоїв його я.

В одному із супермаркетів я дійшов геніальної думки. От усі тепер говорять про те, що молодь не цікавиться літературою, мистецтвом, знай собі їсть гамбургери або чіпси, п’є пиво чи кока-колу та цілими днями й ночами сидить в Інтернеті. Діти не читають книжок, діти не хочуть знати про своє коріння, не знають народних пісень, ненавидять вірші, не люблять читати нудно-злободенні романи. Так, діти усього цього не люблять. Сучасних дітей не примусиш, як колись нас, радянських дітлахів, щось любити чи робити таке, що їм не подобається, їм уже не скажеш: «Якщо ти, бовдуре, не прочитаєш цю “Кайдашеву сім’ю” і не відповіси на мої запитання, якщо ти не вивчиш вірша “Каменярі”, то залишишся на другий рік. І буде тобі сором, і буде батькам твоїм сором, і батькам батьків твоїх так само буде сором». Тепер дітям начхати на сором. «Та пішов ти разом зі своїми погрозами до дідька. Ніхто не залишить мене на другий рік у тому ж класі навіть із двійками (чи тепер вони четвірки?)», – так думає сучасний школяр.

Замість того, щоб репетувати на трибунах, рюмсати в телевізійних передачах, ховати національну культуру та цькувати молодь, яка відбилась від рук, нічим не цікавиться й не хоче вчитися, придумали б краще акцію. Чому б не придумати акцію? Діти люблять акції, до того ж усілякі компанії постійно запроваджують ці заходи, але, як на мене, то ті їхні акції дуже тупі. Хоча я не фахівець, не розуміюся на цьому, проте моє нерозуміння – це ще не привід, щоб я не висловив своєї думки.

Так от, на мій погляд, можна ж зробити трохи інакше, інші за змістом та наслідками акції, чи не так? От, наприклад. Три запитання про творчість Тараса Шевченка під кришечкою кожної пляшки кока-коли (краще, звісно, під кожною кришечкою напою «Живчик»), на етикетці кожної пляшки пива, на клаптику паперу в кожному пакунку чіпсів, – відповідаєш, надсилаєш, і ти можеш виграти Інтернет-карту на місяць, поїздку з друзями по українських містах, наприклад, до Чернігова (адже там такі цікаві церкви, такі гарні ікони) чи до Львова (які ж там таємничі замки, чудова кава, та й сам уже швидкий потяг № 91 чого вартий!). Але ні. Ніхто цього не робить. Може, колись і буде. Завжди оце непевне «колись».

Ми повернулись додому. Радісні. Міра називає мене великою зачинателькою національної культурної революції, їй сподобалася ідея з акцією «Творчість Шевченка». «Це – супер, – каже вона. – Це сподобається навіть Рудому». Рудий ходить у неї в авторитетах. Хай там і ходить, добре, що вдома його немає.

Несподівано Міра звертається до мене:

– Еріко, ти, часом, ти… не лесбіянка? Тільки не ображайся. Розумієш, від тебе йде запах. Своєрідний запах. Запах самця. І ще я схвильована через те, що мене тягне до тебе. Мене ніколи не тягло до дівчат. А до тебе дуже тягне, я навіть втомилася з цим боротися. Я починаю думати, що зі мною щось не так, розмірковую, коли це трапилося. Звідки узявся цей потяг до жінок? Коли мені стали подобатися вони? Аж потім я подумала, що ти можеш мене провокувати, навіть не спеціально, може, воно виходить так саме по собі, а може, ти вмієш закохувати людей у себе?

От і маєш, я те саме хотів спитати у неї. Чи не лесбіянка Міра? Тому що мені не хотілося б, щоб Міра виявилася лесбіянкою. А тепер вона питає про це у мене. Вона випередила мене. Жінки через свою природну цікавість дуже часто випереджають чоловіків, котрі вважають, що це не по-чоловічому – бути цікавими, тому чоловіки гальмують свої почуття, запитання, інтереси. Отже, на її думку, від мене тхне самцем, аякже, так і має бути. У принципі, скільки себе пам’ятаю, думав, що я – самовпевнений самець, і лише сліпий не може цього побачити. А виявилося, що сліпа це якраз і побачила. Життя любить викидати отакі штуки. Грається з людьми.

Я вже наголошував на тому, що Міра вміє ставити влучні запитання. Раптові запитання. Вона як рушниця, що протягом усієї п’єси спокійно висить на стіні, може, навіть на тлі перського килима, а наприкінці обов’язково вистрілює. Рушниця обов’язково вистрілює.

У мене є трохи часу. Брехати і далі, що я дівчина (можна навіть погодитися з тим, що я лесбіянка), чи сказати їй правду? Чи потрібна їй така правда? Чи не нашкодить вона їй? Правда частіше шкодить людині, ніж будь-яка брехня. Я пересвідчився на собі. Брехня може зачепити боляче, може пройти повз тебе, може посварити тебе з людиною, може відкинути на багато кроків назад, але тільки правда здатна зламати тобі все життя. Брехня – це ж несерйозно, до неї ставишся трохи зверхньо, а правда завжди була останньою інстанцією. Треба бути обережним із правдою. Я прислухаюся до себе, Міра напружена, але не наполягає на негайній відповіді, вона також боїться моєї відповіді, як і я сам.

Я наважуюсь, передовсім тому, що егоїст:

– Міро, я – чоловік. Не лесбіянка, а звичайний чоловік.

– Не вірю, – відчайдушно каже Міра й відступає від мене. Перелякане бідне дівча. – Чому ти не хочеш сказати правду?

Ще один парадокс. Ніхто не хоче вірити правді, бо кожний заздалегідь придумує якусь підходящу для себе брехню. Правда випадає із будь-яких схем.

– Але я можу довести, що належу до чоловічої статі. У найпростіший спосіб.

Мені треба, щоб вона дізналася про те, що я чоловік. Хай їй буде ніяково, хай вона розлютиться чи не захоче мене бачити. Вона заслуговує знати правду, хоч би якою болісною ця правда була, хай мені грець! Буду відвертим, я – егоїстичне створіння, і мені, як нікому іншому, потрібно, щоб Міра дізналася правду. Я хочу, щоб вона оцінила, як я можу зіграти непритаманну чоловікові роль жінки (звісно, що є такі чоловіки, котрі все життя відчувають себе жінками, але я кажу не про них, я кажу про чоловічий загал та про таких, як я, котрі вдягаються жінками задля забавок). Навіть Рудий не має сумнівів щодо моєї статі, він сприймає мене як жінку, більше того, як розпусну жінку. Я хочу, щоб вона зрозуміла, що, крім блазнювання, у якому я майстер, я ще можу бути відвертим. А ще я хочу, щоб вона зрозуміла, що не байдужа мені. Я боюся сказати більше. Жодного слова про кохання, жодного. Але те, що людина тобі не байдужа, – це багато про що свідчить.

– Як ти хочеш це довести? Як можна таке довести? Паспортом? Я не побачу жодного слова у твоєму паспорті.

Вона стоїть посеред кімнати, розгублена, у розпачі, але нікуди не йде. Я вже перебуваю на тій стадії, з якої немає вороття. Тому починаю говорити до Міри:

– Я роздягнувся. Я абсолютно голий. Ти можеш торкатися мого тіла, вивчати його стільки, скільки тобі потрібно. Ти – доросла жінка, і все зрозумієш. Для того щоб перевірити, усвідомити, зрозуміти, чоловік я чи хтось інший, тобі не потрібні очі, для цього цілком достатньо рук.

Я стою перед нею такий беззахисний, голий, сиплю у свою промову до біса дієслів, щоб в останню хвилину не повернути назад, не перелякатися, не вдягнутися, не загиготіти, що я «пожартувала», що насправді я – жінка, а ніякий не чоловік.

Вона підходить до мене. Торкається. Мені стає важко дихати. Мене то кидає у жар, то холод стискає мене у своїх крижаних обіймах. Вона торкається того, чим я звик бавитися ще з дитинства у ванній кімнаті, – мого німого, але слухняного друга. «Немалий», – каже вона. У мене пашать щоки. Кожному чоловікові приємно чути такі слова. Хай навіть це каже сліпа дівчина, ще той знавець розмірів чоловічих членів. Мабуть, якщо взяти до уваги «нижній ніс» маленького братика Руді, мій член був другим, до якого вона торкалася. Утім, я нічого не знаю про її статеве життя. Але не думаю, що вона дуже досвідчена. Все одно, таке приємно чути. Хоча, Боже ж мій, якщо вдуматися, теж мені: Міра чоловічих членів.

– Ти знаєш, це якесь дуже незграбне приладдя. Таке незручне, – несподівано каже Міра.

Вона не припиняє мене мацати, вона не зупиняється, не відсмикує руки. У мене підібрався живіт, я стиснув зуби. А вона безсоромна, ця Міра, не знаю, як би я поводився на її місці, але я стриманіший, мене взагалі виховували в дусі суворого та чіткого дотримання моральних правил поведінки. Немає у неї міри, у цієї Міри. До того ж вона балакуча, може, усі сліпі такі балакучі, може, балаканиною вони компенсують зір?

– Чекай. Якщо воно таке немале, то як і куди ти ховаєш його, коли вдягаєш джинси? Чи коли оце ти вдягав вузькі спідниці? Воно отак весь час стирчить? Як сучок якийсь.

А Міра таки невгамовна.

О, Старигане Хем, ти бачиш? Жінки, завжди ці жінки, які заганяють нас у глухий кут, які лякають нас своєю відвертістю, дратують нас своєю несміливістю, можуть заплакати, коли смішно, а засміятися, коли боляче. Неповторні створіння. Жінки.

– Розумієш, е-е-е… Міро. Воно не завжди ТАК стирчить, – ледве мимрю я. Бо усвідомлюю, от зараз я цілком усвідомлюю, хоча свідомість уже прощається зі мною, що я не в змозі більше стриматися.

Міра, як мені здається, теж відчуває, що я не в змозі більше стриматися, і не хоче стримувати мене. Я торкаюся її плечей, вона довірливо пригорнулася до мене. Мені не треба більше стримуватися. Гей, Старигане, мабуть, ти радий за мене, так? Звісно, радий, мій любий, мій розбещений старий.

Я дивлюся на годинник, і мені відразу приходить на згадку героїня кінострічки «Закоханий за власним бажанням», яку талановито зіграла Євгенія Глущенко. Пам’ятаєте? Вона лежить у ліжку з Олегом Янковським, між ними вже все відбулося, вона стримує своє дихання і дивиться на годинник, який наче застиг, аж потім вона починає дихати, а годинник продовжує свій хід. Я так само зупиняю своє дихання і дивлюся на Мірин настінний годинник, командую йому: «Стій, і раз, і два». Міра може не дивитися на годинник, вона все одно його не побачить, але Міра здатна зупиняти час подумки. Я сподіваюся, що вона зупинила час подумки, як це зараз зробив я, гіпнотизуючи її настінний годинник.

– У тебе ще є якісь таємниці? – тихо питає Міра і ніжно цілує мої очі.

Знову вона влучила куди треба. Снайпер, а не жінка. У мене повно таємниць, але я вважаю, що на сьогодні їх досить. Я мовчу, наче думаю, наче намагаюся згадати, чи є у мене таємниці, чи не залишилося жодної.

– Мовчиш? – Міра посміхається. – Стривай. Отже, ти став чоловіком, і все, більше жодної відвертості? Відтепер ми належимо до різних таборів, так? Ми граємо у військову гру, і ти ніколи не розповіси мені, де штаб вашого чоловічого світу? То ми більше не подруги? Бо справжні подруги так не поводяться. – Міра висипає мені на голову жіноче обурення. Веселе таке обурення, схоже на новорічне конфетті.

– У мене є одна таємниця, але я скажу її тобі, якщо ти потім скажеш мені.

Усе ж таки у мені багато чого залишилося дитячого. От, наприклад, бачите, як я формулюю? Наче в дитячому садку, наче я кажу Лю: «Лю, покажи мені своє, те, що під трусиками, а я потім покажу тобі своє». Але Міра радо погоджується.

– Розповідай, – каже вона й із задоволеним виглядом поправляє собі, а потім мені подушку.

– У мене є одна забаганка, дуже дурна забаганка. Я знаю, що цілком зможу її задовольнити, у будь-який час, самотужки, але так само знаю, що нічим добрим це не закінчиться. Однак мені час від часу дуже кортить це зробити.

– Що це? – нетерпляча Міра смикає мене за руку, зараз відірве.

– От ти чула, може, коли їдеш на ескалаторі в метро, як сувора тітонька забороняє сидіти на сходах або бігти по ескалатору, забороняє заступати за обмежувальні смуги, радить стежити за дітьми, каже, що не слід засовувати руки, пальці (та що там ще у вас є) під рухомі частини ескалатора?

– Звісно, я таке чула, вони постійно це повторюють.

– От мені з дитинства кортить встромити руку під рухому частину ескалатора, аж пече десь усередині, наче напад виразки, так мені кортить узяти й засунути палець під поручень, що рухається. Та я чудово розумію, що тоді настане капець моєму пальцеві, ескалатор ним із задоволенням поласує, і я стримуюсь. Але кожного наступного разу, коли ступаю на це диво техніки, мені так само кортить підсунути палець під рухому частину й побачити, що воно буде, побачити, як саме ескалатор його розчавить.

Міра говорить, що поважає мене.

– Нічого собі забаганка, не кожний на таке відважиться. У тебе сильний характер.

Звісно, що не кожний на таке відважиться, бо нема дурних.

– Ну? – вимогливо дивлюся я на Міру. Вона не може бачити, як я на неї дивлюся, але розуміє, що треба зізнаватися. Вона вовтузиться, мовчить, намагається зручніше влаштуватись у ліжку. – Якщо у тебе немає дурних забаганок, ти можеш так і сказати. Не в усіх людей є дурні забаганки, воно й не потрібно їх мати.

Може, їй нема про що розповідати?

– У мене є. У мене є одна забаганка, але вона дуже дурна. Мені кортить засунути в рот електричну лампочку. Я бачила, що таке цілком можна зробити, можна навіть не порвати собі рота, якщо поступово й обережно її туди засунути. Адже засунути лампочку не важко, важко її з рота витягти. Тобто витягти її може лише лікар, людина нізащо не зможе сама собі витягти лампочку, і ніхто з друзів не здатен зробити це. До лікаря треба доїхати з лампочкою в роті, рот починає боліти, сльози заливають обличчя. Однак лампочка у тебе в роті, тому ти пишаєшся собою, лампочка – річ радісна, і ти з нею, такою радісною, у роті теж чомусь радий. Насамперед тому, що ти зміг це зробити! Адже те майже цирковий трюк, і не кожному він під силу.

Не знаю, що крутіше: засунути лампочку в рот чи засунути палець під рухому частину ескалатора, але ми з Мірою варті одне одного.

– Може, ми колись це зробимо, га? Я встромлю пальця, а ти засунеш лампочку в рота. Тільки, щоб хтось був поруч, хтось допомагав, підтримував, фіксував результат, потрібні свідки цих героїчних вчинків.

Міра каже, що ні, краще ми будемо про це завжди мріяти, бо забаганки мають залишатися забаганками, а не перетворюватися у каліцтва.

– Забаганка куди приємніша за каліцтво.

Саме так мені сказала Міра, і у мене не було підстав їй не вірити.

– Цікаво, а що з того приводу скаже Рудий? – ми промовили цю фразу майже одночасно. Цього разу ми не розсміялися, хоч завжди, коли ми з Мірою помічали ось такий збіг, то сміялися. Але зараз просто взяли одне одного за руки й довго не відпускали (чи мені просто здалося, що ми не відпускали руки довго). Рудий, авжеж, той самий Рудий, але про нього потім. Не зараз. Згодом. Може. Колись.


Частина восьма Розмірковування Міри | Нова стара баба | Частина десята Міра та Ерік. Рудий