на главную | войти | регистрация | DMCA | контакты | справка |      
mobile | donate | ВЕСЕЛКА

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


моя полка | жанры | рекомендуем | рейтинг книг | рейтинг авторов | впечатления | новое | форум | сборники | читалки | авторам | добавить
фантастика
космическая фантастика
фантастика ужасы
фэнтези
проза
  военная
  детская
  русская
детектив
  боевик
  детский
  иронический
  исторический
  политический
вестерн
приключения (исторический)
приключения (детская лит.)
детские рассказы
женские романы
религия
античная литература
Научная и не худ. литература
биография
бизнес
домашние животные
животные
искусство
история
компьютерная литература
лингвистика
математика
религия
сад-огород
спорт
техника
публицистика
философия
химия
close

Loading...


Розділ 5, у якому ніхто не з’являється, натомість Наталка пропадає

Умовити батьків, щоб повернули до Тараканівського форту, виявилося складнішою справою, ніж гадалося. Тато подзвонив до пана Богдана, і той сказав, що вчора привид буквально шаленів, хапався за голову й крутив пальцем біля виска. Пан Богдан побоювався, що Руснаки вшелепали якусь дурницю і якщо досі не втрапили в халепу, то ось-ось неодмінно втраплять. Тому тато був похмурий і насторожений, а мама квапилася в Берестечко і теж про форт не хотіла й чути.

Сніданок минув у суперечках. Наталочка комизилася, бурмосилася, навіть трошки заплакала, хоч нелегко видавити сльозу, коли це найдужче потрібно. Батьки лишалися незворушні. Мабуть, найкраще було викласти їм усю правду, тільки ж і Наталочка затялася. Вона обіцяла Антипові мовчати, і її обіцянка не буде цяцянкою, яка лиш дурному на втіху. Коли вже сідали в машину, вона заскімлила так відчайдушно, що тато врешті не витримав:

— Та добре вже, добре, повернемо в той твій форт. Тільки ж ненадовго.

— Ти знов потураєш її забаганкам, — суворо зауважила мама.

Наталочка шморгнула носом і засяяла, як нова копійка.

За селом Тараканів вони з’їхали з траси на вузьку шосейку й опинилися в лісі. Дівчинка принишкла: зараз мав бути поворот до форту, але Антип радив їй заходити з іншого боку. На щастя, жодних покажчиків на дорозі не було, тож тато благополучно проскочив далі.

— А тепер нам наліво, — підказала Наталочка, побачивши руду ґрунтівку, розмиту дощем, яка вела круто вниз.

— Ти добре розпитала дорогу? Нічого не переплутала? — завагався тато.

— Нам сюди, точно.

Він мало не стогнав, ведучи Машку через глибокі вибоїни. Врешті впоперек шляху ліг залізничний насип, а ґрунтівка загубилася під густим споришем.

— Ну й куди ж далі? — спинив тато машину.

Мама осудливо мовчала, і весь її вигляд свідчив, що кращого годі було сподіватися. Але Наталочка знала, що вони втрапили, куди слід. По один бік, за насипом, стелилося неозоре болото, по другий височіла обривиста круча, і по ній вилася стежечка, про яку говорив Антип. Усе співпадало з Антиповим описом, усе йшло за планом.

— Форт на цій кручі, — запевнила Наталочка. — Ви зачекайте, а я вилізу й гляну.

— Навряд чи там є щось, крім лісу, — засумнівався тато, але вона вже майнула кручею, мов кізка.

Аж тепер вона сповна оцінила, як Антип хитро підлаштував, вибравши вхід у форт саме з цього боку. Круча запаморочлива, батьки не захочуть на неї видиратися. Вона сама без перешкод підстереже зловмисників.

На кручі розкинулася сонячна галява, краєм якої вилася не то стежка, не то стара дорога. Але форту… не було. Довкола стояв тільки ліс, тільки пагорби, зарослі акаціями й чагарями. Наталочка розгублено ступила стежкою, минула пагорб і… не повірила власним очам: по той бік у пагорб були вмуровані двоповерхові каземати! Так ось який він, цей форт Тараканівський! Вритий у землю, мов кротяча нора, замаскований, наче засідка хижого звіра!

Уздовж казематів колись, певно, вела вулиця, а тепер тільки стежка ледь виднілася серед кропиви. Обабіч здіймалися грандіозні руїни, схожі на мертві міста серед джунглів, які Наталочка бачила в кіно. Пощерблена цегла, арки, склепіння, чорні ніші підземних ходів, а над тим — зелена колонада лісу, хміль і дикий виноград, буйство бруслини й ожин. І — тиша, незрушна тиша, від якої ставало моторошно.

Дівчинка оглянулася. Дорога, яка привела її у форт, пірнала під важке бетонне склепіння, в темний тунель, що мав вивести до внутрішнього двору. Ото туди їй і треба. Було страшно й… цікаво; зібравши всю свою рішучість, Наталочка ступила в пітьму. Її огорнув холод, кроки гучно відлунювали серед вологих стін. Далеко попереду видніло кружало світла. Очі звикали до темені й вирізняли чорні провали бокових тунелів, сходи, що вели невідомо куди. Вона згадала, що котресь із підземель тягнеться аж до замку в Дубні — брр, страшно подумати, які то довгі кілометри суцільної пітьми… Раптом у ніші, яку дівчинка щойно проминула, щось зашуміло, залопотіло, й тишу прорізав не то зойк, не то скрик… Не тямлячись від жаху, Наталочка щодуху рвонула вперед, до світла. Вискочила з тунелю й опинилася на такій же мертвій вулиці, серед напівзруйнованих казематів, кропиви й зловорожої тиші. Позаду, в тунелі, все німувало. Що то було? Може, сова? Чи здичавілий кіт? Серце все ще шалено гупотіло.

На додачу до всього тепер Наталочка не знала, як вернутися до батьків. Вона не могла наважитися пройти ще раз тим моторошним тунелем. Може, десь є інший вихід? Намагаючись ступати безшелесно, вона рушила вулицею, що, мов коло, огинала велику споруду. Все це було схоже на сон, на якийсь нереальний світ — вулиця серед руїни, сумне місто тіней, затоплене бур’янами. Чорніли порожні провали вікон, на карнизах і виступах стін повкорінювалися берізки. Враз Наталочка спинилася. Це ж те місце, де Антип казав заховатися: два вузькі входи в стіні, один біля одного. Стій-но, котрий їй потрібен: той, що справа, чи що зліва? І тут вона почула голоси, зовсім близько: низький, басовитий і другий тонший. Розмовляли двоє чоловіків. Лишенько, прийшли власник шаблі і покупець! Треба мерщій ховатися! Дівчинка кинулась у ближчий хід і…

Вона не відразу збагнула, що сталося. Було темно. Вона лежала долі. Здається, кудись провалилася. Боліло стегно, пекли коліна, мабуть, обдерті до крові. Наталочка підвелася, простягла руки перед собою й наткнулася на холодний мур. Стіна була зліва, справа й позад неї. Колодязь, кам’яний колодязь. Вона вибрала не той вхід. І опинилася в колодязі.


Таємниця козацької шаблі

Хто тепер порятує шаблю? Може, Антип щось придумає? Може, привид йому підкаже? Бо вона вже нічим не зарадить. Вона провалилася і провалила справу.

Надворі під горою на неї чекали батьки. Чи скоро вони почнуть її шукати? І чи потраплять у форт? Він же так хитро замаскований! А якщо й потраплять, то чи знайдуть її, чи здогадаються, що дитина сидить у ямі… Бо інакше… Ні, краще не думати, що її може чекати тут, у моторошній пітьмі, серед вогких камінних стін… Холодне оціпеніння скувало їй ноги й руки до самих кінчиків пальців.

Стій-но, адже нагорі є власник і покупець шаблі. Хоч вони намірялися по-звірячому знищити реліквію, але навряд чи покинуть у біді безневинну дитину. Може, й не зовсім безневинну, але все-таки. Наталочка щосили закричала: агов, рятуйте! Кричала довго й відчайдушно. В якусь хвилину почула над колодязем кроки. Проте до неї ніхто не відізвався. Напевно, зловмисники ще жахливіші люди, ніж можна було сподіватися. Такі шаблі не пошкодують, це ясно, як Божий день.

Від крику вона охрипла. Що ж далі? Головне — не впадати у відчай. Наталочка знов обмацала стіни. Ні, не вилізеш, марно пробувати. Вона сіла, обнявши обдерті коліна.

Мабуть, тато з мамою в форт не потрапили. Бо надто довго їх нема. Загубивши дитину, в Берестечко вони не поїдуть. Може, вернуться в Дубно в міліцію, щоб оголосити розшук? Це було б найкраще. Міліціонери напевно здогадаються заглянути в колодязь. Але де вони досі?

На всяк випадок треба придумати, як вибратися без міліціонерів. Вона згадала Сіндбада-мореплавця: той теж опинявся в подібній халепі. І виліз з колодязя, знайшовши нору диких звірів, ще й набрав безліч перлів, самоцвітів. Наталочка помацала долівку. Камінців лежало чимало, деякі гладесенькі та круглі, мов обшліфовані. Може, й самоцвітні. У фортецях завжди ховали скарби. І цей колодязь, у якому немає води, для чогось же збудували. Може, для коштовностей? Тут для них добрий сховок. Її пальці наткнулися на плоске металеве кружальце. Монета! Мабуть, золота. Наталочка сховала її в кишеню й почала нишпорити довкола. Більше монет не траплялося, зате камінці — безперечно коштовні, інакше чого б їх ховали разом з грішми? Вона назбирала камінців. Тоді знов дослідила стіни, чи бува не знайдеться нори, що виведе серед тернових заростей на кручі. Ні, Сіндбадові повелося краще, ніж Наталочці. Мабуть, під Дубном замало диких звірів.

Нагорі тихо, ні звуку.

Цікаво, скільки днів людина може прожити без їжі? Колись вона чула приказку: поки ситий схудне, то худий здохне. Собі на лихо Наталочка вдалася худюща. Отже, довго не протягне. Ще й сьогодні майже не снідала, домагаючись повернути в цей форт, бодай йому грець. Хто міг знати, що від яєчні з помідорами залежало її життя! А ще ж вода… Без води людина не витримує. Виходить, шансів у неї небагато. Їй і зараз хотілося пити. І їсти. Голод просто звірячий! Мабуть, минув уже цілий день.

Колись Наталочку знайдуть… Але що, коли то буде вже запізно? У газетах напишуть про мужню дівчинку, яка, рятуючи національну реліквію, пожертвувала власним життям. Так і напишуть: «віддала своє молоде життя», і то буде гарно й зворушливо… Бідна мама гірко плакатиме. Може, перли й самоцвіти, які знайдуть у Наталочки в кишенях, трошки її розрадять. Вона зробить велику пожертву на відбудову церков, як то їй давно хотілося. Але єдиної рідної донечки це їй не замінить. Як вона шкодуватиме, що часто гримала на дитину, навіть сьогодні вранці! Тут Наталочка згадала, що власне мама тому й гримала, щоб не повертати у форт. Що ж, вона мала рацію, це також її потішить. Наталоччине серце стиснув жаль, що така вона невдатна й безталанна, що пропадає нізащо, ніпрощо, та ще й з власної вини; по щоці покотилася гаряча крапля, за нею ще, ще… А далі мов прорвалася загата, і дівчинка зайшлася гірким плачем.

Тим часом мама з татом сиділи собі, не підозрюючи, що на них насуваються тяжкі випробування. Сонце вже припікало, спиваючи ранкову росу, і мама почала сердитися. Де та дитина гається? Чого доброго, молебень на Козацьких Могилах почнеться без Руснаків.

Замість Наталочки на кручі вигулькнув чепурний хлопчина з прилизаним чубом. Обережно спустився крутою стежкою, припадаючи на праву ногу.

— Доброго ранку, — чемно привітався. — Ваша донька просила, щоб ви ще зачекали. На горі під’їхав автобус із туристами, і вона приєдналася до них. Екскурсовод покаже їм форт, їй то дуже цікаво, — і він пішов собі геть.


Таємниця козацької шаблі

— Чортзна-що! — пробурмотіла мама.

Хлопчина озирнувся й докинув:

— Правду кажете. Чорт знає, що й до чого, — на його лиці розпливлася єхидна посмішечка.

— От нахаба, — розсердилася мама. — Чи це не з ним Наталочка вчора познайомилася?

— З ним, — тато уважніше придивився до хлопця. — Хотів би я знати, звідки він тут узявся?

— Напевно, теж оглядав фортецю, — сказала мама, дістаючи з кошика термос. — Хоча б екскурсія не затяглася. Може, вип’ємо кави?

І тоді Машка показала свій норов: раптом ні з того ні з сього загуділа на всю долину. Тато спробував її вимкнути, але Машка не вимикалася. Гуділа й гуділа. Вгорі над деревами закружляли наполохані пташки. Тато з головою пірнув під капот. Нарешті гудіння припинилося, але він продовжував копатися: перевірив свічки запалення, акумулятор, гальма і навіть глушник. Коли ж нарешті виліз з-під машини, його обличчя було вкрай розгубленим.

— Авто справне, — сказав він, витираючи змокрілого лоба. — Сигнал увімкнувся сам собою і так само вимкнувся. Скидається на те, ніби Машка хотіла щось сказати…

— Але ж це неможливо! — вигукнула мама.

— Звичайно ні. Машини не розмовляють. Тому вона й сигналила. Щоб подати знак.

— Дурниці!

І все ж тут щось не те. Може, з дитиною не все гаразд? Може, вона заблудила?

Батьки стурбовано перезирнулися і дружно подерлися на кручу.

Але не знайшли там ні форту, ні автобуса з туристами, ані своєї доні. Вони все ще озиралися на всі боки, коли з лісу вискочив сільський парубок на старому тріскучому мотоциклі й загальмував коло них.

— То ви сигналили? Хтось загубився у форті? — спитав він. — Бо я косив тут недалечко, коли чую — сигналять. Ну, думаю, біда…

— Здається, загубилася наша донька, — мовив тато, полотніючи.

— Не хвилюйтеся, тут таке не вперше. У форті багато пасток для ворогів. На жаль, у них потрапляють туристи, — підбадьорював їх парубійко, а батьки все дужче полотніли.


Таємниця козацької шаблі

Зайшли в форт, довго гукали Наталочку, але та не відзивалася. Тоді темним тунелем дістались у саму середину фортеці.

Від думки, що її дитина сама-одна могла попхатись аж сюди, маму брали дрижаки. Проте виявилося, що Наталочка таки попхалася: з одного каземату почувся знайомий плач.

Далі все закрутилося, як у калейдоскопі. Добросердий парубок гайнув у село і гукнув людей рятувати дитину, примчала машина швидкої допомоги, Наталочку видобули на білий світ — живу і майже неушкоджену, якщо не брати до уваги обдертих колін.

Вона з плачем припала до матері, сльози котилися й котилися, і не було їм упину, мовби очі стали солоними джерельцями, з яких бігли два струмки.

— Годі, доню, годі, рідненька! Ох, на кого ти схожа, — бідкалася мама, обтріпуючи на дівчинці штанці й блузочку. — І чого в тебе повні кишені каміння?

Камінці були все сірі та звичайні і жодного самоцвітного, а монета виявилася простою бляшкою. Наталочка повитрушувала їх геть. Ні в чому їй не велося, як Сіндбадові.

— На щастя, все обійшлося, — казала лікарка з швидкої допомоги, позамазувавши йодом садна на колінах.

— Авжеж обійшлося, — вставив свої п’ять копійок добродушний парубок. — Бо якби дівчинка зайшла в сусідній хід та впала у справжню криницю, в воду, ото були б непереливки!

Почувши таке, мама з блідої зробилася зеленкуватою, а Наталочка навіть забулася плакати.

— Ви часом не помилилися? Там дійсно криниця? — перепитала вона.

— Чого б я помилявся, — образився парубійко. — Я знаю фортецю, як свої п’ять пальців.

Отже, куди б не зайшла, вона потрапляла… в пастку? Ні, ні, це неможливо. Напевно, Антип не підозрював, які небезпечні ті ходи.

Коли вже сідали в машину, мама раптом згадала:

— Ти ще попосиділа б у ямі, якби Машка раптом не засигналила. Той кульгавий хлопець, з яким ти вчора познайомилася, сказав нам, що в форт приїхали туристи і ти пішла з ними на екскурсію.

Наталочка на хвильку оніміла.

— Антип? Таке сказав? Він не міг тут бути! — розгублено залепетала вона.

Мама й тато насторожилися. І зажадали пояснень.

Тож вона мусила розповісти все, як є: що Антип зі своїми батьками теж шукає шаблю, що це він послав її форт… Батьки були вражені, ошелешені й сердиті. Антипові вчинки видавалися їм незбагненними.

— Певно, його круті батьки хочуть знайти шаблю швидше за нас, — зробила висновок мама і з осудом додала: — По хлопцеві видно, що там пихи на три штихи. Чого ти з ним водишся?

— Він геть безголовий! Послати дівчинку в таке небезпечне місце! — розбушувався тато. — Та й ти хороша!

Наталочці прочитали лекцію на тему, як належить поводитись чемним дівчатам. Лекція тривала досить довго.

І все ж на Козацькі Могили ще можна було встигнути. Тож Руснаки нарешті рушили в Берестечко.


Розділ 4, у якому плани несподівано міняються | Таємниця козацької шаблі | Розділ 6, у якому Наталочка бачить тривожні видіння на полі Берестецької битви







Loading...