home | login | register | DMCA | contacts | help |      
mobile | donate | ВЕСЕЛКА

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add
fantasy
space fantasy
fantasy is horrors
heroic
prose
  military
  child
  russian
detective
  action
  child
  ironical
  historical
  political
western
adventure
adventure (child)
child's stories
love
religion
antique
Scientific literature
biography
business
home pets
animals
art
history
computers
linguistics
mathematics
religion
home_garden
sport
technique
publicism
philosophy
chemistry
close

реклама - advertisement





10


Стільки всього пережив і такого разючого, що, відверто кажучи, уже хотілося залишитися на самоті, аби перетравити. Дощу начебто не було, хоча щось ледве видне сіялося, додому бажання повертатися не мав, тим більше, що там чекала кам’яна істота, яка вже приготувала всі належні їдкі слова, як колись готував мій батько пруття, — він так його й називав, — для плетіння верш, але риби моя господиня ловити не збиралася, а складала те пруття-слова в цупкого віника, яким і збиралася вимести мене зі свого дому, як сміття.

Отже, проблема перша, думав я, ідучи до свого улюбленого Ботанічного саду при університеті: доведеться шукати квартиру, а цього не дуже хотілося, бо навчальний рік завершувався, я готувався вже й тепер до вступу в аспірантуру, отже мав наміра невдовзі зі своєї станції виїхати, а прописку мав таки в цієї баби, адже мене послали туди за розподілом, — це вважалося добрим призначенням, бо неподалік столиці. Отже, коли звідти піду, треба буде перепрописуватися; до речі, ця прописка мала значення і для вступу до аспірантури, бо певною мірою дорівнювала київській. Зрештою, я міг би, перепрописавшися, залишатися жити на станції, а до Києва доїжджати, як їздила на місце роботи Іра, тож тут, гадав, усе якось влаштується, хоча було смертельно важко братися до таких справ. Був ще один вихід: упослідитися перед господинею, перепросити й пообіцяти, що більше такого не трапиться, але тоді я поранив би свою кавалерську честь та й гордість, довелося б також узгоджувати такі речі і з Ірою. Правда, невдовзі стане тепло, і ми могли б знайти прихистка просто неба, але чи погодиться вона на це? Адже коли ми не просто залицяльники, а вже пов’язалися таїною з’єднаної плоті, повинні мати для того захищене місце.

З такими думками доплівся до Ботанічного саду й мусив покріпитися з недопитої чвертки — нутро наповнилося теплом. Лавки були мокрі, отож блукав алеями, смалячи одна за одною сигарети й думаючи, якою ілюзорною була моя влаштованість та й душевна гармонія, котрої все-таки сягнув, незважаючи на постійну війну із самотою. Так, самоту здолав, але як дивно вона на мені помстилася, бо накидала перед очі стільки ломаччя-проблем, що й не відав добре, як вибратися на рівну дорогу.

Відтак проблема друга: Іра. Тут також не все було ясно й просто, тож перед моїм збуреним мозком виростало стільки заковик, що не міг дати їм ладу, позаганявши до повздовжніх кошар — розділених на квадрати приміщень, тобто організувавши у кросворд, до розгадки якого й мав удатися, адже сьогодні вибудувався чи прокреслився цілий його сектор.

Перше — простіше. Вона не тільки не була дівчиною, а й мала достатній досвід у мистецтві кохання, не кажучи про те, що завбачливо до того приготувалася, отже, була певна, що до того дійде; холоднокровно роздяглася, стежачи, щоб не попсувалися колготки, а ще й сказала фразу, яка мене зморозила, що, мовляв, терпіти не може, коли чоловіки стримуються, отже чоловік у неї до мене був не один: ті, хто стримувався, і ті, хто не стримувався. Загалом на це можна було б не зважати, бо живемо у двадцятому столітті і не в якомусь законсервованому суспільстві, коли б… коли б не той постійний інтерес до моєї особи, який вона начебто мала. І чому, питається в загадці, вона розкрила переді мною оту дивну історію зі своєю матір’ю? І тут раптом мене знову пробрало морозом: невідь-чому я згадав Калиновську, — як же її звали, ту Калиновську, Марія, здається? Так, добре відому мені знайому й приятельку моїх батьків, яка вряди-годи до нас заходила: мати, коли це траплялося, перша зауважувала прихід Калиновської і казала батькові напівіронічно: «Іди зустрічай, прийшла твоя колишня», — тож нас, дітей, тобто мене з братом, жахливо цікавило, який батько перед матір’ю мав стосунок до цієї Калиновської. Але дивне не те: мати наша ніколи не виявляла ревнощів до Калиновської, крім того напівіронічного тону, навпаки, вони сідали разом, не відганяючи й нас, і вели звичайні побутові розмови; здебільшого Калиновська скаржилася на якісь незлагоди у своїй родині, мати навіть щось їй радила, а батько так само поводився спокійно, і все було цілком так, начебто завітала, як заведено на околичних вулицях чи в малих містах (хоч наша вулиця не вельми околична та й місто середнього розміру), котрась із сусідок і знайомство та інтерес між ними цілком сусідський. Але всі ми добре знали, що батько наш (це не приховували навіть від дітей) колись мав із цією Калиновською романа, і коли б не жила вона далеко… отут і виступає друга заковика цієї другої у промальованому секторі кросворда загадки, так, Калиновська жила на Кашперівській вулиці, тобто саме на тій, на якій народилася Іра. Поведінку моєї матері пояснити легко: давно не бачила в Калиновській суперниці, отже в їхніх стосунках усе було вирішено назавжди, жінки-бо в таких випадках ніколи не бувають толерантні. Ота Калиновська спершу зникла, і ми про неї навіки б забули, але через довший час з’явилася знову, значно постаріла, і батьки знову мали з нею буденну розмову, цього разу пригостивши гостю домашнім вином, а вином у нашому домі безроздільно розпоряджалася мати, отже пригощала ним мати, а не батько.

І мене втретє обдало морозом: а що, коли історія, оповіджена Ірою, і ця, що її під враженням тієї згадав, — та сама? Тобто: а що, коли її мати і є Калиновська? Це було неймовірно, але в такому разі легко пояснити, де оте Ірине джерело інформації щодо мене й моєї родини, — вона відала, що в мене брат, ще й старший від мене, що я родом таки з Житомира, правда, назви вулиці, на якій ми мешкали, не знала, але приходила з матір’ю, бувши дитиною, таки в парк поруч із тією вулицею.

У моїй голові почали потріскувати мозкові волокна, бо неймовірність завжди жахає. Річ у тім, що десь у тому часі (здається, точно сказати годі), коли Іра з матір’ю виходили на прогулянки до парку, мій батько і справді важко хворів, щось у нього було: не тільки давалися взнаки рани, здобуті у війну, а й відмовляла печінка, і він тижнями не міг їсти. Тоді його клали до лікарні й годували штучно. Потім виписували, і він певний час не ходив на роботу. Дивні речі? А таки дивні! Але я на ту пору, коли почалася ця історія, ще не вірив у гру випадковостей, навіть любив казати, що випадковість — це вияв закономірності, якої не відаємо, але не всі нитки тут пов’язувалися. По-перше, Кашперівська вулиця велика й довга, і там може бути поселено безліч жінок, які не мають прізвища Калиновська, а чоловік, котрий підсідав у парку до Іриної матері, не конче мав бути моїм батьком. Мною Іра могла цікавитися з простого дівочого інтересу, а відомості про мене (досить скупі, скажемо) могла дістати від однієї з моїх однокурсниць; здається, вона зналася зі Світланою Миколайчук, з котрою я трохи дружив, але цілком платонічно, отож дещо їй про себе розповідав.

Але ці контраргументи звучали в мені чомусь слабше, аніж аргументи, і я вирішив, при черговій зустрічі з Ірою, — а побачення ми призначили через тиждень біля тієї ж електрички (бо вона така зайнята, така зайнята!), — розпитатися щодо цього докладніше. Знову-таки ані подумала розшифрувати свою зайнятість, так само продовжувала не бажати, щоб я знав, де вона живе; ба знову забув запитати її прізвище.

Саме так у мені й почав вибудовуватися ще один сектор кросворда з ребусним наповненням, але не тільки ці ребусні розмисли переповнювали тоді мене, було й інше, що відганяло їх, неважило й заперечувало, промовляючи, що я, мовляв, жертва мислительного перенапруження, отож починаю будувати не на камені твердого знання, а на піску здогадів та уявлень, а це ніколи доброго результату не дає. Тож на мене напливала тепла чи й гаряча хвиля, а ще й підігріта хмелем, бо допив усе, що було у плящині, а саму бережливо опустив в урну для тих, хто це добро розшуковує. І мені здалося, що хоча дощ і продовжує сіятися, але на небі світить сонце, що хоча хмари й запнули окоєм щільною завісою, але вони не сірі, а ясно-сині. І тут я побачив, що з газонів починають виростати зелені пагони трави і через те в густому, насиченому водою повітрі витворюється легенький туман, і саме в такому тумані паростя найшвидше й проростає, витворюючи зелені серпанки, що провисають над газонами ледь помітним мревом. Ні, подумалося мені, для кросворда й ребусів у ньому (бо це ускладненого типу головоломка, котрої на папері точно не віддаси) ще буде тиждень довгого часу, отож чого мені гризтися тим усім зараз, коли зелене мрево не тільки погойдується над газонами, але запливає в моє нутро й переповнює мене по вінця, адже я щасливий, адже я не самотній; адже я налитий живою водою; адже струмок, із якого та вода, таки вона — Іра, отже мушу думати про неї ніжно, замиловано, мрійно, таж-бо не робот я, запрограмований на розгадки заплутаних загадок, та й чи часто зі мною трапляється таке, що трапилося сьогодні? І я пішов, ніби припіднятий у повітря, а може, й припіднятий, бо став легкий, майже невагомий, а в голові коливалися зелені клубені, адже давно не вживав алкоголю, ще відтоді, як дав собі твердого зарока, тобто коли перестав упиватися. До речі, подумалося мені: і це вона знає, а таке навряд чи могла розповісти їй мати. Могла розповісти Світлана Миколайчук, бо я їй часом душевно звірявся, а ще двом-трьом друзям… Але що це я, знову вдаюсь до вивірянь? І я почав, як уявно й моя господиня там, на станції, складати один до одного зелені прутики, щоб ув’язати зеленого віника, а відтак вимести з голови всі ті ребуси, і хай вони горять жовтим вогнем. І вони згоріли жовтим вогнем, а я, порожньоголовий і щасливий, поплив хідниками, як надута кулька, а щастя, як казали давні християни, є сестрою глупоти, котра вища усякого розуму.



предыдущая глава | Фрагменти із сувою мойр. Частина 1. Кросворд | cледующая глава