home | login | register | DMCA | contacts | help |      
mobile | donate | ВЕСЕЛКА

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add
fantasy
space fantasy
fantasy is horrors
heroic
prose
  military
  child
  russian
detective
  action
  child
  ironical
  historical
  political
western
adventure
adventure (child)
child's stories
love
religion
antique
Scientific literature
biography
business
home pets
animals
art
history
computers
linguistics
mathematics
religion
home_garden
sport
technique
publicism
philosophy
chemistry
close

реклама - advertisement





11


Дивно, але в електричці я задрімав, хоча ніколи не сплю в електричках, а дивно тому, бо збуджені люди до сну спонуки не мають; очевидячки, збудження було таке сильне, що вичерпало мене, а ще алкоголь. Але нічого не снилося, просто вимкнувся, а коли випірнув із тієї темної ями, то вже під’їжджав до своєї станції і ледве встиг вискочити. Помітив, що землею тягнуться справжні сутінки, заповиваючи і ліс, і хати у свої тканки. Жахливо не хотілося йти додому, бо фізично не міг сьогодні розмовляти з господинею, а коли б це сталося, напевне, наговорив би їй дурниць. На щастя, дощ перестав, і я пройшов стежкою до лісу, але в ліс не заходив, рушив узліссям, і до мене чи з лісу, чи від станції попливла музика, підсилена, як ударними інструментами, татахканням коліс поїзда, який плив між дерев, уже світячи вікнами, — як довгий звір із великою кількістю очей, але віддалік здавалося (чи то потяг швидко рухався), що його оперезано світлою смугою, як золотим пасом. Зрештою, зустрічатись із господинею я побоювався ще з однієї причини: вона могла б уловити від мене запах алкоголю, що посилило б її агресивність. Сон мене збадьорив, але ненадовго, бо тією мірою як накопичувалися й гусли навколо сутінки, то й моя музика, що виникла в мені і до якої прислухався (а то були уривки з «Реквієму» Моцарта), так само згущувалася, як і втома, і я почудувався з того контрасту: був переповнений, здавалося, щастям, а в мені звучить траурна музика; зрештою, ця сполука — любов і смерть — давно перебувала, як це помітили митці, у парі, але чому з’єдналася зараз? Але цієї загадки розгадати не міг, не мав уже сили, бувши цілком вичерпаний. І я втомлено поплуганився через вулицю, що вела додому, там конче мало б горіти одне вікно, а це значило, що господиня на мене чекає. Але на ще одне здивування, хата, у якій мешкав, виявилася глухо темна, ба поринута в глупий морок, що теж нагадало, а відтак прикотило нову хвилю звуків із того-таки «Реквієму», і я безглуздо подумав: чи не померла господиня від надміру переживань, адже і для неї прихід іншої жінки із чужого світу при її відлюдному та замкнутому житті також було немале зворушення?

Тихцем перейшов подвір’я і взявся за ручку дверей. Були зачинені, хоч удень ніколи не зачинялася, отож мусив видобувати ключа. І чи від надмірної вологи, чи бозна від чого двері не зарипіли, як звичайно, а майже безшумно відчинилися. Замкнув їх ізсередини й навшпиньки пішов до свого помешкання, усім єством чекаючи, що зараз різко розхиляться двері і в них знову, як камінь, постане господиня, можливо цього разу в образі згустку пітьми. Однак і цього не сталося, і я завмер при вступі до своєї кімнати, прислухаючись. У домі — глуха тиша. Така глуха, що увіч відчув: вуха мені позабивало прозорими кляпами. Що це значило? Тільки те (якщо вона й справді не померла, адже ветха була), що від важкої зі мною розмови відмовилася після довгого очікування: відколи вийшов із цього дому, минуло принаймні годин із п’ять. І я вдруге подумав, що цей день таки щасливий, хоч видавався на супротилежний, — усе йшло на руку, хоча тривог і сумнівів накочувалося не менше, як радості, і ця тиша виявилася останнім сьогоднішнім мені подарунком.

Обережно прослизнув до кімнати, поводячись із власними дверима, як із найкрихкішим склом, і в темені накинув гачка. І тут відчув тонкий запах духів, запах, який, здається, ніколи не гостював у цій кімнаті, і це вперше тут побувала істота з іншого світу. Істота, яка чомусь без звичних жіночих проволок та вихилясів, відразу й просто, як це буває хіба що в кіно, мені віддалася, а потому розчинилась у просторі, залишивши після себе пахучий дим. Вдихав його на повні груди, і мені аж сльози на сліпі очі (сліпі, бо стояв у кромішній темряві) вибилися — був надміру зворушений. І музика «Реквієму» Моцарта зникла, хоча відчував її ще, переступаючи порога цієї кімнати, натомість ніжно зазвучала «Маленька нічна серенада». Але давно помітив: у чистих і напрочуд вишуканих звуках цього твору також була смерть; колись, пам’ятаю, називав його подумки серенадою зруйнованого міста. Але чи моє місто зруйноване? Очевидно так, якщо вважати руїнами і будинки, котрі тільки починають будуватися, адже й ті, і ті для житла не придатні й обкидані однако довкола брухтом. І я не зміг більше витримати цього майже перетвореного у смолу темряви сутінку, кляпнув умикачем і пильно роздивився: зімнута постіль, де любилися, відсунутий зі свого місця стілець — оце і всі видимі сліди того, що сталося. Але повітря було інше. І не тільки через тонкий запах парфумів, а й через присутність третього, так само невидимого — духу, хоч дух і дух'u майже тотожні слова, — я реально й гостро відчував ту часточку її, яка напевне тут залишилася. Можливо, господиня після нашого відходу сюди заходила, так само відчула запах духів і дівочого духу. І я зрозумів, чому зазвучала саме «Маленька нічна серенада», — тут, у цьому барлозі, як висловилася Іра, зійшлося те, що я назвав любов’ю і смертю, два міста — зруйноване і яке тільки починає будуватися, і це аж ніяк не руїни, котрі відбудовують, а щось цілковито нове. Тобто в цій кімнатці помістилося два міста: одне зруйноване — дух господині, яка напевне сюди заходила, тіла ветхого, яке дедалі більше думає про недалеку кончину, і дух чарівної молодої істоти, напахченої тонкими ароматами, — дух тіла юного, яке прагне любові, отож нею й переповнене.

Таке відчував і думав тоді, хоча тепер, коли сам перебуваю в тілі ветхому, хай ще не такому, як тоді в господині, думаю інакше, бо певен, хоч достатньо знати того не можу: господиня тоді в мою кімнату не заходила, адже читач, коли такий знайдеться, легко міг би помітити: те моє божевілля не дійшло щасливого кінця (якщо вони й бувають, оті щасливі кінці), а доля виміряла мені залишитися самотником, і цього скрипта пише людина, яка вже ніколи стану самотництва не покине. Отже, можна вважати, що тоді це передчував, але розумом збагнути не міг, через це й мислив криво; можливо, мене занадто втішило те, що господиня виявила делікатність і не дочекалася мене, отож мав час і змогу перевести духа. Знову вжив слово «дух», адже крім того розполовиненого — зруйнованого і новобудованого, у кімнаті залишився присутній передусім я — той, хто був до цієї урочої хвилини, і той, хто її переживає, отже також розполовинений. І в мені спалахнув на хвильку страх, що все це не тверда реальність, а втілені мрії самотника, аж такі сильні, що вдяглись у живу плоть, але про ілюзорність того відаю і в ній нітрохи не сумніваюся; страх, що я не тільки перемудрюю ситуацію, а, навпаки, недомислюю, і це справді так, бо багато чого не розумів — хоч би тієї нитки, яку всунула мені до рук Іра, розказавши печальну історію своєї матері, і я невідь-чому пов’язав ту історію зі своїм батьком, хоча цей зв’язок може виявитися цілком умоглядний. Але те, що Іра відчувала власну вину і не забувала тієї історії й досі, і гнітилася нею, було безсумнівно, адже то єдина історія, яку про себе розповіла; бо хоча ми й з’єдналися тілом, але отим духом, котрий так реально прочувся мені в цьому барлозі, ми залишилися кожен у своєму світі: вона — тому, що не бажала до кінця розкривати своїх таємниць, а я — тому, що не був до них допущений. Але таємниці були, і це вже так само певне, як і її дивне почуття вини. А що, коли мої здогади правильні, подумав я, блукаючи вузьким простором своєї тимчасової клітки, і її мати і є ота Калиновська? І Калиновська — це прізвище дівоче чи по чоловікові? Коли по чоловікові, то знаю Ірине і можу через адресного стола чи телефонну книгу, чи через 09 довідатися її адресу або телефон. А коли довідаюся, то чи піду туди й чи телефонуватиму? Ясна річ, ні, але принаймні знатиму, що Калиновська й справді її мати — тоді ця історія напевне прояснилася б. Але навіщо це мені? Не відаю, проте того урочного вечора я був більш ніж переконаний, що Іра недаремно мені те розповіла. Отже, вирішив намислене вчинити, адже вже знав і ім’я її батька. Бо коли б та історія підтвердилася, багато що стало б зрозуміле: і її давній інтерес до мене, і чому так багато про мене знає (ну, хай і не все), і чому так легко мені віддалася — можливо, то була не так любов, як метафізична помста батькові, адже той напевне був ревнивцем, а надмірно ревниві чоловіки — це хворі й важкі до співжиття люди: створюють удома пекло, і те пекло не може не переселятися чи перекидатися в душі дітей. Зрештою, міркував я далі, коли мій здогад слушний, це переконливо пояснило б, чому Іра так уперто не хоче, щоб я знав, де живе, бо зіштовхнути лицем у лице мене і її батька — це розпалити під котлом у тому пеклі новий вогонь. Але весь оцей сектор кросворда може розпастися, коли її мати й справді Калиновська (коли вона не Калиновська, то й розгляд мій ні до чого), але це її дівоче прізвище — тоді ні адресні столи, ні телефонні довідники не допоможуть, отже єдине, що міг би: спитати навпрямець у Іри, яке її прізвище, або чи її мати часом не Калиновська? Спитати прізвище — річ натуральна, але питати про Калиновську — ризиковано, бо вона у своїй історії закомплексована. І я вирішив: перш ніж дізнаватися про місце прожитку чи телефон Карла Калиновського, спробую довідатися, яке в Іри прізвище. І ще одне. Коли її мати Калиновська, то дивно, що мати моя ставилася до неї цілком лояльно й спокійно, отже в мого батька після одруження нічого з нею не було, і цей факт можна визнати за безперечний; мати ж моя твердо була в тому переконана. Калиновська могла вільно й просто прийти до нас додому, то навіщо і їй, і батькові ще й зустрічатися таємно? Це могло значити тільки таке: роман їхній не закінчився, але вони зустрічалися при дитині, а не усамітнившись. І третє: це мій козир, що і я знаю про стосунки батька з Калиновською; Іра ж могла бути твердо переконана, що мені ця історія незвісна, але чи відає вона, що Калиновська, якщо це її мати, вільно приходила до нас додому і не раз, а коли з’явилася після довшої перерви, то могла приїхати і з Києва.

Дехто з моїх колег уважає мене занудою, принаймні кілька разів, цілком випадково, мені трапилося почути про себе: «Отой зануда!» чи «Та яка ж він зануда!» — очевидно, така опінія склалася тому, що я надмірно доскіпливий у творенні коментарів та приміток до своїх видань, а видав я їх понад півсотні, а ще більше тому, що маю негарну звичку вказувати колегам на їхні фактичні помилки, а кому таке подобається? «Він завжди і в усьому всіх поправляє!» — сказала негаційно про мене одна з колежанок, яка була по-особливому недбала, складаючи коментарі, та й видала дві чи три книги і вважала це своїм подвигом. Отже, мене за доскіпливість не любили, але в своїх випадах мали рацію: я не тільки вельми ретельно й уважливо складаю коментарі, а й маю, без похвальби кажучи, немалу ерудицію, і то з тієї причини, що природа дала мені велику пам’ять, а ще й здатність синтезувати факти, і таким я залишався не лише зрілим, а й молодим, — ось чому, замість по-козлячому тішитися, що в мене відбулися такі емоційно важливі події, як перше фізичне зближення із жінкою, я вдався до розумових рефлексій: вони завжди були мені цікавіші емоційних. Коли це занудство, ота надмірна доскіпливість, то я таки зануда, а таких, як правило, не люблять, передусім жінки, однак я своєї природи не бажав ніколи змінювати; зрештою, на моє переконання, така риса конче необхідна науковцю, коли вважає себе серйозним, принаймні верхоглядства чи помилок у такий спосіб може уникнути. Я ж звик усе аналізувати — і не тільки на рівні синтезу, а й на рівні кросворда, тобто творив систему кліток і гнізд і давав до них навідне — очевидячки, це також властивість моєї вдачі. Але кросворди можуть творитися не лише в науці, як метод досліду чи й буквально, вони можуть учинюватися, як показує скрипт, і в житті; один за життя створює одного, інший — ряд, я ж учинив тільки цього і, признаюся наперед, зазнав нищівної поразки, яку цим писанням і намагаюся осмислити і з’явити, бо невідь-чому, хоча й минуло відтоді безліч часу, вона й досі гнітить мені душу і не дає тієї історії забути, залишаючися постійно докучною.



предыдущая глава | Фрагменти із сувою мойр. Частина 1. Кросворд | cледующая глава