home | login | register | DMCA | contacts | help |      
mobile | donate | ВЕСЕЛКА

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add
fantasy
space fantasy
fantasy is horrors
heroic
prose
  military
  child
  russian
detective
  action
  child
  ironical
  historical
  political
western
adventure
adventure (child)
child's stories
love
religion
antique
Scientific literature
biography
business
home pets
animals
art
history
computers
linguistics
mathematics
religion
home_garden
sport
technique
publicism
philosophy
chemistry
close

реклама - advertisement





18


Жахливо не хотілося зустрічатися ще раз із господинею, отож спробував відчинити двері якнайтихіше, але вони, бувши змащені, очевидячки, злотворною чи злорадною мастю, від моїх обережних рухів зарипіли так люто, що господинині двері мали конче розчахнутися, а в них постати вона у всій своїй величі, що й сталося абсолютно так, як уявив і вже мав нагоду описувати.

— Зайдіть на пару хвилин, — сказала по-діловому господиня, — якщо вам цікаво послухати, що думаю про вашу… ну, знайому.

Було вкрай нецікаво слухати, що думає про «мою знайому» господиня, бо я це достеменно знав, але був настільки утомлений самокатуванням і вичерпаний, що суперечити не мав сили, відтак подумав, що більше, ніж є, мене ніщо не вичерпає, а відбути церемонію однаково доведеться. Тому мовчки переступив її порога, сподіваючись, що знову всядеться на свого фотеля й перетвориться в королеву-пророкиню. Але стояла, не запросила сісти й мене.

— Не хочу, щоб думали, Дмитре Івановичу, що влажу у ваше життя, але живемо в одному домі, тож не можу не відчувати за вас моральної відповідальності.

Прорекла цього пасажа напівурочисто, напівкаркотливо.

— Але, по-моєму, я цілком повнолітній, — кволо заперечив я.

— Це по-вашому, — сказала тим-таки тоном. — Але збоку, як то кажуть, завжди видніше, а ще дивлюся на речі з висоти свого віку. Це ж каже мені, що ви безпомічний і вам потрібний добрий догляд. Одне можу запевнити і хочу, щоб вірили: зла вам не бажаю.

Голос її лунав у трохи завищених регістрах, але не через те, що сердилася, бо в жінок, скільки знаю, саме тоді і з’являються завищені регістри, — навпаки, та завищеність була від її патетичної настроєності, згадати б хоча оте чудове: «з висоти свого віку». Окрім того, чітко підтвердила мого здогада щодо її починань, якого виклав вище.

— Чого б мали бажати мені зла? — сказав я.

— Отож-то, жодних на те причин. А добра вам хочу, бо мені вас жаль, — патетика з голосу не зникла й тепер, але й давніше знав, що мені готується нещадимий удар, отож внутрішньо зіщулився. Вона миттю це помітила.

— Та не лякайтеся, — сказала поблажливо, — нічого страшного не скажу, а тільки те, що повинно вас уберегти, бо належите до таких, кому потрібна опіка.

— Але чому почуваєте до мене жаль? — пробелькотів я.

— Бо чоловіки у виборі жінки, як мусила переконатися, особливо такі, як ви, дурні та сліпі й не бачать розставлених на них силець.

— Хочете сказати…

— Так, хочу сказати, що ваша знайома не порядна дівчина, а таки дівка!

— Вибачте! — спалахнув я, хоча сподівався саме на такі слова.

— Не вражайтеся, бо спокійно це доведу, — каркотливо, але без патетичних ноток сказала господиня. — Вже казала: провела щодо неї звіди. У неї там, у школі, недавно був інший роман, і повелася так, що від неї відвернувся весь учительський колектив.

Оце й був удар. Сподівався на нього, але такого не чекав, тим більше, що у співній партії, яку повела господиня з Ірою, в отому дуеті високими голосами із цукристими домішками, було сказано щось зовсім протилежне, що, мовляв, про Іру в її школі вчителі найкращої думки, — може, це була така в господині іронія?

— Не знали про це? — перебільшено скромно спитала господиня.

— Таки не знав, — безпорадно розвів руками.

Назагал мав би не слухати її після того лицемірства, мав би по-лицарському обуритися й героїчно гримнути дверима. Але малодушно того не вчинив, а мовчки стояв перед нею, а це значило… Так, це значило, що я готовий її вислухати.

— Не забиратиму багато часу, — по-діловому й без жодної патетики з прикаркуванням зголосила господиня. — Історія така: вона злигалася з учителем фізкультури, а може, вибачте, і злягалася, а тоді заявила директорові, що він хотів її зґвалтувати. І директор змушений був запропонувати вчителеві фізкультури роботу покинути, щоб скандал не виходив за межі школи.

— А коли це правда? — спитав я. — Бо якщо вона дівка, як сказали, то чому такі речі зголошувати, дівці чинити так природно.

Господиня дивилася на мене десь так, як і тоді на Іру, коли та зумисне розлила на її старовинну скатертину чай.

— Це вчинила з помсти, — каркнула, виділяючи кожне слово, — бо хотіла того фізкультурника окрутити, а він свою родину покидати не побажав. Те, що він не цяця, так само певно, бо, маючи жінку, в гречку таки скакав, але швидко цю дівку розкусив.

Отже, удара мені завдано блискучого, за класичними правилами боксерського мистецтва, бо впав на мене із цілком несподіваного боку. Я стояв і хапав ротом повітря, а це значило, що вдарено мене хоч і за класичними правилами, але в недозволене місце, тобто супроти тих правил.

— Переконані, що це правда? — спитав і справді безпомічно.

— Абсолютно! — відрубала господиня. — Розповіла це мені вчителька тієї школи, до речі також Ірина.

— Ірина Володимирівна, — сказав приречено. — Маленька й кругленька, учителька природознавства.

— Знаєте її? — з підозрою спитала господиня.

— Так, — збрехав я. — Заходила якось у нашу школу.

— Заходила в учительську? — здивовано спитала господиня.

— Так, — сказав я. — Хотіла щось сказати Наталії Вікентіївні, — цю Наталю ввернув, бо перша спала на думку.

— Але того не може бути! — вигукнула цілком експансивно господиня. — То ж її найбільший ворог, саме через неї вона й пішла з нашої школи.

Я, здається, попався. Господиня добивала мене короткими прямими ударами, як боксер суперника, котрий перестав чинити опір, як я щось тямлю у боксі, але колись хлопцем на таких змаганнях бував.

— Може, й не Наталія Вікентіївна, — пробурмотів. — Не придивлявся, так мені здалося.

— Отож! — знову перейшла на патетичні ноти господиня. — А кажете, що не потребуєте над собою опіки. Я б вам цього, може, й не казала, бо ви мені ніхто, але як живете в мене…

— То відчуваєте моральну відповідальність, — згодився приречено. — Дякую!

— Оце правильно! — мовила господиня. — Хочу вам тільки добра. Я сказала все!

Остання фраза прозвучала воістину із цезарських вуст. Я повернувся й пішов до виходу, а коли переступав порога, мені в спину послано ще одне, але вже не удара, а заштрика шпадою:

— До речі, чай вона розлила навмисне. А ви кажете: не дівка. Дівка, тож оминайте її десятою дорогою! І запам’ятайте моє слово: з нею ви ніколи не одружитеся! Ніколи!

Передостаннє логічно не було побудоване бездоганно: нібито «дівка» і навмисне розлитий чай поняття взаємовизначальні, але подумав про те пізніше, коли записував почуте до щоденника, а тоді був ніби обухом ударений. Але що найцікавіше: про це думаю і зараз, після багатьох років по подіях, бо ота сцена увіч дублювала попередню в часі з моєю матір’ю, коли мене також відшивали від дівчини, і жах ситуації виявився не в тому, що відшивали, тут були спонуки індивідуальні, а в тому, що мати, як виявилося, мала цілковиту рацію при своєму ворожому мисельному наставленні до предмета мого першого кохання, а я, при наставленні емоційному, таки помилявся. Але яка ціна раціонального ставлення в таких речах, як кохання, коли воно корінням своїм ірраціональне і завжди нищить тверезі розважки, бо вимірювати ними кохання це вбивати його, а я, здається, тільки те й чинив. Через це можу не згодитися з господинею, що в її рації щодо мене й Іри вона й справді керувалася лихими намірами, а бажала мені добра цілком на тому рівні, на якому свого часу хотіла того ж таки моя мати, отже, ставилася до мене по-материнському, хоча й свого приватного інтереса могла утримувати: мати не бажала, щоб у її родину входив чужорідний елемент, а господиня не хотіла, щоб мій статус самотнього пожильця, який цілком її задовольняв, ламався. Але ті спонуки, на мою думку, побічні, головне інше: обидві мене оберігали, ще й цілковито тотожньо — оце найбільше й жахало, хоч інформація щодо Іри ще не була перевірена, а тільки принесена на крилах, перепрошую, бабських передань, які не раз гіпертрофуються й не можуть не вбирати в себе суб’єктивного бачення та оцінок, адже відома річ: ті ж речі можна бачити й трактувати цілком по-різному (до речі, є таке оповідання в японського письменника Акутагави Рюноске); через те, хоч яке разюче було звідомлення господині, але воно надійшло через сорочий телеграф; я ним не переймався аж так разюче, маючи аналітичну природу мислення, хоча брехав би, коли б сказав, що емоційно поранений не був. Таки був уражений і шкодував, що не маю вдома алкоголю, бо, правду кажучи, захотілося напитися, відтак твердо заснути і хоч би так організувати своє скаламучене єство. Але магазини вже було зачинено, та й виходити з дому не бажав, находився досить, отож зайшов до кімнати й накинув гачка, ніби боявся, що господиня без стуку ввірветься сюди й мене до решти доб’є, бо переконалася, що з мене нікудишній ігемон і виконувати її накази не буду безперечно.

Це вже була дурня, але зачинитися від світу бажав і навіть не для того, а з простої побудки: хай вони всі, оці жінки, поміж яких я утесався, дадуть мені спокій. Егоїстично? Безперечно, але в усьому мусить бути межа. Зараз же почувався мухою, яка зав’язла в хитромудро сплетеній павутині, і ця павутина ставала не так кросвордом, хай і ребусним, що його розв’язують та заповнюють для розваги, як системою небезпечних пасток, розставлених у різночассі, інколи не тільки для мене, але, виявляється, таки для мене і тоді, як в історії батька з Калиновською, коли я ще й на світ не народився. Отож питаю у задачці: хто є творцем цієї сітки і її мережником чи мережницею? Диявол? Але в диявола я тоді вірив мало, більше не вірив, хоча про диявола-світодержця писав не один стародавній мислитель, хоч би Іван Вишенський чи Григорій Сковорода, а їхні твори тоді я напевне читав, в останнього мережа чи сітка була одним із сталих символів буття; зрештою, і кросворд має подобу сітки, але жодної небезпеки ні для його складача, ні для розгадувача не несе; тут же чуття небезпеки ставало тотальне, хоча не міг не розуміти, що це могло бути результатом моєї втоми.

Але спати ще рано, щось читати — неможливо, багато не начитав би, курити — остобісіло, від тютюну в роті вже судомило, займатися шкільними зошитами з письмовими роботами, які приніс із собою, не міг також, тож тулявся по вузькому простору, а коли це набридало, підходив до вікна й дивився на ліс, який покривався легким прозорим сутінком, і дерева в ньому ніби оживали — я пильно до них придивлявся. І мені здавалося, що дерева ті справді не стоять, а повільно пересуваються, ніби грають у дитячу гру: просунуться трохи й замруть — така гра й справді є: один із гравців відвертається, а інші мають непомітно до нього наблизитися. Коли ж доглядач когось зафіксує, обернувшись, під час руху, той, хто не встерігся, його заступає, і все знову повторюється. Схоже поводився й ліс, але доглядача, здається, там не було, хіба я. Мені навіть здалося в тодішній дивній прострації, що ліс розграфлено, як кросворда, на клітини, але більше він подобав на шахову дошку із системою білих і чорних квадратів, отож дерева здалися мені шаховими фігурами, що їх пересувала невидима рука і ставила на вільне місце у квадраті. Друга невидима рука брала фігуру дерева з протилежного боку й пересувала так само. І це все, як тканина, чи сутінок, чи смерк, покриває лагідна музика, і вона пливе: одна — струмуючи від землі, уже заплідненої, уже живої після довгого заціпеніння, а друга спливає з померхлого неба, відтак у просторі з’єднуються, але чому вона така смутна? І я вирішив, що сьогодні ляжу спати рано і що мені, можливо, знову присниться коса в Азовському морі, на якій опинюся я з Ірою в костюмі перших людей, але чи зможемо ми покохатися, адже не буде для того умов, бо море з Летючим Голландцем раніше було спокійне, а тепер вирує, і кипить, і кидається на ту косу, заливаючи й перекочуючись через неї, хоча ми вперто йдемо, тримаючись за руки; але де певність, що нас чи когось із нас ті хвилі не підхоплять, не закрутять у вир і не понесуть.

— Треба мені встояти, — сказав я тому лісові, що й досі пересував фігури дерев шахівницею, — бо коли дерева в цей нещасливий день, як визначила ти, Іро, не можуть утриматися на вічно відведеному їм місці, то що говорити про нас, котрі наче піщини в цьому світі, що їх розкочує і збиває в купу пінливе й розгульне море цього життя?

І тут я згадав ще одне, те, що сказала про сон, який у мене кілька разів повторився, Іра. Сказала, що така коса на Азовському морі справді є, вона бувала-таки на ній увіч не сама, а отже, з іншим чоловіком, і вже напевне не зі мною. Ба запідозрила, що і я займаюся звідами, і хоч я те резонно заперечив, бо це і справді було вві сні, але, здається, мала цілковиту рацію: звідами я активно займаюся, а дивлячись на цей дивно рухливий ліс перед собою, не можу бути певний навіть після гострого самосуду над собою, що займатися тим перестану, тим більше, що потреба в цьому конечна, бо той, хто повторює помилки двічі, не може називатись у цьому світі істотою розумною. А я, попри все, розума бажав утримати. І саме те в моїй історії й було, здається, найбільшою глупотою.



предыдущая глава | Фрагменти із сувою мойр. Частина 1. Кросворд | cледующая глава