home | login | register | DMCA | contacts | help |      
mobile | donate | ВЕСЕЛКА

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add
fantasy
space fantasy
fantasy is horrors
heroic
prose
  military
  child
  russian
detective
  action
  child
  ironical
  historical
  political
western
adventure
adventure (child)
child's stories
love
religion
antique
Scientific literature
biography
business
home pets
animals
art
history
computers
linguistics
mathematics
religion
home_garden
sport
technique
publicism
philosophy
chemistry
close

реклама - advertisement





21


Потім сиділи на зваленому стовбурі дерева, саме тому, на якому перед цим провів акта самоосудження, і вона спитала навпрямки: звідки я довідався про піщану косу в Азовському морі? Я поклявся, що це справді було видіння.

— Дивно, — мовила, — адже про те нікому не розповідала. Розкажи ще раз, що тобі снилося?

І я знову в деталях розповів про повторюваного сна.

— Був і катер, — сказала задумливо, — але не романтичний Летючий Голландець, це вже ти придумав, були й гуляки, але вони на косу не висідали. І усамітнилася я там, звісно, не з тобою, з іншим. Бачу, що треба про те розповісти.

— Нічого не треба, Іро, — мовив тепло, — а тільки, коли хочеш. Розповідай тільки те, що бажаєш.

— Але ж знаєш, що я не дівчина?

— Так, — сказав. — Але мене це не те, що не обходить… Просто, що є, те є. Тому й не розпитувався.

— Справді так уважаєш?

— Так, бо то було до нашої ери і змінити тут щось годі.

— Отже, тобі байдуже, що було до нашої ери?

— Ні, — сказав я. — Але кожна людина має право жити за власною волею. А ти до мене ту волю мала.

— А тепер не маю? — спитала глухо.

— Скажу знову-таки патетично, хоч цього не любиш, — прорік. — Тепер ми пов’язані таїною з’єднаної плоті. Отже, тепер, як і я, не маєш ні волі, ні права.

— Ти ревнивий? — спитала. — Терпіти не можу надмірно ревнивих.

— Ревнивий, як і всі закохані, не більше. Тобто не надмірно.

Знав, чому казав цю фразу. Вона коротко глянула, і знову ніби блискавка спалахнула. Зрештою, про ревнивість свого батька розповіла сама.

— По-моєму, ти ще не зголошував, що кохаєш мене.

— Хіба це не очевидно? — спитав я. — Чи хочеш формули?

— Хочу формули, — відповіла, не дивлячись на мене.

— Кохаю тебе, Іро, — м’яко сказав. — А ти? Любиш?

— Звісно, люблю, — мовила легко. — Ось ми і освідчились. Тепер будеш випитувати?

— Ні, — прорік. — Але коли захочеш щось розповісти, будь ласка.

І вона розповіла про свою пристрасть до туристичних мандрівок: щоліта рушає в тій чи тій компанії, яка збирається стихійно, але нік'oли та с'aма, хоч і з постійним компонентом. Інколи ці мандрівки піші, часом байдарками, зрідка автомобілем — це тоді, коли в їхній компанії з’явився власник авто, потім він од них відійшов, а останнім часом її дедалі більше вабить море, тож кілька останніх років їздить тільки до Криму, часом і сама в дикий спосіб — мабуть, старшає і компанії починають їй набридати.

— А де ж спиш? — спитав я.

— Звісно, у наметі, — усміхнулася. — І поки що ніхто на мене не напав і не робив спроб зґвалтувати. Мене якось поважають, хоча й дивуються моїй сміливості.

Але на Азовське море вона поїхала з подругою і з її не так коханим, як приятелем, на якого подруга тільки клала око і бажала, щоб їхні стосунки перейшли в серйозні.

— Той хлопець уважав себе за поета і справді писав вірші, до речі, непогані — повсякчас їх нам декламував.

Отже, її подруга, оповіла Іра, зовсім не боялася, що той поет перекинеться до неї, Іри, була-бо непорівнянно краща: струнка, і білява, синьоока, любила спорт, тож Іра побіч цієї самовпевненої красуні здавалася бридким каченям.

— Гарні дівчата, — сказав я, — спеціально вибирають собі в подруги гірших за себе. Це, здається, закон.

— Можливо, згодилася Іра, знову метнувши в мій бік блискавку, адже припустився нетактовності й ніби ствердив, що вона, Іра, таки не зовсім гарна, а кому з дівчат таке сподобається?

— Вибач, поспішив поправитися. — Для мене ти найгарніша!

— Знову брешеш чи компліментуєш! — згукнула вона. — Знаю, що не найкраща. Твор'u краще сумнівні афоризми, ніж сумнівні компліменти.

— Чудово сказано, знову підлестився я. — Отже, він перекинувся до тебе?

— То було дивовижно! — захоплено сказала. — Такий красень, поет — і раптом почав виявляти більше інтересу до мене, ніж до Люди. І це попри те, що я ніяк його до того не заохочувала: закони дружби шаную. Але продовжував упадати біля мене, Люду ж просто ігнорував. Вони посварилися, бо заревнувала, тоді зібрала речі й поїхала. От ми й залишились удвох, знайшли ту косу, що глибоко входила в море, і там оселилися.

— А потім?

— Потім, коли стало треба повертатися, він сказав, що це в його житті найкраще літо, отож хоче, щоб воно навіки таким залишилося. Через це нам не треба продовжувати стосунків. Я згодилася, хоч мені те було нелегко. Але, здається, мав рацію: були парою неспівмірною.

— І ніколи з ним не зустрічалася?

— Ніколи! Через кілька років поїхала туди сама: вроїлося в голову, що коли поїду, знову його зустріну. Ішла тією косою схвильована, а коли дісталася до місця, де стояв наш намет, знаєш, що побачила? Стояв там припнутий і посаджений на пісок той-таки катер, але поіржавілий і цілком покинутий. І це мене так уразило, що напнула там намета і провела кілька прекрасних і самотніх тижнів. Відтоді я полюбила самітне літування.

— Чекала його?

— Спершу так, а потім перестала, бо те, що прекрасне, нетривале і ніколи не повторюється. Сам же казав: «Кохання це і є патетика, поки стане димом». Отож воно й стало димом.

— Але чому все це наснилося мені? — спитав.

— Цього пояснити не можу, якщо…

— Якщо?

— Якщо ти не вивідав якось цієї моєї таємниці, бо здається не раз: вивчаєш мене, як піддослідну комаху.

Проказала без осердя чи урази, а м’яко й сумно. Тепер уразився я: була прозірливіша, ніж гадав. Може, аж занадто.

— Дізнаватися про того, кого любиш, природно, Іро, сказав я. — Адже й ти: чи не довідувалася про мене в університеті?

— Гадаєш, це через любов? — спитала, не дивлячись на мене.

— А коли не через любов, то навіщо?

— Ах, покиньмо цю тему, — мляво сказала вона. — Ліпше не вивчати одне одного, а приходити, як до незнайомих.

— Хіба багато в тебе розпитував?

— О, ти делікатний, — прорекла якимсь недобрим голосом. — Але ж примусив про це розповісти.

— Таж, Іро, це справді був у мене сон, який повторився кілька разів.

— Не вірю в такі сни, — сказала й усміхнулася загадково. Зрештою, одного від тебе хочу: не будь надмірно ревнивий. Не хочу тебе втратити, хоч часом… часом мені також здається, що ти — мій сон.



предыдущая глава | Фрагменти із сувою мойр. Частина 1. Кросворд | cледующая глава