home | login | register | DMCA | contacts | help |      
mobile | donate | ВЕСЕЛКА

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add
fantasy
space fantasy
fantasy is horrors
heroic
prose
  military
  child
  russian
detective
  action
  child
  ironical
  historical
  political
western
adventure
adventure (child)
child's stories
love
religion
antique
Scientific literature
biography
business
home pets
animals
art
history
computers
linguistics
mathematics
religion
home_garden
sport
technique
publicism
philosophy
chemistry
close

реклама - advertisement





22


Отака, скажемо, дивовижа. Здається, ми одне одного не розуміли. Власне, не те, точніше: наші дороги чи річки, хоча й наблизилися, але продовжували текти паралельними руслами, не поєднуючись. А може, ще складніше. Щодо цього є дивовижна притча, оповіджена давнім поетом Мартином Пашковським, з першої половини XVII століття, яка зветься «Руська історія про Кінську Воду і Дніпро», де йдеться про дивне з’єднання названих рік: Дніпро, як звичайно, тік своїм руслом, а Кінська Вода — інколи до нього паралельно, то з одного боку, то з другого, а потім, добігши до Кам’яного Затону, вливалася в Дніпро, але з ним не поєднувалася, тобто текла як ріка в ріці, згодом, примхливо погнівившися, знову попливла, відділившись від нього, і вже ніколи з головною рікою не зливаючись.

Це загальне міркування, і належить воно не тому закоханому молодикові із шістдесятих років, коли це все відбувалося, а людині похилого віку із самого кінця століття, умудреного, сказати б, досвідом. Однак і тоді, з далеких літ, я мав рису, яка залишається й до сьогодні: намагаюся речі й події зрозуміти, отож коли провів Іру до електрички (знову не захотіла, щоб їхав з нею до Києва, хоча й пропонував) і коли поїзд її від мене відібрав, не міг не розмислити того, що відбулося, а відбулося немало, хоч би й те, що ми формально, отже, офіційно, освідчилися, а це значило: повністю перейшли із стану людей, що випадково зустрілися, у стан погоджено закоханих. Мав рацію, коли звістив, що відтепер маємо одне щодо одного певні зобов’язання, які, зрештою, і єднають закоханих, відтак у своїх стосунках піднеслися на щабля вище. Але залишилися й загадки. Деякі розтлумачити просто: чому, наприклад, бачачи, що я не хочу повертатися до історії з візитою до господині, і вирішивши взаємно туди не йти більше, вона все-таки цікавилася, притому кількаразово, щ'o мені сказала господиня після того, як я повернувся додому. А це значило, що її турбувало: чи не довідався я про її стосунки з учителем фізкультури. Там була історія неприємна й неприглядна, отож бажала, щоб я її не знав. Друга проста річ: хоч і не наполягав, щоб пояснювала, чому прийшла до мене не дівчиною, а жінкою, ще й досвідченішою від мене у справах кохання, оповіла романтичну історію з поетом, якого відбила в подруги, хоча й зазначила, що закони дружби шанує, пов’язавши це з історією, що мені й справді приснилася. Але чи правдива ця розповідь і чи не є, скажемо, белетристичним опрацюванням мого сну? Чого цим досягала? А того, що ніби оповіла чи пояснила, чому прийшла до мене займана, а водночас, використавши мої дані, про себе таки не оповіла нічого, бо, відверто кажучи, і я тоді не вірив, що такі речі — сон як відбиток реальності, не мого, а іншого життя, якого не відав, — можуть отак метафізично з’єднатися. Тепер же, в похилих літах, вважаю, що такі речі можливі, але тоді, вихований на спрощених, ба примітивних матеріалістичних засадах, я спрощено розумів і бачив світ та людей, цілком виключаючи наявність незбагненних колізій або ж їхню апріорну природу, бо речі можуть поєднуватися не лише через житейські дійства, а й через логічну, отже, мислительну, позадосвідну сферу, не кажучи ще про складну систему почуттів та передпочуттів, яка також часом буває вища від нашого збагнення. Доказом, що це й справді так, і була її поведінка. Так виказала переконання, що вивчаю її, як піддослідну комаху, і це, треба признати, була правда, але подієвих, реальних причин для такого висновку я й справді не подавав, отже, вона передпочуттєво чи надпочуттєво пізнала, що я її пильно досліджую і що її система захисту власних таємниць не була цілком ефективна, а що такі таємниці існували, факт доконаний — ось звідки її признання, що часом мене боїться, хоч я їй нічим не загрожував і не погрожував; боялася, отже, не мене, а того, що я ті таємниці відкрию, ніби тому, що не хотіла мене втратити. Тож коли б я її таємниці розгадав, могла б мене втратити? Відтак дурити мене їй здається безпечнішим, аніж просто й чесно розповісти про себе правду. Можливо також, що страх виникав у ній, коли відчувала амплітуду моїх мислительних абсорбцій, тобто коли інша особа ніби всмоктує, чи вбирає в себе, чи опановує чиєюсь (у даному разі її) думкою, а щодо цього достатньої мисельної опірності бракує. З другого боку, на все можна подивитися простіше: звичайна річ, коли дівчина, бажаючи приподобитися хлопцю, подає себе не в реальному, а прикрашеному, ідеалізованому образі. Так само чинять і хлопці, інколи немилосердно дурячи дівчат, особливо коли бажають їх звести для тимчасового задоволення, імітуючи серйозні стосунки. Тож зачинається між ними химерна гра, покладена на взаємному одурюванні, і тільки потім, коли мету осягнуто (у дівчат — заміжжя, у хлопців — задоволення), обоє поступово починають відчувати, що зійшлися між собою не через з’єднання в одну іпостась, а через фальш і облуду, отже, залишилися цілком чужими людьми, котрі реально з’єднатися не можуть, бо їхнє з’єднання стало можливе тільки в імітованім варіанті — ось причина, чому у світі стільки нещасливих подруж. Я ж Іри не дурив, а коли й утаював те, що довідувався про неї, то лише з однієї причини — також не бажав її втратити, а те, що вивчав її, як піддослідну комаху, було елементарною засторогою перед вищеназваним одурюванням. Але тут я припустився істотної помилки: оте творення в собі ідеального образу в дівчини може бути пом’якшеною формою пізнання одне одного, призвичаюванням до того реального, чим є кожне, адже рано чи пізно реальне бере гору над імітованим і, як знімок на фотопапері, поступово проявляється, чи хочемо ми того, чи ні; з другого боку, обурюючись на те, що вона для мене ніби піддослідна комаха, все про мене також вивідувала і знала значно більше, як я про неї. Але тут починаються і складнощі, адже в нас творилася не тільки власна історія, але історія, я б сказав, подвійна, яка накладалася на історію наших батьків, отож Іра мала повну рацію сказати, що цікавилася мною в університеті не через любов до мене. Окрім того, між нами була й істотна відмінність: я не мав таємниць, які хотів би від неї приховати, бо роман до неї в мене був лише один та й то у віці надто юному, а отже, майже на платонічному рівні, далі від поцілунків у нас із тією першою дівчиною не пішло, отож прийшов до неї, як чоловік, незайманий, ідеалізованого образу із себе не творив, а подавав таким, як є, але біда в тому, що Іра була цілком переконана: дурю її так само, як вона мене, отже, чинила те не раз безпредметово. Наприклад, не вірила, що піщана коса в Азовському морі мені приснилася, а вона мені таки наснилась; гадала, ніби візиту до господині я вигадав із вивідчою метою, але було, як тут описано: допитувала господиня Іру цілком без моїх побудок та прохань, а зі своїх інтересів; пильнувала тих моментів, коли я зміщував правду, наприклад сказав господині, буцімто ми однокурсники, тощо. Саме тут і був між нами найбільший дисбаланс; зрештою, подумалося мені, є немало подруж, які погідно й добре живуть, а їхні інтимні таємниці з минулого чи й теперішнього приховуються так пильно, що залишаються невикритими, отже, нерозгаданими, і це чиниться для спокою в домі, який через застережні заходи таки зберігається, бо коли в Біблії сказано, що все таємне стане явним, то це правильно не щодо людини до людини, а тільки стосовно людини до Бога, а в людей немало залишається таємного, яке таким навіки й залишається, і, може, це велике благо для обох супряжників. А ще є поняття так званої «святої брехні», коли неправдою оберігають людину від потрясінь, бо правда буває не раз убивча. Отже, як сказано у книзі Йова: «Тільки Бог не чинить неправди», хоча в Єремії стоїть: «Горе тому, хто будує дім неправди» —обидві істини однаково сутні.

Цікавило мене й таке: чому господиня, значно менше звідавши Іру, як я, категорично й безперечно визнала її «дівкою», ще й прирекла, що я ніколи з нею не одружуся? Чи це славнозвісна жіноча інтуїція, чи якесь певне знаття? Питання турбує мене й зараз, у похилих літах, коли і я перебуваю, сказати б, «на висоті віку», адже пророкування господині збулося. Очевидно, то було й передчуття, і знання водночас. Жінка завжди перевищує чоловіка в емоційному сприйнятті, а знання тому, бо це говорила жінка про жінку, а вони ліпше від своїх посестер знають, як ми, чоловіки, попри нашу непомірно вищу інтелектуальну потугу і наївне намагання все повкладати у розграфлені клітинки кросвордів, прагнемо ще й додати до загадки чітко сформульоване подання-підказку. Коли б кросворди складали жінки, вони б, мені здається, вчинили інакше: подання-підказку створили б не таку очевидну або й хибну, даючи розгадувачеві можливість заповнити клітинки, як йому хочеться, але відчуття таємниці залишити. Отже, й тоді доскіпливий розгадувач загадку може розв’язати, хоч, може, й не тими поняттями, що велить йому знайти кросвордоскладач, — для жінки залишається примарна втіха, що її заковики до кінця так і не розгадано або розгадано не так, як замислювала.

Ці думки мене втомили. Господи, подумав я, навіщо мордуюсь? Чому, замість радіти життю й приймати його в душу, як є, намагаюся все загнати за ґрати, тобто у клітинки? Я покохав дівчину, а вона — ніби відповідає взаємністю. Ми тільки-но полюбилися на весняній траві і наковталися духу святої весни. Ми освідчилися, обоє боїмося втратити одне одного, то чого ж більше? Виходить так: я, замість вільно пустити скреслу воду, будую для неї якісь непотрібні загати чи греблі, тоді як скресла вода має вільно й буйно зійти, знісши із собою і весь каламут, адже скреслі води ніколи не бувають чисті, як джерельні струмки. То чи не ліпше відчути захват від могутнього потоку, що його несе весна, бо тільки так ріка може очистити своє русло та й в'oди.

І я глянув у небо. Воно було прегарне, густе, насичене, тож увібрав його собі в душу, як даровану сокровенність. Але диво було в тому, що безхмарного щастя й телячої радості я таки не відчував.



предыдущая глава | Фрагменти із сувою мойр. Частина 1. Кросворд | cледующая глава