home | login | register | DMCA | contacts | help |      
mobile | donate | ВЕСЕЛКА

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add
fantasy
space fantasy
fantasy is horrors
heroic
prose
  military
  child
  russian
detective
  action
  child
  ironical
  historical
  political
western
adventure
adventure (child)
child's stories
love
religion
antique
Scientific literature
biography
business
home pets
animals
art
history
computers
linguistics
mathematics
religion
home_garden
sport
technique
publicism
philosophy
chemistry
close

реклама - advertisement





30


Отже, той день виявився для мене вельми насичений подіями, через що ніч стала накописьком марень, що змінювалися одне за одним, з’єднані поміж себе абсурдними ланками, ніби переходив з одного простору до іншого вузькими сутеренами. Такі сни в мене бувають: з кімнатами, переходами, закапелками, сходами, підвалами, тобто все знову набувало форми лабіринту чи кросворда; такі сни вже описував у цьому скрипті, але, що цікаво, тієї ночі зустрічалися мені люди не з фотокарток, а цілковито незнайомі, до яких, однак, певний стосунок мав, бо віталися зі мною, підходили перекинутися словом, а дехто показував дорогу, куди маю прямувати, хоча я нічого ні в кого не розпитував і ні до кого не заговорював перший. Ці всі люди були вбрані в однакову сіру одежу, і чоловіки й жінки, власне, жінки мали вдягачку чоловічу, навіть однакове взуття й однаково по-чоловічому зачесані й підстрижені. Через це лиця їхні втрачали індивідуальні признаки, ніби це зійшлися з усіх вітрин міста манекени, хоч, як відомо, манекени не вбираються в однакову одежу; можливо, це якась уніформа, а може, й тюремний однострій, бо вікна й двері в цьому підземеллі, — чомусь був певен, що це підземелля, — були таки заґратовані, однак не помітив жодної сторожі, навіть міліції, тобто жодної уніформної відмінності. Всі рухалися заклопотано, як мурахи, інколи пливли кудись потоками, часом самостійно, одинаками, і тільки я поміж них залишався у звичайному уборі з довгим, до пліч, волоссям, яке завів у старшому віці, — ось чому вони вряди-годи підходили до мене, бачили-бо новачка, і показували, куди маю йти, — увіч знали, що я не є людиною їхнього світу. Але в довші розмови не вдавалися, може тому, що мав заціплені вуста, а може, склеєні, і коли б хотів щось сказати чи спитати, то не зміг би, язик у мене не рухався, а завмер у роті безживно. Отак, керований чемними чи, точніше, безпристрасними вказівками, я просувався тим підземеллям, доки вперся в зачинені на великого вислого замка двері — далі ходу не було. Але до мене діловито підійшла одно-стрійна істота і спокійно спитала, чи не відчинити мені прохід? Я кивнув, тоді істота вийняла з кишені довгого ключа без головки й наросту на кінці, а щось на зразок колуна, яким колють свиней, Устромила в замка, і дужка його миттю відкинулася, відтак істота замка зняла. Ці двері були не ґратовані, а щільно залізні, вони зарипіли десь так, як риплять у моєї господині, і я примружився, засліплений яскравим сонцем і лискучим морем, і осяйною піщаною косою, котра тяглась у глибину, — все це ніби намальоване, але особливо яскравими фарбами, що мінилися й фосфорували. На вступі до коси стояв молодик у самих плавках і сказав:

— Мене прислала Іра провести з вами екскурсію, але ви загаялися.

Хотів спитати, як його звати і чи не Іру Канішевську має на увазі, але язик був досі припнутий до долішніх зубів.

— Не турбуйтеся мовою, — чемно сказав молодик, — моя екскурсія буде така вичерпна, що запитувати нічого не доведеться. Я — Поет, і про мене вам Іра розповідала, а ця алея, чи б пак коса, пантеон її коханців, серед яких, правда, тільки я живий, отож і працюю тут екскурсоводом.

Я подивився вздовж коси: і справді, в глибині ледве мріли голубі завмерлі постаті-тіні, напівпрозорі, ніби з криги, через що під сонцем мерехкотіли, спалахуючи вряди-годи якимсь вудом.

Ми ступали по розпеченому піску, піт рясно спливав мені обличчям, хоч молодик-екскурсовод не прів — мав молоде, засмагле й навіть мускулясте тіло.

— Не назву жодного імені, — сказав Поет, — бо їх не знаю, а може, вони й не мають імен. Може, вони продукт її уяви чи вашої, це ще належить ученим дослідити. Але навіть те, що нам уявляється, також частина дійсності, отже, припустімо, що вони й справді були колись живими людьми, а може, є ними й досі. Зрештою, я не здивувався б, — Поет коротко всміхнувся, — коли б вони й не були продуктом чиєїсь уяви, а дійсні. Про це в мене складено чудового вірша, хочете, прочитаю.

Я хитнув, і він із картинними жестами почав читати вірша. Вірш був добрий, із несподіваними метафорами, але змістом темний, бо логічні зв’язки порушено.

— Як вам мій вірш? — спитав Поет, скромно понурившись.

— Чудовий, але без логічної витриманості, — хотів мовити я, але мій язик, як казав, був приклеєний до долішнього ряду зубів.

— Вибачте, — чемно сказав Поет. — Я забув, що ви німий, Іра мене про це попереджала. Але поети жити не можуть без похвали їхнім творам, такий уже наш ґандж. Ходімо розглянемо скульптури. Їх створила вона, та, про кого ви забагато думаєте, бо загалом чудовий різьбяр. Але побачити їх можуть тільки такі, як ми з вами, образно кажучи, рогоносці, бо рогоносці, колего, це люди з особливо загостреними почуттями.

Мій язик обурено рвонувся, бо хотів заперечити. Поет це помітив і знову коротко всміхнувся.

— Не вражайтеся, — сказав коротко, — бо ці всі, поставлені на постаменти, також рогоносці. До речі, і про це маю вірш. Прочитати?

Але я заперечно похитав головою, не бажав більше віршів.

— Шкода, що ви глухий до поезії, — сказав Поет. — Зрештою, маєте рацію: навіщо читати вірші, коли не можете їх похвалити. Та й медицина свідчить: коли вже німий, то глухий і навпаки.

І ми знову пішли піском: я — натужно поринаючи, а Поет — легко й невимушено, ніби ступав твердою дорогою чи плив над тим піском.

Довкола й справді стояли скульптури, ніби вирубані з криги несамовитим митцем, у кожної настовбурчено стриміло грішне тіло, пропорційно побільшене, очі вирячено, а роти розтулено в пристрасті — стояли всі в різних позах: один — розставивши ноги й вигнувши передок, інший — на колінах, ще інший навкарачки, четвертий стояв колесом, ніби робив мостика, п’ятий — у позі мусульманина, який молиться, а ще один — навколішках із відчайно зведеними руками й натхненно спотвореним обличчям.

— Вражені? — спитав сумно Поет.

— Так, — відповів я, бо мені раптом, як то кажуть, створилася мова. — Але з чого ці скульптури зроблено?

— З повітря, — сказав Поет, — спеціально згущеного, а може, із криги.

— Але тут спека, а вони не тануть, — здивувався я.

— Бо укріплені спеціальним розчином нашої пам’яті, а може, розпачем цих людей. Розчин і розпач — асонансно споріднені слова.

— Вважаєте її аж такою бестією? — спитав обережно.

— Ні, бо коли подумати, то не їхній розпач, а її, адже вони продукт уяви: її чи вашої. До речі, про розпач у мене є чудовий вірш. Прочитати?

— Ні, — сказав я, — бо ваші екскурсійні викладки вичерпні.

— І це правда, — скромно згодився Поет. — Вона людина з вельми гарячою уявою, — задумливо доповнив.

— З гарячою уявою, — мовив я, — а робить скульптури із криги.

— Так, — спокійно сказав поет. — І це не парадокс. Розпач — це і є крига.

— Але чому привели сюди мене? — спитав я здивовано.

— Щоб і ви тут залишилися, — серйозно глянув на мене Поет. — Така її воля. До речі, — він сторожко роззирнувся, хоч навколо, крім скульптур, нікого не було. — Не вірте жодному її слову — то велика брехуха.

— Але чому так думаєте? — спитав я.

— Можете переконатися хоча б з її розповіді про мене. Я ніколи з нею на цій косі не був.

— А хто ж був? — спитав ошелешено.

— Так, як приснилося. Ви! А тепер ставайте в догідну вам позу, і вона перетворить вас у скульптуру. На мене ж зла не тримайте, бо я лише Поет і екскурсовод.

І я раптом почав відчувати, що тіло мені дубне й холоне, і я справді починаю перетворюватись у крижану скульптуру. Жах хльоснув мене, тож я, заплющивши очі, щоб погасити й це сонце, і сяйво піску, і вилиски скульптур, і гру спалахів на морі, і катера на ньому, яким пливли, розмахуючи келихами, і щось горлали гуляки, зібрав у собі всю, яку мав, силу і заволав так, як волає над морем печальний сніжно-чорний птах, котрий навіки втратив гніздо…

На цьому й прокинувся. Сон був такий яскравий, що я зірвався на ноги, увімкнув електрику й гарячково його записав; добре відав: коли цього не вчиню, покрию його іншим і він навіки розчиниться у тьмі. А він здався мені важливим.



предыдущая глава | Фрагменти із сувою мойр. Частина 1. Кросворд | cледующая глава