home | login | register | DMCA | contacts | help |      
mobile | donate | ВЕСЕЛКА

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add
fantasy
space fantasy
fantasy is horrors
heroic
prose
  military
  child
  russian
detective
  action
  child
  ironical
  historical
  political
western
adventure
adventure (child)
child's stories
love
religion
antique
Scientific literature
biography
business
home pets
animals
art
history
computers
linguistics
mathematics
religion
home_garden
sport
technique
publicism
philosophy
chemistry
close

реклама - advertisement





2


Однак так було не завжди. І в мене є своя історія, лише одна і, певна річ, із юності, коли уклад моєї персони ще не усталився і поки ще не збудував у цьому світі фортеці, якою й стала моя однокімнатна квартира, завалена книжками; на цю твердиню, до речі, ніхто не вчинив нападу, отож і оборонцем її не випало ставати, а це значить, що в розбурханому, повному пристрастей світі зумів вибудувати аж такі стіни, яких ніхто приступом не взяв, а ті мури, яких ніхто не звоював, поступово перетворюються на маленьку пустелю, куди не заповзають і не забиваються чужі істоти, бо тут їм немає пожитку. Отже, у змаганні зі світом я ніби й переміг, але не такий дурний, щоб не розуміти й іншої істини: кожна перемога завжди є і поразкою, бо одне завойовується, а інше тратиться, через це вельми поділяю вигука якогось давнього мудреця: «Горе переможцям!» — бо це формула цілком тотожна іншій, ще античній: «Горе переможеним!» Тому моя перемога — це те саме, що поразка, а поразка моя — перемога. Таке проголосив був і Григорій Сковорода: «Світ ловив мене, але не піймав», — але насправді, як мені здається, світ його таки піймав, бо його твори не загинули разом із мислителем, але здобули більше-менше поширення; зрештою, відомою притчею про птаха Сковорода звідомив, що й сам чудово розумів умовність самонадійної фрази, нібито світ його не піймав. Ті, кого ловлять, не бувають незловленими, а тільки ті, кого не ловлять, а не ловлять у нашому світі тих, від кого жодного пожитку нема.

Але, здається, я нуджу і не себе, а можливого читача, адже коли вирішив записати цю історію, таємно на читача розраховую, хоча може бути, і так замислено, що цю історію пишу для єдиного читача — себе самого, але й тоді читач є. Себе ж цими розмислами не нуджу, ба вважаю їх необхідними, адже все це теж одна із клітин кросворда, якого намагаюся скласти, але вже не для газет і транспортних розгадувальників, а таки виключно для себе.

Пора перейти й до самої історії. Було це ще в шістдесяті роки, коли я тільки-но закінчив університета й мене послали вчителем в одне з приміських містечок, сполучене з Києвом електричкою, отже потрапив на одну з малих станцій, де відшукав квартиру у старої вчительки-пенсіонерки, яка цілий вік пропрацювала в цій-таки школі над невеликим озерцем. Господиня моя була зовсім ветха і жила, як мені здавалось, у виключно своєму, вже химерному світі, відтак у моє життя не втручалася, а я в її — контактували тільки тоді, коли віддавав місячну платню. Її кухнею не користувався, бо ходив до їдальні, неподалік самої станції, а білизну й постіль (постіль вона мені дала, бо своєї таки не мав) прав сам, хоч коли це відбувалося (теплої пори не раз у дворі), то вона чомусь виходила на ґанка, пильно придивляючись, як я те чиню, і видавала вряди-годи вказівки, коли робив щось не так; очевидячки, у ній тоді прокидалися віковічні жіночі інстинкти, адже ця робота була увіч не чоловіча, а отже, тим я ніби вривавсь у жіноче коло, де панування жінки узвичаєне, і вже те стару мою в певний спосіб збуджувало. Це й був єдиний випадок, коли вона в моє життя втручалася. З другого боку, я розумів: місце, де опинився, і справді тимчасова для мене станція, тобто зійшов на якийсь час із поїзда життя на певній зупинці, але навряд чи довго тут затримаюся, бо, як виявилося відразу: учитель із мене ніякий, адже вчитель у цьому світі — своєрідний пастир для стада, яким і були учні, тож мусить уміти тією отарою орудувати: тримати дисципліну та ще й начиняти буйні і тихі, тупі і здатні голови знанням, а я мав переконання, іще зі школи, що треба вчителеві мати знання, і цього досить. Знання мав достатні, уважався-бо одним із найздібніших студентів на факультеті, з отих ходячих усезнайків, які завжди трапляються серед сірої студентської юрби і які завжди почуваються в ній чорними овечками; але тут я помилився, бо свого стада, учнів, я не знав, а воно чудово й швидко розкусило, що на ролю пастиря та провідника я капітально не годжуся, через це мій кволий голос безнадійно топився у постійному шумі і хоч які цікаві й пожиточні речі оповідав, слова мої ставали класичним горохом, яким обкидують стіни. Інколи не витримував і зривався на крик, але шибайголів ніколи не карав, бо не в природі моїй це було, отож вони не загаювалися цим покористуватися. Через це не раз виходив зі школи, як із місця тортур, але не я завдавав мук підлеглим, а вони мені, отож голова гула, тіло наливалося втомою й кислим настроєм — ніяк не міг звикнути до того нового, що ввійшло в моє життя: невідоме, як було, таким і залишилося. Зате яка втіха сховатись у домі, відсунути фіранку й дивитися на запалений барвами ліс, коли була осінь, чи на ліс голий і сірий, коли почалася зима. У лісі навалено листя, а пізніше снігу, що тьмяно білів, а між лісом і мною поставала прозора і засурмлена заслона, налита чи сонцем, чи вологістю. І все це наповнювалося невловним настроєм, неоднаковим у різній порі: восени — зав’ядання, тихої туги й сумовитої сподіванки на щось; узимку — настроєм приреченості, а коли дожив до весни — віддихом бруньок, що починали розбухати, — тоді моя душа починала тонко прагнути зеленого зриву, бо відчував у завмерлому, напоєному пульсивним струмом, напівживому лісі зародження чогось ніжного й небувалого, але такого, що обов’язково має в моє життя увійти, а відтак оновить і мене, а може, й озеленить; тоді погук поїзда, який на моїй малій станції не зупиняється, ставав ніби поклик у незвідане, де на мене чекають якісь виставлені задля мене таємниці.

Отже, осінь та зиму я пережив сяк-так, а весна мене по-справжньому схвилювала: онде вона, он, випливає з мороку часу, і зримо переношусь у той час; стою перед вікном, за спиною мляво, але мелодійно пробив годинник, такий же старий, як і моя господиня, яка десь ховається у глибині цього дому; здалеку долинає шум залізниці: іде, потахкуючи, потяг чи мчить електричка, а тоді знову потяг. І мені стає дивно неприкаяно в цьому світі, відтак там, де не було нічого нового, я його добачав і відчував, як незвичайне у звичайному, і гадав, що моє незвичайне — це і є далекий погук від мимобіжних поїздів, які конче мають мене вивезти із цієї ями, куди потрапив, бо вже тут починав і задихатися. Отож сподівався на нове і незвичайне, адже воно напевне у світі є, бо коли б не так, який був би глузд у людському існуванні?

Відходжу від вікна, беруся за книгу, бо в цей закутень не привіз нічого з речей, окрім того, що на мені, а книжки таки привіз, і не раз це був для мене чудовий засіб заспокоїтися, але до весни всі привезені сюди книжки прочитано, навіть ті, які були в шкільній чи в місцевій бібліотеці, навіть дещо з того, що належало господині, власне, її померлому чоловікові — той, здається, був неординарною людиною. Стара оповіла якось, коли ми випадково зійшлися, що колись книжок у цьому домі було багато, здебільшого українських, але після того, як почали людей за книжки хапати, її чоловік сам їх попалив; він палив їх на подвір’ї і плакав, як дитина, залишивши собі лише те, до чого не могли прискіпатися, — відтоді в їхньому домі, сказала стара вчителька, книжок небагато, — пізніше це сповіщення я матиму змогу скоригувати, але про це далі. Тоді ж вона сказала, що вони, книжки, їй, старій, не заважають, але читати давно не може, вони для неї тільки спомин по дорогій людині. Отож до весни всі книжки прочитано й перечитано, хоча дещо довозив із новопридбаного з Києва, але небагато, бо твердо знав, що довго тут не затримаюся, принаймні до кінця навчального року, тож не бажав заводити багато вантажу, — де з ним подітися? Через те в ту весну мені не читалося, я поринав у неясні й химерні настрої, у зосередженість, коли відчуваєш: ось-ось має щось статися, а коли це станеться, щось у моїм житті зміниться, а може, наблизиться до певного рішення. Тоді я починав ходити кімнатою, прислухаючись, як порипують під ногами ветхі дошки; знову вабило до вікна, і я невідривно дивився на ліс, де увіч відчувалося затаєне і несміливе пробудження; віддаля постогнували під колесами електрички рейки, і я думав, яка це дурниця — романтика малих станцій, описана не раз письменниками; очевидно, вони вибирали такий антураж, бо станція — це завжди щось алегоричне; може, і я приїхав сюди, сподіваючися такої романтики, але поки що нічого такого не відшукав, І хіба сіру нудьгу, у якій годі добачити щось вічносакраментальне. Між іншим, з-поміж речей привіз собі колись куплену в Києві картину, на якій зображено дівчину, котра дивиться вслід потягові: прегарне, задумане, «поетичне» обличчя, очі печальні, а сумні дівчата чомусь мене хвилювали й приваблювали, можливо тому, що в тому також прочувалася нерозгадана таїна їхніх душ, а таємниці найбільше й ваблять нас в істотах протилежної статі. І дівчина з картини була така ж, бо і їй, намальованій, увижалося, що у світі, куди женуться поїзди, є щось надчудове й надбуденне, і їй, як і мені, нестерпно хочеться податися до того небуденного, адже потяги — це змінність вражень, настроїв та сподівань.

І мені хотілося вірити в ту дівчину, і в те, що вона таки існує, що її виглядання й чекання в якийсь спосіб пов’язані з моїми, що досить нам зустрітися очима, — хоча й цілком незнайомим, хоча нічого про неї досі не відав, — відразу впізнаємо одне одного, і це стане одним із вирішальних моментів нашого життя, адже недаремно існує оця двохіпостасність, яка прагне не до розірвання, а таки до з’єднання. Відтак і виникає взаємна туга — як погук двох усамітнених, яким та самотність уже й дихати не дає. Тоді й з’являється смуток, невдоволення, яке не має жодного стосунку до потенцій нашого розуму, а є тільки покликом весни, котра прагне завести власні закони і рішуче вістить про чергове відродження світу. Отак вигадується не тільки романтика малих станцій, а й їхня трагедія, коли людина почувається відірваним листком, але насправді таким не є, бо цупко тримається гілки і зриватися з неї аж ніяк не збирається.



предыдущая глава | Фрагменти із сувою мойр. Частина 1. Кросворд | cледующая глава