home | login | register | DMCA | contacts | help |      
mobile | donate | ВЕСЕЛКА

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add
fantasy
space fantasy
fantasy is horrors
heroic
prose
  military
  child
  russian
detective
  action
  child
  ironical
  historical
  political
western
adventure
adventure (child)
child's stories
love
religion
antique
Scientific literature
biography
business
home pets
animals
art
history
computers
linguistics
mathematics
religion
home_garden
sport
technique
publicism
philosophy
chemistry
close

реклама - advertisement





39


Отже, всю дорогу в автобусі ми проговорили й незчулися, коли в’їхали в межі Житомира. Ясна річ, сказано було набагато більше, але цієї розмови до щоденника я не записував, а беру її з пам’яті, відповідно, пам’ять її, певна річ, добряче пересіяла. Може, щось із того забулося, але суть і фактаж зафіксовано точно. Мені й справді треба було подумати, але звик перетравлювати інформацію на самоті; коли ж балакаєш, думати про речі інші годі.

Ми вийшли з автобуса, і я запитав, чи не хоче вона побачити червоного будинка на Кашперівській, де проминуло її дитинство, і чи знає його номера? Виявилося, що знає, бо про поїздку сповістила матері; батькові ж, як правило, про поїздки не сповіщає, про них той довідується від матері. Отже, з батьком у неї стосунки не дружні, хоча його виправдовувала; можливо, це був протест проти домашньої деспотії. Здається, мій здогад, що вона полюбила мандри як супротидію батькові, мав підставу.

Побачити будинка свого дитинства Іра хотіла: до речі, там і досі, сповістила вона, жив материн брат.

— А чи не родовий це дім по матері? — спитав я.

— Так, — потвердила. — Це дім мого діда Калиновського.

Новина також цікава, бо свідчила, що Ірин батько прийшов до Калиновської в прийми, а в приймаків бувають свої комплекси. З другого боку, і це факт: не тільки Ірин батько вчинив матеріальну ласку Калиновській, одружившись із нею, а й вона йому, бо той власного житла не мав. Досі Іра не признавалася, що в Житомирі живуть її близькі родичі, але вона багато до чого не признавалася.

— Родичаєтеся? — спитав я.

— О ні, — відказала. — Дядько тільки раз приїжджав до Києва, мати кілька разів у Житомир їздила, але без дітей. У них стосунки — як у мене із сестрою. Окрім того, дядько терпіти не може тата, вони ніколи між собою не ладнали.

Отже, приймака в тому домі шанували не вельми. Звісно, в ті рази, коли Калиновська приїжджала до Житомира, заходила до нас. Можливо, задля цього й приїжджала, подаючи поїздки як відвідини брата.

— У дядька велика родина, отже, ми обмежували його життєвий простір, — сконстатувала Іра.

Іще один факт: виїзд відбувся не тільки через ревність, а з причин і прозаїчніших: обидві родини в одному домі не вживалися. Іра раніше романтизувала свій виїзд до Києва — реальність завжди прозаїчніша.

Ми купили квитка назад для Іри, я в Житомирі мав залишитися, бо саме на цей день припадав братів день народження (звісно, про спільні відвідини мого дому не йшлося). Пішли до Кашперівської пішки, хоч можна було під’їхати. Але Іра захотіла прогулятися містом.

— Тут своя атмосфера, — сказала, — яка починає мені подобатися.

Цю атмосферу відчував завжди: віддавен знайома й рідна, а отже, й приваблива.

Балачка перекинулася на загальні речі: про місто й куди маємо рушити.

— У парк — обов’язково, — сказала Іра. — Туди мама водила мене гуляти.

— А бульвари пам’ятаєш? — спитав.

— Бульвари — ні, але якийсь довгий-довгий парк.

— Це і є бульвари, які ведуть до парку, — засміявся я. — До речі, парк старі люди називають Четвертим бульваром.

Червоного будинка на Кашперівській розшукали швидко — був чималий, і я подумки здивувався: чому тут було тісно для двох родин? Але то вже їхні внутрішні справи, вони мене цікавили мало.

— Зайдеш зі мною чи почекаєш? — спитала Іра, але таким тоном, щоб я мав підстави відмовитися, м’яко кажучи; тобто заходити в дім до своїх родичів зі мною не бажала. Ясно й чому: в розмові з родичами могла випливти інформація, якої подавати мені не хотіла. Але я мав вагомішу причину відмовитися: інформації дістав так багато і такої несподіваної, що конче праг перевести духа, а це значить залишитися на самоті і все те перетравити. Іра заявила, що довго залишатися в домі не має наміру, їй важливі не родичі, а, як сказала: «Все хочу там побачити», — отже, власна присутність у цьому домі. За годину вийде.

— Ті бульвари, які згадував, далеко? — спитала.

— Та ні, — відповів. — Просто вулицею до її кінця, тоді звернути ліворуч на Садову, але не праворуч до базару, пройти Садовою, там вони й почнуться.

— Базар? — спитала Іра. — Я туди з матір’ю не раз ходила, це десь недалеко.

— Так, — сказав. — До речі, зайду до магазину й куплю щось для перекусу, поїмо десь на траві. Вино можна?

— Траву люблю, — розкішно всміхнулася Іра. — І вино також. Бажано кримське.

— Якщо тут продається, — мовив я.

— Звісно, — сказала Іра. — Це ж не Крим!

Фраза була занозиста, але мене не вколола.

— Зустрінемося на лавці Першого бульвару за пам’ятником співцеві Російської імперії.

— А що це за співець? — не збагнула Іра. Я помітив, що інакомовлення вона сприймає лише власного складання.

— Побачиш. Величавий пам’ятник заввишки півкілометра на ще величавішому постаменті, висотою у два метри. Ширужиток царських часів.

— Це патетика чи іронія? — засміялася вона.

— Іронічна патетика, — сказав я, і ми розійшлися.

Але про всяк випадок озирнувся: піде в цей дім чи до якогось іншого, а чи взагалі в жоден не піде? Але пішла таки туди. Перед входом привітала мене рукою, що вчинив і я…

Здається, ми й справді з Ірою влізли, як вона сказала, «по самі вуха», в якусь дивну й химерно сплетену, як сітка, історію. Улізли чи вона втягла в себе нас. Але не міг не признати: саме на цьому й основувався Ірин до мене інтерес. Звісно, зіграв своє й випадок, зокрема перша зустріч в електричці, але Іра не тільки була готова до тієї зустрічі, а й бажала її, тобто вона зварила той клей, на який ми й поприліплювалися, — до речі, образ клею взято з поеми С. Кленовича «Роксоланія» від 1584 року, там оповідається про ловитву пташок: ловці варили з омели клей, мазали пеньки, і птахи прилипали до них ногами, коли на пеньки сідали. Отже, наша історія й була пеньком для птахоловів. Але Іра хоч, може, й варила ту прилипачку, але птахоловом не була — це вже каверза того, котрий творив із неї відьмочку, а отже, виховував на свою коханку — якийсь закоханий чорт. Але таке порівняння трохи злостиве, і я посоромився, адже злостивим у цій ситуації бути не міг. Ба мав переконання, що з часу нашої поїздки Іра перестала гратися зі мною в хованки, як перестає гратися з рибою рибалка, котрий її вже підчепив і вся турбота в якого одна: щоб та риба не зірвалася. Знову трохи злостивий образ, але зважмо, що він витворений не тим закоханим молодиком, який повільно брів, опустивши голову, рідним містом і на якого покладено місію знайти вихід із того лабіринту чи кросворда, а похилого віку драгоманом (драгоман — значить «тлумач») тієї історії, який чудово знає, як вона закінчилася. Але я, теперішній, не поспішаю бути мудрим по шкоді, а тільки хочу переселитись у молодого себе та й не більше.

Отже, історія з моїм батьком та Калиновською майже прояснилася, але чому Іра вирішила мені її розповісти, тобто перестала ховатися? Настав час нам вийти з одного рівня стосунків і перейти на другий? Здається, так, принаймні про це вістив і її останній лист, зокрема те місце, де йшлося про вихід із нашого лісу, і це мав би бути не шлях, яким заходили до нього, а вихід на залите сонцем поле. Зрештою, пасаж можна пояснити й простіше, адже моє життя виходило з колишніх меж: школу, де працював, покинув, станцію, як місце прожиття, також маю невдовзі покинути. Отже, втримувати наш ліс за місце зустрічей було б принаймні незручно з елементарної причини: чи хочемо того, чи ні, але той ліс, як місце зустрічі, — проспівана пісня, і це без жодних символів. Зустрічатись у гуртожитку, де мав жити, — немислимо, блукати київськими вулицями можна, але де знайти місце для інтимних сходжень: його не мав ні я, ні вона — я про це раніше якось не подумав. Отже, ясно одне: рівень наших стосунків повинен був би мати, кажучи прозаїчно, матеріальне забезпечення. Одружитись із Ірою не міг, бо не мав куди її привести: винайняти в Києві квартиру не було таких коштів, так само й забезпечити новостворену родину, бо яка там аспірантська стипендія? Прийти до неї приймаком і жити з Калиновською та її ревнивим чоловіком, де яскраво палає пекло, попри те, що вони довідалися б, чий я син, — ще більш абсурдно. Ні, в такій ситуації Іра мусила порозвалювати всі свої криївки, заборола, таїни й поставити мене носом перед глухою стіною, що вона блискуче вчинила. Отже, романтиком виявляв себе я, а не вона, бо цілковито не думав про майбутнє. У стосунках із нею далі бажання наступної зустрічі з ритуалом статевого задоволення й милими балачками, притому в місці, що імітувало туристську зупинку, я не йшов, та й не було куди, а таке увіч її не задовольняло. Отже, «дівкою», за визначенням господині, була не вона, а я, так само й туристом. Звісно, ми могли б з’єднатися в убогому, навіть злидарському місці, винайнявши десь дешеву кімнату, на кшталт моєї, на якійсь із приміських станцій, але це з’їдало б наші кошти і принаймні літніх поїздок до Криму чи будь-куди вона навряд чи могла б собі дозволити; тоді були б «борги, борщі, побиті чашки, використані банки», як писала, а для неї це — ознака бруду, хоч для мене такі речі цілком неістотні, так жити зміг би, бо звик до бідацького, а не заможного життя. Для того ж щоб стати, як то кажуть, на ноги, мало б минути принаймні кілька років, поки закінчу аспірантуру й належно влаштуюся. Але вона старша за мене, і плин часу, як жінка, сприймає гостріше й трагічніше, а коли йдеться про подібні речі, романтика завжди кудись дівається.

Зайшов до гастроному біля бульвару, купив батона й ковбасу: і те, і те попросив у продавців порізати й рушив у винний відділ. На мій подив, кримські вина тут були, я купив «Сурож кримський білий» — хоч із того був задоволений. Уклав усе до торбини, яку передбачливо захопив, і пішов на бульвар. Часу ще мав досить, тож сів і викурив сигарету, намагаючися заспокоїтися.

І чомусь мені подумалося, що ставився до Іри як до одежі, яку збирався придбати: уважно, навіть доскіпливо приміряв, припасовував, примічав, що в ній мені не підходить, — задовге чи закоротке, заповне чи затісне, — але чомусь зовсім не думав, що мені бракує шафи, щоб цього доладно дібраного костюма зберігати, отож його доля — бути повішеним на спинці стільця, а що з таким костюмом станеться, особливо дорогим та вишуканим (Іра, судячи з манери одягатися й прикрашатися, була істотою дорогою й вишуканою, увіч не для моєї кишені), коли з ним так поводяться? Отже, і тут я виявив себе дурнем клаповухим і романтиком, для якого краса і внутрішні якості — усе, а засоби утримання цієї краси — цілком неістотні.

Аж холодом пробило від цих думок: зрештою, скільки зусиль зужила Іра, щоб я нарешті подивився на світ незамиленими очима! Очевидно, романтичний тон її листів, подумалося мені, й був вишуканою формою, за допомогою якої хотіла добитися чи достукатися до мого нібито розуму й раціоналізму, бо саме мій розум і раціоналізм був цілком романтичного спрямування, а її турбували насущні речі, отже, по-справжньому раціоналістичні. Мій же розум виявився своєрідним різновидом глупоти, адже є не лише глупота, вища від усякого розуму, а й розум, нижчий від усілякої глупоти, а романтичний розум такий передусім. Але це тільки з погляду практичного раціо, а практичне раціо завжди похідне від примітивності душі та помислів, адже існує ще раціо абсурду, без якого неможливий духовний подвиг, на який людина себе піднімає, — я ж хотів у житті саме цього, і саме в цьому й була моя мета. Іра це відчувала, але моя мета, як і моя відданість їй, була їй незрозуміла, бо хотіла жити, а я — діяти, а це далеко не те саме. Однак відповідь на поставлену проблему мушу дати не зволікаючи, бо того від мене вимагала, для цього й поставила носом до глухої стіни, і відсуватися вже нема куди. Пенька помазано потужним клеєм, звареним із омели, і пташка до нього приліпилася. І та пташка аж ніяк не вона, а таки я. Клей зварено сумлінно й зі знанням справи, отже, коли птах не вирветься, його або зужиють, або зачинять у клітку, можливо, дорогу й гарну, а клітка — це і є обов’язки, від яких так гаряче відрікалась у своїх листах Іра. І я з вільної пташки перетворюсь у жука-гнойовика (нагадаю, моє прізвище Жук), який живитиме гній своїми відкладами, а гній живитиме його.

Найлегший вихід із такої ситуації — ескапічний. Тобто я міг устати і, цілком не дбаючи про Іру (квитка до Києва мала, купленого мною), рушити в дім свого дитинства та юності, тобто у свій Житомир, а її залишити із Житомиром своїм, і всі проблеми відпадуть: був би певний, що вона, не заставши мене на бульварі й перечекавши якийсь час, вибухне гнівом, цілком справедливим, признаємо, але мене зрозуміє, як і те, що моя втеча і є відповіддю, до якої мене зобов’язувала, адже розума собі має, як вістить цей скрипт. Тоді я навіки погасив би вогонь пекельної нез’єднаності, а водночас і поєднаності наших родин, сама ж історія, як річ чи книжка, спокійно лягла б на полицю пам’яті. Це було би по-чоловічому жорстоко, але й виказало б мою силу, коли б я праг утвердження своєї зовнішньої мужності й чоловічої сили над жіночою, тобто подобати став би на чоловіків, які їй до смаку. Але річ у тім, що я того не праг, бо Іру любив. А любов для мене — це не утвердження чоловічої сили над жіночою, а спроба з’єднання тіл та душ в одне єство, можливо, без домінування чоловічого начала, але й без його заперечення. Бо як сказав ще Іоанн у «Посольстві до Папи Римського Сікста Четвертого» від 1476 року: «Коли рече вухо, я не око, то чи око не від тіла? А коли б було все тіло — око, то де буде слух? Коли все слух — то де буде нюх? Нині багато є членів, а тіло єдине». Ці думки можна було б продовжити висловом Станіслава Оріховського: «Якщо ваша жінка не є частиною вашого життя, тоді чоловік волочить своє існування, не знаючи спокою і безпеки».

Що ж мене тоді зупинило, і я не встав і не рушив у свій Житомир? Очевидячки, непевність себе, тобто боязнь помилитись у правдивості власних розмислів. Бо чи не вигадав я те, що написав вище; коли б вигадав, то це було б все одно, що вдарити ножем ні в чому не винну людину, бувши переконаний, що та тримає ножа на тебе. А це вже шизофренія. Окрім того, як тепер, так і тоді, я був людиною старомодною, тобто своєрідним лицарем честі, а не зради, отже, мій відхід чи втеча міг би бути потрактований як зрада. Тому вирішив Іри дочекатися, адже наша спроба поєднати в собі обидва Житомира тільки почалася.



предыдущая глава | Фрагменти із сувою мойр. Частина 1. Кросворд | cледующая глава