home | login | register | DMCA | contacts | help |      
mobile | donate | ВЕСЕЛКА

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add
fantasy
space fantasy
fantasy is horrors
heroic
prose
  military
  child
  russian
detective
  action
  child
  ironical
  historical
  political
western
adventure
adventure (child)
child's stories
love
religion
antique
Scientific literature
biography
business
home pets
animals
art
history
computers
linguistics
mathematics
religion
home_garden
sport
technique
publicism
philosophy
chemistry
close

реклама - advertisement





4


Отже, тоді, коли стояв заклякло перед вікном і дивився на ліс, що попри все починав дихати, злегка розправляючи дерев’яні легені, таки пізнав оте щемливе почуття, що заклинює в мені всі мудрі думки. Десь у глибині дому вовтузилася, тобто щось робила, господиня — як жук у коробці дому; жук шурхотить лапками по стінках, але зовсім не збирається з коробки вилазити, бо за нею вже не мислить існування, отож просто виконує якісь жучачі функції; і моя душа, тобто володарка тіла, без якої нема йому життя, стрепенулась і застогнала, а тоді й шепотнула до вуха, що і я уподібнююсь господині, але коли їй природно відгороджуватися від світу й не бажати виходу з коробки через ветхість свою, то чому так само маю чинити я — молодий, повний сили, з відчуттям незбагненних таємниць, які на мене конче чекають? Відтак затахкотів на рейках поїзд, той, який і не думає спинятися на моїй станції, і мені раптом здалося, що саме він проносить отого птаха, якого мав ловити в саду, а може, й сам сад, тільки з тією різницею, що мене в ньому нема. Отож похапцем натяг пальто й вийшов на вулицю. І раптово помітив, що весни тут нема, тобто сьогодні відчувається слабше, ніж учора, а може, і не відчувається, а є тільки порожній сірий простір, порожня вулиця, замерзле озеро, через яке прокладено сіру стежку. Але все-таки від весни щось прочувалося, щось незриме в повітрі, коли його ковтнув, а ще в тому, як хрустко ламається під ногами скрижанілий сніг.

Хтось пройшов повз мене, але не встиг помітити обличчя, просто з двору випірнула кудлата постать і пройшла, привітавшись, бо тут вітаються всі сусіди, але вони для мене й досі тільки кудлаті чи некудлаті постаті — не образи, а тіні. Отож кидаю відповідь на привітання вже не певній особі, бо та розчинилась у насурмленому повітрі, а тому повітрю чи вулиці — дивна ілюзія, від чого за пальто пролазить кащувата волога, а ще й волога лапа; саме тому гостро захотілося звідсіля втекти, тим більше, що око впало на циферблата годинника — визначив: електричка на Київ от-от має прибути. І я вже тікав од цієї сірої тиші, чия лапа так зимно просунулася під пальто, бо запраг вулиць інших, наповнених автомобілями та людьми, бо тут тільки один звук — гавкають близько чи далі собаки, ведучи свої, тільки їм зрозумілі перемовини. І хоча гавкіт ніби розбиває, як удари молотка, тишу, але насправді є лише її компонент, ось чому, гадаю, можна створити враження тиші й через звуки, наприклад через музику, якої я є споживачем, але тут цього добра позбавлений цілковито, бо тут ані концертних залів, ані програвача, навіть радіо в моєму теперішньому домі не існує, а коли спитав про це в господині, чи немає радіопроводки, маючи наміра купити репродуктора, вона відповіла глухим і порожнім голосом, що радіо вдома нема й не проведено і що вона його не потребує, бо порушує спокій у домі.

— Досить мені, — сказала, — радіо в минулому, все життя було радіальне — як барабанний марш!

І я побачив її вицвілі, сині, майже замерзлі очі й подумав, що схожу фразу вже чув, але не міг згадати де, і по-своєму на неї жахнувся, бо долинула ніби з іншого світу, а може, господиня на той мент швидко обросла кригою і голос почувся з-за тієї криги, точніше із глибин її занурення в собі. Саме тому музику міг відчувати тільки натуральну: настроїв у собі чи розлитих у повітрі, в лісі, вона пливла від хат, землі чи від неба над нею. Часом мені здавалося, що й господиня не потребує радіо та інших звукових відтворювачів, бо таки наповнена тією натуральною музикою, і саме вона рятує її від зіткнень зі світом, а їх, зіткнень, вона, здається, цілком перестала потребувати у своїй повільній ході в ніщо. Коли таке відчував, самотність починала з’їдати мене, і я, як і того дня, для мене вельми пам’ятного, кидався геть із цього забитого кригою дому, бо починав його жахатися.

Отож майже біг, щоб таки встигнути на електричку, — гнала незвідана сила, і думав, що люди сходяться в товаристві саме тому, що бояться самотності, отож сходяться поміж себе і витворяють довкола безліч непотрібної мотанини та й шумів, крутяться у світі млиночками, зачинають якісь справи, бо знову-таки бояться самотності, тобто зустрітися віч-на-віч із собою реальним, бо коли те стається (це часто прочував і сам тут, серед лісу, де проз пролітають недовідомі потяги), саме тут, серед знайомих незнайомців, життя з’єднує розсічене коло, а коли так, годі стає втекти від себе. Отоді переді мною постає чи виникає спокійне, скрижаніле й майже мертве обличчя господині, яка не тільки не боїться зустрічатися віч-на-віч із собою реальною, але давно те вчинила і не відчуває від того гризот, а щось близьке до незбагненного задоволення, — здається, саме такого задоволення я найбільше й страшився.

Якось один із моїх приятелів, котрий зараз у провінції й пише звідтіля смутні, майже розпачливі листи (до речі, згодом він повернувся до Києва, одружившись із киянкою, ми й досі з ним вряди-годи зустрічаємося), сказав:

— Боюся вмерти в глушині, боюся сільських убогих кладовищ!

Ми тоді були на збиральних роботах у селі, і якась сила загнала нас на цвинтаря, розташованого серед поля й оточеного посадкою. Але всередині дерев не було, а росла чомусь сама лобода, але напрочуд велика, м’ясиста, дереваста, соковита.

— Це страшно! — сказав мій товариш, і мені чомусь стало смішно, бо людським ілюзіям, як бачив, немає меж, отже і в небутті люди прагнуть до стадності, а це значить, що людина, як отарна істота, глибоко ворожа самотності, їй і похованою прагнеться бути ліпше не серед поля, в оточенні вбогого ряду хрестів, а на великому цвинтарищі, десь такому, як Байкове. Ось чому, гадаю я тепер, майже проживши свій вік, християнські анахорети вважали, що, відходячи в пустелю, вони чинили подвига, адже подвиг — то надзвичайний учинок, тобто винятковий. Зрештою, і мене поривало вирватися із цієї станції, малого поля, щоб таки втопитись у великому місті, на цвинтарі велетенському, серед шумних людних вулиць і серед миготливих реклам у жвавій рухливості юрби, хоча це все лише декорація і гра, отакий собі вертеп, але в отих порухах, очевидячки, проростає в мені одвічний отарний інстинкт.

Назустріч ішла дівчина, ми пильно подивилися одне на одного, але не привіталися; очевидно, була нетутешня, бо досі її не зустрічав, а може, з району, що був по той бік колії, — тих людей знав менше, принаймні в обличчя. Дівчина обережно йшла дорогою, ніби охайна кішка, оминаючи замерзлі калюжки, ламався під ногами скрижанілий сніг, а я подумав, що вона належить до отих спокійних та охайних, для яких найвищий смисл та задоволення дотримувати в домі чистоти; зрештою, про це свідчила її приладнана до тіла одежа.

Сутінь начебто побільшала, а біля лісу стала м’яка, однак робила заслону дерев густішою й примарнішою.

Виходжу до станції. Станційні будівлі завжди стандартні, навіть у барві стін. Схожі, якщо можна так порівняти, до сонливого голосу з вокзального репродуктора. Вискакую сходами на перехідного моста, зупиняюсь на хвильку — електричка вже вглибині з’явилася. На пероні картинно розкидані люди, з висоти вони наче розставлені шахові фігури. Повітря пахне горілим вугіллям, а вугільний пил повсюди: на металевих конструкціях, сходах, на снігових плямах, які від того почорніли, і, як мені здалося, на тих розкиданих по шаховій дошці перону, непорушних і ніби примерзлих до асфальту фігурах. А найбільше курява покрила прикріпленого до стовпа круглого годинника, через що його стрілки проглядали ніби в тумані.

Відтак хвилинна стрілка здригається й перескакує на поділку вниз, і цей акт, здається, вчинив диво: шахові фігурки на дошці перону раптом зарухалися й почали пропорційно на ньому розміщуватися, ніби та стрілка запустила стародавній механізм із верткими ляльками. Я ж серед цих людей не лялька — і не тому, що вони гірші чи ліпші за мене, а тому, що вони, вирушивши в поїздку, мають мету, а я її не маю — просто піддався страхові чи поруху недовідомих первнів, що мене сюди пригнали.

Отож, керований тим інстинктом, я і ввійшов до електрички, яка прибула на станцію саме тоді, коли туди прийшов. Перебіг поглядом ряди лавок уже всередині й сів, де було місце, не вибираючи. Тільки тоді помітив: сусідкою в мене виявилася дівчина, притому ніби із знайомим обличчям. Можливо, був трохи збуджений думками та ескапічними настроями, отже зворушений більш ніж звичайно, а ще мені здалося, що й вона мене впізнала, тому переборов звичну несміливість щодо осіб іншої статі і спитав, чи вона часом не вчилась у Київському університеті.

— Звичайно, — спокійно відповіла. — На тому ж, що й ви, факультеті, тільки курсом старша.

Моє запитання було дурне, бо всі ми на факультеті й справді одне одного знали в обличчя, хоча коло знайомств між курсами було обмежене. Але хлопці, знайомлячись із дівчатами, завжди ставлять їм дурні запитання.

Так ми й розбалакалися. Виявилося, що має долю на кшталт моєї, але, на відміну від мене, живе в Києві, а призначення дістала на таку ж станцію, що і я, тільки від Києва дальшу на дві зупинки. Отож щодня туди їздить, а після уроків повертається. Звісно, сказала, це пристановище тимчасове, поки розшукає роботу в Києві, але мусить миритися.

Розмова потекла вільно й невимушено, бо жили приблизно в однаковому світі, але що мене здивувало: знала про мене більше, ніж я про неї; наприклад, знала, що я був видатним студентом (саме так і сказала) і дивується, що мене не залишили при якійсь кафедрі, а кинули в глушину, де мені явно не місце.

— Не така й глушина! — заперечив я, — адже до Києва рукою дотягтись. А не залишили з простої причини: людина я цілковито аполітична.

— То вступіть у партію, — розважно сказала, — і всі проблеми! Це ж звичайна формальність!

— Річ у тім, — тихо, але твердо сказав я, — що для мене це не звичайна формальність.

— Тоді вам кар’єри не здобути, — тим-таки розважним тоном мовила. — Хіба ліпше згубити себе десь по закутках?

— Наукою займатися хочу, — відказав. — Наукою, але, вибачте, не проституцією від науки.

Вона засміялася.

— О, то ви з характером! Мені це подобається!

І дивна річ. Сказати по правді, на дівчат я задивлявся, але діла з ними не мав. І на те були свої причини. Перше: не до кінця розмився дитячий комплекс страху перед особами іншої статі. Тобто якось часткою душі лишився недорозвинений, як це буває з чоловіками: дехто з них навіки залишається пацаном і тільки під старість це усвідомлює, а може, й ні. Друга причина серйозніша: я мав перед університетом нещасливу любов, отож вельми переймався студіями, особливою вродою не визначався, тобто в мені, очевидно, було вельми мало того чоловічого, що викликає інтерес у дівчат, тим вони мене своїм магнетизмом не дуже й турбували, а я, як нормальний бевзь, волів милуватися чи надихатися від них здалеку. До речі, пізніше Іра, — саме так звали мою нову знайому, — призналася, що я їй і в студентські часи подобався, але видавався такий самозаглиблений, зосереджений і такий неприступний, що навряд чи міг помітити її. І справді, того, що їй подобався, я так і не запримітив, бо навіть у голову не клав, що міг комусь подобатися. Був переконаний, чи так мені здавалося, що цим дивним істотам подобатися мали чоловіки мускулясті, костоголові, із завойовницькими інстинктами. Я ж завойовником ніколи не був, бо вважав, що належу до породи людей, які прийшли не завойовувати світ, а пізнавати. Пізнавати ж світ, гадав я, це і є займатися наукою. Жінка ж, на моє тодішнє переконання, завжди уподібнюється до фортеці, яка тільки тоді виправдовує своє призначення, коли її беруть в облогу й завойовують, а чи ні, чи відіб’ється від ворога, чи буде ним захоплена — недаремно слово «захоплений» полісемантичне і означає, з одного боку, «завойований», а з другого — «повний зачарування». Отже, тільки тоді жінка захоплюється, коли її беруть пристрастю, тобто захоплюють. Я ж був у цьому світі фортецею сам, а фортеці в наступ не ходять, їхня місія оборонна, тобто захист певного місця. Ось чому став цілком самотній, бо моє призначення — оберегти власну фортецю чи башту, а не захоплювати чужі. Один мій знайомий сказав, що це ознака егоїзму. Можливо й так, але інакшим бути не можу, бо така моя природа. На моє тверде переконання, людина не творить себе, а здійснює, а природа її закладена в ній вишньою силою.

Але тієї випадкової зустрічі все в мені порушилося, може тому, що тоді не рефлектував по-інтелігентському, а мене ніби підхопив стрімливий потік і поніс, покотив, я ж не мав ані сили, ані бажання опиратися; одне слово, стало з дівчиною легко й просто; я невимушено теревенив, так само й вона, і ми незчулися, коли дісталися київського вокзалу.

— Провести? — запитав я.

— Ну, в мене свої справи, а у вас свої, — відказала й ніби відмежовувалась.

— Але ж не маю справ, — мовив щиро я. — Тікав із глушини!

— Ага! — тріумфально сказала вона й переможно всміхнулася. — Все-таки глушина гнітить!

— Звісно, гнітить, — згодився я. — Бо ще не знайшов своєї гавані.

— У мене й справді море справ, — серйозно повіла. — Я ж не розраховувала на зустріч із вами, — і вона знову всміхнулася, а коли всміхалася, обличчя її ояснювалося.

— Поблукали б київськими вулицями, — розчаровано протяг.

— Може, іншим разом, — відказала. — Справді, сьогодні зайнята.

— Коли ж буде той інший раз? — схопився я за ту нитку.

І вона раптом спохмурніла чи посутеніла на мент, десь так, як отой ліс, на якого любив дивитися з вікна на своїй станції.

— Щось не так? — спитав.

— О ні! — засміялася. — Це я згадала одну річ. До речі, ви підсіли до мене випадково чи знамірено?

— Абсолютно випадково, — запевнив я, і це була правда. — Людина без мети все чинить випадково. То ми ще зустрінемося чи ні?

— Хіба знову випадково, — загадково всміхнулася вона.

— У вас хтось є? — спитав навпрямець.

— О ні! Але в мене безліч справ. Я й справді дуже зайнята людина. І ліпше про це не питайте.

— Але ж чому? — здивувався я.

— Тому, що у вас своє життя, а в мене — своє, — холодно відказала.

— А чому спитали: чи випадково до вас підсів?

— Просто з цікавості!

Більше пояснень не виклала, а її несподіваний холод мене отверезив. Тобто весь час, поки їхали, був ніби в тумані, запаморочливому й п’янкому, але туман, мигнуло в голові, завше туман, тобто будь-яке сп’яніння минає, а коли випито забагато, то відомо, що настає, — похмілля, отже нічого корчити із себе ідіота. Похмілля, здається, на мене й найшло — розмова ставала неприємна.

— Гаразд, — сказав на позір легковажно. — Проведу вас до трамваю чи тролейбуса, і зустрінемося через п’ять років.

— До тролейбуса, — мило всміхнулася вона.

Провів її до кінцевої десятки. Іра ввійшла й сіла на вільному місці. Ну що ж, нехай заграє туш, і я спокійно розверну голоблі. Але тут сталося ще одне — маленьке, а може, й ні, тобто, може, й не мале: ми зустрілися поглядами: я — на тротуарі, а вона — по той бік скла, і не могли розвести поглядів. Стояв, по-дурному всміхаючись, і не міг не дивитися, бо щось там у ній сталося. Сказати по правді, не була красунею, може, і з певними вадами: довгообраза, ніс задовгий, вуста безвольні й загрубі, але за заслоною скла вона почала розквітати, як квітка, і за мент стала прегарна: ось чому не міг відвести погляду. Нестерпно захотілося вскочити до тролейбуса, і коли б це вчинив (був твердо певний), холод поміж нас навіки пропав би. Але я людина стримана і сторожка, а відтак не здатна на афектовані вчинки, тобто розум у мені завжди долав почуття, тим більше, що цілком певно здалося: вона, не відводячи від мене погляду, не просила, а вимагала, щоби почав її завойовувати, а це значило: мав би перестати бути самим собою. Тому в тролейбуса не вскочив, тільки звів привітально руку, коли той рушив, — це вчинила й вона. Всміхнулась печально, а я поспішив з цього місця, щоб якось зібратися з думками, — був-бо переколошканий і схвильований, а такі речі зі мною вельми нечасто трапляються. Може, тому, як сказав приятель, що я егоїст? Не знаю. Найпевніше тому, що не належу до племені завойовників і переконаний: кожен завойовник більше втрачає, як завойовує, але ніколи не усвідомлює власних утрат. Очевидячки тому, що, захоплюючи чужу фортецю, свою тратить, а в найкращому разі володіє обома, а отже, розпорошується.

Ішов Безаківською вулицею до бульвару Шевченка, відтак до рідних мені корпусів університету, але біля поліклініки, в якій колись помер Михайло Коцюбинський, завернув до Ботанічного саду, бо запраг хоч би відносної самоти. В цьому була іронія: від самоти тікав, а тут шукав самоти. І це, можливо, тому, що людина до всього звикає, а водночас не хоче звикати, тримається давніх думок та приписів, а заразом ламає їх і змінює. У мене щось схоже: звикаю до глушини і не можу звикнути, мені там часом цілком добре, а отже, нестримно кудись пориває. Звісно, не належу до тих, хто боїться сільських цвинтарів; зрештою, молодим був іще переконаним матеріалістом, отож намагався не думати, що буде зі мною, як покину світ, але думки про те турбували, стискаючи серце залізним обручем. Отож саме тоді, в Ботанічному саду, ця думка невідь-чому чавко стисла мені горло. Тільки-но відбув романтичну зустріч, мав би, як знамірювався, обмислити те, що сталося, натомість заполонило оце відчуття, і мені нестерпно захотілося чи напитися (хоч загалом я непитущий), чи закурити — палити став віднедавна, саме тоді, коли оселився на станції і коли тисла мене самота. Алкоголем людина часто гасить бунти в собі чи в душі своїй, чи проти неї, бо бунти в собі — це бунти в душі. Коли ж послатися на стародавні душевники (це знаю тепер, а тоді ще про ті мудрощі не відав), то вони вістять, що душа не одноцільна, а, як і людина, набуває різного наповнення. Тобто людина може наливати її живою водою або водами сморідливими, відтак душа, як сказав загадковий Г. Т. на початку XVII століття, «творить усе: чи лихе, чи добре». Душі бувають ситі й неситі. «А неситій душі все мало», тож «хто душу собі оберігає, той її і остерігає», отже, і над душею в людині є керманич, і ним може бути тільки одне: розум, а точніше ум. Бо, як сказав ще Кирило Транквіліон-Ставровецький у «Дзеркалі богослов’я» від 1618 року: ум і розум таки різні речі: «Ум — це саморослість душі, тобто джерело всякого розуму людського, розум же зовні в душу приходить. Коли чого навчишся і зрозумієш — це і є розум. А ум у душі сам од себе розумний». Що це значить? А те, на думку давнього мислителя, що ум вирощує та ж таки душа для самоконтролю свого лихого чи доброго. Отже, керманича вона створює собі сама — ось що значить саморослість.

Але я знову замудрив. Коли трапиться, може, цій історії читач, прошу в нього вибачення. З другого боку, не прошу, бо коли йому стане цікава історія старого книжника, то мусить витримувати й напругу його мозкових акумуляцій, тим більше, що цю історію названо «Кросворд», а слово це значить перехрещення ходів, бо саме слово «крос» — це «хрест» англійською. Але цей мій кросворд ускладнено ще й тим, що його загнані в клітинки слова складають ще й ребуси, ось чому я вживав раніше обох слів — кросворд і ребус — в одному ряду. А ребус, як відомо, слово французьке і значить загадку, що складається з речень, малюнків, усіляких знаків, фігур, і його можна розгадати, коли правильно розкласти малюнки, фігури на слова чи окремі звуки; а коли ребусом є слова, то вони, чи літери, мають також організуватися в певному порядку. У житейському ж кросворді-ребусі фігури — це ти сам, а ще люди, котрі тебе оточують, а малюнки — це сцени з життя. Отже, досі, як було сказано, я творив кросворд, а в ньому постала й перша складність — ребус, тобто моя зустріч в електричці з Ірою. Зі свого невеличкого досвіду стосунків з особами іншої статі (цей досвід, до речі, так і залишився невеликим і досі, коли голова моя злисіла, зуби майже випали, а обличчя зморщилося) я дійшов висновку, що жінки люблять напускати туману навіть ясної погоди, люблять здаватися таємничими, загадковими, і це з простої причини: таємниця вабить. Отож крутять і викручуються, ховаються й показують, наближаються і віддаляються, одне слово, колотять білий світ і ті стосунки, як тільки можуть і вміють. Тобто вони ніби риба у воді, яка обкушує приманку і щосили намагається бути неспійманою, а ми — гачки, і живець наш цілком елементарний; точніше, ми — рибалки зі своїми гачками, але вони щось складніше за рибу, бо не тільки прагнуть насититися живцем, а, не заковтуючи наших гачків (деякі, правда, заковтують, відтак страждають, коли рибалка виявиться немилосердний), зловити хочуть того рибалку, отже, їхня таємничість і є їхніми гачками, яких вельми винахідливо витворюють. Такі речі досить добре розумів і тоді, коли сталася та історія-ребус, котра не дає, як видно із цього скрипту, спокою мені й дотепер, але розумів це не умом, за Транквіліоном, а таки розумом, який прийшов до мене ззовні, тобто від науки.

Однак у моїй ситуації так легко розв’язати ребуса не випадало. Річ у тому, що вона, тобто Іра, відмовилася від зустрічі зі мною, покладаючи можливість нашого здибання на ще одну випадкову зустріч, якої в умовах великого міста може й не трапитися. З другого боку, отим невідривним поглядом через шибу тролейбуса явно мене провокувала й давала прозоро зрозуміти, що я їй не байдужий. Чи то була одна з формул жіночого кокетування, коли жінка, навіть не бажаючи зближуватися з чоловіком, однаково його надить і дістає від того внутрішнє задоволення? Цього я не знав. Зрештою, то байдуже, коли більше з нею не зустрінуся чи зустрінуся, як сам сказав, через п’ять років. Але я вже пустив у цього скрипта речення, котре мене викриває: сказав, що пізніше Іра мені зізнається, що в університеті до мене приглядалася і я здавався їй надто неприступний. Доскіпливий читач, який не проґавив цієї фрази, може миттю здогадатися, що історія моя з Ірою на цій першій сцені не закінчилася, а тільки почалася, і це правда. А річ у тім, що вона хоча й обкусала мою наживку і зникла у глибинах вод, але дала зрозуміти: у водоймищі не вся риба байдужа до моїх наживок, відтак коли клює, жоден рибалка місця ловитви не покине, а наживить гачка заново, — ось що найпевніше означав той невідривний погляд крізь шибу. Та й ще дещо. А те дещо була єдина інформація, яку видала: щодня їздить електричкою (хоча може бути, що не тією самою) і щодня проїжджає через мою станцію. Отже, маючи наполегливість і терплячість, я міг ще раз виловити її з тієї води, але за умови, коли до цього активно візьмуся, тобто почну її шукати й виловлювати, вийду зі своєї пасивної нерушності і стану завойовником, як міг би ним стати, коли б ускочив до тролейбуса і не захотів би її так просто відпустити. Отже, її моя інертна позиція не задовольняла, її ж бо в мені пізнала, а може, пізнала ще раніше, придивляючися в університеті й відчувши те фібрами душі, — тим і зумовлювалися провокування, які відзначив. Важило тут ще й інше: сказала, що в неї нікого нема, отже об’єктивної причини для нашого незнайомства не було. Але що значить: вона дуже зайнята людина? Школа? Але я так само зайнятий у школі, а дозвілля маю досить, хоча в неї немало забирають переїзди. Отже, дуже зайнята була не лише в школі, де працювала, а й у Києві, де жила. Але я про неї нічогісінько не знав, значно менше, як вона про мене. Здається, була киянкою, а не так, як ми, прийшляки, які бездахо бовталися чи в самому місті, чи в його околицях, як оце я. Коли ж була киянкою, то мала тут батьків, братів, сестер, можливо, діда чи бабу, чи обох, чи могили на одному із цвинтарів; коли живеш не сам, не все складається як бажаєш, часом живеш не для себе, а й для когось, хтось може бути хворий, калічений та й мало що — над цим я, зрештою, не бажав замислюватися; головне, що вона «нікого не мала». Бо коли б оте останнє було, мені треба було б вимести цю маленьку пригоду з голови, адже я, як незавойовник, ніколи не дозволив би собі від когось дівчину чи жінку відбивати, тобто руйнувати чийсь уже складений інтим. Тут я категоричний, бо мав певною мірою римо-католицьке виховання, хоча культових закладів не відвідував та й не відвідую й досі, а тоді був ближчий до атеїзму, як до віри через конфесію; згодом у цьому мої погляди скоригувалися, але до теми це не стосується. Скажу тільки, що мати моя була старанною відвідувачкою костьолу, а батько — ні, бо батьки — продукт атеїстичної епохи. А я тоді був твердо переконаний, що fecit deos primum timor[1].

Отак я сидів на лавці в Ботанічному саду, курячи сигарету за сигаретою, аж доки відчув, що змерз. Тоді повернувся тією ж дорогою на вокзал, зовсім забувши про наміра відвідати книгарні чи поблукати наповненими звабними очима та постатями вулицями, — чомусь дивитися на київських красунь стало нецікаво. Отож дочекався найближчої електрички й повернувся додому, де мене чекало вікно і ліс углибині, який так само, здавалося, ховав у собі безліч таємниць.



предыдущая глава | Фрагменти із сувою мойр. Частина 1. Кросворд | cледующая глава