home | login | register | DMCA | contacts | help |      
mobile | donate | ВЕСЕЛКА

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add
fantasy
space fantasy
fantasy is horrors
heroic
prose
  military
  child
  russian
detective
  action
  child
  ironical
  historical
  political
western
adventure
adventure (child)
child's stories
love
religion
antique
Scientific literature
biography
business
home pets
animals
art
history
computers
linguistics
mathematics
religion
home_garden
sport
technique
publicism
philosophy
chemistry
close

реклама - advertisement





6


Наступного, третього разу вона прийшла до нього без букета. Зайве говорити, що у видавництво він не зателефонував і від її послуг не відмовився, — людська природа слабка.

Але про принесені букети сказати варто — квіти й досі не зів’яли й не осипали пелюсток, хіба деякі (очевидно, з букета першого) трохи й присохли, ледь-ледь…

Цього ж разу вона вступила в його двері, освітлена яскравою, тренованою, як ув актриси, усмішкою (Микола навіть визначив: з інтимним наповненням), ніби між ними давно тривав роман. Саме того дня й випав перший сніг, про який уже йшлося, і все яскраво засвітилося. Отож і та усмішка була як перший сніг.

Микола допоміг їй скинути пальтечко (в минулі рази приходила у светрі, а ще у курточці, якої не скидала), а коли наблизився до неї, на нього потужно повіяв солодко-пряний дух, що гостро мого приятеля схвилював. Йому безглуздо захотілося її обійняти разом із пальтечком, а по змозі перевірити, чи має вона перса, власне кажучи, персики (це вже я так піджартовую — автор), але вчасно схаменувся. Сьогодні Комп’ютерна Діва була запакована в обтислі штани, але блузка виявилася декольтована, а на довгій голій шиї висів набір бляшок, як це буває в шаманів, і вони глухо поторохкували при рухах.

Микола відчув, як йому до обличчя прилила кров, і суворо наказав собі не розпускатися. Але вона, тільки-но сівши на канапці (він уже присів на розвернутому біля столу стільці), повернула до нього обличчя й відразу ж облила його потоком звабної енергії, від чого всі черв’ячки в його грудях дружно заворушилися.

— Ви сьогодні в доброму гуморі, — зауважив він.

— Завжди в доброму гуморі, коли тікаю з роботи.

— Я вже ходячий і можу звільнити вас од обов’язку, — цілком невлад мовив він.

Фраза була самозахисна, і він подумки похвалив себе за стриманість.

— Але це не чинить мені жодних труднощів! У вас так приємно.

Отже, була інакша: рішучіша чи що?

Цього разу розповіла йому про четверту їхню зустріч — то сталося в органній залі, коли публіка розсаджувалася по місцях. Він тоді вперше до неї привітався.

— Привітався? — здивувався він.

— Так! І я подумала, що ви нарешті мене примітили.

— А ви були самі? — спитав спантеличено Микола.

— Чого ж сама? З Вельчиком та його жінками.

Микола напружив пам’ять. В органній залі він якось справді був, але привітався таки з Велимиром, а про зустріч із нею і знати не знав. Вони тоді з Прутнюком перекинулися кількома приязними реченнями й розійшлися, бо вже пролунав третій дзвінок. Так він Комп’ютерній Діві й виклав, бо був, як уже зазначено, правдомовний.

— Шкода! — зітхнула Ж. Смикальська. — А я подумала…

— Подумали — що?

— Ну, що ви мене нарешті примітили.

— Як же міг вас примітити, коли ми не були знайомі?

— Були. На весіллі Вельчик нас знайомив. Ви мені навіть ручку поцілували.

І цього Микола не пам’ятав. Глухо не пам’ятав. Хіба те, що сидів од молодят віддалік, коло нього — якась дама із запаленими алергією очима, яка перешіптувалася зі своєю сусідкою, розвернувшись так, що натискала на нього задком, а він не міг відсунутися, бо стільці стояли впритул.

Комп’ютерна Діва розсміялася:

— То були його жінки. Ота гладкіша, що на вас тисла, то Вельчикова перша.

Чудову має пам’ять! Микола також, при постійному фаховому тренажі — адже наука історії потребує ерудиційної пам’яті; я тим похвалитися не міг.

— Як же ви всі уживалися? — не стримавшись, вигукнув Микола Лико, далекий нащадок того князя Семена Лика, який також умів уживатися з багатьма (правда, не так уладнано), аж доки коса натрапила на каменя.

— Він хороший, Вельчик, — замріяно мекнула Коза, увіч від зворушення. — Він нас переконав, що гризтися між собою — банально.

Зробила паузу, очиці її повилися мрійним туманцем, і докінчила:

— І далеко цікавіше жити в любові.

— Із усіма був одружений? — зачудовано спитав Микола.

— Відносно, — відповіла Ж. Смикальська. — Офіційно тільки з тією першою і зі мною, але весілля справляв з усіма. За його теорією, — повчально мекнула Коза, — визнання шлюбу державою чи церквою — то насилля над людиною. Значення має, щоб усім нам дотриматися звичаєвого… — так? — закону. Як є в народі, тобто через акт весілля.

Тут уже заговорив у Миколі історик:

— Знаєте, — сказав він. — У давнину так і було… Чому ж він розписався із двома?

— З першою це сталося через недосвідченість, — повчально мовила Комп’ютерна Діва. — Потому, як каже, порозумнів. А зі мною… Ну, я була малолітка, і він не хотів ускладнень, — мої батьки рішуче поставали проти цього шлюбу. А коли заповнював анкету, то про своє перше одруження не написав.

— Із першою не розлучився?

— Ні, — спокійно сказала Коза. — Навіщо? Він прихильник ідеї про… ага, про природний добір.

І тут вона схаменулася. Мимовільно втяглась у цю розмову, навіть захопилася, а вже потому збагнула, що перед нею сидить малознайомий (хоч і здавна) чоловік, перед яким дочасно оголилася.

Тоді Микола побачив, що недаремно вживала у великій кількості буряків, — це їй було потрібно й для того, щоб не втратити здатності червоніти. Отож її голівка на мить перетворилася в те овочеве тіло, а хвостиком став носик, до якого вона піднесла серветку, вийнявши її прозорими пальчиками з пакетика, і хрякнула в неї трохи по-простолюдинському. Зрештою, й аристократи, резонно подумав Микола, виконують ці звукові акти, тобто сякаються, і в тому ж звуковому тоноряді. Поєднання ж усіх цих речей, очевидно, і значило для неї — схаменутися.

— Ми завели дурну розмову, — сказала трохи сердито, власне, тоном Комп’ютерної Діви, і дивилася при цьому не на нього, а на полицю, де стояло кілька примірників Миколиних спогадів.

— Щось цікаве побачили?

— Ту книжку, що рецензувала, — мовила вона й ніяково затнулася. — А чи не можна мені її у вас купити?

— Але ж навіщо? — щиро здивувався Микола. — Ви її прочитали, опрацювали, і вона вам різко не сподобалася?

Мій приятель був мудрий чоловік, але часом виявляв наївну старомодність, а я його в цьому просвітити не встиг. Таж-бо теперішні рецензенти книг не читають, у кращому разі поспіхом переглядають, а частіше й того не роблять, бо через фантастичну теперішню зайнятість не мають коли. Однак рецензії пишуть, ще й зальотні, тобто претензійні, хоч і ні в тин ні у ворота, — така тепер критична мода.

Комп’ютерна Діва якось своєрідно втягла шию в плечі, тобто скоротила її, як визначив подумки Микола, і, вже цілком погасивши бурякову барву на обличчі, буркнула:

— Хочу вашу книгу прочитати… Та й Вельчик її не читав, я питала.

— А хіба, пишучи рецензію, ви її не читали? — все ще наївно дивувався професор історії.

— Дали її на один день, а наступного вже мала бути рецензія, а я рецензіями підробляю. Вони ж навіть сказали мені, що писати. Але я у вас книгу куплю, — вперто, як і належить Козі, мовила вона.

І тут я знову змушений увести в розповідь власну персону, інакше читач цієї інтриги не збагне. Й раніше здогадувався, що розгромну рецензію на мої й Миколині спогади інспірував мій колишній однокурсник, якого я докладно описав у повісті «Сфера». Він був викрутасним лукавцем чи, точніше, підступником, отож рецензія писалася зовсім не проти Миколи Лика (хоч тут не маю конечної впевненості, адже той зоїл був нашим спільним однокурсником), а передусім супроти мене, хоча, можливо, був притягнутий сюди за вуха й Микола, щоб заплутати сліди. Комп’ютерна ж Діва, почавши носити букетики моєму приятелю, швидко збагнула, що вона вступила, образно кажучи, не в ту калюжу, і намагалася з неї вибратися, не замочивши ратичок. Коли це так, то моє попереднє припущення (а я пишу цю оповідь поступово, після кожної нової розповіді приятеля), буцім рецензія Ж. Смикальської була свідомим актом, скерованим на те, щоб привернути Миколину увагу до себе, виявилося хибним, отже, кривою стежкою, з якої про всяк випадок належить зійти.

Тим часом пауза тривала. Микола, що з ним трапляється вкрай рідко, спантеличився. Тоді Коза знову ввімкнула свій сенсорний апарат: очі її наповнилися благодаттю (від якої енергійно заворушилися черв’ячки в його закамарках), а вуста освітилися витренуваною, а через те чарівною всмішкою. Це дало змогу отямитися й моєму приятелю, бо він, правду кажучи, був ошелешений тим щиросердим зізнанням Комп’ютерної Діви і в розмові запала пауза.

— Своїх книжок не продаю, — категорично сказав Микола. — Але подарувати можу, кілька зайвих примірників ще є.

— Не можу просто взяти таку дорогу річ, — мекнула Коза, опускаючи наповнені благодаттю очі, — трохи лукаво, треба признати.

Професор встав, але, щоб пройти до полиці, мусив зачепити Козині коліна, цього разу щільно прикриті; як завжди, вибачився, але вона промовчала, можливо тому, що й справді була сьогодні інакша. Можу припустити (Микола мені цього не розказував), що знову дивилася на нього, цього разу не просто, а вгору й не думаючи гасити своєї усмішки.

Професор узяв книжку, а щоб повернутися до столу й підписати її, мусив удруге черкнутись об її коліна, а що був трохи збентежений, то на таке часте співдотикання не зважився і запропонував кавусю, на що вона ствердно хитнула, отож подав їй книгу, запропонувавши погортати, ніби не робила цього колись (а може, й не робила), а сам рушив на кухню, бо йому конче було треба перевести подиха. Але за спиною задзвенів ніжний козячий голосок:

— Може, я піду з вами? Там кавку й поп’ємо.

— Там нелад, — сказав професор, ніби в його кімнаті був лад — на жіноче розуміння, звичайно.

— Пусте! Не страшно! — ужила своєї улюбленої фрази Комп’ютерна Діва.

— Прошу, — буркнув він і пішов із кабінету перший; вона ж по-козячому пострибала за ним, а книга залишилася сиротливо лежати на ложі. Отже, перевести подиха він міг тільки коротко дор'oгою до кухні.

І поки варив каву, не зважуючись продовжити розмову про Велес-пашу з його гаремом, хоча тема його невідь-чому цікавила, запитав у Комп’ютерної Діви про батьків. Оце тоді вона й сповістила (я вже про це згадував), що її мати родом із Житомирщини, як і він, тобто Миколина землячка, а батько із Сумщини, але він уже помер. До батька сентименту не мала, бо він був із породи негідників, тобто пив, а місця праці змінював, тож більше бував безробітний, як працював, а вона, Комп’ютерна Діва, завжди була для нього порожнім місцем, бо хотів сина, а не дочку. Коли ж дивився на неї, то не бувала певна, що бачить її, а не клапоть порожнечі.

— Не хочу про нього й говорити, — сказала рішуче.

Отже, була мамина пестійка, бо хіба можуть бути такі плекані пальчики, зміркував Микола, не в маминої пестійки, — вони, пальчики тобто, до чорної домашньої роботи навряд чи дотикалися.

— А звідки ваша мама конкретніше? — спитав професор, ставлячи перед Комп’ютерною Дівою філіжанку, яка відразу ж звично опинилась у цілком прозорих, правда, з тінями всередині, пальчиках, у той час, як мізинчик вишукано відставився.

— З якогось містечка, — мекнула. — Ніколи там не була. А назва?.. Ну, на честь якогось функціонера.

— Дзержинськ? — бовкнув Микола і схвилювався, адже саме на честь цього кровопивця й було названо його рідний Романів — очевидно, й переназваний, бо нагадував династію Романових.

— Здається, так, — мовила Коза, відпивши мацюпусінького ковтка. — Мама мені ніколи про те містечко не розказувала, хоч я й питала. «Нема про що!» — казала. Для мене то інший світ.

Мій бідний приятель змушений був від неї відвернутися, бо та бурякова барва, яку не без іронії уздрів на лицях своєї візаві, тепер густо вкрила і його обличчя, — йому в голову шаснула неймовірна думка, може, й безглузда, а тим паче з’явилася й навіть перелякала його: а що, коли перед ним церемонно сидить, відставивши зігнутого пальчика з просвіченими, як на рентгені, кісточками, не хто, як дочка тієї Натки, букета якої (та й її саму) він колись безжально розтоптав? А це значило, що був не меншим негідником як і її батечко.

І знову мушу втрутитися я, автор, бо цю пікантну ситуацію треба роз’яснити. Річ у тім, що, як признався мені Микола, з початком відвідин Комп’ютерної Діви мій приятель ніби потрапив у містерійну ситуацію, тобто життя перестало відчуватися як реальне, а зі сфери житейської ніби переселився у модерністичний твір напівбожевільного писаки, а він мимовільно став його героєм. А це значить: його тверда раціоналістична природа вченого похитнулася, що спершу його не вельми вражало; навіть переповідав мені ситуації іронізуючи, а може, трохи перегущуючи фарби (я цей стиль і запозичив). Уже говорив про три сили, які в ньому боролися: бісики в тілі кажанів, котрі в цей момент не тільки розправляли перетинчасті крила, а й стрімко почали літати його закамарками. Друга сила — черв’ячки, що повилуплювалися з покладу тих кажанів і завзято ворушилися в час чарівницьких акцій Комп’ютерної Діви, які спершу не шукали собі їжі, тим-то не ставали їжею, отже, не гризли його, хоч перші заштрики їхніх зубиків уже відчував. І третя сила: потужне бажання любові, яке перші дві сили певною мірою нейтралізувало, навіть обливало кажанів та черв’ячків лиловим світлом. Якось перед сном він почав згадувати, який це поет з’єднав кажанів із лиловим світлом, уживши 'oбразу: лиловий лилик (лилик, як знаємо, синонім кажана), але згадати не зумів. Ось що зумовило ту фразу, яка й привела його до не зовсім нормальної думки, ніби Ж. Смикальська — дочка тієї Натки, що про неї оповіджено в третьому фрагменті із сувою мойр.

Оце все, що я довго розписав, насправді тривало вельми коротко, поки, відвернувшись, він наливав у свою філіжанку кави. Відтак за спиною пролунало майже мекання:

— Я вражена! Ви моїх квітів не викинули. І вони не засохли!

Різко повернувся, аж трохи розхлюпав каву. Квіти мирно стояли на кухонному столі, звісно, не такі свіжі, як були принесені, але майже не зів’ялі.

— Як це вам удалося?

— Налив води, а потім доливав.

— Дивовижно! — захоплено сказала Комп’ютерна Діва. — Троянди ж довго не стоять!

— Як бачите, ваші стоять, — спробував зробити комплімента Микола.

Коза була втішена. Глянула на нього, як янгол із піднебесся, і порожевіла; зрештою, й буряки бувають кількох сортів: темно-бордові, середні і світлі. Цього разу, очевидно, спрацювала світла порода.

Кортіло запитатися, яке ім’я в її мами, але розмова вже вийшла з попередньої теми й перекинулася на більш сентименталізовану, тож стримався, тим більше, що досить було йому врази однієї, спитувати ж мойр із їхніми вихилясами не мав сили.

— У вас тут дуже мило, — ніжно сказала, без жодного мекання, Комп’ютерна Діва. — Нелад, звісно, є, але чоловічий.

— Чоловічий нелад — це і є справжній лад, — досить твердо сповістив Микола.

— А можна, я прийду ще й наступного тижня? — тим-таки ніжним голоском сказала вона. — Скажу на роботі, що ви ще не одужали.

— Отже, скажете неправду? — насмішкувато спитав професор. І тут у ньому прокинувся черевовісний кажан, старший над тим, що вже не літав його закамарками, а знову причепився лапками, схожими на пальчики візаві мого приятеля. І проказав досить виразно:

— Що ж, приходьте. Мені це теж приємно. Зрештою, вільно я ще не ходжу.

Комп’ютерна Діва опустила очка, а усмішка на її тонких вустах, що залишалися бліді, незважаючи на помаду, ледь-ледь (майже непомітно) здригнулася.

І він, помітивши ту всмішку, невідь-чому подумав, що вона, напевне, тренується перед дзеркалом. Що ж, жінки — природжені акторки, а акторам такий тренаж запрограмований.

Каву допито, Ж. Смикальська встала, а що вже знала дорогу, то впевнено постукотіла туфельками (які так дивно подобали на ратички), ще й специфічно посмикуючи задком, і він нескромно не міг одірвати од того задка очі. «Казна-що!» — сказав подумки і зробив зусилля, щоб таки не дивитися.

Зайшла до кабінету й відразу ж усілася на вже притеплене місце, а він знову мусив тернутись об її коліна, від чого, звісно, в його нутрі заворушилися черв’ячки.

— Подайте книгу, — попросив професорським голосом.

— Але незручно брати просто так, — проказала не без манірності, подаючи книгу.

І тут знову обізвався із закапелків старший кажан; Микола потім клявся, що й не думав таке казати:

— Що ж, заплатіть, коли хочете. Поцілунком. А не захочете, буде за так.

— Пусте, — мекнула Коза. — Не страшно! Поцілую залюбки.

Тоді він написав різким професорським почерком: «Шановній п. Ж. Смикальській, яка дуже мило прорецензувала цю книжку. Микола Лико» — і зробив вензелясту закарлючку.

Тоді вони одночасно встали: вона потяглася до його щоки — він похлинувся її дивним запахом, і в ньому почали діяти не кажани, які вдали, що міцно сплять, і не черв’ячки, які поскручувалися, як вужі та змії, у спіральні клубочки, а ота потужна хвиля, що я назвав досить приблизно «бажанням любові». Відтак вуста її пішли не туди, куди скеровувалися, а зустрілися з тими, що перестріли їх по дорозі; при цьому одна рука лягла їй на спину, а друга, незалежно від професорового бажання чи небажання, потяглася до задка, що мав здатність так специфічно коливатися, й легенько по ньому ковзнулася, ніби по льоду, хоча жодної криги ні в ньому, ані в ній не було.



предыдущая глава | Фрагменти із сувою мойр. Частина 3. Милий кохання тягар | cледующая глава