home | login | register | DMCA | contacts | help |      
mobile | donate | ВЕСЕЛКА

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add
fantasy
space fantasy
fantasy is horrors
heroic
prose
  military
  child
  russian
detective
  action
  child
  ironical
  historical
  political
western
adventure
adventure (child)
child's stories
love
religion
antique
Scientific literature
biography
business
home pets
animals
art
history
computers
linguistics
mathematics
religion
home_garden
sport
technique
publicism
philosophy
chemistry
close

реклама - advertisement





7


І саме вночі, після того, як це сталося, у мій сон прийшли розгнівані мойри й наказали не бити байдиків і не смішкувати, а стати до служби, бо на їхньому сувої папірусу ця історія залишається незаписана, хоча все вони знали і все бачили; зрештою, все й улаштували, частково виставивши на кону життя цю драму чи трагікомедію, — як хто сприймає, так хай і називає. Отож навідались у сон тоді, коли мій бідний приятель, жертва фатуму свого роду, власне тих-таки мойр, метався на постелі, бо його мучили сонні привиддя. Я ж їхнього наказу не посмів ослухатися, бо недбальцем ніколи не був, тим більше, коли йшлося про службу музам чи мойрам, — почувався наразі мобілізованим для сповнення обов’язку перед вимогливими богинями. І о сьомій годині ранку потелефонував своєму приятелеві й примусив, як уже писалося, до сповіді, хоча той намагався викрутитися. Отож за годину був у нього, і ми поснідали яєшнею із шинкою, запивши кавою.

Але всю історію, що вже відбулася до того часу, Микола оповісти відмовився, волів розповідати уривками — так йому було легше. Тому наступного тижня, між третьою та четвертою Миколиною зустріччю із Ж. Смикальською, я приходив до нього і той висловлював, що зважився розповісти, а я, повернувшись додому, гарячково почуте записував, бувши цілком певний, що трансляційно моє писання передавалося до сувою мойр і відбивалося там через сканування, — точно не скажу, бо на техніці, тим більш комп’ютерній, не розуміюся. Моє діло — записати, а далі, як собі мойри хочуть; принаймні був певний, що моєю роботою задоволені, більше-бо в мої сни не приходили.

Натомість почала з’їдати тривога за приятеля, напівусвідомлена й крихка, адже саме я, автор, тобто записувач цього скрипту, хоча не цілком певно, але поступово почав здогадуватися, до чого йдеться.

— Раджу бути остережним, — сказав йому під час останніх відвідин. — Адже добре знаєш, як було з твоїми предками, принаймні з тими, історичні сліди яких ти розшукав.

Микола смутно всміхнувся:

— Усе, що розшукав і що ти на свій лад перемазюкав, лише естетична гра і то не мойр, а твоя.

— Не блюзни і не гніви Бога, — гостро відказав я. — Без значення: чи мойрами назвати ту силу, що нас скеровує, чи Долею, чи парками, уявляти їх жінками чи дівами, чи ніяк не уявляти, але сила така в світі існує, бо коли б не так, не було б про неї звісток ще з античних часів, а може, й раніше. А що існує, конечно є, тому й убирається в образи чи символічні шати. Це і є життя.

— А по-моєму, — сказав мій приятель, — образи й символи — це не життя. Життя — це бажання любити. Ти його назвав «срібним молоком» ув одному зі своїх романів. Отож це срібне молоко нами й рухає, і горе тому, хто його зневажить, життя на такому мститься. Треба жити, а не уявляти життя. Воно й прийшло до мене — бажання любити. Усвідомлюю, що закохуватися мені в моєму віці — безумство, а ще й у молодій жінці. Я сам у собі загасив колись цей вогонь і, замість жити, почав уявляти, — маю на увазі науку, якій віддавався всім серцем. А це і є жити уявою, а не по-справжньому. Тому хочу вкусити це яблуко, яке саме підкотилося мені під ноги, хоч добре знаю, що для мене воно може виявитися отруйним.

— А може, це лише спитування, як заказаний плід для Адама і Єви?

— Цю казку придумали ченці, тобто ті, хто життя не збагнув і зненавидів. Бо виявилися неспроможні напитися срібного молока. А зрештою, подумай: що чекало б на Адама і Єву, коли б вони яблука не вкусили? Нудне, безконечне існування без пізнання таїни, яка й творить життя. А заборонений плід — це код пізнання. І вони, Адам і Єва, зважилися, адже після того, як вкусили яблуко, їх поєднала справжня, а не символізована любов, доти ж вони її не відали. І героїчно пішли в життя, творячи його, хай воно з рабською працею, прокляттями, труднощами, щоб в ім’я тієї любові долати все те. А долати — це і є жити.

— А хіба ти не жив? — запитав я. — Хіба не висвітлював людям їхньої минувшини, не долав труднощів, не працював у поті чола? Однак жив у духовному вимірі, і героїчність твоя була в осяганні — хіба це не важливо людям і не є компонентом життя? Бо чи ж життя — існування в інстинктах при здобуванні хліба насущного і пізнаванні тих чи інших задоволень? Простіше кажучи, чи ж це мета: жити, щоб їсти, і їсти, щоб жити?

— Не знаю, — чесно зізнався Микола. — Може, й маєш рацію, але річ у тім, що духовне осягання бажання любити не покриває. Є тут таїна, якої, може, ніколи не збагнемо.

— Можливо, — згодився я. — Але чи ж бажання любити не короткотривале? Я свого часу, таки в «Срібному молоці», зацитував Торквато Тассо: «Жінка веде чоловіка в рай, а приводить до пекла». Хіба то неправда? Тобто вона задовольняє бажання чоловіка любити, а коли та любов висякає — чи ж то не пекло? З другого боку, згадай Дон Жуана, який хотів зберегти в собі бажання любити, щоразу міняючи партнерок. Але рано чи пізно прийде Кам’яний Господар і перетворить того задовольняча у стерво.

— Що ж пропонуєш? — смутно спитав Микола, і я раптом почав розуміти, що він уже почав перетворюватись у рицаря неоджалованої печалі, як це було з його предком, хай і сумнівним, князем Семеном.

— До кожного з нас має прийти Кам’яний Господар, — сказав мій приятель. — Але це не значить, що маємо відсувати від себе чашу із срібним молоком, хай і прокляті будемо. Адже Бог — це не відречення від світу та життя, а екзистенція, яка велить нам запалюватися й кидатись у її вир, щоб не перетворитись у того Адама, який мертво існував у раю.

У його словах була якась велика правда й сила, і я більше йому не перечив. Бо, може й справді, Бог — це життя, яке тільки тому чиниться вічним, бо призначене на смерть. Отож коли до тебе приходить Життя навіть ув образі Комп’ютерної Діви чи Ж. Смикальської, а ще з букетом червоних троянд, чи ж треба його відкидатися?

Але радісно мені від цих думок не стало. Тому повернувся додому і… напився, що зі мною рідко трапляється.



предыдущая глава | Фрагменти із сувою мойр. Частина 3. Милий кохання тягар | cледующая глава