home | login | register | DMCA | contacts | help |      
mobile | donate | ВЕСЕЛКА

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add
fantasy
space fantasy
fantasy is horrors
heroic
prose
  military
  child
  russian
detective
  action
  child
  ironical
  historical
  political
western
adventure
adventure (child)
child's stories
love
religion
antique
Scientific literature
biography
business
home pets
animals
art
history
computers
linguistics
mathematics
religion
home_garden
sport
technique
publicism
philosophy
chemistry
close

реклама - advertisement





3


Отакого спектакля, чи Дійства, почав дивитися, ввійшовши до уявного театру, після того, як розсунулася завіса й на сцену вибігли постаті в білих халатах. Одна з них передала мені від приятеля записку, яку перед тим, як лягти на операційного стола, мій приятель устиг написати, навіть заадресувавши. Медична сестра й віддала записку, пересвідчившись, що моє прізвище відповідає тому, яким цидулка була заадресована. Там стояло:

«Друже, потурбуйся про все, що треба, бо ти єдиний мій спадкоємець. Здається, цієї катавасії я вже не переживу. Микола».

І він справді цієї катавасії не пережив. Що це все значило? Я не раз ту записку перечитав. Те, що бажав, щоб я заопікувався похороном, адже на ту пору родичів не мав, зрозуміло; я до того й удався. Тобто до всіх клопотів, які падають на живих, коли вмирає близька людина. Але стояло там більше: яка це «катавасія», ясно, але будова речення визначала й іншу, що відбулася раніше, отже, йшлося про його історію з Комп’ютерною Дівою. Не зовсім збагнув, чому назвав мене своїм спадкоємцем. У майновому плані ним бути не міг, бо не був родичем, але й родичів для цього катма. Однак медична сестра передала мені, крім записки, ще й ключі від його квартири, вкладені в маленьку торбинку. Чи значило це, що хотів, аби його ховали не з лікарні, а з квартири? Інакше цього не розумів, тому й вирішив: маю вчинити саме так. А попрощатися з ним могли б прийти колеги.

Відтак і почав бігати всілякими інстанціями, оформлюючи похорон і організовуючи всілякі доставки, а коли мали привезти Миколу Лика до нього додому, подався туди, адже ключі залишались у мене. Коли ж відімкнув двері, в обличчя вдарило застояне повітря: дивна суміш пахів книжок, чогось медичного, запахів побутових у їхньому затхлому варіянті й навіть чогось жіночого, хоч останнє я поклав на свою збудженість при всіх оцих оборудках. Постіль лишилася розкидана, на столику, де ми не раз пили і їли, провадячи довжелезні розмови, — неприбраний і немитий посуд і почата пляшка вина, біля якої стояла чарка, яку Микола завжди ставив для мене. Виходило, ніби знав, що притягнуся після біганини до його помешкання розбитий, утомлений і, як то кажуть, без ніг. Так воно, врешті, й було, отож щоб покріпитись, налив чарку, знайшов черствого хліба й пожовтіле сало — для князівського нащадка запас харчів завбогий — і пожадно ковтнув те, що налив, а трохи заївши, відчув, що того замало, тим-то друга порція помандрувала в мої кишки. Це трохи підбадьорило, отож повідчиняв вікна. Тим часом дістав і назву для мішанини застояних пахів — запах смерті. Навіть промовив уголос ці страшні два слова. Але длятися не було коли, і я почав прибирати передусім зі столу, бо саме на ньому мали би поставити труну з покійником. Аж ось уздрів конверта, а на ньому побачив знову-таки власне ім’я та прізвище. Це заінтригувало. Взяв конверта до рук: був заклеєний, а з тильного боку стояло: «Розкрити по моїй смерті». Отже, Микола залишив мені якесь послання. Хтозна-чому руки мої тремтіли, коли розпечатував епістолію. Вийняв складеного вдвоє аркуша й розгорнув. Брови мої стали сторч: це була посвідчена нотаріусом дарча на моє ім’я, з якої випливало, що мій приятель не помилився в останній записці, назвавши мене спадкоємцем, бо ним від хвилини, коли прочитав дарчу, ніби ставав насправді. Дивовижні речі!

Щоб заспокоїтися, вийшов на балкончика й запалив сигарету — руки й досі тремтіли. А назвав ці речі дивовижними тому, що, як описував, перед цим життя моє спинилося й ніби в бездонний колодязь почав падати; правда, не як важке тіло, а як пір’їнка, дедалі глибше поринаючи в чорному жерлі, поступово ніби перетворюючись у кулю, яка й вибухла описуваними подіями.

Отож тут, на балконі, власне, на куцому балкончику, пускаючи голубий дим у синє небо, я й спробував зосередитися. Відтак уздрів дивовижний захід, що палав малиновим вогнем, поєднаним із яскравою блакиттю, притому хмарки, що стояли на окоємі, здавалися рожевими човнами, що навіть білі вітрила мали, правда, цілком розтерзані. І я подумав, що це така в мене душа зараз розшматована. І стало раптом чогось жаль, бо мить зупинилася і я завмер, застиглий у ній. Бо такі ми в цьому світі: зупинені, прагнем руху, а коли рух закрутить і замотає, як пір’я, то починаємо прагнути спокою.

Звідси проглядалася маленька вуличка чи завулок, кудою ніколи не ходив. Побачив у тій проймі самотню цибату постать, яка не так ішла, як коливалася, — щось у ній видалося знайоме, а може, відчуття знайомості виникло від того, що голова тієї істоти була ніби обплутана дротиками. І я мимовільно згадав істоту, яка сиділа супроти в автобусі. І хоча відтоді дотепер минуло небагато часу, всього день, здалося, що трагедія із псом і поїздка по тому відбувалася хтозна-коли. А може, вони ніколи, ті події, по-справжньому й не відбувалися, а все це лише гра, а насправді сиджу в чорному костюмі та в білій сорочці в театрі, до якого й навідався тільки тому, що злякався: час мій зупинився. Але зупинився не мій час, а мого єдиного, щирого приятеля, отож отямився: ще треба було чимало попорядкувати, щоби привести до ладу оцю донедавна Миколину, а тепер ніби й мою кімнату, адже труну з тілом мали привезти ось-ось, хоча вже й вечір.

І тут пролунав телефонний дзвінок і в трубці загучав негнучкий, офіційний голос, який виказав мені, бо труну вже привозили, але нікого не застали, отож зараз її й привезуть. Дав на те згоду й кинувсь уже хаотично прибирати в хаті.

Художній твір має ту особливість, що події в ньому подаються сконденсовано, хоч у реальному житті вони можуть відбуватись у розкиданому й протяглому часі. Тож коли трапляються дні, коли події згущено, як у художньому творі, нелегко буває витримати. Веду до того, що сьогоднішній день випав саме такий. І хоча не сподівався більше сюрпризів, не минулося й без них — і ще до того, як привезли покійника.

Не встиг покласти рурки, як зарипіли двері, які я начебто й зачиняв, і в прочілі до кімнати постала цибата, вдягнена в чорне постать, саме ота, яку побачив на порожній вулиці. Але голова її не була обплутана дротиками, а стриміла на довгій шиї з коротким волоссям, чомусь заколотим шпильками. Її тонкі, безбарвні губки були тісно стулені, а розводнені очі чи заплакані, чи надмірно серйозні; обличчя залишалося сіре, як в усіх комп’ютерних дів, бо це вона й була. Я стояв приголомшений, бо найменше сподівався саме на неї та й узагалі нікого не чекав. І тут у моїй голові, ніби на рухомій стрічці, як по ескалатору, пропливли слова: «Здається, цієї катавасії я вже не переживу», — тобто тільки тепер зрозумів їхній зміст чи, може, вважав, що збагнув.

Уже казав: останнім часом ми з Миколою Ликом зустрічалися рідко, може, навіть рідше, як будь-коли за нашої дружби, але таке траплялося, тобто ненадовго ніби відходили один від одного, власне, ніби потрапляли в штиль, коли вода дружніх стосунків сама від себе зупиняється. Отже, утворилася й прірва у взаємному інформаційному потоці, відтак у мені, отак закляклому, промигнула думка: чи не в цей «мертвий час» Микола пережив другу свою катавасію, а те, що переді мною стояла з девотським личком ніхто інший, як Комп’ютерна Діва, вона ж Ж. Смикальська, я й подумав, що Микола зважився пережити з нею другого етапа зближення, результата якого аж добре знаємо.

— Прийшла, — безапеляційно мекнула Ж. Смикальська, — щоб вам допомогти. Сподіваюся, не проженете?

І тут з моїми змислами, чи з системою бачення, чи з уявленням, щось сталося: зсув, чи що (зрештою, таке в мене траплялося, коли перебував у візійних утоненнях), а може, це сталося через те, що свою сакраментальну фразу Ж. Смикальська не промовила людським голосом, а таки мекнула по-козячому. Отож і побачив не ту жінку, з якою найменше хотів би зустрітися саме тепер, а натуральну козу чорної шерстини, з козиною-таки мордочкою, навіть із рогами, елегантно загнутими назад, притому шерстина на мордочці була не чорна, а радше сіра, як це й буває в усіх комп’ютерних дів.

Читач пам’ятає, що я її вже проганяв, тобто зачинив перед її козячим носиком двері, але тут опинивсь у ситуації не тотожній, адже дверей перед нею годі зачинити та й прогнати, бо хоч і став номінально власником цієї однокімнатки, але це ще не було оформлено, отже, прийшла не до мене, а до мого приятеля, хоча його ще не привезли. Отож чи мав право її проганяти?

Вона ж стояла супроти, виструнчена й строга, і вже не в козячій подобі, хоч і не без того, а у звичайній, і єдине, що зміг видобути з себе, по-дурному проячати, ніби перекривлюючи її козячі інтонації:

— А звідки довідалися, що сталося?

Сумно всміхнулася, і я вперше побачив на її козовидді таку всмішку (адже досі тільки раз її бачив, а більше уявляв її з Миколиних розповідей), і цей усміх зробив її личко навіть милим.

— Що про це говорити? — зітхнула скрушно і скинула, не нагинаючись, туфлі на височенних підборах, відтак я по-дурному видивився на її лапки, тоненькі й напрочуд рожеві, з трохи темнішими, тобто червоними, п’яточками. І ті два ніжні пляцки впевнено всунулись у завеликі для неї Миколині капці. І тільки по тому відповіла на моє запитання, повернувшись впівоберта, з тим-таки козячим мекотом:

— Я була йому друг!

Отже, підтверджувалося те, що я тільки-но припускав: мій приятель Микола, колишній професор історії і сумнівний княжий нащадок, нічого мені не повідомивши (цим, очевидно, й зумовлювалася пауза в наших стосунках), зійшовся з нею вдруге, відтак у записці це й назвав своєю новою катавасією, якої пережити вже не здолав. Зрештою, коли б знав це напевно, то годилося б таки прогнати її, як проганяв Дід у казці свою «милу й любу кізоньку», ще й дверима гримнути, а мене тільки й стало, що почуватися бевзем, більше — бевзь бевзем.

— То що, зараз його привезуть? — спитала вона, ніби перед цим підслухала мою телефонну розмову.

Промовчав, хоч і це було дивно, адже порядкувати похороном став, на Миколине прохання, я сам; вона й про це знала, навіть точно вирахувала час, коли прийти, — тут уже я ані бельмеса не розумів, хіба містерійно міг признати, що інформацію їй нашептали мойри, з якими могла входити в трансляційний контакт; на тверезу голову — цілковита дурниця.

І тут знову різко задзвонив телефон, а що Ж. Смикальська була до нього ближча, то взяла трубку, і з розмови я зрозумів, що привезли Миколу: почала давати точні й ділові розпорядження, куди покійного нести, тобто брала правління у свої не так руки, як ручата, — звісно, без моєї санкції.

— Можна, піду покажу, куди нести? — спитала дитячим голоском.

Микола жив на другому поверсі, отже, можна було дати раду без її показу, але я мовчки хитнув і, поки вони там длялися, порозчиняв двері. У передухідді біля своїх дружно й водночас з’явилися сусіди жіночої статі й сумно-урочисто позавмирали, крадьки блискаючи в мій бік очима; зрештою, вони не раз мене тут бачили й могли брати за Миколиного родича. Я ж кинувся в кімнату, щоб доприбирати, бо Комп’ютерна Діва трохи мені в тому перешкодила. Зрештою, всунулися спини тих, що перли труну, і я почув козяче мекання — Ж. Смикальська керувала ними владно, хоч і безпотрібно. Я ж, відзначаючи її активність, зміркував, що ми біля покійного маємо залишитись удвох і це мені не вельми світило, бо досі мав наміра покинути покійника на ніч, а завтра вранці надійти. До речі, до університету вже потелефонував, повідомивши про подію й подавши час похорону, отже, Миколині колеги завтра й прийдуть.

Труну встановлено, я підписавсь у паперах, і носії відразу ж відійшли. Але двері залишилися відчинені, а що ми зі Смикальською вже зняли віко, в прочілі почали поставати сусідки, і я опинився сам із чоловічого племені, оточений сонмом жіночок. Комп’ютерна Діва вела себе як господиня, жіночки в неї щось тихо запитували, і вона так само тихо відповідала. По тому сусідки, так само одна по одній, почали з квартири вислизати, остання пішла Ж. Смикальська, але, зачинивши двері, повернулася. Я ж тієї вільної хвилини дістав змогу приглянутися до свого (колишнього вже) приятеля. Обличчя загострилося й мало подобало на те, при якому провів я тисячі бесід та застіль, — на мить мені по-безглуздому здалося, що покійника підмінили.

— Правда, він нітрохи не змінився? — печально мекнула Комп’ютерна Діва. — Навіть кращий став…

Не відповів, тож ми присіли (я — по один бік, а моя мимовільна партнерка — по другий) і поринули в мовчанку. І знову відчув запах смерті: важкий, розлізлий, чавкий і солодкавий, хоча в кімнаті ще не було квітів та вінків; досі вважав, що такий запах породжують саме вони.

Тим часом наша мовчанка затяглася, тоді я й вирішив випровадити Комп’ютерну Діву, залишившись із приятелем сам на сам, а вже по тому подамся до ранку додому. Але коли сказав про це Смикальській, обурено поставила на мене очі, які можна було б назвати розгніваними, коли б не топилися вони під цю хвилю у своєрідному, я б назвав, риб’ячому холодці.

— Знаєте, — жорстко сказала вона з виразними сталевими нотками, — що покійного не можна самого кидати на ніч перед похороном?

— Чому не можна? — здивувався.

— Чому — не знаю, але всі так роблять, це у звичаї, — ригористично сказала Ж. Смикальська.

— Хочете залишитися сама з покійником? — спитав я, бо вже знамірився відійти принаймні для того, щоб перевести подиха й хоча трохи отямитися, — надто жахкий день випало пережити.

Зависла пауза, і я, мигцем зирнувши, помітив, що риб’ячий холодець у її очах круто загус.

— Сама б боялася, — сказала безпристрасно. — Але кидати його самого не можна.

— Тобто хочете, щоб залишився я, а ви підете? — спитав.

— Ні, хочу залишитися, — тим-таки тоном сказала. — Але сама б я боялася б… Я ж його друг…

Жахнувся: бракувало б мені залишитися з нею на цілу ніч при покійнику.

— Скільки знаю, — мовив також не без сталевих ноток, — ви його покинули ще того першого разу і між вами все закінчилося.

— Коли б то! — зітхнула Комп’ютерна Діва. — Я не змогла без нього…

— І ви зійшлися вдруге? — спитав зчудований, хоч уже здогадувався про це. Здогадувався, але не вірив. — З чиєї ініціятиви?

Знову зависла пауза, і я побачив, що застиглий риб’ячий холодець ув очах цієї дивної істоти почав розтавати, а кілька краплин із заливки викотилися, розмочивши наваксовані вії, й потекли чорними патьочками.

— Вам конче треба про це знати? — спитала, схлипнувши.

І тут у мені заговорив той вивідайло, яким, зрештою, був завжди, адже це професія в мене така: винюхувати всілякі історії. Тож мовчки встав, підійшов до полиці, де лежав конверт із дарчою, вийняв її, додавши ще й передсмертну записку, яку туди вклав, і простяг Ж. Смикальській.

— Бачите, він зробив мене без погодження своїм спадкоємцем. Через це повинен знати все.

Здається, цей аргумент доконав мою співрозмовницю, і вона, шморгнувши й знову пустивши кілька крапель із риб’ячої заливи, сказала:

— Так! Ми зійшлися вдруге. І це сталося з моєї ініціятиви.

Я задумався. Власне, почав складати мислительні цеглинки. Дивна виходила річ: Комп’ютерна Діва, спробувавши навідати мене й бувши різко відсторонена, повернулася до свого Велимира Прутнюка, але чомусь довго в тічці чи отарі, що її любив вигулювати цей ловелас, не втрималася й невідь-чому вирішила повернутися до Миколи Лика, хоч той був уже в такому стані, коли людині не до амурних пригод. Це перша цеглинка. Друга: хоч сам Микола після моєї оповіді про спробу Комп’ютерної Діви навідати мене палко попередив, щоб був я з цією істотою вельми обережний і не піддавався її тиглям-миглям, сам цю пересторогу зневажив і знову плюхнувся, образно кажучи, в Козине болото, яке його й пожерло. І це сталося з людиною, силу логіки якої завжди шанував, вірив-бо у його витриману раціоналістичну природу. Ні, ниточки тут увіч не в’язалися!

— Хіба не знали, в якому він був стані? — різко спитав.

Сподівався, що знову з її очей потечуть названі краплі, але помилився: очі Комп’ютерної Діви засвітилися так яскраво, що обпікся.

— Хотіла йому допомогти, — прошепотіла вона. — А може, й урятувати. Щоб не залишався сам…

У мене почав наливатися гнів, адже результат цього рятування надто очевидний — оно лежить перед нами в труні з обличчям, якого не можу впізнати; правда, на очі Ж. Смикальської, й незмінним. Але це, зрештою, не має значення — результат разючий.

Не сказав нічого, бо годі влаштовувати сцени в такій ситуації, тим більше, що вже нічого не зміниться. Тим часом Ж. Смикальська витягла чистюсінького носовичка й почала вимочувати сльози, які й поклали на білу тканину чорні пасмуги.



предыдущая глава | Фрагменти із сувою мойр. Частина 3. Милий кохання тягар | cледующая глава