home | login | register | DMCA | contacts | help |      
mobile | donate | ВЕСЕЛКА

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add
fantasy
space fantasy
fantasy is horrors
heroic
prose
  military
  child
  russian
detective
  action
  child
  ironical
  historical
  political
western
adventure
adventure (child)
child's stories
love
religion
antique
Scientific literature
biography
business
home pets
animals
art
history
computers
linguistics
mathematics
religion
home_garden
sport
technique
publicism
philosophy
chemistry
close

реклама - advertisement





7


Не описуватиму докладно похорону: все відбулося за усталеним ритуалом; вимічу лишень деякі деталі. Були запрошені колеги покійного (до речі, пізніше побачив на дверях університету сповіщення в траурній рамці про кончину їхнього викладача); прийшли й найближчі сусіди. Ж. Смикальська конче захотіла провести Миколу до могили, отож домовилася з тими-таки двома сусідками, які допомагали опрятувати тіло, щоб вони готували поминальний обід, — кошти на нього дав я, як і на решту потреб. Отож зробили разом закупи в найближчому супермаркеті, які, звісно, тягнув також я: Комп’ютерна ж Діва церемонно несла в делікатних пальчиках лише два найлегші кульки, бо категорично не носила тягарів. Відтак на кухні почалася гарячкова робота, але Ж. Смикальська участі в тому не брала — все поклалось на сусідок, хіба заходилась біля бутербродів, які з-під її пальчиків виходили точнісінько такі, як і ті два, що ми ними вчора повечеряли. До ношення труни декан факультету прислав чотирьох аспірантів. Одне слово, більше клопотів я не мав, отож, притягши продукти й випивку, зустрічав гостей і курив на балкончику.

Вперше ж побачив Ж. Смикальську з фотоапаратом, коли тіло Миколи винесли з квартири й поставили труну в дворі. Тут зібралися й пенсіонери цього будинку, які зазвичай біля нього постійно гуляли чи купно сиділи на лавочках. Фотоапарат був не елементарна цифрова мильниця, а, очевидно, потужніший, бо більший, і бовтався на шиї Смикальської — поводилася вона з ним як фаховий фотограф. Поставила мене біля труни й сфотографувала, по тому — знімок колективний, з викладачами; зрештою, попросила мене, щоб сфотографував її з Миколою. А що я цілковито не вмів того робити, то це вчинив один із жвавих аспірантів, якому, як помітив, Жанна ставила очка, хоч і не виказисто — з огляду на трагічність моменту. Потім усе пішло по писаному й завершилося поминальним обідом, на якому я випив більше, ніж звичайно собі дозволяв, бо треба було зняти напругу, яку продовжував відчувати. Звісно, про передсвітанковий сон Ж. Смикальській нічого не розказав, та й узагалі ми майже не перемовлялися, зайняті кожен своїм.

Зрештою, все закінчилося, гості розійшлися, і ми знову опинилися з Комп’ютерною Дівою у квартирі. Нестерпно несло запахом смерті; цього разу в домішці з духом квітів, хоча їх уже винесено, а ще й їжі з алкоголем. Залишилося й двоє сусідок, які разом із Ж. Смикальською прибрали зі столу й помили посуд; правда, робили це здебільшого жінки, а Комп’ютерна Діва хіба що «брала участь».

І мені смертельно захотілося, щоб пішли вже всі, звісно, разом із мимовільною моєю співучасницею Дійства, бо знову відчув утому, яку поглиблював надмірно вжитий алкоголь. Однак мусив усіх спровадити, зачинити квартиру й тільки тоді подався б додому, щоб хоч трохи ковтнути після цього гармидеру тиші. Здається, Ж. Смикальська помітила це, бо церемонно спинилася супроти мене (тоді я важко сидів на стільці, ніби наповнений лантух), і її очі знову стали подобати на риб’ячий холодець, а тоненькі вуста підтислися.

— Щось іще? — спитав, здається, не зовсім чемно.

Стягнені вуста моєї співучасниці розтислися — запропонувала мені піти додому й спочити, а вона прибере й зачинить квартиру сама.

— А як же я у вас заберу ключі? — ошелешено спитав я.

— Їх і не треба забирати, бо маю свої, — незворушно відказала Комп’ютерна Діва, і моя ошелешеність побільшала: виходить, що ми обоє мали стосунок до володіння цією квартирою.

Але вже не бажав ані розмислів, ані розмов, бо нестерпно праг опинитися на самоті. Тому встав, коротко попрощався й пішов — вона ж при цьому не сказала анічогісінько.

Надворі запах смерті ще відчувався, але на вулиці зник у потужних потоках бензинового перегару й чаду. Отож рештки сил виклав, щоб дістатися додому. Тут скинув усю одежу, бо й вона, як здалося, перенаситилася запахом смерті, перевдягсь у чисте, затяг штори на вікнах і нарешті зміг вільно простягтися на власному ложі, де зможу бути собою й сам, — це, зрештою, чудово й надчудово, коли, вибрівши з Дійства, яке аж надто переколотило, здолав покинути той Чорний театр і знову ввійти в милий і рідний «музей дрібниць», як визначив колись Євген Плужник. І мені здалося, що «музей дрібниць» — це і є така відносна тиша, бо й справді, де взяти в заколоченому «вертепі добра і зла» (за Л. Глібовим), яким є кожне місто, оту тишу? «Музей дрібниць» — це отой буденний «я», котрий нарешті покинув театр, скинув машкари і став майже такий, як ліліпут, хоч не раз уявляв себе Гуллівером.

Відтак і думки й відчуття мої стали ліліпутячі, також потреби, запити, прагнення, хоч розумів: таке відчуття — дочасне. Але на більше спромогтися не міг — і слава Богу! Адже побіч великого, до якого прагнемо, існує не менш поважне елементарне; попри забаги, ми все-таки равлики — кожен у своїй мушлі, і не раз нам у тій хатці на спині буває затишніше, аніж на волі в широкому світі. Так, ми прагнемо Дійства, але воно не раз приносить такі пережиття, як ці, що їх мав за останні дні. «Бути самому хочеться мені! — заволав я словами згаданого Євгена Плужника, — Господи! Бути самому хочеться мені!» — адже світ, як вода, — плиткий, колихкий, ненадійний, химерний, заколотний, повен несподіванок, нещасть; світ нас поїдає, доки в ньому, хоча вважаємо через самовпевненість, що пожираємо його. І я, ліліпут, увіходячи в сон без снів, а власне, поринаючи в солодку тьму, беру в руку патерицю й рушаю туди, — не знати куди, щоб, може, й не знайти те не знати що. Але одне здобути міг — риштунка для охорони серця, що й називається тиша й самота. Отож хай вони сьогодні будуть благословенні, адже важко тягти на плечах мушлю, коли вичерпаність усесуща.



предыдущая глава | Фрагменти із сувою мойр. Частина 3. Милий кохання тягар | cледующая глава