home | login | register | DMCA | contacts | help |      
mobile | donate | ВЕСЕЛКА

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add
fantasy
space fantasy
fantasy is horrors
heroic
prose
  military
  child
  russian
detective
  action
  child
  ironical
  historical
  political
western
adventure
adventure (child)
child's stories
love
religion
antique
Scientific literature
biography
business
home pets
animals
art
history
computers
linguistics
mathematics
religion
home_garden
sport
technique
publicism
philosophy
chemistry
close

реклама - advertisement





9


Вийшовши з автобуса, перше, що вчинив: пильно придивився до того місця, де був збитий автом собака. Звісно, пса на дорозі вже не було, а на асфальті — жодної плямки чи сліду, що тут сталася трагедія. І саме це мене вразило. Адже ми втрапляємо в Дійство, часом переживаємо в ньому немалі пристрасті, а вийшовши з театру, навіки про те забуваємо. І в цьому, очевидно, нічого нема лихого, але печальне є. А печальне — це і є той відчай, що його відчуває жива істота, коли думає-гадає: все на світі, всі Дійства прямкують до завершення, тобто кінця. Бо коли б не так, не було б і самого Дійства. Отож більше не дивився на те місце, де загинув пес, бо на мене дихнули смолистим духом мої сосни, тобто ті, які росли в моїй садибі. І я був радий, що є садиба й ці сосни, адже це моя фортеця перед світом і моя сторожа. Задоволено гримнув залізною хвірткою при залізних воротях — і тим ніби поклав ув оповідженій історії останню крапку.

Але то була самонадіяність. Бо й сам розумів: в історії залишаються хвости, яких мені не вдалося сплести, як оту кіску на голові дівчинки з волошковими очима. І ці хвости, може, мене хвилюватимуть, але чи ж сплетуться? Однак відав і іншу рацію: недаремно мені почали ввижатися мойри. Адже коли одна плете нитку, друга її тягне, то третя виймає ножиці, щоб її обрізати. Оце і є образ Дійства, а я його, хоч і запрагнув сховатися, як кріт під землю, таки завершити не здолав. Однак не приспішував подій, тобто не вигадував їх — на все свій час. І все вирішується тоді, коли надходить пора…

Пора надійшла через чотири дні. Різко задзвонив телефон, мені навіть здалося, що раніше дзвенів тихіше, — аж застиг од несподіванки. Зрештою, що це за невидаль, коли дзвенить телефон. Та невидаль була: в рурці замекав козиний голосок, який чемно перепросив мене, що турбує, при цьому сповістив, що номера власниця козиного голоска знайшла в Миколиному записнику. А взагалі, їй треба віддати мені свої ключі, бо вона тепер не має права їх у себе тримати. Тож нічого іншого не придумала, як ото використати телефона. Зрештою, вже й привезла ті ключі, але в цьому висілку ніколи не була, отож розгубилася й не знає, куди іти. Через це, коли б я вийшов до неї назустріч, то була б дуже рада. Вона, промекав трохи приречено голосок, розуміє, що можу її прогнати, але тримати при собі ті ключі не має жодних підстав — друга частина речення пролунала вже без приреченості, а й, певного мірою, категорично. Відтак спитала: чи вийду я їй назустріч, чи ні?

Читач може повірити, що я був ошелешений, бо чого-чого, а її приїзду не сподівався. Правду кажучи, проходячи рекреаційного курса із самолікуванням після печальної події з Миколою Ликом, я звільнив свідомість і від нього, і (тим більше) від Комп’ютерної Діви; зрештою, була його коханкою, а не моєю, я ж бо коханок у своєму віці не потребував, хоч і був однолітком мого нещасливого приятеля, і, кожен це в'uзнає, мав рацію.

Очевидно, пауза в мене затяглася, бо козиний голосок хаотично затурбувався: чи не перервався часом зв’язок. Я відповів, що ні. Тож хоч-не-хоч, а згодився вийти за ворота, хоч і тямив, що, вчинивши це задля чемності (адже ми провели разом ніч за екстремальних обставин), мав би запросити її накоротко й до себе. Так велів учинити порядний «я», хоча другий, раціонально мислячий, зашипів, як вужака, що чиню, мовляв, непрощенну помилку.

Хоч би там що, а за ворота я вийшов. Вулиця нашого висілка виявилася цілковито порожня, лише далеко попереду манячіла цибатенька постать, стоячи не лицем, а спиною до мене, правда, вряди-годи прокручувалася на п’яточці. І тоді подобала на флюгера, що його мотає вітер, або ж балерину, котра крутить повільного піруета, українською можна було б сказати — вивертаса. І хоча йшов вулицею назустріч, чомусь мене не помічала, хоча й досі на вулиці, крім нас, нікого не було, — і в тому її вивертасанні прочувалася певна розгубленість.

Зрештою, таки примітила, підстрибнула на місці, граційно, а більше кумедно, змахнувши руками, як крильцятами, й гінко подалася до мене, несучи широко всміхнене маленьке личко, а коли наблизилася так, що міг розрізняти деталі, помітив, що личко радісно світилося, хоч очі подобали на той-таки риб’ячий холодець, що його фіксував раніше.

— Тут у вас такі нетрі, — вражено мекнула. — Думала: заблудилася. — І додала вже з видимою цікавістю: — То де ж ваш будинок?

— Зайдіть і подивитеся, — не втримав я всмішки.

— Пустите мене до себе? — з тривогою, але й не без манірності спитала. — А я думала віддати ключі та й піти.

При цьому й пальчиком не рухнула, навіть отим скривленим мізинчиком, щоб ключі дістати.

— Як собі хочете, — на позір байдуже відказав я.

— Залюбки зайду, — майже героїчно мовила Ж. Смикальська.

Отак вона й потрапила в моє лігво — не в те офіційне, що було в місті і куди я її й справді не пустив, а в справжнє. В барліг, одне слово.

Гримнула залізна хвіртка у залізних воротях, відрізаючи нас од решти світу.

— Ого, який у вас дім! — згукнула, хоч мій літняк особливим не був. Правда, збудований із цегли, а не зі старих дощок. — Можна, я його сфотографую?

І вона, не чекаючи дозволу, вихопила з сумки, привішеної до плеча, вже знайомого мені фотоапарата, навела на мою хату і кляцнула, відтак зирнула туди й сюди і з її позиру зовсім зник риб’ячий холодець, очі заметали дивні мікроіскри, які, ніби золоті комашки, вилітали з її видел, — такого не бачив ніколи. При тому мал'a, з обскубаним волоссячком (це надавало їй своєрідної підстреленості), голівка почала мотатися туди й сюди, все ще прискаючи роями іскор.

— У вас так класно! — мекнула захоплено. — Можна, я трохи пофотографую?

І знову-таки, не чекаючи дозволу, майже пострибала стежкою за хату, де був садок, а я, й досі ошелешений, стояв бовдуром і дивився. І до мене знову прийшло очманіння — здалося, це не особа людського племені рухається моєю садибою, а таки коза, яка не завжди ходить і на двох, а не раз і на чотирьох, вимічаючи на землі й у траві об’єкти свого інтересу, причому часом своєрідно вигинаючи вузьку й довгу спину й виставляючи задка — єдину частину, що примушувала не вважати її за дошку й що давало підставу до характеристичного прізвища з одним із ініціялів, тобто Ж. Смикальська. Вона зовсім не поспішала заходити в дім, хоча, здавалося, того прагла, а упійно никала садом і безперестанно прикладала око до фотографічного віконця. І тут у моїй, дещо розшумованій голові виникло два слова, що стали заголовком цієї частини твору: «Коза з фотоапаратом», хоча вони, на перший погляд, і звучать безглуздо. Тим часом блукання й фотографування тривали, аж я вирішив присісти на лавочці й покурити. Вряди-годи Ж. Смикальська ніби приходила до тями від свого упоєння, тоді кидала в мій бік позира, повного жовтавих іскор, і питала, натурально мекаючи:

— Можна ще трохи?

Мовчав, бо вже знав, що на такі запитання можна й не відповідати, лише пускав дим, і він синіми пасомками підіймався між яблуневі гілки, а тоді з’єднувавсь із яскраво-синім небом, по якому було розкидано пречудові хмарки. Вона також задивилася на ті хмарки, химерно закинувши голову й чомусь звівшись навшпиньки, ніби збиралася злетіти.



предыдущая глава | Фрагменти із сувою мойр. Частина 3. Милий кохання тягар | cледующая глава