home | login | register | DMCA | contacts | help |      
mobile | donate | ВЕСЕЛКА

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add
fantasy
space fantasy
fantasy is horrors
heroic
prose
  military
  child
  russian
detective
  action
  child
  ironical
  historical
  political
western
adventure
adventure (child)
child's stories
love
religion
antique
Scientific literature
biography
business
home pets
animals
art
history
computers
linguistics
mathematics
religion
home_garden
sport
technique
publicism
philosophy
chemistry
close

реклама - advertisement





10


Ми зайшли в дім, і Комп’ютерна Діва заявила, що страшенно голодна, але не треба турбуватися, бо їжу принесла з собою. Й урочисто, майже з тріумфальною всмішкою, вийняла із сумки два мікрокульочки: в одному були тонко нарізані сухарики, десь такої конфігурації, як її мізинці (при цьому зазначила, що це особливі сухарики, з перчиком, і в них немає того бридкого й шкідливого жиру, як у магазинних); у другому були вже знайомі мені лущені волоські горіхи.

— Коли знайдеться у вас кава, чудово побалюємо, — з такою ж майже тріумфальною всмішкою повіла Ж. Смикальська. І я засумнівався, що нам це вдасться, бо сухариків було не більш як жменя (та й жменя не моя, лапата, а її, тонкопала), а горішків трохи менше — очевидно, з її півжмені.

Пішов на кухню, щоб щось зібрати до столу, а коли зирнув у вікно, знову побачив мою гостю в садку — йшла стежкою з енергійними посмиками єдиного місця, що могло в неї смикатися, і тримала приставленого до ока фотоапарата.

Розжарив на сковорідці вчорашні вареники, поставив сир, сметану, салат, тобто все на догоду її вегетаріянському звихові, і, поки закипала вода для кави, здобув хвилину для розпруження.

Попри все можна було вважати, що Комп’ютерна Діва не ввійшла, а вдерлася в мою зачинену перед світом фортецю й поводилася тут із невимушеною розкутістю, тобто як удома, хоч її місія була начебто віддати мені ключі від Миколиної квартири, якими наділив її не я, а приятель. Але поки що тих ключів не побачив, однак маю (хтозна, чи щастя, чи нещастя) бачити напівзнайому жінку, яка захоплено й вільно никає по моєму «святая святих». Звісно, на денці душі це мені не вельми подобалося, але останнім часом трохи заскнівся, і до мене прийшла недозволенна досі цікавість: який борщик звариться із цих вегетаріянської і м’ясоїдної сполук?

Запаривши каву, вийшов її гукнути, але ніде не побачив. Мусив пройти вглибину: лежала в траві на животі з виставленим фотоапаратом, і мені здалося: над її головою стримлять двійко загнутих ріжків, хоч то могли бути елементи зачіски. Таж ні, яка зачіска може бути з коротких пелехів, розкуйовджених через винятковий (здається, зумисний) нелад.

— Знаєте, кого побачила? Їжачка! В житті ніколи не бачила їжачка! — захоплено мекнула Комп’ютерна Діва.

І було в ній щось таке недоросле, засапане, схвильоване, що я мимоволі подумав: при певному старанні і в певних ситуаціях могла б виглядати й мило. Але відразу ж погасив цього недостойного емоційного спалаха й тоном, схожим на її принесені сухарики, сповістив, що цей їжак живе в мене вже давно, що ми з ним друзі; зрештою, коли не хоче, щоб захолола кава, то має повернутись у дім.

— Не страшно! — сказала покірно і, відставляючи долоні рук, рушила за мною, ніби янголець, котрий щойно спустився з неба і ще не склав до решти крилець.

Умостилася за столом якраз навпроти мене і з сумнівом озирнула страви, виставлені мною.

— Вареники з чим? — спитала строго.

— З картоплею та солоним сиром, — сказав я.

— А чого такі сірі?

— Бо гречані.

— Хм! А хіба такі бувають?

— Оце вони і є, — сказав усміхаючись.

Тоді взяла пальчиками вареника, ніби протитанкову міну, повернула туди й сюди.

— А тваринного жиру в них нема?

— Є, — сказав. — Вершкове масло.

— Ну, я вершкового масла вживаю, — зі святенницькою міною сповістила Ж. Смикальська й почала обдирати з вареника присмажене місце. — Смажене шкідливе, — сказала строго.

Відтак вареник десь пропав, я навіть не встиг помітити де, хіба елегантно заворушилися її щелепки.

— Сир справді солоний? — спитала з недовірою.

— Спеціяльного засолу, — звідомив я.

— А воно ж смачно! — згукнула зчудовано.

І після цього припрошувати її не було потреби, бо замолотила щелепками досить активно, але з певними вихитами елегантності, цілком забувши про свої сухарики й горішки, натомість густо заливаючи вареники сметаною й запиваючи кавою, не менш елегантно виставляючи скорцюбленого мізинчика. Я ж, помітивши цей ефект, вареників собі не брав, їв лишень сир та салат, бо запідозрив, що на двох вареників не вистачить. Вона ж, помітивши це, облила мене вдячним поглядом. І ще одне помітив: тільки напочатку здирала наманікюреним нігтиком засмажки, потім те покинула і їла вже із засмажками, наче поспішала й боялася, ніби ті вареники пропадуть зі столу не з її волі. Це, зрештою, вчинила й задоволено потерла рука об руку.

Відтак почувся з боку її живота буркітливий звук: напевне, мої вареники в ній улягалися не без внутрішнього задоволення. Комп’ютерна ж Діва розчервонілася, помітивши, що я почув те буркотіння, і сказала ніяково:

— Бачите, я сьогодні й не снідала. Поки насушила сухариків, вони свіжі, свіжі, їжте, й наколола горіхів, то вже й боялася запізнитися на автобуса.

— І ви на автобуса не запізнилися, — всміхнувся я.

— Та де, запізнилася. Мусила їхати маршруткою.

— Але ж за півгодини мав бути інший автобус, — зчудовано зазначив я.

— Річ у тім… річ у тім… Нам з вами є багато про що переговорити… Тому боялася втрачати час.

Сповіщення вразило мене класичними вихитами жіночої логіки: зголосила, що мета приїзду — віддати мені ключі, але ключів я поки що не побачив; отже, це була не мета, а приключка. Не хотіла запізнитися на автобуса, але запізнилася; а звідки, питається, знала про існування розкладу? Дуже до мене поспішала, а чого? Ну що ж, мав про те довідатися, хоч мені здавалося, що, крім ключів, спільних інтересів у нас нема — то чому, питається, нам треба багато про що поговорити? Ще один вихит: гналася до мене для довгої розмови, але так захопилася фотографуванням, що мусив її витягати із саду, хоч мала бути й справді голодна, не поснідавши.

І тут побачив у ній зміну. Бадьорість і певна екзальтованість зникли, очі знову наповнилися риб’ячим холодцем, повіки ніби трохи припухли, рум’янець зник, і обличчя набрало звичного сірого, сказав би, комп’ютерного відтінку, а вуста звузилися аж так, що стали зовсім тонкою пружкою.

— То чому я став для вас потрібний, крім того, що мали віддати ключі? — спитав навпрямки.

— Мусила віддати ключі, — строго повіла Ж. Смикальська. — Але не знаю, чи відаєте: останнім часом я у Миколи жила…

Був справді вражений. Отже, мій єдиний, щирий і щедрий приятель, який і справді завжди тепло до мене ставився, аж зробив мене своїм спадкоємцем, недаремно відійшов на якийсь час од мене і почав жити ховано, хоча раніше я знав найменші дрібниці з його життя-буття. І винуватцем цього ніби розхолодження був не він, а вона, але чомусь зробив своїм спадкоємцем не її, свою співжительку, а мене, грішного, хоч я в його квартирі насущної потреби не мав, вона ж мала.

І тут мені почало розвиднюватися.

— А з місця свого попереднього поселення ви пішли? — спитав, випробовуючи здогадну версію.

— Так! — чітко сказала Комп’ютерна Діва, зливаючи на мене сіре світло з обох мисочок, повних риб’ячого холодцю.

— І повернутися на місце попереднього прожиття не можете?

— Іншого місця прожиття в мене тепер немає, — навпрямки і теж чітко проказала Ж. Смикальська.

— А де жили до того, як перебралися до Миколи? — спитав тоном слідчого.

— Як усі кози — в хліву, тобто в гуртожитку. Але там своє місце втратила, перебравшись до Миколи. Були й побічні обставини, — сказала загадково.

Дивно: не тільки Микола і я бачили в ній козу, а й сама в собі. Зрештою, козяче проглядало в ній надто виразно.

— Не знаю, чи захочете мене вислухати, — мекнула по-натуральному Коза, і я, в якого фантазії зчаста домінували над реальністю, уздрів, що за столом сидить таки справдешня коза, вкрита цього разу біло-чорною шерстиною з вологим носиком і тонкогубим ротом, у якому проглядали ремонтовані зубки, із досить великими очима, трохи млосними, але в суті своїй печальними. Тримає в білій лапці філіжанку з напівдопитою кавою, а ратичкою другої передньої кінцівки легенько постукує по скатертині, видаючи сухий звук.

— То що це за побічні обставини? — спитав, бо треба було перебити паузу.

— Це довга розмова. Маєте час?

Я був письменник, але такий, який усі фантазійні картини творив лише на основі житейських, тобто справжніх, а не вигаданих колізій чи історій. Тому контакти з людьми, котрі згоджуються мати в мені сповідника, були для мене як хліб, намазаний маслом, змішаним із медом, — їли таку страву? Вона чудова, отож мій ніс миттю загострився, бо відчув, образно кажучи, запах крові своєї жертви. О, ми, писаки, в цьому безнадійні хижаки: висмоктуємо кров із тих необачних, що потрапляють у наші пазурі, а взявши скільки треба, своїх жертв легковажно забуваємо. А коли б були не письменниками, а лише списувателями, тобто протоколістами, це ще півбіди. Біда для наших жертв — у тому, що підганяємо почуті історії під власну фантазійну настанову: щось перекручуємо, щось додаємо, щось опускаємо — одне слово, мнемо ту історію, як гончар глину. Тим-то виходить щось наближене до справжнього, естетично переквецяне й перемнуте — ось чому наші жертви, котрі шукали в нас сповідників, згодом тяжко на нас ображаються, в мене принаймні було таке не раз. І лише один тут став винятком: це доброї пам’яті мій приятель Микола Лико, який через стоїчність до моїх брехень, що їх прикладав до розказаних ним історій, мене не лаяв, не ганив і не ображався. Можливо, тому й став моїм єдиним другом.



предыдущая глава | Фрагменти із сувою мойр. Частина 3. Милий кохання тягар | cледующая глава