home | login | register | DMCA | contacts | help |      
mobile | donate | ВЕСЕЛКА

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add
fantasy
space fantasy
fantasy is horrors
heroic
prose
  military
  child
  russian
detective
  action
  child
  ironical
  historical
  political
western
adventure
adventure (child)
child's stories
love
religion
antique
Scientific literature
biography
business
home pets
animals
art
history
computers
linguistics
mathematics
religion
home_garden
sport
technique
publicism
philosophy
chemistry
close

реклама - advertisement





11


Історія виявилась і тривіяльна, і страшна. Ж. Смикальська, до речі, — це характерне прізвище належало її матері, а не батькові, бо той виявився домашнім деспотом, у якого, правда, напади деспотизму траплялися не завжди, а спалахами, від чого ні дочці, ні матері не було легше. Здається, в ньому жив комплекс неповноцінності, через що виріс самозакоханий, великого значення надавав одягачкам і щодня носив костюма з білою сорочкою під крават, а туфлі мали бути без жодної пилиночки й лискотіти. Звісно, цього досягав не власного працею, а жінчиною, а коли вона в чомусь не вправлялася, лупив її, перетворивши в безсловесну, зі зламаною волею, тварину, що лякалася й того, чого не було. Звісно, подобала вона не на козу, а радше на загнану псицю. Коли ж завагітніла, то чоловік попри всю свою ослячу велич суворо наказав жінці народити хлопця, бо такі фанфарони, як він, дівок не зачинають. А що в кожній жінці завжди можуть вирости «грона гніву» (так звався один із романів Стейнбека), то Смикальська-старша, не бунтуючи, збунтувалася, відтак підсунула своєму мастодонтові не так свиню, як поросятко в образі мацюпенької дівчинки, чим глибоко поранила неповноцінно закомплексоване єство свого чепуруна. Тож він рішуче не захотів записувати маля на своє прізвище, хоч по батькові називатися своїм ім’ям дозволив, адже не байстрючок оця мала істота! Відтоді й почав ставитися до малої із зневагою, тим більше, що вона дістала анімалістичний відповідник не у свині чи у псиці, а в козі. І оце сидить переді мною в усій своїй простоглядності, з наповненими риб’ячим холодцем мисочками очей і з вельми звуженими вустами, бо тільки вельми звужені губи могли оповісти таку історію.

Отак вони й жили, обидві окричані, гнані й биті, від чого Смикальська-старша цілком утратила спротив, зате не втратила його дочка, яка ненавиділа свого батечка, може, не більше, як він її, а може, й більше. Принаймні потайки й часто майстерно йому капостила, хоч за ці капості попадало не тільки їй, а й матері. Наприклад, тихцем клала у страву ложку солі, або вимазувала в лайно підошви батькових черевиків, або ставила на його бездоганні штани жирові плями тощо, від чого батечко перетворювавсь у буй-тура, від якого мати прудко тікала, а часом тікали обидві — мати й дочка. І такі втечі перетворилися для неї, Комп’ютерної Діви, у своєрідну ескапічну хворобу, тож сягнувши дванадцяти років, почала тікати до материних родичів, оповідаючи не без фантастичних привнесень страшні сімейні історії про свого зачинача, в яких химерно змішувалася (як, зрештою, і в мене, у творах) правда з неправдою, навіть сама не знала, чого бувало більше.

А було точнісінько так, як описано в казках, коли дівчина тікає від Змія, а той її наздоганяє. Як була меншою, батько, виловивши своє поріддя, волочив його додому, де не тільки давав доброї хлости, а не раз прив’язував на налигача, відтак цілком перетворювалася на козу, адже кіз прийнято прив’язувати, інакше залюбки зійдуть із очей і рушать туди — не знати куди, похитуючи рогатою головонькою, а ще й подзвонюючи прив’язаним до шиї дзвіночком.

І саме тоді вона, Ж. Смикальська, зважилася на відчайдушного вчинка: втекла не до материних родичів (від тих батько її безперебійно, їм-таки на втіху, відбирав), а до рідної бабуні, яка жила в тому-таки приміському селі, де Ж. Смикальська й народилася, але не по матері, а по батькові, тобто до рідної матінки власного батька. Це було придумано вдатно, тож коли розповідала, що чворить із ними її синок, прикрасила розповідь з не меншим старанням, ніж це чиню я, фаховий письменник. Від того бабуня переповнилася праведним і нещадимим гнівом, тож коли Змій примчав до її, а колись і його, хати (вони-бо жили в хаті Смикальської-старшої, отже, батечко став тут у прийми), щоб укотре схопити втікачку, то на порозі, ніби Зевс-громовержець із блискавкою в руці (а власне, з качалкою), войовниче постала бабуня й почала дубасити власного синка так управно й моторно, що той, до кінця не втративши звичного сільського сентименту до матері, кинувся навтьоки, тим більше, що та порушила його бездоганну уніформу, а це для нього було справжньою катастрофою — більшою, ніж те, що його віддубасила качалкою рідна матінка (до цього він, принаймні свого часу, звик). При тій баталії майбутня Комп’ютерна Діва визирала у двері, не дуже виказно сукала батькові дулі й немало тішилася з такого змагання богів (згадаймо античний міт про те, як боги билися з титанами), а ще й похихикувала, але так тихенько, щоб ані боги, ані титани в палі битви того її єхидства не завважили, а наостанок не змогла втриматися, щоб не показати войовникам гостренького язичка.

Прогнавши ж Змія, бабуня рішуче повернулася до внучки і, тримаючи на обличчі героїчне збудження, сказала категорично:

— Все! Більше з тебе, серденятко, знущатися не буде! Житимеш у мене!

І вона, Ж. Смикальська, хоч за нормальних обставин мала називатися Жанною Телькою, кинулася до своєї спасительки, яка також мала прізвище Телька, і вони, обійнявшись, заридали, оплакуючи жорстоку непостійність цього мінливого світу й варварство чоловічого роду. Відтоді дівчинка й оселилася в хатці на курячій ніжці, — а на курячій тому, бо про бабуню подейкували: потай відьмує, що було, як категорично заявила Комп’ютерна Діва, цілковита неправда, бо прожила в тій хатині до закінчення школи й нічого відьомського в бабуні Тельки (так її й називала) не помітила, а значно пізніше, коли приїхала до бабуні перед її смертю, то запитала у своєї щирої виховательки, чому люди на неї таке брешуть.

— Це я сама пустила, — спокійно сказала бабуня. — Треба, внучко, щоб люди тебе трохи остерігалися! Інакше на голову нагадять…

Можна було б гадати, що батечко після того ганебного побиття заспокоїться, але того не сталося, бо він із дочкою надто вже закіпилися одне супроти одного. Тим-то батько почав вистежувати доню, коли та йшла у школу, уподібнившись цього разу не до Змія, а до Пана Коцького, який чинив: трах-цок у лобок, за хвіст і в торбину, тож якось ледве своє чадо не злапав, але при обороні воно так укусило його за пальця, що батечко потім довго ходив із зав’язаною рукою, — рана його ніяк не хотіла загоюватися.

— Воно ж трутне, те зінське щеня! — казав приятелям під чаркою.

Під цю мить Ж. Смикальська замовкла й сиділа супроти мене невимовно печальна, дивлячись напіврозталим риб’ячим холодцем зі своїх мисочок, а що той трохи розтав, то дві темні сльозинки скотилися на її сірі щоки, проклавши по темній борозенці.

Після цієї, того разу меншої, битви, батько несподівано притих і перестав переслідувати дочку, але не тому, що в нього зникла до неї ураза, яка виклик'aла злість, а з причини глибшої: в його «дурній макітрі з перекрученим мозком» (навмисне взяв цього пасажа в лапки, бо це визначення не моє, а Комп’ютерної Діви) постав новий план, який батечка неймовірно захопив: вирішив, хай і позірно, відректися від дочки, а натомість узявся до «продуктивної діяльності», тобто знову почав уливати свої частки в засмучене лоно своєї жінки, перед тим наказавши, а після вливання щоразу повторюючи, щоб вона не «валяла дурня», а зачала таки сина. А коли буде не так, пригрозив їй цей варвар, то перетворить їй дні на ночі, а ночі темними так і залишаться. А що Смикальська-старша змогла збагнути, бо мала практику, — це не порожні нахвалки і не пострашки, — то щоб не призводити свого судженого до сказу, вже ніколи не клала власних трусиків під подушку на час акту й не уявляла майбутньої дитини дівчинкою, а тільки хлопцем, та й у своїй одежі не вживала рожевих барв, а тільки сині чи голубі, — одне слово, вони нарешті виявилися однодушні, і коли з’явилася на світ дитина, то це й справді був хлопчик. Од тієї радості й «ослиної гордості» татусь аж заплакав; плакала з цієї нагоди й мати, але з іншої причини: в далеких закамарках свідомості хотіла таки дівчинки, ну, хоч би на зло своєму мучителеві, а зло вона до нього тримала завжди, хоча зовні того не виказувала.

Отак і сталося, що батечко на якийсь час майже цілком забув про дочку і та навіть перестала боятися здибуватись із ним на вулиці, а коли це траплялося, то її народжувач (чи, певніше, зачинач) чорнів на лиці й випльовував під ноги також чорну слину, щось невиразно бурмочучи, але дочка знала (небагато треба, щоб здогадатися), що він шипить за інерцією, адже в нього вогонь супроти неї не догорів, а лише притлумився. Ясна річ, що бабуні, тобто своїй матері, він не давав на утримання Жанни ані копійки, тож жили вони надто вбого, хіба часом прибіжить захекана матір (як виїздив чи йшов батечко із села), приносячи щось їстівного чи трошки з запасів, ще й уживаючи крайніх заходів, аби того ніхто не побачив і не виказав, бо коли таке раз трапилося, він, варвар, тяжко її побив, аж злягла, — звісно, на радість того чи тої, котрий (котра) такого виказа вчинив (учинила), адже злостивих людей у світі не убуває.

Але одного не міг забрати батько від зненавидженої дитини: вона не успадкувала від нього його безпросвітньої глупоти, а ходила в школі у відмінницях, що й допомогло їй згодом без проблем вступити до інституту, а ще згодом, коли з’явилися комп’ютери, опанувати таку складну трахомудрію, тим-то й сягла висот Комп’ютерної Діви, тобто того стану, в якому й судилося нам із Миколою Ликом її застати.

Свого ж сина батечко незмірно любив, отож коли той підріс, то став татовим хвостиком: куди йшов батько, туди котився й цей клубочок; навіть коли хлопцевий сотворитель пив у компанії таких чи гірших за нього (він сам уважав інших далеко гіршими за себе), то малий залазив під стіл і влаштовував собі відомі ігри, які йому ніколи не набридали, наприклад роззував п’яниць, охайно складаючи рядочком їхню брудну взувачку (чиста залишалася лише батькова, яку люблячий син ставив окремо, а ще й пробував начищати рукавом сорочки). Часом цей капосник приносив ножиці і, висолопивши від старання язика, вирізав паси в штанях пияків, але це чинив завбачно, тобто лише тоді, коли ті добре впивалися. Такі синові подвиги викликали в батечка захват, і це тим більше, що пасів із батькових штанів хлопчик ніколи не вирізував, що його також розчулювало, і він не дозволяв своїм камратам ображати за це власне пуцьвірінятко, а що за фахом був кравцем, безплатно ті штани лагодив…

Комп’ютерна Діва знову замовкла, зворушена спогадами, а побачивши на столі недоїдений голландський сир і овочевий салат, поклала того і того собі на тарілку й стала меланхолійно наминати; я навіть почав побоюватися, щоб у неї, з її мікропорціями, не стався заворот кишок. А що каву було випито, запропонував зварити ще, на що вона милостиво кивнула, недбало додавши, що до кави можна влити коньяку — звісно, якщо той у мене є. Коньяк я мав, але зумисне не ставив, адже наша зустріч — не бенкет, а офіційна розмова, а інтимізувати її не хотілося. Отож пішов на кухню, а коли повернувся з наповненими філіжанками, стіл від їстівного був цілковито звільнений, зникли й сухарики з лущеними волоськими горіхами, а Комп’ютерна Діва виструнчено сиділа на стільці й замріяно дивилася в незашторене вікно, за яким стояло горіхове дерево, а на ньому пострибувала з гілки на гілку натуральна білка.

— В мене є ще шпроти, — сказала винувато, бо й справді не мав більше готової їжі. Правда, був ще власноручно зварений борщ, але на початку розмови Ж. Смикальська рішуче заявила, що перших страв категорично не вживає. Що ж до шпротів, то поцікавилася: чи ті, часом, не золотисті? Я знову пішов на кухню, шпроти виявилися не золотисті, відтак навідріз від них відмовилася.

— Їм тільки золотисті. А взагалі шпроти, кажуть, шкідливі.

Отже, попри все, моя гостя виявилася ще й химерувата. Тим часом сиділа, елегантно тримаючи філіжанку з відігнутим скрученим пальчиком, а з її очей лився меланхолійний потік фіолетового світла.

— І вже вас батько не переслідував? — спитав обережно, беручись і собі до кави, здобреної коньяком.

— Коли б так, чого б опинилася в Миколи? — трохи зарізко сказала. Але сказано було логічно, а я, треба признатися, заслухавшись її історії, менше почав вистежувати логічні зв’язки.

Комп’ютерна Діва спершу також гадала, що, виїхавши до Києва, цілком позбудеться такої своєрідної батьківської опіки чи любові, але тим позбулася твердої, рішучої і кругової оборони, що її самовіддано тримала бабуня Телька. Відтак у місті знову стала беззахисна, і це миттю почав використовувати батечко. Годі сказати, що чинив це систематично, а тільки тоді, коли, як відверто висловилася Ж. Смикальська, «сеча вдаряла йому в голову», тож на нього й нападав сказ і це, сама не розуміє чому, пов’язувалося передусім із нею чи б то з їхніми незвичайними стосунками.

Спершу жила в студентському гуртожитку, куди батечко зумів напитати дорогу, увірвався туди, хоча ніби й п’яний не був, притому саме тоді, коли щойно повернулася. І на неймовірне здивування товаришок по кімнаті почав кричати, що вона, дочка його, повійниця і злодійка, обікрала його й думала, що він її не викриє і що сховається в цій «общазі», але він не такий, він її і під землею знайде. Отож і почав із дикими рявкотами верещати, щоб вона повернула вкрадені гроші, інакше заявить у міліцію. Вона кинулась із кімнати, а він погнався слідом, ганяв її всіма коридорами та сходами, аж доки здогадалася зачинитись у жіночому туалеті. Він погримав у двері, покричав, а тоді й пішов, розсипаючи добірні щодо неї матюки.

І диво було в тому, що в нього хтось справді вкрав гроші: чи його компани, чи Смикальська-старша, якій перестав видавати кошти на утримання родини, але забезпечення вимагав, як і перше. Це Жанні оповіла бабуня Телька, до якої дівчина не переставала навідуватися. І сталося те, тобто крадіж грошей, після чергового такого її візиту.

Наслідок скандалу був сумний: товаришки по кімнаті навідруб відмовилися із злодійкою жити, ще й виказували, що і в них дещо попропадало; відтак її з гуртожитку попросту вигнали, правда, дозволивши пожити, поки знайде собі помешкання. Відтоді й почала тинятися по кутках, принагідно, там чи там, щось підробляючи. А батечко, знайшовши чудову приключку для відновлення війни з дочкою, її переслідувати не припиняв і чинив те з диявольською винахідливістю, тобто завжди знаходив її нове пристановище, лякав хазяїв, виказуючи, що вони тримають злодійку, а від неї репетливо вимагав повернути оті вкрадені гроші. Правда, такі наскоки чинив із більшими й меншими проміжками, часом забуваючи про неї, перерви траплялися і продовж півроку — тільки тоді мала можливість заспокоїтися. Вже навіть прагла переговорити з ним по-серйозному, тобто заявити, що грошей його не брала, а щоб він дав їй спокій, хотіла зобов’язатися ті гроші йому дати, хай тільки назве суму, — це вже було тоді, коли навчання закінчила й улаштувалася на роботу з більш-менш нормальною зарплатнею. Але під час її сходження з Миколою Ликом той відрадив її таке чинити, бо це дасть можливість батечкові її шантажувати, тобто постійно витягати в неї гроші.

— А що, приходив зі скандалом і до Миколи? — спитав я.

— Так, тоді, коли я в нього оселилася, — сказала Комп’ютерна Діва. — Але той знав, що це за птиця, і до квартири не пустив, ще й пригрозив, що викличе міліцію. А батько, треба сказати, боягуз, навіть коли казиться, — відтоді й не з’являвся.

— А коли були заміжня, теж учиняв скандали?

— О ні, я ж сказала — боягуз. Боявся, що чоловік поб’є його, хоч Велимир нікого в своєму житті не бив. Але тут інакше. Мій батечко — чортяка і нюхом відчув, що Вельчик таке ж стерво, як і він. Отож допікатиме мені й без нього, й за нього. Так воно й було.

Вона замовкла, стоїчно стисла губки, і в її мисочках накруто застиг риб’ячий холодець.

— Що ж! — сказав я не без іронії. — Чоловіки вам траплялися такі, що могли б стати амазонкою в бойових загонах феміністок.

— Й сама таке думала, — без гумору відказала Ж. Смикальська. — І, може б, коли не зустріла Миколу й вас, справді стала б феміністкою.

Міг у це повірити, заперечивши хіба її комплімент щодо себе, а холодець у її мисочках став ніби густіший, хоч і без того виглядав цілком задубілий.

— Щодо Миколи не заперечую, він був шляхетна людина. Але що знаєте про мене?

— Все, — категорично сказала Ж. Смикальська. — Ви ж були його найближчим другом.

Це мене заскочило: виходить, мій приятель розповідав їй про мене і, очевидно, з перебільшеним позитивом.

Не сховаю, співрозмовниця нав’язала не одного вузлика на ниточку своєї сповіді, розплутати яких не міг, поки супроти мене стримить ця химерна істота й паралізує моє мислення чи надто лагідним, чи холодним, з риб’ячого холодцю, поглядом, увіч магнетизуючи. Звісно, я на ті штучки намагався не реагувати, а нав’язані вузлики розплутаю пізніше, коли залишуся сам. Тому перевів розмову на більш практичне:

— Отже, коли прийшли, щоб віддати ключі, то знайшли нове помешкання?

— Нічого не знайшла, — трохи сердито буркнула Ж. Смикальська. — Просто хотіла б там ще пожити, поки щось підшукаю. Але дозвола на те маєте дати ви.

— А як там житимете, повернувши ключі? — невблаганно спитав я.

Комп’ютерна Діва знітилася, і її мале личко вкрилося густою барвою, тобто збагнула, що легенько з неї кепкую. Але до гумору під цей час здатна не була, адже мала признатися, що ключі вжито не для того, щоб щось для себе зачинити, а відчинити.

Отже, мав видати вердикта. Але не був би я інформаційною письменницькою п’явкою, щоб не витягти від неї ще чогось конкретного.

— Одначе не розумію, — сказав, пильно на неї дивлячись. — Ви близько зійшлися з Миколою, він вам протегував, але чому залишив квартиру мені? Щодо бібліотеки, то це було б зрозуміло, бо може стати в пригоді більше мені, як вам…

Пауза зависла трохи гнітюча. Ж. Смикальська сиділа навпроти мене, трохи надувшись, і кидала загадкові погляди-блискоти, ніби щось дооповідала чи розв’язувала нею-таки нав’язані вузлики. І, здається, трохи гнівалася, що я, маючи бути розумною людиною, таких простих речей не розумів. Але річ у тім, що я цього й досі не допетрав. Зрештою, почув те, що провокував, бо мовила коротко й без вихилясів, водночас чітко й недвозначно:

— Ми з ним аж такі близькі не були.



предыдущая глава | Фрагменти із сувою мойр. Частина 3. Милий кохання тягар | cледующая глава