home | login | register | DMCA | contacts | help |      
mobile | donate | ВЕСЕЛКА

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add
fantasy
space fantasy
fantasy is horrors
heroic
prose
  military
  child
  russian
detective
  action
  child
  ironical
  historical
  political
western
adventure
adventure (child)
child's stories
love
religion
antique
Scientific literature
biography
business
home pets
animals
art
history
computers
linguistics
mathematics
religion
home_garden
sport
technique
publicism
philosophy
chemistry
close

реклама - advertisement





13


Комп’ютерна Діва зателефонувала рівно через тиждень, тобто у вихідний, адже в будні працювала, однак не з міста, як їй наказував, щоб могти визначити зручний для мене час зустрічі, а вже приїхавши сюди, отже, покористувалася з телефону-автомата, який висів при в’їзді до поселення неподалік від автобусної зупинки, а це значить, що й цього разу обійшлася легковажно.

— Чому не потелефонували з міста? — зимно спитав я.

— Ми ж уже домовились про зустріч, — промекав лагідний голосок.

Звісно, жодної домови не було, але з такого її поводження можна зробити висновка, що Ж. Смикальська істота все-таки свавільна.

Я так і сказав, не дорікаючи; правда, додав, що саме тепер я зайнятий і загалом звик зустрічатись із гістьми в пригідний мені й домовлений час.

— Коли турбуєтеся про пригощення, — наївно продзвенів голосок, — то не страшно. Я все з собою взяла!

— Сухарики й горішки? — не втримався від іронії.

— Ні, цього разу бутерброди з підсмаженим буряком, — урочисто звідомила Ж. Смикальська, ніби приперла мені принаймні окосту шинки.

Я ж часом бував по-дитячому впертий і знову послався на свою виняткову зайнятість.

— Ну, будь ласка! — проячало мекання. — Я ж так далеко їхала!

Зробив так звану педагогічну паузу, а після ще кількаразового ячання неохоче погодився, однак на короткий час.

— А в луги підемо? — спитала хитренько. — Захопила свого найбільшого й найкращого фотоапарата. Ну, будь ласка! Я ж так мріяла, що подамося в луги.

І я здався — звісно, витримуючи при цьому достоїнство, тобто поставив тверду умову, щоб більше таких несподіваних приїздів не було, інакше замкну перед нею ворота.

— Добре! — зітхнула вона. — Ви такий строгий! Микола такий строгий не був.

Чи ж насправді я строгий? Навряд! Але змушений розіграти цю інтермедію із самозастороги — не міг не подумати: ця істота, як Микола Лико княжої крові, була спадкоємцем чи предком отієї Кози-дерези з відомої казки, відомої кожній українській дитині, адже, вигнана з попереднього місця пробуття, шукала, образно кажучи, «Зайчикової хатки» і цю хатку без великих зусиль віднайшла в мого приятеля, вигнавши його геть, тобто виселивши в потойбічний світ. Отже, коли вживати анімалістичних категорій, Зайчиком був він, мій бідний приятель. У казці, правда, Зайчик не вмирає, а, розсипаючи рясні сльози, просить допомоги у Ведмедя, Вовка, Лисиці і, нарешті, в Рака, який і доконав Козу. А коли б вона просто із Зайчикової хатки втекла, то мала б існувати третя частина її пригод, тобто здобуття нової хатки з відселенням нового господаря «туди — не знати куди». Але в народних варіянтах казка завершується на змаганні з Раком, який Козу таки прогнав чи подолав; зрештою, ще ніхто з живих цієї болячки не переміг. Я ж був покликаний Зайчиком, тобто Миколою Ликом, на допомогу, отже, мав бути до Кози строгий, як ними були Ведмідь, Вовк і Лисиця, — удамося до композиційної вільності і сконтамінуємо цих персон в одну — у постать не вельми успішного писаки, щиродушно відданого цьому мистецтву, власне, у мою незавидну і значно подолану часом істоту.

Отаке думав, надчікуючи нежданої гості, а тим часом готувався до відвідання уявного театру: одяг смокінга, білу накрохмалену сорочку, відповідного кравата, лискучі штиблети, а на довершення вдяг циліндра і, підмастивши якимсь товщем вуса, хвацько загорнув угору гострі кінчики. Зрештою, не про зальотницькі експерименти гадав, а про загартування захисних рефлексів.

Вона ж упливла у мій дім із неперевершеною грацією, як пава, цвітучи маленькою вишуканою всмішкою. Її назагал обскубане волосся вклалось у подіб’я капелюшка, що їх носили жінки 20-х років XX століття, тобто пригнаного до голови, — до речі, спершу я подумав, що це й справді капелюшок. Повіки притрушено сріблястим пилком, брівки — ідеально правильні, отже, підскубані, а очі замість звичного риб’ячого холодцю вигравали медовими полисками; сірі ж щоки видимо, але в міру, припудрені. На ній були кохтина в смужечку, яка анітрохи не віддималася персами, бо їх, здавалося, в цієї істоти не існувало, стан видовжений, воїстину козиний, клуби прикривала чорна спідничка, завдовжки в мою долоню, з-під неї витікали чорні-таки колготки, що не сягали кісточок, відтак вияснювалися голі кінцівки, всунуті в якусь блискучу подобизну туфель.

Читач, прочитавши цього пасажа й запаморочений моїми стилістичними вигинасами, може подумати, що так само, як моя одежа (смокінг, циліндр та інша трахомудрія), вбрання моєї гості також було умовне, придумане для уявного театру, але нічого схожого — описав її костюм з усією етнографічною докладністю.

— Хочете йти в такій одежі в луги? — з жахом спитав я. — Але ж від неї там залишиться ошмаття!

— Гадаєте? — здивовано звела ідеально рівні брівки Ж. Смикальська.

— Переконаний, — відповів я. — Туди треба одежі простішої й міцнішої.

— Тоді дайте в щось переодягтись, — незворушно мекнула.

— Але не маю жіночої одежі! — майже вигукнув я.

— Дайте чоловічої, я не погребую, — тим-таки незворушним голосом проячала Коза, і в її очах з’явилося трохи й риб’ячого холодцю.

Забув сказати: через плече в неї висіла сумочка, очевидно, з найбільшим її фотоапаратом, і в ту сумочку вмістився й малесенький пакунок — з його розмірів визначив, що там був бутерброд із засмаженою смужкою буряку.

Комп’ютерна Діва процокотіла подіб’ям туфель до столу у вітальні й з урочистою піднесеністю поклала згортка на церату.

— Спершу поговоримо й поїмо, — сказала з нотками, які не терплять заперечення. — А тоді подамося в луги.

І вона захоплено потерла долоню об долоню.

Що мав чинити в цій ситуації? Звісно, почав зносити запаси свого холодильника, які, з певною мірою наближеності, пасували до вегетаріянського кодексу її головного звиху.

Вважаю, що ота дбала винарядженість гості не могла бути випадкова — увіч хотіла справити на мене враження. І це на мене, літнього, ба вже старого самотника, який давно не зваблювався такими штучками. Правда, могла чинити це й неусвідомлено, машинально, адже номінально я ще належав до чоловічого племені, принаймні за зовнішніми ознаками.

Отож дав їй можливість посмакувати смаженими карасями в сметані, маючи задоволення спостерігати, з якою недбалою делікатністю виймає, власне витягує, пальчиками кісточки. Принагідно Ж. Смикальська поважно заявила, що раніше, зомбована колишнім чоловіком, вона мусила бути вегетаріянкою викінченою, але згодом, на зло йому, знову почала їсти рибу.

— І не каюся, — сказала, ставлячи супроти мене мисочки з риб’ячим холодцем; очевидно, вони й з’явились у неї після того бунту проти Велимира Прутнюка, тобто коли знову почала їсти рибу. При цьому не забула розгорнути принесеного бутерброда, розділила дольки: одну поклала біля себе, а другу підсунула мені — буряк був із жовтою поливою, очевидно, змащений майонезом.

— Обдумав вашу пропозицію, — сказав я, уклинившись у паузу. — І дещо хотів би розпитатися. Скільки часу ви прожили в Миколи?

— Хм, хм! Я якось не рахую часу… Ну, десь близько півроку.

— А точно не пам’ятаєте?

— Я нічого точно не пам’ятаю, — впевнено сказала Ж. Смикальська. — А це має значення?

— Ні! Але я людина, яка все точно пам’ятає!

Комп’ютерна Діва засміялася; очевидно, саме так і мають сміятися кози: якийсь хлипіт із мекотливими нотками. Подумки ж відзначив: так воно і є — ми відчужилися з Миколою Ликом десь за півроку. Тоді не надав тому ваги, бо перебував у творчому утоненні, а тепер пошкодував: коли б Микола не сховався в ту любовну мушлю, міг би жити й досі.

— Чому сказали, що, двічі сходячись із Миколою, близькі з ним не були?

— Сказала не так, — поправила Комп’ютерна Діва, яка нібито мала погану пам’ять. — Ми з ним аж такі близькі не були, щоб він мені залишив квартиру й усе в ній.

Відповідь напрочуд точна, тут хвостів начебто не накручено.

— Розкажіть, як він помер. При вас?

— Ні! — чітко відказала Ж. Смикальська. — Помер під час операції в лікарні, я тоді була на роботі.

— Але склав дарчу й посвідчив її у нотаріуса. Сам це вчинив — чи ви допомагали?

— Сам. Я про це нічого не знала, — відповіла.

— І не знали навіть, що така дарча є?

— Сказав про неї, коли завезла його до лікарні.

— Можете пригадати, як саме це сказав?

— Приблизно. Що, мовляв, передбачав, щ'o з ним станеться, отож і склав дарчу. Назвав і ваше ім’я. Я нічого в нього не вимагала.

— Як почувався перед тим, коли це сталося?

— Часом краще, часом гірше, — сказала Ж. Смикальська.

— Вибачте, але цього другого разу… Ви з ним…

— Ні, — категорично відрізала Комп’ютерна Діва. — Попередив, що приймає до себе тільки як квартирантку. Сказав, що маю його зрозуміти… Я й зрозуміла…

— А де ви спали, коли там одне ліжко?

— На кухні. На матраці. Там, де застали мене ви.

— Застав не на матраці, а на якомусь килимку.

— Бо матрац ховавсь у ліжко. А на ньому спали ви.

Я здивувався з її логічних і напрочуд вичерпних відповідей. Випадало, що говорила правду, і я тій правді повірив. Коли ж її відповіді брати за правдиві, належить визнати, що Микола свою колишню коханку просто по-людському пожалів, а може, трохи продовжував її любити, однак не без тями. Зрештою, мав підстави до остережності. Більше того, коли й це признати за слушне, мої логічні побудови, викладені вище, більш-менш вірогідні також.

— А чого не хотіли оце зараз мене прийняти? — спитала й від себе, поставивши вже не риб’ячі, а трохи хитренькі, не без кокетства, очка.

— Поясню, — сказав просто. — І хочу, щоб запам’ятали, бо йдеться про речі для мене принципові. Цей дімець — місце праці, а праця для мене — понад усе, через що гостей тут не приймаю й не приймав, окрім Миколи, та й то за точною й визначеною домовленістю. Багато людей тримають такі літняки для городів та розваг. Мені ж городи й розваги ні до чого, бо я не з тих, хто шукає, як згайнувати час.

— Але ж ми мали поговорити про нашу справу, — поставила очка Комп’ютерна Діва. — І взагалі —мені з вами цікаво…

Ледве не бовкнув: «Але не мені з вами!» — але стримався, бо це б вийшло нечемно, а грубості намагаюся уникати.

— То що вирішили в нашій справі? — спитала вже по-діловому Ж. Смикальська.

Зробив паузу, відтак узяв її мікробутерброда (власне, видану мені частку) й обдивився звідусіль. Виявилося, що тоненька нарізка печеного буряку лежала на жировій, але дуже тоненькій (ледве заповнювала дірочки) стяжці, очевидно, з натурального масла, якщо таке в природі ще є, бо сурогатів моя гостя категорично не вживала; грубизною ця стяжка була не товща від цигаркового паперу. Очевидно, буряк був ще поперчений, бо в роті защеміло, а назагал смак мені сподобався, про що й сказав, від чого Комп’ютерна Діва зацвіла, ніби я освідчився їй у коханні, а 'oчка висипали кілька жовтавих іскор.

— Бачите, не все роблю погано! — гордо повіла й піддерла носика. — Принесу вам наступного разу щось іще.

Блимнув на співрозмовницю, бо останнє речення мені не сподобалося. По-перше, воно передбачало, що дав їй ствердну відповідь, а жодної відповіді ще не давав. По-друге, моя тирада, що не приймаю гостей, здається, пролетіла повз неї, як пташка, яка кудись поспішає, а точніше, від когось утікає — тоді годі пташку й розрізнити. Відтак вона — не пташка, а Діва — знамірилася приїжджати до мене ще — такого мені бракувало!

— Обдумав ситуацію й прийшов до такого, — тоном, що подобав на сухарики Ж. Смикальської: з перчиком і без жодного товщу, але старанно висушені, — сказав я. — Вважаю і певний, що зі мною згодитеся: останню волю мого і вашого приятеля ми зобов’язані виконати точно й безвідмовно. Згодні?

Кивнула голівкою, і мисочки із застиглим риб’ячим холодцем миттю стужавіли.

— Скажіть це вголос і так, як я!

— Згодна, що останню волю мого й вашого приятеля ми зобов’язані виконати точно й безвідмовно.

— Отже, поки що залишаєтеся жити в його квартирі; доки владнаються формальності, мине час. Тоді складемо нову домовленість і далі складатимемо на певний термін.

Комп’ютерна Діва повелася при цьому по-дитячому: підскочила задничкою на стільці і змахнула п’ястями, ніби хотіла злетіти, — звісно, нікуди летіти не збираючись.

— Це перше, — тим-таки сухарним голосом сказав я. — Комунальні платежі платитимете як належить і впору. Коли ж зволікатимете, наша угода має скінчитися і ви з Миколиної квартири виберетеся. Звісно, не викидатиму вас на вулицю, а визначимо два-три тижні, щоб відшукали собі помешкання. Згодні?

— Так. Тільки не два, а три тижні, — все-таки не втерпіла, щоб поторгуватися, Ж. Смикальська.

— Третє, — сказав. — Гроші за оренду даватимете мені, а я їх складатиму в окремого конверта. Їх уживатимемо на поточні й аварійні ремонти. Коли ж щось залишиться, буде вам на випадок виселення, як кошти на переїзд. Чи згодні з цим?

— Але ж не матимете з квартири собі жодної користі? — здивовано протягла Комп’ютерна Діва. — Хіба ж так можна?

— Очевидно, можна, — сказав якнайсухішим голосом. — Не шукаю собі користі, а, як людина честі, хочу виконати заповіта свого найближчого приятеля. Оце і є мій головний інтерес.

На те Комп’ютерна Діва висипала в мій бік з мисочок по зграйці жовтавих іскор.

— Ви дивовижний! — вигукнула, мені здалося, навіть патетично.

— Не дивовижний, — сказав спокійно, — а порядний. Чи тепер такі перевелися?

— Принаймні в моєму поколінні — так! — мовила щиро.

— Стривайте! — мій голос знову став подобати на її сухарики. — Я визначив тимчасово відступлені вам права на Миколину квартиру. Але не сказав про заборони.

— По-моєму, заборон поклалося досить! — потисла утлими плечиками Комп’ютерна Діва.

Але я на цього вихита не зважив; зрештою, не все ж мені говорити при цій домові — має й вона право на свої п’ять копійок.

— Перше: не вимагатимете прописки в цій квартирі. Друге! Не робитимете ремонтів та перебудов без мого дозволу та фінансування. Нічого не ламатимете й не нищитимете і не триматимете квартири в нехлюйстві — це третє. Четверте: друзів приймати можете, але не вчинятимете вакханалій. П’яте: не навдокучатимете сусідам ідіотською музикою чи ще чимось на кшталт цього. Не поселятимете в квартирі нікого стороннього. За порушення цих правил вимагатиму виселення. Чи важкі вам мої вимоги?

М’яко облила мене літеплом зі своїх мисочок, і жодної риби я в них не добачив.

— Та ні, все нормально! А коли б мене виселяли, а я не захотіла б? Дасте волю рукам?

Тоді я витяг із течки, що лежала на столі, листка.

— Усе тут записано, — мовив. — Прочитайте, підпишіться, а тоді присягнете на Біблії.

Вийняв і Біблію з течки. Вона дивилася на мене трохи зчудовано, очевидно, моя архаїчність її вразила.

— Так, присягнете на Біблії, що виконаєте все, про що домовилися, інакше хай покарає вас Бог. Тоді співчуття й жалю до вас не матиму. Чи згодні?

— Так! — урочисто сказала Комп’ютерна Діва, але в її очах заграли незнайомі досі бісики. — Ви строгий, — сказала м’яко. — Але й добрий. Коли б мені такого батька!

І послала мені повітряного поцілунка.



предыдущая глава | Фрагменти із сувою мойр. Частина 3. Милий кохання тягар | cледующая глава