home | login | register | DMCA | contacts | help |      
mobile | donate | ВЕСЕЛКА

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add
fantasy
space fantasy
fantasy is horrors
heroic
prose
  military
  child
  russian
detective
  action
  child
  ironical
  historical
  political
western
adventure
adventure (child)
child's stories
love
religion
antique
Scientific literature
biography
business
home pets
animals
art
history
computers
linguistics
mathematics
religion
home_garden
sport
technique
publicism
philosophy
chemistry
close

реклама - advertisement





14


Як бачить читач, під час цієї акції я був сухий, декларативний та серйозний, хоч вона не дуже, часом із незначними вигинасами. Але принаймні зробила урочисту фізію, коли клялася на Біблії, хоч часом поглядала, як псичка на господаря, адже добре знала, що сконтролювати ці зобов’язання мені буде навряд чи можливо (адже живу здебільшого за Києвом). Здається, саме таку думку передавала мені через хитринку в очах, цим, однак, не зловживаючи.

— А тепер можемо піти в луги? — спитала нетерпляче, ніби цей вихід був важливіший від усієї тієї формалістики.

Відшукав підхожу до таких блукань одежу, а сам пішов перевдягтися до робочої кімнати. Коли ж повернувся, виглядала в моїй одежі смішнувато, бо штани спадали і вона намагалася елегантно підтримувати їх пальчиками.

— Чудово! — сказав, подаючи паска. — Класичний образ пейзанки, що заблукала.

— Це ви про що? — спитала підперізуючись.

Виявилося, що підперезатись могла, але дірочку в паску треба було пробивати, що мусив був учинити, тим-то на її питання не відповів.

І ми пішли в луги. А тільки-но ступила на стежку, що текла в розлитому морі квітів, ніби забула про мене. На грудях висів фотоапарат, який вряди-годи прикладала до ока; здавалося, її цікавить усе: квіти і стебла трави з якоюсь комахою на ній, бджола чи джміль у квітці, хрущі, мухи, гусінь, пташка на гілці й у небі, кузьки різної конфігурації, що снували між стебел чи їх осідлували, і т. д., тобто пірнула в цей світ із таким захопленням та упоєнням, ніби той мікросвіт далеко більший від того, з якого сюди прийшла; отже, саме цей ставав для неї справжнім, де й вона складала натуральну частку.

Віяв сухий і теплий вітер, який котив по квітах і травах вигинисті хвилі, а я подумав: чого сам, дурний, так рідко сюди виходжу, щоб напитися свіжого, запахущого повітря, що наливає тіло своєрідною, трохи дзенькучою радістю? Зрештою, «дзенькуча радість» — то були розспіви цвіркунів, яких жадібно вишуковувало око моєї Кози, яку вивів на вигул. І це нагадало мені вигули зграї жінок, що його провадив колишній чоловік цієї істоти, яка оно мотається захоплено туди й сюди, пригинається, стає на коліна, прилягає, виставляючи задка в моїх штанях, чи й зовсім кладеться плазом і вибирає, вихоплює найцікавіші кадрики з того мікросвіту, який не кожному доступний, — чи ж я в цій ситуації уподібнююся до Велимира Прутнюка? Може, й так, самокритично подумав я, але принаймні в такому випадку вигул не виглядає гротесково, тобто карикатурно.

І тут побачив, що Коза з фотоапаратом, який бовтавсь у неї на дошці грудей (бо персів практично не мала), віддалившись од мене, раптом повернулася й помчала просто через трави й квіти, сяючи розжеврілим личком і палкими очима.

— Знаєте, що побачила? — сказала захекано, зупинившись од бігу, як кобилка. — Вужа, скрученого в спіраль!

І стільки було захоплення на її назагал маловиразному личку і в щасливо розширених очах, що я замилувався її безпосередністю. А ще подумав: тільки людина з непомерлими первнями дитячості здатна захоплено відкривати світ, а ті, хто це припинив, уподібнюються до висохлих дерев-корчів, що творять гротескові й цілком модерністичні скульптури, які завжди вражали своєю понурою мертвотою, залишаючись, проте, цілком і винятково пластичними. Таких дерев було в лугах десятки, на найвиразніші я вказав Козі з фотоапаратом, але, на диво, вони її ані трохи не зацікавили, адже не належали до живого світу, отож у них годі щось відкрити, хіба мертву подобизну, до якої моя душа могла бути ближча хоч би через поважний вік.

Зрештою, Кози з фотоапаратом біля мене вже не було, маячіла віддаля біля куща й по-хлоп’ячому махала мені рукою, щоб я підійшов, бо щось хотіла показати. Рушив туди й побачив: кущ був покритий зеленими лискучими хрущами, було їх там принаймні з двадцять, і зелені їхні панцири яскраво вилискували під сонцем.

— Таке колись бачили? — прошепотіла Ж. Смикальська (до речі, коли отак ганяла, її задок не переставав химерно й смішно посмикуватися).

— Так, — сказав. — Траплялося… Але чого ти говориш пошепки?

— Боюся їх злякати, — прошепотіла Комп’ютерна Діва.

Назвав її вперше на «ти», і відтоді в нас і повелося: вона до мене «викала», а я «тикав» — принаймні так натуральніше, адже була такої чудної породи, що боялася налякати хрущів, а на таке спроможні хіба Кози з фотоапаратом, байдуже, що такого виду зоологічні атласи не фіксують.

А над головою розгорталося широке небо з купчастими хмарами, ніби отара величезних овець. І ті вівці мирно випасалися на голубому полі, досхочу наїдаючись голубої трави. І від того ставали ще біліші. А вся гряда чи отара виміряла найдальші далі, звідки вона ніби й з’являлася. А з другого боку — не менш далекі далі, де вівці ховалися. Сонце ж часом западало в хмару-вівцю й прикрашало її осяйним ореолом, визначаючи за царицю. І та цариця напивалася з того сонця золотої води, але сама залишалася біла, адже біле — найчистіший колір цього світу. І те світло падало на крила перелітних птахів, тим-то віддавали сусальною позолотою. І за всім тим невпинно стежили пильні очі Кози з фотоапаратом, намагаючись нічого не проґавити, особливо найменшого.

Мені здалася ця хвилина містерійною. Ніби щось подіялось із моїми очима, як було вже кілька разів, відтак Коза з фотоапаратом знову перестала бути людиною, а таки натуральною тваринкою. І ми йшли через безконечного луга з безмежною кількістю квітів та стебел, я — дивний Пастух, а вона — дивна пасома, яка й справді могла насититися кількома листочками й напитися кількома краплями, що тут чи там блищали, ніби самоцвітне каміння. Але ніяк не міг насититися світом із його міріядами живих істот її фотоапарат. Бо теж ставав у цьому антуражі живою істотою, яка приймала їжу й питво в незвичайний спосіб — увічнюючи миті й 'oбрази, і цьому не було кінця.



предыдущая глава | Фрагменти із сувою мойр. Частина 3. Милий кохання тягар | cледующая глава