home | login | register | DMCA | contacts | help |      
mobile | donate | ВЕСЕЛКА

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add
fantasy
space fantasy
fantasy is horrors
heroic
prose
  military
  child
  russian
detective
  action
  child
  ironical
  historical
  political
western
adventure
adventure (child)
child's stories
love
religion
antique
Scientific literature
biography
business
home pets
animals
art
history
computers
linguistics
mathematics
religion
home_garden
sport
technique
publicism
philosophy
chemistry
close

реклама - advertisement



Фрагмент третій

Тринадцяте коліно (під небом танці)

Як уже звіщалося, ця драма мала закінчитись у тринадцятому коліні, як провістила новітня троянка, за пророчою лінією наступниця Кассандри (примітка М. Лика, професора історії: «У поетичній традиції XVI–XVIII століть троян ототожнювали з українцями»), а вона як вічиста пророкиня помилитися не могла. За моїми й професоровими підрахунками, про це вже був нагад, тринадцятим коліном печального рицаря князя Семена мав бути не хто, а таки він, мій приятель, чи хтось із теперішніх, знаних чи незнаних його родичів, але річ у тім, що Миколині батьки загинули в катастрофі, коли йому було лишень десять років, рідних сестер та братів не мав так само, як і його батько; виростила його тітка з материного роду, отже, не з Ликів, а що цей тринадцятий Лико став істориком за покликанням, сучасні родичі (є вони чи нема) його найменше цікавили. От коли б вони жили двісті чи більше (ліпше більше) років тому — він був спеціялістом з історії XVI–XVIII століть, тоді з усім запалом кинувся б на розшуки і, як засвідчили перші два фрагменти із сувою мойр, немало б розшукав. Але навіть події XIX століття виклик'aли в нього нехіть, не кажучи вже про сучасні.

Тож родичами-сучасниками з XIX століття ніколи не цікавився, хоч вони, принаймні перед ним, були в його гілці, адже ж він у нашому часі таки існував? Це в мого приятеля, як і в багатьох фахових істориків, професійний ґандж, і я на нього не налягав. Він же, увівши мене, автора, до таїн свого роду, був твердо переконаний, що на Т. Петровському писання потрібно завершити, адже такий ефектний для нього віднайшовся фінал! Я згодився: фінал Теодора й справді ефектний, але коли оповідь тут обірвемо, то спотворимо формулу Лесі Українки (до речі, її відшукав не я, а таки професор, який мав ту рідкісну вдачу, що, крім історії, цікавився ще й літературою, але дивився на неї утилітарно, як на пам’ятки історії), а в нашому епіграфі виразно йдеться (і це змушений був визнати професор) і виразно віститься: фатум утратить свою силу в тринадцятому коліні. Проти того він поставив свого аргумента: по-перше, у формулі не зазначено, що фатум сильний до тринадцятого, а не по тринадцяте коліно. Я ж збив його аргументом, що він точно не здолає визначити: чотирнадцяте він коліно, чи тринадцяте, чи п’ятнадцяте, адже докладного родового розпису Ликів і він не зробив, отже, тут буквалізм недоречний. Зрештою, примітив, що він крутить — здається, в його житті щось відбулося, тож я, як професійний вивідувач усіляких житейських історій, відчув, як то кажуть, «запах крові», а цей запах, як відомо, збуджує й приваблює акул, тоді вони стрімко мчать до віднайденої жертви, і милосердя від них у цьому разі не сподівайся.

Але професор М. Лико не вельми поспішав розкривати переді мною заковики своєї біографії, тим більше серця, отож я з акули перетворив себе на щуку, а та вміє непорушно завмирати між зілля, з яким цілком зливається своїми барвами, відтак не полошить дрібної риби, аж доки в ній, щуці, пролунає сигнал, що сподіваний момент надійшов. Відтак стрілою метається до визначеної жертви і блискавично її ковтає. Коли ж нема риби більшої, щука наковтується вже малечі. Окрім того, мене вабили й технічні, сказати б, резони: в попередніх оповідках ми виступали колегами-вивідувачами, він на науковому, а я на естетичному рівні, отже, обидва були щуками й жерли ту малечу, що набігала нам на писки. Коли ж пожерли все можливе, опинилися в тій калюжі, що натекла в хутірській хаті з Теодора Петровського (з киреї) після блукань ув описаних переяславських полях; відтак маємо зайнятися, кажучи не вельми м’яко, саможертвом, власне, знаміритись один супроти одного, але лико мав дерти все-таки я з професора, а не він з мене — так уже вирішили мойри, адже не про мій рід вони записували до свого сувою, власне, записувала тільки одна — Атропос.

Отож ужив до свого приятеля тактики малих наскоків, тобто партизанської, а партизани, як відомо, щось урвуть та й сховаються в лісі. Так і я: з одного боку, марудно скаржився, що не можу вивершити цього твору, бо кінець другої оповідки хоча й ефектний, але теми не вичерпує, відтак епіграфа із «Блакитної троянди» треба скорочувати чи змінювати, а це все одно, що відрізати людині руку чи ногу; отже, в цій історії напевне бракує якоїсь «блакитної троянди».

— Блакитна троянда, — немилосердно сказав на те професор, — це те, чого в житті нема. Отож вигадуй якусь небилицю та й край!

Але я хоч і не був професором історії, але здобув освіту цілком тотожну з тією, що її мав і він, отож потребував для своїх фантазій, кажучи неологізмом, «фактазій», інакше вся побудова, яку творив з допомогою професора, стане порожнім яйцем, тобто в ньому білок і жовток наявні, але бракує отого живчика, який з’являється в яйці після того, як курку належно осідлає і поскубе півень. Тільки в такому покладі, сказав я своєму приятелеві-професору, може вилупитися курча.

— Чого ти до мене пристав? — огризнувся невдоволений Микола Лико.

— Бачиш, — повів я розсудливо, — цей скрипт створено від взаємодії нас обох. А наприкінці ти мене хочеш зрадити.

— Як це зрадити? — зчудувався Микола.

— Бо покинув напризволяще. А приятелі так не чинять.

— Як же можу тобі допомогти?

— Подумай, — дипломатично сказав я, — тринадцяте коліно — не я, бо я взагалі бозна-яке коліно, а ти. І в моєму родопису, якого також нема, не існувало жодного князя чи навіть судового канцеляриста.

— Морочиш голову! — трохи послабив упірність професор і раптом розсердився, що стало його поразкою. — І взагалі, звідки знаєш, що в мене була подібна історія?

Відповів не зразу. Пильно подивився на професора з метафізичним блиском в очах (принаймні відчував, що в мене очі блищать саме так) і чітко продекламував, виділяючи кожне слово: «Спадок — се фатум, се мойра, се Бог, що мститься до тринадцятого коліна».

— Страшний ти чоловік! — розсміявся Микола. — Як п’явка.

— Не п’явка, а акула, в ліпшому разі — щука, — пожартував я.

І ми постановили мир, за якого переможець щось дістає, а переможений утрачає, водночас вони чемно один до одного всміхаються, а ще й по-дружньому стискають руки. А як вважають китайці, при потиску частка духу однієї людини переходить до іншої.

Звісно, історія, яку оповів мені приятель, простіша від тих, що відбувалися з Ликами в далекому минулому. Зрозуміло й чому: енергія накладеного на них фатуму з плином часу починає спадати. Але науково це можна було б простежити, оцей протік, не через фрагменти, а правильне, один до другого, передання — тоді зміг би написати не коротку повістину, а великий епічний твір. Але що вчиню, коли професор М. Лико накопав так мало матеріялу? Все ж накопане я використав, притому цілком дбало…

Усе почалося так само, як і в Семена Лика, через танці. Микола ж Лико, що стане згодом професором історії, з юності мав особливого потяга до дівчат, правда, не в плахтах чи запасках, а в платтячках, у яких короткі рукави бували дзвоником, часом одягалися й спіднички з підспідніми, що роздували їх також у дзвони, відтак засмаглі литочки, що миготіли під ними, подобали на мусяжеві била чи колотила, від яких годі відвести погляда. А коли ті роздуті спіднички танцювали, то терлись об партнера, а ще часом наскакували на нього двійко тугих, зрілих (і не завжди зрілих) яблучок, а будь-яке тертя, як оповідали учням учителі фізики, викликає тепло, а з надмірного тепла з’являється і вогонь. Ні, Микола не мав (це коли кінчав школу) постійної дівчини, і то тому, що перебував на такій стадії, на якій буває ненажера-початківець, який прагне скуштувати всіх страв, отож його вабила не одна, а коли не всі, то багато. А де краще можна задовольнити себе, як не на танцях, коли партнерок повсякчас змінюєш, а ти залишаєшся той-таки. Зрештою, всі вони, носії отих роздутих спідничок, здавалися Миколі й однаковими, і неоднаковими: однаковими тому, що намагалися вдягтися за модою, а неоднаковими, бо по-різному пахли, тобто різних уживали парфумів, неоднаково блимали очками, неоднаково бували сміливими й несміливими (або соромливими), а ще неоднаково сочилась із їхніх розпалених у русі тіл енергія: в одних прихолоджена, в інших роздмухана, ще в інших палахка, — а він для всіх залишався однаково палахкий. Тож кружляв собі й кружляв, але не був аж такий потужний, як князь Семен, який у несхожих на ці танцях примудрявся творити з ходу бубонці з дівочих животів із милими довбишечками в них, — не той був час, та й не мав Микола такої потуги, як його далекий предок, якщо він і справді предок. Хлопцеві досить було кружляння, і стріляння очима, і впоювання парфумами, а ще тим духом, що сполучав на час танцю, хвилюючи більше чи менше, але завжди. І його рука випадково чи й ні натрапляла на яблуко, якого так хотілося скуштувати на смак, чи спускалася на м’які, дражливі й гарячі сідниці або на пружку станика на спині, тобто вабило те, чого в нього не було, але до запаморочення хотілося пізнати. Від тих емоцій його плоть набрякала так, що це відразу відчували партнерки і мліли, розплавляючись у його гарячих обіймах, і коли б партнерок не втримував, то від тих торків розтеклися б, як вода. Але ніколи не розтікалися, навпаки, тужавіли, та й сочки ставали тверді, аж гострі, і ті сочки, як пташки дзьобами, намагалися ніжно копнути його в груди. Ні, то було чудо, ті танці, бо нік'oли пізніше, танцюючи, такого не відчував; можливо, тому, що людина до всього призвичаюється, та й бажання виникають залежно від міри змужніння. До речі, казав мені професор М. Лико, молодь часу князя Семена мала подібні відчування. При цьому прочитав вірша Симона Зиморовича з книги «Роксоланки, або руські панни», написаного через сім років після загибелі князя Лика, отже, 1628-го, де є такі рядки:


Розина мені в танці померанць давала,

А потім і віночка дати обіцяла,

Коли ж допомагав їй вести того танця,

Тоді вона впустила в пломінь померанця.

Те яблуко жаристим вугликом зробилось,

Спаливши душу бідну, тіло спопелило.


Так само було й через триста п’ятдесят років. Принаймні Микола Лико сокровенно повідав мені, що таки переживав подібне, відтак вир, у якому нісся, пірнаючи й виринаючи, «неначе човен в синім морі», давав йому не лише насичення, а й збудження, тож потім півночі не міг спати. Ніяковіючи, приятель признався, що, вже навчаючись в університеті, часом пригадував ті танці з солодкою тугою, яка була аж така, що написав про те вірша, якого мені показав: його датовано 15 листопада 1959 року, отже, ті танці відбувалися за кілька років перед тим, коли ще жив у рідному Романові, який тоді переназвали на честь жахкого кроволийця — не поганитимем його іменем цих сторінок. У тому вірші йшлося, що його автор живе тепер у великому й шумливому місті (в Києві), де чорний асфальт і «юрби метушливі», і вряди-годи, «як далекий сон», йому вчувався гіркувато-солодкий запах полину, що незмінно викликав у ньому сантимент. Зацитуємо з того вірша потрібні рядки:


Якісь музики грають,

Якісь під небом танці,

А в тебе тонко-тонко

Цвітуть, горять рум’янці.

Ми сплетені в обіймах,

І ноги ледве ходять.

Дихання у нас спільне,

А музика виводить.

А музика аж б’ється,

Ридає і сміється.

І я тоді подумав,

Що серед того тлуму

Я вічності ув очі

Під той час зміг зирнуть…


Трохи дивні слова, правда? Особливо ті, в кінці. Коли б я хотів покпити з пана професора, сказав би, що його потяг до минулого (а минуле — теж вічність, тільки перекинута догори ногами) виріс із того-таки фатуму, що вдарив і по ньому, тринадцятому коліні, — але відчув, що цим міг би уразити приятеля. Цього ж образа можна прочитати й простіше: з’єднуючись із дівчиною навіть поглядом, людина доступається до таємничого закладання в зерні, яке родить свою подобу, — оце і є знак вічності, принаймні так тлумачили знак зерна й І. Величковський, і Л. Баранович, і Г. Сковорода. Але мене зацікавило в тих (вірю, що сокровенних) рядках інше: чи була то випадкова дівчина, одна із тлуму, чи ж та фатальна з прірви, що стала подобою фатуму, який уже тоді рушив супроти мого приятеля так само, як рушав супроти обох вищеописаних рицарів неоціненної печалі?

— Ні, — сказав, трохи знітившись, Микола. — То була принагідна дівчина. Ми протанцювали й просто собі розійшлися, але її чомусь не забув, принаймні довго здавалося, що не мав із нею розлучатися. Зрештою, пізніше ніколи такого глибокого поєднання ні з ким не мав.

Пояснення, на перший погляд, вірогідне: хіба такого не може бути? Коли б і я покопався у своїй, сказати б, біографії, то щось таке теж зміг би розшукати, хоч я не з фатального роду. Коли пристати на Миколине пояснення, можна дійти висновку, що це був перший камінь, на який натрапила коса, але косар цього разу послав косу зависоко і коси собі (хто знає, чи на щастя, чи на горе собі) не зламав, ані пощербив. Отже, я спершу повірив приятелеві, хоча, як зарубку, залишив у собі запитання: чому, обговорюючи такі прості речі, він зніяковів і не захотів дивитися мені в очі?

Зрештою, можна дати й третє тлумачення загадкового рядка: «…Серед того тлуму // Я вічності ув очі // Під той час зміг зирнуть…», притому символічне. Згадаймо, як загинув князь Семен Лико і як пропав канцеляриста Теодор Петровський-Лико; але не бажаю тут поспішати: нитка Ляхесис, яку тут досліджую, лише почала змотуватися з кужелі, вона й визначає цю не останню в цім писанні історію.

Уже значно пізніше, коли трохи притис приятеля, Миколі оповів мені, що ту фатальну дівчину — носія фатуму, що із забаганки мойр долучилася до нищителів їхнього роду, він помітив на тих-таки танцях. Вона раз у раз виривалася, ніби навмисне, з юрби чи танцювала з випадковим кавалером, але обов’язково наближалася до нього, Миколи, чи проходила побіч, ніби когось розшукуючи, а кілька разів зупинялася й відверто на Миколу дивилася, тоді відверталася й різко йшла геть. Або стояла (ніколи не сиділа) біля лавок, де відпочивали танцюристи, чи чекали запрошення дівчата, чи просто бавилися хлопці, дуріючи, або курили; чи збирались у юрми не задіяні в танці — завжди й неодмінно лила в Миколин бік потоки, сказати б, зорової енергії; одне слово, вдавалася до тих нехитрих засобів, що їх уживають дівчата, аби звернути на себе увагу. Але Миколі були неприємні ці видимі знаки; можливо, тому, що в той час у ньому нуртилася войовнича кров славетного предка, князя Семена, який волів завойовувати, а не бути завойованим, — це, до речі, типова риса сильних чоловіків. Через це вони не раз бувають брутальні й нахраписті, але тоді, коли переконані у своєму праві на завойовництво, що, до речі, пробуває в природному законі. Дівчина ж, яка крутилася довкола нього й аж зі шкіри вилазила, щоб упасти йому в око, зовнішньо нічим особливим не вирізнялася, тобто була ні гарна, ні бридка, ні відворотна, ні принадна (до речі, й негарні бувають принадні), хоча через надмірну настирливість уже починала бути відворотною, — отака собі типова провінційна курочка, енергія якої в цій порі виросту йде здебільшого на те, чого хоче досягнути з біологічної потреби; образно кажучи, аби півень її поскуб, відтак у знесених нею яєчках і з’являться біля жовтка блідаві кульки, котрі можна назвати справдешнім початком, — хай читач вибачить мою барокову образність.

Отож, Миколі вже набридло оте її «стріляння», хоч на ту пору залишався не вельми перебірливий щодо партнерок, але це чинилося тільки «для проби пера», кажучи по-письменницькому, та проб пера з тією дівчиною чинити він чомусь остерігався; звісно, ще нічого не знав ані про досвід князя Семена Лика, ані Петровського, також Лика, з їхніми фатальними, тобто витвореними мойрами, історіями, хіба тільки ті історії туманно в душі прочуваючи, адже був їхнім (чи міг бути) нащадком, тобто носієм генів. Отож вирішив із танців піти.

Аж тут виступив із іржавим голосником розпорядник дійства і прокричав, що оголошується білий танець, отже, той, коли хлопця вибирає дівчина. Це вже могло стати небезпечним, тож Микола шугнув у юрбу, щоб, кажучи жаргоном, «змитися», але чи через збіг обставин, чи з волі мойр, чи через те, що настирливиця пильно за ним стежила, несподівано опинився з нею віч-на-віч і мусив пристати на її запросини, бо все-таки був кавалер, а ще князівської (хоч і сумнівно) крові.

І все відбулося так, як і з іншими партнерками: ті ж таки рухи й вихиляси, такі ж доторки. Треба віддати належне, що в цьому разі дівчина настирливості не виявляла, а вів її в танці, як це бувало з іншими, таки він, навіть не вельми часто торкалася бубками персів, досить затверділими, треба признати, що й зрозуміло: не буде ж курка, бажаючи вселити у знесені нею яєчка живчиків, осідлувати та скубти півня — з того навряд чи що вийшло б. Бо це не в природному законі, а в природному — їй покірно присісти, розпушитися, підставити голівку, ну, хіба, може, поквоктати ніби незадоволено, а все інше — в Божій волі, бо хто може зрозуміло розповісти, як живчик у яйці з’являється? Але одне в тій ситуації було неприродне: вона його не хвилювала, не вабила і не збуджувала, принаймні таке мені сказав не зовсім щирий, як я підозрював, мій приятель; отже, за його інформацією, від неї не текло до нього хвилюючого й будливого тепла, відтак між ними не з’явилося отих ниток, що їх наплітають мойри, мета котрих — загорнути обох у спільного коконця. Коли ж зиркнув їй ув очі, побачив там чорну кригу, цілком так само, як у глибині часу бачили її двоє інших рицарів неоціненної печалі, а це значить, що мій приятель, пізніший професор історії, «вічності ув очі під той час зміг зирнуть». І це в нього жодного ентузіязму не в'uкликало, тільки острах, та й пахла дівчина зовсім не так, як її попередниці в Миколиних обіймах, а чимось недовідомим, годі сказати, що неприємним, але важким…

Може, воно так і було, бо, вислухавши Миколину розповідь і вже маючи історичний досвід у висвітленні подібних речей, зважуюся порівняти той запах до віддиху малмазії, якою так нещасливо причастилися Миколині предки в першому та сьомому коліні, а може, і в якихось інших, про які свідчень у документах не віднайшлося, принаймні натепер, після дошуковувань професора М. Лика.

Зрештою, вони обмінялися й коротким діялогом, але почав не він, а таки вона:

— А я вас знаю.

— Я вас не знаю, — відказав, скільки міг чемно, Микола.

— Шкода, — зітхнула вона.

Оце і весь діялог, решту ж часу, поки тривав дамський танець, вони промовчали, відтак розімкнулись і розійшлися…

Я ж, автор, бувши письменником, з професійного обов’язку, як і мойри, маю випускати, плести й вивчати скерунки ниток розповіді, отож сумнів мій у правдивості поданого чомусь посилився. Зрештою, щоб вивіритися, я мав лише один, достеменно правдивий документ: вірш, частину якого вище переказав, а іншу частину процитував. До речі, зветься він «Під небом танці». І саме цей твір відверто вістить, що дівчина Миколі тоді сподобалась, і небагато треба, аби переконатися, що не про якусь випадкову йдеться, а про ту, яка запустила йому в душу пазюрчики; зрештою, йому тоді всі дівчата подобались. Але вірш на цитованому уривку не закінчився. В ньому рефренується запах полину — це гіркий запах, але хвилюючий (згадаймо знамениту поемку М. Вороного «Євшан-зілля», де «євшан» — це і є полин). Зацитую наступну, третю строфу — і прошу читача покласти засновка: йдеться не про випадкову, а саме про ту, фатальну дівчину, носія фатуму Ликів.


Полин тоді так пахнув,

Ракетою хтось бахнув,

І освітились танці,

Що годі їх забуть.

Усі тоді завмерли.

Дихання зачаїли

І бачили: в сусіда

В очах вогні горіли.

І кожен руку в руку

Товаришу поклав…


І справді, виходять речі, несумісні з Миколиним описом того, як фатальна дівчина запросила його на білий танець. По-перше, вона не була сіра, бо в неї «тонко-тонко» цвіли на щоках рум’янці, хоч, удивляючись їй в очі, він і справді міг злякатися, тобто зазирнув «ув очі вічності» — чи не образ Смерті там промайнув? Так, так, саме образ Смерті, той-таки, що його побачили в очах дівчат обидва його попередники. А щоб усугубити (слово церковнослов’янське, означає зробити подвійним. — Прим. М. Лика) це відчуття, одна із мойр, здається Атропос, вистрілила ракетою — хай читач вибачить мені цей анахронізм. І мить дивно зупинилася. Навряд щоб Микола міг побачити, що всі «тоді завмерли, дихання зачаїли» — завмер і зачаїв дух таки він. І побачив «у сусіда», тобто в напарниці, в очах запалені вогні. Тож, можливо, переживаючи цю містичну хвилину, він інстинктивно взяв дівчину за руку, а може, й схопив. Що відчув наступної хвилини, описано в строфі:


Полин тоді так пахнув,

І очі так горіли,

І руки так стискались,

Й рум’янці так пашіли,

Що кожен свою милу

Під той час не пізнав…


Отже, запах полину (зважуюся все-таки припустити, що полином пахкотіла й та малмазія, що тут описується як лихотворна) посилився, тож коли пристати на моє припущення, малмазію Микола також випив, тільки не в буквальному розумінні, а на алегоричному рівні (згадаймо вислів: «отруївся коханням»), відтак і учинилося: вони в тому хиткому, непевному світлі таки поєдналися, про що відверто свідчать рядки: «І руки так стискались, // Й рум'янці так пашіли» — хіба тут не відбулося акту чарування? Відбулося, і про це свідчить закінчення строфи: хлопець своєї напарниці раптом не пізнав, тобто вона одмінилася, а отже, на мент видалася не курочкою, а, можливо, коли не павою, то якоюсь іншою красноперою птахою, яка його вразила а чи злякала.

Згадаймо оповідь про Петровського; там після малмазії від побачив дівчину Гальку, за яку його сватали, потворною. А як було в Миколи? Чи не навпаки? Не міг у нього самого розпитатися з тієї простої причини, що він, оповідаючи про танці, вів мене іншою стежкою, але я на його оманливий хід не піддався, хоч і не виказав цього. Поки що ми грали один перед одним вар’ятів. Згодом він, прочитавши цього мого записа, знову, кажучи жаргоново, «розколеться», вдруге сказавши, що я «страшний чоловік», але про те оповім на своєму місці, тоді ж зацитую і завершення цього значущого вірша.

У такий спосіб я зміг виснувати, що Микола припустився помилки: звісно, коли б тоді він знав історії про князя Лика та Теодора Петровського, цього не сталося б, але, на жаль, ще професором історії не був, а діяв, піддаючись більше змислам, ніж раціональному розважкові, тож замість того, щоб, уже знамірившись, утекти з танцмайданчика, на дівочі запросини відгукнувся, тобто повівся у вирішальній ситуації не твердо, а таки розм’якшено, давши напарниці надію, що її зальоти до нього, хай і відбуті на дівчачому рівні, не безперспективні, що й спричинило подальші ускладнення. Але натоді у Миколи ще віяли в голові буйні вітри, хоч дерева, може, й не гнулись, тобто був ще значною мірою легковажний: подумаєш, протанцював з якоюсь там! Ну, взяв її за руку, коли бахнула та ракета, і вони тільки мигцем на ту світляну дугу зирнули, а освітлення використали, це річ природна, щоб пильніше одне одного розглянути. І хоча хлопця не покидав густий і гіркий запах полину («Полин тоді так пахнув!»), на чому він рефреново наголошував у своєму вірші, але враження здобув від оглядин не негативне (не так, як Петровський); інакше б не брав її за руку і не стискав би ніжно, по-приятельському, а який вона йому була, питаю в задачці, приятель? Але відбулося й більше: попри все вони відчули поміж себе поєднання, хай, може, з його боку й короткочасне — небезпека, зрештою, виникла саме з цього, я принаймні в тому переконаний. Микола ж не був у тому переконаний, отож коли ракета в небі погасла, коли очарування зникло, повівся вже твердо й так, як йому й належало, тим більше, що вона запитала в нього:

— А ти мене до танцю запросиш?

— Ні! — відрубав він. — Мені вже пора!

І пішов, залишивши її в юрбі самотню й покинуту, — бачу її виразно між розгойданого, спареного вириська, який крутився, змотувався й розмотувався, тискався, розпалювався, дихав, затьмарювався пристрасними притоками. А вона лишень одна не мала в тлумі пари, відтак не могла не відчувати й собі густого, гіркого запаху полину. Й отруювалася ним, хоч ніхто з розгуляного молодецтва того запаху не знав і не відчував. Відтак сіріла й маліла в юрбі, а простуючи до свого місця біля лав, навіть не ухилялася від нальотів на себе стрімкорозлетних пар, отож її штовхали, а може, й кидали в її бік зневажливі фрази, і від того їй ще більше додавалося сірості, бо знала, що ніхто із цих гайдуків на неї уваги не зверне, не підійде й лагідно не заговорить, відтак не запросить до наступного танцю, щоб і вона могла стати як усі і щоб усі були такі, як і вона; в юрбі-бо людина перестає бути собою, а часточкою спільного тіла, тож і мусить жити за велінням голови, а нею був на тому танцмайданчику жевжик із іржавим голосником біля рота.

Відтоді почався другий акт цієї драми чи трагікомедії, але не комедії в її типовому вияві. До речі, комедія в давньому визначенні зовсім не означала жартівливого дійства — це мені роз’яснив професор історії, — хоч у неї не раз вставляли інтермедії, — оце вже було жартівливе, проте не завжди, та комічний елемент тут присутній; сама ж комедія визначала урочисте дійство, наприклад Різдво чи Воскресіння, коли всі урочисто раділи й співали канона, рефренуючи слово: «Радуйся!» Отож «хепі-енд» за цією розкладкою і є комедією, правда, сучасні митці, особливо американські, цього не розуміють, бо в їхній меті — підмастити фальшивим єлеєм примітивні почуття обивателя, який і платить за цей сурогат.

Але між іншим Микола розповів мені, що після того вечора, коли протанцював білого танця, дівчина продовжувала переслідувати його, але вже в ширшому просторі, навіть почала бідного мого приятеля тероризувати, постійно постаючи в нього на дорозі, ніби не мала у світі іншого заняття; відтак вистежувала кожен його вихід чи прохід при відвідуванні кіно, магазину, навіть перукарні. Наприклад, іде він вулицею, а назустріч спокійнісіньке простує вона — і неодмінно обливає його запаморокою замерзлої тьми в очах. Стоїть хлопець у черзі, купуючи хліб, а вона дихає морозяним духом йому в потилицю або ж стоїть трохи далі, маючи перед собою одного чи двох (ніколи більше) із черги (подам неологізма: «почержників», чи «почережників», чи, кажучи, суржиком, «очиритян», ніби вони опудала, зроблені з очерету)! Або ж зайде Микола постригтися, відтак до перукарні заходить і вона, сідає в крісло, і перукарка накладає їй на голову якесь інопланетне начиння із круглячків-рурок, що шиплять і випускають із себе пару. Дівчина невідривно дивиться на нього, ніби пересилає йому тією парою свої почування, а може, й чаклує. Так само в кіно: завжди опинялася в одному з ним ряді, але через кілька місць з лівої чи правої руки. Всі дивилися, зокрема й Микола, на екрана, а вона тільки на нього, ніби його персона була щось цікавіше за екран.

Спершу намагався не звертати на це уваги, навіть подумки підсміювався, бо що з того могло вийти? Добре принаймні, що до нього не підходила за правом малознайомства, яке все-таки відбулося, але що далі, то більше хлопець починав дратуватися, ніби наливався кров’ю, що ось-ось бухне йому в голову. Тоді почав заживати остережних заходів. Наприклад, виходячи на вулицю, спершу висовувався з хвіртки й пильно роздивлявся; але варто було вийти, як вона відразу ж з’являлася, йдучи назустріч чи ззаду, при цьому важко було б сказати, хто більше з них звар’ятував.

Довідалася навіть про його день народження, отож коли він стояв розм’яклий од сентименту, що до його життя додався ще один рік, при тому був на закритій території, тобто у власному дворі, на ґанку і при відчинених дверях, в які виливалися запахи, що смаковито дратували його нюх, — це готувався його тіткою, в якої жив (сестрою його покійної матері, отже, не з роду Ликів), святковий на його честь обід, — хвіртка до його обійстя раптом відчинилася, і в неї вплив хлопчак, пручи перед собою величезного вінка-букета (такі тоді виготовляли й продавали, а вживали при всяких урочистих оказіях, навіть на похоронах); хлопець був не набагато вищий за того букета. Відтак здавалося, що це простує до Миколи сам букет на невеличких ніжках у закоротких штаненятах і в розчовганих балетках, що, може, колись і були білі, а тепер радше густо-сірі, як барва пір’я в певного сорту гуски чи гусака. І цей букет проступеляв не так уже хвацько через двір і зупинився перед ґанком.

— Це ви Микола Лико? — спитав букет тонким, майже жіночим голоском.

— Я! — зчудовано сказав Микола.

— Тоді поздравляю вас з дньом народження, — продзвенів голосок. — І жилаю вам усього луччого!

— А від кого букет? — вражено запитав Микола.

— Вона сказала, що ви знаїте, — продзвенів голосок. — І звеліла сказать вам те, що я вже сказав. А ще веліла, щоб грошей я від вас за услугі не брав, бо вона вже розщиталася. Але када ви щось дасте, — цього вона не казала, — то я не одкажусь.

— А чого хочеш: грошей чи гостинця? — спитав Микола, відчуваючи, що починає дихати трохи пришвидшено.

— Конєшно, грошей, — сказав поважно букет. — Бо за гроші куплю, що захочу, а гостинця з’їм, і не буде нічо.

Коли б букета прислав хтось інший, Микола б посміявся з цієї інтермедії, але в ньому не тільки пришвидшилося дихання, а в глибині казанця його голови почало закипати знайоме вже роздратування, яке тепер у ньому виникало завжди, коли здибувався з тією, кого він, як сказав малий, знав. Але ще мав силу, щоб стриматися, тому дав малому карбованця, хоча в руки букета забобонно не взяв, ніби той був просякнутий отрутою, а звелів малому покласти його на надвірного стола, досить неоковирно збитого ним-таки, Миколою, із неструганих дощок. І тільки тепер побачив посланця — той цілком подобав на циганча. Шморгнув носом і вмить здимів з-перед його очей, очевидно, відчувши, що довше тут затримуватися небезпечно.

І Микола вперше в житті по-справжньому сказився. Скинув того букета на землю й почав топтатися по ньому, підгецуючи, ніби танцював дикого танця, але цього разу без напарниці. Власне, напарниця була, але у формі нещасного букета, якому цього разу несолодко танцювалося.

— Що це ти робиш? — спитала від порога тітка.

— Не бачите, що роблю? — люто мовив Микола, мнучи ногами цурпалля, як винороби виноград. — Танцюю!

— Це, навєрно, Натка прислала, — спокійно сказала тітка. — Так вона тобі не наравиця?

— А ви звідки знаєте? — спитав, розчавлюючи каблуком останню квітку, Микола, але й по тому місити цурпалля не перестав.

— Це всі знають, — спокійно сказала тітка. — Вона в тебе влюбліна, але, бачу, ти неї не хочеш. А коли вже не наравиця, ніч'oго вже з тої картошки не получиця. Не обращай уніманія і заспокойся, бо в тебе сьодня празник, нєльзя вулнуваться. Лучче йди, мені мнясо перекрутиш, бо не успіваю. А те цурпалля кинь у яму, а то ще люди подумають, що в нас похорони.

Микола не без задоволення виконав цього наказа, жбурнув рештки, досить ретельно потрощені, букета до відхідної ями, куди кидали те, що мало перегнити для компосту, і пішов крутити «мнясо» — тітка точно визначила, що йому доручити, аби погасити сказ, бо, крутячи і дивлячись, як стають фаршем шматки плоті, хотів не хотів, а мав у голові канібальські думки, які Микола, правда, глибше в себе не пропускав, але в такий спосіб сказ гасив і погасив, принаймні злощасні думки перестали в голові з’являтися…

Це я оповів Миколину версію в його-таки поданні, а що й такі спогадові зізнання використав як сировий матеріал для своїх фантазій, то й трохи посумнівався, хоч загалом цей акт і всі його яви можна признати за вірогідні.

Саме тут випадає згадати завершення того вірша, що його маю як єдиний не фольклорний, а таки документальний причинок для пізнання цієї фінальної історії. Вже казав, що вірша написано через рік чи два після того, коли все відбувалося. І дивно те, що Микола тут не згадує роздратовано чи негаційно Натки, а, навпаки, за нею, видимо, тужив. Отож закономірно можна запитати: чи треба сприймати беззастережно запевнення мого приятеля у виключній негації щодо тієї дівчини, яку нібито Микола відчував? Однак не будемо голослівні й зацитуємо останню строфу «Танців під небом», яка, попри все, примушує мене скоригувати розповідь професора, бо тут події подано трохи в дивному світлі (як кажуть у діяспорі, «насвітленні»):


Тепер, коли буває

І сумно, й неспокійно,

Коли самотність серце

Почне з’їдать повільно,

Я згадую ті танці

І полиновий чад.

Молюся: хай не гасне

Ракета та у небі,

В очах оті яскрини,

І спогади про тебе

Усе вернуть назад.


Дивовижно! Звісно, вірш нічого не оповідає про події після танців під небом; до речі, подібні танці, тільки специфічніші, мали й Миколині попередники: князь Семен (є про те окрема сцена) і Теодор (коли стрибнув з порога загадкової хати й пролітав над Переяславом), але Микола до своїх танців, передусім із Наткою, ставився цілком сентиментально. Отже, хоч уникав її або ж тікав од своєї пасії, яка його переслідувала (не маю підстав у цьому сумніватися), але у спогадах (звертаю увагу: не в житті, а в спогадах!) хотів повернути все пережите під час тієї освітленої ракетою товкітняви, причому пізніші події чомусь у ньому цього сентименту не пригасили. Отже, його почуття двоїлися, а це можна пояснити хіба чарами, якими Натка його все-таки опромінювала: на почуттєвому рівні не міг їм не піддатися, як не могли і його попередники в роді, але розум, ба друга половина того почуття (адже вони двоїлися, як двоїться все в людині: мозок, очі, вуха, руки, ноги) шалено протестував проти того сентименту й жорстко його поборював. Але це правильно тільки за однієї умови: коли у вірші під дівчиною розуміється Натка, а не третя особа. Пізніше, як уже зазначено, Микола ніби признав, що то була Натка, але угинливо й непевно, тобто здогадатися можна було, а знати напевне — ні. Останнього ж рядка можна розтлумачити й інакше: Миколі його продовження стосунків із Наткою було вже таке неприємне, що він хотів повернути танці під небом, поправши закони часу, щоб піти далі іншою стежкою. А якою? Невже хотів здатися, як здався свого часу Теодор Петровський? Але це значило для нього все одно, що пропасти, коли все відбувалося за тією ж режисурою мойр. Вибір невеликий, признаюся, а режисура жорстока, іншого тут нема.

Таким чином, ми впритул підійшли до третього акту, завершального — я відразу ж відчув, що Миколі про те згадувати неприємно й боляче і, як мені натякнув, про це не розповідав нікому, та й зараз сумнівався, чи треба ту його ганьбу оприлюднювати, на що я відповів рацією, що гріхи є двох видозмін: непрощені й прощені, тобто з’явлені при каятті і приховані без каяття, хоч внутрішнє каяття і тут може існувати, — ось чому християни встановили інститута сповіді. Зрештою, на недогматичному рівні має значення, чи людина з’явить свій гріх, чи не з’явить. У церкві ж відпущення дають тільки за з’явленого гріха, бо це зумовлює покаяння. В римо-католицькій церкві, — сказав я приятелеві, — запроваджено ще таку розумну річ, як таємниця сповіді. Як історик, він має знати, що в православній, особливо російській, яка завжди була політичним департаментом Російської держави (та й досі є), цього не дотримувалися. На нашому ж, так би мовити, безцерковному статусі гріх із покаянням можливі тільки при його щиросердому з’явленні (натякав приятелеві, що він, оповідаючи, все-таки і свою історію дещо змінював, ховаючи деякі кінці у воду, а так чинити не годиться, бо частина гріха лишається притаєною); тягар гріха, хоч би який він був, можна із пліч зняти, а отже, очиститися перед світом і Богом; людина ж, чи церковна вона, чи ні, ходить під Богом однаково, і природний закон однаково діє на ту чи ту. Зрештою, і священики, прорікав я, залишаються так само грішні, як і миряни, і сповідуються в іншого священика (корпоративний засіб), який буває й приятелем сповідальника — то чим ми гірші за них, адже тут тотожна ситуація. Відтак Микола, завершив я свою хитромудру орацію, дістає можливість позбутися не тільки власного гріха, а й спадкового, що, як він сам переконався, існує як фатум.

До таких засобів удався, щоб вирвати з мого приятеля його в нім міцно запечатану таємницю, інакше я цієї оповідки закінчити не зможу, а твора пишу не задля себе, а таки задля нього, Миколи, і на його спонуку, отож йому в кущах ховатися не подобає. Признаюся при цьому, що й сам мав гріха, бо попри все мною керував тут власний інтерес, письменницький, якого найбільше й задовольняв, хоч і все сказане попереду — також правда. Людина раціональна могла б на це сказати; а чи так уже обов’язково тобі, писаці, длубатись у людській душі, нахабно в неї влазячи? І виривати в іншої людини її сокровенні таємниці: вигадай, що там тобі впаде в голову, та й край. На це можу відповісти одне: художні твори бувають сокровенні й фальшиві: у фальшивому можна вигадати що завгодно, а в сокровенному його, твору, істинність має обов’язково вивірятися правдою життя. Бо людина, як сказано в Біблії, лож, але й інструмент у Божих руках, особливо творча. Через те такий документований цей скрипт, хоч у ньому є ніби фантастичні сцени, але фантастика в них — лише знак, образна структура, що допомагає серйозному письменникові, а я маю дерзновення себе за такого вважати, а отже, з’являти сокровенне в людині. А коли такого нема, то ліпше перо поламати.

Ці резони все-таки подіяли на мого приятеля, і він розповів, що після тієї історії з букетом, коли вже отямився від святкового обіду на честь власного дня народження, — тоді випив трохи надмірно, щоб погасити роздратування, яке охопило, таки перетнувши нормальні межі, — дійшов цілком виваженого, розумного й остережного переконання: треба із цим кінчати, бо, коли й далі триватиме оте переслідування, може звар’ятувати; і те, що вчинив із присланим букетом, є перший до того сигнал. Отже, залишалося підійти до дівчини й сказати, що хоче з нею щиросердно поговорити, — був певний, що та на розмову піде. Отож можна вибрати пригоже місце, не закипати й не сердитись, а розважливо сповістити Натці, що отой танець, якого вони протанцювали досить мило під небом із ракетою, нічого не значить, що він, Микола, не має до неї почуття, хоч бачить, що вона добра, гарна й порядна дівчина. Але серцю не накажеш, воно любить кого собі знає й вибирає, а вона, Натка, тією вибраницею не є. Через те дуже просив би, щоб вона його не переслідувала, бо в містечку вже про них точать зуби, а ще ті зуби скалять, отож їм треба розумного погодження, щоб одне одного не турбувати: хтось її з часом полюбить, когось полюбить і він, Микола, але навзаєм.

Головне було, думав тоді мій приятель, не гарячкувати, не зриватися, дівчини не ображати, а провести свою партію спокійно й мирно. Відтак, поки стане готовий до того, не дратуватися від постійних Натчиних виходів на нього й зібратися в дусі, а також здобути бажане — душевне рівностояння; він почав виходити за містечко, пересвідчившись, що за ним ніхто не стежить. І там блукав, розкішно рефлектуючи й потверджуючи свою промову, яку готувався проказати дівчині на домовленій зустрічі. І хоча тоді ще не думав, що його історія — продовження родової, в якій він тринадцяте коліно, але щось таке відчував, відтак, можна гадати, й мойри йому поступилися, порадилися і прописали її завершити. Прочуття ж того Микола в собі тримав у формі тужливого повісьма, яке впливало в його все-таки стривожену душу й там вихитувало своїми хвостами.

Однак життя має свої закони, а ще тоді, коли певній особі неабияку увагу приділяють мойри. Микола був, здається, в найрозм’якшеному стані, блукаючи ліском, коли ж раптом почув шерех чиїхось кроків. Різко обернувся й завмер: на стежці супроти нього стояла Натка й дивилася таким поглядом, якого не описати, але того досить стало, щоб так старатливо приготована в нім промова з усіма розважними, мирними й добрими словами пурхнула з нього, як злякана зграя горобців, причому кожне слово з тієї промови й перетворилось у такого горобця, відтак не лише їх усіх, як кажуть у приказці, а й одного, якщо вилетить, не спіймаєш. Натомість у душу повернулося те ж повісьмо, розклалось у сизий дим і захитало чорним хвостом.

— Чого лазиш за мною? — грубо й різко запитав він.

— Хочу, щоб ти мене полюбив, — тихо сказала вона.

— Хіба так добиваються любові? — так само різко спитав.

— Інакше не вмію, — сказала вона. — Роби, що хочеш зі мною, тільки полюби.

— Ти що, ненормальна? — крикнув він. — Затям собі раз і назавжди: ніколи тебе не полюблю, бо не хочу тебе! І перестань, Бога ради, мене переслідувати!

— Може, я й ненормальна, — сказала Натка плачливим голосом. — Бо вже більше не можу! Стану перед тобою на коліна. Все, що захочеш, тобі зроблю!..

І вона й справді бухнулася перед ним на коліна. Тоді він відчув, що те чорне в ньому починає розростатись; то була не роздратована несамовитість, якої зазнав, топчучи букета, а достеменний сказ. Але ще не хотів тому піддатися, бо тоді могло б статися страшне, себе він добре знав.

— Заберись з-перед очей! — люто проказав, цідячи крізь зуби кожне слово. — Інакше не знаю, що тобі вчиню! І встань, лярво чортова! Не корч із себе ідіотку!

Тоді дівчина склала на грудях молитовно руки й подивилася на нього очима святої Магдалини, коли та стояла перед розіп’ятим Христом.

— А коли не заберусь, кинеш на землю й почнеш бити ногами? — покірно, а трохи й блаженно сказала. — Так, як мій вітчим мамці робить? А я не заберуся, бо несила мені… Бий!

Можливо, вона й справді була із психічними вадами, не нам те знати; принаймні повела себе дивно й нестандартно: як правило, в таких випадках жінки вчиняють чоловікам скандали, не раз із голосистими ляментаціями. І тут, сказав Микола (і його очі зволожилися, хоч минуло відтоді бозна-скільки часу), йому треба було повестися розважливо. Принаймні повернутися й піти, але це все так розбурхало його, що він удруге знесамовитів, ніби вдруге побачив киненого на землю букета. Зрештою, вона й була тієї хвиля отаким букетом, збираницею з різних квітів, що їх уклали чужі руки, звісно, не для того, щоб з них поглумилися. Але хлопець себе вже не тямив: у мозок йому шугонуло чорним потоком, відтак здорового глузду не залишилося ні на мак. І він кинувся до тієї, що так молитовно склала перед ним руки, і почав тусати її ногами, зовсім так само, як тусав вітчим тієї молільниці її «мамку». Відтак Натка зламалася, як ламається квітка, і впала лицем на землю, струшуючись од важких ридань і якось дивно підвиваючи.

І тільки тоді отямився. Дивився червоними, залитими кров’ю очима на ту плоть з розтоптаного букета в людському тілі, що билася лицем об землю і скавчала так, як побита сучка, а ще трусилася, деручи пальцями траву. Відтак несвітський жах за скоєне шугнув Миколі в душу, і він кинувся бігти, не бачачи шляху, в довколишні поля, кілька разів перечіплювався, падав, зривався і знову біг, бо йому ввижалося, що за ним мчиться чорне повісьмо і хльостає хвостами межи плечі, як жалкий кропив’яний батіг. І здалося хлопцеві, що він уже й не людина, а вовкулака, який щойно витворивсь із людини. Відтак завив до неба, яке збирало хмари, бо це було єдине, що цієї проклятої хвилини вчинити міг.

Чи довго бігав тими полями, Микола не пам’ятає. Повернувся додому потемки. Саме того літа він вступив до університету і за кілька днів мав виїжджати до Києва. Зрештою, саме тому й вирішив розумно й зважливо поговорити з Наткою. Вона ж, як гадав, про його від’їзд довідалася, що й не дивно в їхньому містечку, де про всіх знали все. Коли ж те сталося, Микола приспішив свій від’їзд і подався на навчання наступного-таки дня, зранку, нічого не відаючи, що сталося з Наткою.

Пізніше тітка написала йому листа, в якому повідомила, що Натку хтось сильно побив, вона не призналася хто; можливо, написала тітка, її зґвалтували, але й до того не призналася. На вулиці з’являється зрідка й завжди дуже сумна. Це щастя, написала тітка, що він, Микола, виявився розумний і не зав’язав собі нею світ; зрештою, про неї турбуватися не варто — чорт її не вхватить. (Щось схоже є у «Сфері». Але це не повтор, а збіг житейських ситуацій. — В. Ш.) А от коли б світ нею він зав’язав, практично зміркувала тітка, ніякого навчання в Миколи б не вийшло, тож себе занапастив би. А так щасливо викрутився (тітка так і написала — «щасливо викрутився») і «можеш тепер не сушити собі голови».

Цього листа Микола мені показав, звідти й цитати. Проникливість тітки треба признати: жінки інколи через свої химерні змисли бувають розважливі. Кажу це з двох причин: згадаймо, як завершив свою історію Теодор Петровський-Лико, до речі, й там були поля, якими їздив у бурю, але Теодор, на відміну від Миколи, до тієї, що його чарувала (розуміймо цей знак як символ), таки повернувся чи навернувся, чим дав підставу для продовження родового фатуму в часі. Друга річ: згадаймо, як закінчувався цитований Миколин вірш. Хоча звільнився від Натчиних чарів, він дівчини не забував і хотів повернути себе до тих танців під небом, тобто повестися інакше, ніж повівся, а тоді, як прозірливо відчула його тітка, «зав’язав би собі світ» (цей вислів треба признати за чудову ідіому), тобто вчинив би тотожно до Теодора Петровського. І цим би довів, що він не з чотирнадцятого коліна, а справді з тринадцятого у своєму роді. І я певен, що він таки з тринадцятого, бо потому так і не одружився, заступивши жінку наукою — історією. Мав од цього «шлюбу» й дітей — свої наукові писання у формі, правда, тільки однієї книжки, що звалася «Родовідні жанри в давній українській літературі як історичне джерело», і низки статей на всілякі історичні теми з несподіваними часом висновками. А такі «діти», згодьмося, проклять своїх батьків чи взагалі предків не успадковують. Відтак мойри, власне Атропос, змогли в цій історії покласти крапку. Я, як Миколин сповідник, переконував його, що після сповіді той гріх (а він був очевидний) із покаянням з’єдналися, отже, гріх став нечинний і він може скуштувати й цього забороненого для себе плоду, тобто одружитись. Але Микола з тонкою усмішечкою сказав:

— Старої не хочу, а молода може піти за мене, щоб сісти на голову… А в мене призначення інше.

Відповідь достойна, але гадаю, що страх перед істотами хаосу його не покинув, а може, боявся й темної сили, яка вряди-годи в ньому вибухала.

Що сталося з Наткою далі, невідомо. Вона з Романова виїхала, притому ніхто, навіть Миколина тітка, не знав куди. Мати її давно померла, а вітчим спився, поїхав десь на рибу й утопився. Отже, розповідати про Натку в Романові було нікому; її далекі родичі також нічого не знали. На метафоричному рівні можна гадати, що мойри після того, як поставили крапку, просто прибрали антропоморфовану свою героїню через її в даному разі непотрібність або ж послали діяти в інших історіях, які вони й вигадували в цьому світі, але все тут покриває для нас повна тьма.

Професор Микола Лико, однак, мені признався, що коли відвідував Романів, — а це чинилося доти, доки жила тітка, — то неодмінно ходив до того ліска, де, щасливо чи нещасливо, важко сказати, але фатально (і це вже точно) зустрівся востаннє з Наткою, завжди при тому відчуваючи печаль, яка неодмінно виводила його на ті поля, де колись навіжено бігав, навіть почувся вовкулакою. І він, із темною грудкою в серці, годинами там блукав, доки грудка меншала, а зрештою розчинялася зовсім. Тоді зупинявся й дивився, як купчаться над головою хмари, як безлюдно тече путівець, зникаючи у глибинах, і як колишуться трави та хліби. І завжди над головою при цьому натхненно співав жайворонок. А ще Микола неодмінно декламував повільним голосом давнього, ще з юності (коли таке писав), віршика:


Жайворонки, перепели,

Хвилювання, пшениці,

Все роздольно-невеселе

В світі цім.

Кроки-шерхи без дороги.

Даль-серпанок за хвильми,

І навколо більш нікого,

Тільки ми.


По тому до нього й приходило відчуття порожнечі — принаймні так його називав. І то було вельми скомпліковане почуття. Порожнеча бачилась у полях, байдуже, чи покриті вони хлібами та іншим садженням; у дорозі, що перерізала поле й пропадала вглибині; в небі над тим полем, знову-таки байдуже, чи пролітали там пташки і чи співали; у хвилях пшениці, яка ввижалася на мить океаном. Відтак почуття зовнішнього світу зливалися, як вода в долину, в його нутро. Адже мався під ту сокровенну хвилю таки долиною. Тоді порожнеча суб’єктивувалася й думав про те, що найдивніше прокляття людське — бути часточкою юрби, а водночас завше самотнім, — і це також мав за образ порожнечі. Так само: знайти собі пару чи не знайти — порожнеча від того не зникає; сховати в собі те, що спричиняє сором, чи щиро покаятися — порожнечі й це не покриває. Бо вона таємна й темна ріка в нас — тік тієї непевної матерії, яка збурює енергією до чину, оповивши ту цукерку в обгортку облуди. І ми кидаємось у світ: здобуваємо, воюємо, будуємо й ламаємо, поринаємо у пристрастях, справах і зачинах — і все оббризкуємо з пульверизатора запашним одеколоном. І це певною мірою можна уподібнити до польотів наших героїв. Але настає мент — і ми зупиняємось. І відчуваємо довкола прозоре туге повітря, яке тече на нас від землі та неба, бо і є ферментом їхнього з’єднання, й оповиває оболонкою, в якій ми задихаємося, бо до нас знову приходить порожнеча. І це чинить нас на коротку хвилю мудрими. І тільки в цій мудрості шукаємо втіх для втомленої душі, бо нелегко їй змагатися зі звіром нашого фізичного єства.

Тоді згадуємо те, про що ніколи не довідаємося: є воно насправді чи нема, всемудре воно й милостиве чи жорстоке й немилосердне. Але воно вчиняє одне: вкладає нам до душі зерня й уміє запевнити, що те проросте. І чи облуда це, чи ні, ми також ніколи не довідаємось. Але стояти на одному місці, поринаючи в порожнечу, вже не можемо, бо ноги несуть нас дорогою, яка, можливо, є тим, про що знаємо, але збагнути не можемо. І хоч дорога не раз чиниться для нас образом таки порожнечі, в глибині душі починаємо в те не вірити. Бо кожний має серце, а серце — це і є зерно, тож де зерно, там кінець фатуму — і це істина, якої не заперечить ніхто.


Фрагмент другий Спадок — се фатум | Фрагменти із сувою мойр. Частина 3. Милий кохання тягар | cледующая глава