home | login | register | DMCA | contacts | help |      
mobile | donate | ВЕСЕЛКА

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add
fantasy
space fantasy
fantasy is horrors
heroic
prose
  military
  child
  russian
detective
  action
  child
  ironical
  historical
  political
western
adventure
adventure (child)
child's stories
love
religion
antique
Scientific literature
biography
business
home pets
animals
art
history
computers
linguistics
mathematics
religion
home_garden
sport
technique
publicism
philosophy
chemistry
close

реклама - advertisement





17


Отже, це була істота своєрідна. Але її безсоромність виявилася не вульгарна, а по-своєму невинна й дитинна. Зрештою, й не дивно при такому вихованні. Але мені все це не подобалося. Більше того, ніби розполовинювався. Хотів чи не хотів, а прийняв накинуте мені спадкоємництво — Козу. Коли ж є коза, її треба пасти, й вигулювати, й годувати домашнім харчем, що я фактично й чинив під час тих відвідин, і вона, хоча й паслася своєрідно, за допомогою фотоапарата, але не міг не помітити, яке несамовите задоволення від цього дістає. Насправді ніби пожинала траву й квіти, краєвиди, озеро, водяні рослини — живий світ із цих сфер: птахів, комах, риб, жуків, плазунів, при цьому все сприймалося з такою безпосередньою пожадливістю, що й мене це по-своєму захоплювало, — чи знайдете багато пожильців полісу, в яких залишилася б така безпосередня спрага з’єднатися з природою, байдуже на якому рівні? А це значило, що зберегла в собі щось натуральне, не зіпсуте цивілізацією, тож була як ще один птах, чи жук, чи плазун, чи риба, чи квітка, чи дерево, чи стебло трави живого світу, а це хіба не чудово? Очевидно, і її безсоромність випливала саме з цієї безпосередності та з’єднаності з природою: натуральний світ, існуючи в природі, сорому не знає. І я не міг не почудуватися з цього дивовижного парадоксу: Комп’ютерна Діва, як продукт найсучаснішого божевілля людини, теоретично мала б перетворитися в придаток до машини, ставши її компонентом (такою і є під час рабської до неї прив’язаності), проте залишається Козою, тобто істотою не штучного, а натурального світу, хоча й здійснює свій зв’язок із ним через фотоапарат. Ось чому з таким інтересом стежив за її акціями, адже я сам утік із мегаполісу, який почав невимовно мене гнітити, однак такої жаги до природи, який відзначив у цій, на перший позір неприглядній істоті, не мав. Через це останнім часом почав занепадати, поринаючи у фіолетові розливи нудьги, тим-то мойри, примітивши це і, очевидно, вважаючи мене за свого улюбленця (адже митців недаремно звуть улюбленцями богів та муз), поклали свої карти так, що прислали до мене цю істоту як спадок по тому, котрий був носієм родинного прокляття, тобто по Миколі Лику. А в його спробах залагодити порахунки з часом узяв безпосередню участь і я, адже допомагав приятелеві розв’язувати вузли його проклять. Чи ж ми їх розв’язали? Не відаю, очевидно, частково. Але тут ховалася ще одна таємниця, збагнути якої не міг, бо Микола за півроку до цього від мене відійшов, а може, я від нього, відтак почав вести вислід сам. Над цим варто було б подумати.

Тим часом провів Комп’ютерну Діву на автобуса, знову дістав гарячого поцілунка в щоку й тверду обіцянку, що невдовзі знову до мене завітає. При цьому на вимогу повідомити завчасно був обдарований хвилькою мовчання з приємною, навіть чарівливою всмішкою на тонких вустах, та й у мисочках не було жодного холодцю, а щось ніби розводнена патока. Відтак автобус щасливо відвіз її від мене, я навіть помітив за затемненим вікном світлий ласт, що мені дружньо помахував. Зрештою, вже бажав опинитися на самоті, бо біля мене з’явилися ледве провідчуті ниточки, — чи не мойри їх виплели й мені показали?

Отож, ідучи додому, почав зіставляти два періоди стосунків мого приятеля з Комп’ютерною Дівою. Чому він зійшовся з нею першого разу, можу говорити й уявляти підставно, бо про це сам виповів докладно, — я це й записав у четвертій частині скрипту. Головним двигуном того з’єднання приятель назвав «бажання любові», бо пізнав просту істину: «Духовне осягнення світу бажання любити не покриває». Що ж іще сказав тоді Микола? А важливе: «Є тут таїна, якої, може, ніколи не збагнемо». Я ж тоді побив, як пам’ятає читач, цього істотного резона своїм — про Кам’яного Господаря. Але він заявив, що «Бог — це не відречення від світу та життя, а екзистенція, яка велить нам запалюватися й кидатися у вир чаші із срібним молоком, щоб не перетворитись у того Адама, який мертво існував у раю». І Микола кинувся в той вир двічі: першого разу врятувавшись, а другого — ні, при цьому того другого разу мене до себе для співучасті не покликав, тобто я йому зі своїми резонами став непотрібний. Але про мене не забув, а зробив спадкоємцем Кози з фотоапаратом із неважливою для мене матеріяльною додачею (крім бібліотеки, звісно). «Що ж цим хотів досягти?» — знову запитав себе я.

Отут мене найбільше й заклинювало, а з’ясувати не тільки праглося, а й було треба. І я почав сплітати ниточки, підсунені мойрами, — для того вони їх мені й передали. Чому Микола це вчинив? Перша гіпотеза: пригрів біля себе гнану й бездомну істоту, яку переслідував батечко-ґедзь. Чи ж не відбиток це давнього грецького міту про дочку царя Агросу Інаха, жрицю Гери, Зевсову коханку Іо?

Згадаймо цю історію. Ревнива Гера обернула Іо на корову, яку спершу стеріг Аргос — багатоокий велетень на прізвисько Паконтес. Але покровитель дотепності, гімнастики й мандрівників Гермес убив Аргоса, звільнивши Іо. Тоді й наслала Гера страшного ґедзя, від лютих укусів якого Іо тікала через моря й сушу і добігла до Єгипту, де Зевс повернув їй людську подобу. Чи не так само тікала від батечка Ж. Смикальська? Можливо, Гермес тут наближений до Велимира Прутнюка, адже той її не увільнив і людської подоби не повернув, тобто користувався як коровою. Увільнити ж її захотів хоч і не Зевс, але сумнівний княжий нащадок Микола Лико, однак першого разу замало мав для того сили. І новітня Іо знову повернулася в отару Прутнюка, посівши там належне місце, але навряд чи достойне.

Отут мене й з’їдала невідомість. Признаюся, робив спроби розпитатись у Кози з фотоапаратом, але вона не те що не захотіла (хоч і не без того) зв’язно оповісти, чому повернулася до Миколи Лика, а взагалі не вміла творити просторішої оповіді, отож я пізнав лише епізоди, які й намагаюся між собою пов’язати. Отже, не Микола її покликав, а вона повернулася з отари Прутнюка сама. Водночас розповіла йому (як і мені пізніше) про ґедзя, який її переслідує й кусає (цю історію засвоїла й уміла виповісти достатньо). Знаючи Миколу, як загалом добру людину, можна ствердити уже сказане, що він її пожалів, а може, й не переставав любити. А що мав хворе серце, то вони зійшлися для безгрішного життя.

Правда, я не зовсім розумів, як це сталося, що він тримав свою Козу на кухні, де вона й спала, а не відступив їй власного ліжка, адже був джентльмен. Зрештою, й квартирантці, над якою змилувався, не годилося б переселяти господаря на кухню, окупувавши його ліжко, — так принаймні було в казці, що є прообразом цієї історії. В цьому пункті ниточки не сходилися. Навіть уявив собі, як Ж. Смикальська розкішно спить на Миколиному ліжку, в той час, коли він, старий і хворий, крутиться на твердій плиточній підлозі в кухні, — мені стало не те що смішно, а й виникло відчуття нереального; для письменника це істотний чинник його естетики: уникати фальшу. Отже, реальніше думати, що спала на підлозі вона, якщо… Ну, звісно, якщо таке незручне спання не призвело до того, що якоїсь ночі вони опинилися в одному ліжку. Чим усе закінчилося, відаємо, і, здається, тут Коза нік'oли мені не виповість правди, принаймні досі не виповіла. Витягувати ж признання кліщами з її тонесенького язичка я не збирався — для викладу цієї історії він хоч і бажаний, але не конечний чинник.

На початку цього, 17-го розділка я написав, що «ніби розполовинювався», — те розполовинення виходило на позитив і негатив. Про позитив оповів, а негатив був у тому, що не все хотів, аби Комп’ютерна Діва до мене приїжджала, часом виразно тому опирався: історія з Миколою Ликом є надто виразне попередження. Було би безумством, щоб пішов стежкою, якої не зумів протоптати мій приятель. Він сам це відчував і застерігав, очевидно, бажав одного: щоб я не покинув цю нещасну напризволяще. Таку норму я й постановив і поки що твердо її дотримуюся. Тобто маю лишатися Пастухом, а вона — Козою, відтак, коли б межу переступив, то напевне перетворився б у сморідкого Козла, чого аж зовсім не хотілося. Трудність же була в тому, що Ж. Смикальська тут, здається, моїм однодумцем не була, тобто не припиняла жіночих вихилясів: часом млосно дивилася на мене, кидалася цілувати (правда, тільки в щоку), інколи пригорталася, відверто демонструвала оголене тіло на озері, а ще й одягла ті дивоглядні стринги, хотіла при мені купатися голою і т. д. Очевидно, так було і з Миколою, хоч вони, відновлюючи стосунки, домовилися не злягатися. Отже, реальна небезпека існувала, і я не був до кінця впевнений, що зможу встояти. Саме тоді й подумував, що довго зустрічатися нам не варто, тобто не саме зближення має бути, а й непорушна межа відчуження, коли хочемо оберегти ідилічність чи платонізм у своїх стосунках, — велика вікова різниця не завжди буває тут перепоною. Саме тому, поки стосунки тривають, я б хотів їх упорядкувати і сердився, коли Коза з фотоапаратом як сніг падала мені на голову, — не може ж, зрештою, так тривати без кінця! Адже побіч із розумом у людині існує й безум, тобто стихія, хаос, — у жінок же цей компонент основний. І вони залюбки наділяють тим хаосом і наближених до себе осіб чоловічої статі — це й називається, здається, коханням. А для кохання я, як і мій бідний приятель, був уже заветхий. Цю істину мав узяти за аксіому, а для того, щоб вона стала аксіомою і для моєї несподіваної відвідувачки, треба не тільки, щоб того прагла й вона, а й міцної чоловічої волі.



предыдущая глава | Фрагменти із сувою мойр. Частина 3. Милий кохання тягар | cледующая глава