home | login | register | DMCA | contacts | help |      
mobile | donate | ВЕСЕЛКА

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add
fantasy
space fantasy
fantasy is horrors
heroic
prose
  military
  child
  russian
detective
  action
  child
  ironical
  historical
  political
western
adventure
adventure (child)
child's stories
love
religion
antique
Scientific literature
biography
business
home pets
animals
art
history
computers
linguistics
mathematics
religion
home_garden
sport
technique
publicism
philosophy
chemistry
close

реклама - advertisement





18


Отаким розумно-нерозумним виставив себе в цій ситуації. Звісно, наступного разу знову звалилася на мене як сніг на голову — без попередження, а що це також було в суботу (по суботах ми й зустрічалися), то я ставав до того психологічно наладнований і, коли признатися сокровенно, то її й очікував, сам себе картаючи, а коли б вона не прийшла, то мав би глибоко приховану уразу, як усі розумні дурники чи дурненькі розумаки.

День цього разу випав сутінний — вранці пройшов дощ, від чого все зволожніло, — інакше запахли квіти й бур’яни, покрившись густою росою. Перед обідом знову линув дощ, і саме тоді Комп’ютерна Діва не так увійшла, як по-королівському впливла до мого двору, тримаючи над головою парасолю з однією шпицею, що стирчала гола, а що я стояв на вході, димлячи люлькою, — любив часом у такий спосіб дивитися на водяні пасмуги, — то вона відразу винуватим голосом почала пояснювати, що парасоля порвалась у дорозі. Я ж тільки випускав дим, а що під цією пошкодженою парасолею (згодом її полагодив) виглядала й винувато, й смішно, якось не випадало шпетити її за черговий візит без попередження.

— І чого смієтеся? — наїжачилася, а фізія при цьому подобала не так на їжачу, як на ховрашу мордочку.

— Не думав, що в таку погоду приїдеш.

— Це я спиціяльно, — задерла носика, можна було б сказати — кирпулю, але то була радше барабулька. — В дощ на озері людей не буде, отож зможу покупатися…

— В костюмі Єви? — спитав я.

— Ну так, ми ж домовлялися.

Логіка була захоплива — як ми домовлялися, читач знає. Але по обіді (не описуватиму його цього разу, скажу тільки, що знову принесла тонюсінького бутерброда, цього разу присмаченого салатом, а ще й жменьку сухариків, горіхів не було) небо розпогодилося і я попередив, що луги тепер мокрі і ми там напевне забрьохалися б.

— Не страшно! — героїчно сказала Ж. Смикальська. — Цього разу вдягну вашу одежу.

Отже, мою одежу бруднити було можна. Окрім штанів, запропонував ще пластмасові сандалети, а ці вже мочити і справді було «не страшно».

І ми знову побрели лугом, густо засипаним дощовою росою, а над головою сміялося сонце і хвилі змішаних запахів робили повітря тугим, але не позбавляли його прозорості. Штани були засакані по коліна, хоч од того мокріли не менше: від дощу по улоговинах розклалося ряд більших і менших калюж, які радісно лискотіли до неба, а ще яскравіше лискотіло саме небо, від чого в тілі, навіть моєму, пристареному, з’являлася свіжа бадьорість, а що й у Козу налилося її не менше, то почала ганяти довкола мене туди й сюди, як вівчарка з оповідання М. Коцюбинського «Інтермецо».

Ясна річ, що шалено запрацював фотоапарат, цього разу знімаючи гілочки та листки із золотими краплями, а весь порослий квітами простір сяяв і вигравав блискотами. І мені прийшов у душу мир; ступав повільно й поважно; зрештою, хіба б сам вирвавсь у це мокре поле і чи бавився б у росах отак нерозважно? Ні, в цих вигулах Кози було щось особливе, що нас поєднувало цілком безгрішно, ясно й по-доброму. Часом блискотіла в мій бік запаленим поглядом, і то не було звичне уже загравання, а щось схоже на віддану покірливість. Небагато треба, щоб переконатися: вона при майже дитячому захваті раює, тобто ніби віднаходить те, чого була позбавлена дитиною і юнкою, коли, замість блукати такими позолоченими луками, мусила нажахано тікати від звіра, який із риком та гавкотом мчався за нею, недоладно вимахуючи кулаками і світячи ошкіреними зубами. І мені до щему стало жаль цієї трохи дивної істоти, яка віднайшла такого ж самотнього, як я, бувши самотньою не менше. Отож Коза з фотоапаратом і відбігала від мене — далі і ближче, але ніколи далеко, вибиралася на горбки, які подекуди траплялися, і застигала, ніби один із корчів висохлих дерев. Тоді притьма мчала до мене і зі схвильованим меканням розповідала про те, що її вразило: птах, що пролетів над головою, джміль, який ніби розбух од вологи, краєвид, що несподівано розгортався. Відтак, цілком по-дитячому, хапала мене за рукав вище ліктя й тягла, вимагаючи, щоб я обов’язково те чи те побачив: гурт квітів, ворсини тирсоподібної трави чи чорного рогатого жука.

Тим часом на заході знову почали громадитися хмари, там навіть поблимувало й глухо погримувало. Я висловив занепокоєння, бо Коза надаремно не захотіла взяти хоч і пошкодженої, але парасолі, проте Комп’ютерна Діва дивилася на захмарений край неба з якоюсь дивною пожадливістю.

— Знаєте, — сказала, — це може бути як у кіно.

— Тобто?

— У любовних фільмах є такий штамп. Закоханих застає дощ, і вони відчувають од того з'aхват.

— Ну, ми, по-перше, не закохані, — пробуркотів я. — І з'aхват від того, що вимокнемо, навряд чи буде.

— Не страшно! — ентузіястично відрізала Коза з фотоапаратом. — Я б хотіла з вами намокнути в цих лугах під жахливим дощем.

Тим часом підійшли до озера. Було вже притемнене тією хмарою, яка присунулася ближче. На березі крім нас не було ні душі.

— Пропоную повернутися, — запропонував. — Ще встигнемо.

— Не страшно, — повторила Коза. — Пропоную покупатися. Тоді будемо мокрі й не намокнемо. А одежу позгортаємо.

Я ж сказав, що купатися за такої погоди не маю ні найменшого бажання, бо вже давно переріс романтичний вік, але коли вона так хоче, то будь ласка, а я тим часом поблукаю дорогою й покурю.

— А можна мені покупатися без одежі? — прохально, але цього разу покірно поставила супроти мене мисочки без жодного холодцю, хіба що із солодким киселем. — Це ж рідко трапляється, що тут нік'oго.

Щось муркнув під ніс і відійшов, засвічуючи біля люльки сірника.

Дорога між мокрих трав була чудова: м’яка, тепла, з очицями калюж, в яких відбивалися фрагменти неба, не все синього, часом білого й сірого від хмар, що вже майже покрили його чисте плесо. І мені раптом здалося, що все це сон. Насправді нічого цього не існує: ані Комп’ютерної Діви, чи б пак Кози з фотоапаратом, яка зараз мала б раювати гола, як русалка, в теплих і лагідних водах; приснилася мені й смерть мого приятеля, приснилися й інші блукання із Ж. Смикальською, а може, це так у мені народжується новий твір? Коли ж вийду з цього трансу, то зможу спокійно повернутися додому, зателефонувати Миколі, і ми, як звичайно, потеревенимо на ту чи іншу тему. А вся ця історія, яку сплів, увесь театр, у якому я вже не глядач, а драматург, лише гра моєї уяви, бо хіба раз так бувало? Насправді ж є те, що є. А є постарілий митець, який уже не так легко мережить літерами білі й порожні листки чи поля, адже його фантазія поступово висякає, а чистий папір — це і є образ самотності, коли перестає мережитися літерами. І якби і справді так було, все стало б простіше: переглянутий сон зникає і нечасто тривко запам’ятовується. Зрештою, й той, що запам’ятовується, згодом напевне зникає без вороття, хоч трапляється, що й сни повертаються. Окрім того, в мені вже встигла прорости інша впевненість: вже ніколи не зустрінуся й не порозмовляю, хай і телефоново, з моїм найліпшим приятелем, а що гола русалка все ще плещеться в теплих і чистих водах озера, також не вигадка, а одна із конечностей моєї теперішньої екзистенції. І я вже починаю звикати до цієї думки. Її тільки належить управити в логічний ряд, а те, що Дійство грається таки не на підмостках театральної сцени, а серед справжніх лугів із справжніми квітами й травами, подає мені в руку старечу палицю, на яку можна безбоязно спертися, хоча й це досить примарна упевненість. Отож коли з театром у мене не виходить, то хай переходить, як це хоче Коза, в кіно.

Мимохідь озирнувся, хоча заклявся не чинити цього (щоб не підглядати): хмара значно наблизилася, а серед плеса озера стриміла, як корчик, голівка русалки, що насправді була козою, точніше Козою. Помітила, що я таки озирнувся, і піднесла привітально лапку.

— Я вже вилажу! — почувся притишений віддаллю голос.

І я пішов далі слабко вкоченою автами дорогою, все ще відчуваючи несподівано налетілий смуток, який так раптово мене пойняв. Почали падати перші великі краплі, розбиваючись об мою лисину, і я покрив її шапчиною. Від берега бігла в самому купальнику Коза з фотоапаратом, тримаючи під пахвою згорнутий одяг.

— Роздягайтеся! — захоплено проказала, станувши переді мною, як розігнана кобиличка. — Зараз почнеться дощ. Як у кіно!

Я, звісно, роздягатися не став, бо до романтичних переживань не знайшов настрою. Коза трошки засмутилася.

— То що, й мені одягтися? — спитала ображено.

— Як собі знаєш, — сказав я, розглядаючись: довкруг молотили траву вже непоодинокі краплі.

— Ну що ж, — сказала Ж. Смикальська й почала вдягатися. — Паритети, так паритети!..

Сховатися не було де, хоч попереду бовванів невеликий березовий гайок.

Озирнувся, бо Коза була за спиною, й побачив, що її обскубане й трохи наїжачене волосся вже перетворилося в шапочку, яку носили жінки 20-х років XX століття, млинцем обліпивши черепа.

— Дати шапку? — спитав.

— А як же ви?

— Байдуже.

— Ні, — рішуче відмовилася. — Казали, що не любите, коли на лисину вам капотить дощ.

Не пригадую, щоб таке казав, але це й справді був мій жарт. Правда, подала вона його цілком без гумору.

Зняв шапчину й насунув на її макітерку, від чого стала ще смішніша, лице ж лисніло від води.

— Цікаве кіно? — крикнув я, бо саме гримнув грім.

— Фантастично! — відгукнулася Коза. До речі, фотоапарат у неї на шиї вже не бовтався, а був акуратно схований у непромокальну чорну сумочку. Було б не зле, щоб у таку сумочку могли б залізти й ми. Але тоді до гріха дійшло б напевне — кіно є кіно.

Одне з дерев, власне береза з гайка, мало похиленого стовбура, я поставив під нього Козу, а собою її прикрив, відтак сумочку було створено штучну: стовбур боронив її спину, а я — фас.

Притулилася до мене й легенько тремтіла. Сховалися ми вчасно, бо саме в цей мент і звалилася злива. Я ж відчував оборонене мною звірятко, і воно раптом стало таке тепле, що почало гріти й мене. Але продовжувало легенько тремтіти, відтак од неї почав розходитися солодкий, я б сказав, медний запах. Удихнув його, і мені стало спокійно й мирно, адже й справді: нік'oли нік'oго так ніжно не захищав. А найдивніше, й це була видима реальність.



предыдущая глава | Фрагменти із сувою мойр. Частина 3. Милий кохання тягар | FINALE