home | login | register | DMCA | contacts | help |      
mobile | donate | ВЕСЕЛКА

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add
fantasy
space fantasy
fantasy is horrors
heroic
prose
  military
  child
  russian
detective
  action
  child
  ironical
  historical
  political
western
adventure
adventure (child)
child's stories
love
religion
antique
Scientific literature
biography
business
home pets
animals
art
history
computers
linguistics
mathematics
religion
home_garden
sport
technique
publicism
philosophy
chemistry
close

реклама - advertisement



1


Людина самонадіяна, і це перша ознака її глупоти. Визнаю свою глупоту і я, автор, бо, розгадуючи химерну історію свого приятеля, професора історії Миколи Лика, та його роду, навіть за безпосередньої в ній участі, я думав, що взяв козу за роги. Отже, вчинив самонадіяно, відтак ту історію завершив передчасно, навіть надрукував її як закінчений твір. Але минуло всього два роки, коли ж в одному із снів з’явилися до мене мойри, всі три, розгнівані не в міру, й гостро виказали мою глупоту. І це тому, що дійство, яке вчиняє письменник, зовсім не є його персональною заслугою, і хай не дере від того носа, бо насправді то чин мойр і їхньої волі, а я лишень нікчемний передавальний механізм, хай і в живому тілі. При цьому мойри застерегли, щоб я не дуже покладався на власний розум, бо він нікчемний і нікудишній, а загалом тут перевищив, по-бюрократичному заявила Ляхесис, свої повноваження. Фраза жахлива своєю дубуватістю, але я, бувши застрашений у тому сні, не посмів дорікнути Ляхесис, бо й справді, що я таке перед їхньою величністю?

Завершивши розписа фрагментів із сувою мойр (тоді їх виявимося, як і мойр, три) і самонадіяно поміркувавши про здійснений фатум, ми обоє з Миколою Ликом, сумнівним княжим нащадком, заспокоїлися, а що за цей час устигли один одному достатньо набриднути, то й не зустрічалися довший час, навіть не телефонували, бо взаємно, так би мовити, вичерпалися.

І тут раптом цей сон. Явилися ж мені мойри як належить: у коротких туніках та сандалетах зі своїми атрибутами: кужелем, терезами, ножицями та сувоєм папірусу, але його переді мною не розстеляли, бо то була б найлегша річ: переписати те, що вони собі зафіксували, хоча я давньогрецької не знаю; про письменність же мойр і чому їм потрібно використовувати мого типу писак, скажу трохи далі. Тут же зазначу, що чого в снах не буває — з їхньої волі я те давньогрецьке викрутасне письмо міг би й прочитати, але волі від них не дістав. Однак ранесенько, щойно вдарило в мої шибки сонце (а так прокидаюся), швиденько сів до столу й мусив ставати їхнім механічним писарем, однак несподівано виявив, що писати поки що нема чого, бо напрямних указівок не дістав, бо, прокинувшись, тільки запам’ятав їхні розмиті 'oбрази, а ще те, що вони мені гостро дорікнули за самовпевненість. Однак, бувши загалом чутливий до таких речей, тобто до спілкування не з ким, а з самими богинями, та ще й дочками Ночі, також богині на ім’я Нікс (правда, Платон писав, що мойри — дочки божества неминучості Ананкс, що мені досі більше подобалося), я вирішив перебудуватися й повірити, що вони таки поріддя Ночі. Тому знову повернувся до ліжка й дозволив собі довше, ніж звичайно, полежати й обміркувати ситуацію. І здогадався, що, поки не бачився з професором Ликом, щось із ним могло відбутися мені невідоме, тим-то мойри й дорікнули мені за таку неуважність та байдужість. Тож щоб такі незбагненні речі висвітлити, я не влежав, а кинувся до телефона, щоб зв’язатися із приятелем, при тому вже твердо знаючи, що поява мойр стосується таки професора історії. І послав у простір своє телефонічне волання, хоча була лише сьома ранку, але ж не щодня приходять уві сні богині.

По той бік мережі почув сопіння, покашлювання й невдоволене дихання — так бувало завжди, коли Микола Лико сердився.

— Алло! — нарешті хрипко сказав, а коли я назвався, знову стало чути сопіння й покашлювання. — Знаєш, котра година? — буркнув.

— Скільки відаю твій розпорядок, — спокійно проговорив я, — ти, прокинувшись о шостій, лежиш до пів на сьому, тоді встаєш, застеляєш ліжко й сідаєш до столу, щоб подивитись у вікно, і цього тобі треба для остаточного просипу. Тепер ти мав би дивитись у вікно й милуватися пташечками, які мирно скачуть по гілочках.

— Що це тебе розвезло? — не вельми чемно сказав княжий (правда, сумнівний) нащадок. — Так рано й така кількість слів. Щось уже винюхав?

Ні, княжий нащадок чемністю сьогодні похвалитися не міг. Але я відразу ж насторожився: коли так сказав, то винюхувати було чого, а що я потелефонував саме йому, то було чого винюхувати саме в нього.

— А є що винюхувати? — обережно спитав я.

— Давно казав, кажу й тепер: ти страшний чоловік, — буркнув Микола Лико.

Тоді вирішив із ним у хованки не гратись і оповів свій сон із відвідуванням мойр. Але він у мої античні ремінісценції не повірив, а залишився переконаний, що в такий спосіб підкрадаюся до нього, щоб випитати те, про що я начебто винюхав.

— Ти як п’явка, — трохи невдоволено сказав Микола. — Поки не нап’єшся крові, не відпадеш.

— Багато я в тебе випив крові? — тоном ягняти проячав.

— Усю! — буркнув приятель.

— То хочеш зі мною зустрітися чи ні? — вже тоном лисиці запитав я.

— О, коли б я перетворивсь у Муту! — трохи патетично проказав професор історії.

— Стривай! Мута, Мута… Це італьська німфа, яку боги покарали німотою за надмірну балакучість?

— Точно, — сказав Микола Лико.

у мене щасливо тенькнуло серце: Ляхесис уже почала свою роботу, тобто вести нитку через мінливі вигини життя, власне, історію мого бідолашного приятеля, якої я ще не знав.

— Але чому ти, — мовив я тоном змія-скусителя, — захотів перетворити себе в жінку? Коли в тобі не вигасла ще чоловіча честь, перетворив би себе в Аттіса, того сина лідійського царя Креза, який був німий від народження?

— Пізно, бо я, завдяки тобі, заговорив уже давно, — приречено сказав приятель.

Але тут треба дещо пояснити читачеві, який не вельми знається на грецькій мітології та й на поетиці. Наша розмова велась у стилі символічної адумбрації, секретів якої навчив мене той-таки професор, тобто за античними символами ховався реальний сучасний зміст. Той же Аттіс, про якого я згадав, дуже любив батька і, бувши німий з роду, заговорив, коли побачив воїна із піднесеним над головою батька мечем. Мій же приятель хотів сказати, що він уже досить виповів мені своїх сокровенностей, отож волів би стати німим, маючи тепер якісь нові секрети; я ж штовхав його до продовження відвертих зізнань, але, здається, застав його не в гуморі, тож коли б заговорив не через символічну адумбрацію, а прямо, він би послав мене, як то кажуть у народі, «до всіх чортів», і справді перетворившись у Муту, звісно чоловічого роду, а не в жодного Аттіса (загалом тих Аттісів було аж чотири, але до цієї розмови пасував лише один); а я не втратив можливості схопитися за тонку ниточку, що її подала мені до рук Ляхесис. Тим-то й пішов за нею, утримуючи тон змія-скусителя.

— За логікою, — сказав я, — коли тобі захотілося перетворитись у Муту, тобто жінку, у твоїй історії знову з’явилася якась цієї статі істота?

— Шоб ти здох! — сказав щиросердно Микола Лико; можна сказати, що в ньому на цей час заговорила не сумнівно княжа порода, а цілком простолюдинська, адже вислову шляхетним аж ніяк не назвеш, тим більше, що це стосувалося моєї скромної, але не без гонору, персони. Тому я проковтнув уразу, як дитя неприємну пігулку, і мій голос із мудро-зміїного знову перейшов на лисячий:

— Отже, шукай жінку! — сказав.

І Микола Лико здався, припертий до стіни. Але ще пручався.

— Гаразд, усе тобі оповім, але під однією умовою: про це писати не будеш. Зрештою, ти мене достатньо обплював і, на щастя свою базгранину завершив.

— Але чому тоді до мене уві сні заявилися мойри? — тоном вишуканого єзуїта спитався я, а ще з немічними нотками в доважку!

— Це твої круті-верті, — знову по-простацькому сказав професор історії, — тобто типовий для вашої безсовісної братії вихит. Ніякі мойри тобі не снилися, але щось занюхав — і це напевне.

— А коли я поклянуся на Біблії, — спитав я обережно, — що таки справді наснилися?

— Ще й сплівши пальці? — їдко запитав Микола.

Знову варто пояснити. Коли ми з Миколою були дітьми, то, фальшиво клянучись, сплітали вказівного та середульшого пальця — тоді клятва ставала нечинна.

— Покладу на Біблію не одну руку, а дві, — урочисто сказав я.

— Моя умова — ультиматум! — категорично заявив Лико.

Що залишалося робити? Клятвено пообіцяв, що ніколи, аж ніяк не обписуватиму його нової історії, тим більше, що справді: свого твора, де мій приятель є головний герой, закінчив, а я ніколи не доробляю надрукованих творів.

Говорячи це… сплів указівного та середульшого пальця. Бо природа митця щось вище за нього, тим більше, що мойри мені справді наснилися. Згодом похвалив себе за таку гнучкість, а Микола, охоловши, не те щоб благословив мене на подвиги, а ще раз сказав оту простацьку фразу: «Щоб ти здох!» — та цього разу однозначну з благословенням.



Фрагмент третій Тринадцяте коліно (під небом танці) | Фрагменти із сувою мойр. Частина 3. Милий кохання тягар | cледующая глава