home | login | register | DMCA | contacts | help |      
mobile | donate | ВЕСЕЛКА

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add
fantasy
space fantasy
fantasy is horrors
heroic
prose
  military
  child
  russian
detective
  action
  child
  ironical
  historical
  political
western
adventure
adventure (child)
child's stories
love
religion
antique
Scientific literature
biography
business
home pets
animals
art
history
computers
linguistics
mathematics
religion
home_garden
sport
technique
publicism
philosophy
chemistry
close

реклама - advertisement





3


Велимир Прутнюк походив із музичної родини: його мати грала на віолончелі, а батько — на контрабасі. Пізніше, коли почав керувати не лише хором, а й музичною капелою, яка розігрувала давні козачки, гайдуки, уривки з ірмологіонів тощо, і мама, й тато грали в тому-таки ансамблі. Мати непомірно любила свого одинака, не могла без замилування дивитися на нього, коли той вдягав фрака та краватку-метелика, — тоді він подобав на родовитого дворянина «в часі фізичного, майнового й морального розкладу» — беру це визначення в лапки, бо це вислів не Велимирової матері (так вона на сина не могла дивитися), та й не його батька (бо той на нащадка ніяк не дивився), а мого-таки приятеля Миколи Лика; його ж їдкість мала в цей час, як побачимо, підстави. А що я сказав, що батько ніяк на нащадка не дивився, то це тому, що мав у житті три пристрасті: моторного човна, дотичне до цього рибальство, музику і чарку, хоч сказати «чарку» було б неточно, бо він любив пити, як теперішня молодь, із горлечка, але не вихилом, а по-американському, ковточками; правда, сяк чи так, а пляшка в пияків американських і тих, що п’ють вихилом (цей неологізм виводжу від поняття: «вихилити чарку чи кухоль»), наповнена однаково. Усі ці дані беру в нього ж таки, Миколи Лика, а йому про те оповіла Комп’ютерна Діва, але не за першого приходу, а наступного, — а читач і без мене може здогадатися, що були й наступні.

Так-от, про Велимирового батька, щоб більше не повертатися до цієї теми: ловив рибу він своєрідно. В тихій, безлюдній (це обов’язкова умова) Дніпровій заводі зупиняв човна, пускаючи його вільним плавом, наживлював вудки, закидав, тоді виймав із чохла контрабаса і починав грати, пильно дивлячись на поплавки й тримаючи на дні човна пляшку у спеціяльно зробленій для цього підставці з відповідною діркою посередині. У виміряні періоди зупиняв гру і робив ковтка-два, тоді знову вставляв пляшку в дірку і грав. Був твердо переконаний, що риба вельми музикальна, але треба дібрати відповідного репертуару — це було випробувано на практиці (псальми і канти тут не годилися, а козачки та гайдуки — цілком). Тож вважав, що риба під упливом його музики так надихається, що в ній розпалюється голод і вона нерозважно лізе на гачки. Незручність же такого лову була в тому, що, тягаючи рибу, якої ловив завжди достатньо, мусив припиняти гру, відкладати інструмента, бо грати й одночасно тягати рибу не зміг би й більший за нього віртуоз. Через це він спробував використати для тягання сина, але той невдовзі відмовився йому допомагати, бувши вельми зайнятий своїми жінками, тобто хором, і стародавньою музикою. Свій же природний егоїзм щодо свого чоловіка жінк'u (скільки їх було, Миколі довідатися не вдалося) гасили тим, що на короткий час заволодівали Прутнюком, тож котра виявляла більшу вправність, його до себе переманювала, хоча довго не втримувала, а проганяла; тоді він переходив до тієї, яка цього прагла, при цьому удаючи, ніби не він організатор цієї каруселі. Можна гадати, що в жилах Велимира (це вже моє припущення, на якому не наполягаю) текла частково турецька кров чи, може, й татарська, тим і мав таку потужну схильність до гарему. Я цю гіпотезу висловив Миколі Лику, але він, хоча й був історик, цією темою не захопився, і не тому, що мав якусь негацію до Велимира, а тому, що навряд це можна було б науково дослідити і задокументувати, та й для чого? А фантазії, як ми вже побачили, його мало приваблювали. Тож я залишився при власному щодо того переконанні, а підставу мав ще й таку. У Велимира була одна ідея фікс, яку здійснював вольовито й твердо, відтак жінки його (може, й не всі) в тому слухалися. Маючи схильність до прогулянок, він скликав ту частину хору, яка йому належала, і всі вирушали на променад. Попереду урочисто ступав, трохи надувшись, а загалом з непроникним лицем Веле-паша, а ззаду (не знаю, чи парами, чи гуртком[2]) його жони, які невмовкно, як сороки, тарахкотіли, і тільки одна помекувала — Коза, себто Комп’ютерна Діва. І такі шпацірування стали необхідним ритуалом їхнього життя, і, можливо, саме вони гуртували цей хор, хоча навряд чи в жилах хористок текла турецька кров. А ще їх лучило: жодна із жон не понесла навіть після численних співзлягань із Веле-пашею — ґандж, очевидно, був не в них, а в ньому; зрештою, коли б це сталося, такої ідилії навряд чи вдалося б досягти. Та коли б кожна народила йому одного-двох нащадків, то як би він зміг тих пуцьвірінчат, а ще в такій кількості, прогодувати, не кажучи вже про жінок, яких хоч і посадив на залізну дієту шляхом апостольського переконання, але при його заробітках і це бувало нелегко. Ці розмисли — також моє припущення, загалом же кожен інтим — таїна сокровенна, і хоча носії цієї таїни чимало розпатякують, тобто ніби розхлюпують цей коштовний напій (а в того напоя дуже полюбляють совати носи сторонні, як-от, приміром, я зі своїм письменництвом), таїна залишається в оболонці чи в склянці сокровенності (вибач мені, Боже, за таку препишну метафору!), тож ніхто її до кінця не пізн'aє, навіть при фантазійних утручаннях, які здебільшого хибують на довільні спотворення.

А загалом історія Прутнюка, його мами й тата, навіть численних жон — це лише інтермедія в темі, вона записана сюди лишень тому, що дотична до Комп’ютерної Діви; фактів же про те, як вона жила з Велимиром, скільки і чи живе й досі (досі, тобто до знайомства чи, точніше, до відновлення знайомства з Миколою Ликом), Микола з її розповідей не довідався жодних, тут вона була, як Мута. А вже ця відіграла в загальній фабулі не інтермедійну роль, а десь таку, як Симона стосовно до рицаря неоціненної печалі князя Семена Лика та Галька щодо Теодора Петровського-Лика.

Хтось надто вже втикацький з читачів міг би сказати, що в мого приятеля, сумнівного княжого нащадка, вже була така пара — Натка, але згадаймо, що Натка своїми примітивнішими, як це було в Симони чи Гальки, чарами не здолала звоювати Миколи, а відтак перетворити в рицаря неоджалованої печалі; тоді виявився сильніший таки він, а чи могла сподобатися така річ мойрам?

Я ж, як оповідач цих історій, також завівся, вважаючи, що фатум тоді покинув заглиблений у віки рід Миколи Лика, вирахувавши, що саме він належав до тринадцятого коліна, відтак подолав і мойр, які зладнали цей театр, а що нащадків по собі не залишав, то я по-дурному оголосив закінчення його історії, не підозрюючи, що він встрягне в іншу, — і саме за це мене вишпетили мойри, прийшовши до мого сну. Відтак Ляхесис знову почала тягти свою, свіжосплетену Клото, нитку, і, здається, це по ній рушила до мого бідолашного приятеля істота козиної подоби з букетом червоних троянд, пахом яких і отруївся професор історії.

Ще одна несподіванка його чекала (перша — та, що Комп’ютерна Діва виявилася жінкою Прутнюка, але чи жив він з нею, чи тільки приймав як свою гостю, лишилося невідомим), і то така, що і я, битий жук, зачудувався. Коли відбувалася ота перша їхня зустріч та розмова з виясненням давнього знайомства, Миколина візаві звелася й попрощалася. Досі він бачив її тільки спереду, але, як уже говорилося, специфіка кабінету була така, що Козі, щоб вийти, треба було повернутися спиною до співрозмовника. І Микола вдруге закляк: несподівано побачив, що, перепрошую, задок Комп’ютерної Діви зовсім не такий, як міг би уявитися при уразі її дивовижною худорбою. Тобто мало б бути кілька складених чи ув’язаних кісток, без жодної, як то кажуть, плоті, а вийшло навпаки: задок виявився досить просторий, навіть не у формі побільшеного кулака, як це часто буває в дівчат, що дбають про свою фігуру, а м’яко спадистий. При цьому коли йшла, якось своєрідно, власне, специфічно посмикувався. І це раптом викликало в Миколи осяяння, яке навідувало його хіба тоді, коли робив історичне відкриття. Відтак язик його проказав те, що й у думці не мав говорити:

— Послухайте, а чи не ви, часом, Ж. Смикальська?

Повернулася до нього вже у дверях і зацвіла цілком милою всмішкою.

— Взагалі це мій псевдонім. Його Вельчик придумав. А як ви здогадалися?

Звісно, Микола посоромився сказати, що здогадався, спостерігаючи за специфічними посмиками її задка.

— Часом у мене таке трапляється, — мовив ніяково. — Через… осяяння.

— Не хотіла цього казати, — мекнула Коза, — бо писала про вас трохи зарізко. А коли набирала вашу нову роботу, змінила свою думку. Навіть подумала, що не ви писали ці спогади, а вам допомагав якийсь графоман. До речі, помітила, як пам’ятаєте, разючу стилістичну подібність із тими другими спогадами, які зрецензувала разом із вашими.

Проказала це трохи церемонно, вправно граючи словами, а насамкінець засвітила до Миколи сірими очима, з яких потекла така ласка, що йому здалося: хоче його причарувати. Принаймні в грудях заповзали якісь черв’ячки.

— А чому Смикальська? — спитав трохи підступно Микола Лико.

— Це так Вельчик придумав, — сповістила вдруге, ще й елегантно пустила бісиків, — очі не переставали його чарувати.

— А що значить Ж.? — бовкнув Микола. — Ваше ім’я?

— Це псевдонімне ім’я, — м’яко пояснила Комп’ютерна Діва. — Женя, Жанна — як собі хочете. Отже, коли мені прийти забрати роботу?

— Через тиждень, — сказав професорським голосом Микола.

— Прийду. А перед цим зателефоную.

І вона пішла коридорцем, так само специфічно посмикуючи звабним, як зауважив професор, задком, ні про що не дбаючи, а він ішов за нею, як пес за псицею, відчуваючи себе цілковитим ідіотом.

Разюча сцена! Менше з тим, що Коза немилосердно образила мене, зневаживши письменницького гонора, я це переживу, хоч кров тоді, коли Микола не без утіхи переповів її слова про графомана, густо прилила до обличчя. Виходило, це я зіпсував Миколині спогади, натикавши туди нафталіну. Ні, кров не лише прилила до обличчя, а заграла й заклекотіла. Але, скажу, менше з тим! Гірше, що вже тоді, з першого разу, мій наївний приятель припустився фатальної помилки, був-бо в таких справах недосвідчений, тобто спіймався на всю ту облуду, власне, потрапив на гачка тієї чортиці.



предыдущая глава | Фрагменти із сувою мойр. Частина 3. Милий кохання тягар | cледующая глава