home | login | register | DMCA | contacts | help |      
mobile | donate | ВЕСЕЛКА

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add
fantasy
space fantasy
fantasy is horrors
heroic
prose
  military
  child
  russian
detective
  action
  child
  ironical
  historical
  political
western
adventure
adventure (child)
child's stories
love
religion
antique
Scientific literature
biography
business
home pets
animals
art
history
computers
linguistics
mathematics
religion
home_garden
sport
technique
publicism
philosophy
chemistry
close

реклама - advertisement





4


Про те, що Комп’ютерна Діва була таки чортицею, я написав не спересердя чи з образи гонору; пізніше, коли випав сніг, а це сталося невдовзі, Микола пішов разом із Ж. Смикальською, коли та відходила, щоб вибрати пошту. Вони з’їхали ліфтом, а що простір там вельми обмежений і мусили стояти близько лице в лице, то Микола відчув, що від її, здавалося, марного тіла, відходить потужний енергетичний струм, який густо наливався чи, власне, переливався з її до його тіла. Це одне. Було й друге: він провів Козу до виходу, навіть став на ґанка — отоді вони й побачили сніг, який притрусив сходи та асфальт. Вона попрощалася й пішла, а він утретє відчув дивну закляклість: на білому незайманому снігу уздрів її сліди: мали вони цілком округлу форму, як відбиток ратичок, — черевички Ж. Смикальської (називатимемо її ще й так) були манюпусінькі. Зрештою, не конче чортиця могла покидати такі сліди, а й Коза, а що Комп’ютерна Діва істота козоподібна, це Микола помітив передусім.

Але я забіг наперед, хай читач вибачить, адже мушу розрядити своє роздратування після попередньої сцени.

Наступного разу вона знову принесла йому роботу, забравши зроблену. Він ходив уже краще; коли казати чесно, то, доклавши зусиль, міг би сам завезти ту роботу й узяти нову. Але бісики, що їх пустила Коза (не зватиму її ще й Чортицею, щоб читач не звинуватив мене в необ’єктивності), за цей тиждень уже встигли звити в моєму приятелеві ватяні гніздечка, відкласти туди поклади (не знаю, чи у формі яйця, чи ікри), а самі позалазили в закамарки Миколиного єства й зависли там на лапках униз головою, як це чинять кажани задля сну, — там-то біси й позасинали.

І цього разу Комп’ютерна Діва принесла Миколі червоні троянди, а серед них одну оранжеву. Що значить такий принос, міщухам пояснювати не потрібно, але вихідцям із села це навряд чи зрозуміло: отже, червоні троянди — заклик до кохання, а оранжева — образ порозуміння. Зауважу, що Комп’ютерна Діва була уроджена киянка, хоча батьки — ні; принаймні мати була з Житомирщини так само, як і Микола, — це Коза сповістила у свій третій прихід, і я про те ще оповім. Цього разу вона, п’ючи в описаний спосіб кавусю, яку називала «кавка», ніжним козячим голосом оповістила, що після попередніх двох зустрічей — під час Миколиної лекції перед хором і на її весіллі — була в них ще й третя: Велимир запросив Миколу на концерт, на якому грали Прутнюковий твір, тобто він став уже й композитором. На цей концерт з’явилися за його наказом винаряджені його жони; Миколу посадили біля автора музики, біля якого з другої руки сиділа не вона, Коза, а перша Велимирова жінка, єдина, якій він платив (неофіційно, звісно) аліменти, хоча дітей вони не мали. Загалом же працювала вчителькою французької мови і була з-поміж них найвередливіша, через що й зуміла вициганити у Велимира додаткове утримання. А вже за нею, виструнчившись, гордо стриміла Комп’ютерна Діва; про решту жінок вона Миколі не оповіла.

— Хіба мене тоді не помітили? — наївно мекнула Коза. — А я так старалася!

— На жаль, ні, — чесно проказав мій приятель, який, треба зазначити, міг щось утаювати, але брехати рішуче не вмів. — А чого ж ви старалися?

— Бо ми були знайомі, — незворушно сказала Комп’ютерна Діва. — А я не терплю, коли знайомі відвертаються, це принаймні нечемно.

Помовчала з хвилю, трохи покусавши випиті губи, щоб вони хоч так зачервоніли, і мовила, зітхнувши:

— Добре хоч, що на жаль.

І церемонно підтисла губки, які знову стали як випиті; навіть такий безнадійний туман, як Микола, поволі починав розуміти, що вона з ним почала свою гру, а може, й не вона, а ті бісики, що завмерло висіли, вчепившись лапками з кігтиками в його плоть, а у ватяних гніздечках щось ворухнулося.

Забув сказати: коли Микола знову йшов робити каву і, звісно, зачепив її коліна, цього разу оголені, бо в прозорому капроні, то знову перепросив, на що почув: «Пусте! Не страшно», — а коли повертався, то Коза й цього разу розглядала книжки і щоб пройти, він легенько взяв її за осиний стан, відсторонюючи. Але вона під цю хвилю засвітила таку всмішку й полила на нього такий чар, що бісики в його закамарках прокинулися, розплющили очка й солодко потяглись. Він же цього разу не вибачався, отже, не казала й вона своєї примовки про те, що їй не страшно, — але страшно, як мені гадається, зробилось у тій ситуації не їй, а йому; зрештою, хтозна!..

Отже, на тому концерті, призналася Комп’ютерна Діва, вона на Миколу позирала, але він надто заслухався Велимирової музики (чи вдавав, ніби заслухався, віддячуючи за запросини), і її від тієї музики почали чорти брати — виокремлюю цей фразеологізм, отже, без чортів не обходилося, хоч твердо переконаний, що не чорти грали з моїми героями, а тільки мойри, якщо мойри й чорти не є те саме.

Оповідаючи, Коза ковтала помаленьку свою кавку, хоч Микола давно свою випив, тож мав змогу помилуватися з її елегантності при цьому майже ритуальному дійстві. Можна було б сказати, що Комп’ютерна Діва «кавкає», але це була би пересада, бо звуків Миколина візаві, елегантно споживаючи каву, не видавала; часом, правда, з’являвся тонкий, як у кози, язичок, але для якої операції — Микола не застеріг.

Тут вона й розповіла про своє суворе вегетаріянство; власне, фанатичним вегетаріянцем був Прутнюк, отож саме він переконав своїх жінок, яка це гидота — їсти падлину, адже вбиті тварини — це те саме, що падло. При цьому Микола помітив, що це напівпристойне слово дисгармонує мову Комп’ютерної Діви. Згодом вона почала вживати ще одного вульгаризму: задка позначала словом на «ж», і саме тоді Микола засумнівався, що та літера у псевдонімі Смикальської, придумана Велимиром, означає Женя чи Жанна, хоч слово «Женя» також вживається двозначно.

Але про вегетаріянство. З усієї їжі, що її травить людство, Коза залишила для себе лише буряк та сир, яких уживала й у компонентах, наприклад вінегрет, сирні бабки, буряковий паштет із цибулею, сирники; борщу не вживала категорично, бо взагалі відмовилася від перших страв (від зайвої води товщають), а особливо ненавиділа манку, бо її, як була дитиною, насильно годували манною кашкою. Буряк вона не відварює у воді, бо тоді він водянистий, а готує на парі; зрештою, так делікатніше. А загалом, коли признатися, то вінегрет, сирні бабки і все інше готує для неї її мама, яка, правда, вегетаріянства від дочки не запозичила, але має власні химери; зрештою, не вона ж була жінкою Прутнюка? А ще часом дозволяє собі гречану кашу, та, боронь Боже, не молочну, бо в дитинстві Козу перегодували саме молочною кашею. Додається до її меню ще кілька цукерок, щоб не сталося знецукрення організму, але дуже помірно, бо від солодкого товщають також.

— Зате я, — сказала Комп’ютерна Діва й поважно подивилася на Миколу, — чудово заварюю чай. Мама так заварювати не вміє. От!

Це все було розказано таким беззаперечним тоном, що Микола, розглядаючи її трохи вибалушеними очима, повірив не лише у твердість її характеру, а й у те, що з цієї твердині її не зсуне жоден танк.

— То ви, як Коза-дереза? — іронічно спитав.

І тут виявилася несподіванка: Комп’ютерна Діва, хоч і була начитана, цієї елементарної, здається, всіма знаної, казки ніколи не чула: якась дивна дірка в її вихованні; можливо, мати із застороги, щоб єдина улюблена доня не взяла собі за житейську програму приклад Кози-дерези, вилучила її з кола читання майбутньої Комп’ютерної Діви, адже сліпа не була й добре бачила доньчину подібність до кози. А проте частину житейської програми Кози-дерези вона опанувала самостійно, адже й Коза-дереза «бігла через гребельку і схопила води крапельку, бігла через місточок і схопила один листочок», — різниця ж була в тому, що Коза-дереза лукавила, а Коза Комп’ютерна до того ставилася виключно серйозно; зрештою, свою програму засвоїла не під упливом художньої літератури, а завдяки непорушному авторитетові Прутнюка, який розробив цю програму не без свого егоїстичного інтересу, про що вже йшлося. Тож Микола, як княжий (хоч і сумнівний) нащадок, вирішив виправити цю історичну несправедливість і розповів Комп’ютерній Діві ту казку, але завбачливо, лише в першій її частині, коли Дід пас ту невдячну Козу. І хоч Микола вжив цієї алегорії як жарту, але Комп’ютерна Діва (назагал вона почуття гумору мала, навіть сміялася там, де Микола й не думав жартувати) сприйняла її цілком серйозно. Миколу принаймні втішило, що, маючи почуття гумору, не належала до феміністок, які піддалися цьому вивихові тільки тому, що мали стовідсоткову відсутність почуття будь-якого гумору, не кажучи вже про прихований.

Резюме цієї розмови вийшло з її безкровних вустенят, які сказали цілком поважно:

— До речі, мій знак — Коза.

Отакі дивні бувають у цьому світі речі, віщу я, автор, чиї твори немило тхнуть для носика Ж. Смикальської нафталіном.

— А чому вживаєте, — спитав чемно Микола, бо треба було якось вести розмову, — лише буряк та сир, є ж іще капуста, морква, картопля?

— Від картоплі товстішають, — категорично сказала Коза, — а капусту й моркву вживаю також, але в міру, бо капуста, зігниваючи, неприємно пахне і це переходить у запах тіла, а морква робить обличчя жовтуватим. Буряк же добре впливає на колір шкіри, передусім обличчя.

Микола крадькома зирнув на її обличчя і ще раз відзначив його сіру примерклість, але жовтизни не було. Досі ж він приписував таку примерклість дії комп’ютера, бо такі лиця мали всі комп’ютерні діви, яких йому доводилося зустрічати.

— А щодо запахів, то я над цим працюю, — сказала категорично і подивилася на нього трохи й кокетливо. — Хіба маю неприємний запах?

— О! — сказав Микола. — Я відчув це минулого разу в ліфті. В мене аж голова закрутилася.

Очевидно, сприйняла це за комплімент, бо її вуста показали цілком треновану, але й милу всмішку. Зрештою, сказав правду: вона й справді чудово й заклично пахла і недаремно над цим «працювала». Це здобувалося, очевидно, завдяки чарам парфумерії — коли так, то вживати їх була мастак. Тож правдою було й те, що від того запаху, хоча був чоловік літній, у нього схвильовано паморочилася голова. Окрім того, чар мала власний, бо, щойно завершила гастрономічні виклади, її обличчя, як уже не раз при їхніх зустрічах, засвітилося; звісно, не до згущеності барви буряка, навіть звареного під парою, а, як це буває у принадних жінок, з очей полилася така чарівна енергія, що черв’ячки у ватяних гніздечках уже виразно зарухалися, а бісики в образі привішених за лапки кажанів раптом стрепенулися.

Коли ж дійство закінчилося, зітхнула, томливо сказала, що мусить повертатись на роботу, хоча цього їй і не хочеться, відтак устала й рушила вузеньким проходом так само, як і першого разу, вельми специфічно посмикуючи задком. І Микола знову пішов за нею, як пес за псицею, і йому по-дурному нестерпно захотілося хоч би мимовільно торкнутися тих драглів, аж перелякався трохи — що це з ним? А в темному коридорці не він, Боже борони, а може, отой бісик, що в ньому принишк, але встиг прокинутися, стрепенувся і сказав противним голосом із грайливими нотками:

— Дякую, що прийшли. Можна вашу ручку?

Вона подала пальчики, що їх уже описувано, в півсутіні коридорця вони не просвічувалися, більше того, пальчики виявилися гостро холодні, і він черкнувся вустами по кризі.

— Пусте! Не страшно! — сказала церемонно Ж. Смикальська.

Відтак знову засвітила свої чари, які в сутіні манливо осяялися.

— Через тиждень прийду, — додала голосом, який заперечень не терпів.



предыдущая глава | Фрагменти із сувою мойр. Частина 3. Милий кохання тягар | cледующая глава