home | login | register | DMCA | contacts | help |      
mobile | donate | ВЕСЕЛКА

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add
fantasy
space fantasy
fantasy is horrors
heroic
prose
  military
  child
  russian
detective
  action
  child
  ironical
  historical
  political
western
adventure
adventure (child)
child's stories
love
religion
antique
Scientific literature
biography
business
home pets
animals
art
history
computers
linguistics
mathematics
religion
home_garden
sport
technique
publicism
philosophy
chemistry
close

реклама - advertisement





5


Я був переконаний, що все це дійство — виграшки мойр, які ще не завершили оцієї мандрівки у світ, хоча це завершення самонадіяно проголосив, не маючи на те їхнього зволення. Бо що я таке в цьому світі? Лише сліпе знаряддя часом муз, а часом мойр — саме вони висмикнули мою скромну персону із глибин світу й зробили своїм служкою. Адже, правду кажучи, ані музи, ані мойри історій не записують, хоча останні й тягають за собою сувоя, а приневолюють до того чорного діла отаких, як я, мізерних, достойність яких тільки й та, що навчилися писати під дудку муз та мойр. Адже я участі в дійстві не беру, хоча й безцеремонно, як і цього разу, себе в нього стромляю, правда, як пасивне начало. Але де вже дітися, хочеться й собі, хоч боком, притулитися до якоїсь драми чи комедії, постановниками яких є ті ж музи чи мойри. А коли б не було таких навіжених, як я, хто відмовляється повноцінно жити в цім світі і перетворює себе у стилос для чужої руки, то всі ці історії на папірусовому сувої мойр не були б записані, як буває, коли подібного чину писаку запроторюють до тюремної камери без права писати й малювати. Часом і ми, писаки, брикаємося і припускаємося сваволі, тоді вони, грізні Діви, являються в наші сни й скеровують нас, і напоумлюють, наказують, приневолюють писати лише те і так, як вони велять. Коли ж і після того залишаємося самовільні чи стаємо прислужниками третьої сили, земної, що мають владу, вони, ті віщі Діви, забирають у нас наш талант. Тобто писати не розучуємося, але писання наше мертвіє, позбуваючись тієї живої води, якою поять музи із струмків Гіппокрени, тобто джерела, присвяченого музам і Аполлонові на горі Гелікон у Беотії, яке утворилося від удару копита Пегаса. Ось чому, пізнавши цього неперехідного закона, я рідко вдаюся до самоволі, а коли малість моя (а що це малість, переконаний) заводить не в той бік, намагаюся виправитися і прошу в моїх володарок прощення, яке завжди мені дають, адже без мене чи таких, як я, їм також невдогода, бо що напише богиня, не маючи інструмента до писання?

Цього інтермедійного пасажа я створив не для того, щоб поглибити цю історію, а щоб переконати читача: все тут написане суща правда, записана майже протоколярно, і хоча мої скрипти й тхнуть для деяких тонких носів нафталіном, але від свого обов’язку залишатися відданим служкою муз чи мойр не відкидаюся…

Мій приятель Микола Лико після тих відвідин мав змішане почуття. Одне можу сказати: його вихована наукою врівноваженість (власне, спокій) почала ламатися й кришитися, тим-то здобув невластиву йому розладнаність. З одного боку, перепускаючи через м'oзка оті два епізоди із житейського кін'a, він навіть сердився: якесь казна-що та ще й гротесковане. Ну, прийшла до нього одна з тисяч комп’ютерних дів, принісши йому, тимчасово скривілому, рутинну роботу. Ну, трохи вони попатякали. Ну, виявилася вона, м’яко кажучи, специфічна, більш смішна, як серйозна, то чи не ліпше було б покпити — та й не більше? Але десь глибоко в нутрі, може, й там, куди були запущені бісики і де вже розплодилися невидимі черв’ячки, виростало не переконання, а лише відчуття, що це не просто одна із житейських катавасій, а щось серйозне, пов’язане-таки з тим фатумом, про якого застерігала наша правдомовна українська Кассандра, бо все якось пов’язувалося з тим спадком, образи якого з’явлено в попередніх трьох фрагментах із сувою мойр, бо, повторимо вкотре: «Спадок — се фатум, се мойра, се Бог, що мститься до тринадцятого коліна», а що чотирнадцятого коліна в роду мого бідного приятеля нема, то годі сумніватися, що він коліно таки тринадцяте. Отже, має зажити й він тієї помсти мойр — ось що почало турбувати мого приятеля після цих двох відвідин. Вихід міг бути простий: перестати клеїти дурня, а що він, Микола, вже трохи дибає, цього досить, щоб дістатися до транспорту. Відтак зателефонувати до видавництва, сповістивши, що вже нема жодної потреби присилати до нього кур’єра і наступного тижня (на ту пору ще більше одужає нога) сам приїде й візьме роботу — не такий уже він великий пан! Отак і припинить зустрічі з Комп’ютерною Дівою, у якої замість п’ястей дві холоднокровні жабки (бр-р! Він одну із жабок поцілував!), тоді зможе врівноважитися і здобути бажаний спокій, а мойри, коли вони насправді є, хай ідуть у Тартар — це поверне йому наукою витворену зосередженість. Але побіч із цією остережною діяла й інша сила, можливо, чинена від отих бісиків, котрі вже не спали у закамарках його єства, а робили спроби розгорнути крила, тимчасом як їхнє поріддя, виплоджене з покладу літунів, яєчок чи ікри (радше ікри), вже порозлазилося по його нутрі і не тільки по закамарках, а й скрізь, і тлило його, їло, прогризало, перетравлювало з’їджене на велику втіху тим кажанам, що розгортали в його пітьмі крила. Тверезо мислячи, знав, що має припинити цього процеса: черв’яків почавити, а тих двох у формі кажанів із темені єства викинути, вижбурити, виплюнути, вимести — тоді й віднайде спокій. Бо коли черв’ячки заляжуть у коконах, невдовзі з них вилупляться інші кажани, а що станеться з ним, бідолашним, коли вся зграя почне мотатись у сутінках його «я», а ще й відкладено новий поклад для розмноження? І знову-таки все було б просто, коли б безвідносно до закамарків з поселеною всілякою нечистю, а відтак до його тверезого, науковими вправами організованого, мозку не почала б вдиратися третя сила, сильніша за дві попередні: потужне бажання любові — інакше її не назвеш. Річ у тім, що він справді був немолодий, власне, літній, чоловік, і в нього трапилася в житті єдина можливість зажити тієї любові з дівчиною, яка справді того хотіла, з Наткою. Але він ту можливість у собі вбив, отже, сцена, описана в третьому фрагменті із сувою мойр, коли спершу розтоптав принесеного від неї букета, а по тому і її саму, може читатися алегорично: не букета й не дівчину, безтямно в нього закохану, розтоптав, а своє бажання любові. Ось чому на ньому помста мойр не відбулася. Тоді ще не знав історії свого роду й чинив так під проводом прочуття, тобто змислів, яких і сам не розумів. Це принесло йому, з одного боку, звільнення, а з іншого — тугу, яка перетворилась у лімфатичний, образно кажучи, вузол, який не ріс, але й не зникав, був-бо завжди під його шкірою. Він із тим змирився, це так, але вряди-годи вузол починав йому боліти. І так протяглося дотепер, доки з’явилася в його захаращеному книгами гнізді химерна Коза, отака собі Комп’ютерна Діва з букетом яскраво-червоних троянд, а вдруге — з букетом троянд, між якими одна була оранжева, тобто призначена на те, щоб запалали інші, як сонячна пляма чи запалений сірник. І дивна річ із тими букетами: він їх не розтоптав і не спустив у сміттєпровід, а поставив у глиняне горнятко, спершу одного, а тоді всунув і другого букета, відтак вони перемішалися — стояли і на кухні, бо квартира його однокімнатна. А коли садив до горнятка квіти з другого, то не міг не відзначити, що той перший не зів’яв анітрішки і виглядав так, ніби його щойно принесли. І це його, признався, потужно вразило, не менше, як те, що Комп’ютерна Діва виявилася Ж. Смикальською, — побачив у тому незбагненний (ба й містичний) зв’язок, а перепустивши через себе фактаж (це вже чинив як науковець), Микола Лико не міг не зауважити, що ці факти поміж себе пов’язуються; так буває часом при історичному досліді, коли спершу з’являються факти, які, пов’язавшись, перетворюються на частину якоїсь історії. Тоді з’являється другий, третій фрагмент і з сутінків невідомого починає проростати і с т о р і я.

Так і тут. Спершу з’явилася Ж. Смикальська (не видимо, а в друкованій на його спогади рецензії), — це й був початок, як сигнал ґонґа, що спокій його певною мірою зруйнував. Потім Ж. Смикальська утілилась у Комп’ютерну Діву і з’явився перший букет, якого він не міг не пов’язати з букетом, присланим закоханою в нього Наткою. Притому виходило, що й Комп’ютерна Діва не була випадковою появою, а мав знати її віддавен: саме вона виявилась у хорі (якому Микола виголосив свою лекцію), поки що не виділяючись із маси; саме вона стала нареченою на весіллі його добре знайомого Велимира Прутнюка; згодом саме вона сиділа в одному ряді з ним на концерті, хоч і не впритул.

Отже, виходило: не буквально, а подібно повторювала, ні, не переслідування, а, сказати б, часову прив’язаність до нього — це Натка вдалася до переслідування. Свого часу ті зіткнення оминули його увагу, він цілковито забув і про власну промову на весіллі Кози з Прутнюком, а те, що там сказав, також якось із ним пов’язувалося. Але її уваги це не оминуло, бо всі ті здибання чітко й твердо пам’ятала, хоча вони знайомими фактично не були.

Зрештою, Микола з Велимиром перестав зустрічатися, бо той зі своїми жонами та музикою жив ув одній сфері, а він — у іншій. І тут його знову осяяло: Господи, таж Прутнюк був дуже схожий на Михайла Максимовича, що його намалював Тарас Шевченко. Він метнувся до тому, де зібрано художні твори поета з того періоду, нервово почав гортати й нарешті дістався до того портрета. Сумнівів не було: Прутнюк вельми подобав на того, кого зобразив Шевченко, хоч і не конечно. Відтоді Коза не переставала за ним стежити отими пильними, часом холодними, а часом гарячими очима. Відтак настала хвилина (і тут, як на мене, автора, не минулося без виграшок мойр), коли вирішила різко про себе нагадати; зрештою, і його скромна, малотиражна книжка спогадів не залишилася нею не помічена, — Коза навіть пішла на відчайдушний крок, щоб його уразити, хоча й сховалася за химерним псевдонімом.

І він, Микола Лико, тоді уразився, не тільки я. Але й це мало що давало, щоб наблизитися до нього. Микола, звісно, не відав, у який спосіб вона опинилась у видавництві, де вдруге видавав свою книгу, і чому саме вона взялася її набирати. І чи сліпим випадком було й те, що пошкодив собі ногу. Я ж, автор, тут знову скажу: все відбулося не без участі мойр, бо ті все можуть. Коли ж це заперечити, то цього вузла ніяк не розв’язати.



предыдущая глава | Фрагменти із сувою мойр. Частина 3. Милий кохання тягар | cледующая глава