home | login | register | DMCA | contacts | help |      
mobile | donate | ВЕСЕЛКА

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add
fantasy
space fantasy
fantasy is horrors
heroic
prose
  military
  child
  russian
detective
  action
  child
  ironical
  historical
  political
western
adventure
adventure (child)
child's stories
love
religion
antique
Scientific literature
biography
business
home pets
animals
art
history
computers
linguistics
mathematics
religion
home_garden
sport
technique
publicism
philosophy
chemistry
close

реклама - advertisement





6


У квартирі № 5 жив наш інвалід Георгій Ковальчук. Мав він одну кімнатку й кухоньку, сам варив собі їсти, сам навіть дрова собі рубав. Його ближчими сусідами були Карасі, які купували йому в магазині їжу в той час, як і собі, замовляли й привозили брикет (коли це робили й собі), так само й дрова, а по воду й гас він часто посилав когось із дітей, зокрема мене, та й у магазин ми бігали з його доручення. Він же із двору виходив дуже рідко, бо це коштувало йому великих зусиль, а більше сидів у себе в кімнаті, пишучи там свої нікому не потрібні повісті, малюючи портрети чи будь-що: перемальовував із книжок картинки, робив натюрморти і так далі. Розігрував часто сам із собою партії в шахи й шашки, в ці ігри він грав заочно з різними людьми, пишучи листи, які також ми бігали кидати в скриньку. І справді, його задачки інколи друкувала місцева газета, і то був акт найбільшої його гордості. Сам він був жертвою післявоєнних жартів зі зброєю, було йому п’ятнадцять, коли вирішив розібрати якийсь набій, той набій вибухнув, руки тільки трохи покалічив, зате позбувся ніг і мав опалене, побите чорними цятками обличчя, що мене трохи й дивувало: коли він щось там розбирав, мали б постраждати руки, а не ноги. Згодом він мені оповів, що в тій історії постраждав не тільки він, а було їх ціла компанія, вони натрапили на набої, і з тієї компанії залишився живий сам, а всіх інших розірвало на куснички. З дітей я найбільше йому допомагав, отож найбільше його і знав, він ставився до мене по-дружньому, але найбільше вихвалявся своїми талантами таки переді мною, до нудного повторюючись. Батько в нього загинув під час війни, а мати мала хворе серце, тож, коли почула про нещастя (а їй сказали, що всі хлопчаки загинули), дістала серцевий напад і відійшла. Був у нього ще дядько, але той знати його не бажав, був-бо неймовірно скупий, а через те трохи звихнутий. Отак і вийшло, що Георгій Ковальчук жив у цьому світі сам як палець. Було йому тоді, на початку 50-х років, десь під двадцять, отож він цілком міг закохатися, що й принесло йому купу гризот та переживань. Він, людина малоосвічена, говорив суржиком і так само писав свої «повісті», вважаючи однак, що пише «русским язиком».

— А чого ви не пишете українською? — спитав я у нього.

— Ну, відіш, — казав він. — Ніколай Островський тоже був інвалід і тоже з України, з Шепетовки, а Шепетовка то ще менший город, як Житомир, то шо я — хуже його?

Логіка була дивовижна.

— Але чому писати українською — то хуже? — спитав я.

— Ну, на Україні немає таких великих пісателєй, як рускі. І по-моєму, шо руска, шо украінска — все одно.

— Ну да, — засміявся я. — Ми навіть у школі учимо: росмова, укрмова — і не все одно. А ви говорите й пишете і не так, і не сяк.

— Як ето? — здивувався Георгій Кавальчук— Я розгувариваю і пишу по-рускі.

— Суржиком ви говорите й пишете! — казав я немилосердно. — Слово російське і слово українське: каша!

— А я так спіціально дєлаю, — мовив поважно Георгій Ковальчук. — То-їсть я пишу так, як Ніколай Васільович Ґоґоль: слово руске і слово украінске. А виходить, шо руске і украінске — все одно. А Ніколай Васільович Ґоґоль — великий рускій пісатєль, йому й пам’ятники ставлять. І мені колись поставлять, коли поймуть, хто я такий. Бо там, у журналах, куди я свої повісті посилав, хто сидить? Шкурнікі і шарлатани: своє печатають, а со сторони не подході, особенно, када талантлівий. Самі пишуть бузу, а талантлівих одкидають. Я їх харашо розкусив…

Георгія Ковальчука переконати було годі. І я перестав його переконувати, бо коли б він і захотів писати правильною мовою, або й зміг, то результат все одно був би той-таки. Отже, хай буде тим, чим є. І він був тим, чим є, принаймні не нудьгував, адже безконечно чимось був зайнятий. Малював він більше олівцем, фарб спершу не мав, а коли я йому купив на день народження акварельних та й трохи олійних, він, не знаючи техніки, скоро те діло закинув. Олівцем виходило краще, принаймні подібність моделі віддавав до такої міри, що можна було пізнати. Галинка, моя подружка, вважала, що він малює чудово, особливо їй подобався портрет її покійного батька, його Ковальчук подарував їй після похорону. Вона поставила портрета біля свого ліжка і дуже з нього тішилася…

І от переступила порога квартири Георгія Ковальчука Марина й милостиво дозволила себе малювати. Пускала бісики, поводячи млосними очима, хихикала, вряди-годи зіскакувала і бігла дивитись якусь річ, що належала Ковальчукові, інколи підходила до нього дуже близько; вони про щось там балакали; ясна річ, Ковальчук показав їй всі газети, де були його задачки із шахів та шашок; раз у нього навіть прибрала й вимила підлогу, після чого Георгій Ковальчук світився цілий день, як нова копійка; тепер, коли вона мала прийти з роботи, Георгій видибував на подвір’я і тоскно дивився на стежку, якою мала вона підійматись, а коли вона з’являлася, він махав їй рукою; вона знову ж таки легковажно сміялася й махала рукою й собі. Підходила до нього, заговорювала, а тоді йшла додому, сказавши, що не знає, чи сьогодні прийде. Часом і приходила, але більше ні; тоді Ковальчук сутенів, але забирався до кімнати тільки тоді, коли сутеніло й надворі, весь час позираючи в той бік, звідки вона з’являлася. Сам у себе почав частіше прибирати, в кімнаті принаймні стало охайніше. Вдягав чисту сорочку, коли сподівався на її прихід, щодня голився, хоч раніше робив це вряди-годи й часто досить сильно заростав, і так тяглося, поки не намалював Марининого портрета, а малював довго й старанно, може, навіть зумисне те затягуючи. Потім того портрета перемалював для себе, а оригінал урочисто Марині подарував із власним пишномовним суржиковим написом. Марина портрета взяла, сказала: «Спасібочки!» — й після того відвідувати Ковальчука перестала. Власне, вона перестала приходити вчасно з роботи, а вже пізніше, коли сутеніло, коли зморений чеканням та лихими думками Ковальчук заповзав у свій барліг, з’являлася не сама, а вже з черговим кавалером і стояла з ним в усіх на виду, хихикаючи й граючи очима. Я знав, що Ковальчук у цей час прикипав до шибки й тоскно дивився крізь скло на те легковажне її жирування, а Марина й думати не гадала про нього, поверталася додому наспівуючи; Ковальчук дивився на неї, і, здається, сльози текли йому по щоках, а може, це я тільки придумую, і може, він тільки безсило скреготав зубами, хтозна-що відчував у ту осінь. А листя світилось у сутінках жовтим полум’ям, і пахло в нашому дворі тліном, все якесь чудне ставало й нереальне; я заходив у майстерню до євангеліста Сухаря, і той м’яко починав мені розповідати про Бога, і про кінець світу, і про те, що всі біди земні від того, що люди Бога забувають, а кінець світу настане тоді, коли його забуде останній землянин, і вже недовго того чекати. Каятися треба усім, казав мені євангеліст Сухар, і від тих слів ставало тяжко на душі; я виходив із майстерні-сарайчика й бачив, як повертається додому божевільна Зіна в своєму незмінному капелюсі, уквітчаному, але вже подертому. На ній — халамидне плаття, йшла вона виструнчено й пружно, а на вустах лежала усмішка, в той час, як очі були сумні, втомлені й ніби розпачливі — ось вона, думав тоді я, людина вільна від Бога. Підіймався угору по сходах і стояв на веранді там, де любив стояти Іван Касперович, і мені уявлялися в не погаслому ще до кінця небі табуни біло-чорних коней, котрі шалено мчали степом; наче відчуваючи, що я тут стою; виходила на веранду Галинка, ставала біля мене й говорила, що мати її щоденно плаче, майже нічого не їсть, а все нарікає на себе, бо це вона призвідниця батькової смерті. Я втішав Галинку, як міг, а тривога не покидала мене, бо не покидали мене слова євангеліста Сухаря про кінець світу і стукотіли мені в серце, аж воно стискалося їжачкастим кулачком.

— Чого не сидиш удома, чого? — гостро питала мати, розігріваючи мені їжу.

— Але ж я у дворі. І нікуди від дому не йду, — казав кволо я.

— Часом треба від дому й піти, — несподівано заявляла мати. — Хочеш завтра в кіно і на морозиво?

— Хочу! — казав я, і в мене невідь од чого поставали в очах сльози.

Мати пильно дивилася на мене, але я в цю хвилину її не боявся, був-бо переповнений не зрозумілими й собі почуваннями й передчуттями; був повний цим домом, пристрастями, смертями цієї осені, тривогою моєї подружки Галинки, тугою Георгія Ковальчука, розсудливою апокаліптичною мудрістю євангеліста Сухаря, обличчями всіх наших сусідів, усмішкою божевільної Зіни, коли вона поверталася зі своїх цілоденних блукань. І раптом я відчув, що материна рука пригортає мене до себе, й кинувся в широкий розлив її грудей і застогнав.

— Що тобі, синку?

— Не знаю, — сказав я, схлипуючи. — Мені всіх жаль… Всіх, всіх… І я страшенно боюся смерті!..

Якогось дня не прийшов, а ледве приліз додому тяжко побитий Віктор Ващук. Хотів черговий раз розігнати тічку хлопчаків, які волочилися за його божевільною сестрою Зіною, але цього разу це були не свої хлопці, Карасики чи їхні друзяки (Карасики, до речі, від Зіни вже відстали, власне, їх відігнала сильніша компанія хлопців із Любарської), отож саме вони люто напали на Віктора і, хоч той бився скажено, але осилити їх не зміг, його тяжко віддухопелили з усією хлоп’ячою жорстокістю. Зіна при цьому радісно реготала й плескала в долоні, потім повела переможну компанію в кущі, де ті втішалися нею, скільки хотіли, а Віктор доповз до річки, обмив кров, потім ту річку з натугою перебрів, відлежався під деревом на острові, знову трохи пройшов і знову мусив відлежатися, аж доки не дістався додому, де мати його вже не била, а тільки посадила на тиждень на ланцюга, незважаючи на те, що йому треба було ходити в школу.

Після цієї події до мене підійшли всі четверо Карасиків, розповіли, що сталося, і сповістили: кидати все на так не годиться, бо який той Віктор не є, але він їхній, тож мають тим любарським помститися, оголосивши їм війну; зрештою, сказали Карасики, Віктор мав право нападати на них, бо захищав честь своєї сестри, а вони на нього — ні. Карасики вже переговорили із Віктором, і той цього разу не кидався на них і не гавкав (значить, і на них він кидався й гавкав, подумав при цьому я), а згодився бути їхнім командиром. Запрошували, отже, й мене, було нас шестеро. Я, звісна річ, відмовитися не міг, хоч боєць із мене такий, як і з Івана Касперовича; Карасики сказали, що вони пошлють посланця до Вороновського з Павлюківки, який очолював там хлопчачу ватагу, щоб він нам допоміг, бо ті хлопці з Любарської напевне й собі покличуть допомогу. Незабаром Карасики повідомили, що Вороновський з Павлюківки згодився нам допомогти, і Віктор запропонував свій план дій. Ми мали послати когось до тих із Любарської, щоб оголосив війну, сказавши, що будемо на нашій горі, а вони нехай наступають. Вороновський на гору хай не приходить, а чекатиме, щоб ті, із Любарської, підійшли під гору, тоді вдарить на них із тилу. Коли б любарські воювати відкрито відмовилися, ми оголошували, що нападемо на них, коли захочемо і як захочемо, адже вчинили безчесно не ми, а вони — Віктор захищав Зіну як рідний брат. Усі визнали умови за правильні й справедливі, парламентарем же послали одного з Карасиків, котрий найпрудкіше бігав, — на всяк випадок, бо, може, доведеться йому тікати. Хлопці з Любарської на відкриту війну згодилися й призначили навіть річинець — мало відбутися це через два дні після третьої, тобто коли поприходимо зі школи. Дівчата нашого дому викликалися підносити нам каміння — Галинка та дочки Гомзина, але ми від їхніх послуг відмовилися, в таке діло брати дівчат не годилось. Мені завжди здавалося, що Віктор недоумкуватий, але його стратегічний план був схвалений усіма, в тому числі самим Вороновським.

І от настав призначений день, ми шестеро вийшли на гору; перед цим Карасики послали ще й на Мальованку, але мальованські хлопці поставилися до нашої війни без ентузіазму, хоч і не відмовили в допомозі: їхній ватаг сказав, що сам він не прийде, а своїм хлопцям оголосить; отож, коли виявляться добровольці, він принаймні не заперечуватиме, коли вони до нас підійдуть. Мальованських прийшло тільки четверо, але, побачивши нашу малопотужність, а ще й таких дрібних вояків, як Карасики та я, відразу ж скисли, відійшли вбік і почали тихо між собою перемовлятися. В цей час на мості через річку ми побачили ватагу з Любарської, їх було з двадцятеро. В руках тримали бляшані щити й круглі покришки від виварок, подібні щити й покришки від виварок були і в нас. Перед цим ми назбирали каміння й насипали їх кожен перед собою купкою; отож кожен стояв біля своєї купи. Мальованські хлопчаки в цей час підійшли до краю гори, а побачивши, що напасників удвічі більше, як нас, переглянулися. Віктор переконував їх, що за нас має постати ще й непереможний Вороновський з Павлюківки, але видно було, що мальованські вагалися і в поміч Вороновського не вірили. Ватага любарських, побачивши нашу малочисельність, помчала через вуличку до гори. Мальованські хлопці відразу ж розвернулися спинами й вдарили навтікача.

— Будемо битися до останнього! — сказав крізь зуби Віктор Ващук, очі його палали.

Любарські із криком кинулися штурмувати гору, метаючи в нас камінням, яке, правда, до нас не долітало, а ми зустріли їх кам’яним градом. Каміння вдарялось об бляшані щити й покришки, кільком напасникам було розбито голови, і вони з ревом побігли донизу, — перша хвиля, таким чином, була відбита й відкотилася. Любарські зібралися внизу купкою й радилися, поранених перев’язували. Але на відбиття атаки ми витратили майже все каміння, отут би й справді нам знадобилися дівчата. Та брати дівчат на війну була б нам ганьба. Ми відрядили двох менших Карасиків на підноску. Любарські миттю помітили, що нас уже не шестеро, а четверо, миттю розгорнулися лавою й кинулися на гору.

Вороновський на поміч не приходив. Підскочили молодші Карасики з повними шапками каміння, і ми знову мали чим відбиватись, але було очевидно, що цю атаку ми навряд чи витримаємо: любарські хлопці були вже оскаженілі.

— Б’ємося до останнього! — закричав Віктор, і ми почали шалено метати в напасників каміння. Вони ж лізли вгору вперто, хоч вряди-годи хтось із них зойкав і обливався кров’ю.

І ось саме в цей момент, коли любарські подолали більше як половину гори, а ми почали приходити у відчай, від Павлюківки почулося потужне: «Ура!» — з’явився довгожданий Вороновський. Ватага його була така численна, що любарські, озирнувшись, жахнулися і замість того, щоб рвонути вперед і пробитися через наші рідкі ряди, побігли чимдуж із гори, сподіваючись проскочити на міст раніше, ніж Вороновський переріже їм шлях. Тут ми почули крик і поза нас — це вів мальованську ватагу їхній ватажок Рештиль. Ми злучилися з ними й помчали з криками з гори. Любарські зовсім змішалися, Вороновський таки перерізав їм дорогу до втечі. Вони метнулися назад, але побачили збільшені наші ряди, почали кидати щити й покришки і підіймати руки. Їхні ватаги, Рулька та Яшка, помчали чимдуж через бур’яни й верболози до річки, тут заслони не було, і вони прорвалися на той берег, обмочившись з голови до ніг. Решта здалась у полон, в них було відібрано ножі, самопали й уривки ланцюгів, а також усе цінне, що було в кишенях. Кількаро мало солдатські каски ще від часу війни, вони також були реквізовані хлопцями Вороновського. Любарські дали обіцянку, що ніколи не входитимуть на нашу територію, не чіпатимуть божевільну Зіну і взагалі визнали свою повну поразку. Під свист, крики та улюлюкання, опустивши голови, вони пройшли повз наші ряди й були пропущені на міст, а як тільки відчули свободу, щосили помчали геть, тоді як ми всі переможно закричали й стали жбурляти вгору щити, кепки чи просто здіймати руки — цього разу ми таки перемогли. Мальованці тим часом виправдовувалися за свою втечу, переконуючи, що вони не тікали, а тільки пішли по допомогу. Вороновський ходив ґоґолем і хвалився, що коли б не він, то ми ніколи не перемогли б, а його ще не переміг ніхто, навіть пси-когути, не то що нещасні любарські (псами-когутами звали хлопців із найближчого села Псищ). Віктор Ващук при цьому зціпив зуби, він не хвалився, що план операції був його, тільки блиснув очима.

— Ми все одно билися б до кінця! — сказав жорстко він.

Карасики захоплено снували в хлоп’ячій юрбі й дзвінкими голосами оповідали, як ми героїчно відбивали атаки.

В цей час на мості з’явилася монументальна постать моєї матері, яку всі чудово знали. Хлопці крикнули: «Атас!» — і подалися на гору ділити здобич, а я чкурнув додому, бо мав міцний і непорушний наказ — ні в які компанії не ув’язуватися; до речі, і досі цей її наказ виконую.



предыдущая глава | Привид мертвого дому. Роман-квінтет | cледующая глава